.

Мовознавча спадщина Івана Огієнка

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
116 3715
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Мовознавча спадщина Івана Огієнка”

ПЛАН

Вступ

1. Біографічна довідка

2. Мовознавчі дослідження І.Огієнка, їх значення

3. Перелік основних праць І.Огієнка

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Іва?н Іва?нович Огіє?нко (церковне ім’я : Іларіон; * 2 січня (14 січня)
1882, Брусилів — † 29 березня 1972, Вінніпег) — український церковний і
громадський діяч, митрополит (від 1944), мовознавець, історик церкви,
педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від
1922).

В останні роки ім’я Івана Огієнка (митрополита Іларіона), його багатюща
наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові
значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого
— “Українська культура”, “Історія українського друкарства”, “Історія
української літературної мови”, “Дохристиянські вірування українського
народу”, “Життєписи великих українців”, “Наука про рідномовні
обов’язки”. Захищено ряд кандидатських і дві докторські дисертації,
присвячені вивченню тих чи інших аспектів творчості вченого. Все
активніше заявляє про себе Всеукраїнське товариство Івана Огієнка
(голова — декан філологічного факультету Кам’янець-Подільського
педагогічного універистету Євгенія Сохацька). На картах міст Брусилова,
Житомира, Львова, Кам’янець-Подільського з’явилися названі іменем
ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії,
встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і
працював професор Огієнко.

Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну
є заснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія
після Шевченківської, яка відповідає багатосторонній діяльності цієї
людини на ниві українського відродження. Засновники її — Національна
Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних
депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство
Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі
літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської,
політичної та церковної діяльності відбувається в день пам’яті Івана
Огієнка — 29 березня — на його батьківщині в Брусилові.

1. Біографічна довідка

Народився у містечку Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії
(нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області) в
бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Був шостою дитиною
в сім’ї. Коли Івану ледь виповнилося два роки, внаслідок нещасного
випадку загинув батько.

1896 закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. Далі навчався у
Київській військово-фельдшерскій школі. Із товаришем по навчанню Юхимом
Придворовим (майбутній російський поет Дем’ян Бєдний) редагував
рукописний місячник «Моя библиотека».

Закінчивши 1900 повний фельдшерський курс, за направленням комісії
працював у Київському військовому шпиталі.

У травні 1903 в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав
відповідне свідоцтво.

1909 закінчив Київський університет св. Володимира. Згодом навчався на
Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті.
Від 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на
кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії
Соціалістів-Федералістів. У 1917—1918 відіграв значну роль в
українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Від 1918 —
професор кафедри історії української культури Київського Українського
Державного Університету.

14 січня 1918 Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у
Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано
довів право Української церкви на самостійне існування.

Улітку 1918 виступив засновником і став першим ректором
Кам’янець-Подільського державного українського університету (урочисто
відкрито 22 жовтня 1918).

5 січня 1919 Огієнка призначено міністром освіти УНР, працював в урядах
Володимира Чехівського та Сергія Остапенка.

1919—1920 — міністр віросповідань УНР в урядах Ісаака Мазепи та
В’ячеслава Прокоповича.

Від 16 листопада 1919, після від’їзду Директорії УНР з
Кам’янця-Подільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду. При
від’їзді Симон Петлюра наказав головноуповноваженому: «Бережіть Україну,
як зможете».

Захоплення Кам’янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада
1920) змусило Огієнка емігрувати до Польщі.

Від 1920 жив у Тарнуві. 1921 був членом Ради Республіки і до 1924 —
міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі.

Від 1924 викладав українську мову у Львівській учительській семінарії,
протягом 1926—1932 — професор церковнослов’янської мови на
богословському факультеті Варшавського університету. Заснував і
редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933—1939) і «Наша культура»
(1935—1937), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної
літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти
русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.

2. Мовознавчі дослідження І.Огієнка, їх значення

У багатому й різноманітному доробку вченого найвагоміше місце посідають
дослідження й розвідки з питань розвитку української мови, культури в
цілому. Чому так глибоко і всебічно він зосереджувався на таких студіях?
Певним чином відповідь на це запитання дають ось ці міркування вченого:
“Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб…
Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури,
традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного
визнання… І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не
стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж
дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному
рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби
заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо
німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш…”.

Саме з усвідомлення значення мови як “душі нації”, “серця народу”,
“головного двигуна української культури”, “найміцнішої підвалини
соборності його племен і розвою сил нації”; необхідності повернення цій
мові належного їй місця не лише у сфері побуту, а й у всіх державних,
громадських інституціях, звідки вона протягом століть методично й
цілеспрямовано витіснялася; створення сприятливих умов для оволодіння
нею, надто ж у період становлення своєї держави, — і сформувалася в І.
Огієнка потреба більшу частину своїх творчих і наукових зусиль
спрямовувати на дослідження пов’язаних з цією проблематикою питань. Такі
зусилля вилилися у довгий список виданих у різні роки різних за
характером і призначенням праць — від підручників, навчальних
посібників, методичних порадників до фундаментальних монографій, які
набудуть згодом міжнародного значення і принесуть авторові славу
великого вченого світового масштабу.

Значний масив Огієнкової навчальної літератури, що призначався як для
українського шкільництва та студентства, так і для самоосвіти серед
дорослого населення, побачив світ у період існування УНР. А от більшість
мовознавчих досліджень друкувалася вже далеко від Батьківщини. З цього
ряду виділяється, зокрема, дванадцятитомна “Історія церковнослов’янської
мови”, перші шість томів якої побачили світ у Варшаві протягом 1926-1929
років. Про обсяг і складність цієї праці можна судити на прикладі одного
з томів — п’ятого, присвяченого пам’яткам старослов’янської мови Х-ХІ
століть. В ньому грунтовно подано історичний, лінгвістичний,
палеографічний огляд старослов’янських писемних пам’яток болгарської,
сербської, чеської, української, північно-руської редакцій з повною їх
бібліографією, великим альбомом з ілюстраціями досліджуваних творів,
зразками шрифтів.

Предметом детального розгляду вченим пам’яток української редакції
стали, зокрема, такі шедеври культурної спадщини українського народу, як
“Остромирове Євангеліє”, “Ізборник Святослава”, “Чуднівський Псалтир”,
“Казання Григорія Богослова”, а також написи на чернігівських гривнях,
монетах XI століття.

Для зручності користування книгою автор склав
старослов’янсько-український словник. Таким чином, в одному томі у
короткій, доступній формі викладу зібрано все найголовніше з царини
вивчення писемних творів різноманітних відгалужень давньої
старослов’янської мови. Це, без перебільшення, подвижницький труд
вченого, виконаний з надзвичайною ретельністю і любов’ю, до того ж, у
далеко не сприятливих умовах. Чого вартує, скажімо, робота над версткою
книги, особливо над альбомом та хрестоматійною частиною слов’янських
текстів, які набиралися, за свідченням самого автора, в технічно слабкій
друкарні.

1938 року з друкарні отців василіан у Жовкві виходить друком одне з
етапних досліджень професора Огієнка у галузі мовознавства — “Повстання
азбуки й літературної мови в слов’ян” (обсягом 300 сторінок з додаванням
75 ілюстрацій, взятих із стародавніх пам’яток рукописної і друкованої
слов’янської книги). Власне, це було друге видання книги. Перше вийшло
1927 року літографським способом у кількості сто примірників і було
своєрідним викладом лекційного курсу, який читав професор у Варшавському
університеті. Жовківське видання, повніше і систематизованіше,
відкривало задуману Огієнком 30-томну “Бібліотеку українознавства” в
заснованому ним у Варшаві україномовному видавництві “Наша Культура”.

Відкриття довгоочікуваної і важливої бібліотечної українознавчої серії
саме такою книгою не було випадковістю. Сам автор так обгрунтував свій
вибір: “Кожний, хто хоче докладно пізнати історію своєї мови та своєї
азбуки, не може обійтися без ознайомлення з сучасним станом цих питань у
загальній славістиці. Глибше вивчення історії української мови тісно
пов’язане власне з цими основними питаннями, а тому нехай ця моя праця
буде вступом до моєї історії української мови, що появиться в цім самім
виданні” 1.

???????????? ???????¤?¤?$?????? в числі “Історії українського
друкарства”, “Кирила і Мефодія”, “Української літературної мови XVI
століття і Крехівського апостола 1560 р.”. І, передусім, за її
надзвичайну актуальність для мовознавчої науки. Адже серед багатьох
проблем слов’янської філології питання про походження азбуки та
літературної мови того чи іншого народу є чи не найважливіші. Ними
займалися у різний час чи не всі провідні славісти світу.

Наукове з’ясування першовитоків слов’янських азбук і літературних мов
цих народів розпочалося ще з другої половини XVIII і особливо
активізувалося наприкінці XIX століть. Однак цілий ряд науковців
розв’язували цю проблему на вузькому національному грунті, поза аналізом
взаємозв’язку і взаємовпливу з іншими давніми азбуками. Тільки за
останній час, наголошує автор, після епохальних праць у цій ділянці
цілої низки вчених на чолі з незабутнім Ягичем, наука знайшла відповідну
методу для дослідження походження слов’янських азбук з увагою на досліди
постання інших давніх алфавітів.

У цьому контексті Огієнкове дослідження, не поціноване досі достойно
вітчизняною наукою, не може не стояти в окремому ряду. Заслуговує воно
цього передусім своєю фундаментальністю й масштабністю, логічним
взаємозв’язком з іншими філологічними науками.

Синтетичний огляд слов’янської писемності, зацікавлене і неупереджене
з’ясування на основі багатющого джерельного матеріалу його витоків,
оригінальність авторських думок, сміливість гіпотез, популярний і
ненав’язливий тон викладу вигідно вирізняє цю працю, ставить її в перший
ряд світових надбань наукової як славістичної, так і українознавчої
науки.

У науковому світі, не кажучи вже про пересічного читача, у нас на
Батьківщині та й за рубежем менш відомий Іван Огієнко як автор і укладач
багатьох словників, переважна більшість яких присвячена унормуванню
української мови. Те, що зробив учений у цій царині, заслуговує не лише
гідного пошанування, а й необхідності залучення цього масиву його
творчості для практичного використання в наукових цілях, а також у
навчальному процесі. Однак доводиться з прикрістю констатувати, що жоден
із багатьох словників Огієнка ще й до сьогодні в нас не перевиданий.

Перші шість словників, що побачили світ у Києві в період 1910-1914
років, власне, якраз на момент його найінтенсивнішої діяльності як
аспіранта й приват-доцента Київського університету Св. Володимира, нині
можуть слугувати цінними історичними пам’ятками в контексті славістичної
термінології і слововживання. Це, зокрема, “Словарь неправильных,
трудных и сомнительных слов”, “Словарь ударений в русском языке и
правила русского ударения”, “Словарь неправильных, трудных и
сомнительных слов, синонимов и выражений в русской речи”, “Словарь
общеупотребительных иностранных слов в русском языке”, “Орфографический
словарь “, “Словарь военно-исторических терминов”.

На початковому етапі еміграції, що проходив на етнічних українських
землях, переважно в Галичині, Іван Огієнко написав і встиг видати, у
Львові, ще три словники, цього разу повністю присвячені правописним і
стилістичним питанням української мови: “Український правописний
словник” (видання 1923 року і в переробленому та значно доповненому
вигляді видання 1925 року) та “Український стилістичний словник”.

Це, так би мовити, завершені й самостійні словники, що вийшли друком
окремими книгами. Значну ж кількість словників, менших за обсягом,
Огієнко, не маючи коштів видати їх окремо, друкував протягом багатьох
років у редагованих ним власних часописах — “Рідна Мова”, “Наша
Культура”, “Віра й Культура” (про словники, вміщені в “Рідній Мові”,
йтиметься окремо), а також як додатки в окремих монографічних виданнях.
Для прикладу, в монографії “Пам’ятки старослов’янської мови Х-ХІ ст.”,
що побачила світ у Варшаві 1929 року, вміщено короткого словника
старослов’янської мови, а в монографії “Український літературний
наголос” (Вінніпег, 1952) — словник літературних наголосів. До речі,
Іван Огієнко був одним з перших українських учених, хто настійно
підкреслював на необхідності вивчення українських наголосів і дотримання
їх у літературному й народному мовленні. Короткий словник найголовніших
слів, які необхідні для засвоєння на початковому етапі вивчення
української мови, він включив до свого підручника “Український правопис
із словничком” (Львів, 1925).

У контексті Огієнкових зусиль щодо захисту й утвердження наукової,
політично незаангажованої концепції походження української літературної
мови, що бере початок з IX століття, значний інтерес для нашої
мовознавчої науки складає його раннє дослідження “Історичний словник
української граматичної термінології” (1908). Це була початкова
реалізація задуму Огієнка — зібрати докупи всі мовознавчі терміни й
простежити як змінювалися вони протягом усіх історичних періодів
вивчення нашими науковцями історичної граматики української мови (від
граматик Зизанія, Смотрицького, Павловського, а також граматик
Вагилевича, Левицького, Лозинського, Лучкая до нашого часу). Цінність
словника в тому, що до нього було залучено немало слів-термінів від
початків зародження української граматичної літератури, аби читачеві
було видніше, яким шляхом розвивалася термінологія української мови.

Вершиною словникотворчої діяльності Івана Огієнка можна без
перебільшення назвати чотиритомний “Етимологічно-семантичний словник
української мови”, який налічує не одну тисячу сторінок і який за
структурою, широтою залучення лексичного матеріалу, значенням для
мовознавчої науки цілком заслуговує бути поставленим в один ряд з
академічним виданням подібного типу. Мав цей словник багаторічну
драматичну рукописну й видавничу долю, на чому варто зупинитися
детальніше.

Серед десятків фундаментальних досліджень Івана Огієнка, присвячених тим
чи іншим аспектам функціонування, унормування чи походження української
мови, особливе місце посідає “Історія української літературної мови”. До
написання цієї книги автор ішов десятиліттями, до болю в серці
переживаючи несправедливу долю свого народу і його мови, якій історія
століттями не давала нормальних можливостей розвиватися і стверджуватися
в усіх сферах суспільного життя. Написавши цілу низку різноманітних
підручників, посібників, за якими б різні категорії населення могли
оволодіти знаннями своєї мови, вчений довго виношував намір створити
таку книгу, де б в історичному розрізі показати усьому світові той
воістину тернистий шлях, яким пройшла ця мова, доки набула сучасної
форми. А ще — на основі глибоко аргументованих наукових досліджень —
ствердити її окремішність, самобутність, відмести лженауковість поглядів
деяких учених на українську мову як на чиєсь “наріччя”.

3. Перелік основних праць І.Огієнка

Огієнко — автор багатьох наукових праць з українського мовознавства,
історії церкви, культури, канонічного права:

* «Огляд українського язикознавства» (1907);

* «Українська культура» (1918);

* «Український стилістичний словник» (1924);

* «Історія українського друкарства» (1925);

* «Чистота і правильність української мови» (1925);

* «Кирило і Мефодій: їх життя і діяльність» (тт. 1-2, 1927—1928)

* «Пам’ятки старослов’янської мови 10-11 ст.» (1929);

* «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»
(тт. 1-2, 1930);

* «Сучасна українська літературна мова» (1935);

* «Українська Церква» (тт. 1-2, 1942);

* «Історія української літературної мови» (1950);

* «Іконоборство» (1954);

* «Візантія і Україна» (1954);

* «Українська Церква за Б.Хмельницького. 1647—1657» (1955);

* «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» (1958);

* «Дохристиянські вірування українського народу. Історико-релігійна
монографія» (1965);

* «Канонізація святих в Українській Церкві» (1965);

* «Слово о полку Ігоревім» (1949; 1967) та ін.

Іван Огієнко здійснив переклад Св. Письма українською мовою (видано
1962).

Висновок

Сучасники називали Івана Огієнка людиною енциклопедичних знань, праці і
обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого,
педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він
однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та
літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і
як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик
Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в
історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно
керувалася виключно інтересами української нації, служила власному
народу.

Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого
довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві
відродження нації. А тому за радянської влади було покладено табу й на
саме ім’я Огієнка, його ім’я заборонялося згадувати в будь-якому
контексті. Написані вченим понад півтора тисяч праць стосуються тієї чи
іншої української ділянки історії, культури, мовознавства, філософії,
історії держави, його дослідження і, зокрема, проблем окремішності і
самобутності української мови, культури, історії української
православної церкви, принесли йому і’мя і велич ученого світового
масштабу

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого,
талановитого, але бездержавного народу почалося в Івана Огієнка з
відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій випало
пройти воістину тяжкий хресний шлях, але не загинути, не розчинитися
серед інших, сильніших, мов завдяки обороні її в усі часи кращими
національними провідниками.

Список використаної літератури

Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. —
Луцьк: Вежа, 2000.

Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті
українського національного відродження: Тези доповідей
науково-теоретичної конференції. — Кам’янець-Подільський, 1992. — 219 с.

Лозовий Віталій. Іван Огієнко // Подолянин. — 1993. — 11 і 17 березня. —
С. 3.

Лучук В. Іван Огієнко — поет // Бібліотечка «Успенської вежі». — Ч. 1. —
С. 16—18.

Мацько Віталій. Творчий подвиг вченого // Мацько Віталій. Злотонить. —
Кам’янець-Подільський, 1994. — С. 81—102.

Тіменик З. Феномен Огієнкового духа // Бібліотечка «Успенської вежі». —
Ч. 1. — С. 4—16.

Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С. 239-240.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020