.

Пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики І. Мазепи (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
204 11649
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики І.Мазепи”

ПЛАН

Вступ

1. Історіографічний огляд

2. Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках

3. Україна у війні з Туреччиною і Кримом

4. Внутрішня політика гетьмана І.Мазепи та внутрішні політичні
протистояння

5. Початковий етап російсько-шведської війни та участь в ньому
Гетьманату (1700-1708рр.). Українсько-польські та українсько-шведські
зв’язки

6. Угода гетьмана Мазепи зі Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ 1708 р.
Похід Карла ХІІ на Росію. Полтавська катастрофа

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми зумовлена тим, що фігура І.Мазепи посідає в історії
України особливе місце, зумовлена російсько-українськими стосунками того
періоду та спробою І.Мазепи вийни з під впливу московських політичних
сил.

У контексті висвітлення суспільно-політичного життя України початку
ХVІІІ ст., тобто в перші роки Великої північної війни та становлення
українсько-шведського союзу, найбільш контроверсійною та актуалізованою
є проблема історичної оцінки життя і політичної діяльності гетьмана
Івана Мазепи та, особливо, його політичного вибору 1708 р. Варто
відзначити, що завдяки зусиллям цілого ряду європейських митців —
Вольтера, Дж. Байрона, В.Гюго, О.Пушкіна, Р.Готтшаля, Ф.Ліста, Т.Жерімо,
Е.Делакруа, П.Чайковського та багатьох інших — ім’я Івана Мазепи вже у
ХVІІІ – на початку ХІХ ст. було широко відомим у Європі. Значно менше
постаті гетьмана було приділено уваги в науковій літературі.

Об’єкт дослідження: політика І.Мазепи як всередині українських земель,
так і за її межами.

Предметом дослідження є особливості внутрішньої та зовнішньої політики
І.Мазепи, головні чинники та передумови, які визначали пріоритети
внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана, вплив на державотворчі
процеси тощо.

Мета дослідження відображення головних векторів внутрішньої та
зовнішньої політики І.Мазепи.

Завдання, виходячи із мети, в даному дослідженні поставлені наступні:

висвітлити особливості внутрішньої політики за часів правління І.Мазепи;

охарактеризувати головні вектори та чинники, які впливали на них, у
зовнішній політиці І.Мазепи;

данати загальний аналіз періоду І.Мазепи з точки зору пріоритетів
внутрішньої та зовнішньої політики..

Хронологічні рамки даного дослідження визначені темою курсової роботи і
охоплюють період гетьманування І.Мазепи (1687—1709).

Джерельна база. Важливою підставою для будь-якого історичного
дослідження є наявність широкого вивчення кола джерел, документальної
бази та наукової літератури. Дані з цього питання можна почерпнути з
історіографічних праць та статей, посібників з історії України, особливо
заслуговують дослідження таких авторів як Б.Крупницького, О.Оглоблина,
Ю.С.Фігурного, І.П.Крип’якевича, М.Костомарова, О.Субтельного та ін.

Під час виконання роботи було використано 33 літературних джерела.

Методи дослідження: під час виконання даньої курсової роботи були
використані такі наукові методи як літературний, порівняльний,
хронологічний методи, методи аналізу, синтезу та узагальнення.

Теоретична та практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у навчальних закладах при підготовці
відповідних тем з історії України тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
висновків, списку використаних джерел. Основна частина складається з 6
розділів.

Загальний об’єм роботи – 46 сторінок.

1. Історіографічний огляд

В існуючому масиві історичних праць російська історіографія,
представлена творами Н.Карамзіна, С.Соловйова, В.Ключевського та інших,
трактувала її головним чином крізь призму політичного вибору Мазепи на
користь союзу з шведським королем, реалізованим наприкінці життя.
Причому, в переважній більшості праць негативна оцінка його “зради”
Петра І переносилась і на більш ранні етапи його життя та діяльності.

Досить близькими є також й оцінки його постаті вітчизняними істориками
першої половини ХІХ ст. Зокрема М.Маркевич у своїй роботі “История
Малороссии” (М., 1842, т.2.) подає Мазепу як брехливого й облесливого
лицеміра. А.Скальковський, описуючи історію запорозького козацтва, також
акцентує увагу на тому, що “гнусные, честолюбивые замыслы Мазепы
вовлекли Запорожье в бездну измены и преступлений” (“История Новой Сечи,
или последнего Коша Запорожского” — Одесса, 1846, т.2.).

Українська мазепіана другої половини ХІХ ст. представлена насамперед
працями М.Костомарова “Мазепа” (1882–1884) та О.Лазаревського “Заметки о
Мазепе” (1899). Сповідуючи народницькі погляди на історичний розвиток
України, дослідники не лише закидали Мазепі його “безпринципність” та
“егоїзм”, “нехтування інтересів свого народу”, а й здійснили серйозну
критику тогочасної соціальної політики гетьмана та козацької старшини,
яку загалом оцінювали дуже негативно.

Своєрідним переломним моментом в оцінці політичних діянь Івана Мазепи
стала книга Ф.Уманця “Гетьман Мазепа” (СПб., 1897). Саме Уманець,
відмовившись від негативних упереджень, уперше представив постать
відомого українського гетьмана у контексті розвитку національної
державної ідеї, як свідомого своєї історичної місії державного діяча.
Дослідження Ф.Уманця започаткувало становлення нової історіографічної
традиції у висвітленні постаті І.Мазепи.

Незважаючи на те, що названа праця хибувала на різного роду неточності,
перебільшення та явні прикраси історичного минулого, саме їй випало
намітити контури наукових концепцій, що з часом відвоювали провідні
позиції в українській історіографії, насамперед серед тих вітчизняних
істориків, котрі працювали в діаспорі.

Досить важливою для перегляду пануючих поглядів на особу гетьмана Мазепи
та мотиви його політичного вчинку 1708 р. стала публікація на сторінках
“Записок Наукового товариства імені Шевченка” розвідки М.Грушевського
“Шведсько-український союз 1708 р.” (1909 р.), де вчений обгрунтував
думку про те, що, по-перше, союз 1708 р. спирався на стару традицію
шведсько-української співпраці, котра сягала своїми витоками часів
Б.Хмельницького й І.Виговського, а, по-друге, ініціатива розриву з
Москвою належала не стільки Мазепі, скільки його оточенню.

Як втілення принципово нових підходів до проблеми можна розцінювати
розвідки І.Борщака, присвячені переосмисленню місця І.Мазепи в
українській історії (опубліковані на початку 1930-х рр. на сторінках
часопису “Записки Наукового товариства імені Шевченка”), а також
підготовлена спільно з Рене Мартелем книга “Життя Мазепи” (Париж, 1931).

Але найбільш важливу роль у формуванні принципово нового
історіографічного образу великого гетьмана відіграла публікація
Українським науковим інститутом у Варшаві збірки наукових праць “Мазепа”
(Варшава, 1938–39 рр., т.1–2). У збірнику змістовних досліджень відомих
українських істориків М.Андрусяка, В.Біднова, М.Возняка, Д.Дорошенка,
Б.Крупницького, О.Лотоцького, О.Пріцака та інших на належному науковому
рівні розглянуто широкий спектр діяльності Мазепи у сфері державного
будівництва, зовнішньополітичних справ, освітньої політики, опікування
справами церковного та культурного розвитку України тощо.

Наступною знаковою подією на шляху розвитку наукової мазепіани стала
публікація монографії Б.Крупницького “Гетьман Мазепа та його доба” (нім.
мовою — Лейпциг, 1942; українською — К., 2002) [23]. Перед цим учений
опублікував цілий ряд історичних розвідок і статей: “Мазепа в світлі
шведської історіографії”, “Мазепа і шведи в 1708 р.”, “Плани Мазепи в
зв’язку з планами Карла ХІІ перед українським походом шведів”, “Гетьман
Мазепа в світлі психологічної і політичної методи” та інші, що дозволило
скрупульозно дослідити цілий ряд нез’ясованих на той час факторів і
узагальнено представити їх на сторінках монографії як складний та
багатоплановий комплекс історичних процесів і обставин. Проаналізувавши
різноманітні сторінки життя, політичної діяльності та риси особистої
вдачі Мазепи, вчений дійшов висновку, що, хоч ментальні орієнтири та
приватні інтереси гетьмана мали певний вплив на лінію його поведінки,
все ж визначальними в ній були об’єктивні чинники — геополітична
ситуація в регіоні та тогочасна політика Москви щодо України.

Справжньою енциклопедією України мазепинської доби стала монографія
О.Оглоблина “Гетьман Мазепа та його доба” [26], опублікована в Нью-Йорку
в 250-у роковину смерті великого гетьмана 1959 року (перевидання —
Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001), адже, за визнанням самого
історика, у книзі він підсумував свої багатолітні студії над “добою
мазепинського ренесансу”, а в ширшому сенсі — дослідження
козацько-гетьманської доби в цілому. Монографія синтезувала історію
Української держави другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., її
піднесення та занепад у “контексті багатовимірного українського
історичного процесу того часу”.

Оглоблин підійшов до висвітлення цього процесу з позицій інтегрального
розуміння української історії та ідеї її тяглості й безперервності від
княжих часів до — козацьких. При висвітленні мазепинської епохи історик
характеризує її як час відродження України — політичного, економічного,
духовного, культурно-освітнього. Щоправда, великим недоліком вище
згаданої праці — на який, до речі, звертав увагу і сам О.Оглоблин — була
її відірваність від архівних джерел, що обумовлювалося їх об’єктивною
недоступністю в умовах існування “залізної завіси” в СРСР.

Тим часом радянські історики, маючи змогу долучатися до архівних
матеріалів, були позбавлені можливості їх адекватного трактування. У
радянській історіографії 1940–80-х рр. постать І.Мазепи й надалі
залишалася в числі найбільш одіозних і “виклятих” офіційною ідеологією.

Принципових змін оцінки діяльності Мазепи в українській історіографії
почали зазнавати з кінця 1980-х рр. Саме тоді в періодиці було
опубліковано ессей В.Марочкіна “Гірка чаша Мазепи” (ж-л “Україна”,
1985., №25), згодом його ж — у співавторстві з М.Брайчевським “Іван
Мазепа: правда і вигадки (полемічні наточки)” (“Україна”, 1990., № 6), а
також статті С.Білоконя, Р.Горака, Ю.Мицика, В.Сергійчука,
М.Слабошпицького та інших. У названих працях, як правило, реанімувалися
оціночні характеристики, що перед тим існували в історіографії діаспори,
але були жорстко табуйовані в Україні. Тим часом у російській
історіографії й надалі продовжували побутувати старі підходи, наочним
прикладом чому може слугувати передмова Б.Литвака до перевидання праці
М.Костомарова “Мазепа” (М., 1992) [21] із промовистою назвою
“Гетман-злодей”.

Успішну спробу науково-критичного аналізу життя та діяльності гетьмана
І.Мазепи, з акцентуванням уваги як на незаперечних його успіхах і
заслугах, так і прорахунках та невдачах, було представлено в ряді
історичних узагальнень В.Смолія, опублікованих в таких колективних
працях, як: “Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст.” (К., 1993),
“Володарі гетьманської булави. Історичні портрети” (К., 1994) та ін.

Більшою мірою історико-публіцистичний, аніж науковий характер має
опублікована чернігівським істориком і журналістом С.Павленком книга
“Міф про Мазепу” (Чернігів, 1998) [27], в якій автор поставив перед
собою завдання спростувати існуючі “фальсифікації, помилкові твердження,
тенденційно-наклепницькі умовисновки”, що свідомо спотворюють образ
великого українського гетьмана.

З точки зору суспільної значимості та формування історичної свідомості
української нації книга Павленка, безумовно, відіграє велику позитивну
роль. Стосовно ж науково-критичної розробки проблематики, то вона все ще
чекає на свого об’єктивного і належним чином підготовленого фахово
вченого-історика.

2. Основні засади зовнішньої політики Мазепи

в 1680-х — 1690-х роках

Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах
війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і
Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні
пов’язані були з ширшими планами антитурецької коаліції — Священної
Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд
Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє
велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім
проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській
проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але
насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними
інтересами України [23, c.51].

В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві
основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з
чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра
Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) —
концепція рівноваги сил на Чорноморщині, оперта на порозумінні з
Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою
Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги
проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом.
Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після
розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця
концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й
торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в
Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання
чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція
знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка
(Петрика) 1692 р. 

Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з
Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської
політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання
чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на
Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній
Європі.

Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза
католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутности, для
виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи
національної й міжнародньої політики. Виходячи з традиційної програми
Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтеґральними
частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без
Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму)
незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до
Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були
неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої
політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування
на півночі Чорноморщини.

Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи
з 1688 р.). Чорноморська політика Мазепи і всі її прояви в кінці XVII
ст. були органічно пов’язані з його загальними планами будівництва
Соборної Української Держави [26, c.83].

Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в
ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких
прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема
1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і
Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і
Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре
розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу
Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з
Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької
війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції
— Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно,
бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не
буде братом». Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму
(й Туреччини), і — головне — щодо Москви.

Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до
1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька
десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей
зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики
московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив
становище московського уряду супроти України, із цього скористався
Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати
втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була
потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх
українських відносин, тоді надто напружених 3, а головне — для
здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під
гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д.
Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже,
незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської
домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику
більш-менш льояльного співробітництва з московським урядом, не
випускаючи з ока основних цілей української державної політики й
раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї
московського імперіялізму та централізму. Годі й казати, що при цьому
Мазепа пильно стежив за міжнародньо-політичною ситуацією й, коли була
потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи [5, c.49].

Зокрема гетьман Мазепа льояльно й ретельно виконував військові
зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво
фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім
керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва
й Григорія Косаґова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести
полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р.
Самарі 4, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах
явна и славна, великим государям к чести, а непріятелям страх и
разореніе». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її
обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським
командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень
(фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини
з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з
головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця
його гетьманування.

Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і
Туреччиною.

3. Україна у війні з Туреччиною і Кримом

Невдалий кінець першого Кримського походу не припинив дальшої боротьби
Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі
продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було
боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючися
невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на
територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським
напасникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський,
Миргородський та інші) на чолі з охочекомонним полковником Іллею
Новицьким 5 розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмина.
Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких
полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під
турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень,
розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини, маючи
великий ясир, взято було полонених і велику здобич. Ці успіхи
українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу
польської армії під Кам’янець у 1688 р.

Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу проти
Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до
походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське
військо під командуванням князя В. Ґоліцина вирушило в похід. Це була
величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася
приєднанням до неї на Коломаку українського війська на чолі з гетьманом
Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь прямо степом, залишивши
на р. Самарі загін для забезпечення комунікації і постачання війська. 11
травня Мазепа і Ґоліцин дійшли до р. Каїрки, близько Перекопа; звідси
Ґоліцин для забезпечення правого фланґу послав загін до турецької
фортеці Іслам-Кермана (на Дніпрі), а сам рушив далі до Перекопа [4,
c.219].

Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і
Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Озова.
Татарське військо вирушило назустріч Ґоліцину і стало на Каланчаку. Тут
14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий фланґ
українсько-московського війська напав передовий татарський загін. Бій
тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16
травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане
головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Ґіреєм. Спочатку
перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський
наступ. На другий день хан відступив до Каланчака, а 20 травня
українсько-московське військо дійшло до Перекопа.

Це був великий успіх союзного війська після тяжкого й небезпечного
походу по безводному степу. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин
наказав військові відступати. Розбити татарське військо Ґоліцин не
сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи
інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього
широко задуманого походу.

Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Ґоліцина і
царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні
1689 р., визнав новий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був
зацікавлений у підтримці з боку Гетьмана [11, c.84].

Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки
українсько-московське військо не забезпечить своїх фланґів, завоювання
Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про
перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ
Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. На долішньому Дніпрі була
розташована лінія турецьких фортець на чолі з міцним Газі-Керманом
(Казикерменом). Ці фортеці закривали вихід до Чорного моря, перетинали
шлях до правобережних володінь Туреччини, а також завжди загрожували
Запоріжжю і правому фланґові наступу на Крим. У гирлі Дону була
розташована міцна турецька фортеця Озів, неприступна з суші, яка
перегороджувала шлях до Озівського моря і забезпечувала правий фланґ
кримської оборони проти українсько-московського наступу. Отже, дальша
боротьба зосередилась на цих двох ділянках фронту — навколо Озова і
навколо турецьких фортець на долішньому Дніпрі.

Тим часом український уряд продовжував боротьбу проти татарських
нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили
його околиці. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної
боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з
правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм. Того ж
1690 р. Палій вирушив у похід на Газі-Керман; в 1691 р. він ходив на
Аккерман.

У 1692-1696 рр., в зв’язку з повстанням Петрика, татари роблять низку
нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо,
в свою чергу, наступає на турецько-татарські володіння.

Козацькі походи на турецько-татарські володіння були лише авангардними
боями перед новим великим наступом проти Туреччини й Криму. У 1695 р.
відбувся перший похід під Озів.

У складі українського війська були лівобережні й слобідські козацькі
полки, компанійські полки і запорожці. Метою походу було заволодіти
турецькими фортецями і позбавити татар можливости допомогти Озову.

У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського
війська переправилися через Дніпро.

Об’єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до
Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. В Газі-Кермані була чимала
залога з великою артилерією; крім того, недалеко від фортеці знаходилося
татарське військо. Отже, взяти Газі-Керман було нелегко. Довелося
побудувати окопи і так поступово підходити до фортечних мурів. З 25 до
30 липня «денно и ночно неотступно, не щадя голов своих», наступало
союзне військо, безперервно гриміли гармати, тимчасом як козаки
Київського й Чернігівського полків, а головне запорожці не підпускали
татар до Газі-Кермана. Проте міцні газі-керманські мури витримали вогонь
артилерії. Тоді був зроблений підкоп, який зруйнував «науголную башню»,
і це, разом з посиленим гарматним вогнем, викликало пожежу і вибух
порохового складу; «от которой гранатной стрЂлбы явно было из того
города людей духом поднимало и за город бросало». У проломі, куди
кинулося на штурм військо, відбувся п’ятигодинний бій, який закінчився
відступом решток залоги до «меншого города» (цитаделі). 31 липня
Газі-Керман змушений був здатися. Переможцям дісталися турецькі прапори,
14 гармат, багато полонених і велика здобич. Мури Газі-Кермана, дуже
пошкоджені бомбардуванням, було зруйновано дощенту [19, c.88].

Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці —
Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке
військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен,
Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти
гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому
Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в
Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.

Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого
ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо
татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі
забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне —
зміцнювала правий фланґ нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На
цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське
військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний
новою фльотою, збудованою у Воронежі.

У червні 1696 р. п’ятнадцятитисячне українське військо у складі
Чернігівського (Я.Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович), Прилуцького
(Д.Горленко), Лубенського (Л.Свічка), а також компанійського (Федько) й
сердюцького (Петро Кожуховський) полків на чолі з наказним гетьманом,
чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло
позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було
не давати змоги татарам допомогти Озову.

Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки
змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського
моря був одкритий [24, c.135].

Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на
Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні
кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але
вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в
руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і
загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною
небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західньому
(правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).

За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України.
На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували
питання про дальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада
ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынЂшнем в хлЂбах
неурожаЂ и в сЂнах недостатку, всякій мЂст и городов жители сами себе
боронили от непріятельского нашествія». Особливі труднощі викликала
справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку
полковники відмовлялися робити це, посилаючися на те, що в їхніх полках
немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого
водного походу проти Криму й Туреччини.

Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках
Гетьманщини коштом козаків «по таляру, а с инова товарища по полтинЂ
емля». До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і
600 човнів, «на ДнЂпровую воду и на лиман способных». Одночасно судна
будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де
працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами.
Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден «из
лЂсу спроважены к рЂкЂ ДеснЂ c милю и болше людским тягненіем, а не
лошадьми». Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден
(50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на
Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.

25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була
оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів,
а також наступ на Очаків.

19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з’єдналося з фльотилією
Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на
чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ
і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз
перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі
судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза
оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху
примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані
невеликі залоги, Мазепа і Долґорукий повернулися на Україну.

Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Таванська і Газі-Кермана
проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів
удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві
фортеці. Таванські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні
проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого
розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті.
Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти
Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків
різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в
Таванську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, «доки не заржавіли
козацькі шаблі й не ослабли руки». Всі атаки були відбиті й тут. Тим
часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо
під командою полковника полтавського Івана Іскри 18 й московських воєвод
— князя Луки Долґорукого та генерала П. Ґордона. Турки змушені були
спішно відступити [26, c.87].

Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута,
а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими
фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на
Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було
збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було
збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками
(чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його
вже ждав князь Я. Долґорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р.
об’єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу
примусила армію повернути До Таванська, де вона зайнялася укріпленням
фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою
до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину.
У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну
і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.

Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким
тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема
Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: «Ось вже
одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть
через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення
трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно
їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських
«памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі
насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ
начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів
нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати
цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві:
«Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять
літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які
труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо
Запорозьке і вся Мала Росія».

Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в
загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького
війська ставали дедалі загрозливішими. Не дивно, що український уряд
починає одверто виявляти своє невдоволення тяжкою війною, якій ще кінця
не було видко.

Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і
ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на півдні й збільшувала
її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі.

Виконання мілітарних зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема
багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні
великих жертв і втрат, не принесли жадної користи Українській державі.
Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не
осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об’єднання
Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з
Гетьманщиною під владою гетьманського реґіменту, не кажучи вже про
визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під
турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української
політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми
Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь. З
цього погляду, зовнішня політика Мазепи 1680-1690-х років могла бути
оцінена сучасниками лише неґативно [32, c.227].

Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої
заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням
Петра І, Гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж
Мазепи — Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І.
Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища
старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також
великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні; інші представники
української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман
купує собі в Москві палац. Окрім царя, він має добрі відносини з
багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П.
Шереметєвим, князем Д.М. Ґоліциним, канцлером графом Г.І. Ґоловкіним та
іншими, не виключаючи навіть князя О.Д. Меншікова. Ці урядові й
персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних планів
гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти
старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в
1680-1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були
дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи,
інтриґуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно —
польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах
українського суспільства росло й ширилося невдоволення, як здавалося,
«промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що
часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним
протестом. І Запоріжжя, яке не раз одверто називало Мазепу «не батьком,
а вітчимом України» (1693, 1702), і Петрик, який казав, що «там, у
Москві вся його (Мазепи) душа, а тут тільки тінь його» (1691), і козаки,
які кричали: «що наш гетьман? він у Москву їздить та милості одержує…
а про нас не дбає» (1702), і старшина («не буде у нас на Україні добра,
поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє» —
сотник Мандрика, 1705), — це була публічна опінія того часу, досить
небезпечна для гетьмана Мазепи та його далекосяглих політичних планів
[16, c.108].

4. Внутрішня політика гетьмана І.Мазепи

та внутрішні політичні протистояння

Соціальна політика. Прихід до влади Івана Мазепи позначився загостренням
суспільно-політичної ситуації в Україні. І, як слушно відзначає з цього
приводу Б.Крупницький, справа полягала не стільки в особі нового
власника булави, скільки в прагненні найбільш обездоленої частини
суспільства продемонструвати своє неприйняття політики його попередника.
Найбільше нарікань у сфері внутрішньої політики Самойловича викликала
практика здачі в оренду торгівлі горілкою та тютюном, тим паче, що
прибутки від них йшли на утримання компанійців і сердюків, які зажили
серед населення лихої слави своїми насильствами та здирством.

Але як би там не було, свою діяльність Мазепа був змушений розпочати з
приборкання соціальних заворушень. Спершу ним було придушено виступ
козаків у Гадячі, що набрав найбільш загрозливих масштабів. Після цього
гетьман розіслав універсали полковниками, де наказував заарештовувати
свавільників, чинити над ними суд і нещадно карати винних, аж до страти.

Вирішивши в такий спосіб нагальні проблеми, Мазепа був силою обставин
змушений взятися за вирішення стратегічних проблем, пов’язаних з
остаточною стабілізацією внутрішньої ситуації в Україні, зміцненням
державної влади та консолідації провідної верстви Гетьманату — козацької
старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було
вкрай важко. Адже гетьман, незважаючи на свою тривалу службу, й надалі
сприймався козацтвом як чужинець, зайда, а то й “лях”, котрий зумів
вдало скористатися з обставин. А крім того, старшина, підбадьорена
успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами
й на нового гетьмана.

Для того, аби зміцнити конструкцію Української держави, Іван Степанович
наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно
служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для
козацької старшини сприятливі умови для зростання її добробуту, здобуття
дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах [6,
c.92].

Упродовж всього свого гетьманування Мазепа невпинно піклується про
подальшу консолідацію привілейованих категорій українського суспільства,
передовсім козацьких старшин та згадуваної вище впровадженої його
попередником, гетьманом Самойловичем, нової соціальної категорії —
бунчукових товаришів. У полках запроваджується соціальний інститут так
званих “значкових товаришів”, які перебували під значком (прапором)
полковника не лише в буквальному розумінні цього слова, тобто під час
військових походів супроводжували полковника і складали його особистий
почет, а й постійно залишалися під його опікою та протекцією, виконували
важливі адміністративні, судові та фінансові доручення. Разом із
знатними військовими товаришами, бунчукові та значкові становили певний
резерв, що з нього постійно рекрутувалися кандидати на зайняття важливих
урядів.

Зміцненню політичних позицій козацької старшини та її згуртуванню
навколо гетьмана були покликані служити заходи з поліпшення економічного
становища української еліти. За підрахунками М.Петровського, лише в
одному Чернігівському полку в роки гетьманування І.Мазепи було роздано
48 маєтків, у той час як за його попередника — всього лише 27. Загалом
за роки свого правління гетьман видав близько тисячі універсалів, якими
маєтності закріплювалися за українською аристократією. За
спостереженнями дослідників, мало місце декілька хвиль земельних
пожалувань. Перша така хвиля прокотилася вже в перші дні та місяці
гетьманування Івана Степановича, коли він за рахунок майна свого
попередника на гетьманстві Самойловича та його близького оточення
обдарував новий склад старшинського корпусу та найбільш активних своїх
прибічників. Друга випала наприкінці 1690-х рр. й ознаменувала собою
завершення багатолітньої війни з Кримським ханством й Османською
імперією. Втретє масові роздачі маєтностей спостерігалися в останні роки
гетьманування І.Мазепи, упродовж 1706–1708, і, вочевидь, були пов’язані
з намаганнями гетьмана привернути на свій бік якомога більше козацьких
старшин напередодні ухвалення важливих і вкрай важких політичних рішень
[26, c.180].

Звичайно ж, розширення прав і привілеїв аристократичної верстви неминуче
мало негативно позначитися на правах соціальних низів суспільства. Так,
невпинний розвиток старшинського землеволодіння зменшував кількість
вільних земель, а нерідко супроводжувався передачею новим власникам
грунтів, на яких уже сиділи селяни.

Найбільше, на що спромігся український гетьман у цій сфері, так це на
те, аби стримувати надмірні апетити нової аристократії та не допускати
до стрімкого закабалення українського селянства, обкладення його надто
важкими повинностями та податками. Так, у гетьманському універсалі до
київського полковника Мокієвського від 1691 р. різко засуджувалися
власники тих маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи, які до
середини XVII ст. належали шляхті, а в роки революції перейшли до рук
нових власників. Своє розпорядження Мазепа аргументував тим, що хоробрі
козаки-лицарі здобули право на власність кров’ю та мечем і не має
підстав позбавити їх цього права.

Реагуючи на поширення практики переходу селян у залежність від
землевласників та появу на цьому грунті численних зловживань, у 1701 р.
гетьман видав універсал, яким забороняв змушувати селян працювати на
свого пана більше, аніж два дні на тиждень.

Частина українських істориків, зокрема тих, що належали до так званого
народницького напрямку в історіографії, котрі досить високо оцінювали
Мазепу як щирого українського патріота та визначного державного діяча,
вважали помилковими дії гетьмана, спрямовані на формування опори в серед
козацької еліти та нехтування ним можливостей забезпечення підтримки
своєї політики широкими суспільними верствами, в тому числі рядовим
козацтвом та селянством. Але, як цілком слушно підмітив з цього приводу
один з найбільш прискіпливих критиків соціальної політики Мазепи
В.Антонович, світ, що оточував гетьмана, був побудований саме за таким
принципом розподілу суспільства на привілейовану та залежну частини, і
саме він слугував зразком для наслідування. Інша справа, що Мазепа,
діючи як гетьман верхів, не міг здобути популярність серед рядового
козацтва, а це вкрай погано позначалися, коли сам гетьман потребував
підтримки широких суспільних верств.

В одну з найбільш гострих проблем внутрішньої політики гетьманського
уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи
політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські
настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу.
Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими
царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних
акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над
запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі
Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено
гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство
рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з
іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської
влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії
[27, c.85].

Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-кримський договір 1692 р.
Одним з переконливих прикладів напруженості внутрішньої ситуації в
Україні стало повстання канцеляриста Генеральної військової канцелярії
Петра Іваненка, більш відомого в історіографії під козацьким прізвиськом
Петрика.

Ранньою весною 1692 р. канцелярист був відправлений генеральним писарем
В.Кочубеєм з дорученням до полтавського полковника Федора Жученка.
Виконавши ж доручення, він не став повертатися до Батурина, а втік на
Запорозьку Січ. Тут він став агітувати козаків як проти гетьмана Мазепи,
так і проти царя. Запальні промови не позбавленого талантів молодого
канцеляриста про нестерпне соціальне гноблення знаходили схвалення в
січового товариства, особливо у вчорашніх втікачів з Лівобережжя.
Гетьманський уряд вимагав від кошового видачі Петрика, однак січовики,
демонструючи свою зневагу до розпоряджень офіційного Батурина, не те, що
не видали втікача, а навіть обрали його військовим писарем Січі.

У травні 1692 р. Петрик у супроводі запорозького почту та з відома
кошового отамана Івана Гусака виїхав до Криму, де 26 травня в
Казикермені від імені “вольного государства — Князівства удільного
Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і
народу малоросійського” уклав союзницьку угоду з кримським ханом
Саадат-Гіреєм. У відповідності з цією угодою на теренах України мало
постати незалежне й удільне Малоросійське князівство, що складалося б із
земель колишніх Київського та Чернігівського воєводств, тобто охоплювало
б усе Лівобережжя та частину Правобережжя, а також землі Охтирського та
Сумського полків на Слобожанщині (населення Харківського та
Острогозького слобідських полків мало бути повернуто на Правобережжя,
аби між Кримським ханством і Російською державою знову постала
незаселена степова смуга). Кримська держава брала на себе зобов’язання
боронити “Князівство Малоросійське” від Польщі та Росії, так само як і
останнє мало надавати Криму допомогу в боротьбі з його зовнішніми
ворогами. Всі непорозуміння між Україною та Кримом мали вирішуватися на
основі дружніх переговорів, не допускалось укладення будь-яких
сепаратних договорів сторін. Окремі статті угоди гарантували
забезпечення сприятливих умов для розвитку українсько-кримських
торговельних відносин, зокрема проголошувалось право вільного торгу. А
також встановлювались засади організації дипломатичних зносин держав та
налагодження поштових сполучень.

Характеризуючи договір Петрика з кримським ханом, фахівці, зокрема
О.Оглоблин, класифікують його як такий, що відповідав
національно-державним інтересам України.

Яким же було ставлення гетьмана Мазепи до акцій Петрика? Частина
істориків: Ф.Уманець, О.Оглоблин, Б.Крупницький переконані, що сміливий
задум колишнього військового канцеляриста гетьман таємно цілковито
підтримував. Адже укладення договору з Кримом, вихід України з
антитурецької коаліції, скинення московської протекції та утвердження
самостійної Української держави відповідало інтересам як самого
гетьмана, так і його старшинського оточення. Інша справа, що
“запустивши” Петрика як пробну кулю, Мазепа пересвідчився в тому, що
його акція не знаходить підтримки українського населення, а тому —
приречена на неуспіх. Це переконання і змусило його категорично
відмежуватися від виступу канцеляриста та повести з ним рішучу боротьбу.

Провал акції Петрика засвідчили події середини 1692 р. Тоді він на чолі
своїх прибічників і кількох тисяч татар, наданих йому кримським ханом на
допомогу, підійшов до Запорозької Січі, однак до його війська влилось
лише близько півтисячі січової голоти. Кошовий отаман і старшина,
незважаючи на те, що зустріли Петрика хлібом-сіллю, від участі в поході
відмовилася.

>

XJ

\

1/43/4-

J

 

A

Ae

????????????’

 

N

?Т?Т?Після цього Петрик, проголошений своїми прибічниками гетьманом й
обдарований кримським калгою гетьманськими клейнодами, рушив на
Лівобережжя, закликаючи населення “скинути московське невільницьке ярмо
з вільних козацьких хребтів”. На його бік встигли навіть перейти жителі
декількох порубіжних українських міст. Але при наближенні чотирьох
лівобережних та одного компанійського полків гетьмана Мазепи, а також
мобілізації ще трьох лівобережних і п’ятьох компанійських полків,
татари, а слідом за ними й решта Петрикових військ, поспішно відійшли в
напрямку Криму [23, c.79].

Переміна дійових осіб на ханському престолі в Криму, в результаті якої
до влади знову прийшов енергійний Селім-Гірей (колишній союзник гетьмана
П.Дорошенка) вселила Петрику надію на можливий успіх. У січні 1693 р.
новий хан, долучивши до декількох сотень козаків Петрика 30-ти тисячну
татарську орду, спрямував ці значні сили знову в Україну. Цього разу
запорозькі козаки заклики прокримського гетьмана проігнорували повністю.
Вчинили запеклий опір Петрику та його союзникам також Переволочна,
Кишинка, Полтава. Наближення лівобережних полків Мазепи та російських
військ знову спонукали союзників Петрика до поспішного відходу з
Лівобережжя. Після цього він ще декілька разів пробував закріпитися на
лівобережних землях, але кожного разу безуспішно. Проте як гетьман так
званої “Ханської України” — частини південної України між Південним
Бугом і Дністром — Петрик згадується в джерелах аж до 1712 р. (востаннє
— вже як “дубосарський гетьман”).

Опіка І.Мазепою церкви та культурницька діяльність гетьмана. Гетьман
Іван Мазепа залишив по собі чи не найбільш помітний з-поміж усіх
українських зверхників слід у розвитку української культури, освіти,
церковного будівництва.

Завдяки підтримці гетьмана 1701 р. уряд Петра І підтвердив
Києво-Могилянському колегіуму високий статус академії, вперше наданий
привілеєм польського короля Яна ІІ Казимира ще 1659 р., у ході
ратифікації Гадяцької угоди. Академія щорічно почала отримувати субсидію
в розмірі тисячі золотих, а на власні кошти гетьмана було збудовано
головний корпус, названий його іменем — Мазепинським. Годі буде згадати,
що саме в роки його гетьманування в цьому навчальному закладі одночасно
навчалася найбільша за всю історію Академії кількість студентів —
близько двох тисяч.

Опікуючись справами освіти, гетьман спонукав до цього і козацьку
старшину, внаслідок чого на Лівобережжі розвинулася ціла мережа освітніх
закладів — як початкового рівня, так і колегіумів. Найбільш відомим
з-посеред останніх був, безперечно, Чернігівський колегіум, заснований
1700 р. при Борисоглібському монастирі. Примітно, що у 30-і рр. XVIII
ст. колегіум неофіційно звався “Академією Чернігівською”.

Глибокий слід залишив Іван Степанович в історії храмового будівництва.
Будучи одним з найщедріших українських меценатів, гетьман, за
підрахунками дослідників, на власний кошт збудував 12 та відреставрував
20 храмів. Лише в Києві ним були споруджені Богоявленська церква
Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і
Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх Святих над економічною
брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор,
Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор та Троїцьку
надбрамну церкву в Лаврі. Згідно свідчень мазепинських старшин, гетьман
був причетним до зведення в Лаврі дзвіниці з великим дзвоном. На його
кошти було обнесено кам’яною огорожею Печерську лавру [24, c.163].

Великою заслугою І.Мазепи перед Українською церквою стало відновлення
ним у 90-х рр. XVII ст. Переяславської єпископії, яка з початком
наступного століття стала центром гнобленої православної віри на
Правобережжі. Власним коштом гетьман збудував у Переяславі церкву
Вознесіння, що слугувала за єпископський кафедральний собор, при якому
виник і монастир. Саме сюди передав український зверхник придбане ним у
1701 р. знамените Пересопницьке Євангеліє, що нині є в Україні тим
духовним символом, на якому Президент Української держави складає клятву
вірності своєму народові.

Гетьманські будівельні ініціативи зачепили також і Чернігів, Батурин,
Лубни та інші міста Лівобережжя.

Продовжуючи політику гетьмана Богдана Хмельницького, Іван Мазепа
створював сприятливі умови для забезпечення статків українським
монастирям, закріплюючи своїми універсалами права на володіння землями
та угіддями , а також щедро надаючи нові.

5. Початковий етап російсько-шведської війни

та участь в ньому Гетьманату (1700-1708рр.).

Українсько-польські та українсько-шведські зв’язки

На самому початку XVIII ст. в Центрально-Східній Європі вибухнула так
звана довготривала Північна війна, у вир якої силою обставин була й
втягнута Україна, що позначилося на її долі якнайтрагічніше.

Після перемоги під Нарвою у Карла ХІІ був шанс завдати Росії остаточної
поразки. Однак, він вирішив, що тут справу вже зроблено і переніс
операції на територію Речі Посполитої, вважаючи Августа ІІ Саксонського
головним ініціатором створення антишведської коаліції. Така
поблажливість шведського короля надала шанс Петру І спробувати
мобілізувати власні сили та досягти реваншу. Активну участь у спробах
царя взяти реванш були змушені брати й українські війська [25, c.190].

Власне наказ про вихід козацького війська в похід на північ Мазепа
отримав ще напередодні генеральної битви під Нарвою. На допомогу
російській армії було відправлено спочатку Полтавський полк на чолі з
Іваном Іскрою, слідом за ним — Чернігівський під орудою полковника Юхима
Лизогуба, ще через деякий час — Ніжинський та два сердюцьких полки.
Загальне командування 12-тисячного козацького війська було доручено
наказному гетьману Івану Обидовському. Однак це військо не встигло дійти
до Нарви, як поступило повідомлення про трагічну участь російської
армії. Після цього корпус Обидовського влився до складу російської
армії, що відступала до Пскова. Незважаючи на відсутність безпосередньої
воєнної загрози, становище корпусу в умовах зимових переходів
віддаленими від України північними районами Російської держави було
вкрай важким. Не вистачало провіанту, зимової одежі та фуражу. Серед
козаків зростало невдоволення і внаслідок вкрай неприхильного ставлення
російських офіцерів до іррегулярних козацьких підрозділів. Врешті-решт,
після раптової смерті наказного гетьмана Обидовського в лютому 1701 р.
козаків було відпущено на батьківщину. Незабаром на їхнє місце було
прислано 7-тисячний загін під командою гадяцького полковника Михайла
Боруховича. Тоді ж, на початку року Петро І наказав Мазепі особисто
привести на північ Росії значне козацьке військо, однак згодом відмінив
свій наказ, воліючи, аби гетьман пильнував спокій в Україні. На чолі
17-тисячного козацького війська було поставлено миргородського
полковника Данила Апостола.

Саме козакам Апостола першим випало відчути смак перемоги над шведами.
Наприкінці грудня російсько-українське військо на чолі з Б.Шеремєтьєвим
розбило шведський загін генерала Шліппенбаха під Ерестфером. Відомо, що
саме козаки знищили передовий корпус шведів під Стадніцом, що немалою
мірою забезпечило загальний успіх операції. Втім, відомо також, що саме
після цієї перемоги наказний гетьман надіслав Мазепі листа, в якому
вельми песимістично розцінював співробітництво з російським
командуванням, називав росіян лиходіями, які зверхньо ставляться до
козаків і в жодному разі справедливо не діляться з ними здобутими
трофеями. Уже в січні 1702 р. козацький корпус вирушив додому. Немало
козаків, обурених поведінкою російського командування, перейшли на бік
шведів.

У наступні роки походи козаків до місця бойових дій тривають і надалі.
Зокрема, восени 1702 р. козаки Чернігівського полку брали участь у
здобутті шведської фортеці Нотебург (колишньої новгородської — Орєшек,
перейменованої Петром І на Шліссельбург, нині — під Санкт-Петербургом),
Дерпт (нині м.Тарту в Естонії) та Нієншанц у гирлі Неви, де 16 травня
1703 р. цар Петро І заклав Петропавловську фортецю, навколо якої згодом
виросла нова столиця Російської держави — Санкт-Петербург.

Також восени 1702 р. українські війська беруть участь в облозі Старого
Бихова. З 1704 р. козацькі полки активно включаються в боротьбу зі
шведами на території Польщі. Зокрема у квітні на чолі головних сил
української армії в Польщу прийшов сам гетьман Мазепа. У наступні роки
він, а також полковники Михайло Миклашевський, Данило Апостол, Іван
Мирович водили козацьке військо на білоруські та галицькі землі. Під час
цих походів загинув полковник Миклашевський, а полковник Мирович
потрапив до шведського полону, де й помер.

До участі в Північній війні було широко залучено й Україну. Найпершими
на собі відчули цей тягар учасники походів до Естляндії, Лівонії,
Саксонії, Польщі, чимало з яких так і не повернулися більше на
батьківщину. Крім великих людських жертв війна завдавала величезних
збитків економіці України. Адже козаки за своєю природою були не лише
воїнами, а й землеробами та господарями. Вони вирушали в походи на
власних конях, зі своєю зброєю та амуніцією, так само самостійно й
утримували себе. Крім значних матеріальних витрат, участь у війні
відривала козаків від ведення власного господарства, а саме переважна
більшість козацького загалу була головними виробниками [26, c.205].

Восени 1706 р. Карл ХІІ атакував Августа ІІ Саксонського на території
належного йому Саксонського курфюрства і примусив до сепаратного миру.
Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою, Август ІІ розривав
військовий союз з Петром І та відмовлявся від польської корони на
користь короля Станіслава Лещинського. Втративши останнього свого
союзника, російський цар приступив до гарячкової підготовки до війни на
власній території, очікуючи навесні 1707 р. генерального наступу військ
Карла ХІІ та Станіслава Лещинського через Смоленськ на Москву та через
Волинь на Київ. Мобілізаційні заходи Петра болісно вдарили по
українському населенню.

Наприкінці 1706 р. в Україну було передислоковано російські війська. На
потребу утримання та забезпечення всім необхідним 70-тисячної армії цар
наказав гетьману Мазепі підготувати запаси коней і волів, зерна,
продовольства та фуражу, селітри та пороху. Реалізовуючи наказ, у
наступному році українськими селянами було заготовлено тримісячні запаси
фуражу майже для 55 тис. коней, що включали в себе понад дві тисячі
пудів сіна, 131 568 четвериків вівса і 59 500 четвериків борошна.

У цей же час, за наказом Петра, через Дніпро було споруджено два мости
та розпочато прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій цар
надавав важливого значення як опорному стратегічному пункту на шляху
можливого просування ворожих військ. На будівництво фортеці було зігнано
багато селян з навколишніх місцевостей, а також мобілізовано козаків
Київського, Переяславського, Гадяцького, Чернігівського полків [28,
c.221].

На українське населення було покладено виконання так званої “підводної
повинності”, тобто надання транспортних засобів для потреб різних
військових і цивільних осіб російської адміністрації, навіть у розпал
сезонних сільськогосподарських робіт, що не могло не позначитися
негативно на їх якості та рентабельності.

Серйозні матеріальні збитки від війни несла українська зовнішня
торгівля. Традиційні торговельні зв’язки з прибалтійським регіоном, що
здійснювалися через Данціг, Кенігсберг і Ригу, війною було порушено.
Лише кружними шляхами вряди-годи вдавалося ввозити або вивозити товари
із центральноєвропейських торговельних центрів, але робити це з кожним
роком ставало все важче та небезпечніше.

Негативне враження від економічних збитків значно підсилювалося частими
непорозуміннями, що виникали між російськими офіцерами та солдатами,
введеними на українську територію та місцевими козаками, міщанами і
селянами. Власне, перші серйозні конфлікти виникали ще під час походів
українських військ на допомогу російській армії, коли царські офіцери
піддавали іррегулярні козацькі підрозділи муштрі. Найбільш гіркими для
козаків були спомини про намагання генерала фон Паткуля, німця на службі
в царя, котрий хотів обернути українських козаків на солдатів німецького
зразка.

Ще більше конфліктних ситуацій почало виникати із введенням царських
полків на українські землі. Російські офіцери та солдати, виховані в
жорстких умовах розквіту кріпацтва та самодержавства, вже несамохіть
неприязно ставилися до населення України, де існував значно м’якший
політичний режим. Козацькі полковники скаржилися своєму гетьману, що
московські офіцери, які наглядали за проведенням фортифікаційних робіт
на Печерську, козаків б’ють палицями, вуха шпагами відтинають, а тим
часом по їхніх домівкам, залишених без нагляду, розквартировано
російських солдат, котрі грабують майно, коней, худобу і всякі пожитки
забирають, дружин і дочок гвалтують.

Суспільну реакцію на подібні обставини та відносну бездіяльність Івана
Мазепи надзвичайно промовисто ілюструють слова козацьких полковників
Апостола та Горленка, звернуті до гетьмана наприкінці 1706 р.: “Як всі
ми за душу Хмельницького Бога молимо, що він визволив Україну з
польського ярма, так твою душу і кості діти наші проклинатимуть, якщо ти
після себе залишиш козаків у такій неволі!”

Крім економічного занепаду Гетьманнату від продовження Північної війни,
посилення зловживань російської військової та цивільної адміністрації,
не могли не бентежити українське керівництво й можливі вкрай
несприятливі політичні наслідки цього міжнародного конфлікту.

Потреба в максимальному напруженні всіх наявних у Петра І сил для
продовження боротьби зі Швецією висуває на порядок денний російської
політики плани ліквідації автономії Гетьманату та поширення на нього
загальнодержавних форм самодержавного управління. В оточенні царя
обговорювалися плани скасування козацького устрою та передачі
Лівобережної України (чи, принаймні, певної її частини) під управління
князя О.Меншикова чи якогось іноземця (зокрема називалось прізвище
англійського герцога Мальборо). Українському ж гетьману планувалось
“відшкодувати збитки” наданням почесного титулу князя Священної Римської
імперії, з приводу чого вже велись за наказом царя переговори з
австрійським імператором (саме він мав повноваження надання цього
титулу).

У липні 1706 р. Меншиков довірливо радив українському гетьману негайно
самому розпочати реформи політико-адміністративного устрою Гетьманату та
повної ліквідації виборної козацької адміністрації. Нарешті наприкінці
квітня 1707 р. цар Петро І під час військової наради у Жовкві повідомляє
Мазепу про свій твердий намір цілковито реорганізувати козацьку службу
на Лівобережжі за зразком слобідських полків, що означало повну
ліквідацію автономної Української держави. Наскільки болісно був
вражений гетьман насуванням такої перспективи видно з його звернення до
старшини після завершення наради: “Єкди бы я Богу так верне и радитєльне
служил, получил бых наибольшоє мздовозданіє, а здесь хотя б в ангела
премєнился, не мог бых службою и верностію моєю жадного получить
благодарствіа” [31, c.98].

Вкрай несприятливо складалися для України й реалії геополітичного плану.
Адже в тому разі, коли б перемогу у війні святкував Карл ХІІ, а після
детронізації Августа ІІ Саксонського, здавалось, усе до цього і йшло,
при покаранні російського царя українські землі могли стати платою
шведського монарха польському королю Станіславу. У тому ж разі, коли
перемога все ж була б на боці Петра, їх очікувала не вельми приваблива
перспектива реформування політико-адміністративного устрою та ліквідації
автономії. До того ж, інтереси царя з кінця 1690-х рр. фокусувалися
винятково на Балтиці і в разі реальної загрози з боку Карла ХІІ чи його
союзника короля Станіслава, українській стороні годі було сподіватися
від Москви на дієву допомогу. Не варто говорити вже про те, що
зацікавленість Петра І у поверненні Польщі в число своїх союзників не
давала підстав сподіватися на успішне вирішення справи із закріпленням
за Гетьманатом правобережних українських земель.

Таким чином, перед українською політичною елітою гостро постало питання
вибору моделі зовнішньополітичного розвитку. За спостереженнями
О.Оглоблина, в середовищі козацької старшини в цей час найбільш
популярними були дві політичні концепції: перша — реанімації ідеї
Великого князівства Руського як складової частини оновленої Речі
Посполитої та друга — укладення військово-політичного союзу з Кримом, а
через нього і Туреччиною, для боротьби з Росією та Польщею.

Перша концепція, яку можна умовно назвати “гадяцькою” (за її зв’язок з
українсько-польським договором 1658 р.), знаходила своїх симпатиків
серед генеральних старшин і козацької старшини північної та середньої
Гетьманщини — полковників Д.Зеленського, М.Миклашевського, Д.Апостола,
Д.Горленка та інших. У ній старшину найбільше вабила можливість
якнайширше забезпечити станові соціальні та політичні інтереси вищої
козацької старшини як повноправного політичного народу держави. Крім
того, за умови її реалізації за будь-якого розвитку міжнародного
протистояння в Північній війні Україна, здавалось би, нічого не
втрачала, адже польська шляхта та магнати — як прибічники короля Августа
ІІ Саксонського, так і Станіслава Лещинського — були кревно зацікавлені
в тому, щоб перетягти українську еліту на свій бік. А отже й при потребі
захистили б її як перед Карлом ХІІ, так і перед Петром І.

Перші натяки на спробу реалізації цієї концепції відносяться ще до 1703
р., коли стародубський полковник Михайло Миклашевський, перебуваючи з
військами на території Білорусі та Волині, зав’язав стосунки з
впливовими сановниками в оточенні короля Августа. Можливість досягнення
порозуміння України-Гетьманщини з Річчю Посполитою грунтувалась на
втіленні в життя постанов Гадяцької комісії 1658 р., що передбачала
рівноправність сторін. З метою з’ясування правових засад цієї угоди
козацька старшина неодноразово збиралась на таємні наради то на квартирі
генерального обозного Івана Ломиковського, то — полковника Данила
Апостола. За інформацією джерел, для ознайомлення з її змістом Апостол
навіть брав у бібліотеці Печерської лаври текст Гадяцької угоди гетьмана
Івана Виговського з королем Яном ІІ Казимиром.

Друга концепція, “кримська”, також враховувала досвід української
політики з часів гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського та
П.Дорошенка. Очевидною її перевагою було те, що в ній не йшлося про
входження України до якогось іншого державного утворення, а лише про її
вступ до обопільно вигідної військово-політичної спілки. Ще однією її
сильною стороною був соціальний зміст, адже вона не передбачала
реставрації шляхетського землеволодіння та закріпачення селянства [25,
c.84].

Особливо популярною “кримська” концепція була серед козаків південних
полків. Саме з нею дослідники пов’язують і повстання Петрика — вихідця з
Полтавщини, що був у близьких родинних зв’язках з полтавським
полковником Ф.Жученком і служив під началом ще одного полтавчанина,
генерального писаря В.Кочубея. На початку ж XVIII ст. прибічниками такої
моделі розвитку Гетьманату, на думку фахівців-істориків, були
генеральний старшина Василь Кочубей, полтавський полковник Іван Іскра,
кошовий отаман Кость Гордієнко, та колишній полтавський полковник Федір
Жученко (доводився тестем двом першим старшинам).

Гетьман Мазепа, вочевидь, не був ініціатором формування ані першої, ані
другої старшинської групи. Разом з тим, обидві концепції за своїми
цілями і духом не були чужими гетьману. Так само, вочевидь, він бачив й
недоліки як однієї, так і другої. Щодо ідеї порозуміння з Кримом, то
очевидно, що він на той час був не в силах істотно вплинути на перебіг
зовнішньополітичних процесів у Центрально-Східній Європі. Відверто
слабкою була соціальна сфера гадяцької концепції. Та й втрачати значну
частину власного суверенітету на користь Речі Посполитої також не
входило в плани Мазепи.

Втім, саме із зондування можливостей порозуміння з керівництвом Речі
Посполитої Мазепа розпочав пошук нової моделі зовнішньополітичного
розвитку Гетьманату. Документи засвідчують, що перші контакти
українського гетьмана з польським королем Станіславом мали місце в
середині 1705 р. за посередництва близької родички польського короля
княгині Анни Дольської. Від імені короля княгиня запевнила гетьмана, що
Станіслав гарантує Війську Запорозькому збереження всіх його прав і
привілеїв, а Мазепі — титул чернігівського князя. Після цього переговори
продовжувалися у формі обміну зашифрованою кореспонденцією. Але перш,
ніж було укладено угоду, пройшло близько трьох років.

6. Угода гетьмана Мазепи зі Станіславом Лещинським

і Карлом ХІІ 1708 р. Похід Карла ХІІ на Росію. Полтавська катастрофа

Формальну угоду між Мазепою та Станіславом Лещинським було укладено на
початку 1708 р. Що вона передбачала? Згідно договору, Україна мала
об’єднатися з Короною Польською як Велике князівство Руське, на тих
самих правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське. Крім
того, до її складу мала увійти Правобережна Україна. Український гетьман
особисто мав отримати титул князя та пожалування на Вітебське та
Полоцьке князівство на правах васальної залежності від польського короля
(аналогічно до тих, якими володів герцог курляндський).

Зрозуміло, що таке становище навряд чи цілком задовольняло Івана
Степановича. Але, як уже відзначалося вище, договір з польським королем
уводив гетьмана в число потенційних союзників Карла ХІІ. Крім того, на
випадок несприятливого для України розвитку міжнародних процесів у
регіоні він забезпечував для неї бодай мінімум політичних виогд.

Стосовно тексту угоди, що її було укладено гетьманом Мазепою з
представниками шведського короля, у дослідників немає одностайності. Її
оригіналу не збереглося, а варіанти, які знайдено в шведських колекціях
різняться своїм змістом. Найбільш правдоподібним є те, що одночасно з
укладенням угоди Мазепи з польським королем було підписано своєрідну
військову конвенцію з Карлом ХІІ. У цій конвенції підтверджувалися
наміри сторін витіснити царя Петра на північ від Москви та на схід за
Волгу, діючи спільно та допомагаючи один одному. Мазепа брав на себе
зобов’язання залучити до антиросійського союзу слобідських і донських
козаків, калмиків; взяти участь у поході шведської армії на Москву та
передати шведам для розміщення їхніх військ стратегічно важливі у
боротьбі з російським царем північноукраїнські фортеці. Передбачалась
також поставка армії Карла ХІІ продовольства та фуражу з Лівобережжя та
Слобожанщини [18, c.207].

Шведський похід на Москву розпочався на початку червня 1708 р., а 3
липня Карл ХІІ здобув блискучу перемогу над російськими військами під
Головчином. Там 12,5 тис. шведів розгромили 39-тисячну російську армію і
здобули переправу через Дніпро неподалік Могилева. У цій битві шведи
здійснили так звану “мокру” атаку — вдалися до штурму російських позицій
у місцях, де вода сягала їм по шию. Багато російських полків генералів
Рєпніна та Чамберса, “придя в конфузию” (як зазначалося в офіційних
російських рапортах), хаотично відступали, залишаючи противнику
артилерію і боєприпаси.

Не маючи достатньо сил, аби дати Карлу ХІІ генеральну битву, Петро І
віддав військам наказ відходити на схід, застосовуючи тактику “спаленої
землі”. До російських солдат і офіцерів було доведено “строжайший наказ”
Петра “везде провиант и фураж, також хлеб стоячий на поле и в гумнах или
житницах по деревням… жечь, не жалея и строенья”, а також знищувати
мости, млини, а місцевих жителів разом з худобою виганяти в ліси.
Драгуни та іррегулярні частини були зобов’язані шведські війська
“обжиганием и разорением утомлять”.

Як же сприйняв гетьман Мазепа звістку про похід головних сил Карла ХІІ в
Україну? Для нього це стало справжнім шоком. Адже перетворювати Україну
на театр бойового суперництва Карла ХІІ та Петра І аж ніяк не входило в
плани гетьмана. Крім того, незважаючи на тверде бажання мати при собі
якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р., за наказом
російського командування, воно було досить розпорошеним. Так, близько 3
тис. козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу
Київському та Білоцерківському полкам, 6 тис. осіб з різних полків — до
Литви, під Пропойськ, ще 3 тис. з Ніжинського, Переяславського та
охочекомонного — до Смоленська. Під повним контролем російського
командування перебували й сіверські полки, особливо Чернігівський і
Стародубський.

Отримавши повідомлення про вступ армії Карла ХІІ в Північну Україну,
Мазепа під різними приводами прагне уникнути контролю за своєю
діяльністю з боку російського керівництва. Отримавши виклик на військову
раду до фельдмаршала Шеремєтьєва, на яку мав прибути сам цар, гетьман,
зупинившись в містечку Борзна, вдав із себе смертельно хворого. Коли ж
небіж Івана Степановича Андрій Войнаровський повідомив дядька про намір
О.Меншикова провідати його, то Мазепа вранці 24 жовтня разом з невеликим
військом, що складалося з козаків Лубенського, Миргородського та
Прилуцького полків (загалом близько 5 тис.) вирушив назустріч шведському
королю [23, c.218].

На переправі через Десну гетьман звернувся до козаків з натхненною
промовою: “Братья пришла наша пора; воспользуемся предоставившимся
случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все
совершенные ими жестокости и несправедливости охраним на будущия времена
нашу свободу и права козацкия от их посягательств! Вот когда пришло
время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною
свободною и ни от кого независимою. Вот к какой будущности я вас
призываю. Вы, братья, верно достигнете этой цели при вашем мужестве и
при содействии шведского короля, который предлагает нам воевать москалей
вместе со шведами”.

Увечері 28 жовтня 1708 р. Мазепа прибув до табору Карла ХІІ. Розпочався
новий етап української історії.

Після укладення союзницьких домовленностей між Мазепою та Карлом ХІІ,
українськими земплями покотився московський терор, політичний поділ
України й загроза соціяльної анархії вплинули на ставлення української
людності до українсько-шведського союзу. Одним з найголовніших завдань
московської політики на Україні на рубежі 1708 і 1709 р. було привернути
до себе українську старшину й позбавити Мазепу її політичної підтримки.

Заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини
перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського.
Дезерція поширюється й серед тої старшини, що була у шведському таборі.
Миргородський полковник Д.Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а
згодом компанійський полковник Г.Ґалаґан  і корсунський полковник А.
Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі
проти шведів і гетьмана Мазепи [32, c.228].

Дезерція в лавах мазепинців мала дуже негативний вплив на ширші кола
української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 р.,
частішають випадки втечі козаків та компанійців. Військо Мазепи тануло,
і це викликало у шведів почуття розчарування і недовір’я до українського
союзника, що позначилося й на ставленні їх до місцевого населення.
Справді, відносини між шведами й населенням України дедалі гіршали.

Воєнна руїна, вимоги військового командування, реквізиції, надужиття
солдатески — з одного боку, двоєвладдя й московська пропаґанда робили
своє діло. Людність або тримається пасивно, або навіть подекуди виступає
проти шведських загонів. Наприклад, мешканці («громада») м. Пирятина під
час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили,
и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці м. Смілого
відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському
генералові Ренне. Так само населення м. Веприка у грудні 1708 р.
озброїлося, щоб відбити шведів. Подібне було в Зінькові та в інших
містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, пише: «Ми
несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням
того краю, куди ми ввійшли».

Та гетьман Мазепа був не з тих, хто здається на ласку долі. Після
тимчасової депресії, викликаної тривогами й поразками восени 1708 р.,
Мазепа, незважаючи навіть на кепський стан здоров’я, розпочинає зимову
кампанію 1708-1709 рр. з надією на щасливий кінець боротьби.

Невдала експедиція на Слобідську Україну спричинилася до вибуху
партизанської війни проти шведів.

Неабияке значення в антимосковських планах Карла XII і Мазепи в
1708-1709 рр. мала надія на допомогу короля Станислава Лещінського,
який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассав, мав зайняти
Правобережну Україну й піти далі, на лівий берег Дніпра. Мазепа кілька
разів посилав своїх довірених людей до Станислава, закликаючи його
прискорити похід на Україну. В листі до короля з Ромна 5 грудня 1708 р.
Гетьман писав: «Чекаю щасливого і скорого в. к. м. прибуття, щоб ми
могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського наміру
одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами
своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну» [32,
c.229].

Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльности гетьмана
Мазепи в 1708-1709 рр. були невеликі. Але немає сумніву, що нова
турецько-російська війна, що почалася в 1710 р. і закінчилася Прутською
поразкою Росії року 1711, була одним із наслідків Мазепиної політики. І
найголовніше те, що тоді, за тих вийнятково складних, майже безнадійних
обставин, на всю широчінь виявився великий дипломатичний талант Мазепи,
який вперше за все своє довге життя й десятиліття державно-політичної
діяльности міг одверто провадити свою власну зовнішню політику —
політику незалежної Української держави.

Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший
план проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на
особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця
Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні
важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й
Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою
забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя.
Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна,
потрібного для війська. У Полтаві були досить міцні українські
автономістичні настрої.

Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву,
закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального
бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець
визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було
обсаджено московською залогою.

Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям
союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в
організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і
Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а
також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції.
Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської
аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на
увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.

Але цей добре розроблений план не вдався. Петро І, зважаючи на
стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й
значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для
оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення
(мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави
Петро призначив полковника А.С. Келіна.

Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли
здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня
розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів
важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало
допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе
важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна
доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав,
зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані
російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г.
Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло
Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира
Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до
Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій 83. І хоч
становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й
ситуація союзників була не легша [23, c.251].

Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав
генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її,
обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але
катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій.

Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між
ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були
розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусила прийняти бій у
надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час
нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування
було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська
гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю
хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.

Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили,
що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке
військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На
світанку 27 червня шведи напали на російське військо. Опускаючи сам хід
битви, зазначимо тільки, що на 11-ту годину ранку бій був закінчений.
Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько
3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією. Серед полонених були
фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили
велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського
війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.

Друга частина шведської армії під командою Левепгавпта пішла вниз по
Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по
п’ятах гналися кіннота Меншікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30
червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений
був скапітулювати. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28
гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.

Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й
кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли
переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля,
щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском
російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли
гетьман Мазепа та інші українські державні діячі [7, c.92].

«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському
не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку
імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і
прилучень на цілі… століття» [10, c.228].

Для України це була катастрофа. Політичні плани гетьмана Мазепи та його
однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу
московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах
російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне.
Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями
незламну державну волю української нації.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив
традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З послідовністю
він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на
землі. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис.
маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Ревний покровитель
православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков,
споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи
Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як
«Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона
спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2
тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень
державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: “від
Богдана до Івана не було гетьмана”. Свою владу він ототожнював з
могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких
посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від
деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній
політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину.
Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час
Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення
максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне
невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців.
Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко
(Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там
заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти
старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину
Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських
татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення,
популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже
вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю
активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією
яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової турецької фортеці на
Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому
монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна
особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар
скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники
заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для
царя, як Іван Степанович Мазепа». Від Петра I Мазепа отримав чимало
нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену св. Андрія
Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної
Римської Імперії.

Проте на початку XVIII ст. у стосунках із царем з’являється
напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі
за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками
виступали російський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII —
обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду
катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник
західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство
взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше
контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї».
В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р.
традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги.
Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів —
поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі
шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі.
Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке
вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Коли
поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина,
положення якої було пов’язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони
скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська,
які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві
Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман
став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити
його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого
покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став
погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I.
Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти
чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею.
Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від ненависних поляків,
що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав
вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28
жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну,
Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік
шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті,
підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії
Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем
аж до

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням».
Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю
Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков
і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про
бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська,
заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи,
змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом
Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового
гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван
Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських
військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в
них настороженість. Тому велика частина українського населення не
захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою
українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці.
Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали
Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого
заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар
видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого
запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників
маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та
заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р.
відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській
історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися
плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила
собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися
на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини
міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і
Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії.
Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований
у Галаці. Через два роки турецькі мародери в пошуках скарбів, розкопали
могилу і не знайшовши їх, викинули тіло гетьмана на вулицю. Згодом
козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Список використаних джерел

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.,
1993.

Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ. ст., с. 5-45, і
комент.В.Г.Скарабея. – Одеса: Маяк, 1994. – 392 с.

Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.:
Навч. посіб. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана /
Пер. з фр. – К., 1991.

Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів
до сьогодення: Хронологічний довідник. – К.: Наукова думка, 1995.

Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: російсько-українські відносини
другої половини XVII-першої чверті XVIII ст. – К., 1995.

Греченко В.А. Історія України: Короткий нарис. – Х., 1996.

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа – К.: Лыбидь, 1991.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.
Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991 (Пам’ятки іст. думки
України). – 1991.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII
ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996.

Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Том 2. – К.: Глобус, 1991.

Єфіменко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992.

Історичні постаті України: Історичні нариси / О.В.Болдирев. – Одеса:
Маяк, 1993. – 384 с.

Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: Світ, 1996. – 488 с.

Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст. / В.Замлинський. – К.: Україна,
1993. – 369 с.

Історія України: навчальний посібник За редакцією Б.Д. Лановика. – 3-тє
вид. випр. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 574 с.

Історія України: нове бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та
ін.; під ред. В.А.Смолія. – К., “Альтернативи”, 2000. – 464 с.

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ
ст.: навч. посіб. – Х.: ООО “Одіссей”, 2001. – 480 с.

Костомаров М. Галерея портретів / Пер. з рос. – К., 1993.

Костомаров Н.И. Мазепа. – М: Республика, 1992. – 335 с.

Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 519 с.

Крупницький Б. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – К., 2002.

Мельник Л.Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709
рр.). – К., 1995.

Мицик Ю.А. Мазепа І.С. // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ
– Запоріжжя, 2002. – С. 303-304.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк-Париж-Торонто,
2001.

Павленко С. Міф про Мазепу. – Чернігів, 1998.

Підкова І.З., Шуст Р.М.. Довідник з історії України – Т. 1. – К.:
Генеза, 1993; Т. 2. – К.: Генеза, 1995.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, 1993.
– 608 с.

Субтельний О. Мазепинці. – К: Либідь, 1994. – 240 с.

Субтельний О. Україна: історія. – К: Либідь, 1993. – 720 с.

Фігурний Ю.С. Діяльність гетьмана Івана Мазепи в контексті українського
державотворення: досягнення і прорахунки // Українознавство. – 2002. –
Число 4. – С. 227-229.

Фігурний Ю.С. Проблема вивчення державотворчої діяльності гетьмана Івана
Мазепи у закладах освіти України // Збірник наукових праць НДІУ. – К.,
2004. – Т. ІІ. – С. 427-436.

PAGE

PAGE 2

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020