HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
“Роль соціального педагога
в особистісному становленні школяра”
ПЛАН
Вступ
1. Роль соціальних педагогів
2. Вплив соціального педагога на особистісне становлення школяра
3. Механізми становлення особистості
Список використаної літератури
Вступ
Зміна соціально-економічних умов, втрата звичних ціннісних орієнтирів,
суперечливий вплив різноманітних соціальних чинників негативно
позначаються на характері родинного та суспільного виховання сучасного
школяра. Сьогодні в цих інституціях переважають прагматичні потреби,
ділове спілкування домінує над особистісним, різнобічний розвиток
піднімається інтенсивною інтелектуалізацією. Наслідком цього є зниження
уваги до морально-духовного розвитку як основного вектора особистісного
становлення.
На фоні цих умов актуальною є розробка в межах соціальної педагогіки
теоретико-методичної моделі становлення школяра як особистості,
широкомасштабної апробації та впровадження у практику сучасних
технологій особистісно орієнтованого виховання, реалізації системного
підходу до формування школяра як суб’єкта й індивідуальності.
За останнє століття погляд на особистість та її становлення
еволюціонував від сприйняття її як суми окремих рис до реалізації
системного підходу; від погляду на школяра як на об’єкт засвоєння
зовнішніх впливів до утвердження її як суб’єкта життєтворчості; від
визнання пріоритету однієї з детермінант розвитку (біологічної чи
соціальної) – до усвідомлення важливості в ньому кожної з них та власної
активності особистості як фундаментальної здатності ставати й бути
автентичним суб’єктом життя.
Наукове осмислення сутності, закономірностей та чинників особистісного
становлення дитини великою мірою пов’язане з аналізом відомих зарубіжних
теорій розвитку як провісників психології особистості: психоаналітичної
(З. Фрейд, Е. Еріксон), предметом уваги якої була взаємодія
підсвідомих та свідомих механізмів розвитку; когнітивної (Ж. Піаже, Д.
Болдуїн, Л. Колберг), що вивчала проблему мислення, засвоєння дитиною
системи знань; теорії поведінки (Д. Уотсон, Е. Торндайк, Б. Скіннер),
яка намагалася пояснити суть та детермінанти поведінки особистості;
біологічної (Д. Боулбі, К. Лоренц), що визначала спільне та відмінне в
поведінці дитини і тварини; гуманістичної (А. Маслоу, К. Роджерс, К.
Юнг) що класифікує дитину як цілісну унікальну особистість, спрямовану
на повну реалізацію Я. Зазначені теорії розглядають розвиток як ланцюг
переходів дитини з біологічного на соціальний та індивідуальний рівні.
Радянська шкільна психологія розвивалася в руслі культурно-історичної
теорії Л.С. Виготського. Розробка проблеми особистості пов’язана із
запропонованим ученим експериментально-генетичним методом, вченням про
вік як онтогенетичну одиницю аналізу розвитку, сформульованими законами
психічного розвитку. Проте в структурі свідомості Л.С. Виготський
аналізував переважно пізнавальні процеси, лишаючи на периферії
мотиваційно-потребову сферу особистості.
Розглянемо, яке місце посідають соціальні педагоги на шляху до
особистісного становлення школяра та можливі шляхи вдосконалення впливу
на процеси становлення особистості.
1. Роль соціальних педагогів
Будучи посередником у системі взаємодії особистості із соціумом,
інститут соціальних педагогів впливає на формування виховуючих,
гуманістичних, морально і фізично здорових відносин у соціумі, сфері
сім’ї, сімейно-сусідському оточенні, між дітьми і дорослими. Клієнтами
сімейного педагога є сім’я та її близьке оточення за місцем про живання.
Він не чекає, коли до нього звернуться за допомогою, а в етично
допустимій формі сам вступає в контакт. Він ніби ставить “соціальний
діагноз”, вивчає психологічні та вікові особливості, здібності людей,
вникає в їх мікросоціум, світ інтересів, коло спілкувань, умови життя,
моральну атмосферу, виявляє позитивні і негативні впливи, проблеми
(медичні, психологічні, правові, екологічні), до розв’язання яких потім
приєднаються соціальні працівники, які спеціалізуються з певних проблем,
органічно взаємопов’язаних із діяльністю соціального педагога, цю працює
за місцем прожирання клієнта.
3а своїм професійним призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля
на виявленні й подоланні негативних явищ, а не на боротьбі з їх
наслідками (цим страждала протягом багатьох років профілактично-виховна
робота), забезпечуючи, таким чином, у роботі з конкретною сім’єю та
особистістю своєчасну превентивну профілактику різного роду відхилень —
моральних, фізичних, психічних, соціальних. У процесі діагностики
соціальний педагог диференціює клієнтів, “виводить” відповідно до
виявлених проблем на соціальних працівників і спеціалістів-професіоналів
різного профілю, працюючих, напри клад, в службах психічного і фізичного
здоров’я, правового та економічного захисту, культурного дозвілля і
педагогічної анімації, які мають справу з певними категоріями людей
(служби зайнятості та допомоги в працевлаштуванні, соціальної
профілактики, соціального забезпечення, розвитку і молодіжних ініціатив
тощо).
2. Вплив соціального педагога
на особистісне становлення школяра
Важливе місце в особистісному становлення учня посідають ціннісні
орієнтації особистості. Ціннісні орієнтації тісно пов’язані із
самосвідомістю. Будучи результатом всього життєвого шляху людини,
самосвідомість сама стає умовою спрямованого розвитку особистості, і в
цьому полягає її життєво важливе значення. Самосвідомість розглядається
як усвідомлення школярем самого себе, своїх власних якостей. Особливу
роль у структурі самосвідомості займає самооцінка. Самооцінка — це ядро
особистості, важливий регулятор її поведінки. Від самооцінки залежать
взаємини дитини з дорослими, ровесниками. Вона тісно пов’язана з рівнем
домагань, впливає на оцінювання результатів діяльності, пізнання тощо.
За рахунок закріплення вибраних змістових характеристик ціннісних
орієнтацій школярів відбувається становлення їх самооцінки. Цей процес
неможливий без активного втручання педагогів, особливе місце належить
соціальним педагогам.
Тому, в першу чергу, завдання соціального педагога полягає в тому, щоб
розкрити учням ту грань самоставлення особистості, яка ґрунтується на
самооцінці — це гідність людини. Самоставлення є центральною складовою
емоційної сфери особистості.
Формуючи самоставлення учнів, соціальний педагог має пам’ятати про те,
що школярі, як правило, ще не готові оцінювати себе. Важливою якістю
самоставлення особистості є самоповага — особисте ціннісне судження про
себе. Самоповага формується на основі ставлення до особистості
оточуючих.
Самоповага — основа почуття власної гідності. Важливим у формуванні
самоповаги є акцент на ціннісне ставлення до дійсності, у зв’язку з чим
важливим є питання про становлення ціннісних орієнтацій дитини. Слід
відмітити, що становлення ціннісних орієнтацій учнів відбувається під
впливом ціннісних орієнтацій, які переважають у таких значимих
середовищах, як сім’я, школа, неформальні групи ровесників. В реальності
часто існує розбіжність між ціннісними орієнтаціями цих середовищ.
Завданням соціального педагога є усунення цієї розбіжності за рахунок
формування в школяра ініціативи у виборі.
Отже, від соціального педагога вимагається створення відповідного
соціального простору для розгортання розвитку дитини, умовою якого є
забезпечення їй свободи. Свобода — це інтенція людини приймати розумне
рішення, робити доцільний вибір, це можливість бути і стати.
Соціальний педагог тоді може забезпечити свободу школяра, коли він
своїми виховними діями прилаштовується до розвитку дитини, насильно не
втручаючись в його перебіг, тобто лише створює умови для дитячого
саморозвитку. Розвиток особистості, безперечно, має бути вільним, без
насильства і примусу.
Таким чином, ключова роль належить вирішенню питання про вибір учнем
цілей, цінностей, адже лише в такому випадку особистість несе
відповідальність за свою діяльність, активність, спрямовану на власне
самовдосконалення.
Важливою умовою саморозвитку є розгортання сутності дитини, вихід за
межі наявних цінностей, можливостей, ідеалів. Така поведінка можлива за
умови методологічної рефлексії, яка виступає як засіб організації і
регулювання навчально-виховної діяльності вчителя.
Соціальному педагогу бажано знати, яким способом здійснюється перехід
від інформації (яка є формою уявлення знань) до особистісних знань, і
зробити їх засобом практичної діяльності. З цією метою варто мати
конкретну систему цінностей та їх ієрархію.
3. Механізми становлення особистості
Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і
формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних
ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.
Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і
привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні
орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими
суспільною свідомістю.
Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо
того, щоб учень усвідомлював їх необхідність. Цінність набуває
спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об’єктом
потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтериоризації
(від лат. interior – внутрішній). Інтериоризація – процес переведення
культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли
цінність – потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець
може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби
їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування
своїх дій.
Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи
суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об’єкти
культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне
середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно
входити в контекст сучасної культури.
i
????????Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за
допомогою відповідних видів діяльності учня. Так, пізнання, освоєння,
засвоєння, присвоєння особистістю культурної цінності “працьовитість”
реалізується шляхом виконання продуктивної праці, сільськогосподарського
дослідництва, підприємницької діяльності тощо; “національна свідомість”
– шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Батьківщини,
краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного,
літературного), природи рідного краю, народних традицій, звичаїв,
обрядів, родинно-побутової культури, народного мистецтва, національних
ремесел та ін.
Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних
цінностей, натомість деякі вартості культури можуть засвоюватися за
допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові
процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і
вихованців.
Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними.
Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв’язок
власного “я” і вартості культури, осмислити її (надати смисл),
суб’єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб’єктивне начало.
Багаточисленні дослідження показують, що “переведення у внутрішній план”
загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтацій
неможливі лише на рівні усвідомлення (когнітивному). У цьому процесі
активну роль відіграють емоції. Соціальні цінності сприймаються
передусім почуттями. За допомогою свідомості вони осмислюються.
Поєднання почуття і смислу в цінностях визначає способи поведінки,
діяльності людини.
Психологічний механізм інтериоризації дозволяє забезпечити динаміку
духовних потреб особистості. Якщо до спільної діяльності вихователя і
вихованця долучити фактори, які стимулюють самодіяльність вихованця, то
з’явиться можливість для формування у нього нових духовних потреб. Так,
намагаючись досягти вищих результатів продуктивної праці, старшокласники
ознайомлюються із новою агротехнікою вирощування культур, передовим
досвідом, вимогами навколишньої дійсності. Вони читають наукову
літературу, стежать за періодичними виданнями, консультуються з
досвідченими спеціалістами. Внутрішньо зіставляючи свої дії і вчинки з
більш досконалою трудовою діяльністю, учні прогнозують її відповідно до
кращих суспільних еталонів і трансформують ці зразки у внутрішній стан.
Нові об’єкти переходять у потреби, тобто спрацьовує механізм
інтериоризації.
Інтериоризація вартостей культури вимагає в усіх випадках урахування
діалектичної єдності когнітивного і чуттєвого, раціонального і
практичного, соціального та індивідуального в особистості.
У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил
і здібностей особистості в об’єктивні соціально значущі продукти
діяльності і цінності, тобто відбувається екствриоризація (лат. externus
– зовнішній).
Гуманістична функція виховання полягає у тому, щоб створити умови, за
яких особистість зможе максимально реалізувати весь свій потенціал
здібностей у сучасній соціокуль-турній ситуації. Виховання, з одного
боку, розширює кордони життєтворчості особистості, з іншого – закладає в
особистість внутрішні механізми індивідуального розвитку –
само-актуалізації, самореалізації.
Потреба в самореалізації, на думку одного з основоположників
гуманістичної психології А. Маслоу, займає особливе місце серед інших
потреб особистості (фізіологічних, потреб у безпеці, любові, повазі,
самооцінці): людина намагається максимально реалізувати увесь потенціал
власних здібностей, щоб “бути тим, ким вона може стати”. Прагнення до
самореалізації, по суті, є прагнення до самоствердження за рахунок таких
особистісних функцій, як рефлексія, колі-зійність, мотивація,
опосередкування, смислотворчість і под.
Людина, на думку К.Роджерса, є суб’єктом власного життя. Вона вільна у
своєму виборі, прийнятті рішень, намагається виявляти самостійність і
відповідальність, саморозвива-тися. У здорової, нормальної людини ці
якості завжди існують як потенційні можливості.
Для саморозвитку людини найбільш значущими, на думку К.Роджерса, є: поле
досвіду індивіда, самість і ідеальна са-мість, конгруентність і
неконгруентність, тенденція самоактуалізації, особистісний ріст і
перепони росту, соціальні відношення. Поле досвіду індивіда включає
події, сприймання, відчуття і под., тобто все те, що відбувається з
людиною в даний момент і доступне усвідомленню; зміст індивідуального
досвіду визначається тим, які його елементи стають предметом
усвідомлення, на які життєві проблеми спрямована увага індивіда. Тому
вихователь повинен зрозуміти ці проблеми, а також побачити в полі
особистісного досвіду вихованця ті проблеми, які є важливими для його
розвитку, але ще ним не усвідомлені як особистісно значимі. У цьому
випадку необхідно організувати “зустріч з проблемою”.
Самість – це уявлення людини про себе, яке виникає на основі минулого і
теперішнього досвіду та очікувань майбутнього. К. Роджерс виділяє
реальну й ідеальну самість -“уявлення себе таким, яким індивід хотів би
бути, якому він надає найбільшої цінності для себе”. Якщо людина не
приймає себе такою, якою вона є, а орієнтується в оцінці власної
поведінки, прийнятті рішень лише на ідеальний образ себе, то це
призводить до постійного дискомфорту, незадоволення собою, невротичних
станів, гальмування особистісного розвитку. Завдання вихователя полягає
в тому, щоб допомогти вихованцю прийняти і полюбити себе таким, яким він
є, розкрити себе як привабливий образ. Тому гуманістичне виховання
покликане розвивати конгруентність – здатність бути самим собою у
взаєминах з людьми. У своїй книзі “Про становлення особистості”
К.Роджерс радить навчитися слухати себе”, “бути самим собою”, чинити
згідно думок і почуттів. “Немає смислу, – пише він, – спілкуючись з
людьми, носити маску і робити вигляд, що ти відчуваєш одне, а насправді
відчуваєш зовсім інше”. Для того, щоб людський потенціал розкривався і
реалізувався, необхідно змінити погляди на виховання, надати йому
характеру педагогіки відношень.
У спільній діяльності учень займає різні позиції і вступає у різні
відношення. Особистість дитини, підкреслює О.М.Леонтьєв, може
характеризуватися на кожному віковому етапі лише місцем, яке вона
посідає в системі людських відношень .
Місце у виховному відношенні – це, власне, створена особистісно
стверджувальна ситуація в системі життєтворчості вихованця. У цій
ситуації забезпечується сприймання й осмислення реальної дійсності
(надається смисл), формуються ціннісні орієнтації, власний світогляд.
Побудова особистісно стверджувальних ситуацій у системі виховних
відношень учнів є основою виховного процесу. В узагальненому вигляді
вона передбачає таку структуру:
1. Визначення завдання виховання у вигляді очікуваних варіантів
поведінки і особистісних проявів учнів. Виховне завдання розробляється з
урахуванням соціального замовлення суспільства і запитів самого
вихованця.
2. Виявлення мотиваційно-особистісних регуляторів поведінки і
діяльності, що розкривають особистість з найістотнішої сторони – її
самості: причину тих чи інших рішень, секрет вибору і переваг ціннісних
орієнтацій, визначення життєвих перспектив.
3. Розробка предметного змісту діяльності вихованців, яка забезпечує
психічні механізми розвитку. Розробка включає:
визначення об’єктів діяльності;
ділових і між особових зв’язків, їх поступове збагачення;
виявлення проблем в полі особистісного досвіду, які ще не усвідомлені,
але особистіс-
но значущі для становлення учня як суб’єкта власної діяльності і життя;
побудову системи організаційно-педагогічних дій та інше.
Розробка змісту діяльності учнів передбачає створення умов для:
а) внутрішнього плану розвитку особистості (самості) за допомогою
самопізнання, саморегуляції, самоорганізації;
б) зовнішнього плану розвитку особистості (соціумності) за допомогою
адаптації, самоствердження, корекції, що виявляється в актах
самореалізації особистості.
Саме ці два плани спільної діяльності забезпечують реалізацію мети
гуманістичного виховання – створюють умови для саморозвитку і
самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.
4. Побудова діалогу між вихованцем і вихователем.
У діалозі реалізується:
а) атмосфера довіри, поваги, співпереживання, обміну духовними
цінностями;
б) педагогічна підтримка вихованця у визначенні соціального значення і
особистісного смислу об’єктів реальної дійсності;
в) допомога учневі в уточненні власної мети діяльності, осмисленні
можливостей її реалізації, шляхів подолання перешкод, самореалізації,
самоконтролі, самоаналізі, самооцінці, самокорекції діяльності;
г) стимулювання свободи творчості, співтворчості; успіху вихованця у
виконанні обраної ним діяльності;
г) поширення спілкування на всю сферу життєдіяльності;
д) сприяння становленню індивідуального досвіду.
Таким чином, в особистісно стверджувальних ситуаціях вихованець
формується як суб’єкт власної діяльності і поведінки. Він реалізує
гуманістичний спосіб життєдіяльності, тим самим удосконалюючи себе як
гуманну особистість.
Список використаної літератури
1. Інформаційно-методичний бюлетень Української Асоціації соціальних
педагогів та спеціалістів із соціальної роботи. — Донецьк, 1992. – № 1
2. Социальная работа (журнал АСПСР РФ), — № 1—5. — 1992-1995.
3. Соціальна робота / соціальна педагогіка (понятійно-терміноло-гічний
словник) / За заг. ред. І Д Звєрєвої. — К.: Єтносфера, 1994.
4. Социально-психологический диагностико-коррекционный ин-струментарий /
Под ред. С А. Беличевой. — М., 1993.
5. Бурлачук Л. Ф., Савченко Е. П. Психодиагностика
(психодиаг-ностический инструментарий для использования в социальных
службах). – К., 1995.
6. Права человека и работа в социальной среде: Пособие для училищ по
подготовке социальных работников и работников социальной сферы. —
Нью-Йорк; Женева, 1995. — 133 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
