HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
“Староукраїнське мовознавство”
ПЛАН
Вступ
1. Джерела східнослов’янських граматичних традицій (XI-XIII ст.)
2. «Сказаніє» чорноризця Храбра
3. Граматичні трактати на українських землях у XIV-XVI ст.
4. Граматична теорія і практика в Україні в XVI—XVII ст.
5. Філологічні видання Івана Федорова
6. «Грамматіка словенска» Л. Зизанія
7. Мовознавча діяльність М.Смотрицького
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У давній східнослов’янській лінгвістичній традиції теоретичне
мовознавство представлене насамперед трактатами з загальних граматичних
й лінгвістичних питань. Принагідно теоретичних питань мовознавства
торкалися автори деяких філософських і літературознавчих праць.
Найрозвиненішим було теоретично-практичне мовознавство, яке
репрезентують граматики, призначені для вивчення конкретних мов —
церковнослов’янської, української, грецької. Граматики латинської мови в
староукраїнській філології не представлені, бо в школах на Україні
користувалися посібниками, створеними в інших європейських країнах.
Вітчизняні підручники латинської та інших мов з’явилися тільки у XVIII
ст. В граматиках українських учених XVI — XVII ст. лінгвістична думка
виявляється не тільки в теоретичних розробках, але й у конкретному
викладі матеріалу церковнослов’янської мови, близькоспорідненої з рідною
мовою, у визначенні специфічних рис цієї мови, в кодифікації її, умінні
поєднувати традиційно-книжне й живомовне. У зв’язку з цим при
дослідженні розвитку конкретної лінгвістичної думки необхідно
прослідкувати, як той або інший граматист застосовує на практиці
теоретичні засади, який матеріал для ілюстрації та кодифікації він
обирає.
На першій стадії розвитку мовознавства у східних слов’ян не було
настійної потреби в нормативних граматиках, тому в Київській Русі
задовольнялися загальними граматичними трактатами, перекладеними з
грецької мови. Очевидно, такої проблеми не існувало на українських
землях і в XIV — XV ст., тому для освітніх цілей використовувалася
теоретична розвідка про вісім частин мови, укладена на основі грецьких
розробок на слов’янському півдні. Вона дає уявлення про зміст і характер
граматичних розробок XI — XIII ст. Оригінальні твори з граматики,
присвячені вивченню будови конкретних мов, українські лінгвісти створили
лише наприкінці XVI, в XVII ст.
Отже, граматична думка на Україні старої доби в своєму розвитку пройшла
дві стадії: стадію граматичних трактатів (XIV — друга половина XVI ст.)
і стадію вивчення граматичних систем конкретних мов (кінець XVI — XVII
ст.). У другій стадії виділяються два етапи: 1) етап становлення
оригінальної граматичної творчості (кінець XVI ст.); 2) етап найвищого
розвитку (XVII ст.).
Об’єктом дослідження староукраїнських лінгвістів була майже виключно
церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції — словенороська
(словеноруська) за тодішньою термінологією. Вчені ставили перед собою
завдання кодифікації, а не з’ясування особливостей системи її в далекому
минулому, тому закиди поодиноких історіографів щодо звукової
інтерпретації літер ъ, ь, Ж, А, Ђ тощо в граматиках XVI — XVII ст.
позбавлені історичних підстав.
Характерною особливістю давнього мовознавства, в тому числі й
граматичного мистецтва, є щільне поєднання наукових, кодифікаційних і
навчальних завдань.
1. Джерела східнослов’янських граматичних традицій
(XI-XIII ст.)
У Київській Русі X — XIII ст. функціонували дві генетично споріднені
літературні мови — старослов’янська східнослов’янської редакції й
давньоруська. Найбільші відмінності між старослов’янською й
давньоруською літературно-писемною мовами та живим мовленням існували в
лексиці. Слова, не зрозумілі для людей без спеціальної підготовки,
функціонували не тільки в старослов’янській, але й давньоруській
писемній мові. Крім цього, існувала потреба вироблення власного,
давньоруського лексичного узусу. Зазначена мовна ситуація спричинила те,
що давньоруська лексикографія (в першу чергу несловникова —
глосемографія) є ровесницею давньоруської писемності.
Натомість фонетико-граматична будова старослов’янської мови, яка
поступово зазнала величезного (але не нівелюючого) впливу живого
мовлення Русі, не вимагала спеціального вивчення, була загалом
зрозуміла, не дуже відрізнялася від давньоруської. Близький до
фонематичного правопис обох літературних мов, мабуть, також не
потребував для засвоєння розгорнутих правил (принаймні до часу повного
занепаду зредукованих голосних і нових континуантів звука, позначуваного
буквою Ђ). Труднощі викликало тільки написання букв на позначення
носових голосних у старослов’янських текстах, бо ще до X ст. на місці
таких звуків усталилися чисті голосні. Але в кінці XI — на початку XII
ст. в них літери А, ІА; Ж, ІЖ згідно з давньоруською фонетикою масово
замінюються на ?а (а), у, ю. Для оволодіння головними нормами правопису
досить було засвоїти азбуку, навчитися писати й читати. За таких умов на
Русі в XI — XIII ст. навряд чи існували шкільні підручники граматики.
Оригінальні давньоруські граматичні праці не збереглися. В Західній
Європі, де в письменстві панувала латинська мова, яка в більшості країн
не мала близького живомовного середовища, та у Візантії, що дістала в
спадщину античну грецьку писемно-художню культуру, основи латинської та
старогрецької мов треба було спеціально студіювати, тому з зазначених
територій і походять давні граматичні праці.
У житії Феодосія Печерського (помер 1074 р.) відомий давньоруський
історик, письменник і мовознавець Нестор писав, що тринадцятирічний юнак
«изволи… дати с?а на оучени?є бж?ствьныхъ книгъ. ?єдиномоу ?т оучитель
?ако же и створи. и въскорЂ извыче вс?а граматики?а и Ако же всЂмъ
чюдити с?а о премудрости и разоумЂ дЂтища. и оскорЂмь ?єго оучении»
(Усп. сб., 75). Імовірно, тут ідеться про навчання граматики, а не
письма, яке на Русі іменувалося грамотою. Термін граматики?а (із грецьк.
??????????) засвідчується уже в старослов’янській мові, з якої він
увійшов у давньоруську. Немає сумніву, що мешканці Русі XI — XIII ст.
вивчали граматику, але не рідної мови і не старослов’янської. Очевидно,
в житії Феодосія говорилося про візантійські граматичні трактати, вчення
про вісім частин слова (мовлення), яке необхідно було знати тодішнім
книжникам, у першу чергу перекладачам, герменевтам (тлумачам святого
письма), ораторам-проловідникам, письменникам.
У східнослов’янських списках дійшли поодинокі твори старослов’янської
книжності, які мають відношення до історії граматичної думки,
термінології. Такими є, зокрема, Житіє Костянтина (Кирила) Філософа,
Житіє Мефодія, трактат Храбра про букви (найдавніші списки датуються XV
ст.), передмова Іоанна екзарха болгарського до перекладу Богословія
Іоанна Дамаскина (спискок XII ст.).
З погляду історії мовознавства Житіє Костянтина (Кирила) важливе не лише
як оповідь про створення слов’янської писемності й життєвий шлях
видатного просвітителя, а й як документ, де вперше засвідчується
знайомство слов’янських книжників IX — X ст. з основами граматичного
мистецтва, де фіксуються поодинокі найдавніші лінгвістичні терміни —
осмь чАстіш граматикиІА (вісім частин граматики), писмА гласьно?є,
съгласьно?є (голосна, приголосна буква): осмъ чАстїи грамотикїа преложь;
ОбрЂте же тоу еvаггелїе и ?алтирь роусьскыми писмены писано, и чловЂка
?брЂтъ глаголюща тою бесЂдою, и бесЂдова съ нимъ, и силоу рЂчи прїимъ,
своеи бесЂдЂ прикладаа различнаа писмена, гласнаа и съгласнаа, и къ
богоу молитвоу творА, въскорЂ начАтъ чести и сказати… (список XV ст.)
(Лавров, 11, 12). Згадка про руські письмена (коли це не пізніша
інтерполяція, що мало ймовірно) не могла не викликати почуття
патріотичної гордості читачів Київської Русі.
Передмова Іоанна екзарха відноситься до кінця IX ст. (цитується за
давньоруським списком XII ст.). Для історії слов’янської лінгвістичної
думки вона цінна й тим, що в ній уперше засвідчуються окремі граматичні
терміни — им?а «іменник», им?а моужьско «іменник чоловічого роду», им?а
женьско «іменник жіночого роду».
Зазначені твори зберігали популярність в Росії, Білорусії та на Україні
навіть у XIV — XVIII ст., на що вказують численні списки.
2. «Сказаніє» чорноризця Храбра
Найдавніші відомі давньоруські списки трактату про створення
слов’янської азбуки й перші переклади старослов’янською мовою дійшли до
нашого часу з XV ст.: «? писменехъ черноризца Храбра» (московський
список), «Сказанїє, како състави ст?ыи Кирилъ словено(м) писмена,
противоу ?азыкоу» (чудовський список — Куев, 192, 198). Про популярність
трактату на Русі свідчить той факт, що з опублікованих 73-х списків
пам’ятки 64 походять із східнослов’янських земель. Болгарський список
пам’ятки дійшов із 1348 р. — «О писменехь чръноризца Храбра» (там же,
187 — 188).
Але деякі східнослов’янські списки — між ними й пам’ятка XV ст. —
зберігають важливу вказівку на час виникнення її в кінці X або на
початку XI ст.: «ст?ыи К?нстантинъ филос?фъ нарицаемыи Кvрилъ, тъ(и)
писмена сътвори, и книгы прЂл?жи, и Ме?одїи братъ его. сЖт б? еще живи,
иже сЖть видЂли и(х)» (Ягич 1895, 302).
Храбр — це, мабуть, особове слов’янське ім’я ченця (черноризца), а не
апелятив (Сказання, 174). Слов’янське ім’я носив і один із безпосередніх
учнів Кирила й Мефодія — Горазд. Наведене свідчення «сЖть б? еще живи,
иже сЖть видЂли и(х)» вказує, що Храбр, можливо, не був безпосереднім
учнем солунських братів. Питання про те, де виникла пам’ятка — в Моравії
чи Болгарії — не розв’язане (там же, 175). Висновковий сполучник оубо на
початку розповіді Храбра — «ПрЂже оубо словене не имЂахЖ писменъ…»
(Ягич 1895, 300. Далі покликаємося на цю публікацію в тексті після
цитат) став основою для припущення про те, що до наших днів дійшов
тільки витяг із якогось більшого твору (Куев, 45). Та після іншого
варіанта заголовка пам’ятки — «Сказаніє, како състави ст?ыи Кирилъ
словено(м) писмена…» — висновковий сполучник доречний і він
пояснюється й без зазначено! гіпотези.
Трактат Храбра безпосередньо пов’язаний із старослов’янською
кирило-мефодіївською тематикою. Він звеличує творців слов’янської
писемності, показує їх визначну роль в історії слов’янської освіти.
Авторитет просвітителів Кирила й Мефодія Храбр підносить як щит проти
зазіхань на право слов’ян на питому культуру, власну писемність,
літературну мову. Автор порівнює шлях створення слов’янської азбуки з
історією виникнення грецької абетки, зіставляє шлях перекладу святого
письма на старослов’янську з перекладом Біблії на грецьку, виступає
проти тримовної догми. З цього видно, що Храбр прагне довести не
переваги нової графіки, яку нині називають кирилицею, перед старою —
глаголицею (Сказания, 176), а обгрунтувати законність, природність
слов’янської писемності, намагається спростувати неприязне ставлення до
неї панівних кіл Візантії. У свій час і Кирилові доводилося відстоювати
слов’янське письмо й літературу старослов’янською мовою перед
латиномовним духовенством у Моравії і Паннонії. Для аргументації Храбр
використав запаси знань тодішньої візантійської філології, насамперед,
із питань походження грецького алфавіту (Ягич 1895, 311 — 319).
Храбр говорить, що раніше, до хрещення, слов’яни не мали власної азбуки,
а читали й ворожили за допомогою рисок і зарубок; прийнявши хрещення,
вони пробували записувати слов’янське мовлення римськими (латинськими) й
грецькими літерами, та без ладу, бо не можна вдало написати грецькими
літерами слова, в яких є характерні слов’янські звуки — «но како может
сА писати добрЂ гречьсками писмены б?ъ или жив?(т), или sЂло, или цр?кы,
или чаанїе, или широта, или ?адь, или Жды, или Жность, или Азыкъ, или
ина под?(б)на(а) симь» (300). Костянтин (Кирило) створив для слов’ян 38
букв: одні за зразком грецьких, інші згідно з слов’янською мовою — «т
сътвори имъ тридесАть писменъ т ?смь, ?ва уб? по чинЖ гречьскы(х)
писменъ, ?ва же по словенсцЂи рЂчи» (300). До грецьких літер подібні 24
букви — а, в, г, д, е, з, и, і, к, л, м, н, о, п, р, с, т, оу, ф, x, ? и
пЂ, хлъ, тъ, а 14 відповідають слов’янській мові — б, ж, s, л[!], ц, ч,
ш, ъ, шь, мь, Ђ, ІЖ, ю, А. Гадають, що оригінал твору «? писменехъ…»
був написаний глаголицею, і в переліку букв первісне фіксувалася
особливо давня редакція першої слов’янської азбуки (Сказання, 180 —
183). У збережених списках трактату ця редакція передається недосконало,
тому перелік слов’янських букв тепер не завжди вдається ідентифікувати з
глаголичними.
Старослов’янське (церковнослов’янське) письменство в Київській Русі
розвивалося без перешкод, і трактат Храбра сприймався насамперед як твір
із історії слов’янської культури й освіти. Але він знову зазвучав
актуально на Україні й у Білорусії в XVI — XVII ст., коли з боку
шляхетсько-королівських кіл у Речі Посполитій посилювався утиск
української й білоруської культур, робилися нападки на
церковнослов’янську писемність і мову. Як твір, спрямований проти спроб
принизити слов’янську писемність, на ствердження рівнозначності
церковнослов’янської мови з іншими міжнародними літературними мовами,
трактат «? писменехъ…» був надрукований в Острозі в 1578 — 1580 р.
Іваном Федоровим під заголовком «Сказанїє. како состави ст?ыи Кирилъ
Философъ азъбуку по языку словеньску и книги преведе ?(т) греческихъ на
словеньскїи языкъ» (Grasshoff, Simmons, табл. XXIX — XXXIII; пор. також:
Ягич 1895, 305-308) Не виключено, що надрукування праці Храбра було
прямою реакцією на нападки єзуїта Петра Скарги на церковнослов’янську
мову. Треба мати на увазі, що в давнину під буквою розуміли і літеру, і
позначуваний нею звук, тому письмо, за допомогою якого передавалися
звуки, вважалося невід’ємною частиною самої мови (пор.: Otwinowska,
225). За цим острозьким виданням, стаття Храбра багато разів
передруковувалася у східнослов’янських букварях XVI — XVII ст.
(Barnicot, Simmons, іл. 2, 8), отже, була відома з шкільної лави
великому колу людей, поширювалася в рукописному вигляді Уривок із неї
під назвою «? грамотЂ» містить збірник кінця XVI ст., який зберігається
у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР в Києві шифр: Мел. М./П. 119.
Звичайно, на Русі в XI — XIII ст. освічені люди були обізнані з
філософсько-граматичними (філологічними) творами візантійських учених.
Багатий матеріал цього типу міститься в Ізборнику Святослава 1073 p.
3. Граматичні трактати на українських землях у XIV-XVI ст.
Протягом XIV — XV ст. на основі давньоруської народності відбувався
процес оформлення трьох нових східнослов’янських етно-мовних спільностей
— російської, української і білоруської народностей. Більша частина
українських земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Поділля,
частина Волині) разом із усіма білоруськими опинилися в складі Великого
князівства Литовського, тому східні слов’яни в ньому становили основне
населення. Частину Волині й Галичину захопила Польща. Північна Буковина
ввійшла у склад Молдавського князівства. Наприкінці XI — на початку XII
ст. Закарпаття від решти давньоруських земель відірвали угорські
феодали.
На основі давньоруської писемної мови постає українсько-білоруська
літературна мова, що, залежно від живого розмовного оточення,
реалізується у двох варіантах — південному, українському, і в
північному, білоруському. Давньоруська редакція старослов’янської мови,
яка сформувалася в XI — XIII ст., продовжує функціонувати на Україні і в
Білорусії як редакція (різновид) церковнослов’янської мови, взаємодіючи
з живим українським і білоруським мовленням. Але різниця між
церковнослов’янською, з одного боку, і українською та білоруською
мовами, з другого, була відчутна на всіх рівнях системи, тому робилися
спроби перекладу деяких конфесійних текстів на мову, близьку до живої. В
XV ст. завершується формування східнослов’янських мов, у зв’язку з чим у
XVI ст. спостерігається тенденція до розвитку з двох варіантів
українсько-білоруської писемної мови окремих української і білоруської
літературних мов. Спільність походження, близькість живих розмовних мов,
етимологічний правопис, активні культурні взаємозв’язки між братніми
народами, їх однакова історична доля зумовили велику близькість
староукраїнської й старобілоруської літературних мов.
В перекладних текстах XV ст. спостерігається продовження традиції
давньоруської несловникової лексикографії — глосографії (глосемографії).
Особливо часто застосовувалися контекстуальні (внутрірядкові), іноді —
покрайні (маргінальні) глоси (Німчук 1980а, 32 — 34). Глосування часом
застосовувалося і в церковнослов’янських текстах.
Не тільки лексична, а й граматична система церковнослов’янської мови
потребували пояснення, спеціального вивчення. При монастирях і церквах у
XIV — XV ст. існували школи, де навчали письма й, можливо, елементів
граматики церковнослов’янської мови. Про це опосередковано свідчать
переклади з церковнослов’янської мови на українську, в яких відбивається
досить добре володіння обома мовами. Одним із найголовніших освітніх
осередків України був Київ, зокрема Києво-Печерська лавра. З Києвом,
наприклад, пов’язані чудово ілюстрований Київський псалтир 1397 р.
(церковнослов’янський) та Четья 1486 р. (переклад із
церковнослов’янської мови на українську).
Чи були створені на Україні в XIV — XV ст. оригінальні граматичні твори,
невідомо. Але до нашого часу збереглися в багатьох східнослов’янських
списках, у тому числі й українських, дві праці південнослов’янського
походження — трактат про вісім частин мови (мовлення, речення) та
орфографічний трактат болгарсько-сербського філолога Костянтина
Костенецького.
4. Граматична теорія і практика в Україні в XVI—XVII ст.
На основі двох варіантів українсько-білоруської мови XIV — XV ст. з
початку XVI ст. формуються дві окремі літературні мови — українська та
білоруська. Українська мова обслуговує основні сфери суспільного й
культурного життя народності. В XVI — XVII ст. функціонують
офіційно-діловий, літописний та конфесійний стилі української мови;
розвиваються полемічний, проповідницько-ораторський, художній і
науковий.
Церковнослов’янська мова функціонує майже виключно в конфесійному
письменстві, особливо в канонічному жанрі. Вона помітно відрізняється
від живої не тільки лексикою, але й граматичною системою, бо живомовні
морфологія й синтаксис постійно розвиваються, а церковнослов’янська
система, хоч і зазнавала впливу народного мовлення, залишалася відносно
незмінною, архаїчною. Її вже необхідно було спеціально вивчати. У
зв’язку з організацією друкарства на Україні в останній чверті XVI ст.
ширше, ніж у попередню епоху, розповсюджуються церковнослов’янські
тексти, хоч монастирі й церкви втрачають монополію на книжкову справу.
Внаслідок Люблінської унії 1569 р. абсолютна більшість українських
земель опинилася в складі Польського королівства, де в розпалі була
контрреформація й посилився тиск на некатоликів, особливо на православне
населення України й Білорусії. Церковнослов’янська мова — знаряддя
православ’я — піддається нападкам.
Погляди шляхетсько-католицьких ідеологів виклав у 1577 р. відомий
проповідник П. Скарга. Він писав, що тільки грецькою й латинською
«існують науки, і перекласти їх іншими мовами задовільно не можна» і «на
словенській мові ніколи ніхто вченим бути не може», що «тепер її ніхто
як слід не розуміє… а своїх граматик, правил і пам’ятних книжок для
викладання вона не має і не може мати» (Рус. ист. библ., 485). Сам П.
Скарга обороняв латинь як мову літургії на противагу польській
(Mayenowa, 25, 118). Необхідно зазначити, що багато видатних діячів
польської культури часу Відродження й пізніше віддавали належне
церковнослов’янській мові, її давній культурній ролі, висловлювали
повагу до «руської» мови (Otwinowska, 147 — 150, 177 — 180).
Діячі української й білоруської науки і освіти XVI — XVII ст. не тільки
стають на захист рідної культури, але й працюють над нормалізацією
церковнослов’янської мови.
Першорядну роль у розвитку східнослов’янської культури відіграли школи.
Відомості про українські школи виявлено в документах середини XVI ст.,
але навчання в них, мабуть, не виходило за рамки початкового (Ісаєвич,
127 — 128). За ініціативою братств у 80-х рр. XVI ст. розпочато
організацію шкіл вищого ступеня. Львівське Успенське братство заснувало
школу в 1585 р., київське Богоявленське — в 1615 — 1616 рр., луцьке
Воздвиженське братство — в 1618 — 1619 рр. Згодом такі школи виникли у
Вінниці, Кам’янці-Подільському та інших містах України й Білорусії, а
також у Вільні.
Особливо велика роль належить Львівській та Київській братським школам.
Київська школа в 1632 р. була об’єднана з Київською лаврською школою і
стала колегіумом.
У системі освіти XVI й XVII ст. засвоєнню граматики відводилося провідне
місце, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти
всіх інших знань. У Західній Європі першочергового значення надавали
вивченню класичних мов, передусім латинської — мові тодішньої науки,
художньої літератури й католицької церкви. Українські й білоруські школи
другої половини XVI — першої чверті XVII ст. чільне місце відводили
вивченню церковнослов’янської мови — міжнаціональної мови всіх
православних слов’ян.
Саме для шкіл були призначені створені в кінці XVI — XVII ст. граматичні
праці українських лінгвістів. Однак вчені цієї доби ставили перед собою
поруч із педагогічними й кодифікаційні завдання. В основному в рамках
шкільних граматик відбувався також розвиток теоретичної лінгвістичної
думки.
Перше повідомлення про граматичні праці українців дав Ян Благослав у
манускрипті своєї граматики чеської мови в 1571 р.: «Кажуть, що й
граматику свою мають, але я не бачив її» (Франко, 8). Можливо, що
йдеться про шкільний підручник, який не зберігся, або про трактат про
вісім частин мови.
5. Філологічні видання Івана Федорова
Історія граматичної думки на Україні тісно пов’язана з ім’ям
вітчизняного першодрукаря Івана Федорова.
2
4
P
V
l
n
‚
„
P
?
e
ue
„
†
?
?
?
e
ue
:FHJLXZ~???¨AAeUeTHoeo " $ & ( : ue
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uouououououououououououo
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uouououououououououououo
&-&&&(&2&6&F&H&V&X&l&n&~&‚&?& &?&¶&A&Ae&Oe&O&a&ae&o&uouououououououououo
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uouo
*
*$*uouououououououououououououououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououo
1″1$12141B1D1R1T1b1uouououououououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououo
o(
;”;?; ;®;?;A;A;I;uououououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououououououououououo
>4>8>:>>>@>D>F>V>Z>^>`>l>n>?>?>?> >?>?>I>uouououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououououououououo
o(
M
M”M(M*M>M@MDMuououououououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououououououououo
o(
U,U.U>U@UBUDUJULUbUdUfUhUnUpU‚U†U–U?U?U?U¶U?UOUOUeUeUiUuouououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououououououououououou
ouououo
X?X?X¶X?X?X1/4XIXIXaXaeXoXuououououououououououououououououououououououo
uououououououououououououououououououououououououo
[”[?[¬[A[Ae[Oe[O[e[i[?[uouououououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououououo
^-^
^,^.^B^D^V^X^h^l^t^?^?^?^¤^¦^¶^?^3/4^A^I^?^O^Oe^ae^e^u^uouououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououououououououououou
ouououo
a-a4a6a@aBaDaFaLaNaVaXabadafauououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououououououo
c-c&c(c,c.c
e?e?oee?e?oee?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e?e
}-}
}&}(}4}6}J}uouououououououououououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououo
?0?4?6?8?D?F?N?R?T?uouououououououououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououo
?
?uououououououououououououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououo
†(†*†,†.†D†H†b†h†x†z†„†††¤†¦†A†uouououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououo
‰-‰.‰0‰:‰>‰B‰D‰R‰T‰`‰b‰d‰h‰v‰z‰?‰?‰ ‰c‰E‰I‰O‰O‰TH‰uououououououououououo
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uo
?
?”?0?>?D?l?p?t?v???????”?¤?¦???¬?O?Oe?TH?a?ae?ae?u?uououououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououououououououououou
ououo
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uouououououououououou
••
•”•$•&•8•:•J•L•d•uououououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououououououououououo
?
?”?&?(?8?:?F?J?\?uououououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououououououououououo
›$›&›*›8›:›P›R›T›X›d›uououououououououououououououououououououououououou
ououououououououououououououououououououououo
uouououououououououououououououououououououououououououououououououououo
uouououououououououououo
( * 2 V X l n | † ? ? c ¤ ? uouououououououououououououououououououou
ouououououououououououououououououououououououououououo
F-F”F$F4F6F:F
ouououououououououououououououououououououououououououououououououououou
ououououououo
«:«Список використаної літератури Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985; Німчук В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. Київ, 1985. Огієнко І. Історія укр. літ. мови. К., 1995; Східнослов’янські граматики XVI—XVII ст. (збірка статей, Київ, 1982).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
