.

Основні ознаки української державності (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
87 3330
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Теорія держави і права”

на тему:

“Основні ознаки української державності”

ПЛАН

Вступ

1. Основні ознаки держави

2. Державно-правові ознаки України як держави

3. Поняття і принцип державного ладу України

4. Державний устрій України

5. Ознаки та принципи державного суверенітету України

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Наприкінці XX століття перед народом України постало завдання
колосальної значущості: будувати суверенну, незалежну, демократичну,
соціальну і правову державу. Вирішальним кроком на шляху знаходження
реального суверенітету стало прийняття парламентом України 16 липня 1990
року Декларації про державний суверенітет України, а потім — 24 серпня
1991-го — Акта проголошення незалежності України. Акт проголосив Україну
незалежною демократичною державою і став юридичною гарантією такої
ознаки суверенітету України, як верховенство і самостійність органів
державної влади. Він також закріпив, що «територія України є неподільною
і недоторканною. На території України діють винятково Конституція і
закони України».

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є
суверенною і незалежною державою, активізувало науковий пошук,
дослідження категорій «незалежність» і «суверенітет» в аспекті
конституційного та міжнародного права. При цьому є обґрунтована нагода
трактувати їх як державно-правові поняття, які з’явилися на основі
державно-правових ідей і попереднього світового і вітчизняного досвіду
державного будівництва. Категорія «суверенітет» збагачувалася , і її
сьогоднішній зміст необхідно оцінювати не лише у зв’язку з державою, з
верховенством і незалежністю державної влади, але і з захистом прав
людини і громадянина.

Сутність багатонаціональних держав, як правило, характеризується
поняттям “національно-державний устрій”. Це форма організації держави,
яка виражає взаємозв’язок територіальної організації влади, тобто
територіального устрою держави і національної структури суспільства, а
також співвідношення державного і національного суверенітету, націй і
національних меншин, які об’єднуються у складі держави.

Національно-державний устрій визначає національно-територіальну
організацію певної держави, внутрішній поділ її території на ті чи інші
складові частини, правове становище цих частин і врегулювання
взаємовідносин між державою в цілому, національними утвореннями та її
складовими. Характер національно-державного устрою обумовлюється метою,
завданнями і функціями держави, залежно від яких територіальна
організація державної влади виявляється у конкретних формах державного
устрою.

Об’єкт дослідження: ознаки української державності.

Предмет дослідження: складові української державності, правове
закріплення, характеристика головних ознак української державності тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка
містить 5 розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Методи дослідження: літературний метод, методи аналізу, синтезу,
порівняння, графічний метод, історичний метод, узагальнення та ін.

1. Основні ознаки держави

I. Публічно-політична (державна) влада

Державна влада – це влада одночасно публічна й політична. Публічної вона
є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства й виступає від
імені всього суспільства в цілому при рішенні питань, що ставляться до
її компетенції.

Політична природа державної влади визначається тим, що вона в особі
державного апарата відділена від суспільства, відносно відособлена від
нього Відносно самостійне існування, положення в суспільстві й тій
чинності, який дана влада володіє, дозволяють їй дієво управляти
соціально неоднорідним суспільством, тобто таким, де багато в чому
відсутні єдність, збіг інтересів у різних верств, груп, общностей.
Відносини між ними становлять сферу політики як такий. Пряме призначення
державної влади укладається, по-перше, у регулюванні цих відносин, що й
робить її як владу публічну владою політичної; по-друге, успіх у
боротьбі не співпадаючих багато в чому інтересів різних соціальних
верств, груп, общностей у соціально неоднорідному суспільстві завжди
буде на боці того, хто має державну владу. Оволодіння цією владою
дозволяє одній якій-небудь частині суспільства (більшим або меншої, або
її представникам) не тільки управляти справами всього суспільства,
забезпечувати його безпека, існування як єдиного цілого, але й керувати
їм переважно у своїх інтересах. Останнє й надає публічній владі
політичний характер. Тому вона й виступає завжди як влада
публічно-політична [12, c.83].

Державну владу не можна ототожнювати із самою державою, тому що держава
– це організація даної влади, тобто її устрій, механізм її здійснення в
особі певних органів: парламенту, уряду, правосуддя,
контрольно-наглядових, військових і т.д. Сама ж по собі державна влада –
це спосіб керівництва суспільством, для якого характерна опора на
спеціальний апарат примуса, тому що основою дієвості державної влади є
авторитет чинності, а не чинність авторитету.

2. Суверенітет

Держава – це організація влади, що є суверенної, тобто верховенствующей
усередині країни, незалежної в зовнішньополітичних відносинах.
Суверенітет припускає, що державна влада є самостійною й незалежною від
якої-небудь влади як усередині держави, так і за його межами.
Суверенітет можна розглядати як порівняльну властивість державної влади
(і держави як його організації), що вказує на її положення серед тої
влади, які мають місце в суспільстві,- церковної, батьківської,
корпоративної й т.д. Державна влада існує обособленно від зазначеної
влади й має верховенство стосовно них у сфері державних справ.

Крім того, будь-яка держава повинне визнавати такий порядок речей у
системі властеотношеннй усередині держави й не втручатися в його
внутрішні справи, а також зважати на нього як з рівноправним,
самостійним, незалежним суб’єктом міждержавних відносин. Таким чином,
можна говорити про те, що в цілому суверенітет має внутрішні й зовнішні
виміри [9, c.57].

3. Всеосяжність

Держава – це організація влади, що є всеосяжною. Тільки державна влада
поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), які перебувають на
території держави. Якщо суверенітет є властивість державної влади, що
вказує на її чинність, то всеосяжність – властивість державної влади, що
вказує на масштаб її дії в суспільстві. Більше широке розуміння
“всеосяжності” як ознаки держави припускає вказівка на те, що держава –
це організація суспільства в єдине ціле через інститут “громадянства”
(підданства), тобто держава – це всеосяжна організація суспільства.

4. Територія

Держава – це організація влади, що панує на строго певній території,
тобто обмеженої частини поверхні планети (суши, морячи, повітряного
простору) Територія держави є матеріальною основою його існування.

5. Народонаселення

Держава – це організація влади, суб’єктом і об’єктом якої є народ, що
населяє територію держави. Держава поєднує людей у єдине ціле, а
приналежність їх до даної держави відображається поняттям “громадянство”
(підданство) Громадянство (підданство)- це стійкий правовий зв’язок
особи з даною державою, що виражається в їхніх взаємних правах і
обов’язках.

Державі властиве об’єднання людей по територіальній ознаці в один
територіальний колектив (громадяни держави, населення країни) і
одночасний поділ його з метою оптимізації керування на менші
територіальні колективи (населення областей, районів і т.п.) [14, c.91].

6. Апарат керування

Держава – це організація влади, у складі якої завжди існує апарат
керування, тобто особливий розряд осіб, професіоналів по керуванню. У
державі завжди є керуючі й керовані. До органів керування ставляться
уряд, різні міністерства, державні комітети й т.п.

7. Апарат примусу

Держава – це організація влади, у складі якої завжди діє апарат примуса,
тобто загони збройних, спеціально навчених людей, примусові установи.
Вони є силовою основою дієвості державної влади. До числа так званих
“силових” відомств держави в першу чергу ставляться збройні сили, органи
охорони громадського порядку, органи державної безпеки, каральні
(пенітенціарні) установи. Державі належить монопольне право
застосовувати примус на своїй території.

8. Видання нормативно-правових актів

Тільки держава має право видавати нормативно-правові акти (закони,
постанови, укази й т.д.), обов’язкові для загального виконання.
Нормативно-правові акти закріплюють правові (юридичні) норми, у яких
виражена загальнообов’язкова державна воля.

Юридичні норми розраховані на добровільне їхнє дотримання. При
необхідності проведення їх у життя забезпечують спеціальні юридичні
органи: податкові , органи прокуратури, міліції й ін. [7, c.43]

9. Оподатковування

Держава – це організація влади, фінансову основу діяльності якої
утворять, у першу чергу ,податки. Оподатковування є монопольним правом
держави. Інші надходження в бюджет (скарбницю держави) дають позики
(зовнішні й внутрішні), доходи від діяльності державних підприємств,
різні збори (судові, митні)

2. Державно-правові ознаки України як держави

 Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом
утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом
утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта
затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави – Конституція
України.

Держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім
влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження
й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком, до
держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм
власності, в тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій,
вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових
відносин.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки,
Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні
істотні риси більшості європейських держав та держав світу.
Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає
як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і
міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом
поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами
державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і
водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності
та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні [1].

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на
підставі державних програм.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим
особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при
з’ясуванні об’єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення
державної влади. Таким об’єктом, згідно з Конституцією, є права і
свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч.
2 ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності
держави.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними
органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя. [11, c.72]

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового
інституту полягає у її легітимності, яка законодавчо закріплена у
Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється
згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад
та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на
підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і
свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних
умов її життя.

3. Поняття і принцип державного ладу України

Поняття державного ладу є дуже важливим, проте, на жаль, і досі не
існує єдиної та усталеної дефініції цього поняття. І це при тому, що
категорія “державний лад” вживається часто і неадекватно тлумачиться
різними дослідниками. На сьогоднішній день існує декілька підходів до
цього питання, кожне з яких науково обґрунтоване. Але, на мою думку,
визначення державного ладу як єдності типу та форми держави є найбільш
повним та правильним. Форму держави визначають як такий устрій (будову)
держави, за якого дістають вияв її провідні характеристики та який
забезпечує в комплексі, в системі організацію державної влади, методи,
прийоми і способи її здійснення, а також територіальну організацію
суспільства.

Для того, щоб з’ясувати зміст цих трьох складових державного ладу
розглянемо їх докладніше.

Форма правління – це організація верховної влади в державі, характер і
принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями,
класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форми
демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності,
від наявності виборних органів тощо.

Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ
її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством,
це взаємозв’язок окремих складових частин держави між собою і їх
спільними вищими державними органами.

Політичний (державний) режим – це сукупність або система методів,
способів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві, і
характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням
державної влади до правових основ діяльності її органів.

Тепер слід охарактеризувати форму держави України, де закріплюються ці
поняття і що вони означають.

Згідно з Конституцією України (ст.5) за формою правління Україна є
республікою. Що це означає? Слово “республіка” в тексті Конституції не є
складовою частиною найменування держави, а лише є свідченням
конституційного прийнятої в Україні форми правління. У найбільш
загальному визначенні республіка означає таку форму державного
правління, за якою вищий законодавчий орган держави є колегіальним і
обирається всім народом або його частиною. Україна є змішаною або
напівпрезидентською республікою. Це означає, що президент – глава
держави, обирається народом, так як і парламент; уряд обирається
(призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний
одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе
юридичної відповідальності.

В статті 6 Конституції України закріплено, що державна влада
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Головними державними владними інститутами в Україні є органи:

1.Верховна Рада України (інститут законодавчої влади)

2.Кабінет Міністрів України (уряд, інститут виконавчої влади)

3.Вся система центральних і місцевих державних органів та установ, що
здійснюють владно-політичні та адміністративно управлінські функції –
Президент (глава держави) [1]

Відповідно до статті 75 Конституції України, “єдиним органом
законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”.
Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні
депутати України обираються за принципом загального, рівного і прямого
виборчого права при таємному голосуванні. Порядок проведення виборів
визначається спеціальним законом. Структурно Верховна Рада –
однопалатний парламент. Внутрішньоорганізаційно парламент України
складається з Голови та його заступників, постійних комітетів,
тимчасових слідчих комісій [1].

Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження (їх
повний перелік зазначено у статті 85 Конституції України):

1) Законодавчі – внесення змін до Конституції України, ухвалення законів
країни з питань прав і свобод людини, громадянства; статусу національних
меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядку
застосування мов; засад використання природних ресурсів, організації та
експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; основ соціального
захисту; правового режиму власності і підприємництва, засад зовнішніх
зносин, регулювання міграційних процесів; виборів діяльності об’єднань
громадян, органів виконавчої влади; територіального устрою і місцевого
самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури,
слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур
Збройних Сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за її
межами та статусу іноземних військ на території України, правового
режиму надзвичайного та воєнного стану та інше.

2) Бюджетно-фінансові – затвердження Державного бюджету, внесення до
нього змін , контроль за його використанням, в т.ч. через створення
Рахункової палати; встановлення податків і зборів; визначення статусу
національної валюти та іноземних валют на території України;
встановлення порядку утворення і погашення державного внутрішнього і
зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних паперів, їх видів
та типів.

3) Контрольні – здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду
та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників на
пленарних засіданнях та на засіданнях депутатських комітетів і комісій;
отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення висновків
і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника тощо.

4) Кадрові – призначення і звільнення голови і членів Рахункової палати,
парламентського Уповноваженого з прав людини; половини складу ради
Національного банку, Національної ради з питань телебачення і
радіомовлення; третини складу Конституційного Суду України; обрання
суддів ні безстроковий термін; надання згоди на призначення Президентом
Прем’єр-міністра, на призначення і звільнення Президентом голів
Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету
телебачення і радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої
комісії; надання згоди та призначення Президентом Генерального Прокурора
та висловлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку [1].

Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міністрів України як
“вищий орган у системі органів виконавчої влади”.

Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114
Конституції):

Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більш ніж половини
конституційного складу Верховної Ради України (не менше ніж 226
депутатів)

Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду: першого
віце-прем’єра, трьох віце-прем’єрів, міністрів.

Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих
Прем’єр-міністром на відповідні посади в Уряді.

Згідно зі статтею 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої
повноваження у разі:

1) обрання нового Президента;

2) заяви про відставку Прем’єр-міністра;

3) звільнення Прем’єр-міністра Президентом;

4) ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові.

Відставка Прем’єр-міністра призводить до відставки усього складу Уряду.
Після відставки формування Уряду відбувається за наведеною вище
процедурою.

Президент України має право в будь-який момент звільнити з посади
будь-якого члена Уряду (окрім голови Фонду державного майна)

Структура Кабінету Міністрів України складається із Прем’єр-міністра,
першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів та
міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. Однак ані
кількість міністерств, ані зв’язки між різними складовими Уряду і його
апарату поки що нормативно не визначені.

До виконавчої влади, окрім Уряду як її вищого органу, належать державні
комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також обласні і районні
держадміністрації. Підпорядкованість тих чи інших міністрів та
підрозділів урядового апарату Прем’єр-міністрові і віце-прем’єрам
визначається спеціальною Постановою Кабінету Міністрів.

Слід звернути увагу також на підпорядкованість “силових” міністрів,
міністрів закордонних справ та інформації безпосередньо главі держави.

Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116) ці
завдання можна поділити на:

1) Загальні – здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує
Конституцію, закони, укази Президента.

2) Внутрішньополітичні – забезпечує дотримання прав і свобод людини,
громадянського порядку; здійснює заходи щодо боротьби зі злочинністю,
підтримання належного стану обороноздатності і нацбезпеки.

3) Економічні – забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної
та податкової політики у сферах зайнятості. Праці та соціального захисту
та інше.

4) Бюджетні – розробляє проект Закону України про Держбюджет, забезпечує
виконання ухваленого верховною Радою Закону про Державний бюджет, подає
Парламентові звіт про його виконання.

5) Гуманітарні та екологічні – забезпечує проведення політики у сфері
науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокористування.

6) Адміністративно-організаційні – спрямовує і координує роботу
міністерств, інших органів держвлади.

Конституція України визначає статус Президента як глави держави, що
“виступає від її імені, .. є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод
людини і громадянства ”(ст.102) 5 березня 1999 року було прийнято новий
закон України “Про вибори Президента України”, який з моменту його
опублікування набув чинності і діє зараз.

Функціонально Президент України здійснює такі повноваження (ст.106):

1) Законодавчі – накладання вето на закони, ухвалені парламентом.

2) Виконавчі – скасування актів Кабміну; утворення, реорганізація і
ліквідація за поданням Прем’єр-міністра міністерств і відомств.

3) Кадрові:

а) призначення:

за згодою Верховної Ради – Прем’єр-міністра, Генерального прокурора,
голів Антимонопольного комітету і Фонду Держмайна;

за поданням Прем’єр-міністра – міністрів та їх заступників, керівників
інших центральних органів виконавчої влади, голів обласних і районних
держадміністрацій;

за контрасигнуванням (візуванням проекту Указу) Прем’єр-міністра та
міністра оборони – вищого командування Збройних Сил; Прем’єр-міністра і
міністрів юстиції – третини складу Конституційного Суду;
Прем’єр-міністра і міністра закордонних справ – глав закордонних
представництв України за кордоном;

на власний розсуд – половини складу Ради Національного банку та
Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

б) звільнення:

за згодою ВРУ – голів Антимонопольного комітету та Фонду держмайна;

за контрасигнуванням Прем’єр-міністра та міністра оборони – вищого
командування Збройних Сил; Прем’єр-міністра та міністра закордонних
справ – глав дипломатичних представництв за кордоном;

на власний розсуд – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників,
керівників інших центральних органів виконавчої влади;

4) Зовнішньополітичні – представляє державу на міжнародній арені,
здійснює керівництво її зовнішньополітичною діяльністю, приймає вірчі та
відкличні грамоти представників іноземних держав;

5) Військово-політичні – Президент України є Верховним
головнокомандуючим Збройних Сил, очолює Раду Національної безпеки і
оборони, приймає рішення щодо використання Збройних Сил України в разі
збройної агресії проти неї, про запровадження воєнного стану;

6) Символічно-церемоніальні – нагороджує державними нагородами,
встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, присвоює вищі
спеціальні звання і класні чини.

Щодо державного устрою, то Україна є простою унітарною (ст.2
Конституції) державою. Проста – це така держава, складові частини якої
не мають власного суверенітету і не можуть виступати як суб’єкти
політичних відносин; унітарна – держава, яка має автономне утворення – в
Україні це Автономна Республіка Крим, яка згідно з Конституцією є
невід’ємною складовою частиною України і в межах її повноважень вирішує
питання, віднесені до її відання. Унітарна є найбільш виправданою формою
державного устрою України, так як відповідає її етнічному складу,
історичному минулому, економічним та культурним реаліям.

Сьогодні відповідно до чинної Конституції України в Україні існує
трирівневий адміністративно-територіальний устрій (ст. 133) Перший
рівень складається з областей (ст. 133), Автономної Республіки Крим
(розділ X), міст Києва і Севастополя (ст. 133) Другий рівень – це райони
і всі міста, крім Києва і Севастополя (ст. 133) Третій рівень – райони в
містах, міста районного підпорядкування, селища і села (ст. 133) [1].

За формою політичного режиму Україна є демократичною державою (ст.1)
Демократичний – це такий режим, коли державна влада здійснюється з
дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх
соціальних верств населення через демократичні інститути – вибори,
референдуми, засоби масової інформації.

Система закріплених в Конституції прав і свобод людини і громадянина
свідчить про високий рівень демократії в Україні. Громадяни мають рівні
конституційні права і свободи, багато з яких є визначальними для
розуміння України як демократичної держави. Зокрема, це право на свободу
і особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і
віросповідання, об’єднання у політичні партії та громадські організації
, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських
та місцевих референдумах тощо.

4. Державний устрій України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка
характеризується певною формою конституційно-правових відносин між
державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

X

j

?

?

?

AE

X

X

j

?

?

AE

?????$?AE

??????а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави [8, c.96].

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи
— унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається
держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на
адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в
містах, селища і села), які у сукупності становлять
адміністративно-територіальний устрій. При цьому
адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя)
не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України
ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних
адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі
органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141
Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також
Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України
(статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні
єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади
— парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових
органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її
головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність
глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення
державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на
основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських
свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк
дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов’язана з демократією як
свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна
республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парламентська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повноваження глави
держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих
виборів і формуючи уряд позапарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної влади покладено
принцип верховенства парламенту, який утворює уряд і контролює його
діяльність.

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і
президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що
Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими
рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на
призначення Президентом Прем’єр-міністра України, здійснення контролю за
діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість
розпуску Верховної Ради Президентом України [1, ч.2 ст.90].

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання
Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для
президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент
обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які
дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою
відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність
напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1
Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вираження у забезпеченні
народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної,
економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава,
тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається,
що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є
місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів
державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як
безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого
самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і
безпосередню демократію.

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних
повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на
підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або
населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70
Конституції).

Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп
населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69-74 Конституції
України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми
безпосередньої демократії.

Основоположним принципом демократичної організації держави,
найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства
права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України
єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію
влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна
з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі
впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на
виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15
Конституції). Цей принцип виключає можливість Існування в країні
державної або іншої обов’язкової для всіх ідеології; створює можливості
впливати на політичний процес громадським об’єднанням, діяльність яких
пов’язана з політикою, але в рамках Конституції України. “Держава
гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і
законами України”, — зазначається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які
здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських
організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому
визначення правового статусу цих об’єднань — важлива умова реалізації
цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України є визнання і
гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції), оскільки
основою демократії як форми держави та засобу правління є ідея
політичної свободи, що виявляється на підставі принципу самовизначення і
самоуправління не лише людини, народу, а й окремої територіальної
громади, яка вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і
через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої
демократії на місцях (місцеві референдуми, збори громадян та ін.),
органи територіального громадського самоуправління [7, c.120].

Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як
демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються.
Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді
усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не
відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки
пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада,
яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються
місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа
майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною
державою.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті
як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави
суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву,
захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду,
законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і
громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну
владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства
права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все
верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

5. Ознаки та принципи державного суверенітету України

Принципи та ознаки суверенітету України були закріплені в Декларації про
державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою
принципи суверенітету України зводяться до наступного:

верховенство – відсутність іншої більш високої суспільної влади на
території держави: державна влада може відмінити, признати недійсним
будь-який прояв іншої суспільної влади;

самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни
та зовні при дотриманні норм національного та міжнародного права;

вичерпність – розповсюдження державної влади на всі сфери державного
життя, на все населення та суспільні організації країни;

неподільність влади держави в межах її території – єдність влади в
цілому і тільки функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу,
виконавчу та судову; безпосереднє здійснення власних велінь по їх
каналам;

5) незалежність у зовнішніх зносинах – можливість самостійно приймати
рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права та повазі
суверенітету інших країн;

6) рівноправ’я у зовнішніх зносинах – наявність в міжнародних
відносинах таких прав та обов’язків, як і в інших країнах;

7) невідчужуваність – неможливість свавільного відчуження легітимної та
легальної влади, тільки наявність закріпленої законами можливості
делегувати суверенні права держави органам місцевого самоуправління.

В Конституції України 1996 року проголошується: “Суверенітет України
розповсюджується на всю її територію” (ст. 2) Це означає, що жодна
частина цієї території не може проголосити себе незалежною від
суверенної влади держави.

Однак держава не має право робити все, що вважає за потрібне, по
відношенню до інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право.
Наприклад, державам забороняється застосовувати силу проти інших держав,
за винятком самооборони або вповноваження з боку Ради безпеки ООН. Іншим
обмеженням щодо свободи дій держави є юридичні зобов’язання виконувати
укладені нею договори.

Перш ніж розкривати поняття державного суверенітету, необхідно
з’ясувати поняття суверенітету взагалі, звідки походить це поняття, які
його основні властивості, що воно означає.

Термін “суверенітет” в перекладі з французької означає верховна влада.
В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст.
французьким вченим Ж.Боденом. Він вважав суверенітет невід’ємною
властивістю держави.

Суверенітет володіє такими основними властивостями:

1) Суверенітет єдиний і неподільний, він не може бути розділений.

2) Суверенна влада постійна – її не можна передати на деякий період
кому-небудь.

3) Суверенна влада необмежена і надзаконна – жоден людський закон не
може обмежувати суверенітет.

4) Суверенна влада підкоряється тільки божественним і природним
законам, але не релігійним догмам.

Спробуємо зрозуміти, що означає кожна із цих тез.

1) В залежності від того, кому належить суверенітет, держава може бути
класифікована як монархія (абсолютна) чи демократія (республіка)
Монархія – держава, у якій суверенітетом володіє одна людина – монарх. У
цьому випадку воля однієї людини є непорушним законом для всіх громадян
цієї держави.

Неподільність суверенітету передбачає збереження форми керування
державою в будь-яких умовах. Неподільність повинна бути одночасно
тимчасовою і просторовою.

Просторова неподільність означає, що якщо суверенітет належить монарху,
то, наприклад, мер будь-якого містечка повинний підкорятися саме
монарху, і нікому іншому, і у всякому разі не учиняти сваволю.
Зрозуміло, що мер не завжди може підкорятися монарху безпосередньо. Тоді
він повинний підкорятися відповідному органу, що у свою чергу прямим чи
непрямим шляхом буде підкорятися монарху. Такі органи, а також і сам мер
є представниками суверенітету. Це, зрозуміло, не виходить, що мер
повинний по будь-якому питанню звертатися до монарха чи його
представника. Але монарх, визначивши що рішення мера не відповідає його
думці по цьому питанню, може скасувати це рішення. Однак, і монарх не
може влаштовувати сваволю в державі. Взагалі, монарх може скасувати
будь-які рішення свого представника. Очевидно, принцип показності дає
можливість створити процедуру оскарження рішення суду у вищій інстанції.
Передбачається, що чим тісніше зв’язок між сувереном і його
представником, тим точніше цей представник зможе виразити волю
суверена..

Особливо цікава взаємодія монарха з якими-небудь впливовими
структурами, що існують у державі. Теоретично монарх ні якою мірою не
повинний залежати ні від кого. Забезпечити цю незалежність повинен
закон.

Здавалося б, випадок демократії більш складний. Насправді це не вірно.
Замість монарха можна підставити який-небудь колегіальний орган. При
цьому можна собі представити як постійно діючий, так і тимчасовий орган.
Демократичне правління відбувається звичайно за допомогою референдуму.
Зробленої демократії бути не може, тому що неможливо все населення
залучити в керуванню державою. Тому парламент і президент є органами
представницької демократії [10, c.114].

Тимчасова неподільність суверенітету означає, що суверен ні на мить не
може втрачати правління. Якщо це демократична держава, то народ завжди
повинний контролювати діяльність президента чи парламенту, якщо це
монархія, то монарх не повинний цілком покладатися на тимчасових
правителів, але, навпроти, завжди могти скасувати невірне з його погляду
рішення і не тільки могти, але і робити це.

2) Суверенітет не можна передавати на якийсь термін іншій людині.
Наприклад, у демократичній республіці народ не повинний передавати право
безконтрольного керування країною одній людині чи групі людей.

3) Цей пункт дозволяє суверену змінювати закони так, як він хоче чи
вважає за потрібне. Якби не існувало божественних і природних законів,
то в демократичній республіці (приклад демократичної республіки узятий
для того, щоб показати, що суверенна влада незалежна від форми суверена,
її здійснюючого), народ міг би домовитися і раз у рік страчувати по
тисячі чоловік “просто так”. У реальності це значить, що суверен може
змінювати будь-які закони крім тих, котрі входять у природні і
божественні права, заборонені концепцією суверенітету. Наприклад,
оскільки суверенна влада нескінченна, остільки суверен не може
призначати собі правонаступника.

4) Сказавши про необмеженість суверенної влади не можна забувати, що
маються на увазі тільки людські закони, а не природні і божественні.
Серед таких можна назвати право на життя, на приватну власність, на волю
слова і пересування і тому подібні.

Незважаючи на абсолютний характер влади, не всі питання входять у його
компетенцію. Так, приватна власність ні в якому разі не повинна
підкорятися державі. Наслідок наявності приватної власності – майнова
нерівність. Воно необхідно для існування країни, але не повинно
виявлятися у перекручених формах. Але в компетенцію держави входить
загальна власність. Держава не може накладати податки довільно. Держава
не повинна обмежувати волю совісті і віросповідання.

Усі ці волі і є божественними і природними. Якщо держава зазіхає на ці
права, то її варто вважати тиранією.

Головними задачами держави є збереження світу і згоди в суспільстві.
Але досягнення матеріального благополуччя – задача самого народу, а не
держави, що лише повинне не перешкоджати збагаченню законними шляхами.

Нині поняття суверенітету означає верховенство і незалежність влади.
Таким чином, термін “незалежність” є складовою поняття “суверенітет”.
Водночас “незалежність” має самостійне політико-правове навантаження –
поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і
залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня
1990р.), а потім – незалежність (24 серпня 91 р.) В наш час дуже важливо
є правильне наукове тлумачення суверенітету, в тому числі співвідношення
державного, народного та національного суверенітету.

Конституція України відносить такі принципи, властивості та якості
державної влади, як державний суверенітет, розподіл влади, вимога
функціонування державних структур до компетенції Конституції та законів.
Держава є офіційним представником народу, покликана виражати волю своїх
громадян, забезпечувати їх права та свободи, законні інтереси. Саме
державна влада володіє правом видання обов’язкових до виконання наказів
громадянами. Звідси випливають її значні можливості як щодо сприяння
реалізації прав та свобод громадян, так і щодо порушення цих прав.
Суверенітет є якісною ознакою держави, його невід’ємною властивістю,
обов’язковою умовою його міжнародної правосуб’єктності. Суверенітет
Української держави випливає із суверенітету народу, оскільки народ є
творцем та носієм державного суверенітету, волевиявлення народу породжує
державну владу. В той же час народ виступає як своєрідний гарант
державного суверенітету, так як будь-який утиск незалежності держави,
зменшення верховенства влади означає порушення корінних інтересів
народу, стає джерелами внутрішніх або міжнародних конфліктів.

Суверенітет – невід’ємний атрибут держави, основа ефективної реалізації
своїх багатогранних функцій. Із суверенітету України випливає її
незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні
зовнішніх і внутрішніх проблем. Державний суверенітет і незалежність –
основоположні ознаки держави.

Тепер слід розкрити поняття державного суверенітету, але необхідно
відмітити, що, крім державного суверенітету існує ще два види
суверенітету, а саме: національний і народний [15, c.97].

Суверенітет держави – це властивість держави, яка визначає її
верховенство, самостійність, та незалежність при виконанні внутрішніх та
зовнішніх функцій, незалежність держави від інших політичних і
соціальних влад всередині суспільства та від іноземних держав і
організацій у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.
Суверенітет не може бути основою для антиправових дій, для сваволі.
Суверенітет має економічну, політичну і юридичну сторони. За цією
ознакою держава відрізняється від колоній та напівколоній. Суверенітет –
це право самостійно вирішувати економічну, державну, соціальну та
міжнародну політику, визначати завдання і функції держави. Суверенітет
має абсолютно-відносний характер, він не повинен шкодити самій державі,
народу і іншим державам.

Аналіз правового статусу України дає підстави вважати, що Україна
відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і міжнародне
визнання України у світі, розширення її двосторонніх та багатосторонніх
зв’язків.

Національний суверенітет – повновладдя нації, її політична свобода,
реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для
колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні
державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення.
Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

Народний суверенітет – повновладдя народу, володіння ним
соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь
громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує
суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів,
президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й
через різні громадські організації та формування. Головним виразником
суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування
правового, демократичного суспільства.

Висновки

Отже, конституцією встановлено, що Україна є суверенною і незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою.

Украї?на – демократична парламентсько-президентська республіка.
Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча —
парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в
Україні Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох
гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент
України — згідно Конституції він зобов’язаний припиняти будь-які їх дії,
що порушують основний Закон України.

Суверенітет — невід’ємний атрибут держави, основа ефективної реалізації
нею своїх багатогранних функцій. З суверенітету України випливають її
незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні
внутрішніх і зовнішніх проблем. Державний суверенітет та незалежність —
основні ознаки держави, без яких вона не може функціонувати. Суверенітет
виявляється у верховенстві державної влади, її єдності і незалежності.
Незалежність державної влади означає, що вона сама і тільки сама вправі
приймати нормативні акти і забезпечувати конституційний правопорядок,
без втручання політичних та інших сил. Однак верховенство державної
влади не означає її необмеженість, оскільки в демократичній державі
влада завжди обмежена правом. Як і будь-яка інша влада в конституційній
державі, суверенна влада базується на праві й обмежена правом.

Важливою ознакою суверенітету державної влади в Україні є її єдність, що
виражається в наявності цілісної єдиної системи органів, які складають у
своїй сукупності вищу державну владу. Сукупна компетенція цих органів
охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення внутрішніх і
зовнішніх функцій держави.

Аналіз правового статусу України свідчить, що вона відповідає всім
ознакам незалежної держави. Цьому слугує і міжнародне визнання України,
розширення її двосторонніх і багатосторонніх зв’язків. Україна вступила
до Ради Європи, вона член СНД, член ООН та інших міжнародних
організацій. Звісно, це членство висуває досить високі вимоги до
Української держави відносно внутрішньої сфери, оскільки її
політико-правова система повинна відповідати міжнародно визнаним
стандартам прав людини. Незалежність України у зовнішніх зв’язках
проявляється в її самостійності при здійсненні зовнішніх функцій, у
визначенні зовнішньої політики. Але воля України у зовнішньополітичній
діяльності обмежена її обов’язком дотримувати норм міжнародного права,
своїх міжнародно-правових зобов’язань.

В науці існує думка, що державний суверенітет є не абсолютним, а
відносним, і сам зміст цього поняття модифікується, змінюється у процесі
історичного розвитку відповідно до потреб національних і міжнародних
систем.

Разом з тим суверенітет і незалежність України визначаються не тільки і
не стільки юридичним закріпленням на конституційному рівні положень про
те, що вона є суверенною і незалежною державою, а забезпеченням цього
політико-правового стану державної влади економічними, дипломатичними та
іншими засобами. Особливо важливо, щоб суверенітет і незалежність
базувалися на могутній економічній основі. Це досить вагомий фактор у
стосунках з іншими державами.

Список використаної літератури

Конституція України від 1996 р. // Вісник Верховної Ради України. –
1996. – №105.

Конституція Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р.

Закон України “Про адміністративно-територіальний устрій України”. – 4
грудня 1997 р. // Вісник Верховної Ради України. – 1997 р. – №205.

Закон України “Про Автономну Республіку Крим” від 17 березня 1995 р. //
ВВР. – 1995. – №11. – Ст.69.

Закон України “Про статус Автономної Республіки Крим”. – 28 квітня 1992
р.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998. – 320 с.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2003. – 405
с.

Конституционное право: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора
М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 2002. – 507 с.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998. – 285 с.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. – М.: Юрист, 1999.

Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та
ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашевої. – М, 1996. – 201 с.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001. – 305 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.
– 639 с.

Теория права и государства: Учебник для вузов /Под ред. Профессора
Г.Н.Манова – М. БЕК, 1996. – 305 с.

Додаток

Головні ознаки української державності

Жан Боден – основатель концепции государственного суверенитета//
Вестник ИНИОН, М., 1990.

PAGE

PAGE 32

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

I. Публічно-політична (державна) влада

2. Суверенітет

3. Всеосяжність

4. Територія

5. Народонаселення

6. Апарат керування

7. Апарат примусу

8. Видання нормативно-правових актів

9. Оподатковування

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020