.

Правові, релігійні та медико-біологічні аспекти евтаназії

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
86 2532
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Правові, релігійні

та медико-біологічні аспекти евтаназії”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття та види евтаназії

2. Правові, релігійні та медико-біологічні аспекти евтаназії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її неминучість,
не можна не погодитися з давнім філософом Сенекою, який сказав: «Смерть
має бути всьому, вона закон, а не кара». Хоч які жорстокі ці слова, вони
глибоко правдиві.

За всіх труднощів і недоліків сучасної медичної допомоги, люди хочуть
бачити в лікареві насамперед милосердного благодійника, цілителя
тілесних недуг та утішителя в стражданнях. І якщо завдяки спільним
зусиллям лікаря й пацієнта смерть відсувається чи взагалі замінюється
одужанням, поверненням до життя, тоді подяку хворого лікареві, вилиту в
слові і в погляді, можна порівняти лише з молитвою до святині.

Знадобилося накопичення величезного запасу даних у найрізноманітніших
галузях науки, щоб з’явилася нова галузь знання — реаніматологія — наука
про закономірності помирання й оживлення організму. Реаніматологія
навчилася повертати до життя тих, хто «переступив поріг». Це величезна
перемога медицини, яка змінила наші уявлення про смерть. Кожен успіх
реаніматології наближає медицину до її кінцевої мети, що була висловлена
ще давньогрецькими лікарями в їхньому знаменитому девізі «Зціли!» У
цьому заклику закладено глибокий філософський зміст, який визначає роль
медицини в суспільстві, що, в силу своєї гуманності, не може виправдати
насильницьке передчасне припинення життя.

Та все ж успішне лікування й одужання не виключають в особливо тяжких і
безнадійних випадках звернення хворого до лікаря з проханням, яке
виражається маловідомим, але дуже сумним словом «евтаназія», що грецькою
означає «легка смерть». Евтаназія — це право людини на смерть, на
вбивство в ім’я співчуття. Існує, виявляється, й таке право. І в цьому
одна з особливостей діалектики життя.

Останніми роками у світі загострилася увага до проблеми евтаназії.
Природно, ця увага не випадкова. Вона викликана насамперед високою
захворюваністю на тяжкі хронічні недуги, невиліковністю бага-тьох із них
і пригніченим морально-психічним та фізичним станом цієї категорії
хворих. Їм нестерпно важко жити в пос-тійних стражданнях, і вони просять
смерті. Тому постає запитання: що повинні робити лікарі з людьми,
приреченими на муки?

Оксфордський словник трактує слово «евтаназія» у три способи. По-перше,
це спокійна, легка смерть. По-друге, засіб, необхідний для цього.
По-третє — акт зі здійснення такої смерті. Тобто словник говорить лише
про форми смерті, але не дає їм етичної оцінки. У противному разі
будь-якого маніяка-отруйника можна було б за формальними ознаками
записати в гуманісти.

1. Поняття та види евтаназії

Евтана?зія (грец. ?? — добре + грец. ??????? — смерть) — практика
припинення (або скорочення) лікарем життя людини (чи тварини), яка
страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на
задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі
з метою припинення страждань.

Влучне визначення терміну «евтаназія» пропонує Папа Іван Павло ІІ:
«Евтаназія – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром
виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».

Термін «евтаназія» вперше вжито Ф. Беконом в XVII ст. для визначення
«легкої смерті».

В теорії розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне
припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія
(введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку
смерть). Активної евтаназією часто ввважають і самогубство з лікарською
допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують
життя).

Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко хворих осіб, але
також у випадку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку –
евтаназія новонароджених.

Існує ще один вид евтаназії – соціальна евтаназія, у якій рішення
позбавити когось життя залежить від суспільства, яке виходить з
міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими
препаратами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих
хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої
діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм
«витрати – вигоди».

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування,
яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не
можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються
засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради
оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно
пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому.

2. Правові, релігійні та медико-біологічні аспекти евтаназії

Ідея евтаназії знайшла, природно, не тільки прибічників, а й
противників. Багато противників евтаназії в нас і за кордоном вважають,
що питання евтаназії дуже складне й однозначної відповіді на нього
немає. З цим не можна не погодитися. Але не можна погодитися і з тим, що
відповідь має бути лише негативною. Де ж логіка?

Попри різні погляди на цю проблему в багатьох країнах світу, у нас
превалює одна точка зору: ніякої евтаназії, медицина існує лише для
допомоги хворим і запобігання хворобам, а не для умертвіння людей. Проте
таким однозначним підходом до цієї проблеми її не розв’язати. Очевидно,
рішення має бути альтернативним, заснованим на врахуванні бага-тьох
чинників соціально-психологічного, медичного, юридичного характеру в
кожному конкретному випадку.

Років десять-п’ятнадцять тому в багатьох країнах обговорювалося питання,
чи закріплювати за людиною це право юридично й чи буде етичним для
медичних працівників допомогти невиліковно хворому і стражденному
відійти у світ інший. Але дійти єдиного знаменника лікарям не вдалося.

Створення останніми роками так званих хоспісів, медико-соціальних
установ для безнадійних хворих, певною мірою розв’язує цю проблему. У
хоспісах окремі контингенти тяжко хворих під наглядом медичних і
соціальних працівників доживають до своєї смерті, але, по-перше, таких
хоспісів у нас ще дуже й дуже мало, і, по-друге, далеко не всі
контингенти хворих, які просять евтаназії, можуть доживати в хоспісах. З
одного боку, чому не допомогти людині, котра мучиться від нестерпного
болю, тим більше що вона сама цього просить. А з другого — як тобі,
лікарю, забрати в людини те, що не тобою дано? Що не кажи, а це
вбивство.

Чи можливе навіть саме припущення такого вчинку? А де ж милосердя,
співчуття? А найгуманніші заповіти Гіппократа й інших видатних лікарів
давнини про несумісність лікарського обов’язку з учинками, спрямованими
на шкоду хворому? Анітрохи не применшуючи значення цих принципів,
доводиться визнати, що проблема евтаназії існує і з нею не можна не
рахуватися. Понад те, варто додати, що в деяких країнах право на
добровільну смерть усе ж хворий має, і відомо чимало випадків, коли ним
скористалися.

Нагадаємо, що проблема евтаназії сягає своїм корінням часів античної
Греції й Риму. Підвищений інтерес до неї в сучасних умовах обумовлено
насамперед тим, що, попри значний прогрес медицини, смертність від низки
тяжких захворювань залишається ще високою. Тому лікарі нерідко стоять
перед необхідністю прийняття непростих рішень, пов’язаних насамперед із
безперспективністю подальшого лікування. У минулому, під час воєн, коли
медична допомога на фронті була обмеженою чи малоефективною, «куля
друга» залишалася єдиним способом покласти край нестерпним мукам.

Противники евтаназії посилаються, як правило, на одні й ті самі
аргументи, відповідно до яких, евтаназія — антигуманний засіб. І як
підкріплення свого твердження наводять окремі приклади, коли з
безнадійного стану хворий виходив здоровим. Звісно, буває й таке, але з
цього робляться далекосяжні висновки, на підставі яких повністю
відкидається евтаназія.

Найчастіше автори, в тому числі відомі вчені й лікарі, наводять
приклади, коли на операційному столі чи в реанімації вдавалося врятувати
життя хворому, вивести його зі стану клінічної смерті. Так, справді,
такі щасливі випадки бувають. Вони свідчать про те, що за життя хворого
треба боротися за будь-яких обставин. Але одна річ — гостре виникнення
критичного стану, а інша — тяжкі, невиліковні хвороби, перебіг яких
болісний і не залишає хворому жодної надії. Не варто також переоцінювати
можливі в рамках евтаназії зловживання, на які дуже часто посилаються
противники евтаназії.

Нині можливість вдаватися до евтаназії обговорюється в 12 країнах. У
Нідерландах евтаназію дозволено, вона трактується як «навмисне
позбавлення життя пацієнта на його прохання, проведене лікарем». Всі
інші види позбавлення життя хворого без прохання хворого не підпадають
під критерії евтаназії. Нідерландські дослідники стверджують, що
евтаназію широко підтримує суспільна думка країни (70% схвалення), а
також більшість лікарів і юристів. Однак нідерландську практику гостро
критикують поза країною, головним чином на релігійному та ідеологічному
грунті.

За останні 12 років інтерес до евтаназії зріс, попри те, що за цей
період медицина досягла значних успіхів у лікуванні болю. Це свідчить,
що на рівень зацікавлення евтаназією більшою мірою впливають со-ціальні,
політичні й релігійні чинники, аніж стан технології та медицини. На
перший погляд, такий підхід до причин евтаназії здається дивним, хоча
відомо, що випадки добровільної смерті з психічних і побутових причин не
є винятком. Але ми будемо говорити про евтаназію в суто медичному плані,
бо саме ці причини найбільше превалюють у ній.

Підвищений інтерес до евтаназії пояснюється ще й тим, що ця проблема має
яскраво виражене емоційне забарвлення, бо містить у собі поняття життя й
смерті. По-друге, попри те, що сучасна медицина здатна зберегти
пацієнтам життя за таких обставин, за яких раніше вони повинні були
померти, лікарі все ж нерідко опиняються віч-на-віч із проблемами, котрі
потребують прийняття складних рішень, аж до припинення лікування й
застосування евтаназії. Відомо, що й тепер медицина в багатьох випадках
цілком безсила. Одним із найпереконливіших прикладів цього є різкі зміни
на нашій планеті характеру захворюваності й смертності населення. Не
будемо втомлювати читача статистичними викладками. Але цифри вражають.
Досить послатися на одне з найбільш масових захворювань — рак, щоб
переконатися у сказаному. А якщо до цього додати серцево-судинні
захворювання, то вони в сумі становитимуть понад 2/3 усіх смертей на
земній кулі. Але річ не тільки в поширенні й смертності від цих
захворювань. Річ у їхній підступності. Всім добре відоме страшне слово
«рак». Якщо він запущений, стан хворого майже безнадійний. Причому стан
хворого дуже швидко погіршується не тільки у фізичному, а й у
психологічному сенсі. Коли хворий переконується, що він справді
невиліковно хворий, і перебуває в постійному страху перед трагічним
фіналом, він нерідко замислюється про необхідність припинити життя не як
про акт насильницької смерті, а як порятунок від мук. Таким чином, через
століття, попри зміну рівня медицини та її технологій, аргументи за і
проти евтаназії залишаються незмінними.

У США, у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність»,
прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному
розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше
місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй
препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним
чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його
введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США
евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають
серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити
самогубство.

Опоненти евтаназії переконані, що людське життя священне і його кінець,
навіть на прохання пацієнта, ніколи не можна буде схвалити. Відповідно
до цього, деякі автори підкреслюють, що лікар мусить приставати на
прохання пацієнта лише в тому випадку, якщо він упевнений, що пацієнт
нестерпно страждає, або якщо якість життя пацієнта дуже низька.

Закордонні автори звертають увагу на те, що переважна більшість
пацієнтів зі смертельними захворюваннями (насамперед на рак), котрі
бажають піти з життя, перебувають у стані депресії, нав’язливої ідеї
самогубства. Тому важливо розуміти, що ідея суїциду не те ж саме, що
прохання пацієнтом евтаназії.

Однак автори, пишучи про евтаназію, нерідко зводять її до суїцидів. Це
геть неправильно. Коли Гіппократ говорив, що не дасть пацієнтові засобу,
який може зашкодити його здоров’ю, він не мав на увазі причини, які
сьогодні призводять до евтаназії. Тому варто відрізняти спонукальні
причини суїцидів від евтаназії. Кількість суїцидів у світі з року в рік
зростає, й дуже сумно, що число молодих самогубців з причин, не
пов’язаних із хворобами, дуже високе.

Численними дослідженнями встановлено, що немає нікого, хто вважав би, що
евтаназія може бути проведена без прохання самого пацієнта або ж його
сім’ї. Половина населення Нідерландів, наприклад, схиляється до думки,
що остаточне рішення в питанні про добровільну смерть пацієнта перебуває
в руках лікаря. Лише 14% жителів країни вважають, що юридичне рішення
уряду має відігравати найважливішу роль у прийнятті таких рішень.

Часто в літературі висловлюється припущення, що недостатньо адекватне
лікування в Нідерландах може бути причиною для прохання евтаназії. З цим
важко погодитися, але, що, безперечно, правильно, страждання пацієнта,
який помирає, виходять далеко за рамки фізичного болю. Інші чинники,
такі як втрата мобільності, активності, в поєднанні зі зростанням
відчуття безнадійності й залежності від оточення, можуть викликати
тяжкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата відчуття власної
гідності. Попри те, що це дуже суб’єктивний компонент, пацієнт вважає
його надзвичайно важливим. Наведемо кілька цифр на підтвердження цієї
тези з досліджень, проведених у Нідерландах.

1990 року пацієнти просили евтаназії з таких причин: втрата відчуття
власної гідності — 57% випадків, біль — 46%, недостойне помирання — 46%,
залежність від оточення — 33%, втома від життя — 23%. Лише в 10 із 187
випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці результати перегукуються
з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до
яких, біль був найважливішою причиною лише в 5% випадків. Виявилося, що
пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж
пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів очевидно,
що головними причинами прохань евтаназії є втрата відчуття власної
гідності й недостойний людини процес вмирання, що його пацієнт вважає
абсолютно неприйнятним.

З роками було розроблено методи евтаназії, що полягають у пероральному
або внутріш- ньовенному введенні евтанатиків (медикаментів, які
викликають смерть).

????¤?¤?$??????до виродження не лише морального, а й демографічного та
економічного», — сказав він. І хоча 75% італійців вважають себе
католиками, аборт легалізовано в цій країні 1978 року й підтримано знову
на референдумі 1981 року.

На завершення цієї сумної теми слід було б сказати, що евтаназія має
проводитися суто добровільно, під ретельним медичним, а то й юридичним
контролем. Але водночас варто підкреслити, що цей вимушений захід, якщо
вже вирішено до нього вдатися, має застосовуватися у виключних випадках.
І завдання лікарів, перш ніж прийняти рішення про евтаназію, полягає в
тому, щоб докласти максимум зусиль, аби переконати пацієнта відмовитися
від цього трагічного кроку. Однак у деяких країнах, зокрема у США, вже
з’являються лікарі, котрі спеціалізуються на евтаназії. Як приклад можна
назвати добре відомого у США доктора Джека Кеворкяна. Це далеко не
молодий лікар, за яким уже закріпилося прізвисько «Доктор Смерть».
Нещодавно його засуджено судом одного з американських штатів за
проведення евтаназії в цьому штаті, де вона поки що заборонена. І це
попри те, що в сусідньому штаті — дозволена й легалізована.

Ми добре пам’ятаємо, як ще не так давно, у період швидкого розвитку
реанімації з використанням нової, досконалішої апаратури, у найтяжких
випадках, коли хворий був на межі смерті, і найважливіші
життєзабезпечуючі органи вже не діяли, такого хворого підключали до
апаратури вентиляції легень і підтримання ознак життя. Бажання врятувати
життя було таким великим, що ці підключення, які особливо часто
проводились на Заході, тривали іноді по кілька місяців, а то й довше.
Сьогодні медична технологія дає можливість «продовжити» життя безнадійно
хворих, що нерідко на Заході викликає протести й страх родичів пацієнтів
перед «машинним існуванням».

Та, на жаль, результати їх найчастіше були негативними. У більшості
випадків такі хворі перебували вже за межею життя. Навіть родичі іноді
просили відключити апаратуру, щоб поховати своїх близьких. Такі
милосердні вчинки лікарів зовсім не суперечать евтаназії. Боротьба за
життя людини завжди була і буде найважливішим та найгуманішим принципом
медицини, але якщо стосовно якогось конкретного хворого йдеться про
евтаназію, тоді повинно бути цілком ясно, що в цьому випадку всі
можливості медицини вичерпано. Хворому залишається лише сподіватися, що
в останньому проханні йому не відмовлять.

Сучасна етика припускає: коли є прийнятним, що смерть може бути благом,
то форма помирання не повинна обговорюватися й оцінюватися якось
відокремлено, а лише в сукупності явищ. Адже фашистська пропаганда,
виправдовуючи масове знищення розумово та фізично неповноцінних людей,
спекулювала саме на цій двозначності терміна «евтаназія», що хитається
між процесом і результатом.

За останні півстоліття в етиці сталися дуже серйозні зміни. І сам
давньогрецький термін «легка смерть» стосовно сучасних обставин звучить
як анахронізм. Життя увесь час йшло поперед етики. Ще критики Канта
зрозуміли: багато речей в етиці є застарілими, й усі найважливіші етичні
поняття необхідно піддати строго логічному аналізу. Результати були
вкрай невтішні. Виявилося, що можливості абстрактного аналізу вичерпано,
а моральні категорії так і не визначено. Вчені кинулися в іншу крайність
— від «сухої» логіки у вир життя, до емпірики. В основному цим займалися
англійці й американці в рамках соціології та психології моралі. Але й
тут етика не знаходила свого головного адресата — конкретної радіючої та
страждаючої людини. Те, що добре для групи, може утискувати особистість.
І навпаки. Коли підходити за Енгельсом, що життя — це форма існування
білкових тіл, то «за кадром» залишаються соціальні та моральні проблеми.
Якщо підходити до проблеми життя соціологічно, що це діяльність на благо
суспільства, то нерозв’язаними залишаються біологічні та моральні
проблеми.

Новітній період, у рамках якого нині розглядають і питання про те, що
таке евтаназія, називають прикладною етикою. Він передбачає дуже чітке
розмежування етичних категорій залежно від того, до чого їх
застосовують. У нашому разі це — біоетика, і в її рамках точаться,
наприклад, дискусії про аборти, про моральний статус ембріона і про
евтаназію.

Якщо у пацієнта діагностовано невиліковне захворювання з несприятливим
прогнозом, і йому залишається жити не більш як півроку, то він повинен
двічі усно й один раз письмово попросити про евтаназію. Такі умови
законодавчо закріплено за вищезгаданою процедурою в американському штаті
Орегон. При цьому пацієнт має бути при повному розумі і дієздатним,
інтервал між заявами повинен становити не менш як два тижні, а діагноз
про невиліковність мають підтвердити два лікарі. Смертельна доза
призначається лікарем і приймається самим пацієнтом.

У Японії легалізацію евтаназії підтримують більш як 70% населення і
понад 80% медиків. Однак лікарю, котрий відключив систему
життєзабезпечення, загрожує в’язниця, і кілька японських лікарів за
такою статтею вже сидять. Проте японські ініціатори цього законопроекту
створили стотисячну громадську організацію під назвою «смерть із
гідністю» і вже зібрали близько 150 тис. підписів на підтримку
майбутнього закону.

На цих двох прикладах ми бачимо, що розвинені країни однаково уважно
ставляться до проблем як активної (пряме переривання життя), так і
пасивної (непідтримання життєдіяльності) евтаназії. У Японії це може
бути зумовлено традиційним ставленням японської культури до смерті, у
США — абсолютизацією права людини на максимально повну свободу особи.
Але культури цих країн, і етнічні, і політичні, так і не вирішили для
себе, що таке життя людини. Є воно найвищою цінністю, чи найвища
цінність — це відсутність страждань у житті?

У першому випадку це суто релігійний погляд. Церкви, і не тільки
християнські, у переважній більшості засуджують евтаназію, прирівнюючи
її до вбивства або самогубства. У другому — це суто технологічний погляд
на проблему. На нього впливають такі не дуже моральні чинники, як
перенаселення, загальне старіння суспільства, котре знижує його
продуктивність, поступовий перерозподіл бюджету не на користь працюючих,
а на користь непрацездатних, хворих і підстаркуватих.

Якщо у плані абортів найбільшими критиками-моралістами (і відповідно
лицемірами) виявляються чоловіки, котрі біологічно не здатні відчути на
собі всю проблематику питання, то під час обговорення евтаназії її
критики зазвичай ще міцні тілом і духом, і про міру страждань інших
судять умоглядно. Такого роду популізм огидний, але в його основі не
завжди лежить політична доцільність. Примітивні моралісти завжди плутали
критерій задоволення і страждання з критерієм наявності інтересів.
Наявність вищої мети в інших людях, їхнє персональне право самостійно
вірити, жити, кохати і вмирати вони зіставляли з тим, наскільки іншим
людям це приємно чи неприємно. Грунтувалися, природно, на особистому
досвіді, видаючи його за колективний.

Є три підходи до проблеми евтаназії, і всі вони поки ведуть у глухий
кут.

1. Якщо смерть розуміти традиційно, як зупинку всіх функцій людського
організму, то про евтаназію взагалі не можна вести мову.

2. Якщо смерть — це позбавлення від безглуздих страждань при незворотних
процесах вмирання, то евтаназія — це просто вибір між смертю і смертю,
довгою або швидкою.

3. Якщо головним вважати смерть мозку, то евтаназії підлягають і
підлягатимуть дедалі чисельніші групи хворих, а тим більше вмираючих. У
цього аспекту є ще досить похмурі групи союзників в особі прибічників
трансплантації внутрішніх органів.

Смерть — це закон чи порушення закону? З погляду природи — закон. З
погляду людини — ні. Тому проблеми евтаназії зачіпають ще й проблему
смиренності людини перед природними процесами або небезпідставного
бунту, який межує з гординею.

Якщо смерть це своєрідне алібі Бога, котрий доводить ірраціональним
способом його існування, то чи має право людина втручатися в його волю
лише з людських спонукань?

Виникає також питання про милосердя. Оскільки ця чеснота пов’язана з
благом інших. А позаяк життя прийнято вважати благом, то милосердя
вимагає, щоб інші його зберігали або продовжували. Але якщо евтаназія —
це смерть людини задля її власного блага, то милосердя має
висловлюватися на користь евтаназії?

Людина при повному розумі може дати оточуючим право дозволити їй померти
або вбити її. А якщо вона не здатна прийняти таке рішення? Тут милосердя
входить у найгостріший конфлікт зі справедливістю.

Висновки

Термін “euthanasia” утворений від латинізованого грецького слова
“thanatos” і префікса “еи”, що в перекладі означає “легку, гарну,
щасливу, безболісну смерть”. Однак, попри зовнішню зрозумілість, за цим
терміном приховується досить складне і суперечливе явище.

Розрізняють примусову і добровільну її форму. Примусова евтаназія – це
спричинення легкої, швидкої, штучної смерті хворій людині, але поза її
волею, за приписом іншого суб’єкта, який несе або повинен нести
відповідальність за прийняте рішення. Добровільна евтаназія – це
спричинення легкої, швидкої штучної смерті хворій людині за її власним
бажанням, коли вона цілком усвідомлює, що прийняла рішення про
позбавлення себе життя. По-друге, за засобами чи способами здійснення
евтаназії, вона може бути активною і пасивною. Активною евтаназією
називають штучне причинения смерті хворій людині за допомогою активних
дій медперсоналу (ін’єкція препарату, що викликає смерть, передозування
наркотичних засобів, які застосовуються, щоб зняти біль тощо). Пасивна
евтаназія – це відмова медперсоналу від лікування хворого для штучної
підтримки його життя або відмова в застосуванні штучних заходів для
підтримки життя хворого.

Прибічники евтаназії, хоча б у формі припинення лікування, вважають її
допустимою, керуючись такими міркуваннями:

– медичним – смерть як останній засіб припинення страждань хворого;

– турботою хворого про своїх близьких – “не бажаю їх обтяжувати собою”;

– егоїстичним мотивом хворого – бажанням “вмерти гідно”;

– біологічним – необхідність знищення неповноцінних людей через загрозу
виродження людини як біологічного виду (внаслідок накопичення
патологічних генів у популяції);

– принципом доцільності – припинення довгих і безрезультатних заходів
щодо підтримання життя безнадійно хворих, щоб використовувати апаратуру
для реанімації хворих з меншим об’ємом уражень;

– економічними – лікування і підтримка життя більшості невиліковних
хворих потребує застосування дорогих приладів та ліків.

Супротивники евтаназії наводять інші переконливі аргументи. Насамперед
це наявність релігійних моральних настанов – “не убий” і “любов до
ближнього заради Бога” (самоочищення й шлях до порятунку через турботу
про тяжко хворих людей). Також обґрунтовують тим, що медицині відомі
рідкісні випадки самовиліковування від раку, та і самий розвиток
медицини – суть боротьба зі смертю й стражданням (пошук нових засобів і
методів лікування). До того ж супротивники евтаназії вважають, що за
активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна
реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що
дає змогу повернути людину до життя як особистість. Більшість
дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами
традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: “Я не дам
нікому… смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі…”).

Евтаназія наразі може бути пасивною та активною. Перша означає
припинення всіх видів підтримуючої терапії, які могли б бути ефективними
для підтримки життя пацієнта. У випадку активної евтаназії смерть
добровільно або примусово викликається застосуванням спеціальних
засобів.

Евтаназія – серйозна проблема сучасної біоетики, для розгляду якої
потрібне врахування всіх “ca” і “проти”. Ситуація евтаназії є
відображенням споконвічного конфлікту між нормативною та ситуаційною
етикою. З одного боку, принцип нормативності потребує поваги до
унікальності життя будь-якого пацієнта, а з іншого – сувора правда життя
закликає до економії людських сил та ресурсів. Перша заснована на
іудейсько-християнській етиці, друга – на цінностях утилітаризму й
комунізму. Синтез цих цінностей знаходить відображення в громадській
етичній парадигмі, з притаманним їй акцентом на індивідуальному
моральному рішенні й принципі автономності й унікальності особистості,
пріоритеті прав пацієнта, в тому числі права на гідну смерть.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті
Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована
в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в
Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про
існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми
останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному
відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн
прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як
Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче
забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за
рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань. У багатьох
країнах (Італія, Данія, Франція й ін.) існують громадські організації як
прибічників, так і супротивників легалізації евтаназії.

На сьогодні евтаназія поки що не може використовуватися в повсякденній
практиці як суспільна (медична) система дій з ряду причин –
психологічних, медичних, соціальних, законодавчих, етичних. Тому що
небажання жити не може автоматично тлумачитися як бажання вмерти, а
страх перед точно встановленою датою смерті може перетворити останні
години вмираючого на суцільний жах. Тому що досі невирішене питання, хто
саме повинен здійснювати евтаназію й не визначена єдина медична
технологія (наприклад, неоднаковість дози для різних людей). А головні
питання – як позначиться на духовному розвитку суспільства широке
використання евтаназії та як виключити можливість зловживання
евтаназією?

Отже, суперечки між супротивниками та прибічниками евтаназії тривають.
“Примирення сторін не буде доти, доки соціум не вирішить, ким є людина
стосовно власного життя – власником чи сторожем. Якщо власником, то
людина вільна робити так, як їй забажається, якщо сторожем, то якийсь
час вона може “награбовувати” майно, але потім справжній власник (Бог)
може й суворо спитати”.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й
збереження достоїнства і свободного виявлення волі автономної
особистості, які з етичного погляду не менш важливі за
психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною
людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого
життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою
біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі
зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та
милосердне ставлення до людини. Єдиного, універсального рішення з цього
питання бути не може, тому що пошук сенсу життя та смерті – довгий і
суто особистий для кожної людини шлях.

Список використаної літератури

Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).

Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.

Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020