.

Процесуальний статус потерпілого (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
91 2557
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з кримінального процесу

на тему:

“Процесуальний статус потерпілого”

Вступ

Прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України,
24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, ратифікація
нею міжнародних актів стосовно прав і свобод людини, визнання України ЗО
січня 1992 р. повноправною державою – учасницею НБСЄ (Наради з безпеки і
співробітництва в Європі), прийняття її 26 вересня 1995 р. до Ради
Європи зумовили необхідність радикальних реформ у політичній,
економічній, соціальній та правовій сферах.

Становлення української правової демократичної держави відбувається
нерозривно з процесом оновлення юридичної бази захисту прав і свобод
людини, використання нетрадиційних для старої системи права елементів.
Нині Україна змінює своє законодавство, приводить його у відповідність
до європейських норм.

Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України
особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою
України 28 червня 1996 р., норми якої є нормами прямої дії (ст. 8), а
також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав
людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.,
розроблені на її основі та прийняті б грудня 1966 р. Міжнародний пакт
про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні,
соціальні й культурні права (ратифіковані Україною 1973 р.),
Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини
(листопад 1950 р.), Декларація 00Н Основні принципи правосудця для жертв
злочинів і зловживань владою”‘, прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н в
листопаді 1985 р. Чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість
яких надано Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України (ст. 9 Конституції України).

9 листопада 1995 р. Україна підписала Конвенцію про захист прав і
основних свобод людини 1950 р., а майже через два роки, 17 липня 1997
р., відбулася її ратифікація, але з окремими застереженнями, що
обумовлено Перехідними положеннями Конституції України. Вступаючи до
Ради Європи, Україна усвідомлювала, що цим актом вона бере на себе
зобов’язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та
дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у
кримінальному судочинстві.

Конституція України гарантує громадянам України можливість захисту їхніх
прав і свобод у міжнародних органах:

“Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст. 55). Європейська
комісія та Європейський суд з прав людини мають надати можливість
реалізації цієї гарантії. Тож, усі порушення Конвенції, що мають і
матимуть місце після 17 липня 1997 р., фактично можуть розглядатися
крізь призму підготовки звернення до Страсбурга (місцезнаходження
Європейського суду).

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови
демократичної соціальної правової держави.

У Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає
перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і
свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3). Для
кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути
зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками
судочинства процесуальних прав і додержання законності (п. 1 ч. З ст.
129 Конституції) під час його відправлення. Права і свободи людини і
громадянина захищаються судом (ст. 55).

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі
пов’язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів
попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й
розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які
постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

Поняття потерпілого у кримінальному процесі.

Особливості визнання особи потерпілим від злочину

Згідно кримінального процесу та Кримінально-процесуального Кодексу
України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну,
фізичну або майнову шкоду.

Про визнання громадянина потерпілим особа, яка провадить дізнання,
слідчий і суддя виносять постанову, суд — ухвалу.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, має право давати показання
у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази;
заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту
закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не
проводилося, — після призначення справи до судового розгляду; брати
участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії
особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також
подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді, а за
наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених КПК, потерпілий має право під час судового
розгляду особисто або через свого представника підтримувати
обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права,
передбачені цією статтею, мають його близькі родичі (ст. 49 КПК).

Потерпілий під час судового розгляду справи має право: давати показання;
заявляти відводи і клопотання; висловлювати свою думку щодо клопотань
інших учасників судового розгляду; давати пояснення з приводу обставин,
що досліджуються судом; подавати докази, задавати питання свідкам,
експертові, спеціалістові та підсудним; брати участь в огляді місця
вчинення злочину, речових доказів, документів, а в справах, зазначених у
ч. 1 ст. 27 КПК, — підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати
участь у судових дебатах.

У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати
продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення
(ст. 267 КПК).

Потерпілий — повноправний учасник кримінального процесу. З цього приводу
І. Я. Фойницький на прикладі французького процесу писав: “Право
звертатись до кримінального суду … досить важливо і для всіх громадян
для яких доступ до кримінального суду має бути настільки ж і навіть ще
більше вільним, як і доступ до суду цивільного. Монополія прокуратури,
усуваючи його, є найбільшим злом”. Реалізувати свій процесуальний статус
особа, якій злочином завдано шкоду, може лише якщо її визнано учасником
процесу.

Питання визнання особи потерпілою від злочину вивчалося різними вченими
різних часів. Процесуальний статус потерпілого свого часу досліджував В.
Ф. Бож’єв. Ю. О. Гурджі обґрунтувавши правове становище жертви —
постраждалої від злочину особи, не визнаної потерпілою. Окремі вчені
дослідили проблему з точки зору охорони прав потерпілого. З урахуванням
переходу кримінального процесу на засади змагальності, необхідністю
прийняття принципово нового КПК України, залишається актуальним питання
щодо процесуальних аспектів визнання особи потерпілою від злочину, кола
осіб, які можуть бути визнані потерпілими та правового статусу і
забезпечення прав особи, якій відмовлено у визнанні потерпілою.

Відповідно до ст. 49 КПК України, потерпілим визнається особа, якій
злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання
громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить
дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу (ч. 2 ст.
49 КПК України). Надання особі правового статусу потерпілого є способом
кримінально-процесуального захисту його прав5. При цьому питання про те,
хто є потерпілим в конкретній справі, вирішується в кожному окремому
випадку, залежно від встановлених обставин.

Термін “громадянин”, який використовується в ст. 49 КПК України потрібно
розуміти як “будь-яка фізична особа” — чи то громадянин України,
іноземець чи особа без громадянства. В країнах із системою загального
права (наприклад, у США) потерпілою визнається “особа”. Водночас термін
“особа” включає в себе (якщо це не суперечить змісту правової норми)
поняття корпорації, компанії, асоціації, фірми, об’єднання тощо. Навіть
уряд може визнаватися потерпілим від злочину, а отже і претендувати на
компенсацію. В Канаді, наприклад, згідно Білля про права жертв (1995),
під жертвою злочину (потерпілою особою) розуміють таку особу, яка в
результаті скоєння злочину іншою особою постраждала емоційно чи фізично
або якій було спричинено пошкодження чи знищення власності, або нанесено
економічну шкоду.

У Російській Федерації потерпілою у кримінальному процесі може бути
визнано і юридичну особу, у випадку спричинення злочином шкоди майну та
діловій репутації (ст. 42 КПК РФ). Визнаючи доцільність окремого аналізу
можливості визнання потерпілою особою юридичну особу, варто вказати на
недоречність вживання сполучника “та” у згаданій нормі
Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Очевидно, не
завжди спричинення злочином шкоди майну юридичної особи означає завдання
шкоди одночасно і її діловій репутації та навпаки. Хоча зрозуміло, що ці
поняття можуть бути взаємопов’язані.

У справах про злочини, наслідком яких стала смерть потерпілого, права
потерпілого мають близькі родичі. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК України
до близьких родичів особи відносяться її батьки, дружина, діти, рідні
брати і сестри, дід, баба, внуки. Замість терміну “дружина”, звичайно,
більш доцільно буде вжити в КПК України словосполучення “інше з
подружжя” (або “друге з подружжя”, як зазначено в Сімейному кодексі,
зокрема в ст. 30).

В окремих країнах коло близьких родичів розуміється дещо ширше.
Наприклад, Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 4
ст. 5) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або
всиновлених. У Канаді ж, згідно Біллю про права жертв, у випадку, коли в
результаті злочину особа померла, жертвою злочину визнаються діти,
батьки, утриманці чи друге з подружжя цієї особи, крім тих, кого
звинувачують у скоєнні злочину. Таким чином, канадське законодавство
передбачає невідоме для українського права визнання потерпілим утриманця
померлого.

В. М. Тертишник зазначає, що до участі у справі допускаються не всі
близькі родичі потерпілого, а один із них, про що виноситься відповідна
постанова чи ухвала12 .

Не зовсім зрозуміло, кого конкретно особа, яка провадить дізнання чи
досудове слідство, визнаватиме учасником процесу. Вважаємо, що слідчий
(дізнавач, прокурор, суддя) зобов’язаний викликати близьких родичів і
з’ясувати їх позицію щодо участі в кримінальному процесі. При наявності
кількох усних чи письмових заяв від кількох родичів про участь у
провадженні, остаточне рішення має залишатись за особою, яка приймає
рішення про допуск особи як учасника кримінального процесу. Критерії
вибору, якими при цьому мають послуговуватись, мають бути наступні:
близькість родинних стосунків, активність, власне бажання, рівень освіти
та інші якості особи.

Важливо підкреслити, що в такому випадку близькі родичі не набувають
статусу потерпілого, а лише отримують змогу користуватися його правами.
Тому неправильною є практика винесення постанови чи ухвали щодо таких
осіб про визнання їх потерпілими. Близькі родичі, відповідно до норм КПК
України, лише отримують можливість користуватися правами потерпілого,
тобто на них поширюється лише одна складова статусу потерпілого, який є
набагато ширшим. На нашу думку, близькі родичі мають визнаватися
представниками потерпілого, адже представник особи у процесі наділяється
її правами, без обов’язків чи інших складових статусу особи, яку вони
представляють.

Фактичними підставами для винесення рішення про визнання особи
потерпілим є наявність в кримінальній справі доказів, що вказують на
спричинення злочином шкоди. Таким чином, достатньо встановити хоча б в
загальних рисах факт заподіяння фізичної, матеріальної чи моральної
шкоди, навіть без конкретизації його ступеня тяжкості чи вираження в
грошовій сумі. Відповідно практика визнання особи потерпілою лише після
доведення факту шкоди як беззаперечного14 є помилковою і є непрямим
порушенням прав та законних інтересів особи, що постраждала від злочину.

Доведення (доказування) факту і розміру заподіяння шкоди триває і на
судовому розгляді справи, а із захистом прав потерпілої особи не можна
зволікати. Майно, належне підозрюваному (обвинуваченому, підсудному), на
яке можна було б накласти арешт для забезпечення майнових інтересів,
змінює власника і потерпілому залишається лише моральна сатисфакція.

При достатніх даних про спричинення особі моральної, фізичної чи
майнової шкоди її має бути визнано потерпілим негайно, інакше зволікання
призведе не лише до обмеження прав особи, а й до зниження об’єктивності
розслідування.

У Декларації ООН “Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і
зловживання владою” (1985) вказано, що та чи інша особа має визнаватися
жертвою злочину незалежно від того, чи був встановлений, заарештований
чи відданий до суду правопорушник. Крім цього Декларація передбачає, що
на визначення особи потерпілою не впливають родинні відносини між нею та
правопорушником. Процесуальне визнання не вимагає від неї ніякої заяви
чи іншого волевиявлення.

У цьому плані заслуговує на увагу позиція, за якою щодо злочинів,
вчинених проти конкретних осіб вже сам факт порушення кримінальної
справи має бути підставою винесення акта про визнання постраждалої особи
— потерпілим (як суб’єкта кримінального процесу)16 . Так, зокрема в
кримінальному процесі Росії особа визнається підозрюваним, якщо щодо неї
порушено кримінальну справу (п. 1 ч. 1 ст. 46 КПК РФ). У кримінальному
судочинстві України хоча й передбачено обов’язок порушити кримінальну
справу щодо конкретної особи, якщо таку особу встановлено на момент
порушення кримінальної справи, проте процесуальний статус такої особи
все ж залишається невизначеним (до затримання, застосування запобіжного
заходу чи пред’явлення обвинувачення), за винятком права на оскарження
до суду постанови про порушення кримінальної справи (ст. 236-7 КПК).

Тому до внесення відповідних змін до кримінально-процесуального
законодавства щодо підозрюваного як особи, стосовно якої порушено
кримінальну справу, наразі передчасно говорити про аналогічне одночасне
визнання особи потерпілим. А це могло б бути суттєвою гарантією прав
особи, що постраждала від злочину і сприяло б розвитку змагальності на
стадії досудового розслідування справи.

При дослідженні кримінально-процесуальних норм, що стосуються визнання
особи потерпілим, логічно виникає питання, чи є в особи, щодо якої
дізнавачем, слідчим чи суддею винесено постанову (судом — ухвалу) про
відмову у визнанні особи потерпілим, право на оскарження такої постанови
(чи ухвали)?

Ст. 49 КПК України передбачає, що громадянин, визнаний потерпілим від
злочину, має право подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора і суду, ухвали суду (постанови судді).

Підсумовуючи викладене вище, можна сформулювати такі висновки:

– для визнання особи потерпілим достатньо встановити хоча б в загальних
рисах факт заподіяння йому (їй) фізичної, матеріальної чи моральної
шкоди;

– близькі родичі не набувають статусу потерпілого, а отримують змогу
користуватися його правами, отже на них поширюється лише одна із
складових статусу потерпілого;

– необхідно нормативно сформулювати в КПК право особи, якій відмовлено у
визнанні потерпілою, на оскарження відповідної постанови чи ухвали
безпосередньо до суду, розвинувши таким чином положення ст. 55
Конституції України у сфері кримінального судочинства;

– необхідно передбачити право особи, якій відмовлено у визнанні
потерпілою, на апеляційне оскарження винесених щодо неї рішень суддею
(судом).

При дослідженні даної проблеми перспективними можуть бути подальші
розробки процедури реалізації прав особи, яка бажає бути визнаною
потерпілим у кримінальному процесі, обґрунтування та регламентація
процесуального статусу представника такої особи.

2. Права та обов’язки потерпілого

Згідно з КПК України потерпілі мають право на відшкодування їм витрат,
пов’язаних зі з’явленням за викликом в органи дізнання, попереднього
слідства, прокуратури та до суду.

За потерпілим зберігається середня заробітна плата за місцем роботи за
час, витрачений у зв’язку зі з’явленням за викликом. Особам, які не є
робітниками або службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від
занять.

Потерпілий у кримінальному судочинстві має, як права так і обов’язки.
Щодо прав, то громадянин визнаний потерпілим від злочину , вправі давати
показання у справі, подавати докази, заявляти клопотання, знайомитися з
усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у
справах, в яких досудове слідство не проводилося, – після віддання
обвинуваченого до суду, брати участь у судовому розгляді, заявляли
відводи, подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора і суду, а також на вирок або ухвали суду і постанови народного
судді, а також право на забезпечення безпеки.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати
показання у справі. Потерпілий і його представник мають право:
подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма
матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у
справах, в яких досудове слідство не провадилося, — після
призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому
розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка
провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати
скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді, а за
наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених КПК України (стаття 49), потерпілий має право
під час судового розгляду особисто або через свого представника
підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових
дебатах.

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть
потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі
родичі.

Потерпілий зобов’язаний з’являтися за викликом слідчих органів,
прокурора, судді та суду; давати правдиві показання, підкорятися
розпорядженням судді та головуючого і додержуватись порядку під час
судового засідання.

Згідно статті 12 КПК України при вирішенні питання про закриття
кримінальної справи відповідно до статей 7, 7-1, 7-2, 8, 9,
10, 11-1 КПК або при застосуванні до неповнолітнього примусових
заходів виховного характеру відповідно до статті 7-3 Кодексу суд
зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи
повідомити про це потерпілого та його представника. Потерпілий
або його представник можуть оскаржити рішення про закриття справи
в апеляційному порядку.

3. Допит потерпілого

Допит – це слідча дія, в процесі якої слідчий отримує від допитуваних
(свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого) словесну
інформацію про обставини злочину й інші факти, що мають значення для
встановлення об’єктивної істини і забезпечення правильного застосування
закону.

Особливість отримання інформації в ході допиту полягає в тому, що її
джерелом є людина, її психічне (ідеальне) відображення, яке треба
розкрити. Були спроби розглядати проблему допиту комплексно, з погляду
низки наук: як засіб доведення; як процес специфічного спілкування для
отримання інформації, що має значення для справи; як спеціальне явище,
що має етичний і виховний бік.

У такому інтерпретуванні проблема допиту являє собою вчення про
специфічний спосіб (форму) спілкування, що використовується в
кримінальному судочинстві для отримання інформації від особи, яку
допитують. Вчення містить систему наукових рекомендацій про
криміналістичні, психологічні та морально-етичні засоби дослідження
особи, яку допитують, і правомірного впливу на нього. Звідси отримання
інформації методом допиту уявляється як упорядкована спільність
(система) прийомів спілкування з джерелом «ідеальної» інформації, що
стосується події, І яку розслідують. Тому за допомогою допиту отримують
інформацію не лише в ході слідчої дії, а й під час оперативно-розшукових
заходів, організаційних і перевірочних дій слідчого.

У наш час допит розглядають, з одного боку, як метод отримання
інформації про психічне (ідеальне) відбиття людиною обставин, пов’язаних
із подією, що розслідується, а з іншого — як діяльність (спілкування),
що має процесуальну форму, щодо реалізації цього методу. Такий підхід
відкриває перспективи систематизації розроблених у криміналістиці й
судовій психології тактичних і психологічних прийомів допиту в єдиний
метод діяльності, про необхідність розробки якого йшлося в літературі.

Допит як процесуальна діяльність є формою реалізації тактичних,
психологічних та інших прийомів і засобів розслідування для отримання,
дослідження, фіксування і перевірки показань особи, яку допитують, щодо
події, яку розслідують. Допит проводить особа, яка здійснює дізнання,
слідчий, прокурор, суддя (суд). Цей процес регулюється законом,
наприклад, допит свідка (ст. 167 КПК), обвинуваченого (ст. 143 КПК), та
рекомендаціями криміналістичної науки.

Ці рекомендації реалізують за допомогою відповідної програми, тобто
методики допиту, в якій організуюча роль слідчого полягає в умінні
керувати тактикою спілкування, використовуючи прийоми законного впливу
на особу, яку допитують. Отже, допит слід розглядати як спілкування
слідчого з особою, яку допитують, у ході якого на основі встановленого
психологічного контакту шляхом застосування тактичних прийомів керуючого
впливу досягається основна мета — отримання повних і достовірних
свідчень.

У криміналістичній науці розроблено тактичні прийоми встановлення
психологічного контакту, але є різні конкретні рекомендації для його
досягнення. Наприклад, А. В. Дулов серед прийомів називає: а) викликання
інтересу особи, яку допитують, до допиту; б) викликання інтересу в
особи, яку допитують, до особи, яка допитує (слідчого, прокурора); в)
звернення до закону, пояснення значимості необхідної інформації,
ознайомлення з обставинами, що можуть пом’якшити провину тощо.

В. Ф. Глазирін для встановлення психологічного контакту рекомендує такі
прийоми: а) звернення до логічного мислення обвинуваченого; б)
викликання в обвинуваченого інтересу до спілкування та його результатів
(якщо обвинувачений дійсно вчинив злочин, його вину буде доведено
незалежно від його показань, тощо); в) підвищення емоційного стану —
збудження (звернення до почуттів обвинуваченого: гордості, сорому, жалю,
каяття тощо); г) вплив на обвинуваченого особистих якостей слідчого
(ввічливість, справедливість, доброзичливість, вимогливість тощо).

При встановленні психологічного контакту не можна допускати ситуації
«смислового бар’єру», коли в процесі спілкування настає взаємне
відчуження, нерозуміння одне одного. Воно характеризується недовірою,
ворожістю, психологічною непроникністю. Всі доводи обвинувачений
сприймає як спробу обдурити його.

Отже, можна визначити спільні способи встановлення психологічного
контакту між особою, яку допитують, і особою, яка допитує:

1) створення належної обстановки допиту;

2) допит наодинці;

3) коректна поведінка слідчого як представника держави, що виконує
важливі державні функції;

4) демонстрування доброзичливості, неупередженого ставлення до особи,
яку допитують, пробудження інтересу до слідчого як партнера по
спілкуванню;

5) демонстрування вміння вислухати до кінця, не підвищувати тон;

6) проведення попередньої бесіди на абстрактну тему;

7) звернення до логічного мислення;

8) роз’яснення цілей і завдань допиту;

9) створення обстановки, що стимулює інтерес до допиту і його
результатів.

При встановленні психологічного контакту не можна допускати:

1) довге чекання допиту;

2) прояву надмірної зацікавленості, співчуття;

. @ † ? ? ? ? 8

3) нездійсненних обіцянок, використання брехні, закликів до дій, що
суперечать нормам моралі, тощо.

Виклик та допит потерпілого проводяться за правилами виклику допиту
свідка з деякими відмінностями.

Перед початком допиту слідчий попереджає потерпілого тільки про
кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за
ст. 384 КК. Після цього слідчий з’ясовує стосунки між потерпілим і
підозрюваним або обвинуваченим і пропонує потерпілому розповісти про все
відоме йому в справі. Як свідку, так і потерпілому забороняється ставити
запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді
або підказка до неї (навідні запитання).

Допит потерпілого має свої особливості. Потерпілі, як правило, володіють
особистим, державним або колективним майном. Це працівники ощадних кас,
відділів банків, водії таксі, інкасатори, сторожі підприємств, приватні
особи, які мають певне майно або цінності. З метою заволодіння
матеріальними цінностями або цінними документами злочинці застосовують
психічне або фізичне насильстві). Причому ці дії супроводжуються
погрозами застосування зброї або інших знарядь злочину. Крім того,
необхідно враховувати, що ці злочини тривають в основному короткий
проміжок часу. Все це відбивається на психічному стані потерпілого, тому
слідчий, оцінюючи і деталізуючи інформацію, мусить проявити особливу
делікатність у стосунках з допитуваним.

Разом з тим, перед допитом доцільно поговорити з потерпілим, щоб
з’ясувати певні обставини і скласти план допиту. Під час допиту слід
з’ясувати: час і місце події, що відбулася; з якої причини потерпілий
перебував у вказаному місці; звідки він прибув; хто знає про наявність у
нього матеріальних цінностей чи грошових коштів; з ким він вів розмову
щодо своїх цінностей; де і коли (о котрій годині) було вчинено напад;
скільки було злочинців; у чому виявилося насильство; які знаряддя
злочину використали злочинці, якими матеріальними цінностями заволоділи,
яким шляхом зникли з місця події; як поводився ^потерпілий у момент
нападу. При допиті слідчий має звернути особливу увагу на інформацію про
індивідуальні ознаки зовнішності злочинця. Тут важливо враховувати не
тільки психічний стан потерпілого, а й час доби, освітлення, місце, де
відбувся напад. Ця вимога обумовлена тим, що потерпілі часто через
переляк і неправильне сприйняття події повідомляють слідчому неточні
дані про одяг, його колір і фасон, про знаряддя злочину, кількість
злочинців та ін.

Під час допиту потерпілих слід звернути увагу на індивідуальні
особливості матеріальних цінностей, якими заволоділи злочинці. При цьому
слідчий має уточнити, хто може підтвердити, що у потерпілого була така
кількість виробів з дорогоцінних металів, грошових коштів, цінних
паперів чи інших матеріальних цінностей. Якщо у потерпілого є
фотознімки, технічні чи інші документи, їх необхідно долучити до
матеріалів кримінальної справи з метою можливого використання під час
виконання оперативно-розшукових заходів та слідчих дій.

Орган дізнання і слідчий повинні гарантувати безпеку потерпілого, а
також членів їхніх сімей і близьких родичів у разі наявності реальної
загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну, якщо робляться спроби
вплинути на них, примусити дати завідомо неправдиві показання.

До допиту слідчий повинен належним чином підготуватися, вивчити
матеріали справи, а за потреби також нормативні акти і спеціальну
літературу, що стосується предмета допиту, скласти план допиту з
визначенням тих питань, які слід з’ясувати при допиті, щоб уникнути
повторних викликів громадян, намітити тактику допиту.

Перед допитом слідчий виявляє особу свідка з перевіркою особистих
документів (паспорта, військового квитка, службового посвідчення),
повідомляє, в якій справі його викликано, роз’яснює обов’язки
потерпілого, попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від
дачі показань і за дачу завідомо неправильних показань за статтями 384 і
385 КК, з’ясовує його стосунки з обвинуваченим (підозрюваним) та
потерпілим і пропонує розповісти все, що йому відомо про обставини, у
зв’язку з якими його викликали на допит, за необхідності орієнтує, щоб
той виклав події в їх хронологічній та логічній послідовності до
найменших подробиць і з зазначенням інших джерел доказів, що підтвердили
б його показання.

Після вільної розповіді про те, що саме і з яких джерел йому відомо про
ці обставини, свідок відповідає на запитання слідчого. Запитання слідчий
повинен сформулювати стисло, конкретно і таким чином, щоб свідок не зміг
одержати інформацію для своєї відповіді. Забороняється ставити
запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді
або підказка до неї (навідні запитання) (ст. 167 КПК). У практиці
вироблено чотири види запитань, які ставляться при допиті свідка (та
інших осіб): а) такі, що доповнюють, — про обставини, які свідок забув
розповісти, не хотів про них говорити, тобто про них повідомлено не
було. Наприклад, після того, як свідок у справі про заподіяння
потерпілому тяжких тілесних ушкоджень із застосуванням вогнепальної
зброї розповів про факт виготовлення його знайомим токарем на заводі
саморобного пістолета; б) такі, що уточнюють, — для деталізації окремих
фактів, викладених свідком неконкретно, у загальній формі. Наприклад,
свідок показав на допиті, що обвинувачений погрожував потерпілому
вбивством. Запитання слідчого стосуватиметься уточнення, в чому
конкретно, у яких словах висловлювалася ця погроза; в) такі, що
нагадують, — для того, щоб допомогти допитуваному відновити в пам’яті
забуті події і факти. Свідку, який забув певний факт, ставляться
запитання про інші факти, що пов’язані з даним фактом: були разом,
одночасно з ним, перед ним або після нього. Наприклад, свідок забув час
події (пограбування тощо) або час, коли він бачив підозрюваного, заявляє
про алібі, тоді потрібно запитати про те, коли свідок повернувся додому,
яка в той час була радіо- чи телепередача тощо. Недопустимо ставити
запитання, які підказують, нав’язують свідку певну відповідь; г)
контрольні — для перевірки правильності інформації, що повідомляє
свідок, слідчий запитує про джерела, з яких він одержав відомості про
обставини, за яких він сприймав певну подію, хто може підтвердити його
показання.

Неповнолітній потерпілий, тобто потерпілий, який не досяг 18-річного
віку, викликається до слідчого через законних представників, за винятком
випадків, коли ті зацікавлені в наслідках вирішення справи.

Повістка, телеграма чи телефонограма про виклик для допиту
неповнолітнього надсилається його батькам, опікунам, піклувальникам або
ж адміністрації тієї установи чи організації, під опікою чи піклуванням
якої він перебуває.

Свідок, якому ще не виповнилось 16 років, про кримінальну
відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо
неправдивих показань за статтями 384— 385 КК не попереджається. Йому
лише роз’яснюється обов’язок говорити на допиті тільки правду. Крім
того, КПК передбачає при допиті неповнолітніх свідків присутність певних
осіб: лікаря, педагога, батьків та ін. Допит свідка у віці до 14 років
проводиться в присутності педагога, а за необхідності — лікаря.

Присутність лікаря при допиті неповнолітнього свідка віком до 16 років
може бути визнана слідчим необхідною в разі відсталості у фізичному чи
розумовому розвитку допитуваного, його хворобливості.

Присутність батька, матері чи іншого законного представника свідка може
сприяти захисту його законних інтересів, встановленню з ним
психологічного контакту і отриманню повних і правдивих показань. Перед
викликом законного представника до участі в допиті слідчий повинен
з’ясувати, чи не є він особисто заінтересованим в показаннях
неповнолітнього і які між ними стосунки.

Перед допитом слідчий може порадитись з педагогом, лікарем, законним
представником з приводу тактики ведення допиту, формулювання і
послідовності постановки запитань неповнолітньому, які запитання
доцільно поставити їм самим. Слід також враховувати, що неповнолітній
свідок, як правило, легше, ніж дорослий, піддається навіюванню, схильний
до фантазування і швидше втомлюється, стає неуважним. Через те його
допит не повинен бути дуже тривалим, іноді необхідні перерви в допиті.

Після закінчення допиту слідчий повинен надати потерпілому можливість
ознайомитися зі змістом протоколу або ж прочитати протокол, якщо він про
це просить слідчого.

4. Порівняльний аналіз правового статусу потерпілого за
кримінально-процесуальним законодавством України та деяких зарубіжних
країн

Тенденції міжнародної інтеграції та розвитку співпраці країн зумовлюють
процес зближення законодавства різних держав. Не завжди запозичені норми
дають очікуваний ефект, оскільки запроваджуються без врахування
національних особливостей правової системи, без визначеної концепції чи
без докорінного реформування відповідної галузі, де це необхідно. З
іншого боку, порівняння правових інститутів різних країн і навіть різних
правових систем дозволяє краще пізнати сутність цих інститутів, виявити
прогалини, визначити позитивні риси.

Прийняття наприкінці 2004 року “Концепції забезпечення захисту законних
прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів” засвідчило, що одним
із пріоритетів у кримінальному процесі України є захист прав потерпілого
від злочину. Цікаво, на нашу думку, порівняти нормативне закріплення
правового статусу потерпілого в законодавстві України, Російської
Федерації та Польщі.

Згідно ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином
заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Відповідно до КПК
Російської Федерації (ст. 42) потерпілим є фізична особа, якій злочином
спричинено фізичну, майнову, моральну шкоду, а також юридична особа, у
випадку спричинення злочином шкоди її майну і діловій репутації. КПК
Польщі визначає, що потерпілим є особа фізична або юридична, законні
інтереси якої були безпосередньо порушені або поставлені під загрозу
злочином (арт. 49). Таким чином, російське законодавство звертає увагу і
диференціює види шкоди для фізичної і юридичної особи, що є достатньо
обґрунтованим в світлі дискусії щодо неможливості заподіяння юридичній
особі моральної шкоди (оскільки мораль властива лише фізичній особі). В
кримінально-процесуальних нормах Польщі береться до уваги більш широка
категорія — “законні інтереси”, а також допускається можливість визнання
особи потерпілим, коли шкода реально не настала (зокрема, при готуванні
до злочину чи замаху на злочин).

Невизнання в Україні юридичної особи потерпілим, очевидно, є тимчасовим
явищем, оскільки в проекті КПК ця прогалина усувається. Також можна
додати, що у Польщі потерпілим може бути визнана будь-яка державна,
муніципальна або громадська установа, навіть якщо вона юридично не
відокремлена. Крім того, потерпілим вважається заклад страхування, який
покрив або зобов’язаний покрити шкоду, завдану злочином потерпілому.
Зрозуміло, що коли потерпілим виступає юридична особа, її інтереси
представляє уповноважений представник.

В Україні та Росії права, які має потерпілий, закріплені в одній статті,
на відміну від Польщі, де права потерпілого виводяться зі змісту різних
розділів: “Потерпілий”, “Приватний обвинувач”, “Допоміжний обвинувач”,
“Цивільний позивач” тощо. З іншого боку, ст. 42 КПК РФ якісно
відрізняється від ст. 49 КПК України — у нормі нашого кодексу зазначено
11 прав, а в наших сусідів — 22 права та 3 персональні процесуальні
обов’язки потерпілого. Скажімо, в нормі КПК Росії додатково передбачені
право знати про обвинувачення, яке пред’явлене обвинуваченому, право не
свідчити проти себе, подружжя чи інших близьких родичів, право
безкоштовно користуватися послугами перекладача, право отримувати копії
визначених процесуальних рішень тощо. Все ж, на нашу думку, більше
значення має не кількість закріплених прав (хоч і це є важливим
показником рівня законодавства), а реальні механізми їх здійснення.

Основними обов’язками потерпілого в Російській Федерації є обов’язок
з’являтися на виклик дізнавача, слідчого, прокурора та до суду,
обов’язок давати показання (які до того ж мають бути правдивими) і
обов’язок не розголошувати дані попереднього слідства (якщо він був
попередньо попереджений в порядку, встановленому ст. 161 КПК РФ). На
відміну від Росії, в Україні потерпілий несе кримінальну
відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань, а давати чи
не давати показання — це його не обов’язок, а право. В Польщі ж
потерпілий не звільнений від обов’язку давати показання, якщо він став
свідком злочину.

Практично одностайно в законодавстві визнається, що у справах, наслідком
яких стала смерть потерпілого, його права переходять до одного з
близьких родичів. В КПК Польщі, щоправда, не акцентується увага на
родичах, а вживається поняття “найближчі особи”, що допускає наявність
не лише родинних стосунків особи-представника і потерпілого. На нашу
думку, таке розширення кола осіб, які можуть бути допущені до
кримінального процесу, має достатнє обґрунтування. У випадку відсутності
найближчих осіб, чи їх невиявлення, права потерпілого реалізує прокурор
під час публічної діяльності.

Одним з найбільш важливих прав потерпілого є право на заявлення
цивільного позову. Право подати цивільний позов за
кримінально-процесуальним законодавством Польщі має як потерпілий, так і
прокурор. Цим правом вони можуть скористатись до закінчення першого
допиту потерпілого на основному розгляді справи в суді. Якщо потерпілим
є малолітній або недієздатний (повністю або частково), його права
виконує законний представник або особа, під постійною опікою якої
перебуває потерпілий.

Вітчизняне законодавство передбачає право пред’явити цивільний позов
лише для особи, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину (це може бути
як юридична, так і фізична особа). КПК Росії (ст. 44) подібно до
польського законодавства передбачає право прокурора пред’явити цивільний
позов, але це повноваження поширюється лише на випадки необхідності
захисту інтересів недієздатних, обмежено дієздатних чи осіб, які з інших
причин не можуть самостійно захистити свої права та законні інтереси.

В кримінальному процесі Польщі у справах про злочини з публічного
обвинувачення потерпілий може діяти як допоміжний обвинувач поряд із
обвинувачем публічним або замість нього. Інститут допоміжного обвинувача
не відомий в кримінальному процесі України чи Росії. Він не виключає
приватне обвинувачення з боку потерпілого, яке так само як в нас (рівно
як і в Росії) здійснюється у визначених категоріях справ.

За кримінально-процесуальним законодавством Польщі потерпілий (у
випадках пред’явлення публічного обвинувачення) може до початку судового
розгляду подати заяву, що він буде діяти в якості допоміжного
обвинувача. Відмова публічного обвинувача від обвинувачення не позбавляє
потерпілого повноважень допоміжного обвинувача.

У випадку повторного винесення прокурором постанови про відмову
порушення справи або про закриття провадження, потерпілий в місячний
строк після вручення йому повідомлення згідно КПК Польщі може внести акт
обвинувачення до суду, долучивши по одній копії для кожного
обвинуваченого, а також для прокурорa. Такий акт обвинувачення повинен
бути підготовлений i підписаний адвокатом (для юридичних осіб акт
обвинувачення може підготувати також юрисконсульт). Варто також додати,
що суд може обмежити число допоміжних обвинувачів.

У випадку відмови допоміжного обвинувача від обвинувачення він не може
повторно приєднатись до процесу. Про відмову допоміжного обвинувача від
обвинувачення в справі, в якій публічний обвинувач не бере участі, суд
повідомляє прокурорa. Якщо той не вступає до процесу в 14-денний строк,
це спричиняє закриття процесу. Після смерті допоміжного обвинувача
найближчі особи можуть приступити до процесу в якості допоміжного
обвинувача на будь-якій стадії. Тож наявність інституту допоміжного
обвинувача дозволяє говорити про достатньо самостійний статус
потерпілого в кримінальному процесі Польщі.

Відмінності правового статусу потерпілого в різних країнах проявляються
також під час його процесуальної діяльності. Різниця зумовлена
особливостями правових систем і детальний порівняльний аналіз цих питань
вимагає окремого дослідження.

Висновки

Зі сказаного вище випливає, що згідно кримінального процесу, потерпілим
визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову
шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому, особа
яка проводить дізнання, слідчий і суддя виносить постанову, а суд –
ухвалу.

Визнання особи потерпілим не залежить від її віку, фізичного чи
психічного стану. Для визнання особи потерпілим Закон не вимагає її
заяви. Особа має бути визнана потерпілою негайно після того, яку справі
будуть зібрані докази що злочином, готуванням до нього або замахом на
його вчинення їй заподіяно моральну, фізичну, або майнову шкоду.

Близькі родичі потерпілого, який загинув в наслідок злочину також
визнаються потерпілими в установленому Законом порядку. Вони
користуються такими ж правами, що і інші потерпілі. Потерпілими можуть
бути як усі вони або тільки хтось з них.

З моменту визнання особи потерпілою вона вправі мати представника, який
користується такими ж правами що й потерпілий (крім права давати
показання). Представник потерпілого не вправі використовувати свої
повноваження на шкоду інтересам останнього. Повнолітній і дієздатний
потерпілий може будь-коли відмовитися від представника .

Потерпілий у кримінальному судочинстві має, як права так і обов’язки.
Щодо прав, то громадянин визнаний потерпілим від злочину , вправі давати
показання у справі, подавати докази, заявляти клопотання, знайомитися з
усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у
справах, в яких досудове слідство не проводилося, – після віддання
обвинуваченого до суду, брати участь у судовому розгляді, заявляли
відводи, подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора і суду, а також на вирок або ухвали суду і постанови народного
судді, а також право на забезпечення безпеки.

Потерпілий зобов’язаний з’являтися за викликом слідчих органів,
прокурора, судді та суду; давати правдиві показання, підкорятися
розпорядженням судді та головуючого і додержуватись порядку під час
судового засідання.

Сучасне кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване
головно на те, щоб забезпечити розслідування вчинених злочинів та
притягнення до відповідальності винних осіб. Це, своєю чергою, зумовило
детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), що
є виправданим. Проте неможливо миритися з тим, що інтереси осіб,
потерпілих від злочину, захищені законом менш рішуче.

Передовсім слід відзначити явну недосконалість правойого статусу
інституту потерпілого, що чинить негативний нплив на його участь у
процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється в
диспропорції обсягу прав потерпілого та обвинуваченого (у першого він
значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого
(інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування
потерпілому шкоди, заподіяної злочином, загальному характері, що
призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення
об’єктивного слідства, кваліфікованого сильного захисту та незалежного
суду. Рівночасно, щоб ця триєдина формула правосуддя була практично
життєвою, необхідні розроблення і створення сильного правового
інструментарію правосуддя, який гарантував би досягнення об’єктивної
істини в кожній справі. У зв’язку з дим важливе значення має правовий
статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і
решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні
інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але, на жаль,
не повною мірою і не завжди.

Список використаних джерел та літератури

Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст.
141.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від
28.12.60 ( 1000-05 ) // ВВР, 1961, N 2 ст. 15 (зі змінами і
доповненнями, остання редакцiя вiд 07.05.2008 на пiдставi 270-17,
чинний)

Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2001. –
№25-26.

Застосування кримінально-процесуального законодавства, що передбачає
захист прав потерпілого (за матеріалами узагальненої судової практики)
// Вісник верховного Суду України.- 1999 № 11 с. 25-32.

Вороновський Л. Реалізація прав потерпілого в кримінальному процесі //
Прокуратура. Людина. Держава. № 3 – 2004 – с.96

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К.( Юрінком Інтер, 1998.

Застосування кримінально–процесуального законодавства, що передбачає
захист прав потерпілого: за матеріалами узагальнення судової практики //
Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 4.

Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопрос теории и
практики уголовного судопроизводства. – М., 1984.

Казаренко М. Розширення прав потерпілого – шлях до рівності сторін у
процесі // Право України. – 1999. – № 12.

Капліна О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потерпілого в
кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина. Держава. –
2004. – № 4.

Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ.
закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошніченко, Ю.В. Хоматов та ін.;
За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: Право, 2000.

Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами / За
відп. ред. Шибіко В.П. – К., 2003.

Маляренко В. Ознайомлення учасників процесу з матеріалами кримінальної
справи // Право України. — 2002. — № 4. — С. 47—53.

Михеенко ММ. Основы уголовно-процессуального права Польской Народной
Республики. – К., 1974. – С. 8.

Михеєнко М., Нор В. Шибіко В. Кримінальний процес України: Підручник. –
К., 1999.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу Ук¬раїни. Під
загальною редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. – К.:”ФОРУМ”,
2001., у 2-х ч.

Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред.М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.:Каннон, 2001

Півненко В.П., Мірошниченко Є.О. Про презумпцію правоти і пріоритетності
прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8.

Практика застосування судами законодавства, яким передбачені права
потерпілих від злочинів // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — №
1. — С. 6—10.

Присяжнюк Т.І. До дискусії про потерпілого у кримінальному праві //
Право України, 2005, № 9 с. 92

Присяжнюк Т.І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи //
Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8.

Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права
потерпілих від злочинів (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2
липня 2004 року № 13) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8.

Сенаторов М. Поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві //
Вісник академії правових наук України. – 2003. – Ст.1. – C. 202-210.

Сергієнко В. Деякі аспекти захисту прав потерпілого у кримінальному
процесі // Вісник прокуратури. — 2002. — № 4. — С. 30.

Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до
Кримінально-процесуального кодексу України.— К.; А. С. К., 2002.

Тертишник В.Захист прав потерпілого в умовах змагального судочинства //
Вісник прокуратури. – 2003. – Ст.3. – C. 50-55

Фецич Г. Хто захистить права потерпілого ? // Право України. – 1996. –
№11.

Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х тт. —СПб.,
1996. — Т. 2. — С. 26.

Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному
судочинстві України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 189 с.; Юношев С. В.
Адвокат — представитель потерпевшего: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.
— Самара, 2000. — 20 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020