Медико-соціальна реабілітація пацієнта, що переніс гострий інфаркт міокарда в домашніх умовах

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Медико-соціальна реабілітація пацієнта,

що переніс гострий інфаркт міокарда в домашніх умовах”

ПЛАН

Вступ

1. Принципи реабілітації хворих після перенесеного інфаркту міокарда

2. Основні етапи соціально-медичної реабілітації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Серцево-судинні захворювання вже впродовж тривалого часу посідають перше
місце в структурі захворюваності суспільства. Україна, на жаль, не є
винятком із цього, вже такого звичного та сумнозвісного правила. У самій
структурі серцево-судинних захворювань інфаркт міокарда (ІМ)
поступається за абсолютною кількістю хворих гіпертонії, атеросклерозу,
стенокардії та іншим видам ішемічної хвороби серця. Зважаючи на те, що
саме це захворювання є основною причиною смертності та інвалідизації
хворих, необхідно більше звертати увагу на цього «ворога суспільства». А
з огляду на значне «помолодшання» інфарктів, що, в свою чергу,
призводить до інвалідизації працездатного прошарку населення, питання
реабілітації хворих, які перенесли ІМ, набуває особливо важливого
значення.

Гострий інфаркт міокарда — це одна з найбільш грізних форм ішемічної
хвороби серця. Це некроз ділянки серцевого м’яза у результаті порушення
кровопостачання і гострої невідповідності коронарного кровотоку потребам
міокарда. Основною причиною інфаркту міокарда є атеросклероз коронарних
артерій і розвиток на цьому фоні тромбозу артерії, яка кровопостачає
відповідну зону міокарда.

Хворі з інфарктом міокарда потребують ранньої госпіталізації у блоки
(відділення) інтенсивної терапії, де їм призначають адекватне лікування
та з перших днів проводять реабілітаційні заходи. Перебіг
післяінфарктного періоду визначається багатьма факторами, в числі яких
клінічні особливості гострого інфаркту, наявність модифікованих (тих,
які ми можемо змінити) та немодифікованих факторів ризику, супутньої
патології, дотримання пацієнтом усіх рекомендацій щодо лікування.

Реабілітація хворих з інфарктом міокарда — це комплекс медичних і
соціальних заходів, спрямованих на відновлення здоров’я і працездатності
хворих.

1. Принципи реабілітації хворих після перенесеного інфаркту міокарда

Відновлювальне лікування хворих, які постраждали від інфаркту міокарда
(ІМ), проводять у декілька етапів:

• стаціонарні відділення лікарень (І етап);

• спеціалізовані санаторно-курортні заклади (ІІ етап);

• амбулаторні заклади та інститути серцево-судинної хірургії (ІІІ етап).

Принцип поетапного відновлювального лікування полягає не лише в одужанні
хворого після перенесеного ІМ, а й у максимально можливій соціальній
реабілітації кожного такого пацієнта. Адже людина має не лише встати з
ліжка і піти додому, а й повернутися до соціального життя і бути
повноцінним членом суспільства.

Власне, медична реабілітація включає безпосереднє лікування інфаркту
міокарда і його ускладнень. Реабілітація має фізичний, психологічний і
професійний аспекти. На стаціонарному етапі використовуються фізичний і
психологічний аспекти. Фізична реабілітація включає відновлення
здатності до самообслуговування, фізичної працездатності, яка
досягається своєчасною і адекватною активізацією хворих, а також
призначенням лікувальної фізкультури диференційовано з досягненням
різних рівнів фізичної активності. Психологічна реабілітація включає
створення сприятливого психологічного оточення навколо хворого,
підтримання оптимістичного настрою, віри у сприятливий перебіг хвороби.
Після стаціонарного лікування за відсутності протипоказів проводиться
санаторний етап реабілітації у місцевому кардіологічному санаторії.

Комплекс лікувально-оздоровчих заходів, спрямованих на попередження
розвитку повторного інфаркту міокарда і хронічної серцевої
недостатності, зниження смертності у таких хворих (вторинна
профілактика) передбачає корекцію факторів серцево-судинного ризику і
тривалу медикаментозну терапію. Призначати чи відміняти ті чи інші ліки,
а також корегувати їх дозу та тривалість лікування може тільки лікар.
Тому хворий після перенесеного інфаркту міокарда має бути на
диспансерному обліку у кардіолога (протягом 6 місяців) та дільничного
терапевта. Пацієнт повинен дотримуватись усіх рекомендацій лікуючого
лікаря, періодично робити електрокардіограми, проходити додаткові
обстеження (біохімічний аналіз крові, коагулограму, ультразвукове
дослідження).

Необхідними елементами корекції факторів серцево-судинного ризику після
перенесеного інфаркту міокарда є: відмова від куріння; дотримання
здорової дієти (обмежити вживання жирів, кухонної солі, збільшити
вживання фруктів, овочів); підтримання адекватної фізичної активності
залежно від клінічного стану хворого, результатів навантажувальних проб,
толерантності до фізичного навантаження; досягнення оптимальної ваги;
ретельний контроль глікемії у пацієнтів з цукровим діабетом. Також одним
із ключових моментів профілактики є постійний контроль артеріального
тиску, який у постінфарктних хворих не повинен перевищувати 130/80 мм
рт. ст.

У другій половині XX ст., а точніше, в 70-х рр., процес відновлення
здоров’я та працездатності хворих, які перенесли ІМ, набув поетапного
характеру і в ідеальному вигляді поділяється на три етапи.

2. Основні етапи соціально-медичної реабілітації

І етап реабілітації – це стаціонарна допомога, якою до 70-х рр. і
завершувалися усі відновлювальні заходи.

На цьому етапі усувається небезпека для життя пацієнта, стабілізується
його фізичний стан, нормалізується артеріальний тиск (АТ), оскільки
50-70% післяінфарктних хворих мають артеріальну гіпертензію, яку
необхідно скоригувати відповідним підбором препаратів та їх доз до
максимально можливих цільових показників АТ.

Окрім того, такий контингент хворих часто має серцеву недостатність і
страждає на постінфарктну стенокардію, що також необхідно враховувати
під час відновлення фізичного стану пацієнтів.

У стаціонарі хворим допомагають поступово зводитися з ліжка, розширюють
руховий режим під контролем ЕКГ та досвідченого кардіолога. Пацієнтам,
які цього потребують, здійснюють оперативне втручання з відновлення
перфузійної здатності стенозованих коронарних судин шляхом введення
стенту, яке, на відміну від більш складного аортокоронарного шунтування,
можна робити у гострий період ІМ.

Після досягнення хворим певного рівня фізичної активності, який
визначається за спеціальними індивідуальними розрахунковими таблицями,
його переводять на ІІ етап відновлювального лікування.

На цьому етапі провадиться не лише фізичне, а й психологічне
пристосування пацієнта до подальшого комфортного існування в соціумі.
Крім того, здійснюється так звана трудова реабілітація – повернення
людини (якщо це можливо) до звичного виду праці. Усі заходи ІІ етапу
відбуваються у спеціалізованих санаторно-курортних комплексах, куди
мають змогу потрапити і пройти курс відновлювального лікування всі
соціально застраховані особи працездатного віку, які перенесли ІМ.

В Україні таких спеціалізованих санаторно-курортних комплексів
нараховується близько семи, два з яких розміщено в межах Київської
області (в Кончі-Заспі – санаторій «Жовтень», у Ворзелі – «Україна»).
Кожен санаторій має змогу прийняти хворих із кількох областей України.

Завдяки запровадженню санаторно-курортного етапу реабілітаційних
заходів, ми досягли таких результатів:

• зменшилась тривалість перебування пацієнтів у стаціонарних
відділеннях. Так, у XX ст. для хворих, які перенесли неукомплектований
(без супутніх патологій та ускладнень) Q-інфаркт (великовогнищевий
інфаркт), цей показник становив близько 6 тижнів. А вже після введення
поетапного принципу реабілітаційних заходів і санаторного етапу зокрема,
термін перебування пацієнтів у стаціонарах із такою самою формою ІМ
вдалося скоротити до 3 тижнів;

• значно підвищився відсоток осіб працездатного віку, яких удається
повернути до праці. На сьогодні трудова діяльність відновлюється у 80%
потерпілих від ІМ порівняно з 35% періоду, коли пацієнти протягом
тривалого часу перебували на відновлювальному лікуванні у стаціонарах;

• скоротився загальний термін реабілітаційних заходів – від 4 місяців у
«доетапний» період до приблизно 2 місяців після запровадження поетапної
реабілітації хворих.

Санаторно-курортний етап відновлювального лікування триває приблизно
21-24 доби і завершується тестуванням пацієнтів задля визначення
фізичного й психічного стану хворого.

Одним з головних елементів комплексних відновлюваних програм у
санаторних відділеннях для післяінфарктних хворих є адекватна
дієтотерапія. Оптимізація її біологічної дії неможлива без використання
біологічно активних добавок. Розроблені гігієнічні вимоги щодо харчових
раціонів, режиму харчування, призначення нутріцевтиків та
парафармацевтиків мають суттєвий гомеостатичний потенціал та
забезпечують підвищення медичної ефективності санаторної реабілітації
при інфаркті міокарда.

2. Методологічною основою парадигми організації санаторно-курортної
дієтотерапії післяінфарктних хворих є використання
функціонально-гомеостатичної концепції, яка розроблена з урахуванням
специфіки відповідних санаторно-курортних закладів і дозволяє
реалізувати функції харчування на рівні, що відповідає стану та
функціональним можливостям “критичних” органів і систем.

Проводиться подальше розширення рухового режиму з ускладненням комплекса
ЛФК розширенням дистанційної ходьби на 500 м на тиждень зі збільшенням
швидкості ходьби до 3-4 км/год и підйом на другий проліт сходів зі
збільшенням швидкості підйому на сходи (таблиця 5). Для уточнення
швидкості рекомендованої ходьби можна використовувати пробу з
шестихвилинною ходьбою по NYHA чи годинну ходьбу.

Таблиця 1

Розширення та прискорення дистанційної ходьби, збільшення швидкості
підйому по сходах і кількості сходинок, прогулянки при температурі
повітря не нижче -10(, лікувальний масаж, гідропроцедури (басейн
ванни, плавання в повільному темпі при температурі води 36(С

ІІІ етап відновлювальних заходів – це так званий амбулаторний етап, під
час якого хворий після реабілітації в санаторно-курортних установах ще
7-10 днів спостерігається кардіологом, який визначає його фізичну
готовність до виконання того чи іншого виду трудової діяльності. На
жаль, в Україні цей етап практично не застосовується. Ті 20% хворих, які
не змогли відновити свою працездатність на І та ІІ етапах реабілітації і
потребують таких складних оперативних втручань, як аортокоронарне
шунтування, направляються до спеціалізованих кардіологічних закладів –
інститутів серцево-судинної хірургії (у Києві – Інститут
серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова АМН України), де їм і
надається необхідна висококваліфікована допомога.

Відмінність полягає у відсутності в минулому будь-яких чітких принципів
у лікуванні таких хворих. До впровадження системи поетапної реабілітації
хворі перебували на постільному режимі у стаціонарі протягом 6 тижнів, і
лише тоді їм дозволяли сідати (мотивація – завершення гострого періоду
ІМ). Наслідками такого тривалого і постійного перебування хворого в
ліжку були часті випадки ускладнення тромбоемболією легеневої артерії,
важкими ортостазами тощо.

При адекватності виконання дозованої ходьби протягом години зі
швидкістю >= 3 км/год амбулаторно – рекомендовано повернення до рівня
легкої праці, при якій витрата хворим енергії складає 3,5-3,8 ккал/хв
та при відсутності ускладнень досягається після Q-ІМ на третьому
місяці від розвитку ІМ, а при Т-ІМ через 2 місяці від його розвитку.
45 % хворих з неускладненим перебігом захворювання після Q-інфаркту
міокарда можуть повернутися до роботи вже після закінчення санаторного
етапу, тобто наприкінці 2 місяця від розвитку інфаркта міокарда.

60 % хворих відновлюють працездатність на рівні III ФК і тільки 20 %
на рівні II і I ФК, тому повторно проводиться оцінка ступеня ризику
для вирішення питання про хірургічну реваскуляризацію а також для
визначення можливості виконання побутових навантажень.

Таблиця 2

III етап Амбулаторний нагляд (до 7 тижнів від розвитку інфаркту
міокарда) Адекватність, згідно вимогам контролю, за виконанням фізичних
навантажень, освоєння дистанційної ходьби зі швидкістю 3-4 км/год,
проба з ДФН, проведення медико-соціальної експертизи. Рекомендації по
виконанню побутових і фізичних навантажень згідно таблиці 5, повернення
до сімейних обов’язків. На підставі клінічних даних визначення групи
ризику для вирішення питання про необхідність реваскуляризації
міокарда.

Таблиця 3

Енергетичні витрати при різних видах праці

Вид праці Витрати енергії (ккал/хв.)

Легка та пормірна робота До 3,8

Тяжка робота 3,9-6,3

Дуже тяжка робота Більше 6,3

Висновки

Відновлювальне лікування хворих, які постраждали від інфаркту міокарда
(ІМ), проводять у декілька етапів:

• стаціонарні відділення лікарень (І етап);

• спеціалізовані санаторно-курортні заклади (ІІ етап);

• амбулаторні заклади та інститути серцево-судинної хірургії (ІІІ етап).

У 60-х рр. було проведено численні наукові дослідження, які чітко
показали, що рання активізація хворого після перенесеного ІМ позитивно
впливає на подальший стан його здоров’я. І вже з 70-х рр. такий алгоритм
реабілітації постінфарктних хворих було запроваджено в багатьох країнах
світу, зокрема і в Радянському Союзі. В Україні цих принципів
дотримуються і сьогодні і, що важливо, постійно скорочується час
перебування хворого в ліжку та прискорюється залучення його до фізичної
активності й повернення до праці.

Істотної різниці немає, оскільки в усьому світі для відновлення здоров’я
хворих, які перенесли ІМ, застосовується поетапний алгоритм. Існують
лише деякі відмінності в структурі закладів, які проводять той чи інший
етап реабілітації. Так, наприклад, у США відсутні окремі
санаторно-курортні заклади, натомість існують різноманітні спортивні
товариства, на базі яких функціонують платні центри, де під наглядом
лікарів пацієнт проходить ІІ етап відновлення. А от більшість
європейських країн, як Німеччина, Польща, Угорщина, Литва та багато
інших, так само, як і Україна, залучають для проведення ІІ етапу
рекомендовані ВООЗ спеціалізовані санаторно-курортні заклади.

Недоліками у наданні медико-експертної допомоги хворим і інвалідам у
МСЕК є неповний обсяг реабілітаційної роботи, недостатня кількість
складених ІПР, послаблений контроль за їх виконанням. Для вдосконалення
якості реабілітаційної роботи при основних серцево-судинних хворобах, що
призводять до інвалідності, необхідно створити науково обґрунтовані
типові ІПР, що передбачали б заходи медичної, медико-професійної і
соціальної реабілітації, які могли б бути адаптовані до місцевих умов, а
також методично забезпечити формування і реалізацію ІПР інвалідів,
організувати регіональну систему медичної реабілітації.

Не повною мірою використовуються продовження листка непрацездатності для
доліковування і реабілітації хворих, що є одним з важливих методів
профілактики інвалідності, оскільки у більшості випадків продовження
строків тимчасової непрацездатності у МСЕК хворим на ХСК зі сприятливим
клінічним і трудовим прогнозом і здійснення в цей період максимально
можливих лікувально-відновлювальних заходів зумовлює відновлення
працездатності.

Зазначені медико-соціальні проблеми надання лікувально-профілактичної,
медико-експертної і реабілітаційної допомоги хворим і інвалідам з ХСК
повинні вирішуватися на державному рівні в декількох напрямках:

організація профілактики серцево-судинних захворювань;

вдосконалення методів діагностики;

впровадження сучасних ефективних методів лікування;

взаємодія і послідовність у роботі терапевтичних та спеціалізованих
кардіологічної, ревматологічної, неврологічної, хірургічної служб на
етапах надання медичної допомоги хворим із серцево-судинною патологією;

впровадження сучасних організаційних форм надання медичної допомоги
хворим з ХСК: страхової медицини, державної медицини (сімейні лікарі),
приватної практики тощо;

активне вдосконалення діючої системи санаторно-курортних закладів,
санаторіїв-профілакторіїв, відділень і кабінетів профілактики з метою
забезпечення превентивних і ранніх реабілітаційних заходів;

вдосконалення медико-соціальної експертизи відповідно до нової
Інструкції про встановлення груп інвалідності (2004).

Таким чином, стратегія профілактики і зниження рівня первинної
інвалідності від хвороб системи кровообігу на сучасному етапі розвитку
охорони здоров’я залежать від ранньої діагностики захворювання, рівня
первинної та вторинної профілактики, своєчасного стаціонарного і
амбулаторного лікування, активних реабілітаційних заходів, динамічного
диспансерного нагляду, а також від зацікавленості хворого у відновленні
працездатності. Цілеспрямовані зусилля, що можуть покращити ситуацію
щодо профілактики та лікування хвороб системи кровообігу, повинні бути
спрямовані на усунення факторів ризику, пов’язаних з виробничими
умовами, матеріальним добробутом, способом життя (нераціональне
харчування, куріння, зловживання алкоголем, гіподинамія,
психо-соціальний стрес), а також на виявлення осіб з високим ризиком
розвитку серцево-судинних захворювань та їх лікування на ранніх стадіях.
Профілактика на всіх рівнях, адекватне лікування та реабілітація хворих
здатні суттєво вплинути на зниження рівня інвалідності серед пацієнтів
із хворобами системи кровообігу.

Список використаної літератури

Ипатов А.В., Сергиени Е.В., Марунич В.В. и др. Методика составления
индивидуальной программы реабилитации инвалидов, управление процессом ее
реализации и контроля. – Днепропетровск: Пороги, 2003. – 107 с.

Каусова Г.К. К проблеме инвалидности вследствие сердечно-сосудистых
заболеваний // Пробл. соц. гигиены., здравоохр. и истории медицины. –
2003. – № 5. – С. 21-22.

Коваленко В.М., Корнацький В.М. Хвороби системи кровообігу і стан
здоров’я населення України: Статистичний довідник. – Київ, 2002. – 32 с.

Мартинович А. Принципи реабілітації хворих після перенесеного інфаркту
міокарда // Здоров’я України. – 2006. – №10.

Москаленко В.Ф., Коваленко В.М. Кардіологія в Україні: реальність і
перспективи // Укр. кардіол. журн. – 2001. – № 1. – С. 5-10.

Яременко В.І. Життя після інфаркту. – К., 2004.

PAGE

PAGE 12

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter