.

Паливо для реактивних двигунів. Властивості, склад та асортимент дизельного палива. Газово-турбінне, пічне та котельне паливо

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
139 5537
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Паливо-мастильні матеріали і технічні рідини»

ПЛАН

1. Паливо для реактивних двигунів

2. Властивості, склад та асортимент дизельного палива

3. Газово-турбінне, пічне та котельне паливо

Список використаної літератури

1. Паливо для реактивних двигунів

Паливо для реактивних двигунів виготовляється з гасу, виділеного з
певних сортів сирої нафти і підданого обробці для підвищення його
термічної стійкості. Ароматичні вуглеводні для цього палива непридатні,
оскільки вони горять кіптявим полум’ям, що призводить до втрати
пального. Алкани згоряють добре, але вони мають вищі температури
плавлення і тому можуть погіршувати текучість палива при низьких
температурах.

Гас (рос. керосин; англ. kerosene, kerosine; нім. Kerosin n, Leuchtoel
n) — горюча рідина, продукт перегонки нафти. Безбарвна або жовтувата
рідина. Википає в інтервалі т-р 110—320°С.

Гас застосовують як пальне для реактивних і тракторних двигунів, а також
для побутових потреб. Він складається з вуглеводнів, що містять у
молекулах у середньому від 9 до 16 атомів Карбону.

Густина 0,75—0,78. Теплота згоряння бл. 43 МДж/кг.

Застосовують як пальне, розчинник, реагент при збагаченні корисних
копалин. (флотація, масляна агрегація), сировина нафтопереробної
промисловості.

Гідразин це хімічна сполука із формулою N2H4. На запах бідьш подібна до
аміаку, але за фізичними характеристиками більш подібний до води.
Зазвичай гідразин використовується як 60% водний розчин. часто його
використовують як компонент наповнюючих газових сумішей при виготовленні
полімерних пін, також його досить значно використовують як прекурсор в
каталітичній полімеризації та у фармакології. Також гідразин
застосовують як компоненту ракетного палива а також при приготуванні
газових сумішей повітряних мішків. Щорічно виготовляється приблизно 260
мільйонів кілограмів гідразину для промислового використання.[2]

Гідразин можна уявити як пару молекул аміаку, якщо з кожної з них
видалити по атому водню та об’єднати вакантними місцями. Кожна H2N-N
підгрупа має пірамідальну форму. Довжина N-N зв’язку дорівнює 1.45 A
(145 пм), і молекула знаходиться в затіненій конформації.[3] Ротаційний
барєр гідразину вдвічі перевищує такий же у етану. Така структурна
особливість уподібнюється до поведінки газоподібного пероксиду водню,
якиц перебуває у скошеній антиклинарній конформації, і також набуває
стану сильного ротаційного бар’єру.

Гідразин являється основою, за хімічною поведінкою порівнюваною із
аміаком, але слабшою в 15 разів.

N2H4 + H2O > [N2H5]+ + OH- Kb = 3.0 x 10-6

(для аміаку Kb = 1.78 x 10-5) Константа депротонування гідразину досить
мала:

[N2H5]+ + H2O > [N2H6]2+ + OH- Kb = 8.4 x 10-16

Теодор Кьортіс першим синтезував гідразин в 1889 році непрямим шляхом.

Гідразин виробляється за технологією процесом Оліна Рашінга із
гіпохлориду натрію (активна компонента в багатьох процесах відбілювання)
та аміаку, процес було заявлено в 1907 році. Цей процес реалізовується
завдяки реакції хлораміну з аміаком.[6] Аміак легко добувається завдяки
процесу Габера.

Синтез гідразину методом Оліна Рашінга передбачає окиснення сечовини
гіпохлоридом натрію:[7]

(H2N)2C=O + NaOCl + 2 NaOH > N2H4 + H2O + NaCl + Na2CO3

Гідразин також виготовляють кількаетапним методом із ацетону, аміаку, та
пероксиду водню. Ацетон та аміак спочатку вступають в реакцію з
утворенням іміну, який потім взаємодіє з пероксидом водню та
оксирилюється, утворюється тричленний цикл, який складається із атомів
карбону, оксигену та нітрогену. Далі відбувається процес амонолізу до
утворення гідразону – якраз тому й об’єднуються два атоми нітрогену. Цей
гідразон взаємодіє із ще однією молекулою ацетону, а утворений азин
після гідролізу виділяє гідразин та відновлений ацетон. На відміну від
прцесу Рошінга гідразин виділяється не як сіль. Цей метод
використовується компанією “Produits Chimiques Ugine Kuhlmann”,
Французького виробника хімічної промисловості.[8]

Також гідразин можна легко отримати за допомогою так званих кетазинних
and пероксидних процесів.

Також нещодавно було відкрито, що у відкритому океані деякі штами
дріжжевих культур (Brocadia anammoxidans) продукують гідразин анаеробним
окисненням аміаку.

Основні дані типових палив для рідинних реактивних двигунів приведені в
таблиці №1

Таб. №1

Окислювач Пальне Щільність, кг/м3 Питома тяга, з Питома теплота
згоряння, кдж/кг

Азотна кислота Гас 1,36 235 6100

Рідкий кисень Гас 1,0 275 9200

Рідкий кисень Рідкий водень 0,25 340 13400

Рідкий кисень Диметилгідразин 1,02 285 9200

Рідкий фтор Гідразин 1,32 345 9350

2. Властивості, склад та асортимент дизельного палива

Ди?зельне па?ливо — рідка речовина, що є головним видом палива для
дизельних двигунів.

Зазвичай під цим терміном розуміють паливо, що виходить з
гасово-газойлевих фракцій прямої перегонки нафти.

Як і бензин дизельне паливо є сумішшю парафінових, нафтенових і
ароматичних вуглеводнів, які виділяються з нафтової ропи шляхом
дестиляції з додаванням (не більш 20%) компонентів каталітичного
крекінгу.

Основний показник дизельного палива — це цетанове число (Л-45). Цетанове
число характеризує здатність палива до займання в камері згорання і
рівне об’ємному вмісту цетану в суміші з ?-метилнафталіном, яке в
стандартних умовах ASTM D613 має однакову займистість порівняно з
дослідженим паливом. Щільність дизельного палива 0,79 – 0,97 г/см?,
температура спалаху 35—80°С (температура спалаху, визначена по ASTM D93,
для дизельного палива повинна бути не вище 70 °C). Температура
перегонки, визначена по ASTM D86, для дизельного палива не повинна бути
нижче 200 і вище 350 °C. Температура помутніння для літніх сортів не
вище -5°С, а для зимових — від -25 до -30°С. Температура застигання
повинна бути на 5—10°С нижча температури помутніння.

Дизельне паливо використовується в двигунах, установлених на
великовантажних автомобілях, тракторах і дорожніх машинах, на водному і
залізничному транспорті, у різних енергетичних установках і випускається
двох видів: легке, малов’язке паливо — для швидкохідних дизелів і важке,
високов’язке паливо — для тихохідних дизелів.

Основні споживачі дизельного палива — залізничний транспорт, вантажний
автотранспорт і сільськогосподарська техніка. Розрізняють так зване
зимове і літнє дизельне паливо. Виробництво зимового палива є дорожчим,
але без попереднього підігріву неможливо використовувати літнє паливо
при -20 °C, наприклад. Ще однією проблемою є підвищений вміст води в
дизельному паливі. Вода відшаровується при зберіганні дизпалива і
збирається внизу, оскільки щільність дизпалива менше 1 кг/л. Водяна
пробка в магістралі повністю блокує роботу двигуна.

Останнім часом в рамках боротьби за екологію жорстко нормовано вміст
сірки у дизельному паливі. Під сіркою тут розуміється вміст сірчистих
з’єднань — меркаптанів (R-SH), сульфідів (R-S-R), дисульфідів (R-S-S-R),
тіофенів, тіофанів і ін., а не елементарна сірка як така; R —
вуглеводневий радикал. Зміст сірки в нафті знаходиться в межах від 0,15
% (легка нафта Сибіру), 1,5 % (нафта Urals) до 5—7 % (важкі бітумінозні
нафти); допустимий вміст в судновому паливі — до 1 %, а за останніми
нормативами Європи і штату Каліфорнія допустимий вміст сірки в
дизельному паливі не більше 0,001 % (10 ppm). Пониження вмісту сірки в
дизпаливі, як правило, приводить до зменшення його змащуючих
властивостей, тому для дизельних палив з ультранизьким вмістом сірки
обов’язковою умовою є наявність додатків.

Альтернативою дизельному паливу є біодизель і емульговане дизельне
паливо.

Порядковий номер згідно з прийнятою ООН системою: 1202, клас — 3.

Біодизель має цетанове число не менше 51 (зазвичай 42-45), температуру
спалаху більше 150 °C, має кращі змащувальні характеристики. Головний
недолік — обмежений термін зберігання після виготовлення — 3 місяці.

Виготовляється з суміші рослинного масла (зазвичай рапсового або
соєвого) і метилового спирту в співвідношенні 10-7 до 1 на простих і
компактних технологічних установках.

Альтернативою звичайному дизельному паливу є додавання в звичайне
дизельне паливо 20 % води і 1 % емульгатора. Суміш можна використовувати
в звичайних дизелях без їх переробки. Колір суміші — каламутно білий.
Термін зберігання після приготування — близько трьох місяців. Технологія
застосовується в Німеччині.

Вид дизельного палива залежно від вмісту масової частки сірки
визначається на підставі паспорта якості, виданого лабораторією
підприємства — виробника дизельного палива на кожну партію відвантаженої
готової продукції, або паспорта якості дизельного палива, що ввозиться
на митну територію України.  Відомості, що містяться у паспорті якості,
підтверджуються сертифікатом відповідності, виданим в установленому
порядку уповноваженим органом із сертифікації.

Дизельне паливо має зберігатися і транспортуватися в окремих ємкостях
залежно від вмісту масової частки сірки, за всіма операціями з ним
ведеться бухгалтерський облік. 

3. Газово-турбінне, пічне та котельне паливо

Па?ливо (рос. топливо, англ. fuel, нім. Brennstoff m, Kraftstoff m,
Treibstoff m) — горючі природні або штучні речовини, що служать (при
спалюванні) джерелом теплової енергії. Основною складовою частиною яких
є вуглець.

Паливо застосовуються з метою отримання теплової енергії, що виділяється
при його спалюванні.

Залежно від походження розрізняють:

– природне паливо: нафта, вугілля, природний газ, горючі сланці, торф,
деревина;

– штучне паливо: кокс, моторні палива, генераторні гази і ін.

Найпоширенішим є органічне паливо: вугілля викопне, нафта, торф,
природний газ, бензин, генераторний газ, кокс, хімічне ракетне паливо
тощо. До неорганічного палива належить, напр., металовмісне паливо, у
складі якого є чисті метали або їх хімічні сполуки.

До нафтового котельного палива відносять мазут.

Мазу?т (рос. мазут; англ. black oil, mazut, boiler oil, fuel oil, нім.
Heizoel n, Brennoel n, Masut n) — маслянистий залишок нафти після
відбирання із неї світлих дистилятів — гасу, бензину, газоліну (фракція,
що википає вище 350 °C); нафтове котельне паливо.

Властивості мазуту

Густина 0,89—1,00.

Теплота згоряння 39,4—40,7 МДж/кг.

Мазут розганяють під вакуумом, при цьому в залежності від напрямку
переробки нафти одержують такі фракції:

а) для одержання палив за температури 350—500°С — вакуумний газойль
(вакуумний дистилят); понад 500 °C — вакуумний залишок (гудрон);

б) для одержання олив — 300—400°С (350—420°С) — легка оливна фракція
(трансформаторний дистилят); 400—450°С (420—490 °С) — середня оливна
фракція (машинний дистилят); 450—490 °С — важка оливна фракція
(циліндровий дистилят); понад 490 °C — гудрон.

Може бути використаний як зв’язуюче у масляній агрегації вугілля, паливо
(для «факелів підсвітки»), як сировина для виробництва мастил, бітумів,
коксу.

Типовий розподіл смолисто-асфальтенових речовин у мазуті

Смоли Асфальтени Карбени і карбоїди

Мазут атмосферної перегонки

Сірчиста нафта 13,6 0,9 0,035

Малосірчиста нафта 14,0 0,1 0,03

Мазут вторинної переробки 10,2 8,4 0,9

Мазут рідкий продукт темно-коричневого кольору, залишок після виділення
з нафти або продуктів її вторинної переробки бензинових, гасових і
газойльових фракцій, що википають до 350—360°C. Мазут це суміш
вуглеводнів (з молекулярною масою від 400 до 1 000 грам/моль), нафтових
смол (з молекулярною масою 500-3 000 і більш грам/міль), асфальтенів,
карбенів, карбоїдів і органічних металомістких сполук (V, Ni, Fe, Mg,
Na, Ca). Фізико-хімічні властивості мазуту залежать від хімічного складу
початкової нафти і ступеня відгону фракцій дистилятів і характеризуються
наступними даними : в’язкість 8—80 мм·г/с3 (при 100 °C), Густина 0,89—1
г/смс3 (при 20 °C), температура застигання 10—40°с, вміст сірки
0,5—3,5 %, золи до 0,3 %, нижча теплота згорання 39,4-40,7 Мдж/моль.

Мазут застосовується як паливо для парових котлів, котельних установ і
промислових печей (див. Котельні палива). Вихід мазуту складає близько
50 % по масі з розрахунку на початкову нафту. У зв’язку з необхідністю
поглиблення її подальшої переробки мазут у все більшому масштабі
піддають подальшій переробці, відганяючи під вакуумом дистиляти що
википають в межах 350—420 350—460, 350—500 і 420—500°С. Вакуумні
дистиляти застосовують як сировину для отримання моторного палива і
дистилятних мастил. Залишок вакуумної перегонки мазуту використовують
для переробки на установках термічного крекінгу і коксування, у
виробництві залишкових мастил і гудрона, що потім переробляється на
бітум.

Основні споживачі мазуту — промисловість і житлово-комунальне
господарство.

У 2008 році з Росії було експортовано 45,8 млн. тонн мазуту на
10,2 млрд. дол.. Мазут стоїть на четвертому місці після нафти, газа і
дизельного палива в структурі експорту Росії (у грошовому виразі).

????????Љ?Љ?3/4*A*TH*ae*?*o*+ODDDDD

Xhle f) — тверда осадова порода, горюча копалина, утворена шляхом
вуглефікації рослинних залишків.

Колір — від бурого до чорного. Густина 0,92—1,7, твердість 1—3.
Виділяють гумоліти (вугілля кам’яне, вугілля буре та антрацити),
сапропеліти й сапрогумоліти. Викопне вугілля — один з найбільш поширених
видів корисних копалин, вони виявлені на всіх континентах земної кулі.
Відомо близько 3000 вугільних родовищ і басейнів. Існують різні оцінки
загальних світових запасів викопного вугілля — від 3,7 до 16 і більше
трлн. т (станом на 1990 р.). Викопне вугілля складає близько 87,5 %
викопного палива Землі. Розвідані запаси вугілля Світовим енергетичним
конгресом 1998 р. в млрд. т. у. п. були оцінені так: світові — 799,8;
Європа — 72,6; Україна — 34,0. У світовому паливно-енергетичному балансі
викопне вугілля складає близько 25 %.

Викопне вугілля — переважно чорна, блискуча, тьмяно-блискуча, матова
речовина, що характеризується різними відтінками кольору і блиску,
різною текстурою (землистою, шаруватою, монолітною) та структурою
(смугастою, штриховою, однорідною та ін.) та поверхнею зламу (зернистою,
гладенькою, напівраковинною та ін.), різною тріщинністю з плитчастою,
кутасто-грудкуватою та ін. відмінами; поодинокими включеннями
вуглефікованих фрагментів різних частин рослин; прошарками осадових
порід та мінеральних включень. У складі викопного вугілля виділяють
фітерали (залишки рослинного матеріалу) та мацерали (вуглеутворюючі
компоненти).

Основні компоненти вугілля: органічна речовина, мінеральні домішки і
волога. Маса органічної речовини становить 50-97 % від загальної маси
сухого вугілля. Хімічний склад органічної частини вугілля включає C, H,
O, S, N та ін. хімічні елементи. Переважає вуглець, на частку якого
припадає 60-98 % маси вугільної речовини. Мінеральні домішки розсіяні в
органічній масі у вигляді кристалів, конкрецій, тонких прошарків і лінз.
Найбільш поширені глинисті мінерали; вміст їх в середньому становить
60-80 % від загальної маси неорганічного матеріалу. Підлегле значення
мають карбонати, сульфіди заліза і кварц. У незначних кількостях
містяться сульфіди кольорових і рідкісних металів, фосфати, сульфати,
солі лужних металів. Відносний вміст мінеральних домішок в сухій
речовині вугілля коливається в широких межах (зольність 50-60 %). Волога
вугілля в основному сорбційна, капілярна та порова, частково волога
входить до складу органічної маси або міститься в кристалізаційних
ґратках мінералів (пірогенетична волога). Масова частка сумарної вологи
коливається від 60 % в м’яких пухких до 16 % в щільному бурому вугіллі,
знижуючись до 6-10 % в кам’яному вугіллі і антрацитах. Мінімальну
вологість (до 4 %) має середньометаморфізоване кам’яне вугілля. Величина
цього показника — один з основних параметрів класифікації бурого
вугілля. Вища теплота згоряння сухого беззольного вугілля коливається в
межах (МДж/кг): для бурих 25,5-32,6, для кам’яних 30,5-36,2 і для
антрацитів 35,6 33,9. Нижча теплота згоряння в перерахунку на робоче
паливо (МДж/кг): 6,1-18,8 для бурого вугілля, 22,0-22,5 для кам’яного
вугілля і 20-26 для антрацитів.

Під фізичними властивостями твердих тіл розуміється їх специфічна
поведінка при впливі певних сил і полів. Існує три основних способи
впливу на тверді тіла, відповідні трьом основним видам енергії:
механічний, термічний і електромагнітний. Відповідно виділяють три
основних групи фізичних властивостей.

Механічні властивості зв’язують механічні напруження і деформації тіла,
які відповідно до результатів широких досліджень механічних і
реологічних властивостей твердих тіл, виконаних школою академіка П.О.
Ребіндера, можна поділити на пружні, міцнісні, реологічні і
технологічні. Крім того при впливі на тверді тіла рідин або газів
виявляються їх гідравлічні і газодинамічні властивості.

До термічних відносять властивості, які виявляються у вугіллі під
впливом теплових полів, а до електромагнітних – властивості, які
виявляються при впливі на вугілля електричних, магнітних полів і
електромагнітних коливань.

До електромагнітних властивостей умовно можна віднести радіаційні, котрі
проявляються при впливі на вугілля потоків мікрочастинок або
електромагнітних хвиль значної жорсткості (рентгенівські,
гамма-промені).

Питомий електроопір підвищується з переходом від бурого до кам’яного
вугілля і досягає максимуму на середній стадії вуглефікації (Сdaf =87%),
а потім меншає із зростанням ступеня метаморфізму, складаючи у
антрацитів 102-103 Ом·см.

Окиснення вугілля приводить до значного зниження його опору при
температурах до 100°С, коефіцієнт анізотропії кам’яного вугілля
становить 1,73-2,55, антрациту 2,00-2,55. Нечисленні досліди показали,
що опір цілика і порошку вугілля практично співпадають. Питомий
електричний опір зростає із збільшенням зольності.

Фізичні властивості вугілля зумовлені їх хімічним складом, структурою і
надмолекулярною організацією.

Основні фізико-механічні властивості вугілля:

а) пружність – здатність відновлювати свої первинні розміри після зняття
навантаження;

б) пластичність – здатність зберігати деформацію аж до межі текучості
після зняття навантаження;

в) твердість – здатність чинити опір пружним і пластичним деформаціям
при місцевій силовій дії на поверхню тіла;

г) міцність – здатність чинити опір руйнуванню під дією напружень;

д) крихкість – здатність руйнуватися без помітного поглинання енергії;

е) дробимість – властивість, що визначається сукупністю твердості,
в’язкості і тріщинуватості;

ж) тривкість – умовне поняття, яке символізує сукупність механічних
властивостей і виявляється в різних технологічних процесах при видобутку
і переробці вугілля.

За класифікацією, введеною у 1990 р. (ГОСТ 25543-88), передбачено таке
віднесення вугілля:

до бурого при середньому показнику відбиття вітриніту Rо менше 0,60 % і
вищій теплоті згоряння в перерахунку на вологий беззольний стан (Qsaf)
менше 24 МДж/кг;

до кам’яного вугілля — при середній величині Rо 0,40-2,59 %, Qsaf 24
МДж/кг і більше і виході летких речовин в перерахунку на сухий
беззольний стан (Vdaf) 8 % і більше;

до антрацитів — при середній величині Rо від 2,20 % і більше і Vdaf
менше за 8 %.

Передбачене визначення наступних генетичних параметрів вугілля:

міри їх метаморфізму (встановлюється за Rо),

особливості петрографічного складу — мінімальний сумарний вміст
фюзенізованих опіснюючих компонентів — ОК, %;

максимальна вологоємність на беззольний стан Wafmax % — для бурого
вугілля,

вихід летких речовин Vdaf, % — для кам’яного вугілля,

Vvdaf, см?/г — для антрацитів;

вихід смол напівкоксування Тskdaf для бурого вугілля,

спікливість за товщиною пластичного шару «Y», мм, і індексу Рога RI для
кам’яного вугілля,

анізотропія відбиття витриніту АR,% для антрацитів.

За перерахованими показниками виділено 50 класів вугілля з Rо від 0,20
до 5,0 % і більше, 8 категорій з ОК від 10 до 69 %, 6 типів бурого
вугілля з Wafmax від 20 до 70 %, 11 — кам’яного з Vdaf від 48 до 8 % і 4
— антрацитів з Vvdaf від 200 до 100 см?/г, 4 підтипи бурого вугілля з
Тskdaf від 20 до 10 % , 23 — кам’яного за показниками спікливості і 6 —
антрацитів за показниками анізотропії відбиття витриніту.

Промислові класифікації викопного вугілля відображають практику їх
використання, що склалася. В Україні основа традиційної промислової
класифікації викопного вугілля — їх марочна приналежність. Марка вугілля
— умовна назва різновидів вугілля, близьких за генетичними ознаками і
основними енергетичними і технологічними властивостями.

Все буре вугілля належить до однієї марки Б, а антрацити — до марки А.
Всередині марок виділяють технологічні групи викопного вугілля. Буре
вугілля за вмістом робочої вологи поділяється на 3 технологічні групи:
1Б (W понад 40 %), 2Б (31-40 %), 3Б (W менше 30 %), вугілля
Дніпровського басейну технологічної групи 1Б додатково поділяють на 4
групи за виходом смол і кожна з них на 4 підгрупи за величиною вищої
теплоти згоряння (по бомбі).

За сукупністю генетичних параметрів вугілля кодується семизначним
кодовим числом. Відповідно до генетичних параметрів визначаються
технологічна марка, група і підгрупа вугілля.

Всього виділено 17 марок, з них по одній для бурого (Б) вугілля і
антрацитів (А) і 15 для кам’яного вугілля: довгополуменеве (Д),
довгополуменеве газове (ДГ), газове (Г), газове жирне опіснене (ГЖО),
газове жирне (ГЖ), жирне (Ж), коксове жирне (КЖ), коксівне (К), коксове
опіснене (КО), коксове слабкоспікливе низькометаморфізоване (КСН),
коксове слабкоспікливе (КС), опіснене спікливе (ОС), пісне спікливе
(ПС), слабкоспікливе (СС) і пісне (П). Інші варіанти цієї класифікації
виділяють 16-18 марок вугілля кам’яного. В подальшому така класифікація
була вдосконалена.

За Стандартом України «Вугілля буре, кам’яне та антрацит» (ДСТУ 3472-96)
в залежності від значень середнього показника відбивання вітриніту Rо,
виходу летких речовин Vdaf, теплоти згоряння на сухий беззольний Qsdaf
або вологий беззольний Qsaf стан та спікливості, яка оцінюється товщиною
пластичного шару «Y» і індексом Рога RI вугілля України поділяється на
марки.

У зарубіжних класифікаціях вугілля прийнятий підрозділ їх на бурі,
кам’яні і антрацити з додатковим виділенням лігнітів або ототожненням
останніх з бурим вугіллям. Більш дрібні підрозділи в цих класифікаціях
основані на ступені їх вуглефікації і зумовлених нею таких найважливіших
показниках промислових властивостей, як питома теплота згоряння і
спікливість.

Приро?дний газ (рос. газ; англ. gas; нім. Gas n, Erdgas n) — суміш
газів, що утворилася в надрах землі при анаеробному розкладанні
органічних речовин.

Природний газ є корисною копалиною. Часто є побічним газом при видобутку
нафти. Природний газ у пластових умовах (умовах залягання в земних
надрах) знаходиться в газовому стані у вигляді окремих скупчень (газові
поклади) або у вигляді газової шапки нафтогазових родовищ — це вільний
газ, або в розчиненому стані в нафті або воді (у пластових умовах), а в
стандартних умовах (0,101325 Мпа і 20 °C) — тільки в газовому стані.
Також природний газ може знаходитися у вигляді газогідратів.Зміст
[сховати]

Основну частину природного газу складає метан (CH4) — до 98 %. До складу
природного газу можуть також входити більш важкі вуглеводні:

етан (C2H6),

пропан (C3H8),

бутан (C4H10)

— гомологи метану, а також інші невуглеводні речовини:

водень (H2),

сірководень (H2S),

диоксид вуглецю (CO2),

азот (N2),

гелій (Не2).

Природний газ не має кольору і запаху. Щоб можна було визначити витік по
запаху, до нього перед подачею споживачам додають одорант — речовину з
різким специфічним запахом. Як одорант може використовуватись
етилмеркаптан — C2H5SH або суміш природних меркаптанів — СПМ (C2H3P). У
магістральних газопроводах транспортується неодоризований газ, оскільки
одорант належить до агресивних речовин, що спричиняють корозію стінок
труб.

Фізико-хімічні властивості, параметри яких характеризують газ
(газоконденсат) за умов пластових тисків і температури: густина,
в’язкість, вологовміст, розчинність, зворотна конденсація, критична
температура і тиск, об’ємний коефіцієнт, коефіцієнт стисливості та ін.

Орієнтовні фізичні характеристики:

Густина: ? = 0,7 кг/м? (сухий газоподібний) або 400 кг/м? рідкий

Температура займання: t = 650 °C

Теплота згоряння: 16 — 34 МДж/м? (для газоподібного)

Октанове число при використанні на двигунах згоряння: 120 — 130

Природний газ створює отруйну дію на організм людини. В атмосферному
повітрі населених пунктів, у повітрі робочої зони і у воді водоймищ
санітарно-побутового водокористування встановлюються гранично допустимі
концентрації шкідливих речовин, які затверджуються Міністерством охорони
здоров’я України.

Із газових компонентів природних і нафтових газів особливо токсичним є
сірководень, його запах відчувається при вмісті в повітрі 0,0014-0,0023
мг/л. Сірководень — отрута, що викликає параліч органів дихання й серця.
Концентрація сірководню 0,06 мг/л викликає головний біль. При
концентраціях 1 мг/л і вище настають гостре отруєння і смерть.

Список використаної літератури

1. Барченкова В.И. Основы товароведения непродовольственных товаров:
Учебник для кооп. техн. – М.: Экономика, 1991. – 320 с.

2. Бойченко С.В., Гуцуляк Д.О., Кравченко Є.В., Мартинюк М.А./
Інноваційні технології отримання високооктанових компонентів
автомобільних бензинів// Экотехнологии и ресурсосбережение. – 2005. –
№6. – с. 22-25

3. Оснач О.Ф. Товарознавство: Навч. посібник. – К.: ЦНЛ, 2004. – 219 с.

4. Титаренко Л.Д. Теоретичні основи товарознавства: Навч. посіб. – Центр
навчальної літератури, 2003. – 227 с.

5. Чукаєва І. Формування українського ринку нафти і нафтопродуктів//
Економіка України. – 2001. – №2. – с. 84-86

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020