HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Політична культура
ПЛАН
Вступ
1. Поняття, зміст і функції політичної культури в суспільному житті
2. Типологізація політичної культури
3. Шляхи становлення демократичної політичної культури в Україні
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать
до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять
чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі
уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні
зв’язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні
суспільством і державою.
З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія
повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до
влади, властивих тоталітаризмові.
Визначальну роль у розбудові правової держави та вирішенні питань,
поставлених у Концепції національної безпеки України належить правовій
культурі, без якої правова держава позбавлена свідомої підтримки з боку
громадян. Саме тому для нашої держави питання формування правової
культури громадян розглядається як стратегічне завдання, її буття не
просто як демократичної чи правової, а незалежної і суверенної.
1. Поняття, зміст і функції політичної культури
в суспільному житті
Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося
саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була
предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля,
Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у
науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом
Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х
роках XX ст.
Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його
складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи
Г.Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність
психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об’єктів, як знання,
почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на
суб’єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну
діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу
на об’єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й
поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є
діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів,
позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність
політичної дії та поведінки суб’єктів [6, c.71].
Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального
чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів,
суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної
свідомості, політичної діяльності та поведінки.
Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб’єкта
є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної
діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної
культури, її носія (індивідуального чи колективного).
Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів неоднаковий за
обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом
відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і
політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині
означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка
фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й
поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній
культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси,
переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.
Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури
окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й
поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та
обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини,
її політичну культуру [2, c.86].
Політична культура має винятково важливий аспект, пов’язаний з
поведінкою та діяльністю політичного суб’єкта, які визначають передусім
стиль участі суб’єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і
засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм,
моральність тощо. Відомо, що не всі суб’єкти політики володіють належним
стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної
культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно
оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина
активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична
культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект,
пов’язаний з поведінкою суб’єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце
в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають
елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків
політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі
зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати.
Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб,
гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди
здатна відігравати мобілізуючу роль.
Політична культура виконує певні соціальні функції:
Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної
свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь
громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й
компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний
процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й
управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо.
Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та
стабілізації життя суспільства.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають
вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і
свобод людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки
суб’єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв’язок громадянина
з політичною системою, іншими членами суспільства [8, c.62].
Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом
політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони
демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян.
2. Типологізація політичної культури
Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна.
Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С.
Верби.
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою
політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та
інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від
релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до
політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет
уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному
суспільстві).
Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на
активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи
негативного ставлення до її елементів або системи загалом.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи:
піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
?
????????Т??нська. Для капіталізму головним типом політичної культури є
буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на
консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.
Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями
громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує
радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі
консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання
буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою
лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави,
де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві
може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі
авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму).
Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура
соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова
автократична культура [4, c.59].
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація
політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею
вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та
соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові
види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному
етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний
типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій
одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства,
на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого
розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод
людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття,
множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного,
соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну
змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип
політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний
переважній більшості постсоціалі-стичних країн, у т. ч. Україні.
За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип
політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного
етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно
“чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови —
неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується
поняттям “політична субкультура” [9, c.101].
3. Шляхи становлення
демократичної політичної культури в Україні
Політична культура нашої держави має посткомуністичний, пострадянський,
постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не
є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за
інерцією. Нинішня політична культура українського народу є
постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси
національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних
національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню
допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних
соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура
українського суспільства стає національною та незалежницькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України
залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов
суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української
політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне
ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для
людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і
соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних –
з іншого [7, c.128].
Особливості політичної культури в умовах сучасної України:
заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних
поглядів;
низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
правовий нігілізм;
нерозвиненість громадянських позицій;
недостатньо розвинутий індивідуалізм;
підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.
Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, не
може бути дієвим, бо демократія ще не відзначається стабільністю,
парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають
істинної думки народу. Політична культура, насамперед, повинна сприяти
усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а
також вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму,
постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу
України. До того ж політична культура дає можливість виявити прагнення
до законності та порядку, до збереження та розвитку специфічних
українських традицій. Сьогодні потрібні практичні дії в напрямі
заохочення участі молоді у державотворчих процесах, потрібна відповідна
молодіжна політика. У процесі виховання суттєве значення має формування
індивідуальної свідомості молодої людини, певних почуттів, стійких
настроїв, ідей, традицій, що відображають її корінні інтереси.
Висновки
Отже, можна зробити наступні висновки:
Отже, як соціальний феномен, правова культура складається з права,
правового порядку, а також суспільної та індивідуальної правосвідомості
громадян, масової професійної і наукової правосвідомості. Вона поєднує в
собі правові ідеали, моральні й правові цінності з практикою корисної
діяльності по втіленню в життя юридичних вимог. Елементи правової
культури виступають чинниками, що формують позитивну правову реальність
і містять ті складові суспільної свідомості, які пов’язані із правовими
інститутами, практикою їх функціонування та формування визначених
варіантів правової поведінки людей в суспільстві. Таке розуміння
правової культури громадян надає їм можливість свідомо оволодіти
правами, політичними знаннями і створювати умови для забезпечення
законності та правопорядку у складні періоди розвитку суспільства,
забезпечує нову демократичну якість державі як правовій. Піднесення
рівня правової культури громадян, службовців, законодавців, урядовців до
певної міри свідчить про якісний стан розвитку нашої держави, тобто чи
ми дійсно маємо справу з діяльністю, спрямованою на розбудову правової
держави, чи лише з деклараціями про правову державу.
Виховання високої правової культури сьогодні можна вважати стратегічним
завданням, гідним набути статусу національної ідеї, провідного
державобудівничого принципу. В умовах перехідного періоду,
демократизації суспільного життя, саме правова культура може посісти
провідну роль у розбудові правової держави. Саме правова культура,
гуманістичне право тісно пов’язані із формуванням нового праворозуміння,
усвідомленням складної природи діалектичного зв’язку права і закону, з
визнанням пріоритетного місця та ролі людини та громадянина у
цивільно-правових та державно-правових відносинах, новим баченням
держави як демократичної, суверенної і незалежної.
Список використаної літератури
Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч.
дисц. – К., 2004.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.
Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. – Житомир, 2003.
Ніконенко В. M. Політологія. Курс лекцій. -Тернопіль, 2000.
Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.;За ред.
Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
Основи політичної науки: Курс лекцій (у 4 ч.) / За ред. Б. Кухти. –
Львів, 1997.
Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. 2-е видання,
виправлене і доповнене. – К., Львів, 2001.
Рябов С.Г., Томенко M.B. Основи теорії політики. – К., 2004.
Українська політологія: витоки і еволюція. Навч. посібник / За ред.
Ф.М. Кирилюка. – К., 1995.
Українське суспільство на порозі третього тисячоліття / Під ред.
M.O.Шульги. – Львів, 2001.
PAGE
PAGE 4
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
