.

Нагляд як спосіб забезпечення законності в державному управлінні

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
78 2863
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з адміністративного права

на тему:

“Нагляд як спосіб забезпечення законності

в державному управлінні”ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В
ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

1.1. Поняття державного управління, його ознаки

1.2. Поняття законності і дисципліни в державному управлінні

РОЗДІЛ 2. НАГЛЯД І КОНТРОЛЬ ЯК СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В
ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

2.1. Нагляд та його види

2.2. Різновиди контролю та їх значення

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність вивчення обраної теми зумовлена тим, що Україна прагне
стати правовою та цивілізованою державою. Без дотримання законності в
державному правлінні цього досягти не можливо. Без належної законності й
правопорядку демократична, правова державність не може розвинутись. Якщо
управлінська система не впорядкована, не введена в рамки законності та
правопорядку, допускає високу частку свавілля, корисливості, егоїзму і
суб’єктивістських поглядів, то важко сподіватись, що вона може зробити
щось корисне для керованої системи, позитивно вплинути на свідомість,
поведінку і діяльність людей, суспільства в цілому.

Надати законності бажаний (людьми, суспільством) стан може тільки
узгоджена система зусиль всього суспільства, кожної людини з
використанням ними всього арсеналу засобів «боротьби» за законність.
Важливе місце серед таких засобів належить побудові державної влади, з
одного боку, її поділу по горизонталі (законодавча, виконавча, судова) і
по вертикалі (центральних органів виконавчої влади, місцевих органів
виконавчої влади), а з іншого — формуванню між її підсистемами
необхідних стримань і противаг, а також відносин взаємного контролю.
Законність має місце тоді, коли жодна структура влади не може
перевищувати своїх повноважень і буде, у випадку таких спроб, спільними
діями інших структур влади підпорядкована закону.

Законність у державному управлінні формується в певних умовах. З одного
боку — це логічне моделювання бажаних суспільних відносин і закріплення
його в законодавчій нормі, а з другого — це реальний стан суспільних
відносин, що є результатом практичної реалізації юридичних норм. Останнє
позначається поняттям «правопорядок» і розглядається як система
стабільних правових зв’язків і відносин, що є в державі, суспільстві,
між людьми, і які забезпечують їх потреби, інтереси та цілі, а також
сприяють гармонізації та раціоналізації суспільного розвитку.
Правопорядок виступає кінцевим пунктом реалізації права.

Законність і правопорядок у державному управлінні згуртовують персонал
державного апарату, створюють між його членами належні формальні й
неформальні відносини, посилюють координацію різних рівнів і видів
управлінської діяльності, в цілому посилюють результативність і
раціональність державного управління.

РОЗДІЛ 1

СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ
УПРАВЛІННІ

1.1. Поняття державного управління, його ознаки

У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого й
загальновизнаного поняття державного управління. Одні його трактують з
точки зору суті, реального змісту, інші — форм, яких воно набирає і в
яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних
від інших видів державної діяльності — вся позазаконодавча та позасудова
діяльність держави і становить зміст державного управління. Таке
формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління,
його призначення.

З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча
й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не
розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її
змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує
уточнення.

Мабуть, більш продуктивним буде підхід з точки зору реального змісту
управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його
характерних рис й ознак, не обмежуючись юридичною формальною оцінкою.
Подібний підхід характерний для представників загально-соціологічних
наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно
визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив
людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі
пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і
тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та
розвитку, досягнення поставленої мети. Цим визначенням підкреслюється
найголовніше призначення управління — забезпечення функціонування та
розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер.
Отже, управління — це і є організуюча діяльність держави, що спрямована
на виконання її завдань та функцій.

Однак в тлумаченні управління з боку соціологів слід відзначити
абстрактно-кібернетичний акцент, що підкреслює найбільш загальні
закономірності управління, характерні для всіх керованих систем, зокрема
систем соціального (суспільного) типу. Але ця система особливого роду,
де сутність процесів управління проявляється не стільки у кількісних,
скільки у якісних характеристиках, і абстрактно-кібернетичний підхід до
проблем управління в суспільному середовищі не дає адекватного
формалізованого опису досліджуваних процесів, оскільки ігнорує їх
соціально-свідому природу.

Найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів
управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється
шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, інтерес людини для
досягнення поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей
пов’язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що
обумовлена їх матеріальним буттям, об’єктивною соціально-економічною
структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем суспільної
свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп.
Об’єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй
соціальною структурою і соціальними процесами.

Таким чином, спеціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі
завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей
на процеси суспільного розвитку, для регулювання суспільних відносин.
Сила і межі цього впливу обумовлюються соціально-економічною природою та
ступенем зрілості суспільства.

Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи,
принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного
розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп.
Дане явище пов’язане з системою суспільних відносин не тільки
безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з
приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість,
певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції.
Отже, на формування управлінських відносин активно впливають не тільки
матеріальні чинники, але й суспільна свідомість, передусім
політико-правова та організаційно-управлінська. Причому характер,
спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини з боку тих чи
інших управлінських поглядів в кінцевому підсумку обумовлені
суспільно-політичною природою самих соціальних сил. Саме вони й
визначають межі поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві
системи знань, серед них і управлінських.

Нові завдання й функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий
зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають форми, методи
управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у
наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими
державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було
досить підстав, оскільки державне управління як політична та
владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави —
політичної організації, вважалося чисто політичною категорією,
покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для пануючого
класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як
специфічного виду суспільної діяльності.

Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції
управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно
справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого
механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні
процеси є загальним об’єктом управлінської діяльності держави. Та
управління — різноманітна державна діяльність, котра охоплює не тільки
сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні
сторони людського співжиття.

Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку
людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами
виробничого та духовного життя людини — природними, матеріальними і
фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об’єктами культури,
тобто усіма тими «речами», що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за
умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в
процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються
найбільші підприємства базових галузей економіки та
військово-промислового комплексу.

Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового
механізму саморегулювання проте не звільняє державу від необхідності
здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та
спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх в інших формах і других
методах, ніж раніше: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних
паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою,
пільговим квотуванням, заохоченням науково-технічного прогресу та ін.,
тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з
директивними методами командно-адміністративного управління.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах
якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на
увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення
загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає
застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного
управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї
діяльності. Це — заходи заохочення, стимулювання, переконання,
формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та
обов’язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава
залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби.

Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі
державного, включає такі риси.

1. Суспільство як соціальна організація — це складна самокерована
система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може
існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є
способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби
самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і
супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та
відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. При
аналізі сутності державного управління не можна ігнорувати його
політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати
загальносоціальне призначення управління, відсувати на другий план
питання техніки й технології управління, що веде до зниження його
ефективності.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному
суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і
методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від
середовища його функціонування.

4. Соціальне управління — елемент системи суспільних відносин і його
характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне
управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком
науково-технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та
технології виробництва значно зростає питома вага управління речами та
процесами виробництва. В цих умовах людина має розкрити усі свої творчі
потенції, аби успішно виконати нові трудові функції і соціальні
обов’язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми
не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.

6. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється
передусім в організаторській діяльності і це одна з головних рис
державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом
об’єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також
владно-регулюючими і примусовими заходами держави. Організаційний зміст
управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та
розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в
розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів,
в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному
забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

Тобто управління — це насамперед організація дій по координації,
об’єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.

7. Мета є найважливішою характеристикою управління — визначенням його
призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не
можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є
беззмістовними.

8. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть
забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього
радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних
зв’язків у структурному відношенні, а в функціональному — сталістю
завдань управління, несприйнятих народом, збереженням попередньої
якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища,
суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій
природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим.

9. Упорядкування суспільних відносин, збереження їхньої сталості та
доцільності у розвитку для конкретно-історичного суспільства
забезпечується організуючою роллю управління, але для практичного
переведення управлінського впливу у напрямку, що визначається
соціальними завданнями, для забезпечення належної соціальної поведінки
індивідів необхідний авторитет, влада. І в соціальній організації
управління виступає як організуючий процес реалізації влади, як її
динаміка. Немає суспільства без управління, як і немає управління в
суспільстві без пануючої волі, влади, авторитету.

Таким чином, влада виступає як функціональна властивість, іманентна
якість соціальної організації, і реалізується вона через соціальне
управління. Це означає, що управління у царині суспільних відносин має
здійснюватися на основі підпорядкованості, єдності волі учасників
спільної діяльності. Сукупна воля підпорядковує собі індивідуальні волі,
владарюючий нав’язує свою волю підвладному, керує діями та вчинками
індивідів, тобто здійснює управління людьми.

10. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних
суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними
умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність — це
суб’єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного
досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його
технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань
та ін.

Визначені соціальні особливості управління являють собою найсуттєвіше в
його змісті, отже, властиві також і державному управлінню. Якщо в цілому
управління в суспільстві являє собою загальносоціальну функцію, що
реалізується через владно-організуючу діяльність з метою забезпечення
узгодженості спільної праці та побуту людей для досягнення суспільне
значущих завдань, то державне управління відноситься до функцій держави,
яка вносить в цю діяльність притаманні їй ознаки державного устрою та
форми державного правління, поділу державної влади, правотворчості,
правозастосування і правоохорони, верховенство закону та державного
примусу щодо його забезпечення тощо. Все це робить зміст державного
управління значною мірою юридичне спеціалізованим, обумовлюючи
першочергове значення таких пізнавальних об’єктів, як суспільні
відносини, що складаються у сфері державного управління, та право як
вирішальний засіб їх унормування й впорядкування.

1.2. Поняття законності і дисципліни в державному управлінні

У загальнотеоретичному розумінні законність розглядається як специфічний
державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується
загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть
полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

Матеріальний зміст законності – у сукупності правил, обов’язків,
дозволянь, заборон, гарантій законності, що регламентується державою.
Вони створюють стан, при якому суспільне життя, всі види державної
діяльності підпорядковані неухильній дії права. Законністю досягається
узгодженість дій, організованість і порядок, тобто дисципліна в загально
-державному масштабі.

Державна дисципліна виражається у забезпеченні законності у сферах
державне – управлінській, виробничій, планово – фінансовій, трудовій та
у галузях інших відносин.

Під дисципліною в державному управлінні слід розумі ти свідоме
дотримання всіма органами виконавчої влади, державними службовцями
установленого державного порядку діяльності, точне, повне і неухильне
виконання ними своїх функціональних обов’язків, наказів і розпоряджень
компетентних посадових осіб.

Законність в державному управлінні з одного боку передбачає наявність
законів, що виражають волю народу, а з другого, означає одноманітне
розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів та
підзаконних правових актів усіма державними органами, посадовими
особами, громадянами, громадськими формуваннями. Це вимагає від всіх
суб’єктів управлінських відносин діяти відповідно до законів і
зобов’язує виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

У сфері функціонування виконавчої влади законність ґрунтується на таких
принципах:

загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, посадових
осіб та громадян;

єдності законності – однозначного розуміння і застосування законів на
всій території держави;

неприпустимості протиставлення законності і доцільності.

Законність у діяльності апарату органів державного управління означає що
рішення, які приймаються державним органом, не повинні протиречити
чинному законодавству; не можуть виходити за межі його повноважень і
можуть прийматись тільки з питань, що віднесені до його компетенції;
повинні прийматись у передбачених нормативними актами порядку та формах;
усі взаємовідносини державних органів з недержавними структурами,
громадянами та їх об’єднаннями будуються на основі взаємних прав і
обов’язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і точна реалізація законності не передбачає наявність
відповідної системи її гарантій. Дана система вбирає в себе загальні
умови законності та спеціальні юридичні або організаційно – правові
засоби забезпечення законності.

До загальних належать: політичні; економічні; організаційні;
ідеологічні.

До спеціальних юридичних засобів належать:

а) організаційно-структурні формування – система державних органів та
позадержавних структур в обов’язки яких входить підтримання належного
рівня законності;

б) організаційно-правові методи – це напрямки діяльності організаційно –
структурних формувань та використовувані ними прийоми і способи
забезпечення законності.

До них належать:

1. контроль;

2. нагляд;

3. звернення до державних органів з питань забезпечення законності із
заявами, пропозиціями, клопотаннями та скаргами.

РОЗДІЛ 2

НАГЛЯД І КОНТРОЛЬ ЯК СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ
УПРАВЛІННІ

2.1. Нагляд та його види

Нагляд за додержанням законності в сфері державного управління
здійснюється у формі адміністративного нагляду та нагляду прокуратури.

Адміністративний нагляд — це здійснення спеціальними державними
структурами цільового спостереження за дотриманням
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами і
організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Його суб’єктами є спеціально створені з цією метою державні структури:
а) інспекції; б) міліція.

Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1)
ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд
тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої
функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів
цивільної авіації, інспекція особового складу тощо).

Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (надвідомчого) характеру,
є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої
компетенції незалежно від відомчої підпорядкованості об’єктів.

Державні інспекції. Система державних інспекцій за характером зв’язків з
органами державної виконавчої влади неоднорідна. Класифікуючи за цією
ознакою, можна говорити про дві групи державних інспекцій:

1) організаційно відокремлена група держінспекцій, підпорядкована
безпосередньо уряду (Держгортехнагляд — щодо дотримання правил з
безпечного проведення робіт у промисловості та гірському нагляді);

2) група інспекцій, які є цілком або частково структурними підрозділами
центральних органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств).

Характерною щодо цього є діяльність добре нам відомої ДАІ,
Держпожнагляду, органів санітарного нагляду або державної
контрольно-ревізійної служби в Україні. Підпорядкованість державної
інспекції тій чи іншій державній структурі фіксується у відповідному
положенні. Положення про ці інспекції затверджує Кабінет Міністрів
України.

Повноваження державних інспекцій умовно можна поділити на три види:

1) з розробки норм і правил, виконання яких контролює інспекція.
Повноваження даного виду, як правило, полягають у наявності в інспекцій
прав готувати різні проекти норм, правил тощо і вносити їх на розгляд
відповідного органу управління;

2) з організації і здійснення нагляду. Як правило, це такі права:
одержувати та витребувати матеріали (документи); обслідування на місці;
давання обов’язкових приписів і вказівок; дозвільні повноваження (пуск,
введення в експлуатацію, встановлення номерних знаків тощо); давання
експертних висновків (пожежний нагляд, архітектурний будівельний
контроль); мати свого представника в комісії з приймання, розслідування
аварій тощо;

3) із застосування заходів державного примусу. Названа група
повноважень, як правило, закріплюється у відповідних статтях Кодексу про
адміністративні правопорушення. Наприклад, зупинимося на повноваженнях
із застосування заходів державного примусу деяких інспекцій.

Держпожнагляд (ст. 223 КпАП): ст. 120 — порушення правил пожежної
безпеки на транспорті; ст. 174 — порушення встановлених правил пожежної
безпеки.

ДАІ (ст. 222): 122, 1221, 124, 126, 127, 128 (перевищення швидкості;
порушення вимог дорожних знаків, інших правил руху тощо).

Держінспекція по маломірних суднах (ст. 227): 116, 1161, 117, 118, 130
(порушення правил з охорони порядку і безпеки руху на річковому
транспорті та маломірних суднах; порушення правил випуску судна в
плавання; порушення правил користування маломірними суднами; правил
утримання; управління у стані сп’яніння).

Головна інспекція з безпеки польотів (ст. 228): 43, 111, 112, 120, 133,
135, 137 (санітарно-гігієнічні вимоги; безпека польотів, поведінка під
час польотів тощо).

Держгортехнагляд (ст. 231): безпечне проведення робіт.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичний нагляд за точним і
неухильним дотриманням посадовими особами та громадянами правил, що
регулюють громадський порядок і громадську безпеку з метою попередження
і припинення порушень цих правил, а також виявлення порушників і
притягнення їх до встановленої законом відповідальності (кримінальної чи
адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпосереднє
спостереження в громадських місцях за виконанням громадянами та
посадовими особами загальнообов’язкових правил; б) періодичні перевірки
виконання органами, посадовими особами, громадянами встановлених правил;
в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, заяв, пропозицій та іншої
інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням
загальнообов’язкових та інших правил. До них належать: правила
перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної
системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це нагляд за поведінкою
певної категорії громадян.

Даний вид нагляду є примусовим заходом і встановлюється за звільненими з
місць позбавлення волі відповідно до Закону “Про адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 p.

Закон формулює поняття цього виду адміністративного нагляду як системи
“тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю
за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що
здійснюються органами внутрішніх справ”.

Визначає його завдання: “Адміністративний нагляд встановлюється з метою
запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць
позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них”.

Цей вид адміністративного нагляду встановлюється лише стосовно чотирьох
категорій повнолітніх осіб: а) визнаних судами особливо небезпечними
рецидивістами; б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто
не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для
суспільства; в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо вони після покарання або умовно-дострокового звільнення від
відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх
справ, систематично порушують громадський порядок і права інших
громадян, вчиняють інші правопорушення; г) засуджених до позбавлення
волі за один із злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд у всіх випадках встановлюється в судовому
засіданні одноосібне суддею районного (міського) суду або за місцем
дислокації виправно-трудової установи, або за місцем проживання особи,
щодо якої встановлюється адміністративний нагляд.

За місцем дислокації виправно-трудової установи адміністративний нагляд
встановлюється щодо трьох категорій осіб (до моменту їх звільнення):
визнаних особливо небезпечними рецидивістами; засуджених за злочини,
пов’язані з обігом наркотиків, психотропних речовин та їх прекурсорів;
осіб, поведінка яких у місцях позбавлення волі свідчить про те, що вони
залишаються небезпечними для суспільства (пункт “б”).

За місцем проживання адміністративний нагляд встановлюється щодо однієї
категорії осіб: які прибули з місць позбавлення волі після відбування
покарання і систематично порушують громадський порядок (пункт “в”).

Незалежно від будь-яких обставин (зразкова поведінка тощо) ще в місцях
позбавлення волі (до моменту звільнення) адміністративний нагляд
встановлюється щодо двох категорій осіб: визнаних особливо небезпечними
рецидивістами; засуджених за злочини, пов’язані з обігом наркотиків,
психотропних речовин та їх пресурсорів. У цих випадках підставою для
прийняття суддею рішення про встановлення адміністративного нагляду є:
1) вирок суду і 2) подання начальника виправно-трудової установи та
відповідні матеріали.

У інших двох випадках питання про встановлення адміністративного нагляду
вирішується залежно від поведінки особи або в місцях позбавлення волі
(пункт “б”), або після звільнення і прибуття на місце постійного
проживання (пункт “в”). У цих випадках подання і матеріали про
встановлення адміністративного нагляду готуються виправно-трудовою
установою або органом внутрішніх справ.

Отже, існує три види підстав для прийняття рішення про встановлення
адміністративного нагляду: а) вирок суду, що набрав законної сили; б)
подання та матеріали виправно-трудових установ; в) подання та матеріали
органів внутрішніх справ.

Ініціатор встановлення адміністративного нагляду надсилає до суду разом
з поданням копію вироку та матеріали, що свідчать про необхідність
встановлення адміністративного нагляду за відповідною особою.

У судове засідання викликається особа, щодо якої внесено подання про
встановлення адміністративного нагляду, а за їх клопотанням — і
захисник, а також представник органу, начальник якого вніс подання.

Розгляд питання починається доповіддю про зміст подання та матеріалів,
що надійшли разом з ним, після чого заслуховуються пояснення осіб, які
з’явилися у судове засідання.

Після розгляду справи суддя виходить до нарадчої кімнати для прийняття
рішення, після чого повертається в зал засідань і оголошує постанову про
встановлення адміністративного нагляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, проте може бути опротестована в
порядку нагляду.

Постанова судді надсилається для виконання ініціатору встановлення
адміністративного нагляду (начальнику органу внутрішніх справ за місцем
проживання особи, щодо якої встановлено нагляд, або начальнику
виправно-трудової установи).

Адміністрація виправно-трудової установи надсилає постанову судді для
виконання органу внутрішніх справ за вибраним піднаглядним місцем
проживання у день його звільнення.

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років
і не може перевищувати термінів, передбачених законом для погашення або
зняття судимості.

У випадку, якщо є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено
адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства,
адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ
може бути продовжено кожного разу ще на шість місяців, але не більше
терміну, передбаченого законом для погашення або зняття судимості.

r

t

t

gd·X

?

&

Bx

? ???????¤?¤?$???????E?Термін адміністративного нагляду починається з
дня оголошення особі постанови судді про встановлення адміністративного
нагляду.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких
встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у
разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції
зобов’язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати
порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припиняти
їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.

Встановлено два види підстав для припинення адміністративного нагляду:
відповідно до постанови суду і автоматичне припинення адміністративного
нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням
начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під
наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для
суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом
внутрішніх справ подано клопотання про продовження нагляду або суддя
відмовив у продовженні нагляду; б) у випадку засудження піднаглядного до
позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у
разі смерті піднаглядного.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов’язані вести
законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і
додержувати таких правил: а) прибути у визначений виправно-трудовою
установою термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в
органах внутрішніх справ; б) з’явитися за викликом міліції в указаний
термін і давати усні та письмові пояснення з питань, пов’язаних з
виконанням правил адміністративного нагляду; в) повідомляти працівників
міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи
чи проживання, а також виїзд за межі району (міста) у службових справах;
г) в разі від’їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший
населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в
місцевому органі внутрішніх справ.

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою
начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному
обсязі такі обмеження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у
визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу; б)
заборона перебування у визначених місцях району (міста); в) заборона
виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району
(міста); г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду начальник органу внутрішніх
справ з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і поведінки
має право змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень,
передбачених цією статтею.

За порушення встановлених обмежень передбачена відповідальність згідно
зі ст. 1961 КК і ст. 187 КпАП.

Нагляд прокуратури. У даний час, згідно з п. 9 Перехідних положень
Конституції України, прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за
додержанням і застосуванням законів. У юридичній теорії і практиці ця
функція визначається як загальний нагляд прокуратури. Вона
регламентована Законом “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 p.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами, громадянами.

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції
України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні,
політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та
гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних
відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та
зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими
повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського
реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи
прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та
контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така
діяльність не суперечить чинному законодавству.

Загальний нагляд спрямовано на те, щоб акти, які видають
виконавчо-розпорядчі органи, відповідали чинному законодавству і щоб
закони виконувалися адресатами точно і однаково.

Здійснюючи загальний нагляд, прокурор у межах своєї компетенції витребує
для перевірки відповідності закону накази, інструкції, розпорядження та
інші акти, що видаються державними й недержавними органами і
організаціями.

Прокурор має право витребувати від цих органів і організацій необхідні
документи, матеріали, статистичні та інші відомості; вимагати проведення
перевірок, ревізій у зв’язку з наявними даними про порушення законності;
вимагати виділення спеціалістів для з’ясування питань, які виникають при
здійсненні нагляду; має право викликати посадових осіб і громадян і
вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

До повноважень прокурора у сфері загального нагляду також належать:
перевірки виконання законів у зв’язку з заявами, скаргами та іншими
повідомленнями про правопорушення; встановлення законності
адміністративного затримання громадян і вжиття заходів впливу за
адміністративні правопорушення; вжиття заходів для відшкодування
матеріальних збитків, якщо такі збитки було завдано внаслідок порушення
законності.

Вимоги прокурора у зв’язку зі здійсненням загального нагляду обов’язкові
для виконання всіма, кому вони адресовані.

При виявленні порушень закону прокурор або його захисник у межах своєї
компетенції мають право: 1) опротестувати акти Прем’єр-міністра України,
Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим,
міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих
органів місцевих рад народних депутатів, підприємств, установ,
організацій, громадських об’єднань, а також рішення і дії посадових
осіб; 2) вносити подання або протести на рішення місцевих рад народних
депутатів залежно від характеру порушень; 3) порушувати у встановленому
законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або
провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на
розгляд громадських організацій; 4) давати приписи про усунення
очевидних порушень закону; 5) вносити подання до державних органів,
громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону
та умов, що їм сприяли; 6) звертатись до суду або арбітражного суду з
заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також
підприємств та інших юридичних осіб.

Протест прокурора. Протест на акт, що суперечить закону, приноситься
прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до
вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні
рішення чи дії посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення
його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії
посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає
обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у
десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду
протесту в це й же строк повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може
звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду
може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання
повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого
законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію
правового акта.

Припис прокурора. Письмовий припис про усунення порушень закону
вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які
допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу
чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має
очевидний характер і може завдавати істотної шкоди інтересам держави,
підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що
повідомляється прокурору.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору,
який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення
вищестоящого прокурора є остаточним.

Подання прокурора. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин
цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його
заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій
особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає
невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито
відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм
сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання
прокурору, який вправі особисто взяти участь у його розгляді.

Постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або
громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення
закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження,
провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду
повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний
строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов’язково
зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає
порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до
його усунення.

2.2. Різновиди контролю та їх значення

Контроль – органічна частина, функція управління. Звідси випливає, що
складовою частиною діяльності органів державної виконавчої влади є
організація та застосування контролю. Його сутність полягає в обліку та
перевірці суб’єктом контролю того як підконтрольний об’єкт виконує свої
обов’язки і реалізує свою компетенцію. Іншими словами контроль являє
собою діяльність щодо перевірки фактичного стану справ на
підконтрольному об’єкті, виявлення недоліків, помилок, зловживань, їх
усунення, а також притягнення до відповідальності винних осіб.

Контрольну діяльність умовно можна поділити на такі етапи (стадії):

1) визначення змісту контролю та конкретних строків контрольних заходів;

2) залучення до контролю фахівців з певних галузей знань, представників
громадськості;

З) аналіз підсумків контролю та прийняття відповідних рішень за його
висновками;

4) вибір шляхів, форми та методи реалізації прийнятих рішень.

Таким чином, контроль передбачає не тільки виявлення порушень закону,
але і їх усунення. Саме ця якість перш за все характеризує контроль як
спосіб забезпечення законності. Під час здійснення контрольної
діяльності стан справ на підконтрольному об’єкті оцінюється не тільки з
точки зору законності, а і з точки зору доцільності.

Перевірка виконання прийнятих рішень за своїм змістом вужча за контроль
і полягає у фактичній оцінці виконання підконтрольним об’єктом
конкретного рішення вищестоящого суб’єкта контролю.

Що стосується вимог до рішень, то вони мають бути конкретними, своєчасно
доведеними до виконавців та роз’яснені їм. Суб’єкти контролю повинні
надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень, аналізувати
хід їх виконання.

Вимоги, що висуваються до контролю:

І) підзаконність;

2) систематичність;

З) своєчасність;

4) всебічність;

5) об’єктивність;

б) гласність;

7) дієвість;

Види контролю:

А) залежно від суб’єкта що здійснює контроль:

1) парламентський; 2) президентський; 3) урядовий; 4). контроль з боку
органів центральної виконавчої влади; 5) контроль з боку органів
державної виконавчої влади; 6) судовий; 7) контроль з боку органів
місцевого самоврядування; 8) громадський.

Б) залежно від обсягу компетенції суб’єкта контролю:

загальний; відомчий; надвідомчий.

В) залежно управлінської стадії:

попередній; поточний; наступний.

Г) залежно від спрямованості:

зовнішній; внутрішній.

Зупинимося більш детально на видах контролю залежно від суб’єкта, що
здійснює контроль.

1. Парламентський контроль.

Його здійснює Верховна Рада України.

Відповідно до Конституції України вона здійснює контроль за: виконанням
державного бюджету; діяльністю Уряду; використанням іноземних позик не
передбачених бюджетом; додержанням прав і свобод громадян;

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує
Рахункову Палату і Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, які є
постійно діючими структурами.

Крім постійно діючих структур Верховної Ради можуть бути створені і
тимчасові. Так, згідно із ст. 89 Конституції, Верховна Рада створює
тимчасові слідчі комісії, а відповідно до ст. 42 Закону “Про
надзвичайний стан” Верховна Рада контролює стан дотримання цього
спеціального режиму.

2. Президентський контроль.

Президент як голова держави контролює додержання законності у сфері
функціонування виконавчої влади. Відповідно до ст. 102 Конституції
України він має право відміняти акти України і АРК, є гарантом
забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Для здійснення
контрольних функцій при Президенті України, діє його адміністрація, яка
в своїй структурі має контрольне управління, функціональним призначенням
якої є контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень Президента
органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

3. Урядовий контроль.

Відповідно до ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів реалізує свої
контрольні повноваження шляхом: втілення в життя фінансової, цінової,
грошової, кредитної та податкової політики; вжиття заходів щодо
забезпечення обороноздатності й безпеки держави; забезпечення зовнішньо
економічної і митної справи; безпосереднього керівництва роботою
Міністрів, комітетів та інших органів державної виконавчої влади. За
результатами такої діяльності Кабінет Міністрів видає постанову та
розпорядження.

4. Контроль з боку центральних органів державної виконавчої влади.

Даний вид контролю здійснюється міністерствами, комітетами, відомствами.
Правовою основою їх контрольної діяльності є Положення про те чи інше
міністерство, комітет (наприклад, Положення “Про МВС України”);

“Загальне Положення про міністерство, інший орган державної виконавчої
влади України”, затверджене Указом Президента України від 12.03.96р.,
Закон України (наприклад, “Про державну контрольне – ревізійну службу в
Україні”).

Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий так і надвідомчий
характер.

Відомчий контроль – здійснюють всі центральні органи державної
виконавчої влади, їх структурними підрозділами відносно підлеглих їм
органів, підприємств, установ і організацій. Основними завданнями
відомчого контролю є здійснення контролю за виконанням планових завдань,
економічним використанням матеріальних і фінансових ресурсів, збереження
державної власності, правильності постановки бухгалтерського обліку,
станом контрольне – ревізійної роботи, а також припинення фактів
безгосподарності та розтрати. Організація і здійснення відомчого
контролю за діяльністю підконтрольних об’єктів в системі МВС України
покладено на Міністерство внутрішніх справ України, яке відповідно до п
2, 3. Положення про нього, забезпечує законність у діяльності
працівників і військовослужбовців системи МВС, організує виконання актів
законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх
реалізацією

Надвідомчий контроль – здійснюється з метою забезпечення одноманітного
вирішення комплексних задач, стосовно ряду галузей управління. На
відміну від відомчого контролю, надвідомчий здійснюється суб’єктами
контрольної діяльності стосовно непідпорядкованих їм організаційно
структур.

Провідною формую надвідомчого контролю є контрольне – ревізійна
діяльність, яка здійснюється Державною контрольне – ревізійною службою
України, яка діє при Міністерстві фінансів і йому ж підпорядковується.
Дана служба має своїми завданнями здійснення державного контролю за
витрачанням коштів, матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і
достовірністю бухгалтерського обліку, звітності. Контрольне ревізійна
діяльність здійснюється у формах ревізій і перевірок.

Ревізія – це документальний контроль фінансове – господарчої діяльності,
за наслідками якого складається акт.

Перевірка – обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово –
господарчої діяльності, за результатами яких складається довідка або
доповідна записка.

Органи державної контрольно – ревізійної служби в Україні відповідно до
ст. 234 КпАП України мають право розглядати справи про адміністративні
правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства з фінансових питань
(ст. 164 КпАП України ).

Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади
здійснюється, в першу чергу, державними адміністраціями областей,
районів, міст Києва та Севастополя. Їх контрольні неповноваження
визначені в ст. 16 Закону України від 09.04.1999р. “Про місцеві державні
адміністрації”. Відповідно до вказаного Закону місцеві державні
адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль
за: збереженням і раціональним використанням державного майна; станом
фінансової дисципліни, обліку і звітності, виконанням державних
контрактів і зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним
відшкодуванням збитків, завданих державі, та інш.

Згідно із ст. 25 Закону місцева державна адміністрація наділена
повноваженнями в області забезпечення законності і правопорядку, прав і
свобод громадян, до яких зокрема, належать: забезпечення виконання
Конституції України і законів України, рішень Конституційного Суду,
актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів
державної влади; забезпечення виконання законодавства про національні
меньшинства і міграцію, про свободу думки і слова, свободу світогляду і
віросповідання; забезпечення здійснення заходів щодо охорони
громадського порядку, громадської безпеки, боротьби із злочинністю та
інш.

Судовий контроль. Контроль з боку органів судової влади – це заснована
на законі діяльність судів щодо перевірки правомірності актів і дій
органів управління, їх посадових осіб із застосуванням, в разі
необхідності, правових санкцій.

Система органів судової влади, які наділені контрольними функціями
складають: Конституційний Суд України; суди загальної юрисдикції;
господарчі суди.

Зміст контрольної діяльності перерахованих судів полягає у правовій
оцінці, яку дав суд, діям і рішенням органів державного управління та їх
посадових осіб, а в разі виявлення порушень закону – вжиття відповідних
заходів і притягнення винних до відповідальності.

Конституційний Суд України здійснює контрольні функції під час розгляду
справ відносно конституційності актів державного управління, що
видаються Кабінетом Міністрів України, при розгляді конституційних
подань та звернень.

Під час здійснення судочинства з кримінальних, цивільних та
адміністративних справ, суду загальної юрисдикції водночас дають оцінку
Громадський контроль – це діяльність громадських організацій, органів
самоорганізації населення, трудових колективів щодо виявлення порушень
законності у сфері здійснення виконавчої влади.

Даний вид контролю відрізняється від всіх попередніх відсутністю
державне – владного змісту в контрольній діяльності суб’єктів
громадського контролю. Їх рішення, що приймається за результатами
перевірок носять, як правило, рекомендаційний характер.

ВИСНОВОК

Таким чином, розглянувши ці питання можна дійти висновку, що діяльність
державних органів управління підлягають ретельному контролю та нагляду
по здійсненню ними своїх функцій не тільки зі сторони держави, але й
громадян.

Важливим інструментом контролю за законністю є здійснення
адміністративного нагляду та звернення громадян до органів державного
управління з клопотаннями і зауваженнями.

Нагляд буває судовий, прокурорський та адміністративний.

Адміністративний нагляд – це особливий вид контрольної діяльності, який
здійснюється спеціальними державними структурами з метою спостереження
за дотриманням органами, підприємствами, установами, організаціями,
посадовими особами та громадянами спеціальних правил і норм передбачених
нормативними актами

Адміністративний нагляд є найбільш об’ємним і різноманітним і суттєво
відрязняється від судового і прокурорського нагляду тим, що:

– контролюючий суб’єкт є суб’єктом виконавчої влади;

– основною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави (
а судового і прокурорського — забезпечення законності в країні);

– має спеціалізований характер, тобто направлений на дотримання
спеціальних правил (санітарних, ветеринарних, пожарних, митних та ін.);

– проводиться систематично за конкретним об’єктом;

– здійснюється, як правило, суб’єктами державної виконавчої влади,
наділеними надвідомчими повноваженнями;

– пов’язаний із застосуванням адміністративного примусу.

Адміністративний нагляд здійснюється з метою охорони відповідних
суспільних відносин як від правопорушень, так і від
об’єктивно-протиправних дій і стихійних явищ.

Існують такі види адміністративного нагляду як:

– адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі (див. Закон України “Про адміністративний нагляд за особами,
звільненими з місць позбавлення волі”);

– державний санітарно-епідеміологічний нагляд (див. Закон України “Про
забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення”);

– державний нагляд за безпекою дорожного руху (див. закони “Про
міліцію”, “Про дорожний рух”; Положення про Державну автомобільну
інспекцію МВС України, Типові правила взаємовідносин міліції з
учасниками дорожнього руху та власниками транспортних засобів;

– державний пожежний нагляд (див. закони “Про міліцію”, “Про пожежну
безпеку”, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства,
установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог
пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб
органів Державного пожежного нагляду;

– державний геодезичний нагляд (див. Положення про Інспекцію державного
геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та
кадастру України) та ін.

Суб’єктами адміністративного нагляду є інспекції та міліція.

Інспекції умовно можна поділити на дві групи:

1) надвідомчі інспекції (податкова, ДАІ, Держпожежнагляд та інш).

2) відомчі інспекції, які здійснюють свої функції тільки в межах того чи
іншого відомства (інспекція польотів цивільної авіації, військова
інспекція безпеки дорожнього руху, інспекція гірничого технагляду,
котлонагляду, інспекція особового складу та інш).

Правове становище державних інспекцій закріплено у відповідних
положеннях про них, затверджених Кабінетом Міністрів України.

До повноважень державних інспекцій належить:

– розробка правил і норм, виконання яких є обов’язковим для піднаглядних
об’єктів,

– організація і здійснення нагляду – одержання та витребування
необхідних матеріалів /документів/; обслідування на місцях; здійснення
дозвільних функцій; давання експертних оцінок, обов’язкових приписів і
вказівок.

– Застосування заходів державного примусу, зокрема притягнення до
адміністративної відповідальності за відповідними статтями КпАП України.

Адміністративний нагляд міліції – це систематичний нагляд за дотриманням
посадовими особами і громадянами правил і норм, що регулюють громадський
порядок і громадську безпеку.

Метою адміннагляду міліції є:

А – попередження і припинення порушень правил і норм;

Б – виявлення порушників і притягнення їх до відповідальності
(кримінальної і адміністративної).

Адміністративний нагляд міліції поділяється на загальний і спеціальний.

1) Загальний адміннагляд – це нагляд, за дотриманням
загальнообов’язкових правил і норм (правил перебування іноземців в
Україні, правил дозвільної та паспортної системи).

2) Спеціальний адміністративний нагляд міліції – це нагляд за поведінкою
певної категорії громадян, які звільнені з місць позбавлення волі, з
метою запобігання вчинене злочинів окремими особами, звільненими з місць
позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них.

Категорії осіб, якими може бути встановлений адміністративний нагляд
передбачені Законом України “Про адміністративний нагляд за особами,
звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994р.

Даний вид нагляду встановлюється у всіх випадках судом терміном від 1 до
2 – х років. Особи, за якими встановлено адміннагляд повинні
додержуватись певних правил, передбачених Законом, до них можуть бути
застосовані обмеження.

За порушення правил і обмежень адміністративного нагляду настає
адміністративна і кримінальна відповідальність.

Нагляд прокуратури є наступною формою нагляду, як способу забезпечення
законності у державному управлінні.

Здійснюючи нагляд, прокурор наділений певними повноваженнями (ст. 20
Закону), а саме: витребовувати для перевірки відповідності закону
рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти; вимагати
проведення перевірок, ревізій діяльності підконтрольних органів;
залучати спеціалістів для проведення експертиз; викликати посадових осіб
і громадян та вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

Формами реагування на порушення закону є:

1) протест прокурора (ст. 21 Закону );

2) припис прокурора (ст. 22 Закону );

3) подання прокурора (ст. 23 Закону );

4) постанова прокурора (ст. 24 Закону ).

Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його
заступником до органу, який його видав, або вищестоящого органу.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення
його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії
посадової особи, поновлення порушення права. Наслідками принесення
протесту є зупинення дії опротестованого акта. Протест підлягає
обов’язковому розгляду протягом 10 днів з дня його надходження і
протягом також строку повідомляється прокурору про наслідки його
розгляду.

Письмовий припис про усунення очевидних порушень закону вноситься
прокурором (його заступником) органу чи посадовій особі, які допустили
порушення або у вищестоящий орган.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону носять
очевидний характер і можуть завдати істотної шкоди інтересам держави,
підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що
повідомляється прокурору. Припис може бути оскаржений вищестоящому
прокурору, який протягом 10 днів розглядає скаргу і вносить остаточне
рішення.

Подання з вимогами усунення порушень закону, причин та умов, що їм
сприяють, вноситься прокурором (його заступником) у державний орган,
громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями
усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніше
як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усунення
порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки
повідомлено прокурору.

Постанова прокурора про дисциплінарне провадження, провадження про
адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи
виноситься у разі порушення закону посадовою особою або громадянином.
Постанова прокурора про дисциплінарне провадження, або провадження про
адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою
особою або відповідним органом у 10-ти денний строк після її
надходження.

Відповідно до ст.25 Закону у протесті, наданні, приписі або постанові
прокурора обов’язково зазначається, ким і яке положення закону порушено,
в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган
мають вжити до його усунення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради –
1996- № 30 – ст. 141.

Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV
// Відомості Верховної Ради України від 09.09.2005 – 2005 р., № 35, (№№
35-36, 37), стор. 1358, стаття 446

Закон України “Про прокуратуру” від 5.11.1991р. //ВВР-1992№4.ст.14.

Закон України “Про статус суддів” від 15.12.92р. //ВВР-1993.№8.ст.56.

Закон України “Про державну контрольне – ревізійну службу в Україні” від
26.01.1993р. // ВВР – 1993 № 29. ст. 308.

Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з
місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. // ВВР – 1994 № 52 ст. 455.

Закон України “Про звернення громадян” від 02.10.1996р. //ВВР-1996. №47.
ст.256.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні від 21.05.1997р.
//ВВР-1997 №24. ст. 170.

Адміністративне право України: Підручник/ Ю.П. Битяк, В.М. Паращук, О.В.
Дьяченко та ін..; За ред.. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544
с.

Біла Л. P., Ківалов С. В. Адміністративне право України: Навчально
методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. . Одеса: Юридична
література -2001 –312с.

Борденюк В.І. Деякі проблеми законодавчого визначення компетенції
органів місцевого самоврядування в Україні // Вісник Української
академії державного управління. 1996. – № 3.- С. 129.

Коваль Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій – К. 1998.

Коваль Л.В. Адміністративне право.- К.:Основи,1996. – 247 с.

Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К. Юрінком Інтер. 1999.

Корнієнко М. Місцеве самоврядування і “урядова вертикаль” // Місцеве
самоврядування. – 1997. – № 3-4 (5). – С. 40.

Корнієнко М.І. Концептуальні основи місцевого самоврядування України //
Місцеве та регіональне самоврядування України. К., – 1992. – Вип. № 2. –
С. 16-17.

Нижник Н.Р. Співвідношення централізації і децентралізації у державному
управлінні / В кн. Державне управління теорія і практика. К.: Юрінком
Інтер, 1998. – С. 119.

Фрицький О.Ф. Державна влада як інститут конституційного права // В кн.
Конституційне право України / За ред. проф. Погорілка В.Ф. К.: Наукова
думка, 1999. – С. 366.

PAGE

PAGE 37

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020