.

Способи захисту права власності

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
82 3594
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з цивільного права

на тему:

“Способи захисту права власності”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття та засоби цивільно-правового захисту права власності

2. Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

3. Негаторний позов як засіб захисту права власності

4. Інші засоби захисту права власності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Власність — це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих
відносин, — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з
другого – не власники, всі інші особи, які зобов’язані ставитися до цієї
речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває
від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці
відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне І
політичне обличчя.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.
Захист права власності — це сукупність передбачених законом
цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне
господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин
власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для
поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що
заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які
заподіяні власнику.

1. Поняття та способи цивільно-правового захисту

права власності

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.
Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава
зебезпе-чує захист прав усіх суб’єктів права власності [1, ст.13]. Кожен
має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і
ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності [1, ст.41].

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності
знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського
законодавства — в кримінальному, адміністративному, земельному,
фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право
власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони
забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих
випадках, коли правомочності власника не порушуютася. Саме норми
цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок
володіння, користування та розпорядження різними видами об’єктів
власності.

Охорона відносин власності у випадку порушення права власності
конкретного суб’єкта полягає у захисті порушеного права.

Захист права власності — це сукупність передбачених законом
цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне
господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин
власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для
поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що
заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які
заподіяні власнику.

Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає
перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне
визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна
мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права,
відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були
порушені.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом,
арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених
законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями.
Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності
відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за
позовами:

— про визнання права власності на майно;

— про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування
його вартості;

— про поділ спільного майна, або виділ з нього частки;

— про визначення порядку володіння, користування та розпорядження
майном, що є спільною власністю;

— про визнання недійсними угод про відчуження майна;

— про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого
самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником
правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

— про переведення прав та обов’язків покупця за договором
купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо
своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності
на привілеєву купівлю;

— про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає
відчуженню (ст. 1 Закону України “Про приватизацію державного житлового
фонду” та ін.);

— про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського
житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання
цього приміщення у власність [5, ст.15] або переведення на нього прав та
обов’язків набувача за цією угодою;

— про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі
порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи);

— про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру
посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику,
виділяють речові та зобов’язально-правові, цивільно-правові засоби
захисту.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що
покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу
будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України “Про власність”. До
речових позовів відносяться:

— вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про
витребування майна (віндикаційний позов);

— вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не
пов’язані з володінням (негаторний позов);

— вимоги власника про визнання права власності.

Зобов’язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але
можуть грунтуватися і на позадоговірних зобов’язаннях.

До зобов’язально-правових позовів відносяться позови про:

— відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи
неналежного виконання договору,

— повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову,
застави, перевезення);

— про визнання угод недійсними;

— про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника,
а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві
оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій
підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).

Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомочною
особою — комісійним магазином, підрядником, перевізником. Володіння
кожного з названих вище законних володільців має свої особливості і
захищається у відповідності з юридичною природою того права, в силу
якого кожна з цих осіб володіє річчю. В одних випадках володіння
захищається у зв’язку з користуванням річчю, як це має місце, наприклад,
стосовно наймачів, а в інших — воно охороняється як “голе” володіння,
оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном,
вони управомо-чені лише на володіння річчю (заставодержатель).

У новому ЦК Російської Федерації міститься норма (ст. 234), яка
передбачає захист права на володіння осіб, які не є власниками, але
відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм
власним. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками
майна або не мають права на володіння в силу інших законних підстав.
Аналогічна норма передбачена і в проекті нового ЦК України.

2. Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту
права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом
традиційно розуміють вимогу неволодіючого власника до незаконного
володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий
ще римському цивільному праву (vindico — вимагати, actio rei vindicatio
— віндикаційний позов).

У Законі України “Про власність” віндикаційний позов виражено такою
формулою: “Власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного
володіння” [5, ст.50].

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише
позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й
фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як
добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного
позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння
власника.

Потрібно звернути увагу на такі ознаки віндикаційного позову:

1) віндикаційний позов може бути пред’явлений лише стосовно
індивідуально-визначених речей (загублена парасолька, вкрадений
автомобіль тощо). Тобто, як правило, за таким позовом неможливо
витребовувати з чужого незаконного володіння річ, яка визначається лише
родовими ознаками (100 л бензину, 50 т пшениці тощо). Проте немає ніяких
підстав для недопущення в певних випадках віндикації речей, які
визначаються родовими ознаками, але за умови, що цю спірну річ можна
було б так чи інакше індивідуалізувати чи ідентифікувати. Якщо в
конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси
однорідних речей (наприклад, вкрадена картопля залишилася ще в мішках,
цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

2) цей позов може бути пред’явлений щодо речі, власником якої є позивач
і яка перебуває у володінні відповідача. Так, якщо хтось придбав
вкрадену чи загублену власником річ, а потім заставив її, то
відповідачем по віндикаційному позову виступатиме заставодержатель як
фактичний володілець речі, а заставодатель буде притягнутий до справи як
третя особа;

3) власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в
тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно, наприклад
громадянин знайшов чужу річ і відмовляється її повернути. Якщо ж
володілець володіє чужим майном на законних підставах, то власник не
може витребувати свою річ з такого володіння шляхом пред’явлення
віндикаційного позову. В той же час, якщо підстава володіння змінюється,
то це цілком можливо.

4) захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має
можливість лише в тому випадку, коли майно збереглося в натурі. За своїм
змістом віндикаційний позов являє собою вимогу про поновлення у власника
права володіння річчю, яка йому має належати; тому не допускається
заміна цієї речі іншою. Тобто якщо втрачена власником річ спожита,
перероблена в процесі виробництва, виготовлення, будівництва тощо, то
вимога власника про захист права власності за своєю суттю вже не
являтиме собою віндикаційний позов, а розглядатиметься як позов
зобов’язального характеру — про надання власникові іншої речі і
відшкодування збитків.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і недобросовісним.
У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно
заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав
про неправомірність її придбання, власник має право в усіх випадках
витребувати своє майно.

Незаконним добросовісним володільцем є особа, яка не знала і не повинна
була знати про те, що особа, у якої придбано майно, не мала права його
відчужувати, тобто володілець був упевнений, що він володіє своєю річчю,
а не чужою. Скажімо, особа законно придбала річ у комісійному магазині.

У добросовісного володільця власник не завжди має право вимагати
повернення свого майна. Так, у випадках, коли річ вибула з володіння
власника з його волі внаслідок незаконних дій особи, яка є стороною
угоди з власником за договором найму, комісії, схову, і оплатно
опинилася у володінні добросовісного володільця, то власник речі
позбавлений права вимагати повернення цієї речі незаконним добросовісним
володільцем, оскільки саме на власника покладається ризик вибору особи,
з якою він укладає договір. У цьому випадку власник може захистити свої
майнові інтереси шляхом стягнення збитків з недобросовісного контрагента
чи заміни спірного майна іншим, рівноцінним.

Якщо ж майно набуте добросовісним володільцем безоплатно від особи, яка
не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його в
усіх випадках.

Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гроші і цінні
папери на пред’явника (навіть якщо власник записав номери грошових
купюр, акцій, облігацій тощо).

У добросовісного володільця, який придбав річ оплатно, власник має право
витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з його
володіння не з його волі (вкрадене, загублене). Таким же чином
вирішується питання про витребування майна, яке вибуло з володіння
особи, якій власник передав річ за договором. Тобто, якщо така річ
вибула з володіння такої особи проти її волі, вона також повертається
власникові.

3. Негаторний позов як засіб захисту права власності

Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли
майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в
користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може
захистити своє право власності від порушень (не пов’язаних з
позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права
називається негаторним (actio negatoria).

У відповідності до Закону України “Про власність” формула негаторного
позову набуває наступного вигляду. “Власник має право вимагати усунення
будь-яких порушень його права, навіть якщо .ці порушення і не були
пов’язані з позбавленням права володіння”.

Негаторний позов характеризується такими ознаками. По-перше, на відміну
від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом,
зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає
найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в
користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною
ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично
розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму
володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний
володілець, причому останній — як проти третіх осіб, так і проти
власника. Наприклад, після укладання договору суборенди нежилого
приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув
опалення, світло та ін.).

Так, судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі
земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам колишні
землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися
земельними ділянками у відповідності до їх призначення, створювали
штучні перешкоди в землекористуванні.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке
триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний
позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з
негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує
правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном
усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним
позовом.

Так, Н., позивач по справі, придбав у С. квартиру, а коли вирішив її
заселити, з’ясувалося, що в квартиру самовільно вселився і проживає Д.,
її колишній власник, який свого часу уклав кредитний договір з банком,
заставивши свою квартиру. Після того, як Д. кредит не повернув, його
виселили з квартири, а останню в рахунок боргу продали С., який в свою
чергу продав її Н. У даному випадку позивач, власник квартири,
незважаючи на наявну можливість розпоряджатися належним йому майном
(продати, подарувати), був позбавлений можливості безпосередньо
користуватися ним, оскільки треті особи перешкоджали йому в цьому. Позов
Н. про усунення порушень прав власника був задоволений, а відповідач
зобов’язаний звільнити приміщення.

По-третє, власник -має право вимагати усунення порушення його прав, якщо
дії третіх осіб носять неправомірний характер. Так, власник може
вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають
користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо
сусідський будинок зведено у відповідності з затвердженим проектом,
додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей
будинок затінює земельну ділянку і вікна будинку сусіда, останній, як
власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування
земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред’явлено, якщо дії відповідача
грунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном у більшості
випадків звертаються громадяни. Це пояснюється тим, що, як правило,
перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію
адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне
будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем).

Так, у міськвідділ внутрішніх справ звернулася громадянка Н. із скаргою
на те, що співвласник жилого будинку Ш. навісив замки на спільний
колодязь, льох, сарай, у зв’язку з чим вона не може користуватися
належною їй часткою спільного майна. Після бесіди дільничного інспектора
з Ш. правопорушення було припинене. Своєчасне реагування на такі
порушення закону з боку правоохоронних органів дозволяє захистити
майнові права громадян в досудовому порядку.

У більшості випадків власник звертається з негатор-ним позовом, щоб
усунути перешкоди в користуванні належним йому майном. Але негаторний
позов може бути і засобом захисту права розпорядження власністю.
Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису.
Серед вчених немає єдності щодо того, до якої категорії позовів
відноситься цей позов. Одні класифікують його як негаторний позов, другі
— як різновид віндикаційного позову, треті — як самостійний
рече-во-правовий позов.

З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній
власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи в
силу договору (наприклад, отримала в заставу, на зберігання тощо).

У відповідності із ст. 29 КПК України, при наявності достатніх підстав
про спричинення злочином матеріальної шкоди орган дізнання, слідчий,
прокурор чи суд зобов’язані вжити заходи щодо забезпечення цивільного
позову [2, ст.126] КПК України регламентує порядок забезпечення
цивільного позову і можливої конфіскації майна) шляхом накладення арешту
на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або
осіб, які за законом несуть відповідальність за їх дії.

Майно, на яке накладається арешт, описується і може бути передане на
зберігання представникам підприємства, установи чи організації, членам
сім’ї обвинувачуваного або іншим особам.

Певні обмеження права власності можуть виникнути також при забезпеченні
позову при розгляді цивільної справи. Так, ст. 149 ЦПК України
передбачає, що при розгляді справ, пов’язаних з відшкодуванням шкоди,
стягненням аліментів, поверненням боргу, коли виконання рішення суду
може стати неможливим або утрудненим у зв’язку з тим, що боржник
розпорядиться своїм майном до розгляду справи, суд з своєї ініціативи
або за проханням сторони може вжити заходів щодо забезпечення позову.

Такими способами забезпечення позову є [4, ст.152]:

1) накладання арешту на майно або грошові суми, що належать
відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) заборона провадити певні дії;

3) заборона іншим особам провадити платежі або передавати майно
відповідачеві;

4) зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право
власності на дане майно або про виключення його з опису;

5) зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального
органу, якщо боржник оспорює цей напис у судовому порядку.

Майно власника може також помилково потрапити в опис спадкового майна
померлого, який складається нотаріусом у відповідності до п. 99
Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від
18 червня 1994 p.

На вимоги про виключення майна з опису поширюється передбачений ст. 71
ЦК України загальний трьохріч-ний строк позовної давності. Перебіг цього
строку починається з того дня, коли зацікавлена особа дізналася або
повинна була дізнатися про внесення в опис належного їй майна.

Можливі випадки, коли при проведенні опису майно вилучається у власника
і передається на зберігання іншим особам. За таких обставин мова вже
буде йти не про пред’явлення негаторного, а про пред’явлення
він-дикаційного позову.

При розгляді справи про виключення майна з опису, після виконання вироку
про його конфіскацію, суд, визнавши позов обгрунтованим, виносить
рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про
повернення майна в натурі в тому випадку, коли воно було передано
безоплатно фінансовими органами відповідній організації. За цих умов
повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно
безоплатно. Коли ж майно було реалізовано фінансовими органами, воно або
його вартість повертаються цими органами (п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 27 серпня 1976 p. № 6 (із змінами та
доповненнями) “Про судову практику в справах про виключення майна з
опису”).

Негаторний позов, як засіб захисту права власності, застосовується, якщо
сторони не перебувають у договірних стосунках. При наявності договору
порушення права власності захищається нормами зобов’язального права.

Так, при самовільному заселенні жилого приміщення, що належить
конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самоуправно
зайняла жиле приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення
договору найму жилого приміщення наймач відмовляється виселитися з
жилого приміщення, то позивач повинен посилатися на норми
зобов’язального права, оскільки відповідач порушує умови укладеного
договору найму жилого приміщення.

Негаторний позов може бути пред’явлений поруч з іншими засобами захисту:
так, вимога про виселення з самоуправно зайнятого приміщення може бути
поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.

До речових позовів про захист прав власності відноситься і позов про
визнання права власності. Таким позовом власник захищається, якщо інша
особа порушує чи оспорює права власника, а правовстановлюючі документи
не носять безспірного характеру, втрачені чи відсутні. Так, громадянин
П. звернувся з позовом про визнання за ним права власності на коня.
Відповідач С., посилаючись на укладений між ними договір про відгодівлю
коня, відмовився повернути худобу. Оскільки по справі були відсутні
докази договірних відносин, а позивач навів докази належності йому
спірної худоби, суд визнав за позивачем право власності на коня і
повернув йому худобу.

Аналогічного характеру спори виникають і між юридичними особами в тих
випадках, коли майно було передане в довгострокову оренду з правом
викупу, а відповідні документи втрачені. Так, за однією із справ до суду
були передані три протилежних за змістом договори оренди щодо одного і
того ж об’єкта, підписані кожною із сторін. Визнавши спірне майно
власністю позивача, суд відповідно і захистив його право власності.

Нерідко позови про визнання права власності поєднуються з негаторним
позовом.

4. Інші засоби захисту права власності

Порушене право власності власник не завжди може захистити
речово-правовими позовами. Але це не означає, що порушене право не
підлягає захисту взагалі.

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце
посідають зобов’язання, що випливають з порушення договору, та
зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Законодавець зобов’язує особу, яка порушила договір чи спричинила шкоду,
відшкодувати шкоду в повному обсязі. Порушені зобов’язання повинні бути
виконані в натурі, а тому при вчиненні шкоди особа, яка відповідає за
вчинену шкоду, зобов’язана відшкодувати її в натурі (тобто надати річ
такого ж роду, такої ж якості, виправити недоліки речі тощо), або у
випадку, коли цього не можливо зробити, повністю відшкодувати збитки.

Особа може укласти цілу низку цивільно-правових договорів, за якими в її
власність (оперативне управління, повне господарське відання) може
переходити майно — купівля-продаж, міна, бартер, контрактація, поставка
тощо.

Так, при невиконанні продавцем свого обов’язку надати якісну річ
покупець у відповідності до ст. 14 Закону України “Про захист прав
споживачів” має право вимагати від продавця або виготівника:

а) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх
виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміни на аналогічний товар належної якості;

в) відповідного зменшення його купівельної ціни;

г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

За договором майнового найму наймодавець, захищаючи своє право
власності, має право вимагати дострокового розірвання договору, якщо
наймач використовує майно не за призначенням, не виконує своїх
зобов’язань щодо його ремонту, умисно чи з необережності погіршує стан
отриманого в найм майна.

Таким чином, застосування цивільно-правових засобів захисту прав
власника у вигляді зобов’язальних позовів залежить як від предмета
договору, порушеного договірного зобов’язання, так і від конкретного
виду договору. Цивільне право забезпечує захист права власності
передусім шляхом витребування власності з чужого незаконного володіння в
натурі, а якщо це .неможливо, то заміною його майном, рівноцінним і
такого ж роду. З цією метою, як вже згадувалося, застосовуються як
речові, так і зобов’язальні позови (речові — про повернення майна
власнику з чужого незаконного володіння, договірні — про повернення
індивідуально-визначеного майна, договірні і позадоговірні — про
поновлення речового складу майна).

Тільки в тих випадках, коли у відповідача відсутнє майно, або його
неможливо витребувати, або у встановленому судовому порядку майно
недоцільно повернути чи замінити майном такого ж роду, вступає в дію
зобов’язально-правовий інститут відшкодування збитків, пов’язаних із
неправомірним знищенням, використанням або відчуженням майна. Наприклад,
якщо трикотажна фабрика (відповідач) отримала помилково адресовану їй
тканину і виготовила з неї відповідні товари, то мова може йти лише про
відшкодування збитків, пов’язаних з неправомірним використанням чужого
майна у зв’язку з неможливістю повернення його в натурі.

За своїм фактичним і правовим результатом віндикація і надання
власникові такої ж речі з родовими ознаками дуже схожі. Різниця полягає
в тому, що при віндикації повертається та ж сама річ, а не подібна.
Можливе також поєднання речових і зобов’язальних позовів: власникові
повертається річ і одночасно боржник зобов’язаний відремонтувати її і
відшкодувати збитки, пов’язані з несвоєчасним поверненням.

З метою вдосконалення правової бази боротьби з економічною злочинністю
постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 p. затверджено
порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, псування
матеріальних цінностей (окрім дорогоцінних металів та каменів чи
валютних цінностей) і встановлено механізм визначення збитків.

У відповідності до п. 5 цього нормативного акта, в разі розкрадання чи
загибелі тварин розмір збитків визначається за закупівельними цінами,
які склалися на момент відшкодування збитків із застосуванням
коефіцієнта 1,5.

Особливий випадок захисту права власності передбачений ст. 48 Закону
України “Про власність”, де йдеться про відшкодування збитків, які
виникли внаслідок припинення права власності в силу закону. Якщо
прийняття певного закону потягло за собою припинення права власності,
власник має право звернутися з позовом до держави про відшкодування
завданих Йому збитків у повному обсязі у відповідності з реальною
вартістю майна. Так, майно може бути вилучене у власника за наявності
обставин надзвичайного характеру: стихійного лиха, аварії, епізотії –
шляхом реквізиції; при безгосподарчому утриманні і незабезпеченні
схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури та в деяких інших
випадках [6, c.194].

Висновки

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.
Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом,
арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених
законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями.
Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності
відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту
права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом
традиційно розуміють вимогу неволодіючого власника до незаконного
володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий
ще римському цивільному праву (vindico — вимагати, actio rei vindicatio
— віндикаційний позов).

Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли
майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в
користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може
захистити своє право власності від порушень (не пов’язаних з
позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права
називається негаторним (actio negatoria).

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце
посідають зобов’язання, що випливають з порушення договору, та
зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Отже, існує чимало цивільно-правових способів захисту права власності та
інших речових прав, які і на майбутнє потрібно вивчати і вдосконалювати.

Список використаної літератури

Конституція України. – 1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України. – К., 2001.

Цивільний Кодекс України. – К., 2003.

Цивільно-процесуальний Кодекс України. – К., 2004.

Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991,
N20, ст.249 (зі змінами і доповненнями)

Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
2004.

Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. – К.: Вентурі,
2001. – С. 226.

Загальна теорія цивільного права: Підручник / За ред. О.А.Підопригори і
Д.В.Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В.
Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 864 с.

Цивільне право. Частина перша. – К.-. Вентурі, 2004.

Курсова робота

на тему:

“ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Власність і право власності

1.2. Зміст права власності

1.3. Форми і види права власності

2. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ РЕЧОВИХ ПРАВ

2.1. Поняття та засоби цивільно-правового захисту права власності

2.2. Віндикаційний позов як засіб захисту права власності

2.3. Негаторний позов як засіб захисту права власності

2.4. Інші засоби захисту права власності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність вивчення обраної теми полягає, в першу чергу, в тому, що на
сьогоднішній день рівень захисту права власності є тим мірилом, яке
характеризує правову цивілізованість тої чи іншої держави.

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Власність — це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих
відносин, — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з
другого – не власники, всі інші особи, які зобов’язані ставитися до цієї
речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває
від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці
відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне І
політичне обличчя.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.
Захист права власності — це сукупність передбачених законом
цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне
господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин
власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для
поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що
заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які
заподіяні власнику.

В даній курсовій роботі ставлю перед собою мету дослідити такі питання
як поняття та засоби цивільно-правового захисту права власності,
віндикаційний позов, негаторний позов та інші цивільно-правові засоби
захисту права власності, також спробую дослідити захист речових прав,
захист прав власності та інших речових прав у зарубіжному праві. Останнє
є особливо важливим, оскільки Україні потрібно ще багато чого перейняти
у зарубіжному праві для вдосконалення інституту захисту права тощо.

Під час виконання роботи були використані ряд нормативно-правових актів,
новий Цивільний кодекс України, підручники з цивільного права.

На мою думку, написання даної роботи є вкрай потрібним, оскільки це є
певним науковим дослідженням, набуттям навиків пізнавальної роботи. А це
є вкрай важливим у професії юриста. Аналізувати явища, проводити
порівняння та узагальнення – це основні методи, які є потрібними у моїй
майбутній професії.

1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ: ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. ВЛАСНІСТЬ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Перш ніж говорити про важливість інституту власності варто розглянути
саме поняття власності. Його треба проаналізувати щонайменше у двох
аспектах: економічному і соціальному.

Розглядаючи власність в економічному плані, потрібно виходити з того, що
власність — це відношення суб’єкта (громадянина, юридичної особи,
держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на
розподілі ‘моє і не моє” заснована власність. Власність має місце тільки
в суспільстві, за ‘силовим полем” суспільства немає осіб, які б, не
будучи власниками конкретної речі, зобов’язані були ставитися до неї як
до чужої.

Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З
одного боку цих відносин, — власник, який ставиться до певної речі як до
своєї, з другого – не власники, всі інші особи, які зобов’язані
ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник
тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у
відносини з ними.

Підкреслимо, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин
власності: ці відносини визначають його економічну структуру,
ідеологічне, моральне і політичне обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний
вольовий характер, що проявляється в можливості власника своєю волею
володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає у тому, що за допомогою власності
забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її
правоздатність. Соціальний характер власності проявляється тому, що
держава, як власник, виплачує пенсії, всілякі допомоги непрацездатним та
іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися
поза увагою права.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояснюється,
по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян
та інших суб’єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у
підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробиш власність
недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни
права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше
можливостей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном,
ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущенням свавілля
суб’єктами відносин власності при володінні, користуванні і
розпорядженні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям
обмеження прав учасників відносин власності [18, ст.241] .

Отже, відносини власності породжують потребу їх правового регулювання,
що веде до виникнення права власності, яке й буде предметом подальшого
розгляду.

1.2. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Право власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Під правом
власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що
регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності – це
забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи
щодо володарювання над речами (тобто надана особі можливість
володарювати над певною — належною їй — річчю). Складовими суб’єктивного
права власності є правомочність — володіння, користування і
розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридичне
забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він
залишається власником.

Правомочність володіння — це юридичне забезпечена можливість власника
бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба
розуміти не як постійний матеріальний зв’язок власника з річчю, а як
постійну можливість такого матеріального зв’язку, воно тісно пов’язане з
волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у
будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості.
Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що
вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції
законності фактичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться
річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено
протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним
(добросовісним і недобросовісним), давнішним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір
найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій).
Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб
визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його
юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати
титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще
називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється
на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за
якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність
(громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була
викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є
володіння давніс-не. Володіння визнається давнісним, коли особа, не
власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм
власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом. У
багатьох європейських країнах такий строк встановлюється цивільним
законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного
володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна
давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж 15-ти років, а
іншим майном — 5-ти років.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого
володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем
(привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може
бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом
самовільного володіння буде крадіжка, насильницького — грабіж або
розбій, підробленого — шахрайство.

Можна сказати, що правомочність володіння – це початок права власності.
Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі
— отримання речі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування — це заснована на законі можливість вилучення
корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших
осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад,
власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник
будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та
іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник
зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати
прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись
моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні державні органи можуть
контролювати дії власника, пов’язані з користуванням його майном. Так,
міліції надається право відстороняти від керування транспортними
засобами осіб, які перебувають у стані сп’яніння, а також тих, які не
мають документів на право керування або користування транспортними
засобами, анулювати виданий юридичній особі дозвіл на використання
зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і
речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими
засобами [18, ст.253].

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке
право іншій особі шляхом укладення договору, передачі речі під заставу
тощо. Така передача права користування здійснюється шляхом розпорядження
майном.

Право користування, як і право володіння, може належати не лише
власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових
договорів або адміністративних актів. Так, працівники міліції на
підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати
безперешкодно транспортні засоби, що належать юридичним особам чи
громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставления до
лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної
допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставления до
міліції.

Правомочність розпоряджання – це закріплена нормами права за власником
можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження
або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність
володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання
пов’язується початок припинення права власності назавжди або
відокремлення власника від його майна на певний час. Застосовуючи
правомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати
або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник знищує річ або
викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею
шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована
на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в
результаті використання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі),
то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право
власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через
це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право
розпоряджання нею.

Право розпоряджання тісно пов’язане з особою власника, це дає змогу
зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із
правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності
особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про
розпоряджання своїм майном, або опосередковано — через представників.

Принагідне підкреслимо, що закон про власність робить спробу надати
правомочності розпоряджання самостійного значення шляхом запровадження в
юридичну практику поняття “право повного господарського відання’^, яким
наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною
власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського
відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо
нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності
підприємства. До права повного господарського відання застосовуються
правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими
актами України [5, ст.37].

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично,
добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його
державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним,
викликаним кон’юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну
“повне господарське відання”, який уперше був запроваджений Законом про
власність в СРСР від 6 березня 1990 p., замінили його на “право
господарського відання” (ст. 294, 295). При цьому йдеться про
незастосування до права господарського відання правил про право
власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за
правом господарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду,
віддавати під заставу. Держава, як власник, “здійснює контроль за
використанням за призначенням і збереженням належного підприємству
майна, має право на одержання частини прибутку від використання майном,
що перебуває в господарському віданні підприємства”.

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в
сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право
одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також
охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до
застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання
належних йому речей. Здійснюючи свої. права, власник зобов’язаний не
шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охороню-вані
законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні
своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися
моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання
належного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не
передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов’язаний
забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні,
економічні гарантії та права, передбачені законодавством. У випадках і в
порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може
бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити
обмежене користування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по володінню, користуванню і
розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком
розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та
обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма
правовими наслідками, що випливають з цього.

(

:

|

~

?

????H?H????????????H?H??????????H?H?????????? ????H?H??????????
????H?H??????????H?H????????????

dDa$

dD

!e!*coooiaeTHooooooooooooooOooo

????H?H????????????H?H????????????H?H???а свій розсуд і в своїх
інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не
суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом
інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких
протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб’єктивне право власності є абсолютним
правом. Власникові, як уповноваженій особі, протистоять усі інші особи,
вони зобов’язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право
вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб’єктивне право власності є складовою частиною речового права,
оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси шляхом
безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власності як
цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава [5, п. 1 ст.3]. До суб’єктів права
власності віднесено також органи місцевого самоврядування щодо
комунальної власності [1, ст.41].

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює
правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й
місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право,
відповідно до законодавства, користуватися природними об’єктами для
задоволення власних потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх
відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства [5, ст.10].

До громадян як суб’єктів права власності законодавство зараховує
громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони
мають рівні майнові права і обов’язки, якщо іншого не передбачено
законодавчими актами України.

1.3. ФОРМИ І ВИДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

В законі “Про власність” зазначено, що власність в Україні виступає у
формах приватної, колективної і державної власності. Отже, в Україні
мають місце такі форми права власності: право приватної, право
колективної і право державної власності. В основі поділу права власності
на форми лежить принцип суб’єктності, тобто принцип належності права
тому чи іншому суб’єктові. До права приватної власності належить
власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної
власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому
(загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям
(комунальна власність).

Щодо права колективної власності підкреслимо, що в Україні є власність,
яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної
власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та
іншим громадським об’єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є
юридичними особами. Можливо, право саме на цю власність і доцільно
називати правом колективної власності. Але законодавець до права
колективної власності, крім перелічених, зараховує також право
власності, що належить трудовим колективам державних підприємств,
колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам,
акціонерним товариствам, господарським товариствам та об’єднанням.

Як бачимо, названі суб’єкти або взагалі не можуть виступати суб’єктами
права власності, або належать до суб’єктів права приватної чи державної
власності.

Отже, можна вважати, що в Україні є повноцінним право власності у формі
приватної та державної (загальнодержавної і муніципальної) власності, а
також є зачатки права власності у формі колективної власності [19,
ст.175].

Поділ права власності на форми не заперечує його класифікації за іншими
ознаками. Так, право приватної власності може бути правом власності
громадян та правом власності юридичних осіб. Право державної власності
може бути правом оперативного управління державних установ та казенних
підприємств і правом повного господарського відання державних
підприємств. Крім того, право власності може належати не одному
суб’єктові, а кільком. За цією ознакою можна виділити право спільної
власності, яке поділяється на право спільної сумісної і спільної
часткової власності. Спільна сумісна власність поділяється на власність
подружжя, власність членів селянського (фермерського) господарства і
власність членів сім”я, власність, що виникає внаслідок придбання майна
спільною працею членів сім’ї.

Одним із видів права власності є право інтелектуальної власності.

Відтак підкреслимо, класифікація права власності може бути
різноманітною, залежно від практичних потреб такого поділу. Воднораз
звернемо увагу на те, що поділ права власності на форми зафіксований на
законодавчому рівні, а поділ права власності на види провадиться як із
врахуванням законодавчих положень, так і з теоретичних та практичних
міркувань.

2. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1. ПОНЯТТЯ ТА ЗАСОБИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.
Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава
зебезпе-чує захист прав усіх суб’єктів права власності [1, ст.13]. Кожен
має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і
ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності [1, ст.41].

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності
знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського
законодавства—в кримінальному, адміністративному, земельному,
фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право
власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони
забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих
випадках, коли правомочності власника не порушуютася. Саме норми
цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок
володіння, користування та розпорядження різними видами об’єктів
власності.

Охорона відносин власності у випадку порушення права власності
конкретного суб’єкта полягає у захисті порушеного права.

Захист права власності — це сукупність передбачених законом
цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне
господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин
власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для
поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що
заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які
заподіяні власнику.

Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає
перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне
визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна
мета цивільно-правового захисту — відновлення порушеного права,
відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були
порушені.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом,
арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених
законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями.
Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності
відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за
позовами:

— про визнання права власності на майно;

— про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування
його вартості;

— про поділ спільного майна, або виділ з нього частки;

— про визначення порядку володіння, користування та розпорядження
майном, що є спільною власністю;

— про визнання недійсними угод про відчуження майна;

— про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого
самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником
правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

— про переведення прав та обов’язків покупця за договором
купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо
своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності
на привілеєву купівлю;

— про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає
відчуженню (ст. 1 Закону України “Про приватизацію державного житлового
фонду” та ін.);

— про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського
житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання
цього приміщення у власність [5, ст.15] або переведення на нього прав та
обов’язків набувача за цією угодою;

— про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі
порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи);

— про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру
посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику,
виділяють речові та зобов’язально-правові, цивільно-правові засоби
захисту.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що
покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу
будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України “Про власність”. До
речових позовів відносяться:

— вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про
витребування майна (віндикаційний позов);

— вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не
пов’язані з володінням (негаторний позов);

— вимоги власника про визнання права власності.

Зобов’язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але
можуть грунтуватися і на позадоговірних зобов’язаннях.

До зобов’язально-правових позовів відносяться позови про:

— відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи
неналежного виконання договору,

— повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову,
застави, перевезення);

— про визнання угод недійсними;

— про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника,
а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві
оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій
підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).

Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомочною
особою — комісійним магазином, підрядником, перевізником. Володіння
кожного з названих вище законних володільців має свої особливості і
захищається у відповідності з юридичною природою того права, в силу
якого кожна з цих осіб володіє річчю. В одних випадках володіння
захищається у зв’язку з користуванням річчю, як це має місце, наприклад,
стосовно наймачів, а в інших — воно охороняється як “голе” володіння,
оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном,
вони управомо-чені лише на володіння річчю (заставодержатель).

У новому ЦК Російської Федерації міститься норма (ст. 234), яка
передбачає захист права на володіння осіб, які не є власниками, але
відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм
власним. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є власниками
майна або не мають права на володіння в силу інших законних підстав.
Аналогічна норма передбачена і в проекті нового ЦК України.

2.2. ВІНДИКАЦІЙНИЙ ПОЗОВ ЯК ЗАСІБ

ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту
права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом
традиційно розуміють вимогу неволодіючого власника до незаконного
володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий
ще римському цивільному праву (vindico — вимагати, actio rei vindicatio
— віндикаційний позов).

У Законі України “Про власність” віндикаційний позов виражено такою
формулою: “Власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного
володіння” [5, ст.50].

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише
позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й
фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як
добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного
позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння
власника.

Потрібно звернути увагу на такі ознаки віндикаційного позову:

1) віндикаційний позов може бути пред’явлений лише стосовно
індивідуально-визначених речей (загублена парасолька, вкрадений
автомобіль тощо). Тобто, як правило, за таким позовом неможливо
витребовувати з чужого незаконного володіння річ, яка визначається лише
родовими ознаками (100 л бензину, 50 т пшениці тощо). Проте немає ніяких
підстав для недопущення в певних випадках віндикації речей, які
визначаються родовими ознаками, але за умови, що цю спірну річ можна
було б так чи інакше індивідуалізувати чи ідентифікувати. Якщо в
конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси
однорідних речей (наприклад, вкрадена картопля залишилася ще в мішках,
цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

2) цей позов може бути пред’явлений щодо речі, власником якої є позивач
і яка перебуває у володінні відповідача. Так, якщо хтось придбав
вкрадену чи загублену власником річ, а потім заставив її, то
відповідачем по віндикаційному позову виступатиме заставодержатель як
фактичний володілець речі, а заставодатель буде притягнутий до справи як
третя особа;

3) власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в
тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно, наприклад
громадянин знайшов чужу річ і відмовляється її повернути. Якщо ж
володілець володіє чужим майном на законних підставах, то власник не
може витребувати свою річ з такого володіння шляхом пред’явлення
віндикаційного позову. В той же час, якщо підстава володіння змінюється,
то це цілком можливо. Цікавою в зв’язку з цим є справа, яка розглянута
Печорським районним судом м. Києва. Органами міліції був затриманий
власник автомобіля БМВ-316 гр-н К. Як з’ясувалося, номер кузова
автомобіля було перебито, а сам автомобіль значився як вкрадений в
республіці Польща. В порушенні кримінальної справи проти К. було
відмовлено, а автомобіль поставлений на штрафний майданчик. Через
півроку потому К. звернувся з позовом до Печорського РВВС м. Києва про
витребування свого майна з чужого незаконного володіння, мотивуючи свою
вимогу тим, що він став власником автомобіля на підставі належно
укладеного договору купівлі-продажу, за півроку до нього з позовом про
вилучення автомобіля ніхто не звернувся, і як добросовісний набувач він
вимагає повернення йому автомобіля. Позов було задоволене;

4) захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має
можливість лише в тому випадку, коли майно збереглося в натурі. За своїм
змістом віндикаційний позов являє собою вимогу про поновлення у власника
права володіння річчю, яка йому має належати; тому не допускається
заміна цієї речі іншою. Тобто якщо втрачена власником річ спожита,
перероблена в процесі виробництва, виготовлення, будівництва тощо, то
вимога власника про захист права власності за своєю суттю вже не
являтиме собою віндикаційний позов, а розглядатиметься як позов
зобов’язального характеру — про надання власникові іншої речі і
відшкодування збитків.

Незаконний володілець може бути як добросовісним, так і недобросовісним.
У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно
заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав
про неправомірність її придбання, власник має право в усіх випадках
витребувати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобросовісність набувача, суд
повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких відбувалося укладання
угоди: місце, час, предмет, ціна та інші умови. Так, якщо відповідач
придбав у незнайомої особи вночі на вокзалі за півціни годинника, то,
звичайно, в нього була можливість передбачити, що годинник може
виявитися вкраденим. За однією справою, наприклад, колективне
сільськогосподарське підприємство уклало бартерну угоду, за якою
обміняло 10 тонн цукру на вантажний автомобіль одного з малих
підприємств. Як було встановлено, мале підприємство отримало автомобіль
у заставу від одного з кооперативів без належного оформлення документів.
У свою чергу, КСП перефарбувало вантажівку, поставило на неї номери, які
були зняті з аварійного автомобіля, і користувалося нею. Звичайно, що і
в цьому випадку (порушений встановлений порядок відчуження транспортних
засобів і їх реєстрації) мова про добросовісність відповідача також йти
не може.

Незаконним добросовісним володільцем є особа, яка не знала і не повинна
була знати про те, що особа, у якої придбано майно, не мала права його
відчужувати, тобто володілець був упевнений, що він володіє своєю річчю,
а не чужою. Скажімо, особа законно придбала річ у комісійному магазині.

У добросовісного володільця власник не завжди має право вимагати
повернення свого майна. Так, у випадках, коли річ вибула з володіння
власника з його волі внаслідок незаконних дій особи, яка є стороною
угоди з власником за договором найму, комісії, схову, і оплатно
опинилася у володінні добросовісного володільця, то власник речі
позбавлений права вимагати повернення цієї речі незаконним добросовісним
володільцем, оскільки саме на власника покладається ризик вибору особи,
з якою він укладає договір. У цьому випадку власник може захистити свої
майнові інтереси шляхом стягнення збитків з недобросовісного контрагента
чи заміни спірного майна іншим, рівноцінним.

Якщо ж майно набуте добросовісним володільцем безоплатно від особи, яка
не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його в
усіх випадках.

Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гроші і цінні
папери на пред’явника (навіть якщо власник записав номери грошових
купюр, акцій, облігацій тощо).

У добросовісного володільця, який придбав річ оплатно, власник має право
витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з його
володіння не з його волі (вкрадене, загублене). Таким же чином
вирішується питання про витребування майна, яке вибуло з володіння
особи, якій власник передав річ за договором. Тобто, якщо така річ
вибула з володіння такої особи проти її волі, вона також повертається
власникові.

Чому задоволення віндикаційного позову законодавець поставив в
залежність від того: вибуло майно з володіння власника з його волі чи
ні? Якщо майно опинилося у добросовісного набувача, то не може не
виникнути колізії між його інтересами і інтересами власника майна. Річ
вибуває з володіння власника з його волі в силу різних обставин. Він
може передати її на зберігання, здати в найм. Передаючи своє майно у
тимчасове володіння іншій особі за договором, власник несе ризик вибору
контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Якщо власник
неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала довіри,
то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного
набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків
від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Цим і пояснюється позиція законодавця, який захищаючи в даному випадку
інтереси добросовісного набувача, позбавляє власника права віндикації,
одночасно надаючи йому можливість вимагати відшкодування збитків від
недобросовісного контрагента в порядку зобов’язально-правового позову.

Майно власника за час перебування у іншої особи могло приносити
незаконному володільцю певні доходи. Як же вирішується питання щодо
доходу, який був отриманий чи міг бути отриманим від майна за час його
перебування в чужому незаконному володінні?

Відповідь на це запитання залежить від того, чи був володілець
добросовісним, чи недобросовісним.

Недобросовісний володілець зобов’язаний повернути всі доходи, які він
отримав, чи повинен був отримати за час незаконного володіння. Якщо ж
плоди чи доходи неможливо повернути в натурі, незаконний володілець
відшкодовує власникові їх вартість.

Добросовісний володілець повинен повернути лише ті доходи, які він
отримав або повинен був отримати з того часу, кати він дізнався або
повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, або коли він
отримав повістку по позову власника про повернення майна. До цього
моменту всі отримані доходи належать володільцю, і він не зобов’язаний
відшкодовувати власникові вартість отриманих, відчужених чи спожитих
доходів.

Володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний), у свою чергу,
має право вимагати від власника відшкодування понесених ним витрат на
майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

Необхідними вважаються витрати на утримання речі і підтримання її в
нормальному стані (витрати на поточний і капітальний ремонт,
техобслуговування тощо).

Оскільки від добросовісного набувача доходи можуть бути витребувані лише
з того часу, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про
неправомірність свого володіння, то необхідні виграти до цього моменту
повинні покриватися за рахунок отриманого доходу.

Але в певних випадках володілець може опинитися в кращому становищі у
порівнянні з добросовісним володільцем. Мова йде про ті випадки, коли
майно взагалі не дає прибутку, але потребує витрат на його утримання,
або коли необхідні витрати перевищують прибутки. Скажімо, літня бабуся
певний час годує чужу мисливську собаку і ніякого зиску з цього не має.
В літературі наводився приклад, коли підприємство за договором
купівлі-продажу придбало у громадянина будинок, виконало капітальний
ремонт, а потім з’ясувалося, що продавець не був власником, і будинок,
як виморочна спадщина, повинен був перейти у власність держави. Місцева
рада звернулася до добросовісного набувача з позовом про вилучення
будинку. В цьому випадку набувач майна доходів не мав, а на утримання
майна витратився.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу пропозиція щодо введення норми, яка
б надавала добросовісному володільцю право вимагати від власника
відшкодування необхідних витрат і в тих випадках, якщо вони не
покриваються доходами від майна’.

За відсутності ж такого правила в чинному законодавстві пропонується
застосовувати норми, які регламентують підстави та умови виникнення
зобов’язань з безпідставного збагачення, тобто, якщо витрати по
необхідному утриманню майна, які зазнав добросовісний володілець,
перевищують розмір одержаного ним доходу, це не повинно стати підставою
безпідставного збагачення власника за рахунок добросовісного незаконного
володільця.

З огляду на цю думку обгрунтованою є пропозиція, яку суд зайняв у справі
Л., що звернувся з позовом про визнання недійсним договору
купівлі-продажу частини будинку та переведення на нього прав покупця,
оскільки співвласник К. при продажу своєї частини будинку В. порушив
право привілеєвої купівлі Л. Рішенням Вінницького облсуду позов Л. був
задоволений, на нього перевели права покупця за договором
купівлі-продажу, а К. не лише зобов’язали повернути В. отримані за
договором гроші, а й відшкодувати йому витрати, які той поніс у зв’язку
з проведенням ним ремонту придбаної частки будинку. За юридичною
природою позов Л. не є віндикаційним позовом, але в даному випадку
добросовісному володільцю відшкодували витрати, які він поніс, не
стримавши доходу.

За час володіння і добросовісний, і недобросовісний володілець можуть
вийти за межі необхідних витрат і поліпшити стан речі, підвищити її
вартість, покращити якість. Добросовісний володілець має право залишити
за собою зроблені .ним поліпшення, якщо їх можна відділити від речі без
її пошкодження. Якщо ж це зробити неможливо (наприклад, гараж обкладено
цеглою), то добросовісний набувач має право вимагати відшкодування таких
витрат, але за умови, що їх розмір не перевищує вартості самої речі.

Чинне законодавство безпосередньо не дає відповіді щодо долі поліпшень,
які виконав недобросовісний набувач. Але якщо проаналізувати позицію
законодавця щодо правових наслідків, які настають при поверненні речі
власнику, то є підстави вважати, що недобросовісний володілець також має
право залишити за собою поліпшення, якщо їх можливо відокремити від речі
без шкоди для неї, але в тих випадках, коли відокремлення неможливе, він
позбавлений права на компенсацію.

2.3. НЕГАТОРНИЙ ПОЗОВ ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли
майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в
користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може
захистити своє право власності від порушень (не пов’язаних з
позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права
називається негаторним (actio negatoria).

У відповідності до Закону України “Про власність” формула негаторного
позову набуває наступного вигляду. “Власник має право вимагати усунення
будь-яких порушень його права, навіть якщо .ці порушення і не були
пов’язані з позбавленням права володіння”.

Негаторний позов характеризується такими ознаками. По-перше, на відміну
від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом,
зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає
найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в
користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною
ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично
розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму
володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний
володілець, причому останній — як проти третіх осіб, так і проти
власника. Наприклад, після укладання договору суборенди нежилого
приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув
опалення, світло та ін.).

Так, судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі
земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам колишні
землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися
земельними ділянками у відповідності до їх призначення, створювали
штучні перешкоди в землекористуванні.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке
триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний
позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з
негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує
правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном
усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним
позовом.

Так, Н., позивач по справі, придбав у С. квартиру, а коли вирішив її
заселити, з’ясувалося, що в квартиру самовільно вселився і проживає Д.,
її колишній власник, який свого часу уклав кредитний договір з банком,
заставивши свою квартиру. Після того, як Д. кредит не повернув, його
виселили з квартири, а останню в рахунок боргу продали С., який в свою
чергу продав її Н. У даному випадку позивач, власник квартири,
незважаючи на наявну можливість розпоряджатися належним йому майном
(продати, подарувати), був позбавлений можливості безпосередньо
користуватися ним, оскільки треті особи перешкоджали йому в цьому. Позов
Н. про усунення порушень прав власника був задоволений, а відповідач
зобов’язаний звільнити приміщення.

По-третє, власник -має право вимагати усунення порушення його прав, якщо
дії третіх осіб носять неправомірний характер. Так, власник може
вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають
користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо
сусідський будинок зведено у відповідності з затвердженим проектом,
додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей
будинок затінює земельну ділянку і вікна будинку сусіда, останній, як
власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування
земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред’явлено, якщо дії відповідача
грунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном у більшості
випадків звертаються громадяни. Це пояснюється тим, що, як правило,
перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію
адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне
будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем).

Так, у міськвідділ внутрішніх справ звернулася громадянка Н. із скаргою
на те, що співвласник жилого будинку Ш. навісив замки на спільний
колодязь, льох, сарай, у зв’язку з чим вона не може користуватися
належною їй часткою спільного майна. Після бесіди дільничного інспектора
з Ш. правопорушення було припинене. Своєчасне реагування на такі
порушення закону з боку правоохоронних органів дозволяє захистити
майнові права громадян в досудовому порядку.

У більшості випадків власник звертається з негатор-ним позовом, щоб
усунути перешкоди в користуванні належним йому майном. Але негаторний
позов може бути і засобом захисту права розпорядження власністю.
Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису.
Серед вчених немає єдності щодо того, до якої категорії позовів
відноситься цей позов. Одні класифікують його як негаторний позов, другі
— як різновид віндикаційного позову, треті — як самостійний
рече-во-правовий позов.

З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній
власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи в
силу договору (наприклад, отримала в заставу, на зберігання тощо).

У відповідності із ст. 29 КПК України, при наявності достатніх підстав
про спричинення злочином матеріальної шкоди орган дізнання, слідчий,
прокурор чи суд зобов’язані вжити заходи щодо забезпечення цивільного
позову [2, ст.126] КПК України регламентує порядок забезпечення
цивільного позову і можливої конфіскації майна) шляхом накладення арешту
на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або
осіб, які за законом несуть відповідальність за їх дії.

Майно, на яке накладається арешт, описується і може бути передане на
зберігання представникам підприємства, установи чи організації, членам
сім’ї обвинувачуваного або іншим особам.

Певні обмеження права власності можуть виникнути також при забезпеченні
позову при розгляді цивільної справи. Так, ст. 149 ЦПК України
передбачає, що при розгляді справ, пов’язаних з відшкодуванням шкоди,
стягненням аліментів, поверненням боргу, коли виконання рішення суду
може стати неможливим або утрудненим у зв’язку з тим, що боржник
розпорядиться своїм майном до розгляду справи, суд з своєї ініціативи
або за проханням сторони може вжити заходів щодо забезпечення позову.

Такими способами забезпечення позову є [4, ст.152]:

1) накладання арешту на майно або грошові суми, що належать
відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) заборона провадити певні дії;

3) заборона іншим особам провадити платежі або передавати майно
відповідачеві;

4) зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право
власності на дане майно або про виключення його з опису;

5) зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального
органу, якщо боржник оспорює цей напис у судовому порядку.

Майно власника може також помилково потрапити в опис спадкового майна
померлого, який складається нотаріусом у відповідності до п. 99
Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від
18 червня 1994 p.

На вимоги про виключення майна з опису поширюється передбачений ст. 71
ЦК України загальний трьохріч-ний строк позовної давності. Перебіг цього
строку починається з того дня, коли зацікавлена особа дізналася або
повинна була дізнатися про внесення в опис належного їй майна.

Можливі випадки, коли при проведенні опису майно вилучається у власника
і передається на зберігання іншим особам. За таких обставин мова вже
буде йти не про пред’явлення негаторного, а про пред’явлення
він-дикаційного позову.

При розгляді справи про виключення майна з опису, після виконання вироку
про його конфіскацію, суд, визнавши позов обгрунтованим, виносить
рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про
повернення майна в натурі в тому випадку, коли воно було передано
безоплатно фінансовими органами відповідній організації. За цих умов
повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно
безоплатно. Коли ж майно було реалізовано фінансовими органами, воно або
його вартість повертаються цими органами (п. 8 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 27 серпня 1976 p. № 6 (із змінами та
доповненнями) “Про судову практику в справах про виключення майна з
опису”).

Негаторний позов, як засіб захисту права власності, застосовується, якщо
сторони не перебувають у договірних стосунках. При наявності договору
порушення права власності захищається нормами зобов’язального права.

Так, при самовільному заселенні жилого приміщення, що належить
конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самоуправно
зайняла жиле приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення
договору найму жилого приміщення наймач відмовляється виселитися з
жилого приміщення, то позивач повинен посилатися на норми
зобов’язального права, оскільки відповідач порушує умови укладеного
договору найму жилого приміщення.

Негаторний позов може бути пред’явлений поруч з іншими засобами захисту:
так, вимога про виселення з самоуправно зайнятого приміщення може бути
поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.

До речових позовів про захист прав власності відноситься і позов про
визнання права власності. Таким позовом власник захищається, якщо інша
особа порушує чи оспорює права власника, а правовстановлюючі документи
не носять безспірного характеру, втрачені чи відсутні. Так, громадянин
П. звернувся з позовом про визнання за ним права власності на коня.
Відповідач С., посилаючись на укладений між ними договір про відгодівлю
коня, відмовився повернути худобу. Оскільки по справі були відсутні
докази договірних відносин, а позивач навів докази належності йому
спірної худоби, суд визнав за позивачем право власності на коня і
повернув йому худобу.

Аналогічного характеру спори виникають і між юридичними особами в тих
випадках, коли майно було передане в довгострокову оренду з правом
викупу, а відповідні документи втрачені. Так, за однією із справ до суду
були передані три протилежних за змістом договори оренди щодо одного і
того ж об’єкта, підписані кожною із сторін. Визнавши спірне майно
власністю позивача, суд відповідно і захистив його право власності.

Нерідко позови про визнання права власності поєднуються з негаторним
позовом. Так, Криничанський районний суд Дніпропетровської області
розглянув цивільну справу за позовом В. до К. про визнання права
власності на гараж та усунення перешкод в користуванні останнім. Як було
встановлено, чоловік позивачки свого часу купив гараж у С., але
правовстановлюючі документа у сім’ї не збереглися. В 1986 р. гараж було
передано в тимчасове користування К. Після смерті чоловіка, В.
звернулася до К. з проханням звільнити гараж, але останній відмовився
зробити це, посилаючись на укладений з її покійним чоловіком в усній
формі договір міни гаражів.

Суд задовольнив позовні вимоги В., обгрунтувавши своє рішення таким
чином: колишній власник гаража С. та інші свідки підтвердили в судовому
засіданні, що С. продав належний йому гараж покійному В. Але В.
розподілу спільного майна не проводив, тому і розпоряджатися спільним
майном подружжя без згоди дружини не мав права. У відповідності з чинним
законодавством, угоди між фізичними особами понад встановлену суму
повинні укладатися в письмовій формі. Відповідач К. договору міни
гаражів, як і інших письмових доказів про належність йому спірного
гаража, суду не надав. Наведене дало суду підстави визнати право
власності на гараж за В., а оскільки власник може вимагати усунення
всяких порушень його прав, хоча ці порушення і не були поєднані з
позбавленням володіння, зобов’язав К. звільнити спірну споруду.

2. 4. ІНШІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Порушене право власності власник не завжди може захистити
речово-правовими позовами. Але це не означає, що порушене право не
підлягає захисту взагалі.

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце
посідають зобов’язання, що випливають з порушення договору, та
зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Законодавець зобов’язує особу, яка порушила договір чи спричинила шкоду,
відшкодувати шкоду в повному обсязі. Порушені зобов’язання повинні бути
виконані в натурі, а тому при вчиненні шкоди особа, яка відповідає за
вчинену шкоду, зобов’язана відшкодувати її в натурі (тобто надати річ
такого ж роду, такої ж якості, виправити недоліки речі тощо), або у
випадку, коли цього не можливо зробити, повністю відшкодувати збитки.

Особа може укласти цілу низку цивільно-правових договорів, за якими в її
власність (оперативне управління, повне господарське відання) може
переходити майно — купівля-продаж, міна, бартер, контрактація, поставка
тощо.

Так, при невиконанні продавцем свого обов’язку надати якісну річ
покупець у відповідності до ст. 14 Закону України “Про захист прав
споживачів” має право вимагати від продавця або виготівника:

а) безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх
виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміни на аналогічний товар належної якості;

в) відповідного зменшення його купівельної ціни;

г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

За договором майнового найму наймодавець, захищаючи своє право
власності, має право вимагати дострокового розірвання договору, якщо
наймач використовує майно не за призначенням, не виконує своїх
зобов’язань щодо його ремонту, умисно чи з необережності погіршує стан
отриманого в найм майна.

Таким чином, застосування цивільно-правових засобів захисту прав
власника у вигляді зобов’язальних позовів залежить як від предмета
договору, порушеного договірного зобов’язання, так і від конкретного
виду договору. Цивільне право забезпечує захист права власності
передусім шляхом витребування власності з чужого незаконного володіння в
натурі, а якщо це .неможливо, то заміною його майном, рівноцінним і
такого ж роду. З цією метою, як вже згадувалося, застосовуються як
речові, так і зобов’язальні позови (речові — про повернення майна
власнику з чужого незаконного володіння, договірні — про повернення
індивідуально-визначеного майна, договірні і позадоговірні — про
поновлення речового складу майна).

Тільки в тих випадках, коли у відповідача відсутнє майно, або його
неможливо витребувати, або у встановленому судовому порядку майно
недоцільно повернути чи замінити майном такого ж роду, вступає в дію
зобов’язально-правовий інститут відшкодування збитків, пов’язаних із
неправомірним знищенням, використанням або відчуженням майна. Наприклад,
якщо трикотажна фабрика (відповідач) отримала помилково адресовану їй
тканину і виготовила з неї відповідні товари, то мова може йти лише про
відшкодування збитків, пов’язаних з неправомірним використанням чужого
майна у зв’язку з неможливістю повернення його в натурі.

За своїм фактичним і правовим результатом віндикація і надання
власникові такої ж речі з родовими ознаками дуже схожі. Різниця полягає
в тому, що при віндикації повертається та ж сама річ, а не подібна.
Можливе також поєднання речових і зобов’язальних позовів: власникові
повертається річ і одночасно боржник зобов’язаний відремонтувати її і
відшкодувати збитки, пов’язані з несвоєчасним поверненням.

З метою вдосконалення правової бази боротьби з економічною злочинністю
постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 p. затверджено
порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, псування
матеріальних цінностей (окрім дорогоцінних металів та каменів чи
валютних цінностей) і встановлено механізм визначення збитків.

У відповідності до п. 5 цього нормативного акта, в разі розкрадання чи
загибелі тварин розмір збитків визначається за закупівельними цінами,
які склалися на момент відшкодування збитків із застосуванням
коефіцієнта 1,5.

Особливий випадок захисту права власності передбачений ст. 48 Закону
України “Про власність”, де йдеться про відшкодування збитків, які
виникли внаслідок припинення права власності в силу закону. Якщо
прийняття певного закону потягло за собою припинення права власності,
власник має право звернутися з позовом до держави про відшкодування
завданих Йому збитків у повному обсязі у відповідності з реальною
вартістю майна. Так, майно може бути вилучене у власника за наявності
обставин надзвичайного характеру: стихійного лиха, аварії, епізотії –
шляхом реквізиції; при безгосподарчому утриманні і незабезпеченні
схоронності майна, що є пам’яткою історії та культури та в деяких інших
випадках.

ВИСНОВКИ

Соціальне значення власності полягає у тому, що за допомогою власності
забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її
правоздатність. Соціальний характер власності проявляється тому, що
держава, як власник, виплачує пенсії, всілякі допомоги непрацездатним та
іншим громадянам.

Відіграючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишитися
поза увагою права.

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

зміст права власності складають права по володінню, користуванню і
розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком
розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та
обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма
правовими наслідками, що випливають з цього.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини,
пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником
належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх
третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних
інтересів інших осіб.

Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України,
громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України “Про
власність”). До суб’єктів права власності віднесено також органи
місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції
України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює
правомочності власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду й
місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право,
відповідно до законодавства, користуватися природними об’єктами для
задоволення власних потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю,
повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх
відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10
Закону України “Про власність”).

В законі “Про власність” зазначено, що власність в Україні виступає у
формах приватної, колективної і державної власності. Отже, в Україні
мають місце такі форми права власності: право приватної, право
колективної і право державної власності. В основі поділу права власності
на форми лежить принцип суб’єктності, тобто принцип належності права
тому чи іншому суб’єктові. До права приватної власності належить
власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної
власності поширюється на власність, яка належить Україні в цілому
(загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям
(комунальна власність).

Одним із видів права власності є право інтелектуальної власності.

Для виникнення суб’єктивного права власності потрібна наявність
відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів. Саме такі
юридичні факти називаються підставами виникнення права власності.

Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення
попередніх власників, не є суто специфічним для виникнення права
власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Захист і охорона
власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони
власності закріплений в Україні конституційно. Держава зебезпе-чує
захист прав усіх суб’єктів права власності (ст. 13 Конституції України).
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності
(ст. 41 Конституції України).

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом,
арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених
законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями.
Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності
відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-правовим засобом захисту
права власності. В юридичній літературі під віндикаційним позовом
традиційно розуміють вимогу неволодіючого власника до незаконного
володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відомий
ще римському цивільному праву (vindico — вимагати, actio rei vindicatio
— віндикаційний позов).

Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли
майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешкоди в
користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може
захистити своє право власності від порушень (не пов’язаних з
позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права
називається негаторним (actio negatoria).

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце
посідають зобов’язання, що випливають з порушення договору, та
зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Отже, існує чимало цивільно-правових способів захисту права власності та
інших речових прав, які і на майбутнє потрібно вивчати і вдосконалювати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові джерела:

Конституція України. – 1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України. – К., 2001.

Цивільний Кодекс України. – К., 2003.

Цивільно-процесуальний Кодекс України. – К., 2004.

Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991,
N20, ст.249 (зі змінами і доповненнями)

Закон України “ Про підприємництва” // Відомості Верховної Ради (ВВР),
1991, N 14, ст.168 (зі змінами і доповненнями)

Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III (зі змінами
і доповненнями)

Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” // Відомості Верховної
Ради (ВВР), 1991, N 38, ст.508 (зі змінами і доповненнями)

Підручники, періодичні та спеціалізовані видання:

Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
2004.

Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. – К.: Вентурі,
2001. – С. 226.

Загальна теорія цивільного права: Підручник / За ред. О.А.Підопригори і
Д.В.Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454 с.

Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти
інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. – № 5. –
С. 47-50.

Жаров В. Захист прав інтелектуальної власності в Україні: власності в
Україні // Право України. – 1999. – № 4. – С. 16-18.удосконалення
правового регулювання // Право України. – 1999. – № 3. – С. 42-46.

Журнал “Право: Теория и Практика” (№1-8 за 2003 г.)

Журнал “Право України” 2003 рік, №7

Котюк В.О. Теорія права. – К., 1996. – С. 74.

Практика судів України в цивільних справах // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. – 1995. – № 2. – С. 73-74.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В.
Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 864 с.

Цивільне право. Частина перша. – К.-. Вентурі, 2004.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 56

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020