HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
«Українці в Україні»
ПЛАН
Вступ
1. Історичні особливості формування та поширення українців
в межах сучасної України
2. Сучасний стан поширення української нації в межах України
Список використаної літератури
Вступ
Люди, які населяють територію України, належать до різних етносів
(“етнос” у перекладі з грецької означає “народ”, “плем’я”).
Співвідношення між чисельністю різних етносів (національностей) творить
етнічний (національний) склад населення.
Національний склад населення вивчається за результатами його переписів.
За даними перепису 1989 року в Україні проживають представники понад 120
народів (етносів). Україна є однонаціональною державою з багатоетнічним
складом населення. Це — держава української нації, бо немає у світі
жодної іншої держави, в якій би інтереси українців задовольнялись повно
і різнобічне.
Характерною особливістю етнічної історії України є формування
багатоетнічного складу її населення. Воно на всіх етапах історичного
розвитку вбирало іншоетнічні субстрати, однак механізм цього процесу у
різні часові періоди був різним.
1. Історичні особливості формування та поширення українців
в межах сучасної України
Певне уявлення про національний склад України та процес його формування
дають об’єктивні дані ревізій, проведених у Російській державі, а також
переписи населення Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини та
Румунії, що регулярно здійснювалися у XVIII—XX ст.
Дані переписів свідчать, зокрема, про те, що в етнічних межах розселення
українців їхня питома вага була завжди переважаючою порівняно з іншими
національними групами; водночас вона майже до кінця 20-х років XX ст.
неухильно зменшувалася відносно їхньої загальної кількості у світі; з
20-х років частка українців України дещо зростала. Вказані тенденції —
результат тих історичних змін, що відбувалися в Україні та в сусідніх
державах, де мешкала значна частина українського населення. Так,
зменшення питомої ваги українців на території основного етнічного масиву
протягом XVIII ст. з 85,6 % до 83,3 % було викликано насамперед
імміграційними процесами, а також відторгненням від нього периферійних
зон. Щодо міграцій українців за межі власної етнічної території, то вони
ілюструються такими показниками. Тільки в Росії поза Україною на початку
XVIII ст. налічувалося 8 % всіх українців світу, на початку XIX ст. —
14,4 %, на початку XX ст. — 22,4 %.
Міграційні процеси XIX ст. утворювали два могутніх потоки: один йшов у
внутрішні регіони Російської держави (на Нижнє Поволжя, Алтай, Північний
Кавказ) та у щойно звільнені землі (у Новоросію, Бессарабію), другий —
переважно за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини тощо). Якщо у
1795 р. за межами України мешкали майже 2 млн українців, то в 1897 р.—
понад 6 млн. Деяке зменшення чисельності українців обумовлювалось і
демографічними процесами (невеликим природним приростом в Правобережній
Україні, де цьому заважала кріпосницька система) та значним притоком в
Україну інонаціональних груп.
Щодо окремих регіонів України, соціальні та національні процеси в яких
були різними, то українське населення в них розподілялося так: найбільш
«українським» було Лівобережжя — українці становили близько 90 % усього
населення; на Правобережжі майже 80 %. З кінця XVIII ст. як на
Лівобережжі, так і на Правобережжі частка українців дещо зменшилася,
відповідно на 1,5 % і 0,9 %: на Лівобережній Україні — за рахунок
інтенсивної міграції російських однодворців і розкольників та внаслідок
значного відтоку місцевого українського населення в Новоросію і на
Північний Кавказ; на Правобережній Україні — через значну міграцію
польського, єврейського та молдавського населення. Особливе зменшення
українців Правобережжя спостерігалося в першій половині XIX ст.: з 90 до
80 %. Воно визначалося помітним зростанням частки й чисельності
єврейського населення, що мігрувало з Польщі та Білорусії і
концентрувалося в Україні, по «смузі осілості». Скажімо, в Київській
губернії їхня частка збільшилася з 1794 по 1870 р. з 3,34 до 12,10 %; у
Волинській — з 3,56 до 13,21 %; у Подільській — з 11,91 до 12,26 %.
Всього ж єврейське населення в Україні зросло за цей період у чотири
рази.
На відміну від Лівобережжя та Правобережжя, в Степовій Україні, зокрема
в новоутвореній Новоросійській губернії, кількість українців різко
збільшилася за рахунок їхньої міграції з інших регіонів України. Однак
питома вага українців і тут зменшувалася, тільки з 1795 по 1858 р.— на 8
%. Цей процес пов’язаний як з інтенсивною міграцією німецьких колоністів
(насамперед на Херсонщину), а також росіян та молдаван, так і з
русифікацією значної частини українського населення. Останній процес був
особливо характерним для Донбасу пореформеного часу, де частка українців
знизилася до рівня 68,9 %. Ще суттєвіші зміни у національному складі
населення сталися в Бессарабії, де українці становили лише п’яту частину
і тільки в Хотинському повіті — третину. Зменшення українського
населення відбувалося в цьому регіоні за рахунок міграції
німців-колоністів, болгар і гагаузів. Інша етнічна картина склалася в
Таврійській губернії — там частка українців зросла з 1795 по 1858 р.
удвічі, переважно за рахунок міграції українців з інших регіонів
України.
Своєрідні національні процеси відбувалися в тих частинах України, що
відійшли до західних сусідніх держав: Польщі, Угорщини, пізніше до
Австро-Угорщини. Найменших втрат українці зазнали в Червоній Русі (на
Белзщині, Холмщині, Підляшші), захопленій Польщею. Там протягом XIX ст.
питома вага українців (у складі всього населення Царства Польського)
знизилася з 5,68 до 4,52 %. Виняток становить Підляшшя, українське
населення якого (там воно становило близько 60 % всього населення)
змушене було згідно з договором між СРСР і Польщею повернутися в
Україну.
Більшої руйнації зазнало українське населення Закарпаття та Галичини, що
після першого поділу Польщі в 1772 р. входили до складу Австро-Угорщини.
Нагадаємо, що Закарпаття (Підкарпатська Русь, Угорська Україна) з XI ст.
було складовою Угорського Королівства. А Галичина, з XIV ст. відома як
Руське воєводство (воно включало Перемишльську, Сяноцьку, Львівську,
Галицьку та Жидачівську землі, Покуття і Економію Самборську), була
захоплена Польщею, а після її поділу — Австрією. Тоді ж, у 1782 р.,
Галичина була поділена на Західну (власне польські землі) та Східну
(українські етнічні землі), з якої пізніше (у 1853 р.) виділилося
Герцогство Буковини. Українське населення в ньому протягом XIX ст.
зменшилося з 45,80 до 44,77 % переважно за рахунок збільшення
молдавського і румунського населення.
???????¤?¤?$?????????Щодо Підкарпатської України і Галичини, то там
частка українців скоротилася: в Західній Галичині — з 5,51 до 4,22 %, в
Східній Галичині — з 71,24 до 66,2 %, в Угорських комітатах — з 5,04 до
3,87 %. Зменшення питомої ваги українців Галичини пов’язувалося з
процесом їх спольщення та значним розбавленням єврейським населенням, що
ілюструється такими даними: з початку XIX ст. до 1857 р. частка поляків
збільшилася з 18,91 до 19,89 %, євреїв — з 6,92 до 11,25 %. Скорочення
частки українців угорських комітатів зумовлювалося мадяризацією та
словакізацією. Лише за 30 років (з 1870 по 1900 р.) угро-руси, як писав
В. П. Погодін, втратили для своєї національності 213 общин, в тому числі
176 — на користь словаків. Отже, зниження частки українців у західних
українських етнічних землях, пов’язане з мадяризацією, словакізацією та
частково зі спольщенням, відбивало інтенсивний процес, до того ж,
набагато інтенсивніший, аніж процес русифікації українців у східних
районах.
Принаймні у XIX ст. частка українців у етнічних землях Східної України,
як і в російських губерніях, збільшувалася: в центрально-землеробському
районі українці становили біля 12 %, в тому числі на Воронежчині — 40,
Курщині — 26, а на території Острозького полку Слобідської України — 90
%. На Нижньому Поволжі українці становили 7 %, на Північному Кавказі —
18,34 %. Проте із створенням наприкінці XVIII ст. Землі Війська
Чорноморського частка українців невпинно зростала: у 1795 р. вона
становила біля 19 %, у 1834 — 24,80, у 1858 р.— 43,9 %, наприкінці XIX
ст. майже все населення було вже українським.
Певне зростання чисельності й частки українців спостерігалося навіть у
20—30 роках XX ст., їхня питома вага відносно всієї кількості українців
у світі досягла 83,6 %. Це сталося через деяке збільшення території
основного етнічного масиву українців і значну асиміляцію українців
зарубіжжя. Даний процес тривав і в 40-х роках як результат переселення
значної кількості українців із Польщі та Чехо-Словаччини в ході обміну
населенням між цими країнами та СРСР. У останні три десятиріччя
зростання відносної та абсолютної чисельності українців в Україні
уповільнювалося в зв’язку з посиленням у ній асиміляційних процесів, а
також пожвавленням міграції сюди іншоетнічного населення з інших
республік колишнього СРСР. Активізувалася у цей період і еміграція
українців до зарубіжних країн.
Зазначена ситуація ілюструється такими даними: у 20-х роках загальна
кількість українців у світі становила 37 227,8 тис., із них мешкали в
Україні 27 567,6 тис., у різних районах СРСР — 8 344,4 тис., у
зарубіжній Європі — 745,8 тис., в Америці — 560 тис.; наприкінці 30-х
років: 35 616,6 тис. — у світі, 29 606,8 тис. — в Україні, 4 524,7 тис.
— в СРСР, 876,1 тис. — в Європі і 609 тис. — в Америці; у 1959 р. —
відповідно: 38 624,7 тис.; 32 158,4; 5063,3; 335 і 1 053 тис.; у 1979 р.
— 44 083,9; 364 995,6; 5 858,3; 490 і 1 220 тис.; у 1989 р. — 46 136; 37
419; 6 764,5 і 1 428 тис.
Останнім часом спостерігається тенденція до зростання чисельності та
питомої ваги українців в Україні, а також у сусідніх державах — колишніх
республіках СРСР, викликана спалахом їхньої національної свідомості.
2. Сучасний стан поширення української нації в межах України
Згідно з переписом населення 2001 року національний склад населення
України (загальною чисельністю 47,732,079 чол. станом на 2004 р.)
характеризується значною перевагою основної нації — українців. Вони
становлять 77,8 % усіх жителів України. Поряд з українцями на території
держави проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу діаспору
мають росіяни — 17,3 % всього населення країни.
Українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за
винятком АРК, де майже дві третини населення становлять росіяни, а
частка українців не перевищує 25 %). Понад 90 % всього населення
становлять українці у Західній та Центральній Україні (крім Чернівецкої
і Закарпатської областей). Це найбільший регіон компактного проживання
українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 80 %,
формують суміжні області Східної та Південної України. Частка українців
знижується до 60 % лише у двох областях Донбасу (тут мешкає третина усіх
росіян України) та Одеській області.
Мал. 1. Українці в Україні (згідно останнього перепису населення)
Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної
Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська,
Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 18 % в
Дніпропетровській до майже 39 % в Луганській областях.
Державна мова — українська. Її вважають за рідну 67,5 % населення
України, що на 2,8 % більше, ніж за даними Всеукраїнського перепису
населення 1989 року. 29,6 % населення визначили за рідну російську мову.
Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на
заході країни, російська — на півдні та сході. У великих містах сходу й
півдня України помітна перевага російської мови в щоденному спілкуванні,
незважаючи на значну частку населення, що вказало українську як рідну
мову.
?? українці
?? росіяни
?? інші національності
Мал.2. Національний склад населення України
(за останнім переписом населення)
Українці в різних частинах України мають певні особливості, які
виявляються у мові, одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі,
декоративно-прикладному мистецтві. На основі цього виділяють
етнографічні групи українського народу. Раніше таких груп було багато,
серед них — севрюки, подоляни, литвини, пінчуки, черкаси, поліщуки,
бойки, гуцули, лемки. Внаслідок того, що специфічні особливості цих
етнографічних груп поступово згладжуються, окремі з них перестають
існувати. Найкраще зберегли свої традиції та говірку етнографічні групи
горян Українських Карпат — бойки, гуцули і лемки.
Чисельність українців в Україні постійно змінювалась не тільки під
впливом природних чинників, але й цілеспрямованої антиукраїнської
політики, яка проводилась упродовж тривалого часу спочатку царським
режимом, а пізніше — радянською владою, і проявлялась як у фізичному,
так і в духовному нищенні українства.
Список використаної літератури
Географічна Енциклопедія України.-К.:УРЕ, 1991.-Т.1-3.
Жупанський Я. І. Історія географії в Україні.- Л., 2002.
Наулко В.І. Хто жеве в Україні //Українознавство: посібник.-К.-1994.-
с.68-94
Підгрушний Г. Розселення українців в Україні /сучасний період/ //
Розбудова держави.- 1995.- №5-6.- с.60-61.
Шаблій О.І. Основи суспільної географії. – Л., 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
