.

Порядок забезпечення права на охорону здоров’я в Україні

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
85 1341
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Адміністративне право»

на тему:

«Порядок забезпечення права на охорону здоров’я в Україні»ПЛАН

Вступ

1. Поняття права на охорону здоров’я, його правове закріплення в Україні

2. Система органів управління охороною здоров’я населення і порядок
забезпечення охорони здоров’я

3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення

4. Правове становище установ охорони здоров’я населення

5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Охорона здоров’я — це система заходів, спрямованих на забезпечення
збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної
працездатності та соціальної активності людини при максимальній
біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону
здоров’я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми
поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України,
забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави,
поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення,
розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і
запровадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров’я людини є однією з
найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з головних
обов’язків держави [1].

Подальші її норми [1, ст.ст.24, 27, 34, 49, 50] визначають, що кожен
має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Вона встановлює, що охорона здоров’я забезпечується державним
фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітар-них і
оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного
і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і
комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно.

Конституційними нормами також закріплено, що існуюча мережа лікувальних
закладів не може бути скорочена і держава сприяє їх розвитку незалежно
від форми власності.

1. Поняття права на охорону здоров’я,

його правове закріплення в Україні

Згідно з ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується
державним фінансуванням відповідних соціально-економічних,
медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює
умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного
обслуговування.

Право на охорону здоров’я — це передусім забезпечення відповідного
життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність
безпечного для життя і здоров я людини навколишнього природного
середовища.

Охорона здоров’я громадян базується на низці принципів, що одержали своє
закріплення в Основах законодавства України про охорону здоров’я. До
них, зокрема, належать: визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямком
діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та
розвитку народу України; додержання прав і свобод людини і громадянина у
галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних
гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі
охорони здоров’я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного
та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість,
матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні
стандарти здоров’я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та
досягнень з світовим досвідом у галузі охорони здоров’я; децентралізація
державного управління, розвиток самоуправління і самостійності
працівників охорони здоров’я на правовій та договірній підставах та ін.
[4, с.306]

У цілому охорона здоров’я може розглядатися як система заходів,
спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних і
психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної
активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада
України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони
здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і
пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування,
створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та
інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових
загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Виходячи з Конституції України, держава гарантує всім громадянам
реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’ї шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо
охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня меди-ко-санітярної
допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в
галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної,
екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів
громадян у галузі охорони здоров’я [1].

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та
недержавних організацій і установ щодо охорони здоров’я в Україні є:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства
і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу
України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони
здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними
інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих
верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної
допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров’я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного
розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і
фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги,
поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі
охорони здоров’я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

• багатоукладність економіки охорони здоров’я і бага-токанальність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та
заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування
закладів та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і
договірній основі.

Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 6), конкретизуючи
норми Конституції України, встановлюють, що право громадян на охорону
здоров’я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для
підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де
громадянин проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір
лікаря і закладу охорони здоров’я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я
населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення
пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської
експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння
охороні здоров’я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації,
пов’язаних із станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

і) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та
органів охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди
громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до
нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями
працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права
людини і громадянина [7, с.184].

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

2. Система органів управління охороною здоров’я населення

і порядок забезпечення охорони здоров’я

До системи органів державного управління охорони здоров’я входять
Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада
міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони
здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я
районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і
цільових програм; створює економічні, правові та організаційні
механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я;
укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з
питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші
повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони
здоров я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі
охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України (далі — МОЗ
України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим Указом
Президента України [2, ст.1221]. До основних завдань МОЗ України
належать: розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби
охорони здоров’я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої
медичної допомоги населенню установами охорони здоров’я всіх форм
власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в
охороні здоров’я населення; формування здорового способу життя;
забезпечення надання державними установами охорони здоров’я
загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої
медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку
національної служби охорони здоров’я, пов’язаних зі змінами власності;
охорона материнства і дитинства та ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони
здоров’я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у
життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну
політику в галузі охорони здоров’я у межах своїх повноважень. Так,
місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами
охорони здоров’я, які перебувають у сфері їх управління, їх
матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних
закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо
попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх
ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров’я здійснюють також інші органи,
які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів,
зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки
України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління
відомчими установами охорони здоров’я.

*

?

‘†“”•$•n•??aeaeaeaeaeaeaeaeO?aeO?aeaeaeaeaeaeaeaeO?

dh ¤ ¤gdss??

ого контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування
(спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної
сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави
у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та
розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією
населення, закладів охорони здоров’я і тваринництва, які реалізовувалися
Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної
промисловості. Указом Президента України від 15 грудня 1999 p. покладено
на МОЗ України [7, c.190].

3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації
державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України
«Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять:
управління установами охорони здоров’я, які належать територіальним
громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та
фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в
закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що
належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм
повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на
відповідній території; забезпечення згідно з законом розвитку всіх видів
медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних
закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці
спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації
кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій
населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно з
законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території
установ охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення
пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної
підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я [8, c.225].

4. Правове становище установ охорони здоров’я населення

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні
та інші заклади охорони здоров’я.

До закладів охорони здоров’я належать лікарні, поліклініки,
спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні
центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-санітарні частини
установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю
можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ
України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні
лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби
безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров я створюються підприємствами, установами і
організаціями, заснованими на різних формах власності, а також
приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та
кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визначаються порядок
та умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та
акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та
фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту,
затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників
закладів державної системи охорони здоров’я. Проте незалежно від
юридичного статусу установи охорони здоров’я керівництво ним може
здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним
кваліфікаційним вимогам [9, c.214].

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у
галузі охорони здоров’я, яка може реалізовуватися тільки за наявності
спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, що
виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення, визначаються відповідні права і обов’язки державних органів,
підприємств, установ, організацій та громадян у цій сфері,
встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної
служби та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в
Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд
в Україні такій нагляд здійснюють установи і заклади державної
санітарно-епідеміологічної служби системи МОЗ України: Головне
санітарно-епідеміологічне управління МОЗ України; управління з медичних
проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ України; центральна
санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України; Кримська республіканська
санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні у
містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції;
центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному,
повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на
залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи,
заклади, з’єднання, частини і підрозділи державної
санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону,
Служби безпеки України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний
державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони
здоров’я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює
головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст
Києва та Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний
лікар області, міст Києва та Севастополя, який призначається на посаду і
звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за
погодженням з відповідною обласною, Київською та Севастопольською
міською державною адміністрацією.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в
місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району,
міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному,
залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним
державним санітарним лікарем водного, залізничного та повітряного
транспорту, який призначається на посаду та звільняється з посади
головним державним санітарним лікарем України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є
найважливішим напрямком діяльності державної санітарно-епідеміологічної
служби. Його мета — контроль за додержанням юридичними та фізичними
особами санітарного законодавства, попередження, виявлення та усунення
шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров’я людей та застосування
у необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи
санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати
адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного
припинення та заходи адміністративного стягнення.

До числа адміністративно-попереджувальних заходів, зокрема, належать:
відвідування об’єктів для проведення перевірок додержання санітарного
законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що
характеризують санітарний та епідемічний стан об’єктів, здоров’я людей;
введення карантину; проведення обов’язкових профілактичних щеплень;
обов’язковий медичний огляд стану здоров’я відповідних груп працівників,
громадян тощо.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у випадках, коли в
примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх
шкідливим наслідкам. Прикладами таких заходів можуть слугувати: вимога
до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку;
обмеження, тимчасова заборона чи припинення будівництва, реконструкції
та розширення об’єктів; обмеження, зупинення чи заборона викидів
(скидання) забруднюючих речовин; вилучення із реалізації продуктів
харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів;
опечатування приміщень, джерел енергії, агрегатів, механізмів та іншого
обладнання.

Висновки

Отже, право на охорону здоров’я — це передусім забезпечення відповідного
життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність
безпечного для життя і здоров я людини навколишнього природного
середовища.

У цілому охорона здоров’я може розглядатися як система заходів,
спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних і
психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної
активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

До системи органів державного управління охорони здоров’я входять
Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада
міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони
здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я
районних державних адміністрацій).

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації
державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України
«Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять:
управління установами охорони здоров’я, які належать територіальним
громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та
фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в
закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що
належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм
повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на
відповідній території; забезпечення згідно з законом розвитку всіх видів
медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних
закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці
спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації
кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій
населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно з
законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території
установ охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення
пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної
підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні
та інші заклади охорони здоров’я.

Список використаної літератури

Конституція України. – К., 1996.

Офіційний вісник України. 1998. № 33. Ст. 1221

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.

Битяк Ю.П., В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др. Административное право
Украины. – Харьков, 2003

Васильев А.С. Административное право Украины. – Харьков: 2002

Гончарук С.Т. Адміністративне право України. – К.: 2001

Ківалов С.В., Біла Л.P. Адміністративне право України.
Навчально-методичний посібник. – Одеса: 2002.

Клименко Г.Б. Адміністративне право. – Харків: 2000

Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. – К., 2004.

Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 2004. — 736 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020