.

Діяльність та занепад богомилів у Боснії (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
108 3138
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Діяльність та занепад богомилів у Боснії”

ПЛАН

ВСТУП

1. БОСНІЙСЬКІ ЗЕМЛІ В X- XIII ст. ДІЯЛЬНІСТЬ БОГОМИЛІВ

2. БОРОТЬБА БОСНІЙСЬКИХ БОГОМИЛІВ. БОСНІЙСЬКА БАНОВИНА

3. БОСНІЯ ЗА ПРАВЛІННЯ ТВРТКО

4. ЗАНЕПАД БОСНІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА РУХУ БОГОМИЛІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що богомильство в Боснії
протрималося найдовше і суттєво впливало на розвиток Боснії середніх
віків. У Боснії богомильство стало пануючою формою ідеології,
перетворивши у своєрідну церкву.

Богомили — назва єретичного руху в християнстві X—XV століть, який
з’явився на Балканах (Болгарія) і вплинуло на французьких катарів.
Засновником руху був болгарський піп Богомил. Перші відомості про
богомилів знаходяться в книзі «Бесіда проти богомилів» болгарського
письменника Презвитер Козма (X століття).

Відповідно до вчення богомилів, протягом усього періоду Старого Завіту
людьми керували сили старшого сина Батька Небесного Сатанаіла, і
посилали на них Всесвітній потоп, Вавілонське стовпотворіння і т.д. 
Ісус Христос, загинув на хресті як смертна людина, завдяки Своїй
Божественній сутності зумів «разбожествити» Сатанаіла, який був скинутий
у пекло.

Тобто, у результаті того, що послідовники вчення терпіли
несправедливість у навколишньому світі й у церкві, у них виникло
уявлення про те, що матеріальний світ не може бути утвором Божиим, а є
справою рук Сатани.

Відхрещуючись від погрузлого в гріхах світу, вони намагалися знайти
близькість до Бога й у такий спосіб знайти порятунок. Вони вважали, що
люди можуть ввійти в царство небесне тільки за умови крайнього
аскетизму.

Тому вони заперечували, як атрибути віри, що здаються ним обтяжними
засобами як наприклад:

Старий Заповіт,

церковну ієрархію,

літургію

мощі

хрест

ікони См. Іконоборство

святість Богородиці, Культ Святих

будівництво церков (храмів у богомилів не було взагалі)

святість неділі.

З 1018 року позиція дуалізму знаходила все більшу значимість у
представленні прихильників руху, еманація зла зміщувалася все більше від
занепалого ангела до самостійного божества.

Богомили у своєму вченні спиралися на елементи дуалізму, як до них це
робили павликіани, маніхеї та евхіти.

Споконвічно богомилам вдавалося зберігати свою діяльність у секреті.
Імператор Олексій I Комнин зміг викрити главу руху і його найближчих
сподвижників. Незважаючи на удар по керівництву, незабаром богомильство
затвердилося у Візантії, а відтіля поширилося на захід. Пройшовши через
Далмацію і, можливо, Італію, воно на початку XII століття досягло
Франції, відкіля незабаром була витиснута іншими єресями. У Північній
Італії богомильство збереглося до XV століття, у XIV столітті було
занесено і на південь Італії. З Болгарії богомильські ідеї внаслідок
близьких контактів Російської церкви з Болгарської проникнули в Росію.

Навчання богомилів не тільки відчутне вплинуло на французьких катарів
(альбігійців), але також і на вальденсів і тим самим на рух Реформації.
У Боснії богомильськая віра протрималася довше всього, слов’яно-боснійці
завзято відмовлялися від прийняття католицької або православної віри і
більш охоче переходили в іслам.

1. БОСНІЙСЬКІ ЗЕМЛІ В X-XIII ст. ДІЯЛЬНІСТЬ БОГОМИЛІВ

Територію Боснії та Герцеговини, як і більшість теренів Балканського
півострова, слов’яни заселили в VI— VII ст. За тих часів на цих землях
не Існувало спільного державного утворення, проте історичні джерела
згадують окремі області: Захум’є, Травунію, Неретвлянську землю, Раму та
ін. Наприкінці IX ст., за правління візантійського імператора Василія І
(867—886), боснійські землі, як і півострів у цілому, крім Болгарії,
перебували під зверхністю Візантії, а в середині X ст. майже повністю
(від Дрини на сході до Врбаса на заході) належали до першої держави
сербів, яку очолював Чеслав.

Чеслав уперше в історії об’єднав у одній державі практично всі терени,
заселені сербами. Після його смерті в 950р. у першій сербській державі
запанували дезінтеграційні тенденції, і Боснія відокремилася, розпочавши
боротьбу за здобуття власної державності. Ця боротьба, щоправда, не
відразу принесла позитивні результати. Спочатку Боснію прибрав до рук
хорватський король Крешимир II, а згодом вона знову опинилася в складі
сербської держави: на початку 80-х років XI ст. король Бодин захопив
Рашку та Боснію, передавши останню в управління своєму намісникові,
князю Стевану. До складу держави Бодина входили Зета, Рашка, Боснія,
Хум, Травунія. її столицею було місто Скадар [5, c.81].

На початку XII ст. сталися події, які мали велике значення й вагомі
наслідки для жителів Балкан: угорці — войовничий і агресивний народ,
якого наприкінці IX ст. візантійський імператор Лев VI Мудрий покликав
на допомогу у своїй боротьбі проти болгарського царя Симеона, настільки
посилився, що став достойним суперником Візантії і розпочав
експансіоністський рух на південь, намагаючись вийти до Адріатики. У
1102 р. хорвати визнали угорського короля Коломана своїм правителем. У
1136 р. мадяри з’явились у Боснії, захопивши велику жупу (область) Раму.
З 1138 р. Рама є складовою угорського королівського титулу.

Водночас правитель Зети — Кочопар, змагаючися з Рашкою за першість серед
сербських земель, зробив спробу утворити зетсько-босанський союз проти
жупана Вукана, одружившись з дочкою боснійського бона. Цей союз виявився
непродуктивним, і незабаром Рашка остаточно перебрала на себе провідну
роль у сербській історії, відсунувши Зету на другий план. Захоплені
боротьбою одна з одною та з Візантією, Рашка й Зета залишили поза своєю
увагою Боснію. Згодом та остаточно відокремилася від інших сербських
областей.

З середини XII ст. Боснією правив незалежний можновладець (бан), який
визнавав зверхність Візантії. Одним із банів був Борич, котрий походив з
містечка Грабар’є поблизу Брода й мав маєтки на обох берегах Сави. Яким
чином і за які заслуги Борич дістав місце боснійського бана, відомостей
немає; в історичних документах є лише згадки, що він належав до потужної
родинної спільноти (братства). Під час династичної кризи в Угорщині
1162—63 рр. Борич підтримував візантійського претендента на мадярський
престол, але переміг інший кандидат — Стефан IV, син короля Гейзи (Гейза
був одружений з дочкою руського великого князя). Стефан помстився
банові, вирядивши проти нього німецького рицаря Готфріда з потужним
військом. Окремі сербські історики висловлюють припущення, що разом з
Готфрідом до Боснії прибув і князь Котроман, родоначальник знаної в
майбутньому боснійської династії Котромановичів.

У 1180 р. в документах уперше згадується ім’я ще одного боснійського
бана — Куліна, котрий правив, очевидно, й раніше (можливо, він став
баном відразу після Борича, десь у середині 60-х років). На межі
XII—ХІІІ ст. Кулін був васалом Угорщини [4, c.99].

Після розколу християнської церкви на католицьку і православну (1054)
питання віри дедалі частіше стають важливим політичним чинником на
Балканах. На початку XIII ст. Бан Кулін потрапив у вкрай складну й
небезпечну ситуацію: його звинуватили перед папою Римським Інокентієм
III у тому, що він надав притулок єретикам, вигнаним із далматинських
міст. Папа зажадав від угорського короля Імре покарати боснійського
бана. Кулін мусив робити вигляд, що він не розуміє, в чому полягає
єресь, яка нібито охопила його країну, і просити у понтифіка роз’яснень
з цього приводу. 8 квітня 1203 р. в присутності спеціального посланця
папи боснійці, очолювані Куліном, урочисто відмовились від релігійних
звичаїв, які були в них поширені. Боснійські представники, разом із
згаданим папським легатом і сином Куліна, ім’я якого невідоме, незабаром
вирушили до угорського короля, заприсягнувшись в його присутності у
вірності папі.

Єресь, що стурбувала понтифіка й викликала таку гостру реакцію, справді
мала місце в Боснії. Це — богомильство, яке набуло тоді в окремих
областях значної популярності. Богомильство поширилося на всі
південнослов’янські землі; богомили згадуються в Хорватії, Далмації,
Сербії (де проти них активно боровся Стефан Неманя), але найбільшого
розмаху богомильство сягнуло саме в Боснії. Деякі дослідники пояснюють
це відсутністю сильної центральної влади, постійними змаганнями
католицького і православного впливів, а також причинами соціального
характеру (близькістю постулатів богомилів антифеодальним й
антицерковним прагненням широких народних мас). С. Станоєвич, автор
“Історії сербського народу”, вказує і на суголосність богомильства з
“анархістськими схильностями народу”.

У 20-30-ті роки XIII ст. Боснія, де богомильство, незважаючи на офіційні
покаяння перед папою Римським бана Куліна, дійсно перетворилося мало не
на загальнодержавну релігію, потрапила в дуже скрутне становище. У
1221—1222 рр. папа Римський уперше закликав правителів католицьких
держав до хрестового походу проти богомильської Боснії. Щоправда, цього
разу перевести справу від закликів до походу не вдалося через наявність
серйозних внутрішніх проблем в Угорщині, що розглядалася як ударна сила
хрестоносців.

2. БОРОТЬБА БОСНІЙСЬКИХ БОГОМИЛІВ.

БОСНІЙСЬКА БАНОВИНА

Незабаром протистояння боснійських богомилів і Римської курії ще більше
загострилося. В 1232 р. в Боснії скинули з престолу Стефана, сина
Куліна; баном проголосили Нінослава, що свідчило про посилення позицій
богомилів. Після кількох спроб розв’язати проблему шляхом умовлянь і
переговорів, а також погроз, папа знову оголосив про початок хрестового
походу проти богомилів (1234). Католицьке військо очолив угорський
король Коломан, котрий дбав не стільки про утвердження істинної віри,
скільки про власні інтереси, пов’язані зі здобуттям нових земель. Війна
на території Боснії тривала п’ять років. Мадярам спочатку не таланило,
проте згодом вони дістали підтримку одного з боснійських можновладців
(угорського князя Себислава, сина Стефана й онука Куліна). Завдяки цій
підтримці угорці здобули низку перемог, змусивши капітулювати боснійців,
а незабаром і жителів області Хум, яка в той час належала до Рашки. У
1239 р. угорське військо покинуло Боснію, що дало змогу банові Нінославу
цілком відновити й навіть зміцнити особисту владу та суверенітет країни.
Небезпека з боку Угорщини зовсім зникла, коли в 1241 р. на угорські
землі вдерлися татаро-монголи. У 1242р. один із татарських загонів,
повертаючись з Далмації, пройшов і територією Боснії, завдавши її
мешканцям значної шкоди [9, c.107].

Суперечності між боснійськими правителями і Римською курією, спричинені
поширенням у Боснії богомильства, існували й у наступні десятиліття.
Чергове загострення їх. сталося; в другій половині 40-х років, коли папа
Римський втретє закликав до хрестового походу проти Боснії. Нінослав,
наслідуючи приклад Куліна, звернувся до нього з листом, у якому доводив,
що він є добрим католиком, а певну допомогу від богомилів приймав
виключно заради захисту країни від зовнішніх ворогів. Папу задовольнили
пояснення, і хрестовий похід не розпочався. Проте вже у 1250 р.
угорський король Бела IV, скориставшись смертю Нінослава й загостренням
боротьби між претендентами на боснійський престол, вторгнувся до Боснії
й без особливих труднощів захопив її. Для того, щоб легше контролювати
загарбані землі, Бела поділив Боснію на дві частини: з північних
областей зробив провінцію Угорщини, якою мали керувати угорські
намісники, а південну частину — Верхню Боснію — залишив під владою
боснійського бана. Крім того, було виділено нову адміністративну одиницю
— Мачванську бановину, — першим правителем якої став зять Бели IV,
чернігівський князь Ростислав Михайлович (під його зверхністю, крім
Мачви, опинилася північно-східна частина Боснії з місцевостями Солі та
Усорою), Банський престол після поділу Боснії посів Приєзда, котрого
дехто вважає родичем Нінослава й котрий ще в 1233 р. згадується серед
тих боснійців, які перейшли в католицтво. За однією з версій, саме він
заснував династію Котромановичів. Бан визнавав васальну залежність від
Угорщини, про що, зокрема, свідчить той факт, що в 1260 р. боснійські
загони в складі угорського війська брали участь у війні проти чеського
короля Пржемисла II Отокара [3, c.65].

Наприкінці ХІІІ ст. Боснія залишалася поділеною на окремі області й
становила ласий об’єкт для агресивних зазіхань сусідніх державців.
Боснійський бан (у той час — Стефан І Котро-ман, зять сербського короля
Драгутина) контролював тільки центральні райони країни. Північні (Солі
та Усору) в 1284 р. угорський король Ладислав подарував Драгутинові, а
окремі області на заході в 90-ті роки загарбав хорватський бан Павло
Шубич. У квітні 1299 р. Шубич називав себе “володарем Боснії”, проте
документальних потверджень цьому немає. У грамоті, якою Карл
Неаполітанський улітку 1299 р. підкріпляв права Шубича на ті чи інші
терени, Боснія взагалі не згадується. У 1301 р. Шубич передав свою
частину Боснії молодшому братові Младену, котрий через рік зробив спробу
розширити боснійські володіння, виступивши проти Стефана Котромана. У
червні 1304 р. Младен загинув у одній з битв проти “невірних єретиків”,
але війну проти боснійського бана продовжував Павло. Він добився
бажаного результату: в 1305 р. Шубич поширив свою юрисдикцію на всю
Боснію, незабаром передавши управління нею синові — Младену II. Через
певний час Младен II проголосив боснійським баном Стефана II
Котромановича, сина Стефана І.

На перших порах новий бан цілком залежав від свого патрона, практично
виконуючи роль його намісника, проте згодом, виявивши неабиякий
політичний хист і скориставшись чварами, що охопили Сербію після смерті
короля Мілутина, не тільки утвердився як повноправний володар, а й
розширив свої володіння майже вдвоє. Північний кордон держави Стефана II
сягав Сави (після захоплення Усори та Солі), а південний проходив
узбережжям Адріатики (після завоювання території між Неретвою і Цетине й
частини Хумської землі).

На початку 20-х років XIV ст., після падіння бана Младена Шубича, Стефан
П Котроманович залишився єдиним правителем Боснії. У цей час активно
розвивалася економіка, пожвавилася торгівля. Особливо міцними й плідними
були в ту пору зв’язки Боснії з Дубровником.

Протягом наступних тридцяти років бан Стефан II, незважаючи на численні
проблеми й перманентні загострення як внутрішньо- так
зовнішньополітичної ситуації, знаходив компроміси з впливовими сусідами
й забезпечував умови для нормального життя країни. Навіть коли восени
1350 р. сербський цар Душан з великою армією рушив на Боснію й становище
Стефана II стало критичним (сам він мусив шукати порятунку у
важкодоступних гірських районах, частина боснійських можновладців
перейшла на бік Душана) — доля ще раз посміхнулася банові. Душан одержав
звістку про загострення ситуації на південних кордонах Сербії і негайно
припинив воєнні дії в Боснії, повернувшися до Македонії.

3. БОСНІЯ ЗА ПРАВЛІННЯ ТВРТКО

У 1353 р. Стефан II Котроманович помер, не залишивши після себе сина —
спадкоємця престолу. Боснійський трон посів брат Стефана — Владислав,
але ненадовго, бо також пішов з життя. Як це часто траплялося в подібних
ситуаціях у часи, коли різні знатні роди постійно конкурували між собою
у боротьбі за центральну владу в країні, в Боснії спалахнули усобиці,
учасниками яких були правителі окремих областей. Дружина Владислава —
Олена — заручилася підтримкою угорського короля Лайоша І Великого.
Завдяки його допомозі боснійський престол обійняв син Владислава —
п’ятнадцятирічний Твртко. З ім’ям Твртко пов’язані важливі події в
історії Боснії і, зокрема, перетворення її на королівство. Попервах він
правив за активної участі матері, проте досить швидко перебрав
ініціативу до власних рук. Але це не принесло особливих успіхів: у
другій половині 50-х років бан віддав угорцям західну частину Хумської
області, а також прийняв жорсткіші умови васальної залежності.

Ситуація змінилася на краще після 1363 р. коли Лайош, звинувативши
боснійців у посиленні єресі, вирядив проти Твртко два війська, одне з
яких очолив особисто. Цього разу боснійцям поталанило — угорці досить
швидко відступили. Твртко святкував перемогу, яка дала йому змогу
позбутися статусу угорського васала [11, c.69].

У другій половині 60-х років XIV ст. Боснію охопила громадянська війна.
Проти бана виступив його молодший брат Вук, якого підтримала частина
можновладців. Твртко мусив покинути країну й звернутися по допомогу до
угорського короля. Попри серйозні конфлікти, які виникали між ними
донедавна, Лайош підтримав Твртко, завдяки чому той досить швидко
відновив статус-кво. Толерантність Лайоша значною мірою пояснювалася
тією обставиною, що Вук і його прибічники відкидали традиційну
орієнтацію Боснії на Угорщину, шукаючи зближення із сербами. Для того,
щоб остаточно придушити бунт, Твртко знадобилося майже три роки: сутички
тривали до 1369 р. Противникам бана, серед яких провідну роль
відігравали небіж Твртко Дабіша, воєвода Пурча, правитель Хумської
області Санко Мілтенович, активно допомагав Нікола Алтоманович, один із
сербських можновладців.

Жупан Нікола Алтоманович, столиця якого розташовувалася в місті Ужице,
після загибелі короля Вукашина в битві на Мариці (1371) мав усі підстави
претендувати на сербський престол. Серед інших сербських правителів він
вважався одним із найсильніших; підвладна йому територія починалася
поблизу містечка Рудник у Центральній Сербії і сягала Адріатичного моря.
Алтоманович виступав як основний і дуже небезпечний конкурент князя
Лазаря; наприкінці 1371 р. він навіть відібрав у того область Рудник.
Важко сказати, чим би завершилися змагання Ніколи Алтомановича та Лазаря
Хребеляновича за сербський престол, якби перший не збурив проти себе
більшість сусідів, а другий не скористався цією обставиною й не зібрав
проти конкурента потужний союз сербських можновладців, до якого
приєднався Твртко і який підтримав угорський король Лайош. У 1373 р.
союзники схопили Алтомановича в Ужице, а його землі поділили між собою.

Унаслідок поділу жупи Алтомановича бан Твртко отримав землі в Західній
Сербії з містами Мілешево, Прієполе, Гацко та ін. У такий спосіб
Боснійська держава розширила свої кордони за річку Дрину, яка протягом
століть вважалася природною межею між Боснією і Сербією, сягнувши
теренів навкруги річки Лім. Значна частина Рашки потрапила після цього
під владу Твртко.

Ситуація на Балканах і навколо них у другій половині 70-х років XIV ст.
відкривала для боснійського бана непогані перспективи, що виходили за
межі його попередніх інтересів. Перед Твртко з’явилася реальна
можливість претендувати на сербський престол, який залишався вакантним
після загибелі короля Вукашина Мрнявчевича й смерті останнього з
Неманичів — Уроша (1371). На сербський трон також небезпідставно
розраховував князь Лазар. Його надії після перемоги над Ніколою
Алтомановичем зміцніли, проте й для Твртко ця перемога стала додатковим
стимулом; адже після всіх цих подій його держава виявилася майже вдвоє
більшою, аніж держава Хребеляновича.

Легітимність претензій Твртко на сербський престол підкріплював і той
факт, що його рідна баба — Єлизавета, дружина бана Стефана II
Котромановича — була дочкою короля Драгутина Неманича. Водночас Лазар
своє право на спадщину Неманичів обґрунтовував родинними зв’язками з
династією своєї дружини Мілиці. Отже, Твртко був онуком одного з
Неманичів, представника основної династичної лінії, тоді як Лазар був
тільки чоловіком представниці однієї з неосновних ліній, яка ніколи не
посідала престолу.

Питання легітимності влади за тих часів мало надзвичайну вагу, у зв’язку
з чим позиції боснійського бана були міцнішими, аніж у його основного
конкурента. Втім до прямої сутички між Твртко і Лазарем справа не
дійшла. Обидва вони виявили мудрість і політичну зрілість, надавши один
одному змогу діяти за власними планами й зберігши партнерські стосунки,
що склалися в боротьбі проти Ніколи Алтомановича. Лазар намагався
об’єднати під своєю рукою сербські землі, діючи здебільшого шляхом
установлення родинних зв’язків з іншими правителями. Твртко в 1377р.
проголосив себе королем Сербії та Боснії, прийнявши після цього,
відповідно до традиції, що склалася в сербських правителів ще за
Неманичів, ім’я Стефан Твртко.

Протягом 1377—1390рр. король Твртко зміцнював яр власну державу, так і
особисту владу. Боснія стала наймогутнішою серед усіх балканських країн.
Цьому сприяли зовнішні обставини, але не меншою мірою й такий
суб’єктивний чинник, як неординарні особисті якості Твртко [7, c.92].

Під час війни Венеції проти Генуї 1378—1381 рр. Твртко розширив сферу
впливу на півдні держави, що дало змогу впритул підійти до вирішення
надзвичайно важливого питання стосовно забезпечення виходу країни до
моря (Боснія користувалася портовими послугами Дубровника). Місце для
будівництва нового міста-порту було вибране на північному березі
Которської затоки, а грамоту з цього приводу боснійський король підписав
2 грудня 1382 р. (сьогодні це місто має назву Херцег-Нові й стоїть на
території Чорногорії).

Чвари в Угорщині, що спалахнули після смерті Лайоша (вересень 1382 р.),
по-перше, дали змогу Твртко остаточно позбутися васальної залежності від
угорських правителів, а по-друге, сприяли активізації його зусиль,
спрямованих на розширення своїх володінь за рахунок колишніх угорських
територій (Хорватія, Далмація).

Угорський престол після Лайоша успадкувала його старша дочка Марія;
проти неї виступили окремі хорватські можновладці (брати Хорвати, один з
яких — Іван — був баном Мачви, інший — Павле — загребським біскупом, та
їхній дядько Іван Паліжна). В пошуках підтримки за межами країни вони
досить швидко згуртувалися навколо боснійського короля. Твртко у певний
момент обернувся на неприхованого противника королеви Марії, своєю
активною допомогою рятуючи раз по раз від остаточної поразки її опонента
— принца Вадислава — та його прибічників.

У серпні 1388 р. досить великий османський загін під проводом Шаїна
з’явився на території Боснії. 27 серпня, неподалік від міста Білеча,
боснійське військо під командуванням воєводи Влатко Вуковича зустріло
турків і розбило їх ущент. Твртко продовжив активну політику в Далмації,
проте вже наступного року мусив зосередити свої зусилля на новій
османській загрозі: проти союзної Сербії з великою армією вирушив султан
Мурад. Зрозумівши небезпеку, яка загрожувала не тільки Сербії, а й
Боснії, Твртко вирядив на допомогу князеві Лазарю великий загін під
проводом Влатко Вуковича; разом із боснійцями до Лазаря прибув і
хорватський союзник Твртко — Іван Паліжна.

????$??$

`

n

?6

8

`

n

8

???????$??$??????Битву на Косовому полі (28 червня 1389 р.) в тогочасній
Боснії сприйняли специфічно. Воєвода Вукович, виходячи, очевидно, з
того, що Мурад загинув у битві, й турки відразу після бою покинули
Сербію, повідомив Твртко про перемогу християнського війська князя
Лазаря. Твртко, у свою чергу, поділився радісною новиною з деякими
західними сусідами, а також із жителями далматинських міст. При цьому
повідомлення до міста Трогір було відправлене з двору боснійського
короля 1 серпня, отже, навіть через місяць після битви оцінка її
наслідків не зазнала змін [8, c.130].

Ще у 1388 р. Твртко установив контроль над значною частиною Хорватії.
Протягом першої половини 1390 р. зверхність боснійського короля визнали
всі далматинські міста (крім Задара та Дубровника), а також острови
Хвар, Брач і Корчула. У деяких документах, датованих липнем—серпнем 1390
р., з’являється новий титул Твртко: “король Рашки, Боснії, Далмації,
Хорватії та Примор’я”.

У цей час держава Твртко переживала добу найвищого піднесення. Боснія
стала найбільшою за територією балканською країною: до її складу
входили, крім традиційно боснійських земель і частини Рашки, майже все
Далматинське узбережжя й так звана Вузька (Стара) Хорватія. На півночі
боснійські кордони сягали річок Сави й Уни, на півдні — Адріатичного
моря, на сході — річок Дрини, Ліму й Морачи. Після загибелі князя Лазаря
Твртко мав можливість ще більше розширити свої володіння на південному
сході, проте не скористався нею — або з морально-етичних міркувань, або
не бажаючи наближатися впритул до земель, підкорених Османською
імперією.

На межі 80-90-х років XIV ст. Боснія була найбільшою й наймогутнішою
серед держав Волконського півострова, поступаючись тільки Порті. Вона
являла собою політичну, економічну та військову силу, здатну
претендувати не тільки на субрегіональне (у центральній частиш Балкан),
а й на регіональне (усі Балкани, Центральна Європа) лідерство. Дехто із
сербських істориків порівнює Боснію часів Твртко з державою царя Душана,
наголошуючи водночас, що перша мала набагато більше шансів на тривале
існування, аніж друга. Вони пояснюють це етнокультурною однорідністю
Боснії, на відміну від суміші різномовних народів, що їх зібрав Душан,
“цар сербів, греків і албанців”.

Між державами Твртко і Душана є ще одна спільна риса: обидві вони стали
результатом діяльності їхніх правителів і обидві занепали, коли ті
померли, їх об’єднує й те, що Твртко, як і Душан, помер раптово у
середині березня 1391 р.;на п’ятдесят другому році життя, перебуваючи в
розквіті сил і в зеніті слави. Щоправда, держава царя Душана розпалася
відразу після його смерті, тоді як держава Твртко після березня 1391 р.
існувала певний час, утративши роль регіонального лідера й активність у
зовнішній політиці [4, c.117].

4. ЗАНЕПАД БОСНІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА РУХУ БОГОМИЛІВ

Боснійський престол після Твртко успадкував його дядько — Дабіша, котрий
за відсутності особистого авторитету не зміг приборкати сепаратистські
прагнення можновладців, дуже швидко перетворившись на іграшку в їхніх
руках. Проти нового короля діяли й зовнішньополітичні чинники:
країни-сусіди Боснії, насамперед Угорщина, намагались повернути собі
території, втрачені за правління Твртко. Усе це разом — недостатній
авторитет нового короля, сепаратизм феодалів, загрози ззовні — призвело
до того, що королівська влада, яка формально зберігалася в Боснії до
60-х років XV ст., фактично втратила роль центрального проводу вже через
кілька років після смерті Тертка. Натомість окремі області, що й за
Тертка мали певну автономію, ще більше зміцніли й взяли курс на
політику, практично незалежну від нового боснійського державця. Реально
Дабіша контролював тільки частину Центральної Боснії, тоді як значно
більші терени перебували в руках можновладців: князя Павле Раденовича,
воєводи Влатко Вуковича (наступником якого став у 1392 р. його небіж
Сандаль Хранич), братів Радивоєвичів, Хрвоє Вукчича, котрий мав
найбільший авторитет і здійснював найсильніший вплив на хід подій у
країні. Не випадково саме Хрвоє Вукчич, разом з його братом Вуком, ще
влітку 1391 р. проголосили хорватсько-далматинськими банами [12, c.94].

Серйозні проблеми для Дабіши виникли в 1393 р., коли на нього почав
чинити тиск угорський король Сигізмунд, вимагаючи відновлення васальної
залежності Боснії від Угорщини. Ресурсів для опору Дабіша не мав, через
що мусив прийняти умови Сигізмунда, уклавши з ним Джаковацьку угоду (від
назви міста, де проходили переговори). Згідно з нею Дабіша визнавав
зверхність монарха Угорщини над Боснією. Також зазначалося, що Дабіша
залишатиметься на боснійському престолі до кінця життя, а після його
смерті корону успадкує Сигізмунд.

Джаковацька угода, безумовно, йшла врозріз із боснійськими інтересами,
проте вона мала для Боснії і позитивне значення, оскільки залишала
недоторканною територію країни. Проти угоди виступила частина
боснійських феодалів на чолі з Іванишем Хорватом. Однак вони не змогли
чинити організований опір угорському війську короля Сигізмунда. Дабіша
не підтримував Хорвата, але це не врятувало його від помсти угорського
монарха. Сигізмунд скористався повстанням боснійських феодалів як
приводом для висунення нових претензій. Цього разу він зажадав, щоб
Дабіша відмовився від влади над Хорватією і Далмацією. Тому не
залишалося нічого іншого, як погодитися й на це. Незабаром, у вересні
1395 р., Дабіша помер, а боснійський трон, згідно з ухвалою провідних
боснійських можновладців, обійняла його вдова Олена. Це суперечило
Джаковацькій угоді, але Сигізмунд, що в той час готувався до вирішальних
битв з турками, не став вимагати негайного забезпечення власних прав на
боснійський престол, відклавши розв’язання цього питання до кращих
часів.

Королева Олена справляла ще менший вплив на внутрішньо- та
зовнішньополітичну ситуацію, аніж її чоловік. Вона протрималася на
престолі до 1398 р. завдяки вдалому для себе збігові обставин, хоча
фактично влада в Боснії на той час належала трьом наймогутнішим
феодалам: Павле Раденовичу, Сандалю Храничу, Хрвоє Вукчичу. Хрвоє
висунув наступного кандидата на престол — Остою Христича, який протягом
усіх років свого правління (1398—1404) слухняно виконував його волю [14,
c.151].

Протягом 1398 р. Боснія двічі ставала жертвою агресії з боку Османської
імперії та Угорщини — й двічі святкувала перемогу. У січні численне
турецьке військо мусило відступити, втікаючи від несподівано холодної
зими й величезної кількості снігу. У липні король Сигізмунд, якого аж
ніяк не влаштовував розвиток подій у Боснії, зробив спробу повернути
ситуацію на свою користь. Однак мадяри зустріли впертий опір і,
зрозумівши, що швидкої перемоги не здобути, припинили похід. Хрвоє,
переслідуючи угорців, захопив Дубицьку жупу.

Події на зламі ХІУ-ХУ ст. принесли Хрвоє Вукчичу нові успіхи й ще більше
посилили його роль і становище в державі. У 1400 р. він одержав від
Остої як винагороду за вірну службу область Лівно, після чого майже вся
Західна Боснія опинилася під його владою. Щоправда, в 1402 р.
хорватський бан Мірко Бубек, скориставшися відсутністю Хрвоє, повернув
собі Дубицьку жупу, але Вукчич надолужив утрачене на іншому напрямі — в
Далмації. Восени 1403 р. один із претендентів на угорський престол —
король Неаполітанський Владислав (саме його підтримували Остоя та Хрвоє)
— призначив Вукчича своїм головним намісником в Угорщині, Хорватії,
Далмації та Боснії, подарувавши йому острови Брач, Хвар і Корчулу, а
також місто Спліт. Хрвоє одержав від Владислава ще один подарунок —
герцогський титул, що, де-юре, давало йому право вважати свої володіння
окремою, цілком самостійною державою.

Тим часом усобиці в Угорщині завершилися перемогою основного противника
короля Владислава — Сигізмунда, котрий негайно взявся наводити порядок у
своїх володіннях і вже наприкінці 1403 р. з’явився з військом у Боснії.
Король Остоя не ризикнув виступити проти нападника й визнав зверхність
угорського державця, що викликало невдоволення частини боснійських
феодалів, у тому числі й Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича. Остоя
намагався балансувати між сторонами, що протистояли одна одній, однак це
йому не вдалося й у травні 1404 р. його усунули від влади. Новим королем
Боснії став Тертко II Тврткович, залежність якого від тих, хто привів
його до влади (насамперед від Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича), була
майже абсолютною. Твртко II залишався на престолі до 1408 р. Цей рік
приніс Боснії та боснійцям серйозні зміни: король Сигізмунд знову
виступив проти них і здобув перемогу, внаслідок чого його владу визнали
навіть ті, хто до останнього підтримував Владислава. У листопаді 1408р.
королем Боснії знову проголосили Остою. Не до кінця задоволений з
досягнутого й, очевидно, маючи на меті домогтися виконання умов
Джаковацької угоди, Сигізмунд протягом 1410—1411 рр. здійснив кілька
походів на Боснію. Його союзниками тепер були Хрвоє Вукчич, який навіть
очолив один із загонів, виряджених угорським королем проти боснійців, і
сербський деспот Стефан Лазаревич, а основними противниками — Сандаль
Хранич і Павле Раденович.

Усобиці в Боснії тривали й у наступні роки, внаслідок чого в країні
запанував цілковитий хаос. У 1415 р. сталася подія, що мала дуже
серйозні наслідки як для основних учасників цих конфліктів, так і для
держави в цілому: Хрвоє Вукчич звернувся по допомогу до турків.
Незабаром Османська імперія перетворилася на вагомий зовнішній чинник,
що впливав на внутрішньополітичну ситуацію в Боснії, дуже швидко
відсунувши Угорщину на другий план. У такий спосіб розпочалася
підготовка до вирішального наступу турків, що завершився втратою Боснією
державності в 1463 р.

На перших порах турків, як альтернативу домінуванню Угорщини, підтримала
в Боснії не лише феодальна верхівка, яку підштовхували до цього інтереси
змагань з конкурентами, а й значна частина простого люду. Від Османської
імперії чекали нових способів розв’язання проблем, у тому числі й
питання віросповідування (толерантність ісламу стосовно поширених у
Боснії православ’я та богомильства була набагато вищою порівняно з
агресивною нетерпимістю католицтва).

Події в Боснії в 20—30-ті роки XV ст. в основному пов’язані з
перманентною громадянською війною, дальшим погіршенням економічної
ситуації та умов життя більшості населення, поступовим зростанням
османського впливу й присутності. Головну роль у вирішенні
внутрішньополітичних питань відігравав Сандаль Хранич, а боснійський
престол по черзі обіймали Остоя (помер у 1418 р.), його син Стеван
(де-факто до 1420 р., де-юре до смерті в 1423 р.), Твртко II (помер у
листопаді 1443 р.). Угорщина час від часу намагалася робити кроки,
спрямовані на повернення її колишніх позицій у Боснії; Боснія та Сербія
воювали між собою, намагаючись розв’язати територіальні суперечки
навколо міста Сребрениця. Традиційно активну роль у
внутрішньобоснійських справах прагнула відігравати Венеція; значний
вплив справляв Дубровник. В умовах релігійного плюралізму, наявності на
території країни прихильників відразу чотирьох віросповідань
(богомильства, православ’я, католицизму, ісламу), найбільшу вагу мали
богомили, які виступали проти будь-якої королівської влади, будь-якої
централізації і тим самим об’єктивно сприяли процесові дезінтеграції
країни, гальмували утвердження боснійської державної ідеї.

Наступним, після Тертко II, боснійським королем став Стефан Томаш, син
Остої (1443—1461). Проти нього виступили окремі боснійські можновладці,
очолювані найвпливовішим на той час у Боснії феодалом, небожем Сандаля
Хранича — Стефаном Вукчичем, якого до того ж підтримували Османська
імперія, частина угорських феодалів, зокрема Герман Цель-ський, який
претендував на боснійську корону, а також богомили. Томаш урятував
ситуацію лише завдяки підтримці папської курії (заради цього він прийняв
католицтво) та іншого мадярського феодала, конкурента Германа Цельського
— Янко Хуняді.

Обставини як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру не дали змоги
Томашеві виробити стратегію і тактику боротьби за збереження боснійської
державності перед лицем османської загрози, що дедалі зростала. Боснія в
добу його правління, як і раніше, потерпала від чвар, втрачала нові й
нові області. Найбільшою територіальною втратою було відокремлення в
1448 р. земель, що належали герцогові Стефану. Незабаром, зважаючи на
титул їхнього володаря, ці землі дістали назву “Герцеговина”. У 1454 р.
султан, окрилений захопленням Константинополя (1453), зажадав від Томаша
передання туркам чотирьох боснійських міст, а через три роки вирядив до
Боснії великий загін робітників, які мали під захистом 8-тисячного
війська збудувати переправи через річку Сава. Фактично покинутий
напризволяще західними союзниками, Томаш зробив спробу бодай частково
виправити становище через об’єднання Боснії та Сербії під владою свого
сина Стефана Томашевича, проте це йому не вдалося.

Після падіння Сербії в 1459 р. стало зрозуміло, що наступною на черзі
стане Боснія і, що загарбання її турками є лише питанням часу. В липні
1461 р. Томаш помер, престол успадкував його син Стефан, якому судилося
бути останнім боснійським королем. Навесні 1463 р. османські загони
почали регулярно здійснювати рейди проти Герцеговини та Боснії. Стефан,
розуміючи безвихідь свого становища, запропонував султанові договір,
який передбачав збереження статус-кво на п’ятнадцять років, але
відповіді на свою пропозицію не одержав. У травні 1463 р. султан на чолі
потужної армії вступив на територію Боснії, крок за кроком просуваючись
углиб країни й захоплюючи одне за одним усі найважливіші міста. Похід
тривав лише шість тижнів і завершився цілковитою перемогою турків, без
жодної серйозної битви й практично без опору боснійців. Короля Стефана
Томашевича, як і більшість боснійських можновладців, за наказом султана
стратили. У всіх основних містах країни розмістилися османські залоги.
Боснія перестала існувати як самостійна держава [12, c.99].

Соціально-економічний розвиток Боснії в цілому відбувався так само як і
в інших сербських землях. Певні відмінності зумовлювалися в основному її
розташуванням, або, за твердженнями деяких істориків, тим, що вона
протягом майже всієї своєї історії залишалася “периферією периферії”.

Існували дві основні соціальні верстви: панство і селянство. Окрему
групу становило духовенство. До панів належали всі, хто мав у своєму
розпорядженні чи у власності надлишок землі й селян, які цю землю на
певних умовах обробляли. Всі інші вважалися селянами. Останні, своєю
чергою, поділялися на “себрів”, “кметів”, “отроків”, “селян” — залежно
від характеру майнових відносин з паном. Цікаво, що за відсутності
перехідної соціальної групи існував такий соціальний прошарок, як слуги.

Основними заняттями населення були землеробство і тваринництво. З часом
дедалі важливішу роль починає відігравати торгівля. Традиційно
прибутковою діяльністю вважалося утримання “ханів” — місць для ночівлі
вздовж численних караванних шляхів, що проходили територією Боснії.

Рівень життя більшості боснійців був відносно невисокий, що пояснювалося
низьким рівнем організації праці, її традиціоналізмом і майже повною
відсутністю механізації, їжа селян була досить одноманітною, а побутові
умови примітивними.

З приходом османів у Боснії мало що змінилося. На відміну від Сербії,
більша частина боснійської феодальної еліти прийняла іслам і залишилася
при своїх маєтностях. Отуречення не становило нагальної потреби,
оскільки турки загалом у питаннях віросповідання виявляли неабияку
толерантність. На цей крок боснійські пани йшли головним чином заради
збереження своїх прав і майна. Вагому роль у цьому процесі відіграла й
колишня належність багатьох боснійських панських родів до богомильства,
а відтак значно менша, ніж у Сербії, “прихильність” до певної віри й
значно більша готовність використовувати релігію як інструмент для
забезпечення власного добробуту.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні висновки:

Богомильство, єретичний рух на Балканах. Виник ще на початку Х ст.,
очевидно, на території Македонії під впливом павлікіанства. Названо, на
думку більшості істориків, по імені попа Богомила, який, ймовірно був
автором Соціальної програми Богомильство: осуд багатства, заперечення
феодальної експлуатації і державної влади.

Богомильство відкидало пануючу східно-християнську церкву, ієрархію,
храми, таїнства й обряди, підкорянні священиками (замінивши їх більш
простими молитвами, спільними ритуальними трапезами). Богомильство не
визнавало Старий заповіт, поклоніння хресту, святим, мощам.

В основі релігійно-філософського навчання Богомильство лежало уявлення
про подвійність світу, про постійну боротьбу в ньому доброго і злого
початків. Земний світ і тіло людини богомили повідомляли створеними
дияволом, небесний світ і душу людини — проявом доброго початку.

У богомильских громадах розрізнялися ті, що вели аскетичний спосіб
життя, заперечували шлюб, і рядові члени. Очолювали богомильські громади
«дедці» — єпископи.

Укріпившись в Болгарії в Х ст., богомильство поширюється в ХІ-ХІІ
ст.ст. у Візантії, у ХІІ-ХІІІ ст.ст. у Сербії і Боснії. У Боснії воно
стало пануючою формою ідеології, перетворивши у своєрідну церкву.

Дослідники пояснють розмах богомильства саме у Боснії відсутністю
сильної центральної влади, постійними змаганнями католицького і
православного впливів, а також причинами соціального характеру
(близькістю постулатів богомилів антифеодальним й антицерковним
прагненням широких народних мас). С.Станоєвич, автор “Історії сербського
народу”, вказує і на суголосність богомильства з “анархістськими
схильностями народу”.

У 20-30-ті роки XIII ст. Боснія, де богомильство, незважаючи на офіційні
покаяння перед папою Римським бана Куліна, дійсно перетворилося мало не
на загальнодержавну релігію, потрапила в дуже скрутне становище. У
1221—1222 рр. папа Римський уперше закликав правителів католицьких
держав до хрестового походу проти богомильської Боснії. Щоправда, цього
разу перевести справу від закликів до походу не вдалося через наявність
серйозних внутрішніх проблем в Угорщині, що розглядалася як ударна сила
хрестоносців.

Незабаром протистояння боснійських богомилів і Римської курії ще більше
загострилося. В 1232 р. в Боснії скинули з престолу Стефана, сина
Куліна; баном проголосили Нінослава, що свідчило про посилення позицій
богомилів. Після кількох спроб розв’язати проблему шляхом умовлянь і
переговорів, а також погроз, папа знову оголосив про початок хрестового
походу проти богомилів (1234). Католицьке військо очолив угорський
король Коломан, котрий дбав не стільки про утвердження істинної віри,
скільки про власні інтереси, пов’язані зі здобуттям нових земель. Війна
на території Боснії тривала п’ять років. Мадярам спочатку не таланило,
проте згодом вони дістали підтримку одного з боснійських можновладців
(угорського князя Себислава, сина Стефана й онука Куліна). Завдяки цій
підтримці угорці здобули низку перемог, змусивши капітулювати боснійців,
а незабаром і жителів області Хум, яка в той час належала до Рашки. У
1239 р. угорське військо покинуло Боснію, що дало змогу банові Нінославу
цілком відновити й навіть зміцнити особисту владу та суверенітет країни.
Небезпека з боку Угорщини зовсім зникла, коли в 1241 р. на угорські
землі вдерлися татаро-монголи. У 1242р. один із татарських загонів,
повертаючись з Далмації, пройшов і територією Боснії, завдавши її
мешканцям значної шкоди.

Суперечності між боснійськими правителями і Римською курією, спричинені
поширенням у Боснії богомильства, існували й у наступні десятиліття.
Чергове загострення їх. сталося; в другій половині 40-х років, коли папа
Римський втретє закликав до хрестового походу проти Боснії. Нінослав,
наслідуючи приклад Куліна, звернувся до нього з листом, у якому доводив,
що він є добрим католиком, а певну допомогу від богомилів приймав
виключно заради захисту країни від зовнішніх ворогів. Папу задовольнили
пояснення, і хрестовий похід не розпочався. Проте вже у 1250 р.
угорський король Бела IV, скориставшись смертю Нінослава й загостренням
боротьби між претендентами на боснійський престол, вторгнувся до Боснії
й без особливих труднощів захопив її. Для того, щоб легше контролювати
загарбані землі, Бела поділив Боснію на дві частини: з північних
областей зробив провінцію Угорщини, якою мали керувати угорські
намісники, а південну частину — Верхню Боснію — залишив під владою
боснійського бана. Крім того, було виділено нову адміністративну одиницю
— Мачванську бановину, — першим правителем якої став зять Бели IV,
чернігівський князь Ростислав Михайлович (під його зверхністю, крім
Мачви, опинилася північно-східна частина Боснії з місцевостями Солі та
Усорою), Банський престол після поділу Боснії посів Приєзда, котрого
дехто вважає родичем Нінослава й котрий ще в 1233 р. згадується серед
тих боснійців, які перейшли в католицтво. За однією з версій, саме він
заснував династію Котромановичів. Бан визнавав васальну залежність від
Угорщини, про що, зокрема, свідчить той факт, що в 1260 р. боснійські
загони в складі угорського війська брали участь у війні проти чеського
короля Пржемисла II Отокара.

Наприкінці ХІІІ ст. Боснія залишалася поділеною на окремі області й
становила ласий об’єкт для агресивних зазіхань сусідніх державців.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Виппер Р.Ю. История древнего мира Р. Ю. Виппер. История средних веков. –
М., 1993. – 603 c.

Гшьфердинг А. Босния, Герцеговина и Старая Сербия. – Санкт-Петербург,
1999. – 511 с.

Дворник Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000.

Дринов М. Заселение Балканского полуострова славянами. – Москва, 1983. –
542 с.

Європа у середні віки / Упорядник Матущенко К.І. – К., 1997. – 451 с.

История средних веков: В 2 т. Т. 1: Учебник / Под ред. С.П.Карпова. —
4-е издание. — М: Изд-во Моск. ун-та; Изд-во «Высшая школа», 2003. — 640
с.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.Т. 1.

История южных и западных славян. Курс лекций. – Москва, 1999.

История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1989. – 701 с.

История южных и западных славян: В 2 т. – Москва, 1998.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс
лекцій: Навч. посібник / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та
ін. Вид. 2-ге, стереотипне. — К.: Либідь, 2003. — 632 с.

Релігія: енциклопедія / А. А. Грицанов, Г. В. Синило.— Мн.: Книжковий
Будинок, 2007. – 418 с.

Таевский Д. А. Християнські єресі і секти — ИНТРАДА, 2003. – 225 с.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 26

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020