.

Мао Цзедун і Чан Кайші в Китайській революції

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
105 4985
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Мао Цзедун і Чан Кайші в Китайській революції”

ПЛАН

Вступ

1. Мао Цзедун. Шлях до політичної діяльності, участь в революційному
русі та управлінні Китаєм

2. Чан Кайши: життя, військова і політична діяльність

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Китайська революція, серії великих політичних повстань в Китаї в 1911 –
1949, що призвели до правління Комуністичної партії і встановлення
Китайської народної республіки. У 1912 національне повстання скинуло
імператора Манчжурії династії Цин. У 1923-1925 – під керівництвом Сунь
Ятсена розвився патріотичний рух, націоналісти Чан Кайши в 1925-49 або
гоміндан були зміщені зростаючим комуністичним рухом. Довгий кидок (10
тис. км.) в 1934-35 армії комуністів, щоб уникнути атак націоналістів
висунув Мао Цзедуна як комуністичного лідера. Під час Другої світової
війни 1939-1945 різні китайські політичні лідери виступали проти
вторгнення Японії. Конфлікти закінчилися громадянською війною 1946-49,
коли сили націоналістів були розбиті, а Чан Кайши перебрався на острів
Тайвань. З цього моменту було оголошено про існування Китайської
народної республіки під керівництвом комуністичного лідера Мао Цзедуна.

1. Мао Цзедун. Шлях до політичної діяльності, участь в революційному
русі та управлінні Китаєм

Мао Цзе-дун народився 26 грудня 1893 року в селі Шаошань провінції
Хунань, недалеко від столиці провінції, міста Чанша. Батько Цзе-дуна,
Мао Женьшен, належав до дрібних землевласників, і сім’я його була досить
забезпеченою. Строга вдача батька-конфуціанця зумовила конфлікти з сином
і одночасно прихильність хлопчика до м’якшої за характером
матері-буддиста, Вень Цимей.

Синьхайська революція застає молодого Мао в Чанша, куди той у віці
шістнадцяти років перебирається з рідного села. Хлопець стає свідком
кровопролитної боротьби різних угрупувань, а також солдатських повстань,
і на короткий час сам примикає до армії губернатора провінції. Після
цього Мао заглиблюється в навчання, досягаючи в гуманітарних науках
блискучих результатів. У 1917 р. з’являються його перші статті в крупних
журналах соціалістичного толку, таких, як «Нова Молодь»[1]. Роком
пізніше він, слідуючи своєму улюбленому вчителеві Яну Чанцзі,
перебирається до Пекіна, де працює асистентом Лі Дачжао, що ставпізнше
одним з засновників Комуністичної партії Китаю.

Покинувши Пекін, юний Мао подорожує по країні, займається поглибленим
вивченням праць західних філософів і революціонерів, живо цікавиться
подіями в Росії. Взимку 1920 року він відвідує Пекін у складі делегації
від Національних Зборів провінції Хунань, що вимагає зняття
корумпованого і жорстокого губернатора провінції. Через рік Мао услід за
своїм другом Цай Хесенем вирішує узяти на озброєння комуністичну
ідеологію. У липні 1921 року Мао бере участь в шанхайському з’їзді, на
якому була заснована Комуністична Партія Китаю. Через два місяці, після
повернення в Чанша, він стає секретарем хунанського відділення КПК. В
той же час Мао одружується на Ян Кайхуей, дочці Яна Чанцзі. Протягом
наступних п’яти років у них народжуються три сини — Аньін, Аньцин і
Аньлун.

За наполяганням Комінтерна КПК була вимушена вступити в союз з
Гоміньданом. Мао Цзе-дун, який влітку 1923 року входить до складу ЦК
КПК, не вітав цей компроміс. У 1926 році Мао висувається на посаду
секретаря КПК по селянському руху, а роком пізніше — керівником
гоміньданівського Інституту Селянського Руху. Всі ці роки він багато
займається роботою з селянством, знаходити взаєморозуміння з яким Мао
допомагає його сільське походження. Мао приходить до висновку, що
пролетаріат не може бути носієм революції в Китаї, де переважну
більшість населення складають селяни. Вже у той час він починає
формулювати для себе основні тези майбутньої ідеології (маоїзму).

В квітні 1927 р. Чан Кайши, зайнявши за допомогою комуністів Шанхай,
починає проводити в місті політику нещадного терору проти вчорашніх
союзників. Тисячі членів КПК були арештовані або вбиті. В цей час Мао
Цзе-дун організовує в околицях Чанша селянське повстання «Осіннього
урожаю». Повстання придушується місцевою владою з великою жорстокістю,
Мао змушений бігти із залишками своєї армії в гори Цзінганшан на межі
Хунані і Цзянсі. Незабаром атаки Гоміньдана примушують групи Мао, а
також розбитих в ході Наньчанського повстання Чжу Де, Чжоу Еньлая і
інших військових лідерів КПК, покинути цю територію. У 1928 році, після
довгих переселень, комуністи міцно ґрунтуються на заході провінції
Цзянсі. Там Мао створює достатньо сильну радянську республіку. Згодом
він проводить ряд аграрних і соціальних реформ — зокрема, конфіскацію і
перерозподіл землі, лібералізацію прав жінок.

Тим часом, Компартія Китаю переживала важку кризу. Число її членів
скоротилося до 10 000, з них лише 3 % відносилися до робочих. Новий
лідер партії Лі Лісань, унаслідок декількох серйозних поразок на
військовому і ідеологічному фронті, а також розбіжностей зі Сталіним,
був виключений з ЦК. На цьому тлі позиція Мао, що робив упор на
селянство і діяв в цьому напрямі відносно успішно, посилюється в партії,
не зважаючи на часті конфлікти з партійною верхівкою. Зі своїми
супротивниками на локальному рівні в Цзянси Мао розправився в 1930—31
рр. за допомогою репресій, в ході яких багато місцевих керівників було
вбито або кинуто у в’язниці як агенти вигаданого товариства «АБ-туаней».
Справа «АБ-туаней» стала, по суті, першим «чищенням» в історії КПК.

В той же час Мао пережив особисту втрату: агентам Гоміньдана вдалося
схопити його дружину, Ян Кайхуей. Вона була страчена в 1930 р., а дещо
пізніше молодший син Мао Аньлун вмирає від дизентерії. Другий його син
від Кайхуей, Мао Аньін, загинув в ході Корейської війни. Незабаром після
смерті другої дружини Мао починає жити з активісткою Хе Цзиджень.

До 1934 р. сили Чан Кайши оточують комуністичні райони в Цзянсі і
починають готується до масованої атаки. Керівництво КПК приймає рішення
про відхід з даного району. Операцію по прориву чотирьох рядів
гоміндановських укріплень готується і проводиться Чжоу Енлаєм — Мао в
даний момент знову в опалі. Чільні позиції після відсторонення Лі Лісаня
займають «28 Більшовиків» — група близьких до Комінтерну і Сталіна
молодих функціонерів на чолі з Ван Міном. З великими втратами комуністам
вдається прорватися через заслони націоналістів і піти в гірські райони
Гуйчжоу. Під час короткого передиху в містечку Цзуньі проходить
легендарна партійна конференція, на якой партією були офіційно прийняті
деякі тези, представлені Мао, сам він стає постійним членом політбюро, а
група «28-ми більшовиків» піддається відчутній критиці.

Через рік після початку Великого походу, в жовтні 1935 р. Червона Армія
досягає комуністичного району Шеньсі-Ганьсу-Нінся (або, по назві
найбільшого міста, Яньань), який вирішено було зробити новим форпостом
Комуністичної Партії. В ході Великого походу через військові дії,
епідемії, нещасні випадки в горах і болотах, а також через дезертирство
комуністи втратили більше 90 % з того складу, що покинув Цзянсі. Проте
їм вдається швидко відновити свої сили. На той час головною метою партії
стала вважатися боротьба з Японією, яка поводиться все агресивніше по
відношенню до ослабленого Китаю. Після того, як війна в липні 1937
вибухнула у відкриту, комуністи, за вказівкою Москви, йдуть на створення
єдиного патріотичного фронту з Гоміньданом.

У самому розпалі антияпонської боротьби Мао Цзе-дун ініціює так званий
«Рух за впорядкування стилю» («чженфен»; 1942-43). Рух включає, в числі
іншого, вивчення класиків марксизму-ленінізму, праць Мао, придушення
вільнодумства серед комуністичної інтелігенції і кампанії з
«самокритики», що особливо торкнулися головного суперника Мао — Ван
Міна. Підсумком чженфен стає повна концентрація внутріпартійної влади в
руках Мао Цзе-дуна[7]. У 1943 р. він обирається головою політбюро КПК, і
тоді ж поволі починає виникати культ особи Мао.

До цього Мао довгий час вивчає класику західної філософії і, особливо,
марксизму. На основі марксизму-ленінізму, деяких аспектів традиційної
китайської філософії і, не в останню чергу, власного досвіду і ідей, Мао
вдається за допомогою особистого секретаря Чень Бода створити і
теоретично обгрунтувати новий напрям марксизму — «маоїзм». Маоїзм
замислювався як гнучкіша, прагматичніша форма марксизму, яка була б
більш пристосована до китайських реалій того часу. Головними його
особливостями можуть бути позначені однозначне орієнтування на селянство
(а не на пролетаріат) а також значна частка націоналізму.

У війні з Японією комуністи діють успішніше Гоміньдана. З одного боку це
пояснювалося тактикою партизанської війни, що дозволяла успішно
оперувати в тилу у супротивника. В кінці війни навіть робляться спроби
зближення з китайськими комуністами з боку Америки, що розчарувалася в
Чан Кайши, який терпів одну поразку за іншою.

До середини 1940-х років всі суспільні інститути Гоміньдану, включаючи
армію, знаходяться на крайній стадії розкладання. Повсюдно процвітає
нечувана корупція, свавілля, насильство; економіка і фінансова система
країни фактично були атрофовані. Частина вищого керівництва Гоміньдану
вельми м’яко відносилася до головного ворога Китаю — Японії, вважаючи за
краще вести головні військові дії проти комуністів. Все це сприяє
розповсюдженню негативного відношення до Гоміньдану у більшості
населення, у тому числі і серед інтелігенції.

Категорична відмова Чан Кайши організовувати життя в країні після кінця
війни по демократичних нормах і хвиля репресій проти інакодумців
обуславлівают повну втрату підтримки Гоміньданом серед населення і
навіть власної армії. Після початку активних військових дій в 1947 році,
комуністам, за допомогою Радянського Союзу, що закріпився на той час у
Маньчжурії, вдається за 2,5 роки опанувати всією територією
континентального Китаю, не зважаючи на багатократну чисельну перевагу
військ Гоміньдана і активне протистояння США. 1 жовтня 1949 року з воріт
Тяньаньмень Мао Цзе-дун проголошує утворення Китайської Народної
Республіки із столицею в Пекіні. Сам Мао стає головою уряду нової
республіки.

Перші роки після перемоги над Гоміньданом присвячені в основному рішенню
насущних економічних і соціальних проблем. Особливе значення Мао Цзе-дун
надає аграрній реформі, розвитку важкої індустрії і зміцненню
громадянських прав. Майже всі реформи китайські комуністи проводять за
зразком Радянського Союзу, що мав на початку 50-х досить великий вплив
на КНР. Зокрема, проводиться конфіскація землі у крупних землевласників;
в рамках першої п’ятирічки за допомогою фахівців з СРСР здійснюється ряд
крупних індустріальних проектів. Зовнішньополітично початок 50-х років
для Китаю ознаменувався участю в Корейській війні, на якій за 3 роки
військових дій гине близько мільйона китайських «добровольців»[10],
включаючи сина Мао.

Після смерті Сталіна і ХХ з’їзду КПРС, у вищих ешелонах влади Китаю
також виникають розбіжності з приводу лібералізації країни і
допустимості критики по відношенню до Партії. Спочатку Мао ухвалює
рішення підтримати ліберальне крило, якому належали Чжоу Еньлай (Прем’єр
Держради КНР), Чень Юнь (Замголови КПК) і Ден Сяопін (Генсек КПК). У
1956 р. в своїй промові «Про справедливе вирішення протиріч усередині
народу» Мао закликає відкрито висловлювати свою думку і брати участь в
дискусіях, кинувши гасло: «Хай розцвітають сто квітів, хай змагаються
сто шкіл!» Голова Партії не розрахував, що його заклик викличе шквал
критики відносно КПК і його самого. Інтелігенція і прості люди різко
засуджують диктаторський стиль правління КПК, порушення прав і свобод
людини, корупцію, некомпетентність, насильство. Таким чином, вже в липні
1957 кампанія «Ста квітів» згортається, і замість неї проголошується
кампанія проти правих ухильників. Під час її заарештовуються близько 520
000 чоловік, що подали голос протесту під час «Ста квітів».

Не зважаючи на великі зусилля, темпи зростання китайської економіки в
кінці 1950-х залишали бажати кращого. Виробництво аграрної продукції
регресувала. Крім цього, Мао турбувала відсутність «революційного духу»
в масах народу. До рішення цих проблем він вирішив підійти в рамках
політики «Трьох червоних прапорів», покликаної забезпечити «Великий
стрибок вперед» у всіх областях народного господарства. Кампанія
почалася в 1958 році. Щоб вже через 15 років досягти об’ємів виробництва
Великобританії, передбачалося організувати практично все сільське (а
також, частково, і міське) населення країни в автономні «комуни». Життя
в комунах було вкрай колектизоване — приватне життя і, тим більше,
власність були практично викорені. Кожна комуна повинна була не тільки
забезпечувати себе і навколишні міста продуктами харчування, але і
проводити індустріальні продукти, головним чином сталь, яка виплавлялася
в маленьких печах на задніх дворах членів комуни.

Політика «Великого стрибка» закінчилася грандіозним провалом. Якість
виробленим в комунах сталі було украй низькою, обробка колективних полів
з різних причин йшла також кепсько, вже через 2 роки урожаї зернових і
все виробництво продуктів харчування впали на катастрофічно низький
рівень. В цей час керівники провінцій докладали Мао про небувалі успіхи
нової політики, провокуючи підняття планок з продажу зерна і виробництва
«домашньої» сталі. Критики «Великого стрибка», наприклад, міністр
оборони Пен Дехуай, позбавлялися своїх постів. У 1959-61 рр. країну
охопив найбільший голод, жертвами якого стали, за різними оцінках, від
10 до 30 мільйонів чоловік.

У 1959 р. ліворадикальні погляди Мао приводять до розриву відносин Китаю
з Радянським Союзом. Мао з самого початку край негативно ставився до
ліберальної політики Хрущева і, особливо, до його тез про мирне
співіснування двох систем. Під час «Великого стрибка» ця неприязнь
виливається у відкриту конфронтацію. СРСР відкликає з Китаю всіх
фахівців, що допомагали піднімати економіку країни і припиняє фінансову
допомогу.

Внутрішньополітична ситуація в Китаї також істотно міняється. Після
катастрофічного провалу «Великого стрибка» багато керівників як вищого,
так і локальнішого рівня починають відмовляти Мао в підтримці.
Інспекційні поїздки країною Ден Сяопіна і Лю Шаоци (що змінив в 1959 р.
Мао Цзе-дуна на посаді голови держави) виявляють жахливі наслідки
політики, що проводилася, унаслідок чого велика частина членів ЦК більш
менш відкрито переходить на сторону «лібералів». Лунають завуальовані
вимоги відставки голови КПК. Внаслідок цього Мао Цзе-дун частково визнає
провал «Великого стрибка» і навіть натякає на свою провину в цьому[13].
Він припиняє на час активно втручатися в справи керівництва країни,
спостерігаючи з боку, як Ден і Лю проводять реалістичну політику, що в
корені розходиться з його власними переконаннями, — розбивають комуни,
допускають приватне землеволодіння і елементи вільної торгівлі на селі,
істотно ослабляють хватку цензури.

Одночасне ліве крило партії посилено укріплює свої позиції, діючи
переважно з Шанхаю, куди незабаром виїхав і сам Мао. Так, новий міністр
оборони Лінь Бяо займається активним насадженням культу особи Мао,
особливо в підвладній йому «Народно-визвольній армії» (див. нижче).
Вперше в політику — спочатку політику культури — стала втручатися Цзян
Цин, остання дружина Мао. Вона різко атакує демократично настроєних
письменників і поетів Китаю, а також авторів «буржуазної» літератури, що
пишуть без підтексту класової боротьби. У 1965 році в Шанхаї від імені
ліворадікального журналіста Яо Веньюаня публікується стаття, в якій
піддається ніщивній критиці драма відомого історика і письменника,
заступника мера Пекіна У Ханя «Розжалування Гань Жуя», яка у формі
інакомовлення ілюструвала ті корупцію, свавілля, святенництво і
несвободу, що панували в Китаї. Не зважаючи на старання ліберального
блоку, дискусія навколо цієї драми стає прецедентом для початку великих
змін у сфері культури, а незабаром — і Культурної Революції.

Не зважаючи на високі темпи розвитку китайської економіки після відмови
від політики «Трьох червоних прапорів», Мао не збирається мириться з
ліберальною тенденцією розвитку народного господарства. Він також не
готовий віддати забуттю ідеали перманентної революції, допустити
«буржуазні цінності» в життя китайців. Проте, він вимушений
констатувати, що основна маса керівних кадрів не розділяє його
світогляд. Навіть створений «Комітет з культурної революції» вважає за
краще спочатку не застосовувати жорсткі заходи проти критиків режиму.
При такому розкладі Мао наважується провести нову глобальну пертурбацію
в суспільстві, яка мала привести його назад в лоно революції і «дійсного
соціалізму». Окрім лівих радикалів — Чен Бода, Цзян Цин і Лін Бяо,
союзником Мао Цзе-дуна в цьому підприємстві мала стати перш за все
китайська молодь.

Провівши в липні 1966 р. заплив по річці Янцзи і довівши тим самим свою
«боєздатність», Мао повертається до Пекіна і проводить могутню атаку на
ліберальне крило партії, головним чином, на Лю Шаоци. Трохи пізніше за
ЦК по указці Мао затверджує документ «Шістнадцять пунктів», що став
практично програмою «Великої Пролетарської Культурної Революції».
Початком її стали нападки на керівництво Пекінського університету
лекторки Не Юаньцзи. Услід за цим студенти і учні середніх шкіл, в
прагненні протистояти консервативним і нерідко корумпованим вчителям і
професурі, надихнувшись революційними настроями і культом «Великого
керманича — голови Мао», який уміло розпалювали «ліваки», починають
організовуватися в загони «хунвейбинів» — «червоних охоронців» (можна
також перекласти як «червоногвардійців»). У пресі, що вже потрапила під
контроль «ліваків», стартує компанія проти ліберальної інтелігенції. Не
витримавши цькування, деякі її представники, а також партійні керівники
здійснюють самогубство.

Незабаром рух хунвейбинів набув глобального характеру. По всій країні
проводяться масові судилища керівних працівників, професорів, під час
яких вони піддаються усіляким приниженням, нерідко б’ються[15]. На
мільйонному мітингу в серпні 1966 Мао висловлює повну підтримку і
схвалення діям хунвейбинів, з яких послідовно створюється армія
революційного лівого терору. Разом з офіційними репресіями партійних
керівників, все частіше відбуваються жорстокі розправи хунвейбинів. У
числі інших представників інтелігенції, піддався звірячим тортурам і
покінчив життя самогубством відомий китайський письменник Лао Ше.

Надалі терор захоплює всю країну, всі області життя і всі класи. Не
тільки відомі особи, але і прості громадяни піддаються пограбуванням,
биттю, тортурам і навіть фізичному знищенню, часто під найнікчемнішим
приводом. Хунвейбинами знищуються незліченні витвори мистецтва,
спалюються мільйони книг, тисячі монастирів, храмів, бібліотек[16].
Незабаром, крім хунвейбинів, організовуються загони революційної робочої
молоді — «цзаофані» («бунтарі»), причому обидва рухи дробляться на
ворогуючі угрупування, що ведуть часом кровопролитну боротьбу між собою.
Коли терор досягає свого піку і життя в багатьох містах завмирає, проти
анархії наважуються виступити регіональні керівники і армія. Сутички
військових з хунвейбинами, а також внутрішні зіткнення між революційною
молоддю поставили Китай під загрозу громадянської війни. Дійшовши до
цієї межі, Мао вирішує припинити революційний терор. Мільйони
хунвейбинів і цзаофаней, разом з партійними працівниками, просто
висилаються в села. Головна дія культурної революції закінчилася, Китай
образно (і, частково — в буквальному розумінні) лежить в руїнах.

В країні після культурної революції була заборонена Біблія, і всі
екземпляри священної для християн книги були конфісковані. Біблію знову
почали випускати в країні тільки в кінці 1980-х років.

Після закінчення культурної революції в зовнішній політиці Китаю
відбувається несподіваний поворот. На тлі крайніх напружених відносин з
Радянським Союзом (особливо після озброєного конфлікту на острові
Даманський) Мао раптово вирішується на зближення із Сполученими Штатами
Америки, проти чого різко виступав Лінь Бяо, що вважався офіційним
наступником Мао. Після культурної революції влада його різко зросла, що
турбує Мао Цзе-дуна. Спроби Лінь Бяо вести самостійну політику
примушують голову остаточно розчаруватися в ньому, проти Ліня починають
фабрикувати справу. Дізнавшись про це, Лінь Бяо 13 вересня 1971 року
здійснює спробу втечі з країни, але його літак терпить крах при
нез’яснених обставинах[17]. Вже в 1972 р. Китай відвідує президент
Ніксон.

Після загибелі Лінь Бяо внутрішньополітичне життя Китаю майже
десятиліття визначає внутрішньофракційна боротьба в КПК. Один одному
протистоять угрупування «ліваків» (на чолі з лідерами культурної
революції, так званою «бандою чотирьох» — Цзян Цин, Ван Хунвень, Чжан
Чунцяо і Яо Веньюань) і угрупування «прагматиків» (на чолі з помірним
Чжоу Еньлаєм і реабілітованим Ден Сяопіном). Мао Цзе-дун прагне
підтримувати рівновагу влади між двома фракціями, допускаючи, з одного
боку, деякі послаблення в області економіки, але і підтримуючи, з іншого
боку, масові кампанії ліваків, наприклад, «Критику Конфуція і Лінь Бяо».
Новим наступником Мао став вважатися Хуа Гофен, вірний маоїст, що
належить до помірних лівих.

Боротьба між двома фракціями загострюється в 1976 р. після смерті Чжоу
Еньлая. Його поминання вилилися в масові народні демонстрації, на яких
люди виражають пошану покійному і протестують проти політики лівих
радикалів. Безлади жорстоко придушуються, Чжоу Еньлай посмертно
клеймиться як «каппутіст» (тобто прихильник капіталістичного шляху —
ярлик, що використався під час культурної революції), а Ден Сяопін
відправляється в заслання. На той час Мао вже серйозно хворий на хворобу
Паркінсона і не в змозі активно втручатися в політику.

Після двох важких інфарктів 9 вересня 1976 року на 83-му році життя Мао
Цзе-дун помер. На похорони «Великого керманича» прийшло більше мільйона
чоловік. Тіло покійного піддалося бальзамуванню по розробленій
китайськими ученими методиці і виставлено для огляду рік по смерті в
спорудженому на площі Тяньаньмень величезному мавзолеї. На початок 2007
року усипальню Мао відвідало близько 158 млн чоловік.

2. Чан Кайши: життя, військова і політична діяльність

??????¤?¤?$???? ????¤?¤?$??????а Чан Кайши жила в будинку із магазином:
його батько був хазяїном соляної крамниці. Дружина була гарною матір’ю
рідних та прийомних дітей. Відрізняючись глибокою релігійністю, вона
була послідовницею буддизму з неабиякою добавкою конфуціанства і
прищепила синові повагу до традиційних китайських цінностей.

Слід пояснити, що справжні ім’я та прізвище генералісимуса — Цзян
Чжунчжен (офіційне, урочисте ім’я; він волів, щоб його називали саме
так) або Цзян Цзеши (повсякденне). Звичне для європейців Чан Кайши – це
перекручена транскрипція його справжніх ім’я і прізвища.

У віці 6 років хлопчика віддали до приватної школи. Йому не було ще й
десяти років, коли він втратив діда і батька. Починаючи з цього часу
родина жила у скрутному матеріальному становищі. Але завдяки зусиллям
матері хлопчик продовжував навчтися — спочатку в сільській школі, а
потім – у повітовій, де окрім базових дисциплін вивчав класичні
стародавні книги, що оповідають про традиційний китайський світогляд.
Коли Чану здійснилося всього 14 років, він одружився – беззаперечно, на
вибір матері. У 1909 році у подружжя народився син Цзян Цзинго. В 19
років Чан Кайши вирішив стати військовим і присвятити своє життя
боротьбі за інтереси китайської нації. Кращу із доступних військову
освіту для незаможніх китайців на той час могла дати Японія. Туди в 1905
році і вирішив відправитися Чан Кайши. Перед поїздкою він розстався із
косою, яку китайські чоловіки носили на знак лояльності до правлячої
маньчжурської династії (це могло розглядатися як акт непокори).
Виявилося, що у військову академію можна було вступити тільки за
рекомендацією китайського уряду, якої у Чана не було. Проте юнак вирішив
залишитися на якийсь час у Японії для вивчення мови. Він швидко
перейнявся ідеями кодексу Бусідо, захоплювався самурайською доблестю та
самопожертвою. Тут він зустрівся із Чень Цзиеєм – одним із політичних
«тузів» і королів підпільного світу. Це в значній мірі визначило
подальшу долю юнака.

Повернувшись у Китай, Чан Кайши поступив на короткочасні військові курси
в Баотянську військову академію, пройшовши великий конкурс у тисячу
чоловік на місце. У 1907 році за гарні показники в навчанні його
направили для продовження освіти в Японію, а через три роки відрядили на
північ Японії для проходження служби в японській армії. Будучи курсантом
японського офіцерського піхотного училища, Чан Кайши в 1908 році вступив
у революційну організацію, створену Сунь Ятсеном. У рік Сіньхай (1911) в
Китаї спалахнула революція, маньчжурська династія була скинута. Чан
Кайши повернувся з Японії на батьківщину, де приймав активну участь у
революційних подіях. Очолюючи революційний загін у Шанхаї, він проявив
себе вмілим командиром. Втім, воювати довелося недовго: Сунь Ятсен
знайшов спільну мову з імператорським головнокомандуючим Юань Шикаєм,
який і скинув останнього імператора – малолітнього Пу І. Китай став
республікою, Сунь Ятсен – самим впливовим політиком країни, Юань Шикай –
її президентом, а Чан Кайши – полковником, який керує постачанням усіх
військ, розташованих у Шанхаї. Тоді ж він вступив у партію Гоміньдан.

Гоміньдан була створена Сунь Ятсеном в 1894 році, більш ніж за чверть
століття до створення комуністичної партії Китаю. Кредо партії
виражалося в її назві: Го — держава і країна, Мінь — нація і народ, Дан
— партія. Це була перша і єдина на ті часи політична партія, що
наміряється скинути маньчжурську монархію в Китаї шляхом революції.
Іноземці не приймали участі у її створенні. Проте, Японія надала її
лідерам можливість готувати революцію з японської території. Заможні
китайці допомагали Сунь Ятсену та його партії. Однак основний її кістяк
до революції становили китайські патріоти-республіканці.

У 1913 році Юань Шикай взяв за кордоном кредит в 125 млн. доларів на
економічні реформи, розтративши ці гроші на своїх генералів. Сунь Ятсен
у відповідь підняв другу революцію, але програв. І тоді невдачі
революції змусили Сунь Ятсена і багатьох його прихильників (у тому числі
і Чан Кайши), бігти в Японію. Там у 1914 році він уперше поговорив із
Сунь Ятсеном і в подальшому став з успіхом виконувати його доручення,
намагаючись підняти збройні повстання в декількох районах країни. Він
став лідером шанхайської групи революціонерів-республіканців.

У 1921 році Сунь Ятсен був обраний президентом Китайської Республіки. У
наступному році Чан Кайши допоміг Сунь Ятсену придушити військовий
заколот, після чого президент почав вбачати в ньому спадкоємця,
називаючи своїм молодшим братом. В 1923 році Сунь Ятсен дійшов висновку
про необхідність створення своїх збройних сил і відправив Чан Кайши до
Москви з метою налагодити відносини, у тому числі – в питаннях
військового співробітництва із Росією. Перебуваючи в Москві, він дійшов
висновку, що молода радянська республіка дійсно не поступається іншим
ані в розробці новітніх видів озброєння, ані у військовій справі. Але це
ніяк не означало погодження Чан Кайши з політичними поглядами людей у
Москві. Він одразу і назавжди став антикомуністом, тому що швидко
помітив вроджену манію компартії – непримиренність до інакомислячих,
спрагу до розколу народу за класовим принципом, курс на гегемонію.
Повернувшись у Китай, він доповів Сунь Ятсену про те, що, на його думку,
комунізм радянської Росії неодмінно буде завдавати шкоди людству, і що
«сьогоднішній друг», тобто радянська Росія, і є «наш майбутній
найбільший ворог». Однак Сунь Ятсен, хоча і прийняв думку Чан Кайши до
відома, але вважав, що в його мові занадто багато сумнівних висловлень.
На думку Сунь Ятсена було необхідно (у всякому разі, на тім етапі
історичного розвитку) підтримувати союзні відносини і з СРСР, і з
китайськими комуністами. У 1924 році Сунь Ятсен вирішив створити школу
для підготовки армійських кадрів біля Гуанчжоу. При цьому, оцінюючи Чан
Кайши як військового фахівця, знайомого з арміями Японії та Росії, він
призначив його начальником військової школи Вампу і одночасно
начальником генерального штабу. В цій школі Чан Кайши працював у тісній
взаємодії із радянськими військовими та політичними радниками, у числі
яких був майбутній маршал Радянського Союзу Блюхер. Захоплюючись
Блюхером, як військовим, Чан Кайши не вірив у бескорисність Радянського
Союзу і як і раніше дотримувався своєї, багато в чому справедливої,
думки з приводу політики СРСР по відношенню до Китаю: «Те, що вони
(росіяни) називають «інтернаціоналізмом» і «світовою революцією», – не
що інше, як самий справжній кайзерівський імперіалізм… Вони хочуть
зробити Маньчжурію, Монголію, мусульманські провінції і Тибет своїми
радянськими республіками, і навіть на сам Китай вони хочуть накласти
руку».

Після смерті Сунь Ятсена (1925 рік) Чан Кайши незабаром увійшов до
складу ЦВК Гоміньдану і до складу уряду, а потім отримав призначення на
пост головнокомандуючого. Першою справою, яку новий голова уряду
Гоміньдану вирішив реалізувати, став давно задуманий план Північного
походу – військової кампанії проти мілітаристів-опозиціонерів, що
перебували на Півночі. Чан Кайши вирішив об’єднати весь Китай під владою
Гоміньдану. Під час Північного походу КПК була союзником Гоміньдану, що
приєдналася до Чан Кайши під тиском Комінтерну. Допомагали
гоміньданівцям і радянські фахівці. 100-тисячній армії Чан Кайши
протистояло до 800 тисяч, щоправда, розрізнених сил мілітаристів. Проте,
успіх був на боці армії Гоміньдану.

Відповідно до офіційної історії КНР, Чан Кайши зрадив народний
революційний рух, змушуючи КПК підняти збройне повстання. У дійсності,
КПК співробітничала з Гоміньданом для розширення свого впливу,
використовуючи у своїх інтересах національну революцію. Потрібно
відзначити, що в 20-х і навіть ще в 30-х роках будь-яка людина могла
бути одночасно і членом Гоміньдану, і комуністом – подвійне членство,
двупартійність допускалися по всьому Китаю. КПК використовувала це у
своїх інтересах, щоб підривати Гоміньдан із середини. За підтримки
Радянського Союзу КПК захопила політичну владу всередині Гоміньдану під
час союзу із ним. Так, наприклад, Мао Цзе Дун прийняв посаду діючого
міністра пропаганди Міністерства пропаганди Гоміньдану. Багато хто з
інших комуністів також зайняли важливі державні посади. З жовтня 1926 по
березень 1927 років КПК провела три збройні повстання в Шанхаї. Пізніше,
вона напала на штаб збройних сил «Північної експедиції», але зазнала
поразки. На період загальних страйків у провінції Гуандун, робітники,
проводячи пікети щодня, сильно конфліктовали із поліцією Гоміньдану. Ці
повстання змусили Гоміньдан провести чистку КПК 12 квітня 1927року. 12
квітня 1927 року Гоміньдан на чолі з Чан Кайши почав воєнні дії проти
КПК у Шанхаї і декількох інших містах. Більш ніж 5000-6000 членів КПК
були захоплені, і багато хто з них були вбиті у Шанхаї наприкінці 1927
року. Водночас, у цьому ж році, були розірвані дипломатичні відносини із
СРСР.

У серпні 1927 року члени КПК у революційній армії Гоміньдану почали
«Повстання Наньчан», що було швидко придушене. У вересні КПК розпочала
повстання “Період осіннього врожаю”, щоб напасти на Чанша, але напад був
також придушений. Після поразки КПК відступила в район Цзинганьшань,
установлюючи свої порядки в деяких селах. До кінця 1928 року Чан Кайши
довів чисельність своєї армії до 2 млн. чоловік і зробив її найбільшою у
світі. Тепер лідера Гоміньдану стали йменувати генералісимусом. Його
похід на Пекін завершився захопленням міста. Формально весь Китай
знаходився під владою Гоміньдану (але деякі райони як і раніше
контролювали комуністи і мілітаристи). Нарешті, прийшов час відносного
спокою, під час якого Чан Кайши провів кілька реформ. Рішення аграрного
питання уряд почав зі скасування зайвих податків. До 1936 року уряд
скасував понад 6000 різноманітних податків по всій країні, що,
безумовно, йшло на користь господарюючим суб’єктам. Якщо раніше сума
орендної плати для селян могла сягати 70% від урожаю, то уряд Чан Кайши
обмежив плату до 37,5%. Заохочувалося освоєння цілинних земель, був
створений Селянський банк, що забезпечував дешевий кредит, заохочувалася
також і кооперація. Після багатьох років розрухи уряд, нарешті, звернув
увагу на іригаційну систему і упорядкував канали та греблі, що серйозно
знизило втрати від повеней. На селі створювалися дослідницькі станції,
де вчені займалися селекцією, виведенням нових сортів сільгоспкультур та
порід тварин. Був виведений сорт бавовни, врожайність якого була на 35%
вище, за традиційно вирощуваний сорт. Оскільки в країні припинився хаос,
то почався зріст легкої промисловості. Ожила текстильна промисловість,
стало зростати виробництво сірників, паперу, цементу, цукру і масла
тваринного походження. Уряд розпочав субсидування машинобудівництва,
хімічної промисловості, виробництва сталі та електроенергії.

На відносно спокійний розвиток Китаю було відпущено усього десять років.
Окрім внутрішньої напруженості, породженої складними відносинами з
комуністами, які розмістилися в ряді районів, рік у рік наростала
загроза з боку Японії. Вранці 19 вересня 1931року японці розпочали
воєнні дії в районі Мукдена. Отоді і виявилася згубна доля Чан Кайши –
битися водночас на три фронти: з японцями, з
генералами-феодалами-сепаратистами та з військами компартії. До лютого
1932 року японці з боями захопили всю Маньчжурію, вибивши звідти
китайські війська. Водночас тривала війна з комуністами, які
використовували війну з японцями, щоб розширити сферу свого впливу в
Північно-східному Китаї, фактично борючись пліч-о-пліч з інтервентами
проти Гоміньдану. Радянський дипломат Ледовський свідчив: «Війська
центрального (гоміньданівського) уряду рухалися на Північний Китай з
метою роззброїти японців… Війська комуністів, прагнучи затримати
просування гоміньданівських військ, руйнували рейкові шляхи, підривали
мости, лінії телефонного зв’язку,… знищувалися життєво важливі об’єкти
– виводилися з ладу електростанції, затоплювалися вугільні шахти,
пускали під укіс залізничні поїзди. Переривалося постачання міст
паливом, електроенергією, водою, продовольством. Зупинялися фабрики і
заводи… Величезна маса людей загинула від голоду і хвороб. Все це і
багато чого іншого приносилося в жертву боротьбі за владу».

Із жовтня 1933 року по січень 1934 року комуністична партія понесла
повну поразку. У п’ятій операції Гоміньдану, що прагнув оточити і
знищити КПК, КПК втратила свої сільські цитаделі одна за одною.26 січня
1932 року морська піхота (70 000 чоловік) японського адмірала Содзана
висаджується в Шанхаї. Китайська 19-та похідна армія майже місяць
опирається інтервентам. Але погано озброєна китайська армія була не в
змозі зрівнятися із досконалою військовою машиною Японії, якій згодом
виявилося по плечу наносити поразки прекрасно озброєним американським
військам. Зрештою, китайська влада змушена була піти на поступки з
японської сторони – проголошувалася незалежність Маньчжурії під
протекторатом Японії. Після хиткого перемир’я з Японією Чан Кайши знову
відновив боротьбу із КПК. У грудні 1936 року Чжан Сюелян і Ян Хучен –
два генерали Гоміньдану – викрали Чан Кайши в Сіані. Ще до інциденту в
Сіані навколо Ян Хучена і Чжан Сюеляна було багато шпигунів КПК, які
настроювали їх проти генералісимуса. Фактично, метою лідерів КПК було
вбивство Чан Кайши, однак Сталін написав у Центральний комітет КПК лист
із проханням не вбивати його. Сталін відмінно розумів, що єдина людина в
Китаї, які може хоч якось протистояти японцям (і в такий спосіб
убезпечити Радянський Союз від японської загрози) був Чан Кайши. Мао Цзе
Дун був у нестямі від люті, що йому не дали поквитатися із заклятим
ворогом, але змушений був підкоритися. Чан Кайши був звільнений і
повернувся до столиці країни Нанкін, після чого погодився створити разом
із КПК єдиний фронт боротьби проти японських загарбників. З Радянським
Союзом був підписаний договір про ненапад, після чого СРСР почав
надавати фінансову і військову допомогу Китайській республіці. Визнаючи
на словах верховенство Гоміньдану в політичному житті Китаю, Радянський
Союз як і раніше підтримував КПК. Навіть у документах Політбюро не
соромилися використовувати відносно китайців улюблені епітети: «червоні»
і «білі».

У липні 1937 року Японія почала Другу світову війну в Азії, розгорнувши
наступ в Північно-східному Китаї. У серпні японці висадили десант під
Шанхаєм, але через сильний опір військ Гоміньдану змогли взяти місто за
допомогою флоту тільки через два місяці. У грудні 1937 року японці, що
наступали із Шанхаю, захопили гоміньданівську столицю Нанкін. У запеклих
боях за неї китайська армія втратила майже всі свої танки і літаки,
більшу частину артилерії військово-морського флоту. Чан Кайши переніс
столицю на захід, у місто Ханьчжоу. До середини 1939 року йому вдалося
відновити свої військові сили, довівши армію до 3 мільйонів чоловік. У
бої при Таейрчжуані китайці понесли поразку. Після захоплення японцями
міста Ханьчжоу, генералісимус Чан Кайши ще раз переніс столицю на захід
у місто Чунцін. Друга світова війна, що охопила і Тихоокеанський регіон,
помітно знизила розжарення бойових дій у Китаї. У травні-серпні 1945
року гоміньданівське командування провело успішний контрнаступ і
відрізало 100-тисячне угруповання японців в районі Кантона (сучасний
Гуанчжоу). Після закінчення Другої світової війни Китай був визнаний
великою державою і став постійним членом Ради Безпеки ООН.

Відповідно до офіційної історії КНР вирішальну роль в антияпонській
війні зіграла КПК, а не Гоміньдан. У дійсності, за винятком декількох
боїв, включаючи битву в Пінсін Гуань, війська КПК не зробили великого
внеску у війні проти Японії. На той час армія Гоминьдану була в
основному однією на лінії фронту, втративши у війні понад 200 генералів
(загальні втрати Китаю у Другійсвітовій становили близько 20 мільйонів).
Показово, що японські генерали, які воювали в Китаї, у мемуарах в якості
свого одного супротивника називають армію Чан Кайши. Але після
остаточного розгрому Квантунської армії радянськими військами, радянське
командування передало всю трофейну зброю військам КПК. По суті, СРСР
зрадив свого союзника по Другій світовій війні, спровокувавши нову
громадянську війну. У Північно-східному Китаї почалися важкі бої між
військами комуністів і Гоміньдану, які йшли зі змінним успіхом. До
листопада 1948 року КПК взяла під свій контроль Маньчжурію. Війська КПК
почали широкі наступні операції, які виснажена армія Чан Кайши вже не в
змозі була стримати. У грудні того ж року гоміньданівський режим зазнав
катастрофи. Однією з причин стало те, що КПК мала надійний тил – СРСР. З
іншого боку, США не стали таким же тилом для Чан Кайши. Вони зволіли
прямо не вплутуватися у війну в Китаї. 7 грудня вірні Чан Кайши війська
без перешкод евакуювалися на острів Тайвань і на прилеглі прибережні
острови Цюемоу, Дачень і Мацу. Вашингтон офіційно оголосив, що у випадку
комуністичного вторгнення на Тайвань, його 7-й флот захистить цей острів
та його мешканців.

Опинившись на острові, Чан Кайши не тільки не втратив своєї влади, але,
навпроти, сильно зміцнив її. Насамперед, Чан Кайши установив режим
особистої влади, запровадивши воєнний стан і заборонивши будь-яку
опозиційну діяльність. В економічній сфері Чан знову почав з аграрної
реформи. Спочатку орендна плата, як колись у материковому Китаї, була
знижена до 37% від вартості продукції. У поміщиків земля була викуплена
і передана селянам, причому компенсацію за втрачені землі поміщики
отримували акціями державних підприємств. Так аграрна реформа була
сполучена із приватизацією. Завдяки цьому селяни на Тайвані отримали у
власність земельні наділи. Це був, по суті справи, перший виклик
генералісимуса, звернений на адресу Мао Цзе Дуна, що підняв народ проти
Чан Кайши під гаслом «Землю селянам!», але так і не стримав жодної зі
своїх обіцянок. Сільське господарство стало давати непоганий пибуток уже
до 1953 року, і отримані кошти уряд направив на розвиток промисловості.
Результат знову був гарний: ріст ВВП склав 7,5%, а між 1960-м і 1970-м
роками він становив вже 9,7%. Разом із приватизацією держава засновувала
казенні підприємства з виробництва електрики, сталі, цукру, засновувала
банки, будувала залізниці і автотраси. За роки свого правління на
Тайвані Чан Кайши зміг домогтися того, що, як він стверджував, хотів
зробити для всього Китаю. Змінилася і ідеологія Гоміньдану. Якщо в 1943
році з-під пера генералісимуса вийшла книга “Долі Китаю”, де
стверджувалося, що “кожен парубок у Китаї повинен стати або солдатом,
або льотчиком”, то тепер наголос робився на конфуціанські норми
людяності та чиношанування.

Що ж стосується кола інтересів Чан Кайши в його особистому житті, то це
були поезія, музика. А ще він був гарним каліграфом. У його кабінеті
висіли два сувої, на одному із яких Чан Кайши написав виречення
древнього мислителя Мен-Цзи: «Жити, відчуваючи себе людиною Піднебесної
у всій її широті; займати в Піднебесній положення того, хто відомий
своєю справедливістю; іти по тому великому шляху, що передбачає
Піднебесна; свої удачі ділити з людьми, а свої невдачі переживати
самостійно». Інший напис був зроблений Сунь Ятсеном: «Моєму молодшому
братові Цзеши (тобто Чан Кайши) Піднебесна – це наше загальне надбання.
Сунь Вень (тобто Сунь Ятсен). Протягом багатьох десятиліть генералісимус
щодня вів щоденник, а коло його читання визначалося зацікавленістю до
етики Китаю, його політичної філософії, національної та всесвітньої
історії.

Говорять, що він був людиною марновірною. Незважаючи на те, що,
одружившись із Сун Мейлін, хрестився і став християнином, він не забував
про китайських божеств і завжди підносив молитви Будді у храмі.
Генералісимус не пив і не курив, спиртне не вживав навіть під час
застіль із керівництвом партії. Чан Кайши звичайно носив або військову
форму, або китайський одяг традиційного покрою і намагався гранично
зберігати класичний образ китайця свого часу: не був європеїзований ні
ззовні, ні у звичках. Правда, він далеко не завжди був зразком
конфуціанської стриманості. Так, одного разу під час банкету за участю
радянських представників, генералісимус почав розмову про китайських
комуністів і буквально втратив контроль над собою. Свою розмову,
пересипану лайками, Чан Кайши закінчив досить дипломатичним тостом:
“Геть комуністичну партію!” Китайським дипломатам довго довелося
пояснювати, що він мав на увазі.

Сам Чан Кайши пішов із життя 5 квітня 1975 року через серцеву
недостатність. У своєму політичному заповіті Цзян Чжунчжен призивав
своїх співвітчизників продовжувати здійснювати три народних принципи
Сунь Ятсена: домагатися оздоровлення і повернення до життя
континентальної частини Китаю, відроджувати національну культуру і
рішуче захищати демократію. Перед своєю кончиною він просив, щоб його
останки були перевезені на материк у Нанкін для постійного поховання на
горі Цзицзиньшань, де спочиває труна із тілом Сунь Ятсена.

Висновки

Отже, Ма?о Цзеду?н (*26 грудня 1893—†1976) — китайський політичний лідер
і теоретик марксизму. Засновник Китайської комуністичної партії (ККП) у
1921, незабаром став її лідером.

Організував Довгий марш 1934—35 і вів визвольну війну 1937—1949, що
завершилася встановленням Народної республіки і комуністичним правлінням
у Китаї.

Очолював партію й уряд країни до смерті. Його вплив зменшився після ряду
економічних невдач (1958—1960 «Великий стрибок»), але знову став
домінуючим в роки Культурної революції 1961—1969. Адаптував комунізм до
китайських умов, що відбито в Маленькій червоній книзі.

У новітній історії генералісимуса Чан Кайши, лідера Китаю 1927-1949 рр.
називають «китайським Бонапартом». Ця характеристика більше відноситься
до його честолюбних устремлінь. Геніальним полководцем Чан Кайши ніколи
не був, але і обвинуватити його в повній відсутності військового таланту
також не можна. У зеніті кар’єри в Китаї його називали великою людиною,
героєм із плеяди тих, які народжуються один раз на п’ятсот років. Його
зіставляли із Конфуцієм, нагороджували лаврами вождя китайського народу,
який, зрештою, переміг у багаторічній Війні Опору японської агресії
(1931-1945 роки). Часто Чан Кайши згадується як лідер, який протистояв
комуністам на чолі з Мао Цзе Дуном більше 20 років.

Список використаної літератури

Вагман И.Я., Мац В.А., Зиолковская А.В. 100 знаменитых полководцев. –
М., 2002.

Малявин, Владимир. Китайская цивилизация. ФСТ, Москва, 2003, С.100-101

Меликсетов, А.В., Писарев, А.А. и др. История Китая. Издательство
московского университета, Москва, 2004, С.519

Шишов А. 100 великих военачальников. – М., 2004.

Шорт, Филип. Мао Цзэ-дун. АСТ, Москва, 2001, С.229-32

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 19

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020