Реферат з педагогіки
на тему:
“Мета виховання”
ПЛАН
Вступ
1. Поняття про мету виховання
2. Мета виховання в сучасній педагогіці
3. Зарубіжні напрямки педагогіки про мету виховання
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У різні епохи розвитку суспільства проблема мети виховання
розв’язувалася по різному. Цільова спрямованість виховного процесу
змінювалася відповідно до основних історичних типів або систем
виховання.
Зміна цілей виховання на різних стадіях історіі людства не була
випадковою чи довільною,вона відбувалася в силу закону обумовленості
виховання характером суспільних відносин.
Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в
загальній формі . Загальною метою виховання є всебічний розвиток
особистості: розвиток особистості в анатомо-фізіологічному, психічному і
соціальному напрямку. Таку мету виховання ставило перед собою
суспільство завжди. Людина повинна бути завжди фізично, розумово і
духовно розвинута.
Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Саме ціль і засоби
її досягнення відрізняють одні системи від інших: системи, спрямовані на
задоволення потреб дитини — її прагнень, бажань, інтересів
(Вольфдорфська система, система Монтессорі); через педагогічні системи
В.О.Сухомлинського та А.С.Макаренка до систем, що повністю забезпечують
задоволення потреб суспільства, держави або певного панівного класу та
ін. У сучасному світі існує багато цілей виховання і відповідних їм
виховних систем.
Проблема мети виховання в педагогічній діяльності є вузловою, корінною
проблемою педагогічної науки. Педагогіка може успішно вирішувати всі
свої питання тільки тоді, коли вона неухильно керується завданнями
виховання людини завтрашнього дня.
Рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, властивих кожній
суспільно-економічній формації, є основним фактором, що визначає мету і
характер виховання в суспільстві. Крім цього, на таке визначення значно
впливають й інші фактори: темпи науково-технічного і соціального
прогресу, економічні можливості суспільства, рівень розвитку
педагогічної теорії, можливості навчально-виховних установ, педагогів
тощо.
1. Поняття про мету виховання
Мета виховання — це наперед визначені результати в розвитку й формуванні
особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання
мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він
повинен формувати і, природно, надає його роботі необхідну спрямованість
і осмисленість.
Що б ви сказали про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зміг
би відповісти на ваше запитання про те, що він хоче будувати, — храм, що
присвячений богу істини, любові й правди, чи просто дім…, готель…,
кухню…, музей… чи, нарешті, хлів для складання туди різного, нікому
не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який
не зможе чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності. (К.Д.
Ушинський)
Філософи стверджують, що ціль неминуче визначає спосіб і характер
діяльності людини. У цьому розумінні меті виховання підпорядковується
все: зміст, організація, форми і методи виховання.
Мета визначає загальну цілеспрямованість виховання. У практичній
виховний роботі педагог ставить конкретніші цілі, обираючи відповідний
зміст і способи виховної діяльності, причому реальні результати
виховання порівнює із загальною метою.
У педагогіці прийнято конкретні цілі виховання називати завданнями. Мета
і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти.
Тому справедливим може бути і таке
визначення: мета виховання — це система завдань, які вона вирішує.
У межах окремої виховної системи мета завжди одна. Завдань, які нею
визначаються, здебільшого багато. Завдання виховання, які вирішує
педагог, можуть бути класифіковані і систематизовані з урахуванням
декількох основ.
Реалізація загальної мети виховання потребує передусім її конкретизації
за ознаками: національно-регіональними, середовища (місто, село), типу
школи, ступеня навчання, статево-віковими, індивідуально-особистісними.
Друга важлива основа класифікації завдань виховання виникає у зв’язку з
виділенням “одиниці” виховного процесу. Такою структурною одиницею є
виховна ситуація. Саме в ній здійснюється самореалізація і
самоствердження особистості учня. Відповідно виділяються завдання
виховання: аналіз моральних, правових та інших норм; самооцінка власних
можливостей; розуміння суті невідповідності; моральний вибір; включення
у діяльність; самореалізація і самоствердження.
Третьою підставою для класифікації може бути аналіз компонентів
поведінки і діяльності та виділення в якості завдань виховання
моральних, трудових, інтелектуальних звичок, умінь, здібностей до
саморегуляції поведінки, діяльності, позицій.
Четвертою основою може стати виділення компонентів морального розвитку
особистості: моральних почуттів, знань, переконань, ставлень.
П’ятою – системно-компонентний аналіз особистості і поділ завдань
виховного впливу на окремі сфери: завдання формування свідомості,
емоційної сфери, поведінки.
За своїм змістом цілі виховання — це соціальні ідеї, сформульовані
суспільством на певному етапі його розвитку. Кожній соціальній ідеї
відповідає певний компонент особистості. Звідси, мета виховання стає
реальною, якщо вона набуває психологічної форми. Мета виховання — це
соціальна ідея, яка перетворилась у внутрішній детермінант
життєдіяльності вихованця.
Вирішальну роль у даному перетворенні відіграють суб’єктивні цілі
особистості. Тому педагог створює умови для розвитку системи
особистісних цілей. Серед них найголовнішими є: розуміння смислу
власного життя; усвідомлення себе громадянином країни; прагнення
успадкувати, зберегти і примножити духовні надбання свого народу;
намагання розвивати творчі здібності; всебічно самовдосконалюватись та
інші.
Головною метою виховання є допомога кожному стати всебічно розвиненою,
гармонійною особистістю. Такою вона мислиться з давніх часів, відколи
люди стали перейматися проблемами виховання підростаючого покоління,
турбуватися про своє майбутнє.
Одним із найголовніших завдань педагогічна наука вважає осмислення і
конкретизацію цієї мети на кожному історичному етапі. Не менше зусиль
вона спрямовує на аналіз відповідності загальній меті виховання
конкретної педагогічної практики, інтерпретацію, поширення прогресивного
досвіду.
Виховна мета кристалізується в надрах етнопедагогіки, яка зорієнтована
на загальнолюдські й національні цінності. Відображаючи народну мудрість
про виховання, етнопедагогіка вважає його метою досконалу особистість,
визначальними рисами якої є працелюбність, людяність, уміння долати
труднощі, доброта і любов до життя, що дається людині для добрих справ,
саморозвитку і творчої самореалізації.
Мета виховання на різних етапах історичного розвитку відображає рівень
педагогічної культури суспільства, інтереси та ідеали певних соціальних
груп, узагальнює досвід сімейної та суспільної практики виховання.
Обґрунтування виховної мети неможливе без аналізу і врахування
особливостей соціально-економічного розвитку суспільства, стану теорії і
практики виховання. У різні історичні періоди вона мала свої
особливості, оскільки при обґрунтуванні її основним критерієм був
ідеальний тип особистості, якого потребувало суспільство на конкретному
етапі свого розвитку. Це визначає сутність різних виховних систем.
Наприклад, Я.-А. Коменський вважав метою виховання формування людини,
здатної “знати, діяти і говорити”, закликав “учити всіх всього”. Ж.-Ж.
Руссо наголошував на необхідності забезпечити загальнолюдське, а не
класове, професійне виховання. За Й.-Г. Песталоцці, загальна мета
виховання полягає у виявленні в дітях справжньої людяності, якої можна
досягти шляхом гармонійного розвитку всіх їхніх сил і здібностей. На
думку Й. Гербарта, метою виховання є розвиток всебічних інтересів,
гармонійне формування “доброчесної людини”. У розвитку природних
здібностей дітей убачав головну мету виховання Ф. Фребель. А педагогічна
система М. Монтессорі ґрунтувалася на вихованні самостійної, незалежної
творчої особистості з перших років її життя.
К. Ушинський наголошував, що мета виховання тісно пов’язана з культурою
рідного народу, оскільки воно створене народом і засноване на народних
засадах, має виховну силу, якої позбавлені системи, що ґрунтуються на
абстрактних чи запозичених в інших народів ідеях: “…Основа виховання і
мета його, а значить, і головний його напрям різні в кожного народу і
визначаються народним характером”, тому “не можна запозичити чужого
характеру і тієї системи, в якій виявляється характер”. На цій підставі
він обґрунтував такі висновки:
— загальна система народного виховання для всіх народів неможлива ні на
практиці, ні в теорії;
— кожен народ формує свою систему національного виховання, а тому
запозичення одним народом у іншого виховних систем неможливе;
— досвід народів у вихованні є дорогоцінною спадщиною для всіх
настільки, наскільки досвід всесвітньої історії належить усім народам.
“Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним цей зразок
не був, так не можна виховувати за чужою педагогічною системою, яка б
вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен
випробувати свої власні сили”.
У формуванні цілісної, самодостатньої, інтелектуально й духовно
розвиненої особистості вбачала найголовніший сенс С. Русова.
“Виховування мусить мати метою виробити людину з широким розумінням
своїх громадських обов’язків, з незалежним, високорозвиненим розумом,
братерським почуттям всіх людей, людину, здатну до роботи, таку людину,
яка ніде, ні за яких обставин не загине морально і фізично й приведе в
життя свою незалежну думку”.
У саморозкритті, самостворенні, самореалізації особистістю свого
потенціалу вбачав головну мету вільного виховання К. Вентцель.
Найважливіше для нього — створення “плану життя людини”, а не виконання
навчального плану школи. “Весь процес навчання має бути організований
так, щоб він мав характер досягнення дитиною самою собі поставлених
цілей”.
В. Сухомлинський розумів ідеал виховання як головну працю душі дитини,
спрямовану на засвоєння загальнолюдських цінностей. “Виховання полягає у
тому, — писав він, — щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно
доторкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, котра, коли її, як
діамант, шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це
сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити у кожній людині її, лише
її неповторну грань — у цьому мистецтво виховання”. Цю ідею відстоював і
австрійський психолог Віктор-Еміль Франкл, який доводив, що освіта
повинна дати людині засоби для виявлення смислів.
Загальна мета виховання конкретизується в сучасних концепціях навчання і
виховання. Згідно з Державною національною програмою “Освіта. Україна
XXI століття” розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають
стати основою: відтворення інтелектуального, духовного потенціалу
народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень,
національного відродження, становлення державності та демократизації
суспільства в Україні. Тому необхідно створити в суспільстві атмосферу
загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти,
активізувати зусилля суспільства для виведення її на рівень досягнень
сучасної цивілізації, залучити до її розвитку державні, громадські,
приватні інституції, сім’ю, кожного громадянина. Важливо створити
життєдайну систему безперервного навчання і виховання для забезпечення
можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості,
формування інтелектуального і культурного потенціалу як найвищої
цінності нації.
У сучасних концепціях визначено головну мету національного виховання в
Україні: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування
духовних надбань українського народу, досягнення високої культури
міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис
громадянина Української держави, розвиненої духовності, фізичної
досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової,
екологічної культури.
У Законі України “Про освіту” (стаття 26 “Дошкільне виховання”) йдеться
про те, що “дошкільне виховання здійснюється у сім’ї, дошкільних дитячих
закладах у взаємодії з сім’єю і має на меті забезпечення фізичного,
психічного здоров’я дітей, їх повноцінний розвиток, набуття життєвого
досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для навчання в школі”.
Сім’я зобов’язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших
навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім’ї відповідно
до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Як зазначено у Державній
національній програмі “Освіта. Україна XXI століття”, дошкільне
виховання спрямовується на оволодіння рідною мовою в сім’ї та
дошкільному закладі; забезпечення пізнавальної активності; розвиток
творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах діяльності;
виховання культури спілкування, поваги і любові до батьків, родини,
Батьківщини; започаткування основ трудового виховання, екологічної
культури, моральної орієнтації в національних і загальнолюдських
цінностях. У ранньому дитинстві перші педагоги, батьки, покликані
“створити умови для повноцінного фізичного та психічного становлення
особистості, забезпечити дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри,
сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу”.
Суспільне виховання разом із сімейним забезпечує повноцінний і всебічний
розвиток дитини на засадах національної культури і духовності з
урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов
України.
Мета виховання є єдиною для всіх ланок системи освіти, що забезпечує
повноцінний всебічний розвиток особистості від народження і протягом
усього життя. Реалізація мети здійснюється відповідно до особливостей
кожного вікового етапу з орієнтацією на наступність у вихованні
повноцінної особистості.
2. Мета виховання в сучасній педагогіці
>?
????¤?¤?$??????ся, в жодній країні світу немає виховання «взагалі». Воно
завжди має конкретно-історичну форму вираження і спрямоване на
формування особистості певної держави.
Цілі виховання в Україні зумовлені трьома чинниками: а) розпадом СРСР і
проголошенням України самостійною державою; б) зміною
соціально-економічної формації, переходом від соціалістичних суспільних
відносин до ринкових, інтеграцією в європейське та світове товариство;
в) побудовою демократичного суспільства.
Названі чинники передбачають орієнтацію на відродження національної
гідності, патріотизму й громадянськості особистості; освіченість на
світовому рівні, гуманізм, духовність, діловитість; активізацію кожної
людини зокрема, її самореалізацію в матеріальній і духовній сферах
суспільного життя, дотримання всіх прав людини. “Метою освіти, –
підкреслює закон України “Про освіту, – є всебічний розвиток людини як
особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів,
розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору…”
“Головна мета національного виховання, — сказано в Державній
національній програмі
«Освіта», — набуття молодими поколіннями соціального досвіду,
успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої
культури національних взаємин, формування у молоді незалежно від
національної приналежності особистісних рис громадян Української
держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної,
художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури».
Отже, мета виховання — всебічний і гармонійний розвиток особистості — з
порядку денного не тільки не знімається, а й розвивається відповідно до
нових цілей і цінностей, які стоять перед особистістю та суспільством.
Мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які
об’єднуються в пріоритетні виховні напрями: розумове, моральне, трудове
та інші. Дані напрями тісно пов’язані, доповнюють один одного, мають
самостійне теоретико-методологічне значення. Водночас вони утворюють
цілісну систему національного виховання.
Національне виховання — це виховання, яке здійснює все суспільство в
цілому: сім’я, навчальні заклади, формальні і неформальні об’єднання,
громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури,
релігійні об’єднання та ін. Найвагомішою складовою національного
виховання є виховання, яке здійснюється державними установами,
інститутами тощо. Але останнє є вужчим, поодиноким стосовно
національного, що діє поза межами державного і має значно ширший
діапазон впливу на процес соціалізації особистості. Загальноосвітні
навчальні заклади покликані реалізувати вповні мету й основні завдання
національного виховання. Водночас вони мають ряд специфічних виховних
завдань: формування в учнів основ наукового світогляду, розвиток
пізнавальної активності, культури розумової праці, вироблення уміння
самостійно здобувати знання і застосовувати їх на практиці тощо. Тому
головними напрямами виховання дітей та молоді в практичній діяльності
школи є: розумове, патріотичне, моральне, правове, трудове, екологічне,
художньо-естетичне, фізичне, статеве виховання.
В умовах перехідного періоду центр ваги у формуванні всебічно розвиненої
особистості переміщується на виховання громадянськості, яка акумулює
системно-утворювальну характеристику громадянина незалежної України.
«Реально метою виховання в умовах екологічної, економічної і духовної
кризи нашого суспільства…має стати виховання життєво активного,
гуманістично спрямованого громадянина демократичного суспільства, який
би у своїй життєдіяльності керувався культурно-національними і
вселюдськими принципами». Установка на виховання активного в діях та
вчинках громадянина сприятиме розвитку фізичного, психічного,
соціального й духовного потенціалів індивідуальності вихованця, а
самореалізація, самоствердження в громадській, трудовій, художній та
інших видах діяльності — всебічному формуванню його особистості.
Нам уже відомо, що сучасна педагогіка розвинутих країн вирізняється
неоднорідністю, значною кількістю теоретико-філософських платформ, які
не збігаються між собою. Кожна педагогічна концепція пропонує своє
вирішення проблеми цілей виховання.
Педагогіка екзистенціалізму ставить своєю метою озброєння людини
досвідом існування. «Мета всього процесу виховання в тому, щоб навчити
людину творити себе як особистість». Одне з центральних завдань
виховання — допомогти людині зробити моральний вибір. Основою для
моральної поведінки є три фундаментальні доброчинності: довіра, надія,
вдячність. Будучи закладеними в природі людини, вони складають, за
словами німецького філософа й педагога О.Ф. Больнова, ядро тієї системи
доброчинностей, яка повинна формуватися вихованням. До числа простих
форм моралі, які повинні формувати виховання, Больнов зараховує доброту,
почуття обов’язку, чесність, надійність у всіх життєвих обставинах,
глибоку повагу, покірливість, скромність, увагу до життя іншої людини,
готовність їй допомогти й бути терпимим до виявів недосконалості.
Педагогіка неотомізму виступає за виховання людини, ідеалом життя якої є
Бог. Згідно з вченням педагогів-неотомістів, необхідно піклуватися про
обидві сторони людини — тіло і душу, але головне — душа. Тому близькою
метою виховання є християнське удосконалення людини на землі, далекою
метою — турбота про його життя в потойбічному світі, спасіння душі.
Завдання виховання визначаються вічними вимогами християнської моралі,
їх повинна висувати церква як вічний, незмінний і найбільш стабільний
соціальний інститут.
Новогуманістична педагогіка, що розвивається на основі неопозитивізму,
мету виховання бачить у формуванні інтелектуальної особистості. Відомий
німецький педагог і психолог Л. Кольберг вважає, що виховання повинно
спрямовуватися на розвиток свідомої організаційної структури
особистості, яка дозволяє аналізувати, пояснювати і вирішувати важливі
моральні та соціальні проблеми. У зв’язку з цим конкретне завдання — у
кожній людині розвивати здібності до самостійних суджень і рішень.
Прагматична педагогіка виходить з того, що справжнє виховання не є
зовнішнім впливом, а розвитком властивостей і здібностей, з якими людина
з’являється на світ. Для того, щоб підготувати людину до життя,
виховання повинно забезпечувати її зростання в практичній сфері,
формувати досвід, розвивати практичний розум. Мета виховання —
підготовка до життя. Завдання виховання: пробудження і розвиток
внутрішньої активності, спрямованої на досягнення життєвих цілей людини;
виховання підприємливості, соціальної коректності, високого почуття
гідності, сили тощо. Педагогіка необіхевіоризму головну ціль виховання
вбачає у формуванні «керованого індивіда» — справжнього громадянина,
який сприймає систему, дотримується прав і обов’язків демократичного
суспільства, є патріотом своєї общини, штату, держави, світу. Важливими
завданнями цієї педагогіки є виховання почуття відповідальності,
дисципліни в процесі праці.
Отже, на відміну від вітчизняної педагогіки, для якої завжди був
характерний певний монізм і глобалізм ідей, сучасна педагогіка
розвинутих країн дотримується курсу практичності, поміркованості та
досяжності.
3. Зарубіжні напрямки педагогіки про мету виховання
Сучасна зарубіжна педагогіка вбачає реалізацію цілей виховання в
адаптаціі людини до умов сучасного постіндустріального суспільства.
У зв’язку з цим, можна виділити декілька напрямків зарубіжної педагогіки
з особливими підходами до реалізаціі цілей виховання в системі мети
виховання.
Педагогіка неопозитивізму метою виховання вважає підготовку індивіда до
діяльності в системі індустріального виробництва. Вони не визнають
ідеали пов’язані з традиційно- релігійними та світоглядницькими
орієнтирами.
Педагогіка прагматизму рекомендує виховувати людину в пристосованості до
умов життя участі в бізнесі та вмінню робити кар’єру.
Педагогіка екзистенціалізму передбачае створення умов для самореалізаціі
особистості.Цей напрямок особливо популярний останнім часом, оскільке
дає теоретичну основу для індивідуалізації навчання та реалізації
природних задатків кожної особи.
Гуманістична педагогіка ставить за мету формування гаманіста. Згідно
цього напрямку у людині слід формувати високі загальнолюдські якості,
вміння встановлювати контакти з іншими лоюдьми, об’єднання людства
заради захисту життя на Землі, вміння встановлювати ділові стосунку та
стосунки соціального партнертсва.
Серед всіх цих течій можна виділити загальні риси, притаманні в цілому
зарубіжній педагогіці:
виховання законопостушної людини;
людини, яка поважає норми моралі демократичного суспільства;
людини, яка знае своі права та обов’язки;
людини, яка свідомо і відповідально ставиться до виконання своїх прав та
обов’язків.
Висновки
Отже, мета виховання — сукупність властивостей особистості, до
виховання яких прагне суспільство.
Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в
найбільш загальній формі.
Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини.
Такий ідеал цивілізованого суспільства діє протягом сторіч, починаючи з
афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності
людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості). В епоху
Відродження філософом Рене Декартом до терміна було додано ідею
всебічного розвитку. Так склалася концепція ідеалу розвиненої людини.
Зміст мети виховання має бути розрахований “на виріст”. Працюючи з
молодшими школярами, вчитель не повинен замикатися на цьому віковому
рівні, а готувати їх до дорослого життя.
Ідеал — уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між: людьми,
що виходять із розуміння мети життя.
Формування ідеалу в людини залежить від виховання, умов життя і
діяльності, від особливостей особистого досвіду людини.
Ідеали школярів різного віку відрізняються як за змістом, так і за
будовою та дієвістю.
Під змістом розуміється те, яких людей, літературних героїв, які якості
особистості учень вважає ідеальними.
Під будовою ідеалу розуміється міра його узагальненості, тобто чи є
ідеалом конкретна людина, чи сукупність рис, взятих в окремих людей і
узагальнених у єдиному зразку.
Під дієвістю ідеалу розуміється ступінь його впливу на поведінку та
особистість учня.
Найбільш глибоко ідеал національного виховання розкритий у працях
замовчуваного довго українського педагога Григорія Ващенка, (“Виховний
ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Тіловиховання як засіб виховання волі
й характеру” та ін.). В основу свого розуміння ідеалу національного
виховання автор кладе загальнолюдські та національні вартості, що є
духовним надбанням народу. До загальнолюдських вартостей належить
моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди,
справедливості, визнання ідеалів любові і краси. Носієм усіх цих
вартостей є християнська релігія, яка орієнтує людину на служіння Вищому
ідеалу.
Водночас, людина народжується і живе в конкретному національному
середовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою,
звичаями. Саме звідси, з походження людини, починається для неї поняття
свого народу, своєї нації, свого етносу.
Таким чином, ідеал національного виховання грунтується на двох головних
цілях: служіння Богові і своїй нації. Бог — це абсолютна Правда, Любов,
Справедливість, Краса і т. п. Нація — реальна земна спільнота, у житті
якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські вартості. У
педагогічному сенсі виховний ідеал — людина, яка служить Богові та
Україні. Така орієнтація приводить Г. Ващенка до категоричного
протиставлення українського національного виховання, з одного боку,
більшовицькій моделі, яка ґрунтується на матеріалізмі й атеїзмі; а з
другого — націонал-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю
культу сили і зневаги до людини.
Національне виховання в українській школі повинно орієнтуватися на
історичні потреби нації, головною серед яких є державотворення. Проте,
сформульована ще в довоєнні роки, загальна ціль виховання — прилучати
молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також
до культури загальнолюдської — залишається основоположною. Народ тільки
тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи свою національну
самозосередженість, спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності
(О. Вишневський).
Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання
комплексу ролей, необхідних для суспільного життя. Це ролі громадянина,
трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша. Підготовка до ролі
громадянина передбачає формування людини з яскраво вираженою активною
громадянською позицією, з почуттям обов’язку і відповідальності перед
суспільством. Роль трудівника передбачає вміння і бажання активно
трудитися, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання
ролі громадського діяча означає активну участь особистості в
громадському житті. Уже в стінах школи особистість необхідно готувати і
до ролі сім’янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен
учень як товариш має володіти вмінням розуміти іншу людину, співчувати,
жаліти, поступитися, поділитися і т. д.
Список використаної літератури
Ващенко Г.Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 208с.
Ващенко Г.Г. Основні проблеми педагогіки майбутнього //Педагогіка
толерантності. – 1998. – №2. – С.86-93.
Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття), 1993.
Дроб‘язко П. Українська національна школа: витоки і сучасність. – К.:
Академія. – 1997. – 181с.
Концепція національного виховання // Освіта, 1996. – 7 серпня.
Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття.- Тернопіль 1998.
Кузь В.Г., Руденко Ю.Д. Сергійчук Основи національного виховання. – К.:
ІСДО, 1993.-152с.
Мойсенюк Н.Є. Педагогіка (навчальний посібник), 1999.
Огієнка //Рідна школа. – 1994. – №9. – С.35.
Практична педагогіка виховання.// За ред. Красовицького –
Київ-Івано-Франківськ, 2000.
Українська національна система виховання: Концепція. – К.: Либідь, 1991.
Фіцула М.М. Педагогіка. – Тернопіль, 2001.
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
