HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Формування української державності в середині 1917 р. Перший та другий
універсал Центральної Ради»
ПЛАН
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ. ВИНИКНЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ
РАДИ
1.1. Боротьба за національно-державне відродження України. Утворення
Центральної Ради
1.2. Військове будівництво та спеціальні служби
1.3. Вплив Центральної Ради на судову систему УНР. Законодавча
діяльність Центральної Ради
РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ТА ДРУГИЙ УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
2.1. Особливості прийняття та завдання Першого Універсалу ЦР
2.2. Другий Універсал Центральної Ради
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність даної теми зумовлена тим, що боротьба за державність
України у 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської
війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька
етапів. На першому – етапі національну революцію очолювала Центральна
Рада.
УЦР заснована у Києві 4 березня 1917 з ініціативи Товариства Українських
Поступовців за участю українських політичних партій, українських
військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства,
громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство,
Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і
аґрономів тощо). Головою УЦР заочно обрано М. Грушевського, якого
тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д.
Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського
народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала
дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після
скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на
своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських
політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від
губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова М. Грушевський,
заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.
Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна
назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду.
Вона складалася з членів президії й секретарів УЦР та по двох
представників від політичних фракцій.
При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за
інформацією П.Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів
УЦР – 798, І.Нагаєвський називає цифру 848).
З ініціативи УЦР у Києві відбувся з 21 вересня по 28 вересня 1917 З’їзд
народів Росії.
Важливе місце в діяльності Центральної Ради посідають Універсали.
Універса?ли Украї?нської Центра?льної Ра?ди — грамоти-прокламації, що їх
видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької
доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які
визначили етапи української держави — від автономної до самостійної.
Після проголошення автономії (І Універсал 10 червня 1917 р.) УЦР обрала
Генеральний секретаріат — автономний уряд України,який складався з
восьми секретарств.
Тимчасовий Уряд Росії «Постановою» 16 липня 1917 р. вирішив: «призначити
як вищий орган керування крайовими справами на Україні окремий орган —
Генеральний секретаріат, склад якого буде визначено урядом у згоді з
УЦР».
Після визнання УЦР Тимчасовим Урядом (II Універсал) її доповнено
представниками, обраними на І Всеукраїнському Робітничому З’їзді 24
липня — 27 липня 1917 р. (100 чоловік) та представниками меншостей.
Об’єкт дослідження: державотворчі процеси в 1917 році в Україні, перший
та другий універсали Української Центральної Ради.
Предмет дослідження: умови, в яких відбувалися державотворчі процеси в
Україні у 1917 році, особливості створення та діяльності Центральної
Ради, історична роль І та ІІ Універсалів ЦР тощо.
Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів та
підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури,
додатків.
Загальний обсяг роботи – 32 сторінки.
РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ. ВИНИКНЕННЯ
ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
1.1. Боротьба за національно-державне відродження України.
Утворення Центральної Ради
Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку
національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною
перешкодою на шляху розв’язання національного питання, як уже
зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і
заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх
національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.
З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.) [5, c.81].
3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії.
4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського
про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що “у
вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу”.
Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися
питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній
будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя),
утворення агітаційної школи та ін.
Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як
організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного
ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на
самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.
Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча
М.Грушевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до
українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра,
С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала
українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію,
розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули
до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для
України у складі Російської федеративної республіки [7, c.101].
Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на
прикладі “українських земель Російської держави, які прагнуть до того,
щоб з них була утворена одна національна територія”. Вона “має вершити у
себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні,
утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми
доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое
законодавство, адміністрацію і суд”.
19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася
ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі
переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.
Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над
скликанням з’їзду, який одержав назву “Всеукраїнський Національний
Конгрес”. В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок
по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900
делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали
участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини
(Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад,
“Державне право і федеративні змагання України” (Дорошенко), “Федералізм
та домагання російської демократичної республіки” (Шульгін), “Права
національних меншин та їх забезпечення” (Ма-тушевський), “Про спроби
створення автономного ладу на Україні” (Крижанівський) та ін. У
документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі
українського національного руху: широка національно-територіальна
автономія України та інших регіонів країни у складі Російської
федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних,
політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні;
допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з
Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають
в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати
крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях.
Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали
бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних
питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у
тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його
заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі — Ф.
Крижанівський і Д.Антонович.
Таким чином. Конгресом були оформлені ідеологічні та організаційні
основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва
як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та
промислової буржуазії, з одного боку, а з другого — тієї частини
пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради
використали могутнє патріотичне піднесення українського народу,
підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких
обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті [10,
c.92].
Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради є рішення
Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися
саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність
президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що
називають апаратом, з’явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь
час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого
елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте
і ця проблема була розв’язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу
Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту
автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав
регламентувати діяльність Центральної Ради, став “Наказ Українській
Центральній Раді” від 5 травня 1917 p. Він юридичне закріпив існуючий
порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних
зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій,
секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада
практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її
вплив зріс настільки, що М.Грушевський визнав за можливе говорити про
“Тимчасовий Український уряд”.
Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти вимогу політичної
автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою
активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша
офіційна зустріч відбулася у другій половині травня під час перебування
О.Керенського у Києві). У зв’язку з цим Рада, яка була виразником
інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу,
залучаючи на свій бік різні верстви населення.
Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала
підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 p. всеукраїнських
з’їздів: військового, селянського і робітничого. Залученню в русло
політики Центральної Ради нових соціальних груп, перш за все на місцях,
сприяло також утворення губернських, повітових та міських “українських
рад” (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у
Києві). Велике значення мав і Всеукраїнський військовий з’їзд, на який
з’їхало близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою
залежала від позиції армії і флоту. З’їзд ухвалив рішення про
українізацію армії [11, c.59].
1.2. Військове будівництво та спеціальні служби
Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по
українізації військових формувань як на території України, так і на
фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення не регулярної
армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра
політична боротьба.
Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом
було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада
стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він
подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.
У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло
рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило
кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і
відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський,
артилерійський, зв’язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати
проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися
“без роботи”. М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до
українського війська приймалися лише “офіцери, що були родом з України”
[14, c.73].
Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23
грудня з’явився закон “Про відстрочення призова на військову службу і
відкомандирування з неї громадян Української Республіки”, потім — закон
“Про утворення Комітету по демобілізації армії” і, нарешті, 16 січня —
тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який
остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння
народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати
й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому
до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які
після відповідної підготовки приступили б до організації народної
міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли
під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не
вистачає регулярної армії.
Якщо дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної
Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що
Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна
навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть,
напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї під боком
активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися
опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради —
газета “Пролетарская мысль”. Разом з тим, відомими є й протилежні факти,
досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 p.
Втім, ця роздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральної
Ради, яка впливала на її діяльність, — насамперед організаційною
неспроможністю,
Весною 1918 p., вже після повернення до Києва, Центральна Рада вдалася
до останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропонувалося
розширити повноваження губернських комісарів — їм надавалося право
“видавати обов’язкові постанови по справах, які торкаються порушення
громадського порядку та спокою і державної безпеки”. Губернські комісари
мали застосувати за порушення виданих ними обов’язкових постанов штраф
до 3000 крб. або карати тюрмою строком до 3 місяців [6, c.91].
Крім того, 6 квітня Центральна Рада ухвалила утворити “Анкетно-слідчу
комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей
цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на
місцях”. Анкетно-слідча комісія утворювалася у складі 25 членів
Центральної Ради і мала виконувати такі функції: “дослід неправомірного
поводження властей цивільних і військових на місцях, вживання заходів і
видання розпоряджень щодо усунення і попередження цих явищ, з’ясування
політичної і соціальної ситуації на місцях”, а також інші завдання. Все
це свідчило про позитивну тенденцію в політиці Центральної Ради, яка
прагнула боротьбу з анархією поєднати з боротьбою проти зловживань
представників місцевої влади, а головне, мати якусь об’єктивну картину
того, що відбувається за межами столиці.
1.3. Вплив Центральної Ради на судову систему УНР. Законодавча
діяльність Центральної Ради
27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним
Секретаріатом законопроект, відповідно до якого “суд на Україні
твориться іменем Української Народної Республіки”. 12 грудня
Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради
законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового
Генерального Суду, і через три дні він був ухвалений Центральною Радою.
“Генеральний Суд, – йшлося в ст. 1, – складається з трьох департаментів:
цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території
України всі функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах
судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового
відомства”. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їх
повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції —
визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема
“Учреждением судебных установлений”. Цим же законодавством керувалися й
суди першої інстанції.
Проблем чинності законодавства колишньої Російської імперії торкалися ще
дві статті зазначеного акта. Так, у ст. 8 вказувалося, що “Генер. Суд в
своїй чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Правит.
Сенату, і порядкує їх з нинішнім законом про утворення Генер. Суду і
ухвалами законодавчого органу України”, а ст. 9 підтверджувалося, що
“декрети Правит. Сенату в справах повсталих на території України і
подані йому до проголошення Генер. Судом своєї діяльності визначаються
У. Н. Республікою за правосильні і обов’язкові для судових установ
України” [12, c.135].
Генеральний Суд після формування свого персонального складу мав
розробити свій “докладний регламент” і через секретарство судових справ
подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалі це секретарство
мало значний вплив на діяльність Генерального Суду.
У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана “прокураторія”. З
одного боку, вона діяла при Генеральному Суді і називалася —
Прокураторія Генерального Суду, а з другого — її регламент
затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з
прокурорів звання старшого й доручало “провід над прокураторією”. На
початку січня 1918 p. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон “Про
упорядження прокураторського нагляду на Україні”.
Важливий крок на шляху формування судової системи Центральна Рада
зробила 30 грудня 1917 p. Вона спеціальним законом визнала
“неправомочність київської, харківської й новочеркаської судових палат з
1 грудня 1917 p.” і одночасно ухвалила ще один закон — “Про заведення
апеляційних судів”. Повноваження, “обсяг ділання” й внутрішня
організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не
відрізнялись від попередніх судових палат.
Нарешті, необхідно назвати й закон “Про умови обсадження і порядок
обрання суддів Генерального і апеляційних судів” від 23 грудня 1917 p.
Всі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.
Цікаво, що на практиці вибори суддів проходили в обстановці конкурентної
боротьби. Як свідчать протоколи засідання Центральної Ради від 2 квітня
1918 р., на ньому було обрано п’ятеро Генеральних суддів, причому для
голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами
Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для
голосування було внесено ЗО кандидатів, а обрано лише 10.
Наприкінці квітня 1918 p. Центральна Рада знову мала розглянути питання
про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на її
розгляд проект закону “Про зміну Артикулу І Закону про Генеральний Суд”,
яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції Головного Військового
Суду щодо справ, вирішуваних на території України.
Проголошення УHP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя країни.
25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,
згідно з яким “до сформування Федеративної Російської республіки і
утворення її конституції виключне й неподільне право видавати закони для
Української Народної Республіки належить Центральній Раді”, а “право
видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить
Генеральним Секретарям Української Народної Республіки”. Разом з тим цей
закон не підтвердив дію “всіх законів і постанов”, які мали чинність на
території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були
скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й
Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної
правової системи.
В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні
завдання Центральної Ради став закон “Про вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки”. Це був найбільший за обсягом закон,
прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували
порядок організації й проведення виборів.
Закон затверджувався в два етапи. Спочатку, 11 листопада 1917 p.,
Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з десяти глав:
“Загальні статті” (у ній, зокрема, наводився перелік “виборчих округ”);
“Про виборче право” (відповідно до ст. 3 “право участі в виборах до
Установчих зборів Української Народної Республіки мають громадяни
Російської республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років”,
позбавлялися ж виборчих прав “засуджені правосильними судовими
вироками”, “невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою
зловмисними банкротами”, “служащі у війську, що самовільно покинули
військо”, а також “члени роду, що царював в Росії”);
16 листопада Центральна Рада затвердила другий розділ закону про вибори
до Українських Установчих зборів, три глави якого визначали специфічні
особливості виборів “в армії, флоті і тилу”. Законом було затверджено ще
й “Правила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин
армії і флоту” та “Інструкцію для користування розділом першим Закону
про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки”.
Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 p., а Установчі збори відкритися —
9 січня 1918 р. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна
відсунула вибори на другий план, і лише 11 квітня Мала Рада ухвалила
провести їх 12 травня там, де вони не відбулися.
Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ради в сфері,
умовно кажучи, “правового забезпечення економічної реформи “. Тодішня
ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними III Універсалом
гаслами “упорядкування праці робітництва”, “доброго упорядкування
виробництва”, “рівномірного розпроділення продуктів споживання”.
Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації
своєї концепції “соціальне орієнтованої” і “керованої” економіки, однак
вона не досягла цієї мети, насамперед через політичні причини, хоча в
той же час прийняла ряд важливих актів [8, c.71].
Певні кроки зробила Центральна Рада й в галузі соціального
законодавства, ухваливши, щоправда з великим запізненням, закон “Про
8-годинний робочий день”, причому цей закон виходив за межі своєї назви,
оскільки визначав не тільки тривалість “робочого часу”, а й
регламентував найм жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався
“особливо шкідливих виробництв і робіт” та інше.
Центральна Рада торкнулася багатьох інших галузей права — від
кримінального (скасувавши III Універсалом смертну кару й видавши 19
листопада 1917 p. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26
квітня Генеральне писарство подало на її розгляд законопроект про
приєднання до Всесвітнього поштового союзу).
Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність
Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й
професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й
ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад — проблема власності.
Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення
розбудувати Українську державу на соціалістичних засадах. Так,
наприклад, М.Грушевський відзначав: “Будуємо республіку не для
буржуазії, а для трудящих мас України”. Це визначило ставлення лідерів
Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає терміни
“належати” й “користуватися”. В документах Центральної Ради бачимо ті ж
самі терміни “право порядкування”, “право користування”. М.Грушевський,
зокрема, був рішучим противником самого поняття “святість прав
власності”. Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на
землю. III Універсал скасував право приватної власності на землю [6,
c.110].
Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. 12
листопада VII сесія Центральної Ради на своєму засіданні заслухала
доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Згадує її й IV
Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й
закріпити в ній “свободу, порядок і добробут на тепер і на будучі часи”.
Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила
Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її
існування.
Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена
будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражає те,
що у вирі політичних пристрастей народився такий нейтральний документ,
де лише перша стаття “прив’язувала” його до тодішніх реалій: “Відновивши
своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна, для
кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони
вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині
єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною”.
Всі ж інші 82 статті конституції, об’єднані у сім розділів (загальні
постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори
УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських
свобод), послідовно визначали соціально-політичну організацію
українського суспільства. Так, відповідно до конституції “верховним
органом власті У HP являються всенародні Збори, які безпосередньо
здійснюють вищу законодавчу власть в У HP і формують органи виконавчої і
судової власті в УНР”, вища виконавча влада належить “Раді Народних
Міністрів”, а “вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР”; місцеве
самоврядування представлене “виборними Радами” і “Управами громад,
волостей і земель”, лише їм “належить єдина безпосередня місцева власть:
міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність,
безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до
справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах
рішає Суд Української Народної Республіки”.
Одне з центральних місць у конституції посідають права людини: свобода
слова, друку, совісті, “переміни місця перебування”, недоторканість
“домашнього вогнища”, рівність всіх громадян незалежно від походження,
віри, національності, майнового стану. Конституція визначала
законотворчу процедуру. Відповідно до конституції УНР мала б стати
парламентською республікою. У свій передостанній день Центральна Рада
обрала президента УНР. Ним став М.Грушевський. Центральна Рада приймала
конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре
усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула
зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен президент.
РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ТА ДРУГИЙ УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
2.1. Особливості прийняття та завдання Першого Універсалу ЦР
До літа 1917 p. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом все
більше загострювалися, що зумовлювалося перш за все політичною лінією
загальноросійської влади.
1 червня розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради.
В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги
Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним
рухом та враховуючи революційні настрої широких мас. Центральна Рада (її
виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — державний правовий
документ у формі звернення до населення. Він був оголошений
В.Винничен-ком на П Військовому з’їзді.
В Першому Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на
своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати
будь-які кошти, в тому числі й податки, в центральну (тобто російську)
державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку — на
“рідну справу”, тобто на потреби України.
Умови І Універсалу
Проголошення автономії України в складі HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%8F” \o “Росія”
Росії ;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми
або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території
України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території
України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З’їзді;
2
’
H?.
|
?
? H?
o
o
oe
?
a
o
o
???D“L•oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoeoeoeoeoeeoeoeoeoe
a`auaeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaaoeoe
o
???В.Винниченко назвав універсали Центральної Ради” першими виразними
словами української державності”, і це можна вважати точною їх
характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою [7, c.54].
М.Грушевський пояснював, чому було обрано саме цей термін: “Магічне
слово “універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного
селянського соціалістичного руху, давало задоволення всім, хто прагнув
демонстрації української суверенності. Це слово ставило в порядок денний
спомин української державності колишньої гетьманщини”.
Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І
Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації
роботи над проектом Української Конституції, або ж “Статуту автономної
України”, як вона тоді називалася.
Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже – ставився до
українських національно-визвольних змагань, проводив відверту
шовіністичну політику. Однак втримати закономірний процес українського
відродження йому було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10
червня 1917 р., всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який
проголошував автономію України. Всі загальноросійські партії, крил
більшовиків, засудили його зміст. Більшовики не випадково підтримали в
даному питанні Центральну Раду. Зазнаючи переслідувань і перебуваючи в
опозиції до уряду, вони прагнули використати будь-який привід для
критики його політики, заручитися хоч тимчасовою підтримкою іншої
політичної сили, яка б зміцнювана їхні позиції у боротьбі за владу.
Якщо ЦК більшовицької партії і даному випадку ставився щодо домагань
Центральної Ради через зрозумілі причини лояльно, та місцеві більшовики
– вкрай вороже. Можливо, це була реакція на ту велику популярність, якою
користувались українські політичні партії серед українського населення.
Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що “загальний
тон” універсалу заступає класові завдання української революційної
демократії, висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств
українського народу”
Дана київськими більшовиками оцінка Універсалу на ділі повністю
фальсифікувала його зміст. Між тим він зачіпав дуже важливі для України
питання: ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження
загального, прямого, таємного виборчого права. В ньому не було жодного
натяку на якісь “націоналістичні прагнення”. Навпаки, Центральна Рада
закликала українське населення багатоніональних районів України віднайти
порозуміння і іншими національностями і “разом з ними приступити до
підготовки нового правильного життя.
Звичайно, Е умовах, коли вона перебувала в зеніті політичної слави,
заява місцевих більшовиків, які на даному етапі не становили реальної
політичної сили, могла бути і не помічена нею. Зрештою, це й не була
позиція всієї партії. Однак, як показали подальші події, груба
фальсифікація і вороже ставлення до українського національно-визвольного
руху згодом стали політикою всієї РСДРП(б).
Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної
політики Тимчасового уряду, який хотів, але був Неспроможний здійснювати
традиційну великодержавну шовіністичну політику, не міг зупинити
наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового
уряду і стала рішучим поштовхом перетворення Центральної Ради з
“національно-політичного центру” в орган національної державності.
Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена
українським народом, здатна управляти ним, тому її постанови та накази
підлягали обов’язковому виконанню українською спільнотою [11, c.89].
28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної
Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі
тези. Це не був уряд у звичайному розумінні слова. “Центральна Рада не
хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних
передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо
організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою
примус законів духу, а не законів фізичної сили… Генеральний
Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має
звичайне Правительство… Але сотні тисяч українців, які були в армії,
готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний
Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг
ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті
українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази
Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду”*. Невипадково
голова Генерального Секретаріату В.Винниченко писав про його утворення
як про організацію “морально-правової влади”.
В.Винниченко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов’язки генерального
секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П.Христюк (укр.
с.-д.), генеральним секретарем фінансових справ — Х.Барановський (б.
п.), генеральним секретарем міжнаціональних справ — С.Єфремов (ТУП),
генеральним секретарем військових справ — С.Петлюра (укр. с.-д.),
генеральним секретарем земельних справ — Б.Мартос (укр. с.-д.),
генеральним секретарем судових справ — В.Садовський (укр. с.-д.),
генеральним секретарем харчових справ — М.Стасюк (укр. с.-р.),
генеральним секретарем освіти — І.Стещенко (укр. с.-д.).
Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал
Центральної Ради і навіть оголосили його проявом «сепаратизму»,
«злочином» і «німецькою інтригою». Есеро-меншовицькі «Известия
Харьковского Совета рабочих й солдатских депутатов» вважали рішення
Центральної Ради про автономію України «безглуздим вчинком».
Більшовики спробували нажити на конфлікті уряду з Радою політичний
капітал, їхній лідер В. Ленін назвав вимоги про визнання Тимчасовим
урядом урядом автономії України “найскромнішими і найзаконнішими», а на
І Всеросійському з’їзд Рад більшовики навіть запропонували засудити
національну політику Тимчавого уряду як контрреволюційну й
антидемократичну. Ці демографічні заяви, однак, не підкріплювалися
конкретними діями. Лідер київських більшовиків Г. П’ятаков звинувачував
Центральну Раду в «українському шовінізмі».
2.2. Другий універсал Центральної Ради
Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері і його
курс на війну до пере можного кінця призводили до послаблення державної
влади й падіння популярності урядових партій. У червні 1917 року в
Петрограді та інших містах відбулися масові демонстрації, які викликали
політичну кризу. Вона ще більш посилилася провалом наступу на
Південно-Західному Фронті, що призвів до втрати Галичини.
Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української
державності.
Незважаючи на негативне ставлення до національного руху. Тимчасовий уряд
змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала
політична криза, яка спалахнула після багатолюдних антиурядових
демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах.
Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на
Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150
тис. чоловік і залишила Галичину.
Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами,
які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України
тимчасово піти на поступки.
Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада
оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917р.
Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською,
єврейською та польською мовами. Однак Центральна Рада і насамперед
український прем’єр, фактичний автор проектів універсалів В.Винниченко,
знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. У
численних виступах і статтях він обґрунтовував непотрібність регулярних
Збройних Сил.
Умови ІІ Універсалу
Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які
живуть на Україні;
Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого
затверджує Тимчасовий Уряд;
Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України,
який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього
закону, УЦР зобов’язується не здійснювати автономії України;
Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового
Уряду.
Згідно з Другим Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила
доповнити свій склад представниками національних меншин: їм було надано
30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. З цією
метою фракції Ради робітничих депутатів відводилося ЗО місць, Раді
військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам —
20, Раді об’єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним
соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4,
німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам,, білорусам і болгарам — по
одному.
Отже, у виданому 3 липня 1917 p. II Універсалі, виходячи з угоди з
Тимчасовим урядом. Центральна Рада відмовлялася від автономії України до
скликання всеросійських Установчих зборів. Зі свого боку, Тимчасовий
уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною
Радою уряд — Генеральний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний
Секретаріат і Малій Раді — комітету, створеному Центральною Радою для
оперативного вирішення найважливіших питань. До Ті складу увійшли також
представники неукраїнського населення.
В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада має поповнити
представниками від інших народів, що живуть в Україні, після чого стане
єдиним найбільшим і найвищим органом революційної демократії краю.
Поповнена рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган –
Генеральний Секретаріат, що буде представником на затвердження
Тимчасовому урядові як носій вищої крайової влади. У згоді з
національними меншинами Центральна Рада готуватиме закон про автономний
устрій України для внесення його на затвердження Установчих зборів. До
язться не здійснювати самочинно(затвердження цього закону вона зобов
автономію України. Комплектування окремих військових частин включно
українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра.
Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні
поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національне –
визволь ний рух. Для українців цінність укладеної угоди істотно
знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися
влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не уточнювалися
також повноваження Секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими
органами Тимчасового уряду, які продовжувались існувати. Однак сам факт
вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав
історичне значення.
II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чимало з них
розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти
справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів
М.Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме
таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни.
Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того,
що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть
відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона
налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії
України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно
віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського
Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному
розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас
це був компроміс.
ВИСНОВКИ
Отже, зі сказаного вище можна зробити наступні висновки:
Украї?нська Центра?льна Ра?да (УЦР), також Центральна Рада — спершу
загальноукраїнський центр, що об’єднував політичні, громадські,
культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського
Національного Конгресу (17 березня — 21 квітня 1917 р.) — революційний
парламент України, який керував українським національним рухом і своїми
4 Універсалами привів Україну від автономії до самостійності.
Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.
Початком шляху до поразки визвольних змагань 1917—1921 років стала
політична позиція Української Центральної Ради (точніше — марні спроби
її віднайти) саме буремного 1917 року. Згаяний час — так можна назвати
ці десять місяців після Лютневої революції в імперії Романових. Вони
ввібрали й два доленосні для України місяці після непевної ще перемоги
більшовиків унаслідок перевороту в далекому Петрограді.
Члени Української Центральної Ради належали до таких груп: Всеукраїнська
Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів
— 158, Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники
неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української
соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40,
Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії —
15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних,
просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей
(молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано
Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншості здобули 18
місць.
Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та
партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на
тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало
будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до
кризи.
Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про
ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного
відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше
зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким
лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.
Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка
іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні
сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.
Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного
етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали
підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.
Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога
російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.
більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення
радянської влади на більшій частині України.
В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на
рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на
Всеукраїнському військовому з‘їзді Універсал “До українського народу на
Україні й поза Україною сущою”, пізніше названий Першим універсалом,
проголошував автономію України і закликав народ до організації нового
політичного ладу в Україні.
В Універсалі проголошувалося: “Хай Україна буде вільною. Не одділяючись
від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ
український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай
порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним рівним і традиційним
голосуванням Всенародні українські збори (Сейм)”.
В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які
живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій,
здатний покінчити з безладдям у краї.
Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли
сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і
запевненням у щирій підтримці. Іншою була реакція на універсал з боку
Тимчасового уряду.
У другому універсалі датованому 3(16) липня 1917 року зазначалося, що
Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших
народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом
революційної демократії України.
Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки
урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними
рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим,
що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної
Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його
стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували
існувати.
«Скачучи між «кулаком» і люмпен-пролетаріатом, між оселедцем і
«Капіталом» Маркса, між Айхгорном і Леніним, нарікаючи і на одного, і на
другого, не здібна перейнятися патосом ні одного, ні другого, вона
скінчила тим, чим кінчають зазвичай люди, що сідають між двома кріслами:
вона опинилася на землі», — так характеризував Д.Донцов Центральну Раду
в «Підставах нашої політики» 1921 року. Року, коли національна
революція, попри жертовність її захисників, остаточно зазнала поразки.
На Україну чекав більшовицький експеримент із карнавальною державністю —
в оболонці під назвою УРСР.
Список використаних джерел та літератури
Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223
Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти //
Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1918;
Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.
Грушевський М. Українська Центральна Рада й її Універсали: перший і
другий. – К. 1917;
Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.
ГунчакТ. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і
час. — 1990. — № 10. — С. 62.
Дорошенко Д. Історія України. – К., 1999.
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.);
Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.
Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР // УЇЖ. — 1992. — № 6. —
С. 82.
Мироненко О.М. Світоч української державності. К, 1995. — С. 177—181.
Романчук О. К. Ультиматум. К., 1990. — С. 17—19.
Сергій Махун. 1917-1918 роки: Згаяний час Центральної Ради, або «Між
двома кріслами» // Дзеркало тижня. – 2005. – № 32 (560).
Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К.,
1993. — С. 79—85.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії укр. революції 1917 — 20 pp.
т. І — II. – Відень, 1921.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II.
Прага. 1999. — С. 132.
ДОДАТКИ
Додаток А
( I ) У Н І В Е Р С А Л
УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого
Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!
Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав
і вольностей Української Землі.
Найкращі сини твої, виборні люде від сел, від фабрик, від салдацьких
казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську
Центральну Раду, і наказали нам стояти й боротися за ті права і
вольности.
Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так:
Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи
з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам
порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані
вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські
Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні,
мають право видавати тільки наші Українські Збори.
Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні
видаватися у Всеросійськім Парламенті.
Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас
луччі.
Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І
через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії
поміщицькі, казенні, царські, манастирські та инші землі у власність
народів, як буде видано про це закона на Всеросійському Учредительному
Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право
користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам
(Соймові).
Так сказали виборні люде з усієї Землі Української.
Сказавши так, вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду,
і наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права і
творити новий лад вільної автономної України.
І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на
себе великий тягар будови нового життя і приступили до тієї великої
роботи.
Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в
сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо
дати лад нашій землі.
Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання,
одпіхнуло простягнену руку українського народу.
Ми вислали до Петрограду своїх делегатів (послів), щоб вони представили
Російському Тимчасовому Правительству наші домагання. А найголовніші
домагання ті були такі:
Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не
стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на
автономію.
Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються
України, мало при собі нашого комісара по українських справах.
Щоб місцева власть на Вкраїні була об’єднана одним представником від
Центрального Російського Правительства, се-б то, вибраним нами,
комісаром на Вкраїні.
Щоб певна частина грошей, які збираються в Центральну казну з нашого
народу, була віддана нам, представникам сього народу, на
національно-культурні потреби його.
Всі сі домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.
Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на автономію
та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді,
одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.
Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого
комісара, не схотіло разом з нами творити новий лад.
Так само не схотіло признати комісара на Україну, щоб не могли разом з
ним вести наш край до ладу й порядку.
І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби
нашої школи, освіти й організації.
І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу
долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли
Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче
стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на
себе. Се наш обов’язок перед нашим краєм і перед тими народами, що
живуть на нашій землі.
І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо сей Універсал до
всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше
життя.
Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города однині
знає, що настав час великої роботи.
Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи
земська, яка стоїть за інтереси Українського Народу, повинна мати
найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою.
Там, де через якість причини адміністративна влада зосталась в руках
людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку
дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибирати
адміністрацію.
В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміж з иншими
національностями,приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й
порозуміння з демократією тих національностей і разом з нами приступить
до підготовки нового правильного життя.
Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на
нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій в нашім краю, і в сей
тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до
праці коло організації автономної України.
І коли ми зробимо сю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо
представників від усих народів Землі Української і виробимо закони для
неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовим, Всеросійське
Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.
Народе Український! Перед твоїм вибраним органом – Українською
Центральною Радою стоїть велика і висока стіна, яку їй треба повалити,
щоб вивести народ свій на вільний шлях.
Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої
праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші).
До сього часу український народ всі кошти свої оддавав у Всеросійську
Центральну Казну, а сам не мав та не має тепер від неї того, що повинен
би мати за се.
І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим
громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і
установам з 1-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність
особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати
його в скарбницю Української Центральної Ради.
Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час
всесвітнього безладдя й роспаду докажи своєю одностайністю і державним
розумом, що ти, народ (робітників), народ хліборобів, можеш гордо і
достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як
рівний з рівним.
Ухвалено:
Київ, року 1917, місяця червня числа 10.
Додаток Б
( I І ) У Н І В Е Р С А Л
УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Громадяне землі Української
Представники Временного Правительства повідомили нас про ті певні
заходи, яких Временне Правительство має вжити в справі Управління на
Україні до Учредительного Зібрання. Временне правительство, стоючи на
сторожі завойованої революційним народом волі, визнаючи за кожним
народом право на самоозначіння і відносячи остаточне встановлення форми
його до Учредительного Зібрання, – простягає руку представникам
Української демократії – Центральній Раді, – і закликає, в згоді з ним,
творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.
Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од
Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту
всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо
заклик Правительства до єднання і оповіщаємо всіх Громадян України:
Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його
революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах
представниками инших народів, що живуть на Україні, від їх революційних
організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної
демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності
нашого краю.
Поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий
одповідальний перед нею орган – Генеральний Секретаріат, – що буде
представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель
найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні.
В сім органі будуть об’єднані всі права і засоби, щоб він, яко
представник демократії всієї України, і разом з тим як найвищий краєвий
орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та
упорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.
В згоді з иншими національностями України і працюючи в справах
державного управління, як орган Временного Правительства, Генеральний
Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу,
утвореного революцією.
Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з
національними меньшостями України підготовлятиме проект законів про
автономний устрій України для внесення їх на затвердження Учредительного
Зібрання.
Вважаючи, що утвореннє краєвого органу Временного Правительства на
Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреби
місцевої людності в можливих до Учредительного Зібрання межах, і
визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зав’язана з загальними
здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного
здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання.
Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна
Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при
Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати
участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями,
поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде
являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії.
Оповіщаючи про се громадян України, ми твердо віримо, що українська
демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією
всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили,
щоб довести всю державу і зокрема Україну до повного торжества
революції.
У Київі, 1917 року, липня 3-го дня.
PAGE
PAGE 4
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
