.

Основні напрями українізаційних процесів 20 – поч. 30 років ХХ ст.

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
86 2996
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Основні напрями українізаційних процесів

20 – поч. 30 років ХХ ст.»

ПЛАН

Вступ

1. Причини зародження руху «українізації», правові аспекти

2. Основні етапи та особливості українізації у 20-30-ті роки ХХ століття

3. Вплив українізації на царину культури

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного
досвіду української революції 1917-1920 pp. і навіть до періоду нової
економічної політики, політики “коренізації”, або “українізації”, все
більше і більше звертаються історики, політики, представники різних
політичних партій і рухів, державні діячі. І це не випадково.

Особливу цінність для розбудови сучасної України має історичний досвід
розвитку культури й освіти, який переконливо вчить, що незалежність без
достатнього рівня культури й освіти неможлива. Без них Українська
держава не буде мати майбутнього, не буде сильною і могутньою. Ось чому
історичний досвід “українізації” 20-х років також має важливе
теоретико-пізнавальне і практичне значення для сьогодення.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого
вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в
змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р.
спричинилася до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в
комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких
обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом
усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних
груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті виступи проти
радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу
підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців
у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і
цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики
давали під час громадянської війни, попри утворення національних
радянських республік і показовий федералістський устрій СРСР
комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало
підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно
російською й міською організацією, яка невпевнено трималася
над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і
не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку
ланку Радянської влади», як відверто визнав сам Сталін. Тому, коли неп
заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення
підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їх прихильності.

У 1923 р. на XII з’їзді партії її керівництво поклало початок політиці
коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію
та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і
користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і
соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики
називався українізацією.

1. Причини зародження руху «українізації», правові аспекти

У чому суть політики “українізації”? Чому більшовицьке керівництво пішло
на її проведення? Відомо, що український національно-визвольний рух
1917-1920 pp., спрямований на побудову своєї незалежної держави,
закінчився трагічною поразкою. Перемогу здобули більшовики, які з метою
завоювання підтримки своєї влади з боку неросійських народів, у тому
числі українського, висунули принцип самовизначення націй. Передвісником
змін національної політики більшовиків був XII з’їзд РКП(б), що відбувся
в Москві у квітні 1923 року. Виступаючи на ньому, Сталін пропонував
“вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада в республіках стала
зрозумілою і рідною.., щоб не тільки школи, а й усі установи, всі органи
як партійні, так і радянські, крок за кроком націоналізувалися, щоб вони
діяли мовою, зрозумілою для нас” о

Ця політика більшовиків отримала назву “коренізації”, в Україні ж
різновид цієї політики називався “українізацією”.

Вона передбачала:

– висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і
господарські кадри з представників корінної національності, які знають
побут, звичаї, мову місцевого населення;

– втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів
мови корінного населення;

– запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію
культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних
національностей.

Українізація розглядалася Й. Сталіним і більшовицьким керівництвом не як
довгострокова програма розвитку української культури і освіти, а як
тактичний крок більшовицької партії “зближення” і “порозуміння” з
українським народом. Бо сам Й. Сталін визнавав, що “Україна становила
слабку частину Радянської влади”. З метою “зближення” і “порозуміння” з
Україною як “слабкою частиною Радянської влади” Й. Сталін ще в 1921 р.
на Х з’їзді партії підкреслив, що українська національність існує, і
розвиток її культури є обов’язком комуністів. Більше того, “якщо в
містах України до цього часу ще переважають російські елементи, то з
плином часу ці міста будуть неминуче українізовані”.

Правовою основою з українізації були Конституції УСРР1919 та 1929 p.p.
Так, в Конституції УСРР 1919р. ставилось завдання дати робітникам і
бідним селянам всебічну і безплатну освіту.

Конституція УСРР 1929 р. закріпила рівноправність громадян незалежно від
їхньої расової і національної ознаки, а також гарантувала всім
національностям, які проживали на території України, можливість
користуватися своєю рідною мовою.

6 жовтня 1922 р. третя сесія ВУЦВК прийняла кодекс законів про народну
освіту УСРР.

Кодекс містив 767 статей і складався з преамбули і таких книг: 1.
організація управління й постачання в галузі народної освіти; 2.
соціальне виховання дітей; 3. професійна освіта; 4. політична освіта і
виховання дорослих.

Незважаючи на те, що кодекс був занадто ідеологізований, насичений
революційною фразеологією і декларативністю, він був важливим
законодавчим актом, який значною мірою сприяв небаченому розвитку
народної освіти в Україні в роки українізації.

Правовим фундаментом українізації були декрети та постанови ВУЦВК і
Раднаркому УСРР “Про заходи забезпечення мов та про допомогу розвиткові
української мови” від 1 серпня 1923 p. і Декрет Раднаркому УСРР “Про
заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх
установ”, виданий 27 липня 1923 року. У травні 1924 p. VIII
Всеукраїнська партійна конференція вказала на необхідність подальшого
поглиблення і розширення роботи в галузі проведення національної
політики і висування українських кадрів у партійному та державному
апараті. 30 квітня 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову
“Про заходи термінового проведення повної українізації радянського
апарату”.

Для реалізації цих декретів та постанов було створено Всеукраїнську
центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва
українізацією. Однак складність внутрішньополітичної ситуації, брак
національних партійних і радянських кадрів, засилля в партійному і
державному апараті великодержавних шовіністів, які були ворогами не
тільки державної самостійності, а навіть культурної осібності,
зумовлювали повільність темпів українізації, її декларативність.

2. Основні етапи та особливості українізації у 20-30-ті роки ХХ століття

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української
мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у
1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався
українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською,
у уряді ж це співвідношення було один до трьох.

У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові
службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси
української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало
звільнення.

У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому
урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що
все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Попри
відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів
уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р.
українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.— вже
70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці
складали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів
партії. До 1926-1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %.
Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих
щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє
представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України.
Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського
режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій
царині вражають. Така заінтересованість пояснюється кількома чинниками:
з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське
суспільство мало бути освіченим; більше того, освічене населення
збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта
надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські
цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації
неписьменності. Під час революції письменними були близько 40 % міського
населення; через 10 років — уже 70%. На селі протягом цього періоду
письменність зросла з 15 до понад 50 %• Оскільки масова освітня кампанія
велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення
українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова
комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою
заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації
1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів
вели навчання виключно українською мовою. 97% українських дітей
навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості,
маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть
курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не
існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10
років їх створив Скрипник.

L

N

L

N

P

\

^

ue

th

?????Т???К?????? ? ?????Т???К?????? ? ?????Т??N

\

^

th

національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис
Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи»
він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко
придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були
найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише
27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет
і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина
книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих
частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг
Скрипника на те, що Червона Армія є засобом русифікації. Існували навіть
плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці
проекти підтримали такі відомі командувачі Червоної армії, котрі не були
українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко,
як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що
вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і
не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної
мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка
інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з
газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої
професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова
перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки
інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона
перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження
суспільства, що модернізувалося.

3. Вплив українізації на царину культури

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в
українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної
революції або відродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергії
став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням політичної
гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну
діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській
культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній
Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з
боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,
контролювали пристрасні українські патріоти — Гринько, Шумський та
Скрипник.

Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для
розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини
старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою
компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в
ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких
революціонерів, пов’язаних із боротьбистами та українськими комуністами.
Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з
них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження
національної самобутності свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни,
свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали
складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватися
українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою
бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією,
письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового
культурного всесвіту.

Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські
письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх
завдань революція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у
царину культури. Тобто «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити
новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що
«досягти міжнародної єдності пролетарське мистецтво може лише йдучи
національними стежками».

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення
літературної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні
засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши
традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні
брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста,
«Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї
зробили свою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових
літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша з
масових літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на
Україні це насамперед означало — Для селян) треба створювати таку
літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу
письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і
тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив її ставлення
до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому,
щоб знизити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити його
потрібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний
організував літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для
створення пролетарської культури на Україні. Проте члени «Гарту»
сторонилися ідеї «масовості», побоюючись, що вона призведе до зниження
мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи
ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та
художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина.
Футуристів очолював Михайло Семенко. Максим Рильський та Микола Зеров
були провідними серед неокласиків. Узагалі ці письменники погоджувалися
з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити
лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, попри всю свою незалежність
від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскільки марксистські
та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в яких
висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися
гострі літературні дискусії.

Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року
багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети
Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко)
утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» («Вільна академія
пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим,
що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український
провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським
письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони
закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової
культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні
виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до
широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники
«Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило
комуністичне керівництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку
поглядів Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей в
літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП
(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль
комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого гатунку. В цей
час розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим
Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні
кларнети» Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких
наступних збірках, як «Замість сонетів і октав» (1920 р.) та «Вітер з
України» (1924 р.), мистецьке володіння словом, здатність .відтворити
ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в
тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії.
Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з
Тичиною вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках
«Під осінніми зорями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята
весна» (1926 р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у
класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на
особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло
Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось
Осьмачка.

Висновки

Отже, українізація 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала
загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х
років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в
Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в
школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації
— як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу
владу українців.

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних
шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації
державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й
ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих
посадах (Ю.Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була
байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка
українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного
українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо
активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див.
Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)),
М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у
здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель,
які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920
років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного
боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого —
натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і,
боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати
українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л.
Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло
«геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року
усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних
організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок»
і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром
Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931)
тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933
П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському
терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі
смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася
русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій
війні.

Список використаної літератури

Історія України в особах: ХІХ-ХХст.ст. – К, 1995.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. – К,
2000

Субтельний О. Історія України. – К., 1996.

Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1992-1996.

Український історичний журнал. – 2000. – №4. – С. 96.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020