.

Проблеми розвитку національного танцювального мистецтва західного регіону України

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
69 2765
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми розвитку національного танцювального мистецтва західного
регіону України

1. Джерела фольклорних танців західного регіону України

 

Основний поштовх для розвитку будь-якого мистецтва надає процес
взаємовпливу та взаємозбагачення національних культур, який є
результатом їхньої культурної взаємодії. Так творчі взаємовпливи
вдосконалюють мистецтво хореографії, збагачують її новими виразними
засобами, які, формуючись, стають справжнім надбанням того чи іншого
народу.

Зберігаючи власні культурні та духовні традиції, західні українці
перейняли від своїх сусідів, близьких за менталітетом народів, багато
особливих цінних рис, збагативши тим самим і свою національну культуру.
Зокрема це стосується хореографії. Але в кожному з районів Західної
України співвідношення власно українського та перейнятого знаходиться в
різних пропорціях і має різне національне забарвлення. Саме тому
проблема дотримання історичної, культурної та національної дійсності має
таке велике значення, бо незнання першоджерел та вільне запозичення веде
до непрофесійних дій з боку педагогів та постановників хореографічних
композицій.

До вищевикладеної проблеми зверталися в різних за направленістю роботах
О.С. Голдрич (“Барви Карпат”, підручник “Хореографія”, репертуарний
збірник танців “Карпатський гомін”, “Лексика танців західного регіону”);
Б. Стасько (“Хореографічне мистецтво Івано-Франківщини”); В.С.Марущак та
Ю.М. Марко (“Успадкування локальних традицій хореографічного фольклору
Північної Буковини”), а також педагоги та керівники видатних колективів
України у матеріалах науково-практичних конференцій.

На превеликий жаль, не всі хореографи достатньо володіють методикою
дослідження, систематизації і опрацювання народного хореографічного
фольклору Західного регіону України, де проживають унікальні етнічні
групи (гуцули, бойки і лемки). У багатьох постановках простежується
еклектика одягу, рухів, своєрідного характеру та темпераментної палітри
танцю, що призводить до руйнації самобутнього обличчя етнічних регіонів
України. Спеціалістам у галузі хореографії обов’язково слід
дотримуватись записаного, знайденого в даному районі, а не запозичувати
музичний або хореографічний матеріал чи одяг з інших районів. На жаль,
часто трапляється, коли у виступах деяких аматорських, а також
професійних колективів зустрічається танець з Рахівського району,
музичний супровід із Свалявського чи Іршавського районів, а одяг з
Березнянського.

Проаналізувати регіональні особливості Західного регіону України.
Балетмейстери, які відштовхуються від народних звичаїв, мають шукати та
відновлювати давно забуті танці, зберігати і примножувати все те, що
створили наші предки. Ця робота нелегка і кропітка. Щоб жив наш народ –
має жити його культура.

У Карпатах проживає багато великих та малих народів. У етнографічному
плані – це найбільша зона на Україні. Культура тут дуже багата та
своєрідна,часто навіть контрастна одна одній. Кожен район яскраво
відрізняється один від одного як у хореографії, так і в музиці та одязі.
Для більш-менш повної характеристики танців західних областей України
необхідно враховувати специфічні умови розвитку танцювального мистецтва
в цьому регіоні. Буковина, Галичина та Закарпаття століттями були
відірвані від центральної України, від її основної національної
культури. Так Закарпаття ще в XII столітті захопили угорські феодали і
лише у 1945 році його було воз’зєднано в єдиній Українській Радянській
державі. Ці області кілька разів переходили з рук в руки: вони потерпали
від колоніальних утисків Польщі, Австрії, Угорщини, Румунії .Ізоляція
західноукраїнських земель призвела цей край до економічної і культурної
відсталості. Зазнала відповідного впливу і українська народна
хореографія. Ті ж самі танцювальні рухи, що і в центральних областях
України (присядки, дрібушки, танцювальні кроки і біги) виконуються тут
по-іншому: дрібніше і швидше, як правило в колі і на місці, з іншим
положенням рук, ніг, корпусу і голови. В характері виконання цих рухів з
першого погляду помітні інші стилістичні особливості хореографії, які,
зберігаючи в загальних рисах національну основу української народної
хореографії, формувались під безпосереднім впливом танцювального
мистецтва народу, який оточував українців.

Хореографічна культура Західного регіону України, окрім рис, притаманних
всім українським танцям, ввібрала в себе деякі риси молдавської,
угорської, словацької, польської та румунської танцювальних культур.
Тобто кожен з районів Західної України має свої власні локальні
особливості, які залежать в основному від впливу конкретної сусідньої
культури, і кожен з цих районів треба розглядати окремо, щоб виявити ті
джерела, на основі яких розвивалися фольклорні танці.

В Західній Україні здавна на фоні інших виділилося три великі
етнографічні групи населення: гуцули, бойки та лемки. Ці народи
проживають в окремих локальних районах, які розміщені відносно близько
один від одного та межують один з одним. У танцях цих, так званих, малих
народностей багато спільного у композиційній структурі та прийомах
виконання танців, але водночас в них дуже відрізняється манера виконання
рухів, їхня морфологічна конструкція, метроритмічна структура та,
взагалі, деякі рухи мають різне національне походження.

Найбільша з них – це гуцули, які проживають в основному у
Прикарпатті(Івано-Франківська область), у невеликій зоні Закарпаття
(Рахівський район) та на Буковині (Чернівецька область). Танці
прикарпатських гуцулів менш за все зазнали впливу танцювальних культур
інших країн, бо цей район здебільшого не є прикордонним. Навпаки, у
хореографії закарпатських гуцулів домінують риси, які виникли під
впливом сусідніх з ними національних культур.

Водночас зі збереженням основної структури українських танців гуцули
створили свої власні особливі хореографічні риси. Майже всі гуцульські
танці мають дуже специфічні риси, не характерні для інших українських
танців, зокрема це спостерігається в їхній лексиці. Це обов’язкові
притупи, підскоки, дрібні переступання, висока, присядка-гайдук,
свердло, тропіток та інші рухи, не притаманні в такому вигляді танцям
інших регіонів. І чоловічі, і жіночі танці гуцулів здебільшого є
масовими. За характером руху – це швидкі, жваві, веселі та темпераментні
танці, характерною особливістю яких є наявність контрастних рухів.

Основною побудовою гуцульських танців є колова закрита фігура, в якій
виконавці тримають один одного за плечі або за руки. Яскравий приклад
такого характерного прийому спостерігається у танці “Гора”, де виконавці
створюють замкнені двоярусні кола.

У XVI столітті на Україну переселилася певна частина молдаван,
спричинивши глибокий процес консолідації двох багатих культур. Нині вони
проживають на територіях Одеської та Чернівецької областей. Багато
спільного є у молдавській та українській хореографії взагалі, а зокрема
в танцях гуцулів зустрічаються схожі на молдавські присядки за 6
позицією, різноманітні типи бокових ходів, доріжок, подвійні удари з
поворотом. Є і деякі схожі положення рук та дуже поширені коливання
корпуса вгору-вниз, так звана “пружинка” при виконанні рухів.

Деякі специфічні танцювальні прийоми були занесені на цю територію зі
Словаччини, окрім ще й того, що в одязі взутті та атрибутиці гуцулів та
словаків також є спільні риси. Багато спільного гуцульські танці мають з
польськими, так званими «збуйницькими» та “чабанськими” танцями – це
положення рук в парах та наявність ігрового елемента у сюжеті танцю.

Яскравим прикладом гуцульського танцю є «Аркан» – круговий чоловічий
героїчний танець. Також побутують тут такі танці, як «Раківчанка»,
«Гуцулка», «Тропотянка», героїчний сюжетний танець”Опришки” та танці
геометричного характеру «Коло», «Гайдук».

Ще один етнографічний регіон – це Львівська, кілька районів
Івано-Франківської та Закарпатської областей, де проживають бойки.

Танці бойків мають багато спільного з гуцульськими, але бойки виконують
свої танці спокійніше, більш плавно і вільно, на трохи зігнутих у
колінах ногах. Цю манеру бойки перейняли у словаків. Великого значення у
танці набувають особливі притупи. Характерною рисою малюнку є наявність
поперечних ліній. При всій своєрідності танці бойків не такі багаті, як
танці гуцулів, але вони мають деякі, характерні тільки для них прийоми.
Зокрема, це невелика кількість рухів – одна чи дві фігури, та менша ніж
у гуцулів обмеженість у просторі.

Великого значення у танцях бойків набуває вплив угорської танцювальної
культури, саме з якої бойки перейняли синкопований музичний ритм. Дуже
схожі на угорські бойківські жіночі стрибки, завороти корпуса та
перехресні кроки. На манер угорців бойки часто танцюють з піднятими
вгору однією або двома руками. На Закарпатті проживає багато угорців,
тому у закарпатських, особливо долинянських бойківських танцях можна
побачити характерні для угорської хореографії синкопоутворення. Окрім
цього в бойківських танцях існує багато схожих з угорськими парних
положень при крутках.

У структурі деяких бойківських танців зустрічаються змінені елементи
польських народних танців. Від словаків бойки перейняли і зробили
характерною рисою своїх танців манеру виконання деяких рухів на мэ’якому
plie.

Окрім перейнятих від інших танцювальних культур рухів, серед найбільш
поширених у танцях бойків є тропітка, присядка-гайдук, вихиляси,
підківки та інші рухи. Бойки здавна танцюють «Вививанець» – танець
коломийкового типу, побутують тут танці «Верховина», «Керечанка»,
весільний «Тополя», вівчарський танець «Чабан». Серед танців
закарпатських бойків поширеним є сюжетний танець «Гуняк».

Третьою великою етнографічною групою є лемки, які проживають на самому
заході України. Самобутність культури цього регіону, передусім
визначається географічним фактором. Висунуті далеко на захід, лемківські
землі опинилися в оточенні дуже різних за походженням і національним
забарвленням культур – угорської, чеської, словацької та польської.
Тривале спілкування з ними наклало відбиток на матеріальну та духовну
культуру лемків. Проте лемки завжди боролися за збереження своєї
визначеності, за найтісніші генетичні зв’язки з українським народом, що
дозволило перетворити ці нашарування у зовсім нову внутрішньо цільну та
надзвичайно самобутню культурну якість, яка вражає своєю красою і
мистецькою неповторністю.

Лемки танцюють дуже стримано, особливо легко. Часто вживаються повороти
корпуса праворуч-ліворуч, а для манери виконання характерно танцювання
на сильно зігнутих колінах. Лексика лемківських танців досить особлива,
але зустрічаються рухи, які є поширеними й в інших районах заходу
України. До речі, більшість рухів тут навіть не мають своєї назви, бо це
є перероблені або запозичені у інших народів рухи.

Угорська хореографія наклала помітний відбиток на лексику лемківських
танців. Наприклад, поширеним став прийом зберігання однієї точки, на яку
орієнтується виконавець під час якогось руху, що надає цьому рухові
чіткої динаміки та певної оригінальності. Також у лемківських танцях
використовуються повороти тіла праворуч-ліворуч при виконанні ходів,
рухи будуються на складному тридольному ритмі при акценті на слабку долю
на манер угорських. Крім цього на Закарпатті вільно побутують угорські
народні танці і без переінтонування – це “Чардаш”, “Вербункош”,
“Пантазоо”.

У лемків побутують і танці коломийкової структури –
“Рівна”,”Коломийка”,”Леманський танець”. Окрім цього танцюють вони
“Карічку”, “Березнянку”, “Верховину” та ін.

Окрім територій, на яких проживають групи гуцулів, лемків та бойків, в
Західному регіоні України існує ще цілий ряд так званих малих
народностей, тобто етнічних груп українців-долиняни, верховинці,
буковинці, станіславці та інші. Цікавим районом є Буковина, яка займає
Чернівецьку область та розташована на межі двох різних етнографічних
регіонів – Гуцульщини та Поділля. Це позначилося на характері народного
побуту: фольклорі, одязі, вишивці. На цій території проживає окрема
група гуцулів, танці якої не схожі на танці прикарпатських гуцулів.
Буковина межує з Румунією та Молдавією і певний час була у їхньому
складі, що спричинило переселення на цю землю певної частини населення
цих країн та інтеграцію молдавської та румунської культур з українською.

Характерними рухами у буковинських танцях є підскоки, тропітка,
трясунка, різновиди потрійних кроків. Помітний вплив румунської
хореографії відчувається у зміщенні акцентів у буковинських рухах:
дробітках, вибиванцях, притупах.

Таким чином, оскільки територія Західної України населена великою
кількістю людей інших національностей, які розмістилися в інших її
районах, а також під впливом глибокої взаємодії української культури з
культурами прикордонних країн, лексичне наповнення хореографії західних
українців насичено різними за походженням якостями.

В танцях цих областей та районів спостерігається велика різниця,
починаючи від лексики та малюнку танцю і закінчуючи характером та
манерою їхнього виконання. Тому слід вважати непрофесійною дією вільне
перенесення та використання при створенні танцювальної композиції певних
рухів, не притаманних танцювальним традиціям конкретної місцевості. Але
оскільки процес переінтонування та нашарування різних за походженням
рухів на всій території Західної України має єдиний характер, то
припустимо використання спільних хореографічних прийомів та рухів, які є
характерними для танців всіх горян.

Традиційно загальними особливостями хореографії цього регіону слід
вважати:

????????????6?– обмеженість танцювального поля, яке виражається в
характерних принципах побудови малюнку (замкнені одне чи декілька кол),
та у використанні дрібних рухів, які часто виконуються на одному місці;

– колективність простежується у виконанні рухів частіш за все усіма
танцюючими;

– симетрія – однакова побудова бокових фігур, кругових рухів та притупів
на протязі всього танцю.

 

2. Проблеми виживання українського танцю

Визначне місце в системі формування національної свідомості українців,
поряд з народною піснею, посідає й український народний танець. Ще в
1919 році в своїй праці «Теорія українського народного танцю» визначний
дослідник танцювального фольклору Василь Костів (Верховинець) зазначав:
«Пісня і танець — це рідні брат і сестра!»

Нині народному танцю українців приділяється найменше уваги. Незважаючи
на утворення великої кількості музичних шкіл і шкіл мистецтв, проблема
відродження фольклорних зразків: пісень і танців залишається
невирішеною. Ні для кого не є таємницею, що пісенно-танцювальна спадщина
українців заступається сценічними зразками, створеними окремими
авторами, які погано обізнані з українським фольклором. Вже на початку
ХХ століття Василь Верховинець писав: «Те, що ми до цього часу бачили на
сценах,.. — це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого
еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп
українського козачка».

З того часу становище в танцювальному мистецтві не змінилося; чим
більше український танець виходив на сцену, тим менше його можна було
зустріти в природньому середовищі…

За підрахунками вчених, в язичницькій Україні-Русі було від 120 до 150
святкових днів (залежно від місцевості) Невід’ємною частиною найбільших
свят були українські народні (ритуальні та світські) танці. Танцем
русичі славили прадавніх українських Богів і предків, танцем лікували,
чарували, в танці виливали стан своєї душі і настрій. «Як у пісні
виливаються жарти й радощі й страждання, так і в танцях та іграх народ
проявляє свої почуття. На селі, приміром, у піснях минав весь рік. У
танцях також є своя весна, літо, осінь і зима», — зауважив В.
Верховинець. Жодне свято загальногромадське чи сімейне не обходилося без
танців і пісень.

Але після насильного хрещення українців, почалися шалені гоніння на всі
прояви українського духовного (релігійного) життя. Гонінню піддавалися
усі прадавні українські народні свята й обряди: Коляда, Щедрий Вечір,
Заклички Весни, Великдень, Ярила, Русалії, Купала, Перуна, та ін. Вже
Нестор-літописець, християнський монах подає в «Повісті Врем’яних Літ»
відомості про ненависницьке ставлення християнських
ідеологів-хрестителів до давніх українських язичницьких свят та
веселощів: «…Способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи
нас від бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і Русаліями. Ми бачимо
ж ігрища витолочені і людей безліч на них,.. видовища діючи, — це бісом
задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх
знаходиться в церкві.» 4 Знищувалися волхви і навіть скоморохи, які, на
думку істориків танцю, були знавцями і носіями танцювальної культури
Київської Русі.

Народ, що формально приймав християнство, не поспішав поривати зі своєю
предківською вірою, звичаями, обрядами і святами. Про це свідчить і
Послання християнського проповідника ХVІ-ХVІІ століття І.Вишенського до
князя Острозького (1599-1600), в якому він закликає православних
християн “знищити і ліквідувати” усі “бісівські” свята і забави:
Святкові ярмарки, Коляду, Щедрий Вечір, Волочільне, Свято Ярила, Купало,
а також гойдалки, надгробні пироги і яйця (писанки і крашанки) та інші
«диявольські спокуси», а натомість закликає ширити «святе письмо». 5

З кожним століттям змінювався світогляд українців: на зміну язичницькій
життєрадісності, любові до свободи, до життя, родини й батьківщини
прийшла християнська рабська покірність і терпимість, відмова від усього
мирського; християнський сум і жалоба почали заступати веселий, радісний
характер українського народу. Українська духовність сформована багатьма
тисячоліттями, почала поступатись «духовності» християнській, але
повністю витіснити давній світогляд українців християнство не змогло.
Навіть сьогодні в християнських обрядах можна побачити елементи
праукраїнських язичницьких обрядів, в яких здебільшого вже вихолощений
первинний язичницький зміст. В християнських літургіях можна і тепер
почути вкраплення українського мелосу… Але танок намагалися повністю
викорінити з усіх свят і обрядів, як прояв «бісівства» і «сатанинства».
Церковники, при допомозі державної влади, винищували все, що веселилася,
співало, грало і танцювало. За свідченням чужинця-мандрівника Олеарія,
попи їздили возами від хати до хати, відбираючи у людей усі музичні
інструменти: “п’ять возів народних музичних інструментів спалили на
майдані як «зброю диявола». Ненависть християнських духівництва до
музично-танцювальної культури українців була такою великою, що ще й
тепер в усіх християнських церквах, розписаних «за канонами», можна
побачити танцювальні сцени і, обов’язково, в тих місцях де зображений
«страшний суд», у «незгасимому вогні». Неважко передбачити, до чого може
звестися уся українська національна духовна культура, якщо в релігійних
спорудах християн вона зображається у вогні, а один сільський піп
недвозначно попередв мене, коли я записував весільні обрядові пісні біля
сільської церкви: “У мене такий закон: у мене біля церкви ніхто не
матюкається і не співає!” Проголосив це молодий піп, який захистив вже
дисертацію в престижній духовній академії. Якщо врахувати, що таке
ставлення є нормальним стосовно усієї української пісенної, музичної і
танцювальної культури вже протягом 1000 років, то дивує, як ще й досі
змогла вижити українська духовність, яка пережила і перенесла страшні
століття християнізації, полонізації русифікації і комунізації…

Якщо ще перші християнські попи змушені були призвичаюватися до давніх
українських традицій, то вже наступні покоління молодих попів, які
виховувалися в християнських семінаріях і академіях, старанно
викорінювали залишки української духовності і культури. Якщо Ян
Ласицький в 1592 році ще описував танець у церкві, який заводив сам піп
після вінчання молодих, то вже в 1819 році Зорян Доленга-Ходаківський
закликав дослідників «поспішити під стріху селянина, де… в танцях
простих людей відгукуються імена старих Богів».

Зазнавши нищівного удару в часи поширення християнства, український
народний танець знову забуяв на вільній Запорізькій Січі, де умови життя
козаків сприяли появі нових самобутніх танців. Січ була місцем, куди
сходилися представники майже усіх українських земель і кожен приносив із
собою танцювальну культуру свого села, містечка, міста. А. Гуменюк
вважає, що в Січі з’явилися танці, «Гопак», «Метелиця» та ін., які також
були відомі далеко за межами України (в Польщі, Росії, Франції та ін.)
ще в середині ХVІІ століття. Ці танці приносили славу Україні і в
минулому, і навіть сьогодні в сценічних обробках дивують і захоплюють
своїх та іноземних глядачів.

Легендарні часи Козаччини стали в історії українського танцю часом
найбільшого розквіту самобутньої танцювальної культури українців після
язичницької доби. Звичайно, це вже був танець, позбавлений релігійного
змісту і значення; його виконували після переможних походів або просто
під час відпочинку та дозвілля…

Із забороною Січі Катериною ІІ, танець почав занепадати, спрощуватися.
Заборона козацтва і слів «запорожець», «козак», на думку Вадима
Купленика, негативно вплинула і на танці з цією назвою; до нас дійшла
лише назва танцю «козачок» як зменшена форма слова «козак». А назву
танцю «Козак» ще й досі можна зустріти в Галичині і в Буковині…

Вже в кінці ХІХ — на початку ХХ століття майже всі дослідники
відзначали, що в багатьох місцевостях України зникли українські народні
свята (Купало, Коляда та ін.), переслідувані церковно-державною владою.
А з ними почали забуватись і народні танці українців. Олексій Дей в 1970
році видав збірник «Танцювальні пісні», до якого ввійшло близько 1500
танцювальних пісень та приспівок до танцю. Можна лише уявити, скільки в
минулому було танців в Україні, якщо за даними львівської дослідниці
танцю Лариси Сабан, деякі села Заходу й до сьогодні зберегли по 20-30
самобутніх таночків. А скільки танців вже зникло безслідно, і скільки ще
можна їх врятувати і зберегти для наступних поколінь українців?

Як сталося, що народна танцювальна творчість, яка впродовж тисячоліть
була в своїй основі творчістю молодих, лише за ХХ століття перетворилася
на “творчість села”, й у фольклор літніх людей?

В школах України (за винятком деяких середніх шкіл і шкіл мистецтв в
західних регіонах) досі не вивчаються самобутні зразки танцювального
фольклору навіть своєї місцевості. Подібне становище склалося і в
хореографічних закладах (студіях, школах училищах), розгалужена мережа
яких діє в Україні на державні кошти. Досі не розроблені спеціальні
державні програми по збору танцювального фольклору і впровадженню його в
навчальні плани. А час іде, знавці старіють і помирають, а разом з ними
зникають і традиційні зразки українського танцювального фольклору.

Сьогодні молодь виконує «українські» танці тільки на сцені; всі ці
танці, створені професійними балетмейстерами або просто аматорами,
продовжують і досі помилково називати «народними», хоча жоден з цих
танців не побутував і не побутує в природному середовищі: на весіллях та
інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється
танцювальною культурою африканських народів, яка дуже нахабно
пропагується різноманітними засобами масової інформації; а в арсенал
сучасного танцювального «фольклору» українців увійшли танці в стилі
«танго», «рок-н-рол», «твіст», «брейк», “ламбада”, “реп”, “рейв”
«хіп-хоп», «техно» та ін.

Українська душа почала вже «промовляти» по-чужому: по-американськи,
по-африканськи, по-єврейськи; цікавість до національних танців зникла
майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження українська молодь
несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям:
темперамент видає «несвідомих» українців… А скільки від українського
національного танцю залишилося в сучасних сценічних “родичів” —
“народно-сценічних танцях”?

На всі ці і багато інших питань можуть відповісти дослідники лише після
спеціально організованих етнографічних експедицій по збиранню
танцювального фольклору. Та, на жаль, вчені-етнографи продовжують
дивитися на народні танці, як на забавлянку. Але, якби народний танець
був лише звичайною «забавлянкою» чи навіть «простим перестрибуванням з
ноги на ногу», то чи звертали б на нього увагу проповідники чужоземної
християнської ідеології, чи залишили б стільки «повчань» і наказів проти
«скоморохів, русалій і плясаній»? Чи ув’язнював би польський окупаційний
уряд хореографа Василя Авраменка за те, що він в 20-х роках ХХ століття
танцем «промовляв» до українців — нагадував їм танцем Козака,
Запорожця…

Якби український народний танець не впливав на формування національної
свідомості, то чи розстріляла б більшовицька влада в кінці 30-х років
фольклориста-хореографа Василя Костіва (Верховинця) за «пропаганду
націоналізму» серед українців-військовиків на Далекому Сході, де він
організовував пісенно-танцювальні гуртки? Складається враження, що
тільки чужинці і завойовники вміли достойно оцінити силу і значення
українського народного танцю у становленні духу народу…

Отже, національний танець разом із піснею, обрядом, національною
релігією і ландшафтом… складають геокультуру народу, формують його
ментальність. Тому український танцювальний фольклор, в якому
«український народ промовляв свою душу» (Василь Авраменко), — невід’ємна
частина світосприйняття і світовідчування українця. Втративши
танцювальний фольклор, українська нація втратить часточку своєї душі,
своєї самобутності, що, в свою чергу, негативно вплине на
культурно-історичний розвиток народу, на відродження його самобутньої і
неповторної духовності.

Але всі ці заходи — це лише перший крок до збереження та поширення
українського пісенного і музично-танцювального фольклору. Свідоме
відродження мусить пройти через духовне усвідомлення і через серйозне
відродження прадавніх українських релігійних звичаїв, обрядів і свят, у
яких народний танець був необхідним ритуальним елементом. І лише тоді
українська душа засяє в несценічному запальному «Козаку» чи «Гопаку», в
дрібному «Козачку», «Гуцулці», і «Коломийці», в ритуальному «Аркані» та
«Плесі»…

Література

 

1. Василенко, К.Ю. Український танець [Текст]: підручник / К.Ю.
Василенко –К.: ІПК ПК, 1997. – 281 с. Бібліограф.: с. 172-176, 268-281 –
1000 прим. – ISBN 966-719-45-0

2. Голдрич, О.С. Барви Карпат [Текст] / О.С Голдрич . – Л., 1999. –
130с.: іл.., нотн. текст. Бібліограф.: С. 16, 32, 48, 82, 72. – 1000
прим.

3. Голдрич, О.С. Хореографія [Текст] / О.С Голдрич .– Л.: Край, 2003 –
160 с.+26 іл. Бібліограф.: С.. 33-42 – 1000 прим. ISBN 966-547-043-4

4. Гуменюк, А. Народне хореографічне мистецтво України [Текст] /
А.Гуменюк .- К.: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1963 . –
С.12-27.

5. Стасько, Б. Хореографічне мистецтво Івано-Франкывщини [Текст] /
Б. Стасько – Ів.-Франківська: Вид-во Лілея НВ, 2004 р. – 312 с. + 8 кол.
іл. Бібліограф.: С. 37, 247-248, 261-262, 299 – 1000 прим. ISBN
966-668-056-4.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020