.

Банкрутство юридичних осіб (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
147 5562
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Цивільне право»

на тему:

«Банкрутство юридичних осіб»

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ГОЛОВНІ ОЗНАКИ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

1.1. Поняття і ознаки юридичної особи

1.2. Сутність юридичної особи

1.3. Цивільна правосуб’єктність юридичної особи

2. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ БАНКРУТСТВА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

2.1. Поняття банкрутства та боржника, процедура банкрутства

2.2. Правове регулювання інституту банкрутства

2.3. Мирова угода у справі про банкрутство

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Період переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується
кризою неплатежів, господарською взаємною заборгованістю, накопиченням
боргів. Одним з механізмів правового захисту від таких проблем є
процедура банкрутства. З однієї сторони, банкрутство дозволяє
„відсіювати” неефективні підприємства, а з другої – сприяє оздоровленню
господарюючих суб’єктів, що опинилися в тимчасових фінансових
складнощах. Банкрутство – це невід’ємний елемент ринкової економіки.

Нормативно-правова база, що існувала до 2001 р. в Україні, яка
регламентувала процес банкрутства, виявилася непрацездатною в
сьогоденних економічних умовах та призвела до того, що великі
підприємства отримали можливість, не лякаючись банкрутства, продовжувати
поглиблювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком
зростає кількість справ про неспроможність, розглянутих господарськими
судами, що, без сумніву свідчить про те, що інститут банкрутства в
Україні займає одне з провідних місць в розвитку нормальних економічних
відносин серед учасників господарського обороту.

Недосконалість законодавства, що регламентує економічні відносини
призвела до численних зловживань з боку господарюючих суб’єктів, які
відчуваються на макрорівні економіки. Найбільш розповсюдженим
правопорушенням в цій сфері є фіктивне банкрутство підприємств.
Здійснюється воно, як правило, з метою зміни власника або ухиленню від
боргових зобов’язань.

Перед юристами доволі часто постає проблема банкрутства підприємств, а
літератури, що повною мірою висвітлює це питання, поки недостатньо, а та
що є — не завжди відповідає якісним та професійним вимогам сьогодення.
Багато відомих юристів та економістів в своїх публікаціях піднімають
тему банкрутства: Вітрянський В.В., Баренбой П., Лопач В., Зінценко С,
Лівшиц Н., Нікітіна О., Світ Ю. та інші. Це говорить про те, що тема
банкрутства зацікавила достатньо велике коло учасників господарського
обороту.

Iсторiя iснування юридичної особи нараховує бiльше двох тисячолiть. Саме
виникнення юридичної особи ми повиннi завдячувати римському праву, хоч у
римському правi i не було такого термiну (юридична особа(, проте
неможливо не визнати, що основна думка про юридичну особу, як прийом
юридичної технiки для введення в оборот майнової маси, так чи iнакше
вiдокремленої вiд майна фiзичних осiб, була виражена римським правом
чiтко.

Юридичнi особи самим своїм iснуванням завдячують розвитковi цивiльного
обороту, тому не буде перебiльшенням сказати, що розвиненiсть
диференцiйованої сiтки юридичних осiб у законодавствi та на практицi є
найвiрогiднiшим свiдченням успiшностi розвитку ринкових вiдносин у
суспiльствi.

До того ж юридична особа – це цiлiсне системне явище, що породжене
економiчною необхiднiстю, яка виявляється у дiях людей, змушує їх з
одного боку, пристосовуватись до вже iснуючих умов, а з другого –
створювати передумови для розвитку самого явища, i суспiльства. Виходячи
саме з таких мiркувань, можна сказати, що нинi поняття юридичної особи
стає одним з найбiльш спiрних.

На ньому зосереджуються iнтереси рiзних соцiальних груп i напрямiв:
компромiси тут майже неможливi, бо йдеться не про що iнше, як про
напрями розвитку економiчного законодавства, отже, власне про майбутнє
економiчних реформ. Це питання сьогоднi стає особливо актуальним,
оскiльки у сучасних умовах з урахуванням попереднього власного досвiду,
а також досвiду економiчно розвинених країн, Україна вступила в ринкову
економiку.

Домiнуючими учасниками ж сучасних економiчних вiдносин є юридичнi особи
– суб’єкт, природа якого ще й досi є науковою проблемою.

Сьогоднi стає актуальним також питання правоздатностi юридичних осiб.
Правоздатнiсть юридичних осiб та громадян за нашим законодавством є
рiзною, при чому правоздатнiсть перших – спецiальна, вона обмежена
тiльки тими видами дiяльностi пiдприємства, якi закрiпленi в його
статутi. Згiдно з нашим законодавством, виходить що пiдприємства,
органiзацiї, установи перебувають у нерiвномiрному становищi порiвняно з
громадянами – суб’єктами пiдприємницької дiяльностi, правоздатнiсть яких
нiчим не обмежена. Мабуть, за умов соцiалiстичної економiки наявнiсть у
господарюючих суб’єктiв спецiальної правосуб’єктностi мала сенс, але в
ринкових реалiях нашого часу подiбне положення пiдлягає корегуванню.
Хоча ряд вчених України вважають, що доцiльно зберегти спецiальну
правоздатнiсть юридичних осiб.

Обєкт дослідження: банкрутство юридичних осіб.

Предмет дослідження: поняття і сутність юридичних осіб за цивільним
правом України, особливості визнання юридичної особи банкрутом, наслідки
та процедурні аспекти.

Структура роботи: вступ, основна частина, яка складається з 2 розділів з
підрозділами, висновків, списку використаних джерел.

1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ГОЛОВНІ ОЗНАКИ

ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

1.1. Поняття і ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття “юридична особа”. Натомість, ст.80 ЦК, яка
має назву “Поняття юридичної особи”, містить вказівку на деякі
характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є
організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку,
яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути
позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно
оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом
порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність),
тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов’язки від
свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної
особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна
відповідальність за зобов’язаннями.

Для аналізу поняття “юридична особа” повинні бути враховані також
зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну
особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об’єднань,
філій і представництв, які не є суб’єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого
соціального утворення — організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи
іменувалася як вимога організаційної єдності1.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної
особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів,
порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її
установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної
особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов’язковою
вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю [5,
cт.ст.143, 151, 154 ].

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає
обов’язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку
функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють
органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий
орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма
містить загальні норми, які визначають обов’язковість організаційної
єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні
органів управління товариством. Перший — це вищий орган управління і
другий — виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним
незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства,
вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності
товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до
компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в
них учасників товариства [5].

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до
суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник
товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не
стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові
права останнього як учасника товариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної
особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників
цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні
прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється
через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом
“Про власність” це право містить можливість володіння, користування і
розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству
вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать
закону і цілям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з
державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна
визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства,
колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства,
господарські об’єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається
у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими
об’єктами, а полягати ще й у наявності зобов’язальних майнових прав.
Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності,
господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може
складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними
приміщення — знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної
правоздатності і дієздатності (правосуб’єктності) або здатності брати
участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм
майном, набуває цивільних прав та обов’язків (зокрема укладає договори,
вступає у зобов’язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного
імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності
правосуб’єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у
цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє
відразу визначити основні ознаки організації — є вона підприємницькою,
комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її
відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК [5], юридична особа
повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її
організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її
діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може
мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у
порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб
індивідуалізації його власника є об’єктом виключного права і може бути
використане лише за згодою його носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і
вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі
від свого Імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності
відповідати за взятими на себе зобов’язаннями.

Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого
юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім
належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно
від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи
оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме,
виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також
окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК [5], присвяченій визначенню
правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої)
майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках
особливості.

Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між
засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідно до ст.96 ЦК відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до
державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його
засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які
мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною
особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за
зобов’язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене
рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі
повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або
затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна
вважати таким, що має правову силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи),
що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її
оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидіарної
відповідальності притягується власник установи.

5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її
бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш
загальну властивість — можливість бути самостійним учасником цивільного
обігу.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий
прояв правосуб’єктності юридичної особи, оскільки у цьому разі йдеться
не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав
останньої. Власне, така позиція відображена і у ст.80 ЦК.

Розглянуті ознаки тісно пов’язані між собою. Наявність відокремленого
майна — матеріальна основа господарської самостійності і самостійної
відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази
неможлива. У той же час самостійна відповідальність — необхідна
передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого
імені набувати майнових прав і обов’язків. Адже без такої
відповідальності ці права і обов’язки не мали б практичного значення:
саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття І
виконання обов’язків від свого імені. Без самостійної майнової
відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не
була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може
розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення
для реєстрації, а відтак — конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з
цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі
науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у
цивільних правовідносинах від свого імені, інші — вважають, що нею є
наявність відокремленого майна, треті — вказують як на визначальну
ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи.

Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином теоретичну
спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи
є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська
цивілістика.

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне
значення надавалося організаційній єдності соціального утворення.
Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або
відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової
відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною
особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною
особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо Інших проявах.
Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариства з повною
відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені лише
дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді
судових спорів як позивач і відповідач. Фактично законодавець, виходячи
з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об’єднання
фізичних осіб положення про осіб юридичних.

Такий підхід свідчить, що наявність або відсутність сукупності ознак
юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні
можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних
вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою,
необхідно встановити сутність правової природи цієї категорії.

1.2. Сутність юридичної особи

Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці
з’ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб, насамперед
підприємств.

Основу цього становили потреби повністю одержавленої,
планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник —
держава, що на свій розсуд створювала і припиняла діяльність переважної
більшості підприємств.

В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники. А тому
виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної
особи.

Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про погляди на
сутність юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні
акти цивільного законодавства і навіть новий ЦК саме їм завдячують
низкою своїх положень.

Отже, у радянській цивілістиці щодо сутності юридичної особи найбільш
популярними були такі теорії.

1) Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскназій.
Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не
в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній ділянці єдиної
господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою
певного колективу працівників.

2) Згідно з теорією колективу, яку запропонував А.В. Венедиктов, у
економічних відносинах виступають радянська держава в цілому як власник
всенародного надбання і організований державою колектив робітників і
службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава
поклала виконання певних завдань і якому для їх виконання надала
відповідну частину єдиного фонду державної власності. Цей колектив
і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною
особою.

3) Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала сутність
державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його
керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної
особи усі юридичне значимі дії і уповноважений державою на управління
майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат
юридичної особи, він невіддільний від останньої.

4) Теорія соціальної реальності сформульована в загальних рисах
Д.М.Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних
осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають
товарно-грошову форму, а тому потребують, щоб державні організації діяли
як самостійні, відокремлені У майновому сенсі, утворення — суб’єкти
цивільно-правових зв’язків. Отже, державні юридичні особи є соціальною
реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом
радянської держави.

У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропонованих у
радянському цивільному праві, можна вказати на сильні та слабкі
сторони’. Водночас майже всі вони так чи інакше вплинули на зміст норм
цивільного законодавства, більшість з яких донині є чинними в Україні.
Наприклад, “теорія держави” значною мірою була і є базисом
господарського права, підґрунтям тези про необхідність господарювання на
основі чіткого планування. “Теорія директора” вплинула на визначення
статусу органів юридичної особи та їх значення для здійснення
правосуб’єктності останньої. “Теорія колективу” помітна у нормах про
відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.

Однак спільним (і головним) недоліком наведених теорій було те, що вони
розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у
цивільних відносинах належала державним організаціям. Тож не дивно, що у
своїй більшості ці теорії присвячені визначенню сутності лише державної
юридичної особи та прояву в останньої цивільної правосуб’єктності
держави.

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція О.А. Красавчикова, який
використав більш універсальний підхід, що дозволяло вести мову не тільки
про державні, а й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична
особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей,
об’єднаних єдиною метою. Звідси випливав висновок, що юридичною особою є
організація, причому така, яка виступає не як сума індивідів, що її
складають, а як певне соціальне утворення — система істотних соціальних
взаємозв’язків, об’єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине
структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле, яке має
ознаки юридичної особи.

Втім наведена позиція не отримала широкої підтримки у радянській науці
цивільного права.

У сучасних умовах зводити проблему з’ясування сутності юридичної особи
лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б
помилкою, оскільки останні становлять лише незначну частину загальної
сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними
особами.

У зв’язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юридичної
особи в інших правових системах.

Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві
розвинених країн характеризується як одне з найменш розроблених.
Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або
обмежуються найзагальнішими і дуже короткими формулюваннями. Тому у
характеристиці поняття “юридична особа” важливе значення має саме
з’ясування сутності останньої.

При обгрунтуванні правосуб’єктності соціальних утворень усі теорії
виходять з того, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і
майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як
самостійний носій прав і обов’язків. Проте методи обгрунтування
наявності такої правосуб’єктності соціальних утворень у представників
різних напрямів юридичної думки неоднакові.

Найчіткіше визначилися два концептуальних підходи: теорія фікції та
теорія соціальної реальності.

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням її
прихильників, корпорація як така не має власної волі. Тому спочатку
вважалося, що вона не здатна вчиняти злочини і завдавати шкоди.
Корпорація лише виражає волю держави, втілену в законі й акті про її
створення. Теорія фікції фактично обґрунтовувала дозвільний порядок
утворення юридичних осіб.

У подальшому зазначена теорія була деталізована. Виникли різні її
модифікації. Наприклад, з’явилися теорії цільового майна, інтересу,
посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і
нормативістські теорії юридичної особи. Вони, власне, є варіантами
теорії фікції.

Згідно з теорією цільового майна права юридичної особи не належать
нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети, що визначається
призначенням майна.

Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридичної особи
насправді належить тим індивідам, які ним користуються Майно юридичних
осіб служить інтересам певних осіб. Правосуб’єктність юридичної особи
при цьому є не більш ніж юридико-технічною вимогою.

Теорія посадового й товариського майна розглядала майно установи як
посадове, таке, що належить правлінню, а не його користувачам. Майно
спілок, на думку прихильників цієї теорії, вважалося спільним
товариським майном його членів, а не індивідуальним майном кожного з
них. У результаті ця теорія трактувала юридичну особу як персоніфіковане
правове відношення.

Згідно з теорією колективної власності юридична особа є не більш ніж
засобом, призначеним для управління колективною власністю, саме поняття
“юридична особа” ототожнюється з колективним майном, яким володіють
численні об’єднання.

У XX ст. набули поширення позитивістські та нормативістські теорії
юридичної особи. За вченням прихильників позитивістської теорії,
юридична особа характеризувалася як створений об’єктивним правом центр
застосування певного комплексу прав і обов’язків, а нормативістська
теорія вважала юридичну особу лише персоніфікацією правових норм,
предметом правосвідомості.

На відміну від теорії фікції та її модерних варіантів, реалістичні
теорії визнають юридичних осіб соціальною реальністю.

їх прихильники виходять з факту реального існування групових інтересів
окремих індивідуумів, які в сукупності становлять основу для створення
різного роду юридичних осіб. Колективні інтереси мають первинний
характер. Право ж виконує похідні функції, що зводяться лише до
оформлення цих інтересів. Наслідком реалістичних теорій, зокрема, стало
положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку.

Реалістичні теорії виникли на базі органічної теорії, яка зображала
юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно-духовний
організм, що має власну душу, волю і діє за допомогою своїх органів.
Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії,
розглядають юридичну особу як колективне утворення, що має волю і діє з
метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.

Певний інтерес становить також теорія відокремлення власності від
управління, хоча вона і мала обмежену мету — з’ясування сутності лише
акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично в усіх
розвинених країнах.

На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися в установи,
які виконують подвійні функції. Вони управляють власністю і одночасно є
організаторами економічного життя країни. Завдяки наявності великої
кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили
фактичний контроль над своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося
відокремлення власності від управління нею. Управління власністю
зосередилося в руках керуючих корпораціями, які завдяки цьому набули
самостійної економічної влади над власністю. Власність на засоби
виробництва у її речовому вираженні, що використовується корпораціями,
більше не знаходиться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є
лише власниками паперів — акцій. Корпорації стали квазіпублічними
організаціями, що здійснюють народний розподіл виробленого ними продукту
на підставі затраченої праці при збереженні інституту приватної
власності.

Як висновок, можна зазначити, що найбільш придатною для пояснення
сутності юридичної особи видається теорія соціальної реальності (якщо
розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на підґрунті і
для реалізації норм природного права). Такий підхід адекватно відображає
сучасне розуміння природного права фізичних осіб об’єднуватися в
організації і таким чином захищати та реалізовувати свої права у різних
сферах діяльності, насамперед у цивільних відносинах. Держава може
впливати на створення та діяльність таких об’єднань лише з урахуванням
цих обставин і не може забороняти створення організацій, які не
посягають на громадські інтереси, що трактуються як спільні інтереси
індивідів.

1.3. Цивільна правосуб’єктність юридичної особи

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи, тобто її здатність бути
суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та
цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи — це її здатність мати цивільні
права і обов’язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і
припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру
юридичних осіб запису про припинення її діяльності.

Згідно зі ст.91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та
обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть
належати лише людині.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка
передбачалася радянським цивільним законодавством, з’явився принцип
універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції
розвитку концепції цивільного права України як права приватного.

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не тільки
за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу
до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо
раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то
тепер нарівні з ними у ЦК закріплені також її особисті немайнові права.
Зокрема ст.94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на
недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на
Інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на
загальних засадах відповідно до гл.З ЦК.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у
постанові “Про застосування судами законодавства, що регулює захист
честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” у випадках
поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо
вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх
спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною)
поширено ці відомості (п.5).

Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним,
оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що
комерційні організації, якщо у їх установчих документах не міститься
вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть
займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.
Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які
угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений
вичерпний перелік можливих видів її діяльності — вона наділена
спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені
такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є
недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за
рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати
правило ч.З ст.91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею

окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе
лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило
поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і
універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на
підприємницькі, так і непідприємницькі організації. Наприклад, таке
ліцензування передбачено Законом України від 22 квітня 1993 р. “Про
аудиторську діяльність”, Законом України від 16 вересня 1997 р. “Про
благодійництво та благодійні організації”.

Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування
передбачені законом. Відмова у наданні ліцензії може бути оскаржена до
суду.

Цивільна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати
власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки.

Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які
діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих
документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з них,
порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб,
регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.

Органи юридичної особи формують і виражають її волю Тому саме через
останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав
і бере цивільні обов’язки. Водночас як особи, які реалізують
дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч.2 ст.92 ЦК [5]
інші суб’єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у
цивільному обігу через своїх працівників, завдяки діям яких вона не
тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, а й набуває і припиняє
їх. Дії цих працівників вважаються згідно із законом діями самої
юридичної особи.

Відповідно до ч.3 ст.92 ЦК [5] той, хто веде справи юридичної особи і
виступає від її імені на підставі закону або установчих документів,
повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими
законними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він
представляє. При цьому орган юридичної особи або Інший суб’єкт, який діє
від її імені, не можуть виходити за межі наданих ним повноважень.

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи важливе значення має її
місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням
зобов’язань, у яких вона бере участь, визначенням підсудності спорів
тощо).

У ЦК 1963 р. місцем знаходження юридичної особи визнавалось
місцезнаходження її постійно діючого органу. А місцезнаходженням
останнього визнавалось те місце, де розташоване приміщення, в якому
працює її виконавчий орган, — дирекція, правління на чолі з директором,
начальником, головою тощо.

У ЦК 2003 р. зазначається, що місцезнаходження юридичної особи
визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не

встановлене законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її
установчих документах [5, ст.93].

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи)
на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце
проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою,
що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.

У випадку зміни місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності
зобов’язаний у семиденний термін з моменту настання таких змін
сповістити про це органи державної реєстрації, подавши необхідні
документи. Невиконання зазначеної вимоги у встановлений термін є
підставою для звернення органу державної реєстрації до суду
(господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації
суб’єкта підприємницької діяльності

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи нею можуть створюватися
філії та представництва [5, ст.95].

Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину
функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення
діяльності юридичної особи поза Ті місцезнаходженням. Найчастіше вони
створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися
і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої
підприємницької діяльності.

Представництва створюються для представництва і захисту інтересів
юридичної особи поза місцем її знаходження. Найчастіше представництва
створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників,
покупців, споживачів.

Філії І представництва не визнаються суб’єктами цивільного права, а їх
посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є
філія або представництво. Посадовим особам на їх ім’я (а не на Ім’я
філії або представництва) видається довіреність, якою визначається коло
повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв та їх
посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і
представництва

Таким чином, філії і представництва, хоча і є відокремленими
підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її
складовими. Власною юридичною правосуб’єктністю і правоздатністю вони не
наділені.

Відомості про відкриття філій і представництв заносяться до Єдиного
державного реєстру юридичних осіб. Обов’язкова реєстрація встановлена
для представників іноземних суб’єктів господарської діяльності, що
здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України.

2. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ПРОЦЕДУРНІ АСПЕКТИ БАНКРУТСТВА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

2.1. Поняття банкрутства та боржника, процедура банкрутства

Термін “банкрутство” походить від латинського слова bancarotta –
зламаний ослін або banca rotta – розбитий банк. Під ним розуміють
неспроможність юридичної особи (суб’єкта підприємницької діяльності)
задовольнити у встановлений для цього термін пред’явлені йому
кредиторами вимоги й виконати зобов’язання перед бюджетом.

В римському праві неповернення боргу визначалося як небезпечне для життя
боржника та призводило до захоплення його майна кредиторами. В Київській
Русі неплатник або злісний банкрут прирівнювався до злодія. Кредитори
мали право продавати неплатоспроможного боржника разом з його майном. За
часів середньовіччя гарантом забезпечення повернення боргу був сам
боржник – його життя, особиста свобода та недоторканність [17].

В юридичній науці первісне розуміння банкрутства або неспроможності
зводилося до ототожнення з неплатоспроможністю. Що до понять
“неспроможність” і “банкрутство”, то вони в законодавстві переважної
більшості держав вживаються як абсолютні синоніми. Аналогічною є
ситуація з номінацією цього правового інституту і в Україні.

У правовій літературі намітилось три підходи до розуміння терміна
“неспроможність”.

Так, російський правознавець Б. Колб запропонував розуміти під
неспроможністю заявлену боржником або визнану арбітражним судом
неможливість задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів за
грошовими зобов’язаннями та зобов’язання з виплати обов’язкових
платежів, що призвело до застосування до боржника процедури зовнішнього
управління з метою відновлення його платоспроможності, а під
банкрутством – стан, що призвів до застосування до боржника процедури
конкурсного проведення процесу з метою пропорційного задоволення вимог
кредиторів у межах наявних активів боржника [21, c.47-48]. На думку
українського вченого-практика В. Джуня, в Україні ці терміни вживаються
як рівнозначні синоніми [18, c.6].

Другий підхід полягає в тому, що вказані терміни вживаються як
взаємозамінні. В Законі РФ “Про неспроможність (банкрутство)” 2002 р.
вони вживаються як синоніми. Аналогічною є ситуація в англомовних
країнах, де терміни “неспроможність” (insolvency) і “банкрутство”
(bankruptcy) вживаються як абсолютні синоніми [11, c.47].

Прихильники третього підходу виходять із того, що банкрутство – поняття
виключно кримінально-правове, значною мірою обумовлене цивільно-правовою
неспроможністю, яке відрізняється від цивільно-правового поняття
неспроможності, але перше обумовлене другим; не будь-який неспроможний
суб’єкт є банкрутом, але банкрутом може бути лише неспроможний.
Банкрутство може передбачати кримінально каране діяння, але ототожнювати
банкрутство з кримінально караним діянням, на наш погляд, невірно.

На нашу думку, заслуговує підтримки третій підхід, в якому терміни
“неспроможність” і “банкрутство” мають різне правове значення.

?

o

?

o

TV¬ooe

o

V¬3/4o

?

“Порівняльний аналіз визначень цих термінів, що містяться у ст. 1 Закону
України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом”, у ст. 209 Господарського кодексу України, у ст. 218 КК дає
підстави вважати, що термін “неспроможність” вживається для
характеристики фінансового стану суб’єкта підприємницької діяльності –
як “боржника”, так і “банкрута”. Але різниця між боржником і банкрутом
полягає в тому, що для визнання боржника банкрутом потрібне відповідне
рішення суду. Саме тому банкрутство за своїм змістом не може бути
синонімом неспроможності.

Ще Г. Шершеневич у свій час ставив питання про неспроможність і
неплатоспроможність. Зокрема, він писав: “Для наявності неспроможності,
яка відкриває конкурсний процес, можна визнати одну із двох підстав:
недостатність майна, тобто встановлене перевищення активу над пасивом,
або платіжна нездатність, тобто передбачене перевищення активу над
пасивом. У першому випадку ми маємо справу з безумовною неможливістю
задовольнити кожного кредитора, у другому – з порушеннями у виконанні
зобов’язань, що вселяє вірогідність неможливості задовольнити повністю
всіх кредиторів. У першому випадку перед нами встановлений факт, у
другому – передбачення” [34].

Таким чином, під неспроможністю розуміється встановлена судом абсолютна
неплатоспроможність. Зокрема, в одному з рішень суду США її було
визначено так: неспроможність – це абсолютна нездатність оплатити борг.

До того ж, термін “неспроможність” є більш широким поняттям, ніж
“банкрутство”, яке фактично обмежується процедурою конкурсного
задоволення претензій кредиторів шляхом ліквідації майна банкрута.

Слід зауважити, що терміни “неплатоспроможність”, “неспроможність” і
“банкрутство” у різних державах вживаються в різних значеннях. У
більшості з них банкрутство є частковою неспроможністю, її кримінальним
видом.

Крім того, термін “банкрутство” має вузьке й суто спеціальне значення,
яке описує окремий випадок неспроможності, коли неплатоспроможний
боржник навмисно вчиняє кримінальне діяння, що наносить збитки
кредиторам. Інакше кажучи, банкрутство – це кримінально-правовий бік
неспроможності.

Традиційні поняття банкрутства містять ряд істотних недоліків, зокрема:

– нечіткий догматичний критерій розмежування банкрутства злісного й
необережного. Банкрутство злісне – це радше не просто навмисне
заподіяння шкоди, а шахрайство, через що явні, відкриті дії, іноді
зухвалі, що навмисно зазіхають на чуже майно, не охоплюються поняттям
злісного банкрутства й необґрунтовано відносяться законом до
необережного;

– умовою караності банкрутства є передумова цивільного процесуального
характеру. Дії, що були незлочинними до видання цивільного
процесуального акта, раптом здобувають ретроспективну властивість
злочину, що не відповідає принципам кримінального права [20, c.52-53]. У
такий спосіб цивільний процесуальний акт виконує невластиву йому функцію
в кримінальному судочинстві.

Той факт, що традиційні поняття банкрутства (як злісного, так і
необережного) не поділяють банкрутів на тих, які можуть повернути борги,
оскільки самі є кредиторами в інших правовідносинах, і
неплатоспроможних, на нашу думку, теж є їхнім недоліком.

Отже, банкрутство – це визнана арбітражним судом неспроможність боржника
відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги
кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. У
свою чергу, під неплатоспроможністю Закон розуміє неспроможність
суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання
встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в
тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через
відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що
банкрутство має економічний і правовий характер.

З 01.01.2004 року вступив в дію Господарський Кодекс України [3]. Глава
23 цього Кодексу регламентує порядок визнання банкрутом суб’єкта
господарської діяльності. Але в практичній діяльності слід користуватися
спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України
представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють
повною мірою застосовувати тільки Кодекс. В самому Кодексі постійно
йдеться посилання на спеціальний Закон.

Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому
переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того,
що не можна реально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами,
тут має місце “сплав” норм матеріального і процесуального права.

Якщо, відповідно до колишньої редакції Закону, по неурегульованим
відносинам широко застосовувався на бланкетному принципі господарський
процесуальний кодекс (надалі ГПК), то нова редакція помітно звузила
сферу такого застосування. Однак залишилася частина правовідносин, що
підпадає під дії ГПК [7], не стикується з ним, що цілком природно. Не
можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин,
регулювати законодавством, заснованим на іншій, протилежній економічній
і правовій системі.

Своєрідність Закону полягає в тому, що він має пріоритет перед іншими
законами і, зокрема, Цивільним Кодексом України [5], Господарським
Кодексом України [3], господарським і цивільним процесуальним кодексами.

На відміну від зазначених законів, де закріплено принцип рівності сторін
та в процесі розглядаються приватні інтереси відповідача-боржника і
позивача-кредитора, як окремих осіб, Закон має інші принципи. Тут
загальний інтерес переважає над приватним. Інститут банкрутства
покликаний спрацьовувати тоді, коли норми інших інститутів цивільного
права не можуть забезпечити вирішення сформованої проблеми —
неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на
приватний інтерес. Коли вступає в дію інститут банкрутства, інші
інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника.

В процедурі банкрутства немає ні позивачів, ні відповідачів. Учасниками
процесу в справі про банкрутство є: боржник, кредитори, арбітражний
керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника,
державний орган з питань банкрутства та інші.

Українське законодавство про банкрутство містить один критерій
банкрутства: нездатність боржника у повній мірі задовольнити вимоги
кредитора по грошовим зобов’язанням, у тому числі по заробітній платі, а
також виконати зобов’язання щодо оплати податків та зборів (обов’язкових
платежів).

Згідно з абзацом 5 статті 1 Закону України “Про поновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [2], суб’єктом
банкрутства (банкрутом) визнається боржник, неспроможність якого
виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом.
Суб’єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи
юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).

Як витікає з визначення, поняття суб’єкта банкрутства законодавець дає
також і через поняття боржника.

Згідно з вказаним Законом [2], боржник – суб’єкт підприємницької
діяльності, спроможний виконати свої грошові зобов’язання перед
кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання
встановленого строку їх сплати.

Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство є сторони,
арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор),
власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також
у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у
провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України,
державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого
самоврядування, представник працівників боржника [2, ст..1].

Основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і
боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство
залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори,
тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї
справи.

Кредитором, в розумінні ст. 1 Закону [2], є юридична або фізична особа,
яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо
грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із
заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної
податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за
правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових
платежів). Конкурсні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які
виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких
не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів
відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок
правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення
провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори – кредитори за
вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі
про банкрутство. Закон не встановив будь-яких обмежень за суб’єктами, що
мають статус кредитора. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні
фізичні та юридичні особи [19].

Аналізуючи Закон, можна класифікувати кредиторів та поділити їх на шість
груп: а) ініціюючі; б) вимушені; в) забезпечені; г) поточної
заборгованості; ґ) привілейовані (пріоритетні); д) реєстрові.

Той що ініціює — це кредитор (кредитори), за ініціативою якого порушена
справа про банкрутство.

Вимушені — це кредитори, які звертаються до суду після публікації в
офіційному печатному органі об’яви про порушення справи про банкрутство
або визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Забезпечені — кредитори, чиї вимоги повністю або частково забезпечені
заставою. В даному випадку треба розуміти під заставою ту, що виникла в
силу договору або Закону (ст. 1 Закону “Про заставу”). Не можуть
вважатися забезпеченими кредитори, чиї вимоги забезпечені в силу інших
нормативних актів (адміністративна застава). Забезпечені кредитори не
мають права ініціювати справу про банкрутство, однак зобов’язані надати
свої вимоги до суду (під вірогідністю їх втрати) після публікації в
газеті, тобто одночасно є і вимушеними кредиторами. В той самий час
забезпечені кредитори мають право на задоволення своїх вимог при
ліквідації боржника в першу чергу та мають право вето (дають письмову
згоду) на укладання мирової угоди.

Пріоритетні (привілейовані) — кредитори, чиї вимоги не потребують
визнання господарським судом та підлягають задоволенню протягом всієї
процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду про
визнання їх кредиторами і в цьому разі вони користуються правами
реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включено до реєстру.
Якщо пріоритетні (привілейовані) кредитори не звертаються до суду про
визнання їх такими, то в цьому разі їх вимоги, на відміну від інших
кредиторів, не можуть вважатися погашеними. Іншими словами, задоволення
вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх
господарським судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих
(пріоритетних) кредиторів не розповсюджується дія мораторію, і такі
вимоги підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства.
Привілейованими кредиторами є громадяни з відшкодування шкоди життю та
здоров’ю. Вимоги пріоритетних (привілейованих) кредиторів погашаються в
другу чергу.

Реєстрові — кредитори, чиї вимоги включені до реєстру та визнані
(затверджені) господарським судом. Тільки кредитори, чиї вимоги включено
до реєстру та визнані господарським судом, мають право участі в
процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через збори
(комітет) кредиторів. Вимоги таких кредиторів складають основу процедури
банкрутства.

Наступною основною процесуальною фігурою банкрутства є боржник
(банкрут). Боржник — це суб’єкт підприємницької діяльності, нездатний
виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами протягом трьох
місяців після настання строку їх сплати.

Банкрут — це боржник, нездатність якого виконати свої грошові
зобов’язання встановлена господарським судом. Боржником – суб’єкт
підприємницької діяльності стає після порушення справи про банкрутство,
до визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Після
визнання банкрутом боржник вже називається банкрутом.

Боржником (банкрутом) можуть бути суб’єкти підприємницької діяльності —
юридичні або фізичні особи, зареєстровані в установленому законодавством
порядку. Виключення складають казенні підприємства, конкретні
підприємства комунальної власності, про заборону яких прийнято рішення
органу місцевого самоврядування. В той самий час до боржників прирівняно
інші некомерційні організації: споживче товариство, благодійний або
інший фонд [2, ст.5 п.4]. Що стосується громадських та релігійних
організацій, установ, то вони не підпадають під дію Закону.

Для деяких боржників – юридичних осіб Закон встановлює спеціальну
особливість розгляду справ. Це містоутворюючі, особливо небезпечні,
страхові, професійні учасники ринку паперів, сільськогосподарські
підприємства крестьянські (фермерські) господарства, підприємства
паливно-енергетичного комплексу, банківські установи. Поряд з юридичними
особами суб’єктом банкрутства є фізична особа – суб’єкт підприємницької
діяльності, нездатний задовольнити вимоги кредиторів. Якщо фізична особа
не зареєстрована в якості приватного підприємця та має заборгованість
перед кредиторами, то вона не може бути суб’єктом банкрутства.

Важливою центральною фігурою процедури банкрутства є арбітражний
керуючий. Через таку фігуру відбувається реалізація зв’язків, відносин
між боржником, кредиторами та господарським судом. Від дій арбітражного
керуючого залежить в подальшому доля боржника. Попередній Закон про
банкрутство не знав такої процесуальної фігури. Ліквідація боржника
здійснювалась ліквідаційною комісією, де її члени виконували свої
функції на громадських підставах, що і призводило до низької віддачі,
неефективності застосування норм Закону. Всі ці обставини врахував
законодавець при підготовці нової редакції Закону. Арбітражний керуючий
— це фізична особа, яка призначається господарським судом для здійснення
(провадження) процедур банкрутства. Така особа виступає в трьох якостях:
розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатор. Закон встановлює
особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого.

При реалізації своїх повноважень арбітражний керуючий повинен виконувати
свої обов’язки, враховуючи інтереси як боржника, так і кредиторів, не
зловживати своїми правами.

Комітет кредиторів та господарський суд здійснюють контроль за
діяльністю арбітражного керуючого.

Що стосується інших учасників справи про банкрутство, то вони
з’являються в процедурах банкрутства епізодично в залежності від виду
боржника, процедури і порядку погашення заборгованості. В деяких
випадках окремі суб’єкти повинні бути визнані господарським судом в
якості учасників справи про банкрутство, про що виноситься ухвала. Це
стосується органівмісцевого самоврядування та центрального органу
виконавчої влади [2, ст.42, 43]. В цілому задача таких учасників
складається в створенні сприятливих організаційних, економічних,
екологічно безпечних, соціальних умов реалізації процедур санації,
ліквідації та мирової угоди.

Таким чином, основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони
(кредитори і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про
банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

2.2. Правове регулювання інституту банкрутства

В Україні підстави й порядок визнання суб’єкта підприємницької
діяльності банкрутом визначені в Законі України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня
1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 р.) [2], главою 23 Господарського
кодексу України [3] та ст. 53 Цивільного кодексу України [5].

Критеріями абсолютної неплатоспроможності Закон визнає:

а) розмір заборгованості (встановлений у сумі трьохсот мінімальних
розмірів заробітної плати);

 б) термін несплати (3 місяці після настання терміну сплати).

За законодавством України суб’єктами банкрутства можуть бути лише
юридичні особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності в
органах державної статистики України, а також фізичні особи-суб’єкти
підприємницької діяльності. Ними не можуть бути відокремлені структурні
підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо). Не
може порушуватися справа про банкрутство, якщо боржник не включений до
Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до
Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності, а також стосовно боржника,
щодо якого вже порушено справу про банкрутство, іноземних юридичних осіб
та міжнародних організацій, розташованих за межами України.

Неспроможність і банкрутство являють собою комплексний інститут права: з
одного боку, це інститут матеріального права, а з іншого – це
процесуальний інститут. Оскільки регулювання питань щодо банкрутства є
сукупністю норм різних галузей права, галузева приналежність
розглядуваного інституту викликає багато спорів.

Поділяємо точку зору тих вчених, які вважають, що банкрутство слід
розглядати комплексно. Зокрема, В. Бєлих відзначає, що законодавство про
неспроможність (банкрутство) формується і розвивається на межі
публічного й приватного права, що регулюють відносини у цій сфері, і,
відповідно, має комплексний характер [12, c.22]. В Україні банкрутство
також має міжгалузевий характер.

Визначення термінів “фіктивне банкрутство”, “доведення до банкрутства”
міститься у ст. 215 ГК [3] та статтях 218, 219 КК [8].

Кримінальний кодекс України визначає як злочин фіктивне банкрутство,
доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності
та незаконні дії в разі банкрутства і вживає терміни “банкрутство” і
“фінансова неспроможність”.

2.3. Мирова угода у справі про банкрутство

Мирова угода як спосіб оформлення домовленості про врегулювання спору
досить часто використовується в судовій практиці багатьох країн. В
Україні такий засіб припинення провадження в судовій справі передбачають
Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. № 1501—VI та
Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. №
1798-ХІІ [7]. Згідно з положеннями зазначених нормативних актів,
розв’язання спірних проблем між боржником і кредитором шляхом укладення
мирової угоди є припустимим на будь-якій стадії судового провадження,
включаючи й стадію виконання судового рішення.

Законодавство про банкрутство раніше такої форми врегулювання проблем
між боржником і кредиторами не передбачало: Закон України “Про
банкрутство” від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ не містив положення про
мирові угоди, хоча у цій категорії справ застосовувалися положення АПК
України.

Тому в процесі здійснення реформи законодавства про банкрутство разом з
іншими змінами до зазначеного вище закону в 1999 році увійшли положення
про мирову угоду (розділ ІV “Мирова угода”). При цьому закон був
викладений у новій редакції та отримав нову назву – Закон України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” [3].

Згідно з Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом”, мирова угода – це домовленість між боржником і
кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення
(списання) кредиторами боргів боржника. Наслідком досягнення
домовленості про прощення боргу є припинення відповідного зобов’язання
[3].

Відповідно до зазначеного закону мирову угоду визнають ще й судовою
процедурою (з чим важко погодитись), яка застосовується до боржника в
межах відкритого провадження в справі про банкрутство, а також засобом
відновлення платоспроможності боржника, що може міститися у плані
санації.

За загальним правилом сторонами мирової угоди в судовому провадженні є
боржник і кредитор, які виступають у відповідній судовій справі
сторонами: в позовному провадженні це позивач і відповідач, а в справах
про банкрутство – боржник і його кредитори.

Законодавство про банкрутство встановлює перелік кредиторів, які можуть
брати участь в обговоренні та укладенні мирової угоди. Мирова угода
укладається щодо вимог, забезпечених заставою, другої та наступних черг
задоволення вимог кредиторів, передбачених у ст. 31 Закону про
банкрутство. Таким чином, мирова угода не укладається щодо:

виплати вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, включаючи
відшкодування кредиту, отриманого з такою метою;

витрат Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

витрат, пов’язаних із провадженням у справі про банкрутство в
господарському суді, включаючи витрати на роботу ліквідаційної комісії,
оплату праці арбітражних керуючих, витрати арбітражного керуючого
(розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов’язані з
утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

оплати державного мита, на публікацію будь-яких оголошень у справі про
банкрутство;

проведення аудиту, якщо він проводився за рішенням господарського суду.

Від імені боржника мирову угоду укладають сам боржник-підприємець,
керівник боржника, повноваження якого як законного представника
визначені в установчих документах відповідної юридичної особи, або
арбітражні керуючі в процедурі судової санації та ліквідації. В
процедурі санації такою особою є керуючий санацією, а у ліквідаційній
процедурі – ліквідатор.

Від імені кредиторів рішення про укладення мирової угоди простою
більшістю голосів приймає комітет кредиторів. Необхідною умовою
затвердження мирової угоди є наявність письмової згоди кредиторів на її
укладення, вимоги яких забезпечені заставою. Мирову угоду від імені
кредиторів підписує голова комітету кредиторів.

Мирова угода може укладатися на будь-якій стадії провадження в справі
про банкрутство, в тому числі й на стадії ліквідації боржника (після
визнання боржника банкрутом).

Після затвердження господарським судом мирова угода стає обов’язковою
для боржника (банкрута) й кредиторів. Причому умови цієї угоди є
обов’язковими лише для кредиторів, вимоги яких входили до реєстру вимог
кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню в межах
провадження в справі про банкрутство, або не були заявлені, або були
заявлені після закінчення передбаченого законом про банкрутство
процесуального строку, який не відновлено господарським судом, можуть
подати позов із зазначеними вимогами в порядку, встановленому ГПК.
Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Для захисту прав кредиторів Закон про банкрутство встановлює, що для
кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти
укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для
кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких
віднесені до однієї черги.

Органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють
контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і
обов’язкових платежів, зобов’язані погодитися на задоволення частини
вимог з податків, зборів (обов’язкових платежів) на умовах такої мирової
угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства.
При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним
календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про
банкрутство до господарського суду, списується як безнадійний, а
податкові зобов’язання чи податковий борг, які виникли протягом трьох
останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство
до арбітражного суду календарних років, розстрочуються або списуються на
умовах мирової угоди.

Законодавство про банкрутство передбачає окремі випадки, коли укладення
мирової угоди ініціюють арбітражні керуючі. Так, якщо в процедурі
санації для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі суми,
вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу,
недостатньо, керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду.
Такий крок є останньою можливістю врегулювання проблем заборгованості
боржника, а неукладення мирової угоди тягне за собою визнання боржника
банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Арбітражний керуючий подає інформацію про затвердження мирової угоди до
Агентства з питань банкрутства (див. Положення про порядок формування та
ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено
провадження у справі про банкрутство, затверджене наказом Агентства з
питань банкрутства від 6 листопада 1999 р. № 96) в десятиденний строк з
дня винесення господарським судом відповідної ухвали.

Мирова угода після затвердження її господарським судом стає
правовстановлюючим документом, на підставі якого провадиться, наприклад,
державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна.

Крім відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання)
кредиторами боргів боржника мирова угода може передбачати також
виконання зобов’язань боржника третіми особами, обмін вимог кредиторів
на акції боржника (якщо боржником є акціонерне товариство) та
задоволення вимог кредиторів іншими способами, які не суперечать закону.
Як зазначалося вище, практично всі цивільно-правові способи можуть бути
використані з метою відновлення платоспроможності боржника і,
відповідно, вони стають частиною мирової угоди.

Мирова угода укладається в письмовій формі. В постанові Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання угод
недійсними” від 28 квітня 1978 р. № 3 пояснено, що згідно з правилами,
встановленими ст. 46 Цивільного кодексу України (далі – ЦК),
недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне
визнання її з цих підстав недійсною, а лише позбавляє сторони права при
виникненні спору посилатися для підтвердження угоди на показання
свідків.

Законодавство про банкрутство передбачає спеціальні умови надання
мировій угоді законної сили: мирова угода має бути затверджена
господарським судом, про що виноситься окрема ухвала.

Арбітражний керуючий протягом п’яти днів з дня укладення мирової угоди
подає до господарського суду заяву про її затвердження. До такої заяви,
крім тексту мирової угоди, додаються:

протокол засідання комітету кредиторів, на якому було прийнято рішення
про укладення мирової угоди;

список кредиторів із зазначенням поштової адреси, номеру (коду), що
ідентифікує платника податків, та суми заборгованості;

зобов’язання боржника щодо відшкодування всіх витрат, відшкодування яких
передбачено в першу чергу (крім вимог кредиторів, забезпечених
заставою).

Господарський суд повідомляє сторонам про дату розгляду мирової угоди.

В практиці проходження цієї стадії в судовому провадженні ймовірні
випадки, коли будь-хто з кредиторів не погодився на умови мирової угоди,
якщо вони не відповідають намірам такого кредитора, або якщо він має
свої заперечення. В подібній ситуації такому кредиторові надається право
висловити свої заперечення. Відповідно, на господарський суд
покладається обов’язок заслухати кожного такого кредитора, навіть якщо
на засіданні комітету кредиторів він голосував за укладення мирової
угоди.

До перелічених вище документів додаються, за наявності, письмові
заперечення кредиторів, які не брали участі в голосуванні про укладення
мирової угоди або проголосували проти її укладення.

Господарський суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди
тільки у випадку порушення порядку укладення мирової угоди або коли
умови мирової угоди суперечать чинному законодавству України. Якщо
господарський суд виніс ухвалу про відмову в затвердженні мирової угоди,
вона вважається неукладеною. Винесення господарським судом ухвали про
відмову в затвердженні мирової угоди не перешкоджає укладенню нової
мирової угоди з іншими умовами.

З дня затвердження мирової угоди боржник розпочинає погашення вимог
кредиторів згідно з умовами мирової угоди.

Мирову угоду сторони можуть укласти в процесі виконання судового
рішення. Вона обов’язково затверджується ухвалою господарського суду.
Таке право зафіксоване в Роз’ясненні Вищого господарського суду України
“Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов
господарських судів України” від 28 березня 2002 р. № 04-5/365.

Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження
в справі про банкрутство, про що господарський суд виносить ухвалу.

В процесі визнання мирової угоди недійсною може виявитися, що окремі
розрахунки були вже зроблені. Вимоги кредиторів, по яких згідно з
умовами мирової угоди проведені розрахунки, вважаються погашеними.
Кредитори, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні
інтереси інших осіб, зобов’язані повернути все отримане за мировою
угодою.

Повідомлення про поновлення провадження в справі про банкрутство
боржника публікується в офіційних друкованих органах.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду, якщо
боржник не виконав умови мирової угоди щодо не менш як третини вимог
кредиторів або здійснив дії, які завдають збитків або порушують права та
законні інтереси кредиторів.

Важливо зазначити, що розірвання мирової угоди господарським судом за
заявою окремого кредитора на вказаних підставах не означає втрату її
чинності для інших кредиторів. Якщо мирова угода визнається недійсною
або розривається, вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка
та/або розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються
в повному розмірі в незадоволеній частині.

У випадку невиконання мирової угоди кредитори можуть висунути до
боржника свої вимоги в передбаченому цією мировою угодою обсязі. Якщо
порушується провадження в справі про банкрутство цього ж боржника, обсяг
вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в
передбачених нею межах.

У випадку, якщо мирову угоду не укладено, господарський суд визнає
боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення
провадження в справі про банкрутство в зв’язку з визнанням мирової угоди
недійсною задовольняються в першу чергу.

Мирова угода в банкрутстві як засіб оперативного вирішення проблем, що
стали предметом розгляду в суді, виконує важливі функції – зберігає на
ринку неспроможного суб’єкта підприємницької діяльності, який здатен
відновити своє функціонування. Вимоги кредиторів, як правило,
погашаються хоча б частково. Як свідчить судова практика, ліквідація є
найгіршою формою врегулювання проблем заборгованості.

ВИСНОВКИ

Отже, формування економіки України, побудованої на принципах ринкових
відносин, потребує створення нових, невідомих або мало відомих
українському суспільству правових інститутів, що регулюють
правовідносини в цій сфері життя держави.

Невід’ємною частиною ринкового господарювання є інститут банкрутства
(неплатоспроможності). Він є потужним стимулом для ефективної роботи
суб’єктів господарської діяльності, при цьому виступає гарантом
одночасно інтересів кредиторів, держави в цілому та розпорядника ринку в
особистості.

Існування цього інституту обумовлено перш за все тим, що існує
необхідність рішення проблем, пов’язаних з нездатністю суб’єкта
підприємницької діяльності виконувати свої грошові зобов’язання перед
кредиторами. Його значення полягає в тому, що, з одного боку, з
господарського обороту при ліквідації виключаються неплатоспроможні
суб’єкти, що сприяє оздоровленню ринку, а з іншого — цей інститут
дозволяє підприємствам, закладам, організаціям досягнути фінансової
стабільності та добробуту, за умови дотримання норм закону.

Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як
зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не зважаючи на статистику
розвинутих країн в нашій країні значна частина банкрутств пов’язана з
зовнішніми факторами.

Основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і
боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство
залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

Порушення провадження в справі про банкрутство відбувається за заявою
або кредитора (кредиторів) або боржника. Поданню заяви передують певні
умови, вказані в Законі, за наявності яких можна порушувати провадження
в справі.

Мирова угода – це процедура досягнення домовленості між боржником та
кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів
або щодо зменшення суми боргів. Угода укладається переважно в тих
випадках, коли боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності та з
власної ініціативи звертається із заявою до арбітражного суду щодо
порушення справи про своє банкрутство. У даному разі, як уже було
сказано, боржник розраховує укласти мирову угоду з метою виграти час,
необхідний для проведення санації підприємства.

Згідно з вітчизняним законодавством мирова угода між боржником і
кредиторами може бути укладена на будь-якому етапі провадження справи
про банкрутство. Вона може стосуватися лише вимог, забезпечених заставою
та другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет
кредиторів більшістю голосів. Воно вважається ухваленим за умови, що всі
кредитори, вимоги яких забезпечено заставою майна боржника, висловили
письмову згоду на укладення мирової угоди. Дуже важливо, що для осіб,
які не дали згоди на укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені
умови гірші, ніж для тих. хто угоду підтримав.

Рішення про укладення мирової угоди підписують: від імені боржника –
керівник чи арбітражний керуючий (керуючий санацією, ліквідатор), від
імені кредиторів – голова комітету кредиторів.

Угода укладається в письмовій формі і підлягає затвердженню арбітражним
судом.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання, вимоги
кредиторів у незадоволеній до цього часу їхній частині відновлюються в
повному обсязі. Крім того, затвердження мирової угоди є підставою для
припинення справи про банкрутство, а визнання мирової угоди
недійсною-для відновлення провадження справи.

Мирова угода щодо відстрочення сплати платежів у бюджет та цільові
позабюджетні фонди укладається відповідно до вимог податкового
законодавства. Державні органи можуть погодитися на відстрочення частини
вимог, якщо внаслідок такої поступки підприємство відновить свою
господарську діяльність і матиме змогу сплачувати наступні обов’язкові
платежі на користь держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 28.06.1996 р. Офіційне видання. Урядовий кур’єр,
1996, 07, 13.07.96 N 129 – 130.

„Про поновлення платоспроможності підприємства або визнання його
банкрутом” Закон України від 14.05.1992 р. з наступними змінами. //
Відомості Верховної Ради України, 1992, N 31 (04.08.92), ст. 440.

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. зі змінами.

Офіційний вісник України, 2003, N 11 (28.03.2003), ст. 462.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. з наступними змінами.

Офіційний вісник України, 2003, N 11 (28.03.2003), ст. 461.

Господарський процесуальний кодекс України від 11.06.1991р. з наступними
змінами. Відомості Верховної Ради України, 1992, N 6 (11.02.92), ст. 56.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001р. з наступними змінами.

Барбашова Н., Сгара Є. Мирова угода в процедурі банкрутства: роль
економіко-правових факторів // Право України.— 2003. — № 1.— С.42- 47.

Басалюк Т.В. Визнання недійсними заінтересованих угод боржника в
процедурі банкрутства. // Вісник господарського судочинства. – К. 2005.-
№4.- С. 187- 191.

Бірюков О.М. Інститут неспроможності: порівняльно-правовий аналіз:
Монографія. – К.: Київський університет, 2000.

Белых В.С., Дубинчин А.А., Скуратовский М.Л. Правовые основы
несостоятельности (банкротства). – М., 2001. – С. 22

Бутирський А.А. Місце та роль мораторію на задоволення вимог кредиторів
у процедурах банкрутства. // Вісник господарського судочинства. – К.
2005.- №2. – С. 34- 40.

Господарське право / Під ред. В.С.Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
—336 с.

Гражданское право / Под ред. Е.О.Харитонова. —X.: Одиссей, 1999. -382с.

Гражданское право: Учебник / Под ред. А.В.Сергеева.–М.: Юристь, 1996.–
340с.

Грушевський М.С. Історія України-Русі: в 11 т., 12 кн. / Редкол.:
П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 3. – 1993. –
592 с.

Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і
особливості становлення в Україні. Монографія. – Львів: Інститут
технологій бізнесу і права, 2000. – С. 6.

Джунь В.В. Проблемні питання вдосконалення організації провадження у
справах про банкрутство. // Вісник господарського судочинства. – К.
2004.- №2. – С. 184- 191.

Клепицкий И. А. Банкротство как преступление в современном уголовном
праве // Государство и право, 1997. – № 11. – С. 52-60

Колб Б. Состав преступления и понятие банкротства // Законность. – 1998.
– № 1. – С. 47-48.

Кравчук В. Про правоздатнiст юридичних осiб: окремi питання. // Право
України.–1999.–№11.– с.16 – 19.

Кравчук В. Сутнiснi ознаки юридичної особи. // Предпринимательство,
хозяйство и право.–2003.–№7.– с.30 – 32.

Поляков Б., Заматський И. Проблеми реорганизации юридических лиц. //
Предпринимательство, хозяйство и право.–1997.–№5.– с.3 – 6.

Поляков Б.Н. Процедура банкротства. – . К., 2002 – с. 546.

Поляков Б.Н. Судебные процедуры банкротства в Украине // Хозяйственный
процесс. – 2002. – №9 – с.22.

Правові основи підприємницької діяльності / Під ред. Шакуна В.І.,
Мельника П.В., Поповича В.М. – К.: Правові джерела, 1997. – 780 с.;
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та
ін. К.: Укр. енцикл., 1998. – Т. 1: А-Г. – 672 с.).

Селиванов А. Регистрация предприятия: кому, за что и сколько платить? //
Бизнес.–1999.– №4- с.38 – 39.

Селіванов А.О. Правові проблеми щодо поновлення платоспроможності
підприємств: колізії між законодавством і судовою практикою. // Вісник
Верховного Суду України. – К. 2005. – №8.- С. 28- 32.

Селіванов А.О. Процедура „штучного банкрутства” підприємств: колізії у
законодавстві та практика господарських судів. // Вісник господарського
судочинства. – К. 2005.- №2. – С .137- 144.

Фролова О.Г. Об’єктивні ознаки доведення до банкрутства. // Вісник
господарського судочинства. – К. 2005.- №8. – С .227- 236.

Цивiльне право України: Навч. посiбник / За ред. О.В.Дзери,
Н.С.Кузнєцової.– К.: Юрiнком Iнтер, 2003.– 702с.

Шевченко Я. Новий ЦК – основа ринкових вiдносин в Українi. // Українське
право.– 2004.–№1.– с.35 – 43.

Шершеневич Г.Ф. Конкурсний процесс. – М.: Статут, 2000. – 477 с.

Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. – 2-е вид.,
перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.

PAGE

PAGE 46

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020