.

Розвиток мистецтва в Стародавньому Єгипті

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
78 5541
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Історія мистецтва”

на тему:

«Розвиток мистецтва в Стародавньому Єгипті»

ПЛАН

Вступ

1. Вплив релігії на давньоєгипетське мистецтво

2. Давньоєгипетська скульптура, розпис і рельєф

3. Архітектура стародавнього єгипту (XXX– IX ст. до н.е.)

4. Музичне мистецтво Древнього Єгипту

5. Внесок мистецтва Стародавнього Єгипту у світову культуру

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження обраної теми зумовлена тим, що у мистецтво
Стародавнього Єгипту має досить давну історію і заслуговує на особливу
увагу зі сторони мистецтвознавців, істориків та культурологія.

Давність древньоєгипетської культури зумовлена тим, що у родючих долинах
Нілу раніше, ніж в інших місцях земної кулі, утворилася цивілізація.
Культура суспільств Стародавнього Сходу є важливим кроком уперед у
розвитку духовного життя людства. Саме тут виникли різні системи
писемності — клинопис, ієрогліфи тощо, зодчі та художники знайшли
рішення цілого ряду принципових питань архітектури, скульптури,
живопису, декоративно-ужиткового мистецтва.

Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У
кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки
Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала
історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.

Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на
три періоди: перший – Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий –
Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій – Нове царство (бл.
1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його
культури.

Центральною фігурою в мистецтві як Стародавнього Сходу, так і Єгипту,
став образ людини, хоч і часто пов’язаний з прославленням деспотії або з
поклонінням міфічним істотам. Але водночас у творах мистецтва знайшли
вираз уяви про велич людини, відбились риси реального життя, народні
міфи. Подальшого розвитку набули живопис і скульптура, ужиткове
мистецтво. В синтезі образотворчих мистецтв домінуюче значення мала
архітектура.

Піраміди Єгипту, храми та палаци не лише возвеличували небожителів і
земних владик, а й свідчили про високу майстерність народів того часу.

В образотворчому мистецтві були вироблені обов’язкові норми побудови
художнього зображення — канони, що пояснювалось як необхідністю
закріплювати досягнення в зображенні людського тіла та винайденні
композиційних рішень, так і відносною затримкою художнього розвитку На
ранніх етапах ці канони сприяли вдосконаленню майстерності митців як
Стародавнього Сходу, так і Єгипту, хоча в подальшому гальмували розвиток
мистецтва.

Об’єкт дослідження: мистецтво в Стародавньому Єгипті.

Предмет дослідження: головні напрямки мистецтва Давнього Єгипту,
особливості його розвитку, художні пам’ятки, які збереглися тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку складають 5 розділів, висновки, список використаної літератури,
додатки.

Методи дослідження: літературний, часовий, порівняльний, аналіз, синтез,
ілюстративний методи, метод узагальнення та ін.

Загальний обсяг роботи – 34 сторінки.

1. Вплив релігії на давньоєгипетське мистецтво

Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джерела мистецтва
містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше
проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина
створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично
освоює світ.

Джерела релігії лежать у людській практиці, яка виражає залежність
людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися
по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил.

Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні
пам’ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті,
синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.

Маючи функціональний характер, багато релігійних пам’яток одночасно є
видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь
геніальні архітектори, художники, майстри фрескового живопису,
іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на
розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно — культури взагалі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та
естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми
єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й
краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були
життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя,
особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також
насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його
цінності настільки поважалися, що переходили в “загробний світ”, у якому
люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий
зразок застійної давньосхідної культури.

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного
мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони
і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною
достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив
на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема
математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому
світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин
рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі
контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога
на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії —
жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників,
гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і
це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали
канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам.
Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура
розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних
верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі
інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві
із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських
поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний
ансамбль з архітектурним комплексом.

2. Давньоєгипетська скульптура, розпис і рельєф

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку,
незважаючи на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна
зосередженість обличчя. Все це ми спостерігаємо в зображенні фараона
Хефрена. Фронтальне положення статуї, узагальненість форм, обличчя,
позбавлене афектації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси
скульптури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління
залишаючись характерними ознаками єгипетської пластики. Єгипетські
скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів:
граніту, алебастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні статуї фараонів IV
династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули
донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури
відзначаються точним відтворенням пропорцій натури і прекрасним
моделюванням форм.

Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед
досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво
втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи
чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне обличчя зодчого
Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, глибокі повіки — передає
вольовий, жорсткий характер царського родича, керівника будівництва
піраміди Хеопса.

Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою
індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина
Каапера, вельможі Ранофера.

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать
археологічні знахідки, ще в V-IV тис. до н. е. Проте особливий
староєги-петський художній стиль склався лише в період Раннього Царства.
Саме тоді утвердився канон (сукупність обов’язкових художніх засобів),
який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон
підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї,
іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники
зображували в умовному ракурсі: лице та ноги – в профіль, очі та плечі –
анфас, торс – у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати
фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об’ємного і
просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж
простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі
– світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо
саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових
роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше
вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали
каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва
релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку
монументального кам’яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була
пов’язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший
тип гробниці – трапеціє-видна мастаба (ця назва походить від слова
“лавка”, оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську
лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був
могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї
небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній
частині – камеру для саркофага з мумією.

Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті
централізованої деспоти, наштовхнула будівельників на думку “поставити”
кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто
служити “домом вічності” для фараона, а наочно символізувати його
могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як
уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона
Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе
фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами
французького вченого XVIII ст. д’Вольнея, “наповнює серце й розум
водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням…”.
Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були
наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого
вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби
“пороздягали” піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво
своїх міст).

Піраміди є складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих
дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у
цих кам’яних спорудах використано напівко-лони й колони, капітелі яких
імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення
священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті
сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам’яний обеліск з
пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й
срібла). Старо-єгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на
меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян.

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури,
здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені
фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї
максимально ідеалізовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко
фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для
всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту.
Найвідоміша така статуя – вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс –
донині є найбільшим кам’яним монолітом у світі (його довжина 74 м,
висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його
“батьком страху”) досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства
було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика
виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному
портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало
передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа
та його дружини Нофрет, дерев’яна статуя царевича Каапера (“Сільський
староста”) тощо).

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та
поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними
зберегти пам’ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для
вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у
царстві мертвих). У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася
не локальному кольору, а лінії контура.

В епоху Стародавнього Царства єгипетські майстри-ювеліри виготовляли з
благородних металів, напівкоштовного каміння та цінних порід дерева
чудові прикраси та побутові дрібнички, розраховані на витончені художні
смаки й тугі гаманці багатих замовників.

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала
епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного
центру перебрали тоді “стобрамні Фіни”, як назвав це місто Гомер.
Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники
вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими
сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги.
Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах
буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до
індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами
царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у
царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для
загального огляду.

У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули
статуетки селян, слуг, рабів. Оскільки ці твори зображали представників
нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому
статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворенням занять давніх
єгиптян. Значне місце в мистецтві Стародавньому Єгипту посідають
монументальний розпис і рельєф.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального
походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри,
зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначення: в поминальних
храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених,
полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях
Нілу, працю ремісників.

Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього
царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і
контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).

Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що
знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської
фігури на рельєфній площині : голова і ноги — у профіль, плечі і груди —
у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших
постатей. Додержуючись основних канонів зображення, художники намагалися
розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці,
жанрові епізоди.

Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і
соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць
IV — V династій. На одному з них, зокрема, зображено отару, що
переходить через канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться
до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена
глибокого соціального змісту. Збирач податків люто б’є землероба, що
завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого
господаря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, канонізація в
єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають
геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора
послідовність у розташуванні на площині фігур, максимальний лаконізм
образів.

Художній геній стародавніх єгиптян найповніше проявився в Амарнську добу
– період сонцепоклонницькоі реформи Ех-натона, коли центр художнього
життя краіни тимчасово перемістився в Ахетатон, який виріс на території
нинішньої Амарни. Безпрецедентна реформа Ехнатона поставила перед
художниками нові ідеологічні завдання, які потребували нових художніх
засобів для їх реалізації. Було переглянуто канон, змінено іконографію
фараона та його оточення. Художники й скульптори зосередили увагу на
портретній індивідуальності зображуваних (навіть виставляли напоказ явні
ознаки фізичного виродження фараона – наслідок традиції кровозмішання в
царській родині), показували фараона не в компанії богів чи усамітненим,
а в колі сім’ї, в майже інтимній обстановці. Більше того, в жанрі
скульптурного портрета, який досяг своїх вершин саме в добу Амарни, вони
перейшли від передачі зовнішньої правдивості образу до розкриття його
внутрішнього єства, про що переконливо свідчать всесвітньо відомі
скульптурні портрети Ехнатона та Нефертіті. Хоча після смерті Ехнатона
релігійно-ідеологічне життя в країні повернулося в старе русло, традиції
Амарни залишили свій слід у подальшому розвитку єгипетського мистецтва.

3. Архітектура стародавнього єгипту (XXX– IX ст. до н.е.)

В історії архітектури Стародавнього Єгипту найважливішими періодами є
період Стародавнього царства (близько 2800 – 2400 рр. до н.е.),
Середнього царства (кінець Ш тисячоліття – XVII ст. до н.е.) і Нового
царства (XVI – XI ст.ст. до н.е.). Між цими періодами були часи, коли
Єгипет розпадався на окремі державні утворення – номи, чи в ньому
панували іноземні завойовники (гіксоси, перси та ін.). Такі часи не були
сприятливими для розвитку будівництва і від них не залишилося визначних
пам’яток.

Стародавній Єгипет був рабовласницькою державою. В основі його
соціальної ієрархічної піраміди знаходилися раби, над ними – селяни та
ремісники, вище – воїни та купці, далі – численна каста чиновників, а
над нею – вищі сановники. Великий вплив і могутність мали жерці, котрі
завжди вели боротьбу за владу з царями Єгипту – фараонами. Фараон –
вершина ієрархічної скали. Його вважали намісником бога, його влада була
безмежною й обґрунтовувалася релігією, в котрій особливе місце займала
віра у потойбічне життя. З нею пов’язаний звичай бальзамувати тіло
померлого фараона та поміщати у гробниці символи страв, статуї та
предмети розкоші, а стіни оздоблювати художніми розписами та
ієрогліфічними текстами, що розповідали про земне життя фараона.

Поширеними будівельними матеріалами в Єгипті були очерет, мул, глина,
каміння. Дерево, хоч і не було таким рідкісним, як тепер, вважалося
дорогим і трудомістким в обробці. Каміння ж добували безліч різновидів:
м’який вапняк, міцний пісковик, твердий граніт та ін.

Першими житловими будівлями стали куполоподібні або прямокутні хатини з
очерету на дерев’яному каркасі. Інколи їх обмазували глиною або мулом.
Пізніше з’являються прямокутні житла, збудовані з цегли-сирцю. Найбільш
просторе приміщення дому містилося всередині й було оточене меншими
покоями. Воно було ширше й вище решти і мало вгорі прорізи для світла.
Балки стелі спиралися на стіни і на вертикальні дерев’яні
стояки-колони.

Будівлі були невисокі, зазвичай одно- або двоповерхові. Стіни домів з
цегли-сирцю робили товстими. Широкі внизу, вони дещо звужувалися вгорі
для зменшення навантаження на одиницю виміру площі фундаментів. Для
зміцнення наріжників та верхньої грані стіни у кладку вводилися
дерев’яні балки. Дерев’яними жердинами обрамляли вікна та двері. Стеля
укладалася з балок, що прилягали одна до одної. Зверху вона обмазувалася
глиною в суміші з солом’яною січкою. Єгипетські будівельники вміли
виводити й цегляні склепіння невеликих прогонів, але використовувалися
вони тільки у допоміжних приміщеннях, переважно підземних, як-от комори,
льохи, камери гробниць. Архітектурного значення склепіння в Єгипті не
мали. Пекуче сонце примушувало обмежувати кількість вікон та їх розміри.
В рядових будівлях влаштовували тільки двері. В домах, конструктивно
виконаних подібним чином, жив не тільки простий люд, але й вищі
суспільні верстви населення. Різниця була тільки в більшій кількості
приміщень і в більш ретельному виконанні будівельних робіт, а також у
кольоровій різноманітності фасадів та вишуканому оздобленні внутрішніх
стін. Перед домом інколи заводили садок, за ним містилися господарчі
будівлі. Як правило, композиція була осьовою.

Цивільні будівлі єгиптян, які зводились із нетривких матеріалів, до нас
не дійшли, і ми робимо висновки про них по моделях, малюнках, залишках
підвалин, які збереглися. Саркофаги, в яких були поховані тіла володарів
Єгипту, також часто повторювали форму багатих житлових будинків.

З довговічного матеріалу (каміння) будували гробниці – вічні
оселі земних володарів, а також храми – житла богів. Свій родовід одні й
другі ведуть від осель звичайних смертних..

Перші монументальні гробниці єгипетської знаті, які дійшли до нас,
побудовані у період, що передував Стародавньому царству (рис.2.5). В їх
підземній частині містився саркофаг з мумією померлого, а надбудова для
поминальних обрядів мала форму примітивної хатини. Відповідно до
традиції, яка склалася протягом багатьох віків, стіни з каменю мурували
так само, як із мулу або глини: внизу більш товстими. Нахил зовнішньої
поверхні стіни стає характерною рисою єгипетської монументальної
архітектури, їх наріжники й верхні грані робили з камінців, що мали
форму вузеньких валиків, подібно до частково вліплених у стіни жердин.
Ціле завершував ввігнутий карниз, що нагадував горизонтальну дошку,
підліплену глиною. Це так званий єгипетський карниз. Пізніші мешканці
Єгипту – араби – називали ці гробниці «мастаба» (ослін). Гробниці ж
фараонів робили значно більшими, ніж інші, чим наочно підкреслювалася
абсолютна зверхність фараона як представника Бога на землі.

В епоху Стародавнього царства завдяки успішним загарбницьким походам
держава набула рис централізованої деспотії. Фараони зосередили у своїх
руках величезні багатства та ресурси. Символом цієї централізації
виявилися гігантські піраміди, які утверджували велич обожнюваної
царської влади. Гробниця фараона Джосера в Саккара виглядає так, немов
би шість мастаба, які послідовно зменшуються, поставлені одна на одну.
Вона збудована з невеликих кам’яних блоків на прямокутній основі і має
висоту близько 60 м. Джосерова піраміда є домінантою цілого комплексу
споруд, до якого належать, зокрема, вхідна зала з колонадою, ритуальний
двір для святкування тридцятиріччя правління царя, Північний і Південний
палаци, поминальний храм. Прямокутник комплексу (545×278 м) оточує
захисний мур висотою 10 м. Збудував цей комплекс зодчий Імхотеп.

Характерно, що в період Стародавнього царства вперше архітектор виступає
не як безіменний ремісник, а як особа, котра займає високий суспільний
стан і до котрої володарі Єгипту виявляють найвищу пошану – зв’язують
його ім’я зі спорудою.

Ще вища за піраміду Джосера – більш ніж 100 м – піраміда фараона Снофру
в Дашурі. Її об’єм складається зі зрізаної й повної пірамід. Піраміди
Джосера й Снофру наука вважає проміжними формами між мастаба і власне
пірамідами, розвиток котрих йшов шляхом збільшення розмірів та спрощення
форми.

Кожна піраміда створювала поминальний комплекс або сама була його
складовою частиною. Прикладом типового комплексу може бути піраміда
Сахура поблизу Абусіра. Його головні частини: долинний храм на березі
Нілу (сюди ритуальним царським човном привозили мумію фараона); крита
«висхідна» дорога, суцільне перекриття якої мало прорізи для світла;
поминальний храм і ритуальний двір, відділений від внутрішнього ареалу
власним муром. У ньому знаходилася, вірогідно, піраміда царевої дружини.
Висота основної піраміди – майже 50 м, висота ж піраміди-супутниці
становить близько 12 м.

Пірамідальні форми мали й домінанти так званих Сонячних храмів-святилищ,
які безпосередньо не були пов’язані з загробним культом. Вони
присвячувалися богу сонця Ра і з’явилися у період Стародавнього царства.
Від пристані на березі Нілу критий коридор з верхнім освітленням
приводив на терасу. Поруч із терасою стояв зроблений з цегли човен; він
мав зображувати човен, у якому по небу плавав бог сонця Ра. Прямокутний
жертовний двір із велетенським вівтарем мав осьову композицію, яку
завершував колосальний кам’яний обеліск. Він складався з масивної
зрізаної піраміди, яка слугувала постаментом, та великого обеліска,
пірамідальний верх якого був оббитий міддю і сліпуче сяяв на сонці. До
речі, назву «піраміди» виводять від грецького слова «пір», що означає
«вогонь» (бо полум’я має вигляд гостроверхої піраміди).

Більш ніж 1500 років тривало в Єгипті будівництво пірамід, і не тільки
царських. До наших часів збереглося близько сімдесяти пірамід та близько
ста двадцяти археологи обстежили в нинішньому Судані. Там, за зразком
єгипетських пірамід, споруджували собі надгробки й нубійські царі.

Поля пірамід існують у Саккара, Абусірі, Дашурі, Медумі… Вони завжди
розташовані на західному березі Нілу, бо саме на заході, де згасає
останній промінь сонця, лежить країна померлих.

Усі відомі піраміди орієнтовані по сторонах світу майже з абсолютною
точністю. Відхилення північно-південної осі практично дорівнює нулю:
піраміди вишикувалися, мов військові підрозділи на параді.

Найбільші піраміди Стародавнього царства побудовані фараонами Хеопсом,
Хефреном та Мікерином у Гізі.

У ту добу піраміди мали зовсім інший вигляд, ніж нині. Вони сяяли на
сонці, як велетенські моноліти, білою гладдю полірованих вапнякових
плит, їх прикрашали колонні зали поминальних храмів, від яких вели довгі
бруковані дороги до храмів у долині над Нілом. Поряд із царськими
пірамідами стояли малі піраміди дружин та членів родини царів; усі вони
були оточені високими, розкішно оздобленими мурами. Довкола них потім
розташовувалися сотні гробниць високих сановників, жерців,
воєначальників, скарбничих, намісників, які побажали й після смерті
лишитися поряд зі своїм володарем та богом. Так піраміди оберталися на
центр великого «Міста мертвих» – живі мали доступ лише до поминальних
храмів. Поруч із долинним храмом піраміди Хефрена – статуя Великого
сфінкса – потвори з тілом лева й головою цього фараона. Немає й не було
на світі статуї, яка б перевершувала її розмірами (довжина – 57,3 м,
висота – 20 м). Отже, це не тільки найбільша, але й найдавніша
монументальна статуя в світі.

Ідея необмежених надлюдських можливостей найбільш яскраво втілена у
величезній піраміді Хеопса, котру вважали першим із семи чудес
стародавнього світу. Неймовірні розміри піраміди (довжина сторони –
230, висота – 146,8 м), які приголомшували людину, здавалися ще
більшими при зіставленні їх із розмірами оточуючих її мастаба. Піраміда
породжувала почуття благоговіння й виникало враження, немов би
колосальна гробниця була створена надприродними силами. Найменша брила з
піраміди Хеопса важить 2000 кг, а найбільша – 40 000 кг! При цьому
будівничі мали дуже примітивне обладнання. Сотні тисяч невільників, що
не одержували ніякої платні та жили впроголодь, під керівництвом зодчого
Хеміуна за 20 років збудували величезний пам’ятник рабовласництва.

B

D

?

1/4

D

1/4

I

I

*3/4

???

?????$??$???

?

ae-®&I’i+(0oooooooooooooooooooooooooooo

#Усі піраміди, отже, й Хеопсову, будували загалом в один спосіб.
Поверхню основи вирівнювали, мабуть, так: квадратну площу огороджували
муром і заливали водою, що її підводили каналом; на огорожі відмічали
рівень води й за цими позначками вирівнювали грунт. Посередині піраміда
мала ядро з ламаного каменю, на яке опиралися трохи похилені шари брил з
місцевого вапняку (похилення шарів забезпечувало стійкість будівлі).
Після закінчення самої піраміди поверхню її облицьовували плитами з
граніту й дрібнозернистого вапняку.

Царська камера в піраміді Хеопса невелика. Її перекриття складається з
п’яти монолітних кам’яних плит, які розділяють розвантажувальні камери,
що в них остання має стелю з двох похилих кам’яних блоків (див. деталь
рис. 2.13). У такий спосіб перекриття царської камери розвантажувалося
від тиску шарів кладки, що лежала вище.

Піраміди в Гізі утворюють ансамбль некрополя – Міста померлих, що має
правильне планування. Сторони пірамід та мастаба, що їх оточують,
паралельні одна до одної й строго орієнтовані по сторонах світу.
Відстань між центрами пірамід у напрямку південь –північ однакова й
дорівнює 1,5 а, де а – довжина сторони основи піраміди Хеопса.
Південно-східні кути основ усіх царських пірамід лежать на одній прямій.

В епоху Середнього царства у зв’язку з ослабленням політичного значення
влади фараонів піраміди стали будувати значно менших розмірів і не
завжди ретельно виконували будівельні роботи, а згодом їх зовсім
перестали будувати. Останні такі піраміди належать до кінця Нового
царства.

У період Стародавнього царства починає також формуватися єгипетський
храм. Окрім Сонячних храмів, від того часу нам відомі також «заупокійні»
(або «поминальні») храми, побудовані поблизу пірамід. Такі храми правили
за своєрідний монументальний вестибюль, з котрого після завершення
довготривалого прилюдного церемоніалу мумію вносили вглиб піраміди.
Таким був заупокійний храм Хефрена. Його приміщення, як і частини
житлового комплексу, розташовані послідовно по повздовжній осі. Серед
найбільших приміщень вирізняються прямокутний двір з обходом і вхідний
зал – ранній приклад стояково-балочної конструкції, виконаної у
камені. Опорою для плит стелі слугували прямокутні стовпи, перекриті
важкими прямокутними балками.

І величні гробниці, і храми створювалися на честь фараонів, богів і
вічності. Могил ремісників, землеробів та простих будівельників не
знайти в містах померлих. Але й планування звичайних єгипетських міст
відбиває класове розшарування суспільства, створеного працею рабів та
простолюду.

Багаті садиби, палаци знаті й фараонів, храми, адміністративні будівлі
розміщувалися у містах досить вільно, були оточені зеленню. Біднота
тулилася в невеликих тісних кварталах, віддалених від центрів міст.

Квартал бідноти в Ахетатоні (рис. 2.16) з 74 однотипних будинків займає
майже таку ж площу, що й 4 багаті садиби по інший бік муру. В кожній
комірці без зелені та вікон розміщувалися сіни, загальне приміщення і
малесенькі спальня та кухня, інколи східці вели на плоский дах, де
ввечері можна було відпочити.

Храми Середнього царства продовжують розвивати осьові композиції.
Поминальний храм Ментухотепа І складався з двох східчастих терас,
оточених критими колонадами. З центру храму виростала піраміда на
масивному цоколі з основою 21×21 м, з кам’яним каркасом, заповненим
малими блоками й щебінкою й облицьована плитами з білого вапняку.
Піраміда панувала над цим фантастичним багатоколонним храмом, проте вона
була тільки кенотафом – тобто надгробком, спорудженим не на місці
поховання померлого – поховальну камеру вирубали перед підніжжям
скельного масиву; святилище та поминальний храм були побудовані перед
його обтесаними і вирівняними стінами.

Поминальний храм на честь цариці Хатшепсут, який побудували на самому
початку Нового царства, також мав осьову композицію. Він складавася з
трьох величезних терас.

Основним мотивом архітектури цього комплексу, як і в храмі Ментухотепа
І, являються відкриті колонади. Колони портиків мали прямокутний
поперечний переріз. Колонади на фасаді споруди стали важливою новиною –
в Стародавньому царстві пам’ятників, де відкриті портики були б основним
мотивом архітектури всього комплексу, не існувало.

В епоху Середнього царства фараонів почали ховати у підземних гробницях,
які, щоб уникнути їх пограбування, були розташовані у потайних місцях
пустель. На відміну від прямокутних стовпів храмів Ментухотепа і
Хатшепсут тут стовпи портика вже восьмигранні.

Єгиптяни уявляли собі архітектуру в органічній єдності зі скульптурою та
живописом. Це властиво всім давнім народам. Статуї перед пілонами
храмів, а також статуї сфінксів за своїми розмірами наближалися до самих
споруд. Пілони, що правили за фасади давньоєгипетських храмів, були
прикрашені ієрогліфами й рельєфами.Мури й стіни, колони й стелі
єгипетських будов оздоблювалися яскравими розписами, врізаними й
опуклими рельєфами та ієрогліфами. Колони доби Новою царства переважно
мають дещо циліндричну форму – вони трохи звужувалися вгорі,
здіймаючись із пласких основ, схожих на кам’яні диски. Колони головним
чином продовжують відтворювати рослинні форми, їх тіла нагадують
стовбури дерев, жмутки лотоса, а бази символізують землю. Капітелі колон
різноманітні і зазвичай теж рослинного походження: вони нагадують
пальмове листя, розкриті й закриті квіти лотоса або папірусу. Порівняно
пізно, як виняток, з’являються капітелі з людськими жіночими обличчями,
що звернені у чотири сторони світу.

Вже в Пізній період (664 – 332 рр. до н.е.) з’являються подвійні
капітелі, де над частиною у вигляді чаші височить блок із жіночими
обличчями.

Стелі, які водночас виконували функції даху, укладали на кам’яні балки.
Балка з каменю погано працює на вигін, внаслідок чого прогони між
опорами були маленькими, через що приміщення у храмах, як і в
житлових будинках та палацах, були вузькими. Стеля колонних залів
підтримувалася тесаними кам’яними стояками-колонами. Вони були товсті,
щільно поставлені й тому простір залу не можна було охопити одним
поглядом. Денне світло потрапляло в менші приміщення тільки крізь
відчинені двері або дуже маленькі віконця.

Скульптури й рельєфи Абу-Сімбела – одне з найвищих досягнень єгипетських
майстрів. На північ, неподалік від Великого, був розташований Малий
храм, що його Рамсес II посвятив богині неба – Хатор. Фасад цього
храму також має вигляд порталу, але скульптури, які оздоблювали вхід,
були розміщені в величезних нішах, по три з кожного боку. Гігантські
будови в Абу-Сімбелі і досі свідчать про Рамсесову славу. Ці храми
потрапили у зону затоплення Асуанського моря, і наприкінці 1960-х років
їх розпиляли на блоки й перенесли на інше місце.

Якщо в монументальних скульптурах, які були елементами архітектурних
споруд (Рамесеум, заупокійні храми в Абу-Сімбелі тощо), збереглись
архаїчні риси, то в самостійних творах круглої пластики другої половини
Нового царства з’являються і виразні портретні характеристики, і тонке
моделювання людського тіла, зборок одягу. Це є свідоцтвом того, що
короткий період розквіту реалістичного мистецтва в роки правління
Ехнатона (Аменхотепа IV) вже унеможливлював повернення в минуле.
Особливо виразно це проявилося в настінних рельєфах і розписах (не
тільки в світських будівлях, а навіть у храмах), де утвердились і
розвинулись започатковані при Ехнатоні образна глибина і витонченість
художніх творів.

Розвиток мистецтва Нового царства був призупинений війнами та
внутрішніми конфліктами. В роки так званого Пізнього періоду (XI – IV
ст. до н.е.) ці процеси привели до розпаду Єгипту на північну та
південну частини. Подальша історія колись великої держави пов’язана з
протекторатом спочатку лівійських династій, що знову об’єднали Єгипет,
потім – Ефіопії і Нубії. У 671 р. до н.е. Єгипет був завойований
Ассирією, а ще через століття – Персією. По суті, Пізній період – час
повільного, але невпинного занепаду в усіх сферах існування Єгипту, в
тому числі в мистецтві та архітектурі, який не залишив світу визначних
пам’яток.

4. Музичне мистецтво Древнього Єгипту

Староєгипетські тексти – перше письмове і, мабуть, найбільш важливе
джерело наших уявлень про музику і музикантів тієї епохи. До цього роду
джерел безпосередньо примикають зображення музикантів, сцен музикування
і окремих інструментів – зображення, якими такі багаті гробниці фараонів
і номархів; твори дрібної пластики; папірус. З них ми отримуємо уявлення
і про інструменти, і про середовище, в якому був поширений той або інший
з них. Величезне значення мають дані археології. Класифікація, обмір і
детальне обстеження знайдених інструментів можуть розкрити і характер
самої музики. Нарешті, ми маємо в своєму розпорядженні відомості
старогрецьких і римських письменників, які залишили опис побуту, звичаїв
і обрядів єгиптян.

Як свідчить аналіз барельєфів гробниць, папірусу тощо, музиці
відводилося значне місце в повсякденному житті як знаті, так і нижчих
верств населення Давнього Єгипту. У гробницях фараонів зустрічаються
зображення арфістів, лютнистів, флейтистів, співаків, які, по
представленнях єгиптян, повинні були розважати свого пана у потойбічному
світі. Одне з таких зображень знаходиться в гробниці особи епохи V
династії: двоє чоловіків ляскають в долоні, акомпануючи п’яти
танцівницям з піднятими над головою руками; у верхньому ряду зображений
чоловічий інструментальний ансамбль: флейта, кларнет і арфа. Перед
флейтистом і кларнетистом співаки, показуючи підвищення і пониження
висоти звуків за допомогою так званої хейрономической руки. Звертає на
себе увагу той факт, що перед арфістом їх двоє.

Пояснити це можна, ймовірно, таким чином: арфа – єдиний із зображених
там інструментів, на якій можна виконувати акорди. Тому для вказівки
висоти декількох звуків, які бралися одночасно, необхідно було два або
декілька “диригентів”.

Зображення, аналогічні описаному, зустрічаються досить часто. Деяких
музикантів ми знаємо навіть по іменах. Так, першим відомим нам
музикантом Давнього Єгипту був Кафу-анх – “співак, флейтист і
адміністратор музичного життя при дворі фараонів” (кінець IV- початок V
династії). Окремі музиканти вже в той далекий період заслужили своїм
мистецтвом і майстерністю велику славу і пошану. Кафу-анх був удостоєний
того, що фараон V Cеркаф, перший представник V династії, поставив йому
пам’ятник поряд зі своєю пірамідою. До пізнішого періоду (правління
Піопі I або Меренра II) відносяться імена флейтиста Сен-анх-вера,
арфістів Кахіфа і Дуатенеба. Від V династії збереглися відомості про
великий рід музикантів Снефру-ноферів, чотири представники яких несли
службу при дворі фараонів.

Аналізуючи староєгипетську музичну культуру по відомостях, які
збереглися про неї, слід звернути увагу на суперечність між масою
зображень музикантів, що свідчить про значне розповсюдження музики в
різних соціальних прошарках староєгипетського суспільства, і майже
повною відсутністю джерел, які характеризують систему нотного запису.
Пояснюється це, мабуть, містичним табу, накладеним на запис обрядової
музики, хоча і вдалося виявити в текстах Середнього і Нового царств
деякі знаки, які мають відношення до фіксації музики.

Протягом всієї історії Давнього Єгипту музика супроводжувала культові
обряди. Більше того, спів і гра на арфі і лютні взагалі входили в
обов’язки жерців. Серед служителів культу – музикантів були не тільки
єгиптяни, але і чужоземці. Кахунський іератичний папірус містить
зведення про участь танцюристів-чужоземців в храмових святкуваннях.

Якщо спочатку культові заняття музикою були привілеєм жерців, а
професійні заняття нею залишалися ще дуже довгий час під їх контролем,
то “домашнє”, звичайне музикування скоро демократизувалося. У епоху
Середнього царства музиканти були відображені на барельєфах гробниць
трудового населення: ми бачимо їх і в числі “mrjjt” (цей термін охоплює
взагалі все працездатне населення Єгипту), і в числі хана-анеян –
сусідів єгиптян, яких ввозили як робочої сили, і серед населення
Нубійської пустелі. До кінця Середнього царства намітилися значні
соціальні зміни, що відбилися і на формах музичення. У папірусі Іпусера
ця реакційна вельможа не без досади відзначає: “Той, який не знав навіть
ліри, тепер став власником арфи. Той, який навіть для себе не співав,
він вихваляє тепер богиню Мерт…”.

Навіть найраніші зображення єгипетських музикантів показують, що
виконавці на різних інструментах, а також співаки і танцюристи
групувалися в різноманітні по складу ансамблі. Більш того, ансамблеве
музичення займало пануюче місце впродовж всієї історії Давнього Єгипту,
тоді як зображення солістів – рідкісне явище (їх можна зустріти головним
чином серед арфістів – служителів культу). У Стародавньому царстві
переважали ансамблі, що складалися з декількох арф, флейт і кіфар
(кіфара – струнний щипковий музичний інструмент, споріднений лірі), які
акомпанували співакам і танцюристам. З часом склад виконавців
змінювався. У ансамблях збільшується значення ударних інструментів –
барабанів, бубнов, тріскачок, а також значення виконавців, що ляскають в
долоні. Геродот так описував один з релігійних обрядів, що
супроводжувався галасливою музикою: “Коли єгиптяни їдуть в місто
Бубастіс, то роблять ось що. Пливуть туди жінки і чоловіки спільно,
причому на кожній барці багато тих і інших. У деяких жінок в руках
тріскачки, якими вони гримлять. Інші чоловіки весь шлях грають на
флейтах. Решта жінок і чоловіків же співає і ляскають в долоні. Коли
вони під’їжджають до якого-небудь міста, то пристають до берега і
роблять ось що. Одні жінки продовжують тріщати в тріскачки, інші ж
викликають жінок цього міста і знущаються з них, треті танцюють… Це
вони роблять в кожному надрічковому місті…”. Аналіз зображень таких
ансамблів пізнього періоду історії Давнього Єгипту (наприклад, рельєфу в
одній з гробниць некрополя в Саккаре, що відноситься до XXI династії)
примушує погодитися з твердженням, що “музика стала яскравіша,
галасливіше і різкіше. Здається, що самий “темп життя” прискорився:
танцівниці і співаки рухаються швидше, з великим піднесенням і
пристрасністю. Мабуть, музика стала такою, що більш підганяє і п’янить”.

У старогрецьких і римських авторів ми знаходимо ряд висловів про
еволюцію тодішньої музики в цілому. Характерною особливістю більшості
свідоцтв є підкреслення консервативного характеру староєгипетської
музики, непорушності її традицій. Геродот писав: “Дотримуючись своїх
місцевих батьківських наспівів, єгиптяни не переймають іноземних. Серед
інших визначних звичаїв є у них звичай виконувати одну пісню Ліна, яку
співають також у Фінікії, на Кіпрі і в інших місцях. Хоча у різних
народів вона називається по-різному, але це якраз та ж сама пісня, яку
виконують і в Елладі і називають Ліном. Тому серед багато чого іншого,
що вражає в Єгипті, особливо дивує мене: звідки у них ця пісня Ліна?
Очевидно, вони співали її з давніх пір”. Це повідомлення важливе і в
тому відношенні, що є доказам запозичень стародавніми греками елементів
єгипетської музичної культури. У Платона відомості, що цікавлять нас,
містяться в другій книзі “Законів”: “Іськоні, видно, було визнано
єгиптянами те положення, яке ми зараз висловили: у державах у молодих
людей повинно увійти до звички заняття прекрасними рухами тіла і
прекрасними піснями. Встановивши, що чудово, єгиптяни оголосили про це
на священних святкуваннях і нікому – ні живописцям, ні іншому комусь,
хто створює всілякі зображення, ні взагалі тим, хто зайнятий мусическими
мистецтвами, не дозволено було вводити нововведення і вигадувати
що-небудь інше, не вітчизняне. Не допускається це і тепер”.

Наведені відомості відносяться до самого кінця Нового царства. Епоха
Пізнього Єгипту і греко-римского панування, яке було позніше, привнесла
багато нових віянь і в єгипетську музику.

5. Внесок мистецтва Стародавнього Єгипту у світову культуру

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного
мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони
і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною
достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Мистецтво Єгипту виявилося багатим внеском у скарбницю мистецтва
стародавнього світу, а отже, й світового мистецтва. Приїжджаючи до
Єгипту, творці молодого ще грецького мистецтва бачили прекрасні храми,
побудовані тисячоліття тому із виробленими типами колон, портиками,
базилікальною побудовою залів, із давно складеним гармонійним
сполученням архітектури, скульптури, кольорового рельєфу; бачили стінний
живопис, чудові скульптури, різноманітні твори художнього ремесла, які
відзначалися дивовижним відчуттям форми й високою майстерністю обробки
матеріалу. Грецькі архаїчні пам’ятники VI ст. до н.е. віддзеркалили
відомий вплив єгипетського мистецтва. Знайомство з художніми

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив
на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема
математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому
світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин
рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі
контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога
на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії —
жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників,
гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і
це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали
канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам.
Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура
розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних
верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі
інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві
із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських
поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний
ансамбль з архітектурним комплексом.

Про високий рівень скульптури свідчать портретні статуї фараонів IV
династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули
донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури
відзначаються точним відтворенням пропорцій натури і прекрасним
моделюванням форм.

Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед
досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво
втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи
чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне обличчя зодчого
Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, глибокі повіки — передає
вольовий, жорсткий характер царського родича, керівника будівництва
піраміди Хеопса.

Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою
індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина
Каапера, вельможі Ранофера.

У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули
статуетки селян, слуг, рабів. Оскільки ці твори зображали представників
нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому
статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворенням занять давніх
єгиптян. Значне місце в мистецтві Стародавньому Єгипту посідають
монументальний розпис і рельєф.

Єгипетські майстри стінопису користувалися барвниками мінерального
походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри,
зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.

Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначення: в поминальних
храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених,
полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях
Нілу, працю ремісників.

Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього
царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і
контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).

Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що
знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської
фігури на рельєфній площині : голова і ноги — у профіль, плечі і груди —
у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших
постатей. Додержуючись основних канонів зображення, художники намагалися
розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці,
жанрові епізоди.

Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і
соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць
IV — V династій. На одному з них, зокрема, зображено отару, що
переходить через канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться
до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена
глибокого соціального змісту. Збирач податків люто б’є землероба, що
завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого
господаря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, канонізація в
єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають
геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора
послідовність у розташуванні на площині фігур, максимальний лаконізм
образів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для
історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в
культурах інших народів. А чудові пам’ятники єгипетського мистецтва і
сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, величним
розмахом, реалістичною вірогідністю.

Висновки

Зі сказаного вище, можна зробити наступні висновки:

Завдяки вірі єгиптян в життя після смерті, в них розвивалося
образотворче мистецтво. Єгиптяни вірили що окрім тілесної оболонки та
душі, кожна людина має “КА” (можливо, життєва енергія, або свідомість
людини, або і те і інше). Щоб це не було, але КА повинно було
повернутися в тіло і розпочати нове життя. Але як може КА після довгої
мандрівки знайти свою тілесну оболонку? Єгиптяни вирішили цю проблему.
Біля гробниць ставили статуетки або скульптури із зображенням людини,
яка померла. Ці образи повинні якнайбільше бути схожими на померлого, бо
інакше КА не знайде своє тіло.

Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку,
незважаючи на суворі релігійні канони.

Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна
зосередженість обличчя. Все це ми спостерігаємо в зображенні фараона
Хефрена. Фронтальне положення статуї, узагальненість форм, обличчя,
позбавлене афектації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси
скульптури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління
залишаючись характерними ознаками єгипетської пластики. Єгипетські
скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів:
граніту, алебастру, піщанику, дерева, міді тощо.

Були і інші види мистецтв, як наприклад живопис. Найчастійше малювали на
стінах гробниць та храмів. Також малювали на глиняних посудинах,
горщиках тощо. Найчастіше на давньоєгипецьких зображеннях ми бачимо
фараонів – верховних правителів країни. За давньоєгипецькими віруваннями
фараона вважали сином бога сонця РА, земним втіленням бога Гора та
спадкоемцем Осіріса. Тому самоправство фараона ніким не осуджувалося.
Найбільших успіхів єгиптяни досягли у створенні портретних скульптур з
каменю і дерева.

Високого розвитку та технічної досконалості досягла архітектура, що
характеризувалася величною монументальністю. Грандіозні будови мали
висловлювати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Це
мастаби та піраміди. На відміну від них палаци періоду Стародавнього
царства будували з нетривких матеріалів, і тому вони не збереглися.
Найвеличніші храми почали зводити у період Нового царства, наприклад
грандіозні фіванські храми Ауксорський та Карнакський.

Музична культура Єгипту налічує понад 5 тисячоліть. Але записи
єгипецької музики не були виявлені. Джерелом свідчень про неї є
археологічні пам‘ятки, а саме: були знайдені дугоподібна арфа,
повздовжня флейта, систр (металеве брязкальце).

Найчастійше музика була одноголосною, синкретичною, тісно пов‘язаною з
танцем, пантомімою, драматичними виставами тощо. Згодом виникли три
напрями в музиці Єгипту. Релігійно-культова, придворна та народна
музика. Удосконалювались форми виконання. Утворювались ансамблі та
зародилася так звана хейрономія – рання форма керування хором за
допомогою жестів та міміки.

В процесі подальшого розвитку виникла ліра, кутова арфа, подвійний
гобой, дерев‘яні і бронзові сурми, різноманітні барабани, та що дуже
важливо – пневматичний та гідравлічний органи. Це одні з кращих
винаходів єгиптян. Після завоювання Єгипту Римом, знання і технологія
поширились в Римській імперії. Зокрема єгипетський орган став
попередником європейського органу. Також розвивалися примітивні форми
багатоголосся, створювались невеликі хори.

Список використаної літератури

Афанасьева В., Луконин В., Померанцева Н. Малая история искусств.
История Древнего Востока. – М.: Искусство, 1996. – 290 с.

Бунин А.В. История градостроительного искусства. Том 1.
Градостроительство рабовладельческого строя и феодализма. – М.:
Стройиздат, 1979. – 495 с.

Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 1. Архитектура древнего
мира. Под ред. О.Х.Халпахчьяна. – М.: Стройиздат, 1970. – 510 с.

Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Том 9. Архитектура Восточной
и Юго-Восточной Азии до середины XIX в. Под ред. А.М. Прибыткова. –
Л.-М.: Стройиздат, 1981. – 643 с.

Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 1. Искусство Древнего мира.
Под ред. А.Д. Чегодаева. – М.: Искусство, 1956. – 467 с., илл.

Всеобщая история искусств в 6-ти томах. Том 2. Книга 2. Искусство
Средних веков. Под ред. Б.В.Веймарна и Ю.Д.Колпинского. М.: Искусство,
1961. – 508 с.

Глазычев В.Л. Зарождение зодчества .– М.: Стройиздат, 1984. – 126 с.

Дженкинс Н. Ладья под пирамидой. – М.: Наука, 1986. – 175 с., илл.

Древние цивилизации. – М., 1989.

Искржицкий Г.И. Рассказ о градостроительстве. – М.: Стройиздат, 1985. –
127 с., илл.

История Древнего мира в трех книгах. Книга 1. Ранняя древность. Отв.
ред. И.М.Дьяконов. – М.: Наука, 1989. – 471 с., илл.

История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989.

Історія світової культури. – К., 1993,

Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

Любимов Л. Искусство Древнего мира. – М., 1980.

Додатки

Рис. 1. Сенмут. Храм цариці Хатшепсут у Фівах. Почало XV в. до н.е.

Рис. 2. Статуя фараона Рамзеса II. 1250 до н.е. Чорний граніт. Музей.
Турін.

Рис. 3. Полювання в чагарниках папірусу.

Фрагмент рельєфу з гробниці Ті в Саккаре. Ок. 2500 до н.е.

Рис. 4. Полювання на Нілі. Фрагмент стінного розпису з гробниці у Фівах.
Середина II тисячоліття до н.е.

Рис.5. Фараон Аменемхет III в образі сфінкса. Початок II тисячоліття до
н.е. Камінь. Єгипетський музей. Каїр.

Рис. 6. Тутмес. Портрети цариці Нефертіті. 1-а чверть XIV ст. до н.е.
Пісковик (зліва); розфарбований вапняк (справа). Музей. Берлін.

PAGE

PAGE 34

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020