.

Олена Теліга – патріот і поетеса (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
161 5825
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Олена Теліга – патріот і поетеса”

ПЛАН

Вступ

1. Становлення Олени Теліги як особистості та громадської діячки

1.1. Особливості формування світогляду О.Теліги

1.2. Громадська та політична діяльність О.Теліги

2. Літературна творчість О.Теліги

2.1. Аналіз творчості Олени Теліги

2.2. Характеристика поезії Олени Теліги

3. Епістолярна спадщина Олени Теліги

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Оле?на Іва?нівна Телі?га (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, *21 липня
1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22
лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч
української культури.

У липні 2007 року українці відсвяткували столітній ювілей поетеси, ім’я
якої довгий час було під забороною в Україні та велично вшановувалося за
мехами батьківщини поетеси та громадської діячки.

Олена Теліга належала до кола поетів-«вісниківців», що об’єднувались
довкола редагованого критиком та публіцистом Д.Донцовим журналу
«Вісник». Характерними рисами її поезії в цей період виступають
прагнення активного, дієвого життя, протест проти нудоти «буденного»
існування.

Провідною для О.Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби,
залишається ідея державного самоствердження України («Безсмертне»,
«Племінний день», «Відповідь»). Ліричний герой поетеси — завжди яскрава
особистість, сповнена самодисципліни та почуття обов’язку перед нацією
(«Сучасникам», «Вечірня пісня»). Водночас її лірика сповнена особливого
інтимного колориту, пильної уваги до внутрішнього світу людини.

Через несприятливі обставини О.Теліга не встигла видати жодної
прижиттєвої збірки. Лише після її трагічної загибелі з’явилися в світ
книги її поезії: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «На
чужині» (1947). В окупованому фашистами Києві займалася організацією
літературних сил, редагувала додаток до газети «Українське слово» —
«Літаври». Була розстріляна німецькими фашистами у Бабиному Яру 21
лютого 1942 p.

Актуальність вивчення життя і творчості, громадської та політичної
діяльності Олени Теліги зумовлена тим, що О.Теліга – це цвіт української
нації, а історія не терпить, коли забувають про найяскравіших
представників тих, хто формував історію своєї країни.

1. Становлення Олени Теліги як особистості та громадської діячки

1.1. Особливості формування світогляду О.Теліги

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року над чужою і холодною рікою,
береги якої підпирали чужинську столицю. Імперський Санкт-Петербург став
містом її дитинства і юності. О. Теліга походила з української родини.
Її батько – Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов’янська, був
напрочуд інтелігентною й освіченою людиною. За фахом – інженер,
спеціаліст з гідротехніки. Мати – родом із Поділля. Чуйна і добра жінка.
Слід одразу зауважити, що у родині Шовгенівих панувала російська мова. І
хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт
мав свій вплив на формування майбутнього світогляду поетеси.

Дитинство було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти:
Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре
виховання і освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ,
милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови:
добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української…

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало
дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними і про них
пізніше поетеса згадувала жартома. Напередодні революційних подій 1917
року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає
професором Київської політехніки. До Києва також перебирається Олена й
опановує науку в одній із місцевих гімназій. Київське життя відрізнялося
від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала Українська
революція. Вперше у двадцятьтому сторіччі постала Українська держава.
Шовгеніви одразу ж приєднуються до активного українства. Зокрема, Іван
Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР).
Старший брат Сергій – вояком армії УНР.

Лише Олена ще залишається у полоні юнацьких мрій, очікування першої
любові.

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності
батько і старший брат були змушені податися на еміграцію. Олена разом із
матір’ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві.
Невдовзі приходить голод і розруха. До великих матеріальних нестатків
додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик
“петлюрівки”. Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади
вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, Але й зберегти їхнє
життя.

Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була
важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі Олена мала
можливість по-справжньому пізнати Україну та її народ.

Дорога пролягала через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий
час заарештовують утікачів. Потім – Кам’янець-Подільський, далі перехід
кордону й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час
вже було чимало інтернованих вояків Української армії. Олена чи не
вперше отак зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках воювали за
Україну. Ці суворі і мужні обличчя назавжди закарбувалися у її пам’яті.

Родина Шовгенівих разом з Оленою перебирається до Чехословаччини у
Подєбради. Там батько дістає призначення ректора Української
Господарської Академії, а сама Олена записується на матуральні курси,
щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет інституту ім. М.
Драгоманова у Празі.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений
різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово кристалізується її
українське “я”. У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом,
який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк
Української армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те
середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі
можливості. Відтак Олена знайомиться із Євгеном Маланюком, Юрієм
Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною
Лятуринською, Олегом Штулем.

Особливе враження справляє націоналіст Микола Сціборський, чий інтелект,
ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали
багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере
активну участь у гарячих дискусіях. Не обходилося і без сутичок. Так, на
одному із зібрань, де були присутні російські емігранти-монархісти,
пролунали образливі випади проти української мови. Олена відреагувала
блискавично і жорстко: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого
батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати”. З того часу Олена
більше не розмовляла російською, а українська назавжди увійшла в її
гаряче і справедливе серце.

На одній із таких вечірок вона знайомиться із Михайлом Телігою, високим
вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР.
Знайомство Олени й Михайла переросло у кохання й незабаром вони
одружилися.

Навчаючись у Празі О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність. ЇЇ
вірші з’являються на сторінках “Літературно-Наукового Вісника”, інших
часописів.

У 1929 році помирає мати Олени й вона разом з чоловіком переїжджає до
Варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються
нелегкі емігрантські будні. У пошуках роботи та засобів для існування О.
Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться
із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його “Вісника”, який у
духовному житті української еміграції відігравав особливу роль.

1.2. Громадська та політична діяльність О.Теліги

Олену цікавить кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З
болем у душі вона сприйняла повідомлення про загибель Василя Біласа і
Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, які виконуючи завдання
Організації, були схоплені поляками й згодом страчені. Вона присвячує їм
вірш “Засудженим”, де провідний мотив – ідея безкомпромісної боротьби за
визволення Батьківщини.

О.Теліга починає цікавитися діяльністю Організації Українських
Націоналістів (ОУН), яка на той час уже стала провідною політичною силою
на еміграції і Західній Україні. У 1938 році на Закарпатті постає
Карпатська Україна. І хоч О. Теліга не брала безпосередньої участі у цих
подіях, але драматична доля Срібної Землі, героїчна боротьба українців
за право мати свою державу мали визначальний вплив на формування її
світогляду та політичних переконань. Вона зрозуміла, що її місце у лавах
ОУН, авангарду українського національно-визвольного руху.

Вперше О. Теліга безпосередньо зіткнулася із фашизмом в окупованій
німцями Варшаві. Вона бачила як на вулицях Варшави німці безкоштовно
роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості
скористатися “щедрістю” окупанта. Це викликало обурення. Рабства О.
Теліга не терпіла органічно.

У грудні 1939 року О.Теліга зустрічається із О.Ольжичем І хоч до цього
вони зустрічалися не один раз, ця зустріч була особливою, оскільки
зумовила новий етап у її долі. О. Ольжич на той час уже був відомий не
лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч,
один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН.
За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну,
організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських
Націоналістів. О. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованною
постаттю, а тому радо сприйняла запрошення О.Ольжича влитися в
організований націоналістичний рух.

Як член ОУН вона включається у роботу Культурної референтури. На плечі
молодої жінки одразу впала важка й відповідальна робота. Вона готувала
ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські
землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, Але
нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України. Цікаво,
що коли революціонери-підпільники вперше побачили О.Телігу, то
поставилися до неї з недовірою. На їх думку, така молода й вродлива пані
не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак уже після перших
її слів усі проймалися до неї цілковитою довірою, бо розгледіли в ній
полум’яну патріотку, готову відати життя за визволення української
нації.

У ці роки О. Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з
підрадянської України. Вона інтелектуально і морально починає готувати
себе до повернення на Батьківщину. “Зов Києва” стає лейтмотивом її
поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з
такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю як О. Теліга
змальовували стан душі, що за будь-яких обставин “рветься” на рідну
землю. При цьому тема “повернення” не ототожнюється із ностальгією. Це
передусім прагнення “злитись знову зі своїм народом”, стати членом
нації, яка неодмінно має “взяти повно все, що нам належить”. Загалом,
творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів
та низки публіцистичних статей. Лише у 1946 році побачила світ її
поетична збірка “Душа на сторожі”, яка стала своєрідною Даниною пам’яті
великій поетесі.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Навесні 1941 року Голова ОУН
полковник Андрій Мельник у нелегальний спосіб відвідав українські землі
Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою
окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід. Перед
початком німецько-радянської війни у Кракові відбулося засідання проводу
ОУН, де було затверджено маршрути Похідних груп, які мали вирушити в
Україну з однією метою – у разі сприятливих обставин відновити
українську державність.

У липні 1941 року у складі однієї з таких Похідних груп Олена Теліга в
районі Ярослава разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і
вирушила до Львова. А вже 22 жовтня прибула до Києва. Так сповнилася її
мрія. Вона повернулася до міста своєї юності. Не шкодуючи часу і
здоров’я, О.Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію
політичного, громадського і культурного, життя у звільненому від
більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української Спілки
Письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького
альманаху “Литаври”, газети “Українське слово”.

Подвижницька діяльність націоналістів дає результати. Вперше за довгі
роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про
державність, з’явилася національна символіка, в церквах українською
мовою почала правитися Служба Божа. Велика роль у піднесенні рівня
національної свідомості належала “Українському слову”, яке виходило
накладом 50 тисяч примірників й поширювалося далеко за межами Києва.
“Національно творча роля київського “Українського слова” передусім у
тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української
державності, – писав відмий український вчений Юрій Бойко. – Це було те,
що являло пряму небезпеку для імперської політики Третього Рейху.
Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо
було зробити у цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої
репресії”. Газета торкалася різноманітних питань. Чимало місця
приділялося висвітленню тих сторінок нашої історії, які були пов’язані з
етапами боротьби за незалежність України. Часопис українських
націоналістів мав яскраве антиімперське забарвлення. Постійно
наголошувалося на відмінності української культури і духовності від
російської. Були випадки, коли до “Українського слова” чи “Литаврів”
приносили статті, в яких автори славили фюрера, його “новий порядок”.
Такі дописи О. Теліга не друкувала, навіть з огляду на те, що це дуже
часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного
голови ОУН в Україні О.Ольжича було створено Українську Національну
Раду, представницький орган, який очолив ректор Київської політехніки
професор Микола Величковський. УНРада у своїх документах нав’язувала
себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати конституантою
самосійної Української держави. УНРада налагодила зв’язок з усіма
областями України, при її сприянні було відновлено роботу Української
академії наук, Київського університету, Київського політехнічного
інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва,
кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів
харчування та дров.

Зрозуміло, що активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою
німецьких властей. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша
хвиля репресій прокотися містом у грудні 1941 року. Було заарештовано
низку націоналістів-підпільників, серед яких Івана Рогача, Ярослава
Оршана-Чемиринського, Миколу Олійника, інших співробітників
“Українського слова”. Сам тижневик перестав виходити. Згодом було
закрито “Литаври”. Смертельна небезпека нависла також над Оленою
Телігою. Вона знала про це, натомість навідріз відмовлялася покинути
місто, а всі свої зусилля сконцентрувала на роботі Спілки письменників.
“Олена Теліга живе мов на Клондайку, – згадував Олег Штуль, очевидець
цих подій. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла.
Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно
вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але привітною й
підбадьорюючою посмішкою – у помешканні Спілки на вулиці
Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб
дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать
Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізувала свої засади до
останнього”.

Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності негайно
покинути Київ. Вона категорично відмовлялася це робити. Відомо також, що
у переддень її арешту до Києва з Кракова повернувся О. Ольжич. Він
домагався зустрічі з поетесою, з метою переконати її залишити столицю і
тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася… Вранці
9 лютого 1942 року О.Теліга пішла до Спілки письменників, де у засідці
на неї чекали гестапівці. Поетку та інших націоналістів було розстріляно
в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де
перебувала О. Теліга знайшли напис, зроблений її рукою: “Тут сиділа і
звідти йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху викарбовано
націоналістичний стилізований під меч Тризуб.

2. Літературна творчість О.Теліги

2.1. Аналіз творчості Олени Теліги

В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою
«приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової
людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба,
морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у
цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної
німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими
джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське
передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга
«одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім’ї
інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня
1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після
Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де
дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської. Під час
більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була
залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в
чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української
господарської академії (з 1924p. — alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси,
зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе
українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса
вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного
інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею
Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю.
Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими
талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою,
вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв’язків
із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали
«вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест
проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».

Власне, йдеться про неоромантизм, що об’єднує «вісниківську
квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними
гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для
Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія,
поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо».
Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то
визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із
боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому
тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України
притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день»,
«Безсмертне», «Засудженим»).

Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою
іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, як свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури,
передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як
поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих
інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює
строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня
прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли
простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово
розгортається у парадоксальному образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які
велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з
життям, своїй нації».

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики
О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не
пробачу…»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип
особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури,
невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних
радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім’я високих
ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

?

ae

8

?

O

ae

&

F

га, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української
еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до відновлення
історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями
більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило
об’єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929).
Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин
неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої
духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це,
зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої
спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що
не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса
у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну
свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя».

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі
вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947;
«На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її
віршів загубилася.

2.2. Характеристика поезії Олени Теліги

Олена Теліга – це рідкісний тип жінки, у якому поєднуються сила,
мужність, воля, безстрашність з жіночністю і чарівністю. У творчості
Теліга стояла на межі, де закінчується спокій, сірість буднів і
починається вогонь боротьби, справжнього життя. Ліричний герой – сама
поетеса. Творчість Теліги- це її життя.

Головна тема – любов до України, але слова “Україна” майже немає, тому є
такі пояснення Ю.Шереха:

“Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживати слів
батьківщина або вітчизна, можна пройняти творчість палкою любов’ю до
України, ні разу не вживши слова Україна …”

Тематика творчості:

Наскрізна тема – протест проти байдужості, сірості, прагнення повноти
життя (“Сучсникам”);

Тема боротьби і героїзму (“Засудженим”, “Мужчинам”, “Поворот”);

Любов до рідної землі, до свого народу (“Лист”, “Поворот”);

Життєва мужність (“Життя”);

Трагедія еміграції (“П’ятий поверх”, “Поверх”).

Тема кохання (“Літо”, “Я руці, що била – не пробачу”).

Доля жінки у житті суспільства (“Мужчинам”, “Вечірня пісня”,
“Чоловікові”)

В поезії Олени Теліги поєднана ніжність, жіночність, мужність,
пристрасть, громадськість. Це поєднання надає чарівності поезії Олени
Теліги.

“Неперевершеним архитвором” назвав поезію “Вечірня пісня” В.Державин.

Лірична героїня поезії ніжна і вразлива, щира і щедра, романтична і
водночас сильна. Вона тонко відчуває настрій і стан іншої людини. Тільки
така жінка може все пережити своїм коханим назвати – “каміння жорстоких
днів”, побачити в його очах “полум’яне пекло”. Тільки така жінка
простягне долоні, аби прийняти в них зібрані на тяжких життєвих дорогах
гнів і ненависть чоловіка, підтримати його, такого стомленого в цю
хвилину, але й тепер – “найміцнішого”. Вона знає, що втома ця хвилинна,
але саме зараз чоловікові так потрібні спокій, ласка, поцілунок теплий
і м’який, мов дитячий сміх. А завтра – завтра знову бій. Вона проведе
свого коханого і подарує йому свій поцілунок, але вже не теплий і
м’який, а гострий, як ніж, цілунок-зброю.

Жінка, вважає авторка, повинна бути не тягарем для мужчини, а його
спільником у боротьбі, не підтинати міць чоловікові, а надихати його на
дії. Вірш має особливу композицію. Вступна частина елегійно-любовна,
сповнена спокою, ніжності, ласки, турботи. А за цим – усвідомлення
необхідності боротьби, готовність пожертвувати спокоєм, сімейним
затишком заради великої і світлої мети.

Ще немає зовнішньої дії, але є розвиток думки, почуття, точніше,
передбачення того, що буде:

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма –

В задимлений чорний морок

Зберу я тебе сама.

Особливість поезії Теліги в контрастності образів: крик і мовчання; уста
ніжні, теплі і уста рішучі, як вистріл,тверді, як лезо меча; поцілунок
м’який, мов дитячий сміх, і поцілунок гострий, як ніж.

“Вечірня пісня” – поезія-відкриття, де кожен новий рядок, новий образ
доповнює, розширює рамки сказаного. “Це геніальна синтеза тематики
любовної і громадської” (В.Державин).

“Сучасникам”. Це звернення, заклик до людей жити повнокровно, як живе
лірична героїня “у святім союзі” болю і радості, сміху і ніжності,
мужності і холодної зливи, з вітром і сонцем. Теліга протестує цим
віршем проти сірості життя. Образи вогню, води, вітру традиційні в
нашому фольклорі та художній літературі. Вони символізують буремність,
неспокій, прагнення чогось незвичайного, небуденного і водночас
очищення, оновлення. Цим образом послуговується Теліга.

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води;

Думки мов не роздмухані вогні;

У нас душа-криниця, із якої ви п’єте.

У поезіях “Танго”, “Козачок” пульсує радість, молодість, повнота життя,
де танок – справді безжурний. Тут слово “танок” ужито, аби підкреслити:
життя – це зовсім не безжурний танок. Це слово заперечує поняття, яке
воно називає.

3. Епістолярна спадщина Олени Теліги

Епістолярна спадщина Олени Теліги кількісно невелика. Багато втрачено
назавжди. Умови емігрантського життя людей, з якими вона листувалася,
переїзд із країни в країну, із континенту на континент, жорстока війна,
підпілля, арешти, руїна – все це не сприяло збереженню листів навіть від
дуже дорогих людей. А знаючи товариський характер Олени Теліги, можна
припустити, що писала вона листів багато.

Сама Олена Теліга в опублікованих тут листах не раз згадувала про своє
листування з Леонідом Мосендзом і навіть присвяченій йому поезії дала
заголовок “Лист”. Серед своїх адресатів вона називає також Василя
Куриленка, Юрія Липу, Зою Плітас, Андрія Крижанівського, Стефанію
Лукасевич, Олега Штуля та інших. Можливо, колись дослідникам пощастить
знайти хоч частину цього поки що невідомого епістолярію.

Як і в будь-якому епістолярії, в листуванні Олени Теліги можна виділити
кілька “шарів” різноманітної інформації. Оскільки більшість із
опублікованих тут листів були адресовані Оленою Телігою близьким їй
людям (нареченому, а потім чоловікові Михайлові Телізі, подругам –
Наталії Лівицькій-Холодній та Ксенії Світлик), вони вирізняються
особливою щирістю, отже, найбільш адекватною в них є інформація, яку
дослідники називають просопографічною (тобто інформація про самого
автора листів як особистість, риси характеру, світогляд, морально-етичні
принципи, культурний рівень, захоплення, біографічні дані, родинні
стосунки, умови життя і побуту і т.ін.), або, за образним висловом М.
Коцюбинської, – “творення себе”.

Олена Теліга як особистість найповніше розкрилася в листах до Наталії
Лівицької-Холодної, відомої української поетеси, доньки Андрія
Лівицького – президента УНР в екзилі, дружини маляра Петра Холодного
(молодшого), та до Ксенії Світлик – студентки школи фотомистецтва у
Варшаві, активної учасниці Української студентської громади у Варшаві, з
якою вона здружилася в середині 1930-х років.

Листи до Ксенії Світлик охоплюють період з 1936 по 1939 рік, написані
здебільшого із Варшави, 2 – із Заліщиків, де Олена Теліга відпочивала
влітку 1936 року, одна листівка зі Львова.

1932 – 1933 роки – це був час, коли Олену Телігу найщиріша дружба
пов’язувала з Наталею Лівицькою-Холодною, і вона ділилася з подругою
найпотаємнішими думками і почуттями. В багатьох листах О. Теліга пише
про свою радість від того, що появилася, нарешті, в неї подруга, якій
вона може повністю довіритися, написати і про своє якесь захоплення, і
про свої думки. “Для мене писати тобі – найбільша радість. Це ж для мене
незнана розкіш – ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім… Це так
гарно не ховати нічого в своїй душі”, – зізнавалася вона подрузі і
висловлювала сподівання, що дружба їхня буде міцною, щирою і збагатить
їх обох. Олена Теліга вважала, що дружба вимагає повної відвертості і
щирості, що саме в цьому її цінність, “бо це ж так гарно не робити з
себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсности”. І ще одне
свідчення авторки листів (8 червня 1933 року), яке підтверджує, що перед
нами – справді щирі, відверті людські документи: “Все ж таки добра річ –
листи. Часом вони значно краще передають думки людини, аніж розмова. Під
час розмови може хтось війти, перебити, зрештою, якимось необережним
словом твою думку злякати і скерувати в інший бік. А коли пишу, весь час
переді мною твоє обличчя з найкращим твоїм виразом: дуже жіночим, дуже
ніжним і якимось “всерозуміючим і всепрощаючим”.

Листи Олени Теліги – яскраве свідчення того, якими морально-етичними і
світоглядними засадами керувалася вона в своєму житті. До наведених вище
думок про дружбу варто додати, що до цього почуття вона ставила досить
високі вимоги і вважала, що саме стосунки з Наталею Лівицькою-Холодною
будуть відповідати її ідеалові жіночої дружби. Бо в дружбі з чоловіками,
яку вона дуже цінувала, завжди є своє, “хай поетичне, але “але”, –
вважала вона. В жіночу дружбу раніше не вірила. “Ніколи не уявляла, що
можу подружитися цілковито з жінкою, так вражала мене і відштовхувала
завжди в жіночій дружбі оця заздрість, дрібничковість і нестійкість”.

Олена Теліга надавала великого значення самовдосконаленню і сподівалася,
що разом з подругою вони працюватимуть над своїм інтелектуальним
розвитком. Не раз писала, що разом працюватимуть над рефератами, будуть
обмінюватися думками щодо прочитаного, а дружба і взаємна підтримка
сприятимуть проведенню в життя їхніх планів: “Ми маємо якісь думки,
розвиток, здібности, але брак нам, кожній зокрема, самопевности і
смілости, щоб свої плани перевести в життя. Вдвох, підтримуючи одна
одну, ми їх переведемо”.

Не менше уваги приділяла Олена Теліга вдосконаленню своїх моральних
якостей. Висловлюючи враження від прочитаного твору польської
письменниці Ґабріели Запольської, авторки, яка дуже добре знала жіночі
негативні риси, вона пише, що “аж жахнулася над усією безоднею жіночої
взагалі + ще якоїсь спеціяльно польської злоби і заздрості. О, Натуся,
це таке негідне, таке пагане, що ми з тобою мусимо кожний, найменший
відрух цих рис виривати з корінням із своєї душі” .

Особливо гостро вона переймалася тим, що не всі письменники й поети, як
їхні спільні знайомі, так навіть і відомі класики, в своєму особистому
житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх
творах. “Звичайно, – писала вона, – життя одне, а творчість – друге, але
для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?”
Навівши цілий ряд прикладів такої невідповідності, вона звертається до
подруги: “Ми з тобою будемо старатися, щоб наші слова не розходилися з
ділом”. Цей свій життєвий принцип – єдність слова і діла – згадувала
вона і в листах до Ксенії Світлик. Характеризуючи молодого поета Сергія
Кушніренка, вона писала: “Буде з нього, здається, тип людини, що ми так
мало маємо: яка вміє єднати слово з ділом”.

Цей моральний максималізм Олени Теліги визначив її майбутню трагічну
долю. Попереджена про загрозу арешту, не погодилася виїхати з
окупованого німцями Києва у лютому 1942 року, бо не могла допустити, щоб
хтось дорікнув їй, що своїми творами закликала до подвигу, а сама
відступила в момент небезпеки. Знаючи, що може бути заарештована
ґестапівцями, пішла на призначену зустріч у Спілці письменників, бо її
там чекали.

Чуйність, бажання допомогти людям -такі риси характеру зберегла Олена
Теліга до кінця життя, про що свідчить і її останній із відомих нам
листів – до Уласа Самчука в Рівне з окупованого німцями Києва від 23
січня 1942 р. З нього видно, як вона вболівала за те, щоб поєднали свої
долі закохані Улас Самчук і Таня Прахова, сприяла цьому, як могла, і
разом з тим писала: “Маю до Вас прохання: довідайтесь, чи є серед
полонених у Рівному маляр Олександр Цимбал, це брат маляра Цимбала, який
є тепер в Америці, і артистки Цимбал, яка грає тепер в театрі
Садовського в Києві. Вона довідалась, що ніби він там, і прохає Вас про
це дізнатися. Бога ради! Зробіть це!”.

З епістолярної спадщини Олени Теліги видно, що в людях вона найбільше
цінувала чесність, доброту, благородство, національну свідомість
(“українськість”) і в собі намагалася ці якості розвивати. “Життя є
гарне, але яке ж тяжке! – писала в одному з листів. – Особливо для
людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно
чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними”.

Олена Теліга завжди фіксувала, як людина ставиться до України, і це
значною мірою визначало її ставлення до цієї людини. Будь-яку щиру
прихильність до України і роботу заради української справи вона цінувала
дуже високо.

Листування Олени Теліги дає інформацію про її дивовижний дар
передбачення, який проявився і в її поезіях. Прогностичним даром, як
відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачав свою
долю. Але в поетичних творах Олени Теліги вражає те, що деякі події
свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила
навіть у деталях, передрекла і свій трагічний кінець. Коли ми тепер
маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з її життям, особливо на
останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.

Листування переконливо доводить, що для характеру Олени Теліги були
властиві оптимізм, життєрадісність, весела вдача, які допомагали їй
долати незгоди емігрантського життя.

Епістолярій Олени Теліги – важливе джерело інформації про її культурний
рівень, літературні смаки і зацікавлення. Листування дає інформацію про
оточення Олени Теліги, про її ставлення до людей, які спілкувалися з
нею.

Для розуміння творчості Олени Теліги і її життєвої позиції важливо
розібратися в тому, як вона розуміла роль жінки у суспільному житті. Як
свідчить її листування, вона вважала, що саме в співпраці з чоловіками
повинні шукати жінки своє місце в громадському житті, і дуже скептично
ставилася до феміністичних організацій, які ізолюються, “творять свій
власний “баб’ячий” світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи
на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той
же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і
дрібнічковість”. Епістолярій Олени Теліги містить і надзвичайно цінний
матеріал біографічного характеру.

Епістолярій містить деякі відомості й щодо творчих планів Олени Теліги,
зокрема її намірів видати збірку своїх віршів. Із спогадів приятелів
Олени Теліги було відомо, що вона готувала свою поетичну збірку в 1940
році до видання в “Українському видавництві”, але забрала її з друкарні
з причин, які пояснюються по-різному.

Листи Олени Теліги – яскрава ілюстрація того, як в епістолярії творчих
особистостей, людей, що займалися культурною чи громадсько-політичною
діяльністю, просопографічна інформація переплітається з інформацією про
ті сторони суспільного життя, до яких ця особистість була причетна. В
листах Олени Теліги зустрічаємо інформацію про культурне і літературне
життя української еміграції в Чехо-Словаччині та Польщі. У них
згадуються ті періодичні видання, в яких друкувала свої твори вона та її
друзі, ті громадські організації, в роботі яких вони брали участь.

Міститься в листах і інша інформація про сучасне їх авторці літературне
життя, про творчі плани письменників.

Епістолярій Олени Теліги – надзвичайно цінне джерело для
літературознавців, дослідників її поетичної і публіцистичної творчості,
оскільки в ньому є судження самої поетеси про її творчу манеру,
естетичну концепцію, про мотиви, які спонукали до написання деяких
творів, тощо.

Висновки

Отже, феномен Олени Теліги полягає у цілісності її характеру, силі її
поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено,
ні на мить не сумніваючись у його правильності і правоті.

У статті під промовистою назвою „Розсипаються мури” вона написала:
„Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей
своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди
кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця
правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову
ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними
силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи
не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності”.

Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як
„салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла
до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна
самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних
і культурних прав української нації.

Олена Теліга – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої
комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім
характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово
„грань”, яким, з одного боку, означувала чітку межу між добром і злом,
своїми і чужими, життям і смертю, а, з другого, вимагала від своїх
героїв її переступити, відважитися на вчинок гідний лицаря.

Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям
України. Залишається одне: осягнути велич її духу.

Список використаної літератури

Андрієвич М.В. Олена Теліга в історії духовності України. – К., 2005.

Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття. Навчальний посібник
для старшокласників та вступників до вищих навчальних закладів. – К.:
Знання – Прес, 2002.

Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському житті
України. 1884 – 1939. – К.: Либідь, 1995.

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: В 10 т. /Наук. Т-во
ім. Шевченка; Голов. ред. В. Кубійович. – Париж; Нью-Йорк, 1976. Т.8. –
С. 3164;

Епістолярна спадщина Олени Теліги як історико-літературне джерело //
Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану Марка Якимовича
Варшавчика / Ред.: Я. С. Калакура та ін. – К., 1999.

Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. – К.: “А.С.К.”, 2002.

Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів, 1993. –
320 с.

Історія української літератури XX століття: У 2 книгах.- Кн. 2, част. 1
(1940-ві – 1950-ті роки) / За ред. В.Г. Дончика.- К.: Либідь, 1994. – С.
98 та в інших.

Климентова О. Творчість Олени Теліги і літературно-культурологічна
ситуація “Празької школи”. – К., 2001.

Коцюбинська М. Щастя нового впізнавання. Промова з нагоди вручення
Міжнародної Літературно-мистецької премії імені Олени Теліги 2001 року
// Жіночий світ. – 2001. – Ч. 1. – С. 4.

Кузьмович О. Героїня моєї молодості // Жіночий світ. – 2003. – Ч. 1. –
С. 10 – 11.

Миронець Н. Джерела до біографії Олени Теліги // Олена Теліга:
громадське і духовне покликання жінки. Матер. наук. конф. – К.: Вид-во
ім. О. Теліги, 1998.

Олена Теліга. О краю мій… : Твори, документи, біографічний нарис /
Упоряд. Н. Миронець. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. – 496 с.

Теліга О. Збірник / Ред. і прим. О. Ждановича. – Детройт; Нью-Йорк;
Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання:
К., Вид-во ім. О.Теліги, 1992.

Шерех Юрій. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч. 6. – С.
147 – 164.

Додатки

Фото 1. О.І.Теліга

Оле?на Іва?нівна Телі?га

Ім’я при народженні: Оле?на Іва?нівна Шовгеніва

Дата народження: 21 липня 1906

Місце народження: Іллінське, Московська губернія, Росія

Дата смерті: 22 лютого 1942

Місце смерті: Київ

Національність: українка

Громадянство: Російська Імперія, УНР, УСРР

Мова творів: українська мова

Рід діяльності: поетеса, літературний критик

Фото 2. Дерев’яний хрест у Бабиному Яру, встановлений на пам’ять
розстріляних Ґестапо членів ОУН у Києві.

Поетична творчість

Поворот

«Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…»

Літо

«Я руці, що била, — не пробачу…»

Вірність

Без назви

1933 — 1939

«Гострі очі розкриті в морок…»

«Махнуть рукою! Розіллять вино!..»

Напередодні

«Усе — лише не це! Не ці спокійні дні…»

Безсмертне

Неповторне свято

Чоловікові

Вечірня пісня

Мужчинам

«Моя душа й по темнім трунку…»

Життя

Лист

Сучасникам

Засудженим

Танґо

Весняне

Відповідь

Подорожній

Радість

I. Чужа весна

II. Сонний день

III. Пломінний день

«Не треба слів. Хай буде тільки діло…»

«Ніч була розбурхана та тьмяна…»

Кузьмович О. Героїня моєї молодості // Жіночий світ. – 2003. – Ч. 1. –
С. 10 – 11.

Шерех Юрій. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – 1993. – Ч. 6. – С.
147.

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: В 10 т. /Наук. Т-во
ім. Шевченка; Голов. ред. В. Кубійович. – Париж; Нью-Йорк, 1976. Т.8. –
С. 3164;

Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. – К.: “А.С.К.”, 2002.
– С.98.

Олена Теліга. О краю мій… : Твори, документи, біографічний нарис /
Упоряд. Н. Миронець. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. – 496 с.

Теліга О. Збірник / Ред. і прим. О. Ждановича. – Детройт; Нью-Йорк;
Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання:
К., Вид-во ім. О.Теліги, 1992.

Епістолярна спадщина Олени Теліги як історико-літературне джерело //
Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану Марка Якимовича
Варшавчика / Ред.: Я. С. Калакура та ін. – К., 1999.

Епістолярна спадщина Олени Теліги як історико-літературне джерело //
Спеціальні галузі історичної науки: Зб. на пошану Марка Якимовича
Варшавчика / Ред.: Я. С. Калакура та ін. – К., 1999. – С.53.

PAGE

PAGE 29

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020