Адміністративне законодавство України, його суть, методи регулювання

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Адміністративне законодавство України,

його суть, методи регулювання”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття джерел адміністративного права, складові адміністративного
законодавства України

2. Основні напрями кодифікація адміністративного законодавства

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Адміністративне право розглядається як сукупність правових норм, що
регулюють суспільні відносини у сфері державного управління. Його основу
складає адміністративне законодавство, що є складовою частиною
(елементом) всього законодавства України.

Під адміністративним законодавством розуміється система правових актів,
в яких знаходять свій зовнішній прояв адміністративно-правові норми.
Воно охоплює не всі нормативно-правові акти, а лише ті, що відносяться
до управлінської діяльності (виконавчої та розпорядчої).

Від адміністративного права як галузі права необхідно відрізняти
адміністративне законодавство, яке є складовим елементом законодавства
України. Якщо адміністративне право — це сукупність правових норм, що
регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, то під
адміністративним законодавством розуміється система правових актів, в
яких ці норми знаходять свій зовнішній прояв.

Адміністративне законодавство охоплює не всі нормативно-правові акти, а
тільки закони та інші акти Верховної Ради України, укази і розпорядження
Президента України та урядові постанови загально-нормативного характеру,
що належать до управлінської діяльності.

1. Поняття джерел адміністративного права, складові адміністративного
законодавства України

У юридичній літературі поняття «джерело права» неоднозначне. Проте
традиційно під ним розуміють зовнішню форму вираження правових норм.

Відповідно до положень теорії права джерелами права можуть виступати
нормативно-правові акти, правові звичаї, судові прецеденти, правові
угоди. Існує думка, що джерелом права є і способи, якими державні органи
беруть участь у правотворенні. Тобто дане поняття розглядається як з
позиції буття права, так і його встановлення.

Помітне місце серед джерел адміністративного права посідають акти
органів місцевого самоврядування, в тому числі так звані
загальнообов’язкові рішення, якими встановлюється адміністративна
відповідальність. Звичайно, вони мають локальний характер, однак у них
вирішуються (регулюються) важливі питання місцевого, регіонального
значення.

Суто адміністративно-правових актів досить мало. Наприклад, це Кодекс
України про адміністративні правопорушення (КпАП), Закон України «Про
адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі» та деякі інші закони.

Якщо нормативно-правовий акт охоплює поряд з нормами адміністративного
права норми інших галузей права (фінансового, цивільного тощо), то для
адміністративного права він буде джерелом лише у тій частині, котра має
адміністративно-правовий характер.

Норми адміністративного права містяться в різних за своїм характером і
значенням джерелах — юридичних актах нормативного характеру. Це
обумовлено широтою та розмаїттям предмету адміністративного права, які
складають різноманітні відносини публічного характеру.

Адміністративно-правове регулювання такої складної сфери, як управління,
вимагає чисельних законів та підзаконних нормативно-правових актів. При
цьому адміністративно-правові норми містяться не тільки в актах власне
адміністративного законодавства, але й в нормативних актах різних
галузей законодавства. Це призводить до того, що норми адміністративного
права розрізнені і малодоступні для користування, і тому існує нагальна
потреба в їхній систематизації.

За традицією, що склалася в нашій державі, джерела адміністративного
права найбільш представлені підзаконними актами з метою суттєвого
підвищення питомої ваги законів у правовому регулюванні виконавчої
влади.

Крім того, відповідно до статті 9 Конституції України міжнародні
договори, що містять норми адміністративного права, токож є джерелом
адміністративного права.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, які делегуються їм
місцевими державними адміністраціями, приймають рішення, які є
обов’язковими до виконання на відповідній території. Такі рішення також
слід вважати джерелом адміністративного права.

Систематизацію законодавства треба розглядати як один із засобів
удосконалення правового регулювання, що сприяє впорядкуванню чинних
інститутів права, усуненню протиріч у змісті правових норм, вилученню
застарілих та створенню нових норм права, які відповідають потребам
суспільного розвитку.

Основними напрямками удосконалення адміністративного законодавства є:

— усунення прогалин в адміністративно-правовому регулюванні;

— створення норм, які повинні відображувати та закріплювати суспільні
відносини, що виникли, а також сприяти здійсненню реформ, що провадяться
в Україні;

— систематизація норм адміністративного законодавства за такою системою,
яка була б науково обгрунтованою та зручною для практичного
застосування.

Основними формами систематизації законодавства, в тому числі
адміністративного, є інкорпорація та кодифікація.

Інкорпорація в ряді випадків може розглядатися в якості проміжної,
підготовчої стадії до кодифікації. Разом з тим, деякі галузі
законодавства вимагають тільки інкорпоративної обробки, до того ж далеко
не все законодавство може бути кодифіковане.

Функції кодифікації виходять далеко за межі звичайного впорядкування
законодавства, це — головний шлях розвитку та удосконалення права,
підвищення його рівня культури та ефективності. В багатьох випадках
видання “Кодексу” втілює якісне оновлення правового регулювання.

Нині адміністративне законодавство кодифіковане лише частково. Наявність
великої кількості адміністративно-правових норм, їх розпорядність і
мобільність об’єктивно не дозволяють створити єдиний кодифікований акт.

З урахуванням різноманітності суспільних відносин, які потрібно
врегулювати нормами адміністративного права, бурхливого розвитку ряду
адміністративно-правових інститутів доцільно кодифікацію норм цієї
галузі права здійснювати за окремими підгалузями та інститутами, а також
поетапно, в залежності від ступеня виріше-ності суспільних потреб.

У першу чергу потребують кодифікації процесуальні норми щодо
адміністративних проваджень у суді, проваджень, що здійснюються органами
виконавчої влади відносно конкретних справ про адміністративні
проступки, а також різного роду спеціальних проваджень, що здійснюються
органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

З цього випливає необхідність розробки та прийняття
Адміністративно-процесуального кодексу, а також Кодексу законів про
адміністративні проступки та Адміністративно-процедурного
(процедурального) кодексу.

Нормативно-правові акти державних органів — найбільш численна група
джерел адміністративного права. Вони утворюють систему, яка побудована
відповідно до принципу верховенства закону.

2. Основні напрями кодифікація адміністративного законодавства

Адміністративне право України, як одна з базових галузей публічного
права регулює надзвичайно широке коло суспільних відносин. Це зумовлює
величезну кількість нормативно-правових актів, як на рівні законів, так
і підзаконних актів, що забезпечують регулювання цих відносин. Крім
того, ці відносини є різноплановими з огляду на їх характер. Наприклад,
з одного боку, до адміністративно-правових традиційно відносять
відносини по застосуванню адміністративної відповідальності та інших
заходів примусу, тобто, відносини типу “держава проти особи”. З іншого
боку, відносини по захисту прав і свобод громадян від неправомірних дій
органів публічної адміністрації (у сфері адміністративної юстиції) є
кардинального іншого типу – “особа проти держави”.

Зазначені особливості предмета правового регулювання адміністративного
права фактично унеможливлюють створення єдиного кодифікаційного акта у
сфері адміністративного законодавства. Незважаючи на це, в українській
історії є приклад розробки та дії документа, який своєю назвою
претендував на роль такого акта. Мова йде про Адміністративний кодекс
Української Радянської Соціалістичної Республіки 1927 року [1] (до речі,
подібного законодавчого акта не було прийнято ані у цілому СРСР, ні у
жодній іншій із радянських республік). Проте цей документ, відображаючи
рівень розвитку тогочасної адміністративно-правової думки, не охоплював
та й не міг охоплювати усього об`ємного кола суспільних відносин, що
регулюються адміністративним правом. Інакше кажучи, Адміністративний
кодекс Української РСР, попри свою назву, не був повноцінним
кодифікаційним актом адміністративного законодавства.

права. Прикладом тут може слугувати кодифікація найбільш опрацьованого
у радянський період інституту адміністративної відповідальності. В
результаті її проведення в одному акті, Кодексі України про
адміністративні правопорушення було об`єднано загальні положення про
адміністративну відповідальність, матеріальні норми про окремі склади
проступків та процесуальні норми щодо провадження в цих справах. Проте
навіть цей кодифікаційний акт з часом перестав відігравати роль
документа, що регулює усю повноту однорідних суспільних відносин у сфері
адміністративної відповідальності. Після зміни на межі 80-90-х років
минулого століття економічної та політичної систем, в Україні почали
прийматись закони, що містили по одній або кілька норм, які також
встановлювали склади адміністративних проступків та санкції у разі
вчинення цих проступків. Така практика законотворчого процесу
розвивалась доволі динамічно, що змусило парламентарів у кінцевому
підсумку внести зміни до статті 2 КпАП і записати, що законодавство
України про адміністративні правопорушення складається з цього Кодексу
та інших законів України [2]. Інакше кажучи, на рівні закону було
визнано, що Кодекс про адміністративні правопорушення не регулює усіх
правовідносин у сфері адміністративної відповідальності.

На сьогодні сформувалось дві базові позиції щодо подальшого розвитку
законодавства про адміністративну відповідальність. Прихильники однієї
переконують у доцільності збереженння status quo, тобто, має бути
збереженим місце та роль чинного Кодексу про адміністративні
правопорушення, який закріплює загальні правила матеріального та
процесуального характеру у цій сфері. А паралельно функціонують цілий
ряд спеціальних законів, що встановлюють адміністративну
відповідальність. Подібна схема, до речі, функціонує у Федеративній
Республіці Німеччина. Апологети ж другої позиції відзначають
необхідність повної кодифікації та включення до нової редакції Кодексу
про адміністративні проступки усіх складів цих проступків. Ця позиція,
зокрема, знайшла втілення у нещодавно опублікованому проекті Кодексу про
адміністративні проступки.

Обидві позиції мають свої переваги та недоліки. Зокрема, збереження
існуючого стану є не надто зручним для правозастосування. З іншого боку,
зведення усіх складів адміністративних проступків до єдиного
кодифікаційного акту може призводити до потреби постійного внесення змін
та доповнень до нього, як це відбувається сьогодні. Адже чинний Кодекс
про адміністративні правопорушення з часу його прийняття у 1984 році
став чи не найчастіше змінюваним нормативно-правовим актом.

Але повернемось до інших напрямів кодифікації адміністративного
законодавства в Україні. Насамперед тут необхідно згадати проект
нормативно-правового документа, що повинен бути прийнятий до кінця цього
року згідно із законодавчим установленням. Мова йде про Адміністративний
процесуальний кодекс – базовий документ, що забезпечуватиме порядок
розгляду справ в адміністративних судах. Створення цих судів уже
розпочалось відповідно до Прикінцевих положень Закону України від 7
лютого 2002 року “Про судоустрій”[3], проте їх функціонування є
очевидно неможливим без прийняття названого кодексу.

У контексті попереднього викладу варто нагадати, що до компетенції
адміністративних судів не буде належати розгляд справ про
адміністративні правопорушення, вони залишатимуться у юрисдикції
загальних судів. Основним же напрямом діяльності адміністративних судів
стане розгляд публічно-правових спорів, позивачами в яких виступатимуть
фізичні та юридичні особи, а відповідачами – органи виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи. Тобто,
Адміністративним процесуальним кодексом будуть регулюватись відносини,
що сьогодні частково забезпечуються нормами Цивільного процесуального
(позивач – фізична особа) та Господарського процесуального (позивач –
юридична особа) кодексів України.

Значно складнішою є ситуація в іншому напрямі кодифікації
адміністративного законодавства, а саме: із прийняттям
Адміністративно-процедурного кодексу України, який повинен регулювати
порядок розгляду індивідуальних справ у самих органах публічної
адміністрації. Розроблення цього документу було передбачене ще
Концепцією адміністративної реформи в Україні [4]. Проте, якщо у
попередньому прикладі заперечення насамперед викликало саме існування
окремого адміністративного судочинства, то у цьому випадку власне
прийняття кодифікаційного акта, що регулює діяльність органів публічної
адміністрації на рівні закону, стало предметом несприйняття багатьох
теоретиків та практиків. Цей стан зумовлено, з одного боку,
консерватизмом певної частини українських адміністративістів, які звикли
до підзаконного нормативно-правового регулювання функціонування органів
публічної адміністрації. З іншого боку, практики – державні службовці
усіх рівнів традиційно продовжують працювати значною мірою “в ручному
режимі”, а законодавче регулювання їх діяльності створило б їм чималі
труднощі, особливо, на перших порах.

Прийняття Адміністративно-процедурного кодексу, видається реальною, хоч
і не надто близькою перспективою в Україні. З`являються грунтовні
спеціалізовані дослідження з цих питань [5], два проекти цього документа
обговорюються у наукових колах. Основною частиною правового регулювання
цього кодексу повинні стати процедури прийняття індивідуальних
адміністративних актів органами публічної адміністрації (виконавчої
влади та місцевого самоврядування) та оскарження цих актів у
адміністративному порядку. Процедури прийняття нормативно-правових актів
адміністрації не включено до проекту Кодексу і вони мають регулюватись
окремим законом “Про підзаконні нормативно-правові акти” або “Про
правотворчу діяльність органів виконавчої влади”.

Отже, основні напрями кодифікації адміністративного законодавства в
Україні на цьому етапі:

– удосконалення системності законодавства про адміністративну
відповідальність через прийняття нової редакції Кодексу України про
адміністративні проступки;

– доопрацювання та прийняття Адміністративно-процедурного кодексу, який
регулюватиме процедури функціонування органів публічної адміністрації.

Реалізація цих напрямів кодифікації дозволить вивести адміністративне
законодавство України на якісно новий рівень та наблизити його до
європейських і світових стандартів. Чіткі “правила гри” для органів
виконавчої влади та місцевого самоврядування, рівно ж як і судового
контролю за їх діяльністю є, без перебільшення, суспільно необхідними у
нашій країні.

Висновки

Отже, адміністративне право України, як одна з базових галузей
публічного права регулює надзвичайно широке коло суспільних відносин. Це
зумовлює величезну кількість нормативно-правових актів, як на рівні
законів, так і підзаконних актів, що забезпечують регулювання цих
відносин. Крім того, ці відносини є різноплановими з огляду на їх
характер.

Список використаної літератури

Адміністративний кодекс Української РСР. Київ: Держлітвидав, 1989.

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил” від 17 травня
2001 року // Офіційний вісник України. – 2001 – № 24. – Ст. 1061.

Закон України “Про судоустрій України” від 07 лютого 2002 року //
Офіційний вісник України. – 2001. – № 10. – Ст. 441.

Концепція адміністративної реформи в Україні. Державна комісія з
проведення в Україні адміністративної реформи. – Київ, 1998. – С. 45.

Адміністративна процедура та адміністративні послуги: зарубіжний досвід
і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт,
2003. – 496 с.

Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та
практики / За заг. ред. В.Б. Авер`янова. – К.: Факт, 2003. – С. 45.

Адміністративне право України / За ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право,
2001. – 528 с.

Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 1999. — 736 с.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter