.

Соціально-економічне становище Сербії ХІІ-ХIV ст.ст. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
80 3285
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Соціально-економічне становище Сербії ХІІ-ХIV ст.ст.”ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Держава Неманичів

Розділ 2. Соціально-економічний розквіт Сербських земель та передумови
розвалу Сербської держави

Розділ 3. Початок Османської експансії, вплив розпаду Сербського
царства на соціально-економічне становище краю

Розділ 4. Соціальні верстви та міста Сербії ХІІ-ХIV ст.ст.

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження даного періоду цікава тим, що до кінця 12
століття Сербія була під впливом Візантії, і тільки у 13-14 століттях –
незалежна держава. Цікавим є дослідження соціально-економічного
становища Сербії в період незалежності та її розквіту, вплив внутрішньої
та зовнішньої політики та соціально-економічне становище держави.

Обєкт дослідження: соціально-економічне становище Сербії 12-14 ст.ст.

Предметом дослідження є політичні передумови для соціально-економічного
розвитку Сербії досліджуваного періоду (ХІІ-ХIV ст.ст.), внутрішня
соціально-економічна політика та вплив зовнішньої політики та
соціально-економічне життя країни.

Мета дослідження скласти загальну картину соціально-економічного життя
на сербських землях у ХІІ-ХIV ст.ст.

Завдання, виходячи із мети, ми ставили перед собою наступні:

висвітлити особливості соціально-економічного становища Сербії в
досліджуваний період;

охарактеризувати передумови найважливіших подій у
соціально-економічному розвитку Сербії у ХІІ-ХIV ст.ст.;

данати аналіз соціальному устрою та економічному стану в різні роки
досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки даного дослідження визначені темою курсової роботи і
охоплюють у ХІІ-ХIV ст.ст.

Джерельна база. Важливою підставою для будь-якого історичного
дослідження є наявність широкого вивчення кола джерел, документальної
бази та наукової літератури. Дані з цього питання можна почерпнути з
історіографічних праць та статей, посібників з історії зарубіжних
слов’ян тощо. Серед найбільш відомих праць по досліджуваній проблемі
слід виділити працю Френсіса Дворника “Слов’яни в європейській історії
та цивілізації” та курс лекційного матеріалу за редакцією професора
В.І.Ярового “Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ
ст.)”.

Методологія дослідження обумовлює обєктивних підхід і такі методи
дослідження як збирання інформації та її аналіз (літературний метод),
хронологічний та ретроспективний метод, методи порівняння та
узагальнення.

Теоретична та практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при
підготовці відповідних тем із всесвітньої історії тощо.

Практичне застосування може знайти під час лекційних, семінарських,
консультативних занять у ВУЗах, в процесі проходження студентами
різного роду фахових практик, в ході наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом.

Робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку
використаних джерел та додатку.

Основна частина складається з 4 розділів.

Загальний обсяг роботи – 30 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ДЕРЖАВА НЕМАНИЧІВ

Події сербської історії другої половини X — початку XI ст. не існує
жодних відомостей, і лише одне з джерел згадує, що в Сербії у 1015 р.
правив Володимир, якого одні дослідники вважають прямим нащадком
Чеслава, інші ж — сином Петрислава, короля Далмації. Володимир був
одружений з дочкою болгарського царя Самуїла — Косарою, — і ця обставина
виявилася для нього фатальною: побоюючись претензій Володимира на
болгарський престол, тогочасний правитель Болгарії — Йоанн Владислав —
запросив його в 1016 р. до себе в гості у місто Преспа й підступно вбив
[7, c.215].

З 20—30-х років XI ст. сербські державні утворення — Рашка, Захум’є,
Дукля (Зета) — після недовгого періоду залежності від Болгарії потрапили
у васальну залежність від Візантії. Така ситуація зберігалася протягом
усього XI ст., незважаючи на неодноразові, інколи успішні, виступи
сербів проти загарбників. Наприклад, жупан Рашки Вукан досить вдало
воював проти візантійського імператора Алексія І Комніна.

Боротьба сербів проти Візантії тривала й у першій половині XII ст.,
особливо активізувавшись під час візантійсько-угорської війни 1127-1129
рр., а потім — за правління жупана Уроша II, онука Вукана. Справу Уроша
згодом продовжив його брат Деса, але також невдало [10, c.214].

У 1165 р. великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно
важливу й неординарну роль як у галузі державотворення, так і в царині
дальшого розвитку й зміцнення православ’я.

Основним джерелом відомостей про життя та діяльність Стефана Немані є
житіє, написане його молодшим сином Растком. У ньому повідомляється, що
Стефан Неманя народився у 1114 р. в містечку Рибниці поблизу Подгориці в
Зеті, куди втік від переслідувань родичів його батько. Стефана охрестили
спочатку латинські, а згодом, після його переселення до Рашки,
православні священики. У той час, коли великим жупаном був його старший
брат Тихомир, Неманя, згідно з поширеною тоді практикою, управляв однією
з областей держави. Рішучий і амбітний, Стефан Неманя зумів заручитися
підтримкою Візантії, довівши тим самим свою перевагу над братами, й став
великим жупаном Рашки.

Очоливши центральну сербську область Неманя, як і всі його попередники,
поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і
поширити свою владу на інші сербські терени, об’єднавши їх у межах
однієї держави. Після кількох невдалих спроб, одна з яких випала на час
війни Візантії проти Венеції (1171—1172), йому пощастило розв’язати
першу проблему. З 1183 р. Неманя розширював територію власної держави,
поступово приєднавши до неї Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар,
Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохію, Косово, Скоп’є, землі у верхній
течії річки Вардар та між Західною і Великою Моравою, а також Ніш,
Бране, Дубочицю тощо. Неманя підкорив декілька міст за межами етнічних
сербських земель: Перник, Велбужд (Кюстандил), Житомиськ. Єдине, чого
він не домігся, це повернення Боснії, яка на той час стала самостійною
державою [15, c.34].

Завдяки успішній діяльності Стефана Немані Сербія наприкінці XII ст.
перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському
півострові. Саме за його правління виникла перша середньовічна сербська
держава, яка охоплювала переважну більшість земель, населених сербами.
Стефан Неманя увійшов у історію свого народу не тільки як збирач
утрачених частин своєї батьківщини і обновник, а й як засновник династії
Неманичів, що правила Сербією понад 200 років.

1195 р. Стефан Неманя добровільно зрікся престолу на користь свого
середнього сина Стефана, прийняв постриг (діставши при цьому ім’я
Сімеон) і 1200 р. помер у щойно заснованому першому сербському монастирі
Хіландар на Афоні [12, c.58].

Ще за життя батька двоє старших синів — Вукан і Стефан — почали
змагатися за батьківський престол. Боротьба тривала й після смерті
Стефана Немані, до перших років XIII ст. Попервах щастя посміхнулося
Вуканові, який за підтримки угорського короля Імре в 1202 р. прогнав
Стефана й став великим жупаном. Закріпити свою перемогу Вуканові не
судилося. 1205 р. Стефан повернув собі верховну владу, залишивши
старшому братові місце “великого князя” однієї з областей. Акт
перенесення мощей Стефана Немані (Святого Сімеона) з Хіландара до
монастиря Студениця сприяв остаточному примиренню братів. Важливу роль у
цьому відіграв наймолодший син Стефана Немані — Растко, більше знаний
під ім’ям Сава, яке він прийняв після постригу. В такий спосіб
здійснилося бажання Стефана Немані, який заповідав престол саме
Стефанові, а не Вукану [10, c.217].

Від початку ХІП ст. розпочинається новий період в історії не тільки
сербів, а й усього Волконського півострова. Унаслідок четвертого
хрестового походу впала Візантійська імперія. На її території виникла
низка нових самостійних держав, що призвело до істотних змін у розподілі
сил як усередині регіону, так і навколо нього. На тривалий період
вирішального значення для кожної з новоутворених країн набули відносини
з провідними західними державами.

Одним із перших на Балканах це зрозумів Стефан Неманич. У 1208 р. він
одружився вдруге, взявши за дружину венеціанську принцесу (його першою
дружиною була візантійська принцеса Євдокія). Орієнтація на Захід
виявилася правильною, і в 1217 р. Стефан одержав від папи Римського
Інокентія III корону, здобувши право називатися не великим жупаном, а
королем Сербії. Повний його титул був таким: “Стефан, король усієї
Сербської землі, Діоклітії, Травунії, Далмації та Захлум’я”. Сербія
вперше у своїй історії стала королівством, а Стефан дістав прізвисько
Першовінчаний.

1219 р. відбулася ще одна подія, яка справила величезний вплив на процес
становлення Сербії як повноцінного королівства: сербська православна
церква здобула автокефалію (самостійність). Вирішальну роль у
розв’язанні цього питання відіграв Сава Неманич, котрий і став першим
сербським архієпископом. Він одразу розгорнув активну діяльність,
спрямовану на зміцнення сербської церкви, вироблення основних духовних і
організаційних засад її існування, причому таких, які мали виразно
національне забарвлення [7, c.218].

Після смерті Стефана Першовінчаного (1228 р.) на сербський престол
зійшов його старший син Радослав, який перебував під значним впливом
епірського володаря Іоанна І, будучи одруженим з його дочкою. Це
призвело до переорієнтації сербської політики із Заходу на Схід.
Радослав царював недовго: невдоволені його політикою сербські феодали
домоглися зречення короля й передали владу молодшому синові Стефана
Першовінчаного — Владиславу. Владислав узявся шукати підтримки в іншого
сусіда Сербії — Болгарії — і таки знайшов. Він залишався на сербському
престолі десять років. Коли регіональне лідерство Болгарії у зв’язку з
появою на Балканах монголо-татарів було поставлене під сумнів, сербська
феодальна верхівка рішуче втрутилася в хід подій, передавши владу
третьому синові Стефана Першовінчаного — Урошу. Урош майже тридцять
років правив Сербською державою, забезпечивши недоторканість її кордонів
і досить міцні позиції у відносинах із сусідами [12, c.63].

Уроша зараховують до когорти найславетніших сербських державців.
Скориставшись тим, що зовнішньополітичні чинники були майже протягом
усього періоду його правління сприятливими для сербів, він досяг
значного посилення сербської держави, зростання її міжнародного
авторитету. За нього Сербія перетворилася на активного учасника
регіонального політичного процесу, значні зрушення відбулися у
внутрішньополітичному й економічному житті, новий поштовх для розвитку
дістали література та культура.

Уроша скинув з престолу його старший син Драгутин, який так і не
дочекався від батька дозволу перебрати владу в одній з областей.
Драгутин став сербським королем у 1276 р., але вже у 1282 р. зрікся
престолу на користь свого молодшого брата Мілутина. Мілутин правив
Сербською державою майже сорок років (1282-1321) [7, c.219].

РОЗДІЛ 2

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗКВІТ СЕРБСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ТА ПЕРЕДУМОВИ РОЗВАЛУ СЕРБСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Мілутин проявив себе як видатний державний діяч. Завдяки його
політичному талантові Сербія наприкінці XIII — на початку XIV ст.
здобула чимало великих успіхів, перетворившись урешті-решт на
найпотужнішу силу на Балканському півострові. Збільшилася територія
країни, процвітали економіка та культура, було збудовано багато нових
церков і монастирів. Доба Мілутина значною мірою підготувала розквіт
середньовічної Сербської держави, що його зазвичай пов’язують з епохою
царя Душана.

Душан успадкував сербський престол від свого батька Стефана, котрий
правив під ім’ям Уроша Ш й увійшов в історію головним чином як засновник
монастиря Дечани. Уроша Ш сербські історики називають найтрагічнішою
постаттю серед усіх Неманичів. Останньою з подій, що дала підстави для
такої характеристики, стала боротьба за владу з власним сином, яка
тривала протягом 1330—1331 рр. і закінчилася поразкою батька.

Правління сина Стефана Душана (1331-1355) позначає найславетнішу добу
сербської історії. Молодий король був обдарованим та енергійним
правителем і талановитим полководцем. Він запровадив ефективну систему
управління, здійснив нову кодифікацію права і сприяв розвитку торгівлі
та ремесел.

Стефан Душан встановив добрі відносини з великими торговельними
республіками Дубровником та Венецією, ставши почесним громадянином
останньої. Він умів знаходити хороших керівників і досвідчених
фінансистів та здобувати їхню віддану підтримку. При його дворі було
дуже багато «фахівців» з різних країн Європи, служба яких принесла йому
багато користі. Усе це сприяло значному піднесенню матеріального
добробуту, що був помітний у Сербії протягом його правління [3, c.24].

Угорщина за Людовіка Великого Анжуйського (1342-1382) постійно виявляла
підозріло жвавий інтерес до Сербії і продовжувала відігравати
інтриганську роль захисника західного християнства й папства проти
схизматиків-слов’ян. Але Душан поводився дуже мудро і робив усе можливе
для збереження миру на своїх північних кордонах, аби мати вільні руки
для дій на Півдні.

Династична боротьба на кшталт громадянської війни між Палеологами та
Іоанном Кантакузином розхитувала самі підвалини Грецької імперії. У
перші дні конфлікту Іоанн знайшов прихисток при дворі Душана. У 1340 р.
Душан насамперед виступив проти Анжуйських і завоював албанське
узбережжя аж до Валони. Далі він поширив своє правління на решту Албанії
та Македонію [10, c.223].

До 1348 р. він уже заволодів також Епіром та Фессалією, досягши кордонів
Каталонського герцогства Афінського. Душан мав дружні стосунки з
болгарським царем Іваном Олександром (1331-1371) і одружився з його
сестрою Оленою. Фактично після своєї великої поразки від сербів у 1330
р. Болгарія певною мірою перебувала під сербською зверхністю.

Ці воєнні та політичні успіхи підштовхнули Душана до ідеї посісти місце
візантійських імператорів у Константинополі. Як перший крок до втілення
цього плану, він проголосив себе у 1346 р. «імператором сербів і греків
(ромеїв), болгар та албанців». Він був урочисто коронований
архієпископом Іоанікієм Печським, піднесеним до сану патріарха, і
влаштував у Скоплє пишний двір на зразок візантійського [4, c.53].

У Сербії було запроваджено візантійські титули та багато що з
візантійського церемоніалу. Одним із перших заходів нового імператора
стало видання його Законника — відомого правничого кодексу, який є
водночас одним з найважливіших існуючих документів, що характеризує
соціальні умови й культуру Сербії XIV ст.

Душан дістав також добру нагоду відвоювати втрачені провінції Гум та
Боснію. Бан Боснії Стефан, котрий у 1349 р. напав на Сербію, поплатився
симпатією численних богомілів за свої переговори з папством, і багато
хто з його підданих воліли б мати за свого сеньйора й володаря
сербського імператора.

Душан мав непогані успіхи в Гумі, коли два напади — Кантакузина на
Півдні й угорців — змусили його змінити театр воєнних дій. Зрештою,
після того, як він розгромив Людовіка Угорського та його хрестоносців у
1353 р., серби захопили Белград [15, c.69].

Душан вважав, що прийшов час позбутися свого суперника у Константинополі
й захопити імперське місто на Босфорі, Він знав, що багато греків,
виснажених тривалою громадянською війною, занепокоєних загрозою з боку
турків-османів і незадоволених своїми правителями-суперниками, радо
зустрінуть сильну особу, здатну врятувати гинучу імперію. Але доля була
проти Душана, і його життя урвалося в розквіті сил, у віці 48 років, у
розпалі його приготувань до гаданого нападу на Константинополь (1355
р.).

Передчасна смерть Душана обернулася лихом для всіх Балкан. Він був одним
з небагатьох, хто тоді ясно передбачав небезпеку, що загрожувала
християнству з боку турків.

У 1353 р. Іоанн VI Кантакузин звернувся до турків по допомогу проти
Іоанна V Палеолога та військ його тодішніх союзників — одного
болгарського й одного сербського загонів [5, c.78].

Турки буквально розшматували ці два союзні загони поблизу Димотики;
серби постраждали навіть більше, ніж болгари. Це було перше
попередження, якого Душан не міг не помітити. Коли потому турки
утвердилися в Галліполі, Душан досить добре зрозумів, що це віщувало.

Він виявив свій намір очолити військовий союз усього християнського
світу проти турків і довів його серйозність відправкою почесного
посольства до папи Інокентія VI в Авіньйон. Він прямо заявив про свою
готовність визнати папу батьком усіх християн і наступником Петра.

Він також був готовий сприяти миру і дружнім стосункам між католиками та
православними у своєму королівстві. Папа радо зустрів пропозицію Душана
і висловив бажання призначити його «капітаном усього християнства» [10,
c.229].

На шляху до Сербії папські легати, єпископ Варфоломій з Трогіра (Трау)
та вчений француз Петро Фома з Перигора, зустрілися в Пізі з імператором
Карлом IV, королем Богемії. Карл дав їм листа, в якому підтримував
наміри Душана та вітав його як братнього слов’янського правителя.

На жаль, Людовік Угорський зірвав цей план своїм недоречним нападом на
Сербію, викликаним, можливо, заздрістю до нового речника християнства.
Смерть Душана невдовзі поклала край усім проектам такого роду.

РОЗДІЛ 3

ПОЧАТОК ОСМАНСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ, ВПЛИВ РОЗПАДУ СЕРБСЬКОГО ЦАРСТВА НА
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ КРАЮ

У 1365 р. один із намісників — Вукашин Мрнявчевич — проголосив себе
королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії.
Брат Вукашина — Углєша — став деспотом в іншій частині Сербського
царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і
князь Лазар Хребелянович. Цар Урош остаточно втратив контроль над
країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів.

У 1371 р. відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолювали
Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали
нищівної поразки, а обидва державці загинули [12, c.81].

Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави
й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши
період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських
народів з османами [8, c.105].

Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним
ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника.

Сербія перетворилася на друго- чи навіть третьорядну країну без жодних
шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало
безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.

Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували
місцеві можновладці: брати Йован та Константан Деяновичі (Драгаші),
Джурадж Балшич, Бук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та
ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що
король — Марко Мрнявчевич, син Вукашина, — одним із перших серед
сербських правителів визнав себе васалом османів [15, c.73].

Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже всю
Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на
північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить
швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за
проголошення себе наступником Неманичів та об’єднання сербських земель
[7, c.224].

До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою
Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив
свою владу на більшу частину території колишнього Душанового царства.
Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Вук
Бранкович, який правив у Косово та Скоп’є, і Джурадж Балшич, правитель
Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об’єднання всіх сербських
земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив
спрямувати на боротьбу проти османів [10, c.228].

На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під
проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на
Дубравниці поблизу міста Парачин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш,
проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником.
Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами,
що давало сербам змогу досить успішно чинити опір [8, c.91].

Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже
30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома
його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське
під проводом князя Лазаря.

На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються
король Боснії, правителі волоський і албанський, герцеговинці, болгари,
хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром
свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а
лівим — боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим
флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та
інші союзницькі загони розташовувались у ар’єргарді.

Точних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що
спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму
фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького
центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із
сербських воїнів — Мілош Обілич — дістався командного пункту османів
(зробивши для цього вигляд, шо перейшов на бік султана) й убив Мурада,
що викликало сум’яття в турецькому таборі.

b f h ‚ ? E l

o

h

h

h

l

a

o

!-!2!X!?!¬!A!AE!Z#?%?%?%¬%®%?%oeoeooeooeoeooeoeocoeoeoeoeoaoaoaoOoAe·®·®
·®c’†v† ha

ha

ha

ha

aJ – ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

aJ ha

ha

ha

aJ ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

ha

6Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ
приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого
претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів
вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали
натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула,
інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто
потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого
відразу стратили.

Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж
повернулося додому, не переслідуючи сербів [12, c.73].

Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада, створила в
сучасників враження, що перемогу в бойовищі одержали серби. Європа
святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки
Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та
інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну
більшість представників славних аристократичних і дворянських родів
(серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вукович і Вук
Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками)
та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який — єдиний серед
сербських правителів — намагався зупинити процес розпаду цілісної
сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія не
зникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна
подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший
бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.

Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького
султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату
щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах
[3, c.88].

Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час
виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Вук мали
регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря —
Олівера — стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною
мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої — Сигізмунд —
уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши
будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і
Честин.

Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти
ослаблених і роз’єднаних балканських держав і державних утворень,
поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість
сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині [15, c.77].

Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони
із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв’язати
“турецьку проблему”, проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його
військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому
бою у складі турецької армії особливо відзначився сербський загін під
проводом Стефана Лазаревича.

Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені
усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра.
Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські
можновладці намагалися укладати союзи з однією “великою” регіональною
силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти
турків або турецького султана проти угорців.

Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у
1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з
Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять
років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном
Магометом І.

РОЗДІЛ 4

СОЦІАЛЬНІ ВЕРСТВИ ТА МІСТА СЕРБІЇ ХІІ-ХIV ст.ст.

Політична й соціальна еволюція сербів у досліджуваний період була
складнішою, ніж у болгар, оскільки серби мали прямі контакти не лише з
Візантією, але також із Заходом. Тому природно, що в розвитку сербів
можна побачити і західний, і східний впливи.

Влада сербських правителів була більш абсолютною, ніж у болгарських
царів. Це пояснюється тим фактом, що на початку незалежного політичного
життя Сербії в країні не було аристократії. Єдина згадка про існування
знаті, а також і князя, є у відомостях про нарентан. Померлі королі
проголошувалися святими, як траплялося і в Болгарії. Цей звичай був
свого роду пережитком титулу «божественний» (theios), який надавався
римським і візантійським імператорам [10, c.218].

З XIII ст. сербських королів за життя називали «святонародженими»,
оскільки вони були спадкоємцями та нащадками св. Симеона (Стефана
Немані), канонізованого Церквою. Це сербський варіант візантійського
porphyrogennetos — «багрянородний», титулу, що надавався нащадкам
правлячого імператора.

Сербські королі також претендували на візантійський титул autocrator як
вираження абсолютної влади монарха (samodr?a, або carikralj). Навіть
Стефан Душан додав цей титул до помпезного «Імператор Сербії та Романії
(Візантії)», зберігаючи королівський титул для спадкоємця престолу.

Серби наслідували ще одну візантійську практику — призначення членів
династії співправителями. В деяких випадках цей звичай мав компенсувати
недолік сербського державного устрою. Він був зумовлений тим, що
спадковий принцип престолонаслідування не набув достатнього розвитку, і
король обирав своїм спадкоємцем будь-якого члена династії на свій розсуд
або за рекомендацією зібрання знаті, яке представляло народ. Повністю
принцип виборності застосовувався в Боснії і став однією з головних
причин падіння недовговічного Боснійського королівства.

Візантійські та західноєвропейські елементи можна також віднайти і в
символах королівської влади. Сама корона мала західне походження і була
надана Стефану Урошу І папою. Трон часто зображується на фресках і
монетах. Король, сидячи на троні, тримає в одній руці скіпетр, або меч,
або увінчану хрестом державу, а іноді корогву та хрест. Він одягнений у
багряну мантію та оздоблений дорогоцінностями пояс. Як і візантійці,
болгари та серби не знали жодних геральдичних символів. Утім, золотий
двоголовий орел або лев з’являються-таки у гербі деспотів і, очевидно,
були запроваджені завдяки західним впливам. Боснія, що була у тіснішому
контакті з Угорщиною, наслідувала угорську традицію щодо геральдики [15,
c.91].

Як і в попередній період своєї історії, Сербія залишалася поділеною на
провінції, що називались ?upa, кожною з яких керував жупан. Він
представляв короля і не лише тримав у своїх руках урядування провінцією,
а й водночас був місцевим суддею та командувачем провінційного війська.

Фінансами відали спеціальні урядовці, які займалися також збиранням
податків. Спершу будь-який службовець від старости села до міністра та
члена династії називався knez — титул, що відповідав латинському comes.
Пізніше цей титул став застосовуватися виключно до членів вищої знаті, а
під кінець сербської політичної незалежності він майже прирівнювався до
титулу королівського. Службовці називалися владарями (vladalac,
vladusti).

3 XIII ст. було запроваджено деякі візантійські титули, наприклад
sevast, від грецького sebastos (величний), та kefalija, спершу для
означення воєначальників у прикордонних містах. Придворні мали такі самі
титули, що й при всіх інших дворах, але на додачу з епітетом «великий» —
ще одним запозиченням візантійського звичаю [12, c.101].

Прийнявши титул імператора, Стефан Душан запровадив багато візантійських
посад і титулів, але він уникнув повного відтворення візантійського
придворного церемоніалу. Він скасував титул жупана і замінив жупанів
управителями з грецьким титулом kefalija, а також створив нову посаду
придворного судді. Посади жупанів збереглися лише у Боснії. Канцелярія
сербських королів і царів була загалом організована на візантійський
зразок.

Аристократія у Сербії почала виникати лише з кінця XII ст. під впливом
як Західної Європи, так і Візантії. Представники вищої знаті, що
походили з родів жупанів, з числа інших провідних службовців і нащадків
відгалужень королівської династії, спершу називалися velmo?e (вельможі,
тобто великі люди), але пізніше став уживатися переклад слова archon
(командувач, правитель) — vlastelin, мн. vlastela. Представники нижчої
знаті звалися, як у Візантії, воїнами (stratiotai: vojnici). Таким
чином, сербський vojnik був також відповідником і західноєвропейського
рицаря [12, c.110].

Вплив знаті на королівське врядування здійснювався, по-перше, через
королівську раду, яка складалася з вищих службовців, призначуваних
виключно з числа знаті, представників найзначніших родів і вищого
духовенства, і, по-друге, через собори. Сербські собори (zbor,
skup?tina, stanak) згадуються з часів правління Стефана Немані. Вони
скликалися королем і складалися з вищих службовців, вищої знаті,
воєначальників (voivode), деяких представників нижчої знаті та
духовенства (поза Боснією). Оскільки ані в Сербії, ані в Боснії не було
постійної королівської резиденції, собори скликалися там, де в
призначений час мав перебувати королівський двір. Вони обговорювали
справи щодо престолонаслідування, інтронізації співправителів або
зречення престолу. Обговорювалися також важливі церковні справи, такі як
вибори нового архієпископа чи заснування нової фундації. Собори Боснії
мали більший вплив на державні справи і користувалися правом вибору
нового суверена.

Славнозвісний Законник Стефана Душана, найважливіший сербський правничий
документ, ухвалений також собором, що відбувся у Скопле 1349 р. Цей
кодекс не містить сербського цивільного законодавства, а спеціалізований
на публічному та карному. На цьому можна простежити деякі впливи
візантійського законодавства, але головними джерелами кодексу були
закони, ґрунтовані на сербському звичаєвому праві і запроваджені
попередниками Душана. Візантійське приватне та цивільне законодавство
домінувало в іншому сербському збірнику цього періоду — так званому
«Законі Юстиніана» [14, c.55].

Піднесення до рангу знаті обумовлювалося володінням спадковим маєтком з
необмеженим правом власності, що називався ba?tina. З кінця XIII ст.
королі запозичили візантійську практику жалувати знаті землі або села як
лени (гр. pronoia; серб, pronija). Тримач такого лену не міг вільно ним
розпоряджатися (хоча лен можна було успадкувати) і був зобов’язаний
нести військову службу. Система pronija діяла в Сербії та Зеті
(Чорногорії) до кінця XV ст. Вона не практикувалася в Боснії [10,
c.225].

Сербське духовенство користувалося великою повагою. Після заснування
архієпископії було створено вісім нових єпископій, а після запровадження
патріархії їхня кількість значно зросла. Багато єпископів мали
резиденції у монастирях, які були особливо чисельними і зазвичай краще
забезпеченими, ніж єпископії. Головні монастирі (Студеницький, Раський,
Градацький, Жицький, св. Георгія в Скопле та Хіландарі на горі Афон)
звалися «королівськими монастирями» і мали імунітет від юрисдикції
єпископів — наслідування візантійської традиції. Представники нижчого
духовенства діставали засоби до існування або з якоїсь власності, що
була подарована їхній церкви, або з частки від «трьох ланів за законом».
Будь-яка їхня власність була вільна від оподаткування. Вони також
отримували прибуток з особливого податку, що збирався з їхніх парафіян.

Римо-католики, більшість з яких мешкали на узбережжі, підлягали
архієпископу Барському (Антибарійському) та єпископові Каттарському
(Которському). У цьому регіоні було багато римсько-католицьких
бенедиктинських монастирів [15, c.93].

Сербським містам ніколи не вдалося відіграти якусь дуже важливу роль у
політичному розвитку країни. Нові міста розвивалися з містечок, що
виникали поблизу укріплених замків, тобто адміністративних центрів. Це
добре ілюструє той факт, що одне й те саме слово «град» означало як
місто, так і замок. Деякі міста стали важливими центрами торгівлі, але
ніколи не набули такого значення, як на Заході. Містом керували
управитель (kefalija) замку, knez, який наглядав за торговельною
діяльністю, і третій службовець, Що пильнував збирання податків. Під
владою Сербії грецькі міста зберегли свій устрій і керувалися
управителем та суддями, обраними з числа впливових громадян.

Лише прибережні римські міста зберігали свій автономний статус. Зберігся
Статут Каттаро (Котора), Knez або komes, який представляв короля, мав
заприсягтися, що дотримуватиметься статуту. Загальні демократичні збори
усіх городян у XIV ст. перетворилися на велику раду, що складалася з
найвпливовіших громадян, які становили місцеву знать [10, c.227].

Селяни, які в Сербії називалися sebri, а в Боснії — kmeti, майже всі
мешкали на землях, що були власністю короля, аристократії та
духовенства. Вони мали нести такий самий тягар повинностей щодо держави
і щодо своїх господарів, як візантійські й болгарські парики.
Запровадження феодів (pronija) погіршило їхнє становище, оскільки тепер
вони були змушені два дні на тиждень працювати на феодала (pronijar).
Розвиток сербського селянства йшов у тому ж напрямку, що й селянства на
Заході. Селянам не дозволялося змінювати за власним бажанням місце
проживання, а Законник Душана передбачав тяжкі покарання для будь-кого,
хто переховував селянина-втікача без особливого письмового дозволу царя.
Численних кріпаків було поселено у маєтках знаті та монастирів. Законник
Душана містить статті, що визначали статус кріпаків.

Візантійські впливи відчутно позначилися на організації сербського
сільського господарства. Фінансова політика Сербії мала багато схожого з
системою, прийнятою в Болгарії. В обох країнах було багато однакових
податків, що свідчить про вплив Візантії і в цій царині [10, c.221].

Удосконалення розробки природних ресурсів країни з XIII ст. дуже сприяло
збагаченню Сербії та її правителів. Гірничою справою у Сербії та Боснії
займалися головним чином німці — саксонці, що прибули з Угорщини,
приваблені обіцянкою особливих привілеїв. Вони мали автономний статус і
запровадили в Сербії саксонське рудне законодавство, текст якого
зберігся в перекладі турецькою мовою. Воно детально визначає права
гірників, їхні обов’язки, вимоги до утримання копалень і виробничі
стандарти. Гірнича справа значно сприяла розвитку торгівлі, завдяки чому
середньовічна Сербія була досить заможною державою.

ВИСНОВКИ

Отже зі сказаного вище можна зробити наступні висновки:

Правління Стефана Душана (1331-1355) позначає найславетнішу добу
сербської історії. Молодий король був обдарованим та енергійним
правителем і талановитим полководцем. Він запровадив ефективну систему
управління, здійснив нову кодифікацію права і сприяв розвитку торгівлі
та ремесел.

Стефан Душан встановив добрі відносини з великими торговельними
республіками Дубровником та Венецією, ставши почесним громадянином
останньої. Він умів знаходити хороших керівників і досвідчених
фінансистів та здобувати їхню віддану підтримку. При його дворі було
дуже багато «фахівців» з різних країн Європи, служба яких принесла йому
багато користі. Усе це сприяло значному піднесенню матеріального
добробуту, що був помітний у Сербії протягом його правління.

Як і в попередній період своєї історії, Сербія залишалася поділеною на
провінції, що називались ?upa, кожною з яких керував жупан. Він
представляв короля і не лише тримав у своїх руках урядування провінцією,
а й водночас був місцевим суддею та командувачем провінційного війська.

Фінансами відали спеціальні урядовці, які займалися також збиранням
податків. Спершу будь-який службовець від старости села до міністра та
члена династії називався knez — титул, що відповідав латинському comes.
Пізніше цей титул став застосовуватися виключно до членів вищої знаті, а
під кінець сербської політичної незалежності він майже прирівнювався до
титулу королівського. Службовці називалися владарями (vladalac,
vladusti).

Прийнявши титул імператора, Стефан Душан запровадив багато візантійських
посад і титулів, але він уникнув повного відтворення візантійського
придворного церемоніалу. Він скасував титул жупана і замінив жупанів
управителями з грецьким титулом kefalija, а також створив нову посаду
придворного судді. Посади жупанів збереглися лише у Боснії. Канцелярія
сербських королів і царів була загалом організована на візантійський
зразок.

Аристократія у Сербії почала виникати лише з кінця XII ст. під впливом
як Західної Європи, так і Візантії. Представники вищої знаті, що
походили з родів жупанів, з числа інших провідних службовців і нащадків
відгалужень королівської династії, спершу називалися velmo?e (вельможі,
тобто великі люди), але пізніше став уживатися переклад слова archon
(командувач, правитель) — vlastelin, мн. vlastela. Представники нижчої
знаті звалися, як у Візантії, воїнами (stratiotai: vojnici). Таким
чином, сербський vojnik був також відповідником і західноєвропейського
рицаря.

Піднесення до рангу знаті обумовлювалося володінням спадковим маєтком з
необмеженим правом власності, що називався ba?tina. З кінця XIII ст.
королі запозичили візантійську практику жалувати знаті землі або села як
лени (гр. pronoia; серб, pronija). Тримач такого лену не міг вільно ним
розпоряджатися (хоча лен можна було успадкувати) і був зобов’язаний
нести військову службу. Система pronija діяла в Сербії та Зеті
(Чорногорії) до кінця XV ст. Вона не практикувалася в Боснії.

Сербське духовенство користувалося великою повагою. Після заснування
архієпископії було створено вісім нових єпископій, а після запровадження
патріархії їхня кількість значно зросла. Багато єпископів мали
резиденції у монастирях, які були особливо чисельними і зазвичай краще
забезпеченими, ніж єпископії.

Головні монастирі (Студеницький, Раський, Градацький, Жицький, св.
Георгія в Скопле та Хіландарі на горі Афон) звалися «королівськими
монастирями» і мали імунітет від юрисдикції єпископів — наслідування
візантійської традиції.

Представники нижчого духовенства діставали засоби до існування або з
якоїсь власності, що була подарована їхній церкви, або з частки від
«трьох ланів за законом». Будь-яка їхня власність була вільна від
оподаткування. Вони також отримували прибуток з особливого податку, що
збирався з їхніх парафіян.

Сербським містам ніколи не вдалося відіграти якусь дуже важливу роль у
політичному розвитку країни. Нові міста розвивалися з містечок, що
виникали поблизу укріплених замків, тобто адміністративних центрів.
Містом керували управитель (kefalija) замку, knez, який наглядав за
торговельною діяльністю, і третій службовець, що пильнував збирання
податків.

Під владою Сербії грецькі міста зберегли свій устрій і керувалися
управителем та суддями, обраними з числа впливових громадян.

Удосконалення розробки природних ресурсів країни з XIII ст. дуже сприяло
збагаченню Сербії та її правителів.

Гірничою справою у Сербії та Боснії займалися головним чином німці —
саксонці, що прибули з Угорщини, приваблені обіцянкою особливих
привілеїв. Вони мали автономний статус і запровадили в Сербії саксонське
рудне законодавство, текст якого зберігся в перекладі турецькою мовою.
Воно детально визначає права гірників, їхні обов’язки, вимоги до
утримання копалень і виробничі стандарти. Гірнича справа значно сприяла
розвитку торгівлі, завдяки чому середньовічна Сербія була досить
заможною державою.

Селяни, які в Сербії називалися sebri, а в Боснії — kmeti, майже всі
мешкали на землях, що були власністю короля, аристократії та
духовенства. Вони мали нести такий самий тягар повинностей щодо держави
і щодо своїх господарів, як візантійські й болгарські парики.

Запровадження феодів (pronija) погіршило їхнє становище, оскільки тепер
вони були змушені два дні на тиждень працювати на феодала (pronijar).
Розвиток сербського селянства йшов у тому ж напрямку, що й селянства на
Заході.

Селянам не дозволялося змінювати за власним бажанням місце проживання, а
Законник Душана передбачав тяжкі покарання для будь-кого, хто
переховував селянина-втікача без особливого письмового дозволу царя.
Численних кріпаків було поселено у маєтках знаті та монастирів. Законник
Душана містить статті, що визначали статус кріпаків.

Список використаної літератури

Білодід І. Сербська історія. – К. 1985.

Гнатюк В. Внутрішня політика Сербії у середні віки. – К., 1985.

Дворник Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000.

Дринов М. Заселение Балканского полуострова славянами. – Москва, 1983.

Європа у середні віки / Упорядник Матущенко К.І. – К., 1997.

История Югославии: В 2 т. – Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян. Курс лекций. – Москва, 1999.

История южных и западных славян: В 2 т. – Москва, 1998.

Ілюстрована історія сербів. – Белоград, 1991. Кн, 1-4.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс
лекцій: Навч. посібник / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та
ін. Вид. 2-ге, стереотипне. — К.: Либідь, 2003. — 632 с.

Качановский В. История Сербии с половини XIV — до конца XV в. -Киев,
1899.

Норовін В. Історія сербського народу. – Белоград, 1997.

Попов Н. Россия и Сербия. – Москва, 1991.

Флоринский Т. Д. Памятники законодательной деятельности Душана — Царя
Сербов и Греков. – Киев, 1983.

Шевченко Ф. Серби і болгари в середні віки. – К., 1983.

Додаток

Рис.1. Сербія в період правління Стефана Душана

1 – орієнтовні кордони; 2 — кордони держави Стефана Душана

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020