.

Господарські реформи в країнах Азії на сучасному етапі

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
142 1690
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Економічна історія”

на тему:

“Господарські реформи в країнах Азії на сучасному етапі”

ПЛАН

Вступ

1. Особливості економічних зрушень в країнах Азії

2. Найважливіші фактори розвитку нових індустріальних країн (НІК)
Південно-Східної Азії

3. Індустріалізація в країнах Південної Азії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Важливою домінантою, що визначає характер ситуації в регіоні, є
орієнтованість більшості країн на широкомасштабні економічні реформи та
наявність реальних передумов для їх здійснення.

У зв’язку з цим ті з них, які не відповідають загальнорегіональній
тенденції до сталого економічного розвитку, об’єктивно знаходяться у
менш сприятливих умовах для повноцінного включення в процес співробітниц
тва, в тому числі щодо формування двосторонніх і багатосторонніх
торговельно-економічних структур.

Нинішня фінансова криза істотно не позначилася на темпах розвитку країн
Азії. Слід зауважити, що майже в усіх країнах регіону причину кризи
вбачають не в недоліках їхньої економіки, а у фінансовій політиці
західних банків. Вважається, що ця політика мала за мету послабити
азійських конкурентів.

Теперішня світова криза, на думку багатьох експертів, сприятиме
подальшому об’єднанню країн Азії і певним чином у недалекому майбутньому
посилить економічну міць регіону.

1. Особливості економічних зрушень в країнах Азії

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і
Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці
країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на
експорт.

Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції
відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея,
наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову
металургію, машиноі суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі
структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової
продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази.

Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові
електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в
Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8%, у 80-х
роках – 11,5, а у 1989 p. – 30%. Необхідність пріоритетного розвитку
наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми
факторами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону
понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори.
Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію
“Петронанс”, яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні,
добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке
належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує
вирощування каучуконосів, маслинових пальм.

На Малайзію припадає 60% світового виробництва пальмової олії. Малайзія
раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу.
Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49
% нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи
плантацією повністю, але за умови, що 50% виробленої продукції
експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350
тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній.
Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка
американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні
вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.

Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів
у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх
досягла 10,5 млрд дол. Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у
розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних
систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо.

За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на
самостійні автозаводи. У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну
власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у
приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде
пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну
власність державних залізниць.

На сьогоднішній день економіки країн Азії, які серйозно постраждали від
фінансової кризи, можуть відновитися в наступному році, сказав голова
МВФ, але попередив, що континенту, який сильно залежить від експорту,
може знадобитися допомога, передає Reuters. На думку міжнародних
експертів Азія повинна стимулювати внутрішній попит, щоб знизити свою
традиційну залежність від експорту в країни Європи і США. Однак, такий
перехід може забрати тривалий час.

Більшість азіатських економік залежать від попиту з боку Європи та
Америки, які перебувають у рецесії. В останні тижні виробники Південної
Кореї і Японії повідомили про рекордне падіння обсягів експорту. На
думку експертів МВФ, зростання азіатської економіки цього року (2009 р.)
складе 2,7 %. Ще в листопаді МВФ прогнозував, що цей показник складе
4,9%.

Швидше за все, у наступному році середнє зростання економік країн Азії
складе 5%. У деяких країнах зростання може йти прискореними темпами.
Китай, який є другою за розміром азіатською економікою після Японії,
може, відповідно до планів уряду, утримати приріст ВВП на рівні 8%, але
це буде важко.

Експерти МВФ вважають, що негативний приріст економіки Південної Кореї
складе 4%. Однак, вони сподіваються, що в 2010 р. четверта за розміром
економіка Азії буде рости зі швидкістю 4,2%, якщо покращиться економічна
ситуація у світі.

2. Найважливіші фактори розвитку

нових індустріальних країн (НІК) Південно-Східної Азії

У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч
НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми
природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками
економічного розвитку вони відрізняються одна від одної.

Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні
економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох
факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення
іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення
життєздатних господарських суб’єктів – національних корпорацій.

Стратегія економічного розвитку, як і в більшості інших країн, що
розвиваються, у державах Південно-Східної Азії вже в перших планових
документах 50-60-х років основним напрямом економічного розвитку була
індустріалізація, її здійснення передбачало створення сучасної структури
економіки, яка характеризувалася б розвиненим обробним сектором, що
використовує передові технології та виробляє засоби виробництва й
споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку національної
економіки, досягнення економічного і соціального прогресу. Тобто
фактично під індустріалізацією розумівся розвиток, головним чином,
обробної промисловості. Оскільки ж у цих країнах розвивалися ринкові
відносини, то найважливіше значення для створення того чи іншого виду
підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому
від самого початку розвиток промисловості в НІК набув
ринково-орієнтованого характеру.

У 50-80-х роках сформувалися два типи ринкової стратегії країн, що
розвиваються, – імпортозаміщення та експортна орієнтація. Як відомо,
імпортозаміщення потребує розвитку тих галузей промисловості, які
повинні замінити своєю продукцією імпорт аналогічних товарів із-за меж
країни. Експортна орієнтація передбачає збільшення питомої ваги товарів,
які постачаються на експорт. Першою хронологічно сформувалася стратегія
імпортозаміщення, бо вона очевидна і здійснюється просто. І справді,
платіжоспроможний попит на внутрішньому ринку вже існує, його тільки
потрібно перехопити в іноземних фірм. А для цього необхідно обмежити
доступ іноземних товарів на внутрішній ринок шляхом підвищення мита,
контингентування імпорту зміни системи державних закупівель тощо,
стимулювати внутрішнє виробництво. Стратегія імпортозаміщення досить
легко реалізується тому, що здійснюється в основному адміністративними
методами управління. Індустріальний розвиток НІК Південно-Східної Азії
також почався з імпортозаміщуючої моделі розвитку. Для більшості з них
її прийняття було об’єктивно необхідним. Як правило, у них був порівняно
великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі
товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися
умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому (ціни на сировину,
яка ними експортувалась, відносно знижувалися, а на промислові вироби,
які здебільшого імпортувалися, відносно зростали). Тому єдиним способом
задоволення попиту на споживчі товари було заміщення імпорту внутрішнім
виробництвом. Проте стратегію експортної орієнтації було важко
здійснити. Створення нових галузей обробної промисловості, які
виробляють конкурентоспроможну на світовому ринкові продукцію, було не
під силу країнам Південно-Східної Азії.

Певним чином на експорт могла бути переорієнтована переробка традиційних
видів сільськогосподарської сировини. Але в цей час на світовому ринку
спостерігалося зменшення попиту та цін на цей вид товарів. До того ж у
країнах Південно-Східної Азії у 50- 60-ті роки був досить високий рівень
безробіття, а, як відомо, типовий засіб його зменшення – розвиток
дрібного підприємництва, яке виготовляє споживчі товари. Стратегія
імпортозаміщення переважала в промисловому розвитку Малайзії в 1959-1968
pp. протягом відносно короткого періоду: внутрішній попит був головним
чинником індустріального росту тільки у 1959-1963 pp., а у 1963- 1968
pp. вже почалося поширення експортних галузей промисловості.

Причиною цього стали такі особливості економіки країни, як невелика
чисельність населення, а тому – відсутність місткого внутрішнього ринку,
традиційно велика роль зовнішніх зв’язків у процесі відтворення. На
Філіппінах політика імпортозаміщення впроваджувалась приблизно в 1950-
1968 pp., у Таїланді – в 1960- 1972 pp., розвиток обробної промисловості
Індонезії почався наприкінці 60-х років і завершився на межі 70-80-х
років. Сингапур через особливості історичного розвитку й географічного
розташування – коли він був англійською колонією, то спеціалізувався на
переробці, доукомплектуванні, реекспорті продукції з Південно-Східної
Азії до Європи і реекспорті оброблених виробів з промислових країн у
Азію – та через обмеженість внутрішнього ринку змушений був орієнтувати
промисловий розвиток на експорт. Здійснення політики імпортозаміщення у
країнах Південно-Східної Азії викликало зміни галузевої структури
господарства.

Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості –
текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх
факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення
внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва
супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту,
до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення.
Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення
його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту
сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того,
посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало
диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати
можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної
промисловості. Таким чином, перехід до експортної орієнтації був
пов’язаний з вичерпанням можливостей стратегії експорто-заміщення,
ростом та якісним вдосконаленням промислового потенціалу країн, що
розглядаються. Однак не можна приділяти увагу тільки аспектам
внутрішньої політики.

Важливий вплив на реалізацію експортно-промислової стратегії зробили
зовнішні фактори, бо її здійснення збігалося зі структурною перебудовою
в економіці промислове розвинутих держав, зміною ролі країн, які
розвиваються, у системі міжнародного поділу праці. У 70-х роках в
індустріальне розвинутих країнах спостерігалося значне підвищення рівня
заробітної плати та соціального захисту працівників, внаслідок чого
нерентабельними стали трудомісткі виробництва. Для скорочення витрат
виробництва західні фірми почали виносити підприємства цих галузей у
країни, що розвиваються. Тобто експортна орієнтація, як стратегія
промислового розвитку НІК, була підтримана ТНК.

Ця стратегія реалізовувалася в індустріальному розвитку країн
Південно-Східної Азії у 70-80-ті роки: у Сингапурі – починаючи з часу
здобуття незалежності (1957 р.) і майже до циклічної кризи 1980- 1982
pp., Малайзії та на Філіппінах приблизно з 1969 p., а в Таїланді – з
1973 р. й майже до кінця 80-х років. Передумови для впровадження
політики експортної орієнтації обробної промисловості в Індонезії
склалися значно пізніше.

8

?

8

J

?

??????ітовому ринкові вони з’явилися як виробники та експортери масової
споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих
держав. І хоч з часом складність продукції, що постачалася на зовнішній
ринок, зросла (відеомагнітофони, компакт-дискові програвачі, персональні
комп’ютери, легкові автомобілі), все-таки вони залишаються товарами
масового споживчого призначення. Однак НІК Південно-Східної Азії не
продемонстрували зразок чистого варіанту експортної орієнтації обробної
промисловості. Вона поєднувалася з розвитком імпортозаміщуючих
виробництв не тільки споживчих товарів, а з другої половини 70-х років і
продуктів виробничого призначення. Тобто почався перехід до стратегії
імпортозамі-щення більш високого порядку. Тенденції промислового
розвитку НІК Азії, які проявилися у 80-х роках, свідчать про новий,
третій, етап їхнього індустріального розвитку, коли починає
здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких
виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної
науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску
споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на
високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається
експортна спрямованість виробленої продукції.

Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних
та приватних асигнувань на розвиток НДДКР. На кінець 80-х років частка
витрат на НДДКР у ВНП НІК була значно нижча, ніж у США або Японії: у
Сингапурі вона дорівнювала 1,2%, а в інших країнах Асоціації – складала
менш ніж 1%. Як відомо, протягом довгого часу промисловий розвиток НІК
Південно-Східної Азії базувався на технологіях, які надходили з
промислово розвинутих держав. І незважаючи на те, що в останні роки
іноземні фірми, передусім японські компанії, почали передавати в НІК не
тільки відпрацьовану технологію, а й “ноу-хау” на виробництво таких
високотехнічних товарів, як напівпровідники, оптичне волокно, компактні
диски, все-таки важко чекати, що, не маючи можливостей самостійно
оволодівати високими технологіями в умовах відриву власної
фундаментальної науки від вимог сучасної НТР, тобто не маючи власної
розвинутої науково-дослідної бази, НІК Південно-Східної Азії зможуть
реально конкурувати з американськими чи японськими ТНК на світовому
ринку. З цією метою в НІК починають організовувати так звані
науково-дослідні парки – спеціальні зони, де створюються пільгові умови
іноземним та місцевим фірмам для розробки і випуску наукомісткої
експортної продукції. Перехід до наукомісткої спеціалізації обробної
промисловості на межі 70- 80-х років почався у Сингапурі, а в інших НІК
Південно-Східної Азії – десятиріччям пізніше.

3. Індустріалізація в країнах Південної Азії

Процеси економічного зростання та індустріалізації в середньому по
країнах Південної Азії мають помірну динаміку. Середньорічні темпи
приросту ВНП за останні десятиріччя змінюються у незначних межах: від
2-2,5% у Бутані, Мальдивах, Непалі до 3,5-4,5% в Індії, Пакистані,
Шрі-Ланці, Бангладеш. Тільки в окремі роки у деяких країнах ця динаміка
була вищою. Завдяки цьому вдалося певним чином вирішити деякі
пріоритетні завдання індустріалізації: враховуючи низький рівень
господарського потенціалу країн регіону, можна сказати, що значно
підвищились абсолютні масштаби випуску промислових та продовольчих
товарів. Так, в Індії за роки незалежності обсяг промислового
виробництва зріс у шість разів, сільськогосподарського – вдвічі, а ВНП –
у 3,5 раза. Тут і в Пакистані було досягнуто відносної
самозабезпеченості головними продуктами харчування. Істотно послабла
залежність субрегіону від зовнішніх джерел по інших товарах та послугах.

Але розгорнуті процеси індустріалізації не привели до такої якісної
переструктуризації економіки, яка забезпечила б масштабну модернізацію й
інтеграцію у світове господарство, підвищення рівня добробуту
тамтешнього населення. У суспільному відтворенні, як і раніше,
переважають праце-і капіталовитратні процеси й технології. Відчутна
слабкість національного виробничого капіталу в умовах зростаючої
конкуренції, масового безробіття зумовили потогонні методи експлуатації
робочої сили, у тому числі дитячої. Рівень продуктивності й заробітної
плати у два-три і більше разів нижчий, ніж у промислово розвинутих
країнах. Дуже низькі доходи на душу населення і кволий попит гальмують
розвиток та диверсифікацію товарних ринків, формування основ “економіки
пропозиції”.

Конкретно економічний розвиток ключових для країн Південної Азії
продуктивних секторів і факторів відзначається суперечностями й
проблемністю: сільського господарства, промисловості,
кредитно-фінансової та банківської сфер, а також світогосподарських
зв’язків.

Сільськогосподарське виробництво продовжує переважати у структурі ВНП.
Як відомо, згідно з існуючою класифікацією Індія належить до
аграрно-індустріальних, а її сусіди по субконтинентові – до аграрних
країн. В аграрному секторі зайнято від половини до 3/4 економічно
активного населення країн Південної Азії. Частка продукції сільського
господарства у ВНП ранжирується від 25- 35% в Індії, Шрі-Ланці,
Пакистані, Бангладеші до повної переваги у Бутані, Мальдивах, Непалі.

Переважаючі позиції цього сектора економіки зумовлюються його
вирішальною роллю у досягненні продовольчої безпеки: як “поглинача”
надміру працездатного населення, у ресурсно-товарному насиченні
виробництва, ринку та експорту, а також як головного джерела валютних
надходжень. Життєва значущість цього сектора у соціально-економічному
житті дуже істотно послаблює загальну тенденцію до зниження його частки
у ВНП.

Аграрно-індустріальні перетворення проводились і сьогодні здійснюються у
різних формах: політико-майнові (перерозподіл прав власності на землю,
диверсифікація форм земельної власності та земельного користування); як
продовження програм “зеленої революції” (варте уваги, наприклад, те, що
в країнах Південної Азії 3/4 посівів під пшеницю зайняті
високоврожайними сортами); державна підтримка сільськогосподарського
виробництва, як матеріально-технічного (машинами, міндобривами,
зрошенням тощо), так і економічного характеру (пільгове кредитування і
субсидування переробки, зберігання, збуту, в тому числі на експорт
продукції й т. ін.).

Найбільш комплексно аграрно-індустріальні перетворення здійснюються в
Індії. Тут “зелена революція” перетнула своє 25-річчя. Продовольча
проблема вирішується за рахунок інтенсивних факторів: підвищення
врожайності та агротехнічного рівня, поліпшення якості продукції, а
також шляхом збільшення оброблюваних площ.

Створені загальнонаціональні буферні запаси зернових, мінімізоване
постачання харчової сировини з-за кордону. Діє чимало пільг центрального
бюджету країни сільському господарству, знижене імпортне мито на
ввезення для цього сектора машин і обладнання.

Інші країни регіону (у меншій мірі Пакистан) вимушено продовжують
значний імпорт продовольчих контингентів. Прийняті тут програми
перетворень не привели до істотних змін у архаїчній структурі, вирішенні
проблем відсталості цього господарського сектора.

У промисловості країн ПА, на відміну від сільгоспсектора, процеси
індустріалізації набули значно більшого розвитку’ Під час них були знову
створені великі підприємства, цілі галузі, потужні державні сектори
економіки. Наприклад, чимало галузей створеного в Індії промислового
комплексу посідає позиції лідера серед країн світу, що розвиваються, у
тому числі перше місце по видобутку вугілля, виробництву мінеральних
добрив, бавовняних тканин, тваринних і рослинних жирів, рису, молока,
чаю; друге місце по виробництву електроенергії та видобутку залізної
руди, виробництву цукру; третє – по виплавленню сталі й видобутку
марганцевої руди. Країна виробляє власні види ЕОМ, обладнання для
атомних електростанцій, космічні супутники тощо.

У протилежність процесам індустріалізації Індії, де наголос робився на
розвиток базових галузей, випуску засобів виробництва, в Пакистані
політика анклавного промислового розвитку була сфокусована на
виготовлення предметів праці у галузях легкої та харчової промисловості,
а також ВПК. Інші держави регіону у реалізації своїх програм
індустріалізації виходили головним чином не з побажань, а з можливостей
для практичного досягнення мети. Промисловість в цілому залишилася в
підлеглому становищі. Частка її продукції у ВВП коливається у межах від
6 (Мальдиви) до 25% (Індія). Переважно екстенсивний характер
промислового росту без адекватного врахування інтенсивних факторів і
тенденцій у МПП призвів до низької конкурентоздатності продукції;
адаптованості до середньої, а не до вищої технології, до речової, а не
технологічної кооперації національного виробничого капіталу з ТНК.

Кредитно-фінансова й банківська сфери в економіці країн ПА відіграють
роль регулятора і мобілізатора внутрішніх резервів розвитку. В Індії
практично всі великі фінансові установи належать державному секторові.
Головний банк країни – Резервний – забезпечує традиційні функції
Центральної банківської установи. Операції з обіговим капіталом і
торгово-посередницькі функції забезпечують комерційні банки. З
функціонуючих у країні 273 таких банків (222 з них – державні) керівна
роль належить 28, у тому числі “Сентрал Бенк оф Індія” (найбільший банк
ПА та ПСА), “Стейн Бенк оф Індія”, “Пенджаб Нешнл Бенк”, “Бенк оф
Індія”, “Бенк оф Барода” та ін.

Для того, щоб інвестувати в Індію, функціонують численні спеціалізовані
фінансові установи – “Інститути розвитку”. Це урядові агентства,
державно-приватні банки розвитку, державні інвестиційні корпорації,
приватні інвестиційні будинки, комерційні організації, їхня роль істотно
зросла у 80- 90-ті роки, коли зміни пріоритетів у новій економічній
політиці привели до зменшення масштабів державного субсидування і
пільгового фінансування об’єктів індустріалізації. Варто звернути увагу
на незначну кількість представництв іноземних банків – в Індії їх всього
21. В інших країнах субконтиненту кредитно-фінансові та банківські сфери
економіки значно диверсифіковані, слабші в них і позиції держави. Так,
банки – лідери Пакистану – “Хабіб Бенк”, “Юнайтед Бенк”, “Нешнл Бенк оф
Пакістан” входять до найбільших фінансово-промислових груп країни.

У структурі світогосподарських зв’язків головною проблемою для країн ПА
лишається все ще невелика роль зовнішньої торгівлі, міжнародної
кооперації, нових форм зовнішньоекономічних відносин. На відміну від НІК
ПСА з їхньою зовнішньою спеціалізацією, країни ПА лише намагаються
подолати традиційну внутрішню спеціалізацію.

Таку спеціалізацію характеризує випуск традиційних товарів здебільш
масового попиту, які мають недостатню конкурентну здатність на світових
ринках таких важливих показників, як якість та новизна моделі. Так, у
експортній номенклатурі Індії та Пакистану переважають вироби обробних
галузей промисловості, але це головним чином товари легкої (текстиль,
прядиво, одяг, тканини), харчової промисловості (чай, цукор, рис,
прянощі), сільського господарства та морепродуктів. На продукцію
машинобудування і хімічної індустрії припадає не більш однієї п’ятої
обсягу експорту. Варте уваги те, що Індія відіграє роль провідного у
світі продуцента коштовного каміння та ювелірних виробів, а Бангладеш і
Пакистан – центри еміграції (експорту) робочої сили.

Структура імпорту відображає сильну залежність країн ПА від зовнішніх
джерел нафти і нафтопродуктів, машино-технічної продукції, інвестиційної
номенклатури, продовольства.

Очікують свого більш ефективного наповнення прийняті у межах нової
економічної політики програми з:

нарощування товарообігу, модернізації і диверсифікації експорту,
підвищення його міжнародної конкурентоспроможності;

сприяння індустріалізації шляхом пільгування імпорту сучасного
обладнання, матеріалів, компонентів;

стимулювання тенденцій раціонального імпортозаміщення;

використання нових для регіону форм МПП (зони “вільної торгівлі”,
міжнародні тендери, будівництво об’єктів “під ключ” на компенсаційній
основі, лізинг обладнання тощо).

На відміну від інших регіонів світу країни південноазіатського
субконтиненту поки що недостатньо залучені до міжнародних
господарсько-інтеграційних угруповань та організацій.

Висновки

Отже, з вище сказаного можна зробити наступні висновки:

У ході прискореного промислового розвитку протягом останніх десятиріч
НІК Південно-Східної Азії досягли серйозних успіхів, хоча за своїми
природним, науково-технічним потенціалом та багатьма показниками
економічного розвитку вони відрізняються одна від одної.

Аналіз промислового розвитку НІК Південно-Східної Азії свідчить, що їхні
економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох
факторів: 1) експортно-промислової стратегії розвитку; 2) залучення
іноземного капіталу; 3) державного регулювання; 4) створення
життєздатних господарських суб’єктів – національних корпорацій.

Процеси економічного зростання та індустріалізації в середньому по
країнах Азії мають помірну динаміку. Середньорічні темпи приросту ВНП за
останні десятиріччя змінюються у незначних межах: від 2-2,5% у Бутані,
Мальдивах, Непалі до 3,5-4,5% в Індії, Пакистані, Шрі-Ланці, Бангладеш.
Тільки в окремі роки у деяких країнах ця динаміка була вищою. Завдяки
цьому вдалося певним чином вирішити деякі пріоритетні завдання
індустріалізації: враховуючи низький рівень господарського потенціалу
країн регіону, можна сказати, що значно підвищились абсолютні масштаби
випуску промислових та продовольчих товарів.

Список використаної літератури

Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. – М., 2005.

Економіка зарубіжних країн / За ред. А. С. Филипенка – К., 2004

Економіка зарубіжних країн. За ред. Філіпенка А.С. – К., Либідь, 2002.

Колесова, М.Н. Осьмовой. – М.: Флинта, 2000. – 480 с.

Кубров В. И. Мировая экономика – К., 2003

Кудров В.И. Мировая экономика. – М., БЕК, 2007.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред. В.П.

Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран  – С.-Пб., 2001

Спиридонов И.А. Мировая экономика. – М., 2001.

Хазбулатов Е.И. Мировая экономика. – М., ИНСАН, 2004.

Экономика зарубежных стран: капиталистические и развивающиеся страны. –
М., Высш. Школа, 2005.

Экономическая история зарубежных стран. – Минск, 2005.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020