HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
з дисципліни “Історія українського мовознавства”
на тему:
“Ю.В. Шевельов та його внесок
в українське мовознавство. Коротка характеристика праць”
ПЛАН
Вступ
1. Біографічні відомості
2. Юрій Шевельов – мовознавець
3. Характеристика і значення праці “Історична фонологія української
мови” Ю.Шевельова
Список використаної літератури
Вступ
Ю?рій Володи?мирович Шевельов (псевдоніми Юрій Шерех, Гр. Шевчук; * 17
грудня 1908, Ломж, Польща — † 12 квітня 2002, Нью-Йорк, США) —
славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і
театральний критик. Професор Гарвардського, Колумбійського
університетів. Іноземний член НАНУ (1991).
Лауреат Національної Шевченківської премії, академік Національної
академії наук України, почесний президент Української Вільної Академії
Наук у США, професор Юрій Шевельов відійшов у вічність.
Однорідний ряд його заслуг, титулів, звань можна продовжувати й
продовжувати. А можна написати лише два слова – Юрій Шевельов. Тому що
його Ім”я є величиною самодостатньою і в суто українському, і в
світовому інтелектуальному контексті, його Ім’я є знаковим для
української культури.
1. Біографічні відомості
Закінчив Харківський університет (тоді ХПІПО, 1931), викладач, потім
доцент Інституту журналістики (1933 — 1939) і Харківського університету
(1939 — 1943), професор УВУ (з 1946), лектор російської і української
мов у університеті в Люнді (Швеція, 1950 — 1952) і Гарварді (США, 1952 —
1954), професор слов’янської філології в Колумбійському університеті
(Нью-Йорк, 1954 — 1977), заступник голови об’єднання українських
письменників МУР у Німеччині (1945 — 1949), президент УВАН у США (1959 —
1961 і 1981 — 1986).
В еміграції з 1943 року: ад’юнкт-професор Українського вільного
університету (Мюнхен), професор Люндського університету (Швеція). З
1951 — у США: викладач Гарвардського (1952-54), ад’юнкт-професор
Колумбійського (1954—1978) університетів. З 1958 — професор
Колумбійського університету. Член Гуггенгеймського меморіального
товариства (1958—1959).
Автор 17 книг, фундаментальних наукових праць: «Передісторія
слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови»
(1965), «Історична фонологія української мови» (1979), «Нарис сучасної
української мови».
Шевельов — активний учасник діаспорного наукового та культурного життя.
1945—1949 — заступник голови літературного об’єднання українських
письменників «Мистецький український рух» (МУР). Головний редактор
журналу «Сучасність». Член Американського лінгвістичного товариства,
Інституту мистецтв і науки.
Серед нагород та відзнак Шевельова, зокрема, Національна премія України
імені Тараса Шевченка (2002). Вчений обирався Президентом Української
Вільної Академії Наук в США (1959—1962, 1978—1987), був Почесним
доктором Альбертського, Люндського, Харківського університетів та
Києво-Могилянської академії.
2. Юрій Шевельов – мовознавець
Юрій Шевельов був насамперед мовознавцем. Оскільки в короткому нарисі
важко перелічити всі галузі слов’янського мовознавства, в яких він
працював, я зосереджу увагу на найважливішій тематиці.
Ще в “харківський” період він написав, зокрема, кандидатську дисертацію
«Із спостережень над мовою сучасної поезії», а також том, присвячений
синтаксі простого речення, що його перегодом оприлюднив у т. зв.
“академічній” граматиці Л. Булаховський (звісно, без зазначення
авторового прізвища); 1963 р. вийшов друком доопрацьований варіант цієї
монографії під назвою «The Syntax of Modern Literary Ukrainian. The
Simple Sentence». «Нарис сучасної української мови» з’являється 1951 р.
в Мюнхені; призначений для широкого кола читачів, а отже й написаний
відносно популярним стилем, цей підручник усе ж упроваджує модерніший
(структурний, системний) тип граматичного опису. Пізніші праці автора
стосуються головно історично-порівняльної проблематики.
У мовознавстві учень Л. Булаховського і В. Сімовича (неформально), який
впровадив Шевельова в фонологічні методи Празької школи.
Після праць із стилістики (Павло Тичина, Іван Котляревський, Тарас
Шевченко) і синтаксису: «До генези називного речення» (1947), «Синтакса
простого речення» (1941, видано без прізвища автора в К. 1951, в
англійському перекладі «The Syntax of Modern Literary Ukrainian» у Гаазі
1963), у центр своєї наукової праці поставив написання історичної
фонології української мови, що показувала б її розвиток від
праслов’янської мови донині на широкому історичному, діалектному
міжмовному й текстуальному ґрунті з установленням системно-причинових
зв’язків між окремими фонетичними змінами («A Historical Phonology of
the Ukrainian Language», 1979). Попередніми студіями до цієї праці були
характеристика сучасної української літературної мови («Нарис сучасної
української літературної мови», 1951), взаємодії її з діалектами головно
Чернігівщини й Галичини (підсумовано в «Die ukrainische Schriftsprache»,
1966), розмежування української і білоруської мов («Problems in the
Formation of Belorussian», 1953), пробні етимологічні студії (вантаж,
веремія та ін.), історична фонологія праслов’янської мови («A Prehistory
of Slavic» 1964, 1965), серія статей про попередників у проблематиці (В.
Ганцов, О. Курило, К. Михальчук, О. Потебня, Л. Васильєв, В. Сімович) і
серія статей про окремі пам’ятки (Реймське євангеліє, Кодекс
Ганкенштайна, Ізборник 1076, Підпис Анни Ярославни, Мірило праведне,
Інтермедії Ґаватовича, Хрест Євфросінії Полоцької та ін.).
Поза тим студії з історії української мови («Українська мова в першій
половині двадцятого століття 1900—1941», 1987), історичної морфології,
синтакси й лексикології української мови, студії з інших слов’янських
мов (російської, білоруської, словацька, польської,
сербсько-хорватської, чеської, староцерковнослов’янської),
антропонімічні студії й низка рецензій на відповідні наукові появи
(найважливіші з цих статей до 1970 зібрано в книзі «Teasers and
Appeasers» 1971). Шевельов був редактором багатьох наукових і
літературних журналів і серій, зокрема серії «Historical Phonology of
the Slavic Languages».
Юрій Шевельов зробив великий унесок у наше знання про кшталтування
української літературної мови. Ще 1946 р. він уперше віднотував вплив
галицького мововжитку на літературну мову, а 1962 р. відзначив
чернігівський вплив. Показав він і складні шляхи, що ними йшли
“галицькі” впливи, зосібна через мову письменників ХІХ ст., які творили
на підросійській Україні, але були пов’язані з Україною Західною. Збірки
його студій на цю тему (з деякими доповненнями) були опубліковані під
назвами «Галичина в формуванні нової української мови» (1949, 1975),
«Внесок Галичини у формування української літературної мови (1996;
німецьке видання – 1966), «Чернігівщина в формуванні нової української
літературної мови. До постави питання» (1962, 1996). Ними доведено, що
важливу ролю у творенні нової мови відіграли не лише київські й
полтавські говірки, але й інші діалекти. У розвідці про вплив
Чернігівщини, – додаймо, – автор також відзначив, що традиція
літературної мови, на якій ґрунтувалися граматика й словник
О. Павловського, була чернігівська, а в Котляревського чи Шевченка
північноукраїнських елементів теж трапляється чимало. Він підкреслив, що
початків нової мови слід шукати в добі, яка передувала Котляревському, і
що жодна літературна мова не виникає “на народній основі”, – а це
відбігало й від традиції, що набула певного поширення в науці, й від
тієї догми, що була обов’язковою на підрадянській Україні.
Ще у Швеції Юрій Шевельов дійшов висновку, що білоруська мова
витворилася внаслідок злиття двох різних діалектних груп, чим поставив
під сумнів шахматовську концепцію “давньоруської мови” та її розпаду на
три східнослов’янські мови, б’ючи в її найслабше місце. То був перший
крок у дослідженні проблематики раннього групування східнослов’янських
діалектів та генези української мови, яка посіла центральне місце
в його подальшій науковій діяльності. Підготований 1952 р. рукопис
«Problems in the Formation of Belorussian» вийшов друком наступного року
(у зв’язку з його виданням стався конфлікт із Р. Якобсоном).
1964 р. побачила світ велика праця Шевельова про фонологію та
фонологічну еволюцію праслов’янської мови: «A Prehistory of Slavic. The
Historical Phonology of Common Slavic» (2-ге вид. – 1965). У ній підбито
підсумок раніших студій, виконаних різними дослідниками, а також і низки
власних. Зокрема, значну увагу приділено датуванню явищ на підставі
відносної хронології та запозичень зі слов’янських мов до інших і з
інших мов до слов’янських. Мабуть, найважливішими тут є міркування про
ранні поділи в праслов’янському просторі та про вичленування діалектів
під добу розпаду праслов’янської мови. За п’ятнадцять літ з’явилася ще
одна фундаментальна праця Ю. Шевельова – «A Historical Phonology of the
Ukrainian Language» (1979) – найрозлогіша розвідка з історичної
фонології, присвячена окремій слов’янській мові, “біблія” для
україністів. У ній автор подає детальний розгляд усіх проблем, широко
використовує діалектний матеріал (завдяки чому ця книжка містить у собі
ще й історичну діалектологію української мови), пропонує власну
періодизацію історії мови, змальовуючи історично-культурне тло мовних
змін. Крім опису того чи того явища, він критично оглядає його раніші
пояснення, а відтак у більшості випадків пропонує власне. Юрій Шевельов
дуже тішився з того, що гурт харківських мовознавців заходився коло
перекладу цієї праці українською мовою. На жаль, сам автор уже не
дочекався опри-люднення книжки (яка здатна стати поворотним пунктом у
розвитку мовознавчої думки в Україні). Нарешті, Ю. Шевельов був
ініціатором і редактором серії видань, присвячених фонології
слов’янських мов.
У названих працях, а також у низці інших, він дослідив первісне
гру-пування східнослов’янських мов та проблему “давньоруської мови”,
вочевиднив глибоку диференціацію східнослов’янського простору ще за
доісторичної доби й по-новому окреслив наявні на той час діалектні групи
та їх пізніший розвиток. Наслідком цих розважань стало заперечення
устійненого в науці погляду на існування давньоруської мовної спільноти
та доведення ранньої окремішності груп, що на їх ґрунті витворилася
українська мова (хоча дискусійним залишається датування початку її
формування VI cт. після Р. Х.). Популярнішим стилем він виклав свої
погляди в брошурі «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?
З проблем слов’янської глотогонії: Дві статті про постання української
мови» (Київ, 1994; підготовчий варіант опубліковано роком раніше).
На особливу згадку заслуговує монографія, присвячена зовнішній істо-рії
української мови у ХХ ст.: «Українська мова в першій половині
двадця-того століття (1900–1941). Стан і статус» (1987, 1998; англійське
видання – 1989). У ній автор подав детальний і глибокий виклад ситуації
перед І-ою світовою війною та революцією, під час визвольних змагань
(1917–1920 рр.), “перед добою українізації” та в період її реалізації
(1925–1932 рр.), нарешті за секретарювання Постишева та Хрущова
(1933–1941), описавши насамкінець ще становище української мови на
території Польщі, Румунії та Чехословаччини. Тут здійснено тонкий аналіз
усіх чинників, що сприяли розвиткові мови та її функцій, або навпаки,
призводили до їх обмежень (за приклад може правити неоднаковість мовної
ситуації в різних відділах Української Академії Наук). Зокрема,
Ю. Шевельов розкрив велику вагу нетривалого періоду незалежності
в 1917–1920 рр. для збагачення словництва української мови, на що раніше
не звертали належної уваги. Автор віднотував непослідовність і посутню
поверховість “українізації” 1925–1932 рр., виокремив дві мовознавчі
школи, які впливали тоді на напрямок розвитку української лексики:
київську, що він її називає етнографічною, та харківську – помірковано
пуристичну. Показав він і небезпеку для мови, що йде від двомовності.
Нарешті, в книжці відзначено позитивні й неґативні сторони нормалізації
лексики за радянських часів, а також збереження в говірній мові
“ліквідованих” режимом слів.
B
?
?
B
~
?
‚
?
?
i
?????????
i
??????????? здобуткам таких дослідників, як П. Бузук, В. Ганцов,
Б. Грінченко, О. Курило, О. Потебня, В. Сімович, О. Синявський,
І. Зілинський та ін., що мало особливо велике значення, коли йшлося про
постаті, приречені на небуття в СРСР. Він підготував до друку вибрані
праці В. Сімовича (1981–1984) та збірку статей О. Потебні (1992),
відтворив збірник на пошану І. Зілинського, що мав вийти друком 1939 р.
(1994).
Варто згадати ще дві книжки за його редакцією: видання праць
Л. Васильєва з історії російської та української мов з важливою
впровід-ною статтею (1972) і великий українсько-англійський словник
К. Андру-сишина та Дж. Клетта (1957).
Польського читача особливо зацікавлять його праці, що стосуються
польської мови та польсько-українських мовних контактів, зокрема
зав-ваги з приводу праці С. Грабця про мову письменників “порубіжжя”:
«On Slavic Linguistic Interrelations: Ukrainian Influence on the Polish
Language in the 16th and 17th centuries» (1953).
Найважливіші вибрані статті й розвідки Юрія Шевельова, що багато які з
них присвячені темам, не згаданим вище, з’явилися окремими книжками:
«Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic
Philology» (1971) та «In and around Kiev» (1991). А втім, важливих
студій Ю. Шевельова, які стосуються інших слов’янських мов і насамперед
російської, було значно більше.
Не можна поминути увагою численних мовознавчих статей, підгото-ваних
Ю. Шевельовим для десятитомової «Енциклопедії українознав-ства», що
виходила в 1955–1984 рр., та для чотиритомової торонтської «Encyclopedia
of Ukraine» (1990–1993).
Юрій Шевельов не мав багатьох “безпосередніх” учнів, але на його працях
училося чимало дослідників. Варто сподіватися, що все нові й нові
переклади його праць українською мовою, насамперед – «Історичної
фонології української мови», відчутно вплинуть на розвій мовознавства
в Україні.
Для України Шевельов тривалий час залишався тільки леґендою, бо його
ім’я було в ній під забороною (хоча й могло згадуватися в московських
«Вопросах языкознания»). Зате з 1989 р. дедалі частіше виходять друком
його праці: переклади статей, розвідок, книжок, – а нещодавно з’явився
й фундаментальний твір Шевельова про фонологічну еволюцію української
мови.
Головні мовознавчі праці Ю.Шевельова
Серед праць Ю.Шевельова слід виділити:
«До генези називного речення» (1947);
«Синтакса простого речення» (1941, видано без прізвища автора в К. 1951,
в англійському перекладі «Syntax of Modern Literary Ukrainian» у Гаазі
1963);
«A Historical Phonology of the Ukrainian Language», 1979;
«Нарис сучасної української літературної мови», 1951;
«Die ukrainische Schriftsprache», 1966;
«Problems in the Formation of Belorussian», 1953;
«A Prehistory of Slavic» 1964, 1965;
«Українська мова в першій половині двадцятого століття 1900—1941», 1987;
«Teasers and Appeasers» 1971;
«Ein neues Theater» (1948);
«He для дітей» (1964);
«Друга черга» (1978).
У своїх працях синтезував діахронічний і синхронічний підходи до
вивчення укр. мови, глибоко досліджував синтаксис простого речення
(монографія «Синтаксис сучасної української літературної мови. Просте
речення», 1951; англ. мовою — 1963). В англомов. монографіях
«Передісторія слов’янської мови. Історична фонологія
загальнослов’янської мови» (1964) та «Історична фонологія української
мови» (1979) Ю. Шевельов, показавши розвиток фонол. системи укр. мови
від праслов’ян. основи аж донині на широкому істор., діал., міжмов. і
текстуальному ґрунті, з установленням глибинних системно-причинових
зв’язків між окр. фонет. змінами, дав панорамну картину розвитку укр.
мови в її істор. розрізі, обгрунтував її початки бл. 7 ст., а завершення
формування — прибл. в 16 ст.
Заперечивши концепції східно-слов’ян. прамови та трьох східнослов’ян.
мов у доістор. часи, вчений розвинув концепцію конфігурації і
перегрупування діалектних груп (київсько-поліського,
галицько-подільського, полоцько-смоленського, новгородсько-тверського,
муромо-рязанського діалектів), що з них розвинулися укр., рос. та
білорус, мови.
Ряд праць — з проблем укр. літ. мови («Нарис сучасної української
літературної мови», 1951), її взаємодії з діалектами, передусім
Чернігівщини і Галичини (німецькомовна монографія «Українська письмова
мова, 1798-1965. Її розвиток під впливом діалектів», 1966), розмежування
укр. і польс. мов (ст. «Проблема українсько-польських лінгвістичних
відносин від 10-го до 14-го ст.», 1952, англ. мовою), укр. і білорус,
мов (розвідка «Щодо проблеми утворення білоруської мови», 1953, англ.
мовою) та ін., соціолінгвістики (англомовна монографія «Українська мова
в першій половині двадцятого сторіччя, 1900-1941», 1989; укр. перекл. О.
Соловей, 1987). Досліджував окремі мовні пам’ятки (Ізборник Святослава
1076, «Кодекс Ганкенштейна» та ін.).
Автор статей з істор. морфології, лексикології, лінгвостилістики,
антропонімії укр. мови, питань укр. правопису. Ю.Шевельову належать
праці про укр. мовознавців О. Павловського, В. Ганцова, О. Курило, К.
Михальчука та ін. Чимало досліджень присвятив іншим слов’ян, мовам.
Редактор багатьох лінга. та літературозн. журналів, зокрема журн.
«Сучасність» (1978-81), серії істор. фонологій слов’ян, мов
(Гейдельберг, 1973-83), збірок праць В. Сімовича (1981, 1984) та О.
Потебні (1992).
З 1992 — чл. редколегії журн. «Мовознавство» (Київ). Лауреат Нац. премії
України імені Тараса Шевченка (2000).
Фундаментальна монографія Юрія Шевельова «Історична фонологія
української мови» вийшла друком англійською мовою ще 1979 року в
Гайдельберзі, а у 2002 році з’явилася в українському перекладі Сергія
Вакуленка та Андрія Даниленка.
Сам Юрій Шевельов не раз говорив, що «Історична фонологія української
мови» є найголовнішою працею його життя (завважмо принагідно, що перу
Шевельова належить близько 900 розвідок).
Жодна слов’янська мова досі не має такого ґрунтовного висвітлення
власної фонологічної системи. Книга Юрія Шевельова відрізняється від
аналогічних наукових робіт широким поглядом на досліджувані мовні явища
й багатством історичного матеріялу. Прикметним є також напрочуд
зрозумілий та прозорий стиль монографії. Як слушно зазначає в
упровідному слові до книжки професор Януш Ріґер: “Поява «Історичної
фонології української мови» Юрія Шевельова – то велике свято
мовознавства на Україні”.
3. Характеристика і значення праці “Історична фонологія української
мови” Ю.Шевельова
Поява «Історичної фонології української мови» Юрія Шевельова в
українському перекладі — то велике свято мовознавства на Україні.
Англійською мовою ця праця вийшла друком ще 1979 p.; і хоча адресатом її
були всі славісти, та зі зрозумілих причин вона призначалася насамперед
читачеві українському — а той упродовж багатьох років не мав до неї
доступу. На перешкоді стояли цензурні заборони, відсутність книжки в
місцевих бібліотеках, інколи й мовний бар’єр. Український читач не мав,
зрештою, доступу до ще однієї фундаментальної праці Ю. Шевельова —
«Передісторія праслов’янської мови: Історична фонологія праслов’янської
мови» («A Prehistory of Common Slavic: The Historical Phonology of
Common Slavic», 1964 p.) — та багатьох інших його розвідок, дуже вагомих
для славістики та україністики.
Нариси розвитку фонетики та фонології для більшості слов’янських мов уже
створено. Якщо брати українську мову, можна згадати принагідно
«Фонетику» М. Жовтобрюха, видану того-таки 1979 р. окремим томом у серії
«Історія української мови». Низка інших мов завдячують дослідженням
власної історичної фонології ініціативі Ю. Шевельова, який був автором
концепції й редактором відповідної серії, що її публікує німецьке
видавництво «Карл Вінтер».
Слід підкреслити, що «Історична фонологія української мови» Ю.Шевельова
вирізняється з-поміж аналогічних досліджень розмаїтістю розглянутої в
ній тематики, широтою погляду на пояснювані мовні явища, багатством
використаного історичного та діалектного матеріалу, деталізованим
викладом фактів. Усе це доповнюється оглядом попередніх ..
інтерпретацій, завдяки чому для багатьох явищ витворюються своєрідні
міні-монографії.
Утім, «Історична фонологія української мови» не є сукупністю монографій;
або, беручи точніше, вона є чимось більшим, ніж просто сукупність
монографій. У книзі застосовано монографічний, синтетичний спосіб
потрактування досліджуваної проблеми в усій її цілості. Автор послідовно
описує доісторичний розвиток української фонологічної системи, її
еволюцію від “протоукраїнського” до “давньоукраїнського” періоду відтак
— системні зміни, що зумовили перехід до наступних етапів:
“ранньосередньоукраїнського”, “середньоукраїнського”,
“пізньосеред-ньоукраїнського” та “новітнього”. З тонким розумінням
подано культурно-історичне тло мовних процесів, для кожної виокремленої
епохи докладно описано джерельну базу. Дуже корисною є наведена
бібліографія найважливіших праць до кожного розділу.
У книзі показано розвиток звукових явищ в окремих діалектах і розвиток
діалектної фонологічної системи з ареального погляду. Отже, вона також
містить у собі — в повному сенсі слова — історичну діалектологію
української мови в ділянці фонології: це стосується як розгляду окремих
явищ, так і підсумкової синтези, запропонованої в прикінцевому розділі.
У зв’язку з цим не можна не згадати про оригінальний авторів підхід до
проблеми формування й розвитку східнослов’янських діалектів і мов — без
“давньоруської” доби чи “східнослов’янської мовної спільноти”.
Посилаючися на свої попередні роботи, передовсім на «Проблеми формування
білоруської мови» («Problems in the Formation of Belorussian», 1953 p.),
автор доводить: східнослов’янський простір уже на самому початку
писемної доби (щонайпізніше) був настільки здиференційований, що це
виключає можливість існування “спільноруської” чи “праруської” мови,
принаймні — в тому вигляді, як це було заведено собі уявляти дотепер.
Нарешті, не можна поминути увагою ще однієї надзвичайно важливої
обставини: книга є неперевершена з погляду методики та прозорості
викладу. Вона вражає ясністю стилю. Чітко видно перебіг міркувань,
аргументацію за або проти тієї чи тієї гіпотези, ідеї, пояснення.
Завдяки цьому читач може виробити власну позицію щодо інтерпретації
окремих явищ. Він може й не пристати на котрийсь із авторових висновків,
але, можливо, зробить це, спираючися саме на його виклад, на виявлені
саме ним сумнівні моменти чи неясності. До того ж, пошук потрібного
місця в книжці не вимагає особливих зусиль, зокрема й завдяки зручним і
докладним покажчикам.
«Історична фонологія української мови» Ю. Шевельова з’явилася друком
понад двадцять років тому. Відтоді написано низку праць на ту саму
тематику, опубліковано лінгвістичні атласи, зокрема й української мови,
кілька монографій присвячено говіркам, видано й описано чимало давніх
пам’яток чи їх фрагментів. Напевно, на сьогодні є більше відомостей про
розвиток фонологічної системи української мови. Вочевидь, має з’явитися
дослідження, що з’ясує, якою мірою ці нові публікації доповнюють
капітальну працю Ю.Шевельова. Та все ж без вагань можна ствердити: його
книга не застаріла, її наукова вартість не зменшилася, і вона стане у
великій пригоді ще не одному поколінню мовознавців.
Список використаної літератури
Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні
постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
Григорій Грабович. Юрій Шевельов 1908–2002, КРИТИКА. 3 2002 рік
Гриценко П. Професор Юрій Шевельов. (Штрихи до портрета видатного
мовознавця). «Київ, старовина», 1998, № 6.
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.
Збірник на пошану проф. д-ра Юрія Шевельова. Мюнхен, 1971;
Зорівчак Р. Патріарх укр. філології: До 90-річчя від дня народження
акад. Юрія Шевельова. «Вісник НТШ», 1998, ч. 19/20;
Ковалів П. Здобутки укр. мовознавства на еміграції. ЗНТШ, 1969, т. 185;
Мовознавство: Тези та повідомлення. Третій Міжнар. конгрес україністів.
(Харків, 26 — 29 серпня 1996). X., 1996; Внесок Галичини у формування
укр. літ. мови, Л. — Н.-Й., 1996; Пороги і Запоріжжя: Література.
Мистецтво. Ідеології, т. 1-3. X., 1998.
Німчук В. В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії укр.
мови. «Мовознавство», 1997, № 6; 1998, № 1.
Покоління двадцятих років в укр. мовознавстві. ЗНТШ (Париж, Чикаго),
1962, т. 173;
С. Матвієнко. Кінець століття // Дзеркало тижня, № 15 (390). – 20-26
квітня. -2002
Укр. мова в першій пол. двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус.
– Мюнхен, 1987.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
