HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Реферат на тему:
“Особливо небезпечні інфекції”
ПЛАН
Вступ
1. Холера
2. Туберкульо?з
3. Чума?
4. Арбовірусні особливо небезпечні інфекції
5. Заходи щодо попередження занесення і поширення в Україні неюезпечних
інфекційних хвороб
Список використаної літератури
Вступ
В кінці XX-го сторіччя у світі було виявлено понад 30 нових небезпечних
інфекційних захворювань – таких, як контагіозні вірусні геморагічні
гарячки (Ласа, Ебола, хвороба Марбург), гарячка Західного Нілу,
ВІЛ-інфекція, ТГРС (тяжкий гострий респіраторний синдром) тощо. У той же
час значно зросли міжнародні транспортні потоки та міграція населення,
обумовлені як міждержавною інтеграцією, так і воєнно-політичними
конфліктами у деяких регіонах земної кулі. Це призвело до розповсюдження
виносу збудників інфекційних захворювань за межі ендемічних зон. Тільки
за 2002-2005 роки зареєстровано 57 випадків занесень збудників холери у
19 країн світу, в т.ч. у 8 країн Європи. Випадки занесення жовтої
гарячки спостерігали у Німеччині, США та Бельгії. У 2002 році
зареєстровано випадки занесення чуми у США, у 2003 році зареєстровано
випадки занесення тяжкого гострого респіраторного синдрому (ТГРС) з
Південно-Східної Азії у 31 країну світу.
На початку XXI століття перед міжнародною спільнотою виникла нова
загроза – біотероризм. Несанкціоноване застосування терористами
біологічних патогенів може призвести до їх значного поширення і
становити загрозу для всього людства.
Україна – держава з інтенсивними міжнародними зв’язками, які
відбуваються через широку мережу морських і річкових портів, аеропортів,
залізничних та автомобільних шляхів. В країні неодноразово реєструвалися
спалахи холери. Не виключається можливість занесення інших тропічних
хвороб, зокрема, гарячок Денге та паппатачі, тропічних протозойних
хвороб (лейшманіози, трипаносомози), та гельмінтозів (шистосомози,
філяріози). Цьому сприяють особливі геополітичні умови України, через
територію якої проходять африко-європейські та євро-азіатські
транспортні коридори, а її природно-кліматичні умови та
тваринно-рослинний світ мають сприятливі умови для формування ендемічних
та ензоотичних територій.
Епідемічна ситуація з карантинних інфекцій у світі залишається складною,
в структурі захворювань на дану групу інфекцій найбільшу частку
становить холера: з 1961 року зареєстровано більше 5 мільйонів випадків
захворювання, з них більше 200 тисяч хворих померло. У 2007 році
зареєстровано випадок захворювання на холеру у мешканки області, що
повернулась з Індії.
1. Холера
Холе?ра – особливе інфекційне захворювання, викликане холерними
імбріонами й їхніми токсинами, що проникають через рот у травний тракт
здорової сприйнятливої людини. Хвороба супроводжується підвищеною
проникністю клітинних мембран епітелію слизової оболонки тонких кишок
для води і мінеральних солей, протікає при рясному виділенні їх з
організму з дуже рідкими випорожненнями, а так само блювотними масами,
характеризується зневоднюванням, розладами водно-електролітного балансу,
гемодинаміки і функції нирок.
В даний час доведено, що холера може викликатися холерними вібріонами
наступних біотипів:
класичним холерним вібріоном (V.comma), відкритим у 1833 р. Р. Кохом;
вібріоном Ель-Тор ( V. cholerae EL-Tor).
Роль основних джерел інфекції при захворюваннях холерою грають хворі, що
знаходяться в гострому періоді прояву цієї інфекції, особливо особи, що
страждають алгідною формою, а також реконвалісценти в перші 4-5 днів
після затухання основних симптомів захворювання. Хворі алгідною формою
холери виділяють з рідкими випорожненнями і блювотними масами (в обох
випадках – типу рисового відвару) величезну кількість вібріонів.
У хворих стертими, атипічними клінічними формами, а також в осіб, що
знаходилися в контакті з хворими і стали тимчасовими (транзиторними)
носіями, холерні вібріони виділяються в значно менших кількостях, ніж
при алгідній формі холери, хоча і ці особи мають певне епідеміологічне
значення. Вібріононосіння може продовжуватися до 1-1,5 міс. і навіть
значно більше. Необхідно ретельно виявляти усі випадки захворювання
холерою, вчасно ізолювати хворих, проводячи повний комплекс
протиепідемічних заходів, а в інфекційних шпиталях, куди вони
госпіталізовані, робити надійну дезинфекцію їхніх виділень перед спуском
у загальну каналізацію.
При появі випадків захворювання холерою в даному населеному пункті
створюються надзвичайні протиепідемічні комісії і штаб епідемічного
осередку, наділені відповідними повноваженнями і координуючі усю роботу
по боротьбі з поширенням інфекції.
Виявлених хворих із клінічно вираженими формами холери поміщають в
інфекційний (холерний) шпиталь, який повинен обслуговувати добре
підготовлений медичний персонал. Видужуючих після перенесеної холери
варто розміщати окремо від хворих, що знаходяться в гострому періоді
захворювання.
Для виявлення хворих холерою серед осіб, що мають клінічні ознаки, які
викликають тією чи іншою мірою підозри на можливість їхнього
захворювання холерою, служать «провізорні» спеціальні ізолятори чи
шпиталі; це дає можливість не тільки вчасно виявити хворих холерою, але
і приступити до їхнього можливо більш раннього лікування на місці чи з
переведенням до інфекційного шпиталю.
Система «провізорних» шпиталів дозволяє не тільки вести клінічне
спостереження за особами, що знаходилися в осередку інфекції, але також
проводити їхнє ретельне бактеріологічне обстеження, виявляючи тим самим
навіть найбільш стерті форми хвороби і вібріононосіння. Режим роботи в
«провізорних» шпиталях такий самий, як і в холерних.
В осередках, де виявлені випадки захворювання холерою, необхідно
проводити спостереження за практично здоровими особами, що тією чи іншою
мірою піддавалися небезпеці зараження. Таких осіб поміщають на 6 днів в
обсерватор для клінічного та бактеріологічного спостереження, що
відповідає максимальній тривалості інкубаційного періоду холери. Після
закінчення цього терміну при відсутності клінічних симптомів кишкового
захворювання, а також з одержанням повторних негативних результатів
посіву випорожнень осіб, що залишилися здоровими, виписують з
обсерватора.
У профілактиці холери особливо важливе суворе виконання
санітарно-гігієнічних вимог по забезпеченню правильного водопостачання,
каналізації й очищення населених місць, а також санітарна охорона
державних кордонів. З моменту прояву в даній місцевості хоча б одиничних
випадків захворювання холерою необхідно ретельно виявляти хворих та
підозрюваних на захворювання холерою, проводити їхню обовязкову
госпіталізацію та лікування. Суворе дотримання викладених вище правил
ізоляції хворих холерою та контактуючих з ними осіб, систематичне
проведення дезинфекції в інфекційних (холерних) і «провізорних»
шпиталях, а також в ізоляторах є однією з мір профілактики. Дуже важливу
роль у профілактиці холери відіграє ретельне виконання всім населенням
вимог особистої гігієни. Карантин встановлюють у тих чи інших
місцевостях при наявності особливих умов, що сприяють поширенню холери.
Здійснення специфічної профілактики (щеплення) має допоміжне значення; у
даний час для імунізації використовується анатоксин, приготовлений з
холерогена. Попередні дані випробування цього препарату показали
імунологічну та протиепідемічну ефективність.
2. Туберкульо?з
Туберкульо?з (tuberculosis, туберкул- + оз; син. сухоти) — це інфекційна
хвороба, яка викликається мікобактеріями туберкульозу і характеризується
утворенням специфічних гранульом в різноманітних органах та тканинах
(найчастіше в легенях) і поліморфною клінічною картиною.
Збудник туберкульозу — Mycobacterium tuberculosis (MTB, також відома в
медицині як «мікобактерія туберкульозу» — МБТ) — патогенна бактерія роду
Mycobacterium типу актинобактерій (Actinobacteria). Туберкульоз людини і
тварин викликають представники Mycobacterium tuberculosis complex, ряд
інших представників роду викликає інші, у тому числі опортуністичні,
інфекції людини і тварин. Серед збудників туберкульозу основними є:
M. tuberculosis — збудник туберкульозу людини;
M. bovis — збудник туберкульозу великої рогатої худоби;
M. africanum — африканський вид, виділений у західній тропічній Африці,
йому притаманні риси двох попередніх видів.
Клітини M. tuberculosis мають вигляд тонких, дещо вигнутих гомогенних
або зернистих паличок довжиною 0,8 — 5 мікрон, товщиною 0,3 — 0,5
мікрон. Ці бактерії не утворюють спор і капсул. Хоча вони на
забарвлюються за Грамом, зазвичай вважаються грам-позитивними (Г+).
Іншими особливостями роду є кислото-, луго-, спиртостійкісь. Являються
факультативними анаеробами, розмножуються зазвичай бінарним поділом,
рідше — брукнькуванням. Цикл ділення материнської клітини на дві дочірні
займає 22-24 години, хоча виділяють штами, які розмножуються швидше,
повільніше або знаходяться у латентному стані. Популяції M. tuberculosis
з різною активністю мають і різну чутливість до антибактеріальних
препаратів.
Половину сухої речовини клітини складають білки — туберкулінопротеїни,
основні носії антигенних властивостей. Для M. tuberculosis характерний
високий вміст ліпідів в клітинній стінці (40 % від сухої маси) — саме це
зумовлює стійкіть до лугів, кислот і спирту. Найактивніша ліпідна
фракція — фосфатидна, саме вона викликає в інтактній (здоровій) легені
специфічну реакцію з утворенням епітеліоїдних і гіганських клітин
Пирогова-Ланхганса. Носієм вірулентних факторів є ліпідна фракція,
корд-фактор.
M. bovis може викликати захворювання не тільки у людей, а і у великої
рогатої худоби, кіз, свиней, собак, коней, кішок.
Туберкульоз існує на світі приблизно так давно, як і людство: у кістках
єгипетських мумій вчені завважували туберкульозні зміни. У XVII — XVIII
ст. 30 % смертей було спричинено туберкульозом — тоді від цієї недуги
гинуло більше людей, ніж від епідемій чуми, холери, військових дій.
У XX столітті відбувся активний наступ на туберкульоз завдяки відкриттю
й впровадженню ефективних хіміопрепаратів. Здавалося, хворобу
переможено; багато вчених ставило оптимістичні прогнози.
Проте у квітні 1993 р. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ)
констатувала, що серед причин смерті від окремого інфекційного агента
туберкульоз займає перше місце, — та що існує реальна загроза його
глобального епідеміологічного поширення. В Україні в 1999 р. захворіло
на туберкульоз 21 тис. осіб, померло 7 тисяч. В Україні зареєстровано
близько 600 тис. хворих на туберкульоз. Оскільки за критеріями ВООЗ —
якщо кількість хворих перевищує 0,5 % від загальної кількості
населення, — в Україні є епідемія цієї недуги.
Туберкульоз — це інфекційна хвороба, збудником якої є мікробактерія, що
передається як через людину, так і через тварин, особливо через велику
рогату худобу, а також, значно рідше, через птахів. Мікробактерії
людського типу спричиняють у людей у 80 — 95 % випадків захворювання
туберкульозом.
Мікробактерії можуть виділятись під час кашлю з харкотинням, слиною, а
також під час співу, розмови. Рідше — з калом, сечею при позалегеневих
формах туберкульозу. Мікробактерії вельми живучі у зовнішньому
середовищі. Потрапивши в повітря, вони можуть утримуватись у завислому
стані до 5 годин; а, наприклад, у маслі житимуть до 5 місяців… Зараження
може відбутися і під час безпосереднього контакту з хворим (через
поцілунки), і опосередковано (через забруднені предмети вжитку : книжки,
рушники, посуд, продукти, особливо молочні). Найчастіш зараження
відбувається повітряним шляхом (90 %), рідше — через продукти (2 %) або
контакти (5 — 6 %).
Туберкульозна паличка може вражати всі органи і системи людського
організму — легені, бронхи, нирки, кишківник, кістки, серце, слизові
оболонки.
??J?ів захисту, рівнем імунітету. Тому, якщо загальна інфікованість
туберкульозом на планеті складає 50 %, хворіє лише 5 — 6 %. Сьогодні у
світі налічують 50 — 60 млн. хворих на туберкульоз, щороку захворює 7
?10 млн., помирає 3 млн. Одна хвора людина може інфікувати за рік 10-15
людей.
Оскільки на початковому етапі недуги не виникає жодних хворобливих
відчуттів, рання діагностика туберкульозу можлива тільки при
застосуванні специфічних методів дослідження (рентгенологічних,
туберкулінодіагностики, інструментальних).
Під час подальшого розвитку хвороби проявляються симптоми інтоксикації:
зниження апетиту, загальна неміч, підвищена пітливість, температура тіла
піднімається до 37,2 — 38,0 °C. З’являється кашель, на який хворий
спершу не звертає уваги, пов’язуючи його з курінням чи застудою.
Харкотиння виділяється мало, воно слизисто-гнійне. На початкових стадіях
і задихання, і болі в грудях бувають рідко. Як правило, описані симптоми
проявляються на тлі задовільного самопочуття і збереження
працездатності. Тому так важливо не нехтувати загальним правилом
цивілізованої людини: коли кашель триває більш ніж 21 день —
обов’язковим є рентгенологічне обстеження. Навіть коли почуваєтеся
добре, варто один раз на два роки пройти профілактичне флюорообстеження.
Позачергово обстежуватись необхідно особам з бронхо-легеневими
симптомами, з тривалою інтоксикацією невідомої причини. Раз у рік
повинні флюорографічно обстежуватись особи з так званої «групи ризику»
щодо туберкульозу: хворі на часті пневмонії, цукровий діабет, виразкову
хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки.
Для запобігання туберкульозу, окрім специфічної профілактики, яку
здійснюють працівники протитуберкульозних установ, необхідно
дотримуватись здорового способу життя, не зловживати алкоголем,
курінням. Дотримуватись правил праці та відпочинку,
санітарно-гігієнічних умов. У приміщенні має бути свіже чисте повітря. У
їжі, яку споживаємо, повинен бути збалансований склад білків, товщів та
вуглеводів. Варто також уникати стресових, конфліктних ситуацій.
За найменших проявів легеневої патології, особливо після грипу, слід
звернутися до сімейного лікаря або терапевта для проведення
позачергового обстеження, включно з флюорографією.
3. Чума?
Чума? (Pestis) — гостра інфекційна хвороба людей та деяких тварин,
головним чином гризунів (185 видів), зокрема пацюків (щурів), з яких
інфекцію переносять на людину блохи. Найпоширеніші форми чуми — бубонна
і легенева. Викликається бактерією Yersinia pestis; має 3 варіанти –
anticus, medievalis та orientalis. Інкубаційний період триває від 2 до 6
днів. Смертність при бубонній чумі коливається від 27 до 95 %, при
легеневій майже 100 %. Збудник чуми відкритий у 1894 одночасно французом
Єрсеном та японцем Кітасато.
У 18 ст. вчений родом з Чернігівщини Д. Самойлович провадив боротьбу з
чумою у Москві (1770), Херсоні та Кременчуці (1784), Тамані (1796),
Одесі (1797), Дубосарах (1798) та Теодосії (1799) і один з перших дав
детальний опис клініки чуми та запропонував засоби до її лікування й
боротьби з нею. Другим українським вченим, який вивчав чуму з 1899, був
Д. Заболотний, засновник епізоотології та вчення про природні вогнища
чуми Інші українські дослідники чуми — В. Високович, І. Мечніков, М.
Гамалія, В. Хавкін (всі з кінця 19 і початку 20 ст.).
Чума — хвороба, відома з найдавніших часів, але перші вірогідні
відомості про неї припадають на кінець другого і початок третього
століття по Хр. Найвідоміша так звана «юстиніянова чума» (551 — 580),
яка виникла у Східно-Римській імперії й охопила весь Близький Схід. Від
цієї епідемії загинуло близько 20 мільйонів осіб. У 10 ст. була велика
епідемія чуми в Європі, зокрема в Польщі, Україні й у Росії. У 1090 у
Києві за два тижні від чуми загинуло понад 10000 осіб. У 12 ст. епідемія
чуми кілька разів виникала серед хрестоносців. У 13 ст. в Польщі,
Україні та в Росії було кілька вибухів чуми. У 14 ст. в Європі вибухнула
найстрашніша епідемія «чорна смерть», занесена зі Східного Китаю. У 1334
від неї загинуло майже 5 мільйонів осіб, що становило 1/4 усього
населення Європи. У 1346 чума була занесена до Криму, а у 1351 через
Польщу — до України й Росії. На Україні вона особливо лютувала у
Переяславі, де знищила все населення. Відтоді епідемії не переводилися
на Україні і в Росії впродовж 4 ст., особливо у 1603, 1654, 1738 — 40 і
1769. У 19 ст. чума багато разів виявлялася в російській армії, що
оперувала в Малій Азії та на Балканах, звідки вона завжди заносилася до
України. З Туреччини та Персії кілька разів завозилася чума до Одеси
(1812, 1829, 1837), а 1830 до Севастополя; останні епідемії чуми
поширилися на Україні з Росії 1878 та 1896. У 20 ст. чума була занесена
до Одеського порту хворими пацюками з чужоземних кораблів й
розповсюдилася в місті: 1901, 1902 (49 хворих) й 1910 (141 хворий).
Лікування хворих на чуму – призначається стрептоміцин, іноді левоміцетин
та інші антибіотики. Профілактика вводиться влаштуванням спеціальних
карантинних заходів у портових містах, дератизації всіх суден, що
плавають на міжнародних лініях, створення спеціальних протичумних
закладів у степових місцевостях, де водяться гризуни, завданням яких е
виявлення епізоотії чуми гризунів і боротьби з ними. Такі вогнища досі
трапляються у деяких країнах Азії, Африки та Південної Америки. В
Україні чума нині ліквідована повністю.
4. Арбовірусні особливо небезпечні інфекції
Незважаючи на появу нових і повернення вже відомих науці небезпечних
інфекцій, арбовірусні інфекції за поширеністю, рівнем захворюваності і
тяжкістю клінічного перебігу є серйозною проблемою світової системи
охорони здоров’я. Вони становлять майже чверть від загального рівня
гострих сезонних гарячкових захворювань невстановленої етіології, що
реєструються під клінічними діагнозами грип, ГРЗ, ГРВІ, бронхіт та інші,
і в перерахунку на населення України та загальну кількість цих сезонних
нейроінфекцій складають щорічно десятки тисяч неконтрольованих охороною
здоров’я, етіологічно не діагностованих і нелікованих захворювань.
Найбільш поширеними арбовірусними інфекціями і такими, що мають тяжкий
клінічний перебіг і часті ускладнення, є кліщовий вірусний енцефаліт,
гарячка Західного Нілу, або як його тепер називають Західнонільський
енцефаліт, і хантавірусні інфекції.
Ендемічні території кліщового вірусного енцефаліту виявлені в
Закарпатській, Рівненській, Львівській, Волинській, Київській,
Івано-Франківській, Хмельницькій, Житомирській та інших областях.
Активні природні вогнища кліщового вірусного енцефаліту є спорадичними і
груповими випадками захворювань людей, виявлені в Закарпатській,
Волинській, Львівській областях і Автономній Республіці Крим.
Велику питому вагу серед гострих сезонних гарячкових захворювань
становить Західнонільський енцефаліт. Природні вогнища його виявлені в
основному у лісостепових і степових регіонах України. Активні вогнища,
що проявляються спорадичними і груповими захворюваннями людей, виявлені
в Закарпатській, Львівській, Хмельницький, Черкаській, Херсонській і
Запорізькій областях. Дослідженнями, що проведені науковцями лабораторії
арбовірусних інфекцій Львівського НДІЕГ, виявлено антиген вірусу
Західного Нілу в кровососних комарах із Рівненської області, що
узгоджується з даними білоруських дослідників про циркуляцію цього
вірусу в поліських ландшафтах та не виключає участі у трансмісії вірусу
крім комарів, іксодових кліщів.
Лихоманка Західного Нілу характеризується літньо-осінньою сезонністю. В
процес циркуляції вірусу в природі втягнені комарі, кліщі, птахи,
гризуни, дикі тварини і ВРХ. Сільське населення, працівники
тваринницьких ферм і лісового господарства можуть заражатися від
спонтанно інфікованих кліщів, знятих з худоби, роздавлюванні їх і
потраплянні вмісту кліща на ушкоджену шкіру, при догляді за хворими
тваринами. Вірус Західного Нілу може бути етіологічним фактором
різноманітних гарячкових станів (ГРЗ, бронхопневмонія, бронхіт),
серцево-судинної системи (міокардит, ревмокардит, гострий ревматизм),
центральної нервової системи.
Циркуляція хантавірусів в Україні встановлена повсюдно. Спалахи
геморагічної гарячки з нирковим синдромом виявлені в Закарпат-ській та
Івано-Франківській областях, спорадичні випадки захворювання
спостерігаються майже у всіх областях України. Широкий діапазон
клінічних проявів при геморагічній гарячці з нирковим синдромом (ГГНС),
яких нараховується понад 70 симптомів, ускладнює диференційну
діагностику ГГНС від інших подібних за синдромальними комплексами
захворювань (лептоспіроз, гострий гломерулонефрит, гострий пієлонефрит
та інші), що часто призводить до помилок при постановці клінічного
діагнозу. Тому лише специфічна лабораторна діагностика є підставою для
встановлення діагнозу ГГНС. Специфічна лабораторна діагностика
хантавірусних інфекцій спрямована на виявлення антитіл у сироватках
крові, антигенів у органах, вірусного геному і виділення вірусу.
Дослідження, за винятком серологічних, проводиться лише у
спеціалізованих лабораторіях, що мають допуск до роботи із збудниками 2
групи патогенності, що суттєво обмежує їх використання і постановку в
реальній практичній роботі. На сьогодні серологічна діагностика ГГНС
проводиться з використанням реакцій непрямої імунофлуоресценції,
гальмування гемаглютинації, імуноферментного аналізу,
імунохроматографічного аналізу, інформативність яких сягає 96-98%.
«Золотим стандартом» на сьогодні за специфічністю та чутливістю є
полімеразна ланцюгова реакція, а не вірусологічний метод. Розмаїття
клінічних проявів ГГНС вимагають обов’язкового проведення специфічного
лабораторного обстеження всіх хворих, які мають гарячку більш як три
дні, що проживають або прибули з відомих осередків ГГНС.
Третій рік продовжується співпраця лікувальних закладів нашої області з
Львівським НДІ епідеміології та гігієни щодо вивчення епідситуації з
арбовірусних природновогнищевих інфекційних захворювань та хвороби
Лайма. Сироватки крові від таких хворих та проби з об’єктів довкілля
необхідно направляти в лабораторію відділу ОНІ Рівненської облСЕС для
подальшого скеровування в центр арбовірусних захворювань.
5. Заходи щодо попередження занесення і поширення в Україні неюезпечних
інфекційних хвороб
Санітарна охорона території від занесення та розповсюдження особливо
небезпечних інфекційних хвороб серед людей (далі – ОНІ) займає важливе
місце у справі протиепідемічного захисту населення. Сучасна стратегія
санітарної охорони території країни від занесення особливо небезпечних
інфекцій (ОНІ) повинна передбачати:
– виявлення територій підвищеного ризику у зв’язку з можливим занесенням
збудників небезпечних інфекційних хвороб в Україну та вивчення факторів,
які можуть цьому сприяти;
– удосконалення нормативно-методичної бази;
– вивчення інтенсивності міжнародних транспортних та міграційних
потоків, визначення їх епідемічного значення;
– систему епідеміологічного нагляду за ОНІ;
– епідеміологічне спостереження природних процесів та закономірностей в
популяціях можливих носіїв і переносників збудників ОНІ в потенційних
вогнищевих зонах;
– управління вогнищевими екосистемами, що здатні включатися в
епідемічний процес при ОНІ;
– ефективність протиепідемічних заходів на транспортних засобах
міжнародних сполучень, в пунктах пропуску через державний кордон та
територіальних медичних установах і закладах;
– спеціальну підготовку медичних кадрів з питань епідеміології, клініки,
діагностики, лікування та профілактики ОНІ.
Список використаної літератури
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир
Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
Лукашов І. І. Загальна і спеціальна епізоотологія. — К., 1963.
Інструкція про заходи з профілактики та боротьби з сибіркою тварин
(МІНІСТЕРСТВО АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ, ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ
ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ №4 від 25.01.2000, Зареєстровано в Міністерстві
юстиції України м. Київ 7 березня 2000 р. vd20000125 vn4 за N 136/4357
Затверджено Наказ Державного департаменту ветеринарної медицини
Мінагропрому України 25 січня 2000 р. N 4
Зюков А. Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. – К. 1997;
Рогозин И., Фенюк В. профилактика чумы. М. 1995;
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
