.

Берестейська Унія та її наслідки

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
371 12532
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Берестейська Унія та її наслідки»

ПЛАН

Вступ

1. Передумови укладення Берестейської церковної унії 1596 р.

2. Особливості укладення Берестейської церковної унії, її наслідки для
державності українських земель

3. Опір та реакція на унію

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українські землі з давніх-давен зазнавали на собі різноманітного впливу
сусідів, особливо тих, які були більш розвинені. Тому не дивно, що у
певний історичний період українські землі зазнали литовсько-польського
поневолення.

Ініціатором унії був Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив
на східнослов’янські народи, а тому активно підтримував політику
польських феодалів щодо України та Білорусі. У підготовці унії значну
роль відіграли єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття покликали в Польщу
польські католицькі єпископи для боротьби з протестантами.

Унію підтримувала верхівка українського духовенства і світських
феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з
польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти
антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

– невдоволення українських православних єпископів тим, що у церковні
справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

– бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які
підтримували братства;

– намагання верхівки українського православного духовенства добитися
рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та
титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від
короля.

1. Передумови укладення Берестейської церковної унії 1596 р.

Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз’єднання розглядалася як
католицькою, так і православною церквою.

На Україні спроби їх об’єднання почалися ще в XIII ст., а після
Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею мало не було
здійснено.

Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської єдності
лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості.
Православні найбільш побоювалися, що в разі об’єднання могутня
католицька церква намагатиметься підпорядкувати їх собі.

Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом XVI ст. впевнені у
власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваючись, що
вона неминуче приведе до асиміляції українського православ’я й дальшого
поширення впливу польського католицизму.

В 1577 р. великого розголосу набув аргументований трактат Пйотра Скарги
«Про єдність Церкви Божої». Водночас єзуїти активно переконували
українських магнатів підтримати ідею унії.

Навіть князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А
Сигізмунд III. ревний католик, використав увесь свій авторитет для
сприяння цій справі. Крім релігійного запалу, до унії його схиляли певні
політичні міркування, оскільки вона тісніше зв’язала б Україну та
Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від небезпечного впливу
сусідньої православної Московії.

Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від
православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон
Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше —
нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання
про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі.
Крім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи:
Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій
Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав Іпатій Потій з
Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений феодал
і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.

Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність
долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована
католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та
дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж
єпископів серед духовенства та мирян.

Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не
будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать
перестануть ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того.
єпископи теж мали б вигоду від унії, бо, отримавши рівний з католицькими
ієрархами статус, вони стали б членами впливового Сенату.

2. Особливості укладення Берестейської церковної унії, її наслідки для
державності українських земель

Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши кілька таємних
зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами та
папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595
р. укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження
традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як
право священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в
усіх справах віри та догми. Наприкінці 1595 р. Терлецький і Потій
поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від
обурення. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений
не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко
розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів
«вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих
до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано,
Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи
підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських
землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких
гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї
справи єпископи Балабан і Копистенський зреклися своїх колег та
оголосили про свою формальну опозицію унії.

Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний
церковний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних
зборів духовенства. Противників унії представляли два вищезгаданих
єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних
представників знаті, понад 200 священиків та численні миряни. Водночас у
таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських
урядовців і четверо православних єпископів. Із самого початку стало
очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили
свої наміри укласти її.

,

.

0

??????0

>

?????¤?¤?$?????E?лолося навпіл: з одного боку — православні магнати,
більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого — колишні
ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього
виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі
без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об’єднати християнські
церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох
існувало три церкви: католицька, православна та уніатська. або
греко-католицька. як її згодом стали називати.

3. Опір та реакція на унію

Православний люд відкинув унію; уніатський — проголосив унію, визнав
владу римського папи, прийняв основні догмати католицької церкви,
зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов’янською
мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка
залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке,
звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати
державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани
зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Польсько-шляхетський уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних
на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася
поза законом.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські
селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав’язування католицтва. Це
була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного
гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі, мала
національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою українського
і білоруського народів за збереження й зміцнення зв’язків між ними.
Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16
століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту
польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі
магнати (князь К. Острозький), більшість духовенства (зокрема,
Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей
Плетенецький та інші. Було видано ряд полемічних антиуніатських творів.
Особливе місце серед них займали твори славетного українського
письменника І. Вишенського.

Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський
уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння
руського народу», які узаконювали легальне існування православної
церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії.
Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації
унії на Лівобережжі.

Після Берестейського собору унію прийняли деякі православні єпархії
України та Білорусі: Ужгородська (1646), Перемиська (1692), Львівська
(1700), Луцька (1702).

Висновки

Отже, у 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений
безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним
втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з
Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана,
докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи: Кирило
Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій
Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав Іпатій Потій з
Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений феодал
і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.

Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність
долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована
католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та
дисципліну.

Провівши кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями,
католицькими єпископами та папським нунцієм, чотири православних
єпископи погодилися у червні 1595 р. укласти між своєю церквою та Римом
унію. За умов гарантії збереження традиційної православної літургії та
обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб, вони
приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми.
Наприкінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент
VIII проголосив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від
обурення. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений
не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко
розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів
«вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих
до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано,
Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи
підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських
землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких
гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї
справи єпископи Балабан і Копистенський зреклися своїх колег та
оголосили про свою формальну опозицію унії.

Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний
церковний собор. Противників унії представляли два вищезгаданих
єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних
представників знаті, понад 200 священиків та численні миряни. Водночас у
таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських
урядовців і четверо православних єпископів. Із самого початку стало
очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили
свої наміри укласти її.

Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося
змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад.
Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку —
православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як
з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників.
Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без
віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба
об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим
роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька,
православна та уніатська. або греко-католицька. як її згодом стали
називати.

Список використаної літератури

Батюк В. С. Українська державність напередодні та в роки визвольної
війни 1648—1654 pp. в працях дослідників із західної діаспори // УЇЖ. —
1993. — №3.—С. 50—51.

Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. —
Луцьк: Вежа, 2000.

Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – К.: Генеза,
1993.

Дорошенко Д. Нарис історії України (до половини XVII століття). – К.,
1998.

Крип’якевич І. Історія України. — С. 129, 133.

Полонська-Василенко Н. Історія України. До середини XVII століття. К,
1995. — Т. 1. — С. 358.

Якименко В.І. Берестейська унія: в цифрах і фактах. – К., 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020