HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Тема 4. Зародження і становлення української політичної думки
ПЛАН
Вступ
1. Політичні ідеї Київської Русі
2. Розвиток національної ідеї за козацько-гетьманської доби
3. Українська політична думка Нового часу
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Зародження й розвиток української політичної думки є невід’ємною
частиною національної інтелектуальної скарбниці. З’ясування передумов
цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними
українськими мислителями на стадії еволюції національної
суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період із Х до початку
XX ст., має велике значення для з’ясування поступу національної духовної
культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.
Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу розпочався в
період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на
соціально-економічному ґрунті переходу східнослов’янських племен від
первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.
Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов‘ян
до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі
відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної
культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки
Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.
Цікавим етапов в історії вітчизняної політичної думки є
козацько-гетьманська доба та доба Нового часу.
Дослідження цих періодів відображає особливості зародження і становлення
української політичної думки.
1. Політичні ідеї Київської Русі
Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської
думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична
думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань
політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку
пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з
яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину
державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала
до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку
Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба
досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.
В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово
про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії
формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує
рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення
про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну
самостійність Київської Русі. В “Слові” Іларіона крізь релігійну
оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави
давньоруського народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею
економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від
Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.
Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній
думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного
обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця
проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася тенденція до
феодальної роздробленості Київської Русі.
Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками
славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором
(близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних
слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці
східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї
політичний союз, відомий під назвою Русь.
Автори “Повісті временних літ” не тільки із захопленням змальовують
давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучасних їм
подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини
твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і
сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою
землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу – зачинателів
братовбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до
ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність
великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх
давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних
загарбників.
Літописці “Повісті временних літ” закликають також і народ виступити на
захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для
феодалізму, – мораль лицарської честі, оспівують військові традиції
батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції
своїх батьків і дідів.
Сільвестр переробив заключні статті Несторового твору. І ці зміни
стосувалися лише питань нагальної політики, передусім організації
оборони Русі від іноземних нападів. Літописець навіть доповнив істотними
подробицями оповідь про з’їзд князів на Київщині біля Долабського озера
в 1103 р. Він вкладає в уста Володимира Мономаха яскраву патріотичну
промову, яку той виголосив перед дружиною одного із князів: “Дивно мені,
дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А свого чому не
розглянете, що стане смерд орати, а половчанин, приїхавши, ударить
смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю в‘їхавши, забере
дружину, його і дітей, і все майно візьме, то коня ти його жалієш, а
самого чому не жалієш?”.
Нестор і Сільвестр обґрунтовують думку про те, що єдність слов‘янських
земель неможлива без міцної держави. “Повість…” пройнята високою ідеєю
служіння рідній землі, піклування про благополуччя, незалежність
Київської Русі. Автори не просто описують окремі події, а подають їх під
кутом зору єдиної політичної мети та глибокого розуміння загальних
інтересів незалежної, суверенної Київської держави.
До “Повісті…” було, очевидно, внесено й текст “Повчання Володимира
Мономаха”, в якому подаються правила високої особистої та суспільної
моралі, проголошується ідея правосуддя великого князя. Мономах ставить
своє життя як приклад дітям, закликає синів бути справедливими, не
втрачати мужності й розважливості на війні, завжди дотримуватися норм
законодавства, справедливості та правосуддя. Він бачить, що в історії
Київської Русі намічається тенденція до сепаратизму, роздробленості і
виступає проти цієї згубної тенденції, засуджує чвари між князями,
закликає їх до єдності при захисті вітчизни.
Зазначимо, що різноманітний матеріал “Повісті…” об‘єднаний своєрідною
філософією історії, яка ґрунтується на дуже важливих ідеологічних
засадах: по-перше, це теза, згідно з якою держава має договірне
походження і, як така, вона повинна дбати про доброчесних людей і карати
поганих. Найважливішим є, те, що автори, як бачимо, були обізнані з
ідеями договірного походження держави (які виникли ще в давнину, були
розвинуті Епікуром і Лукрецієм; окремі положення цієї ідеї зустрічаються
у деяких богословів і філософів середньовіччя) і зробили посильний
внесок у її тлумачення ще задовго до того часу, коли вона сформувалась
остаточно у XVII ст. в Європі. Друга теза полягає в тому, що держава має
якесь божественне походження (напевне, данина часу), а тому, мовляв,
князі підкоряються не народові, а велінню Бога (можливо, це є намаганням
зміцнити князівську владу, а через неї – саму державу).
Відчувається у “Повісті…” і настрій народних мас, незадоволених
правлінням окремих князів, їм висловлюється попередження за
бездіяльність або діяльність, спрямовану проти інтересів народу і
держави. Отже, можна вбачати в “Повісті…” надзвичайно самобутнє
історико-політичне дослідження і літературну пам’ятку. Унікальність
повісті простежується не тільки у порівнянні з тогочасною європейською,
а й навіть світовою літературою. Як зазначав академік Д.Лихачов,
“ніколи, ні раніше, ні пізніше, до самого XVI століття історична думка
на Русі не підноситься на таку височінь наукової допитливості і
літературної майстерності”. До того ж потрібно ще підкреслити, що в
“Повісті…” – відбилися політичні ідеї, сповідуванні у давньоруському
феодальному суспільстві, що вона пропагувала єдність слов’ян і
необхідність міцної держави, формувала прогресивну суспільно-політичну
думку Київської Русі.
Як бачимо, суспільно-політична думка Київської Русі періоду її розквіту
була досить багатогранною. Такий висновок має право на життя, незважаючи
на те, що ще й досі в науковій літературі недостатньо висвітлена важлива
ідея, яка, можливо, великою мірою характеризує наших далеких предків як
людей, що вже тоді хотіли (і зберегли це бажання протягом тисячоліття до
наших днів) жити в мирі й злагоді.
Йдеться про теорію “суспільного примирення і всезагальної злагоди”, або
“теорію милостині”. Думка про необхідність будувати людські
взаємостосунки на основі принципів милостині й любові, проголошувалась
в Ізборнику Святослава 1073 р., вона наявна і в інших пам‘ятках
Київської Русі, але подана в них не систематично, спорадично. В
загальному обсягу текстів цих документів ця ідея навіть губиться і не
проголошується так виразно й акцентовано, як в Ізборнику 1076 р. Принцип
взаємної любові, доброти й милостині виступає в ньому універсальною і
абсолютною умовою упорядкування всіх сфер і рівнів соціальних відносин,
єдиним засобом гармонізації останніх, основним підґрунтям, на якому
повинне бути засноване все, що відбувається в суспільному і особистому
житті. Цей принцип, таким чином, враховував як соціальні відносини, так
і соціальну структуру суспільства.
У кінці XI – на початку XII ст. відбувається розпад Київської Русі на
самостійні князівства, розпочинається епоха феодальної роздробленості.
Історія зберегла для нас кілька цікавих пам‘яток суспільно-політичної
думки цього періоду (обов‘язкових для вивчення студентами для цілісного
сприйняття ними тогочасних політичних проблем).
Логічним продовженням “Повісті временних літ” був Київський літопис, що
охоплював події від 1117 по 1198 рік. У ньому відбито складні й
суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави
періоду феодальної роздробленості. Літописання тієї доби має виразний
характер з осібного висвітлення історії давньоруських князівств,
замкненого трактування місцевих подій, у ньому вже чітко переважають
інтереси феодалів окремих земель над загальноруськими. Але, розуміючи,
до чого це призведе, літописці висловлюються на підтримку монолітності
Давньоруської держави, закликають ворогуючих між собою князів
схаменутися і відновити їхню єдність. “За що губим землю Руську?”, –
так звертаються вони до можновладців.
На початку XIII ст. було написане “Слово Данили Заточника”, відоме ще як
“Моління Данили Заточника”, або “Послання Данили Заточника”. В цьому
творі сильно звучить соціальний мотив. Автор зазначає, що у суспільстві
існує соціальна нерівність, що становище людини визначається не розумом,
не здібностями, а багатством. Замислюючись над засобами усунення
соціальної несправедливості. Заточник вважає, що для цього потрібна
міцна князівська влада, бо тільки в ній – єдине спасіння від боярської
сваволі удільних князів. Ще одна характерна особливість “Моління…”
полягає в тому, що автор оспівує не стільки військову доблесть, скільки
мудрість, яка дуже необхідна в політиці і при управлінні державою. В
цьому творі, як бачимо, намітилися певні прогресивні риси критичного
ставлення до існуючого ладу і його вад.
У ХІІ-ХІ1І ст. в умовах натиску ворогів як з Південного Сходу, так і
Заходу, ідея єдності давньоруської землі і міцної держави знову яскраво
виражається у ряді історичних документів. У цьому відношенні характерним
є “Слово о полку Ігоревім”, яке було написане невідомим автором
приблизно в 1187 році.
У “Слові…” яскраво змальовується картина всенародного лиха, до якого
призвела роздробленість держави. В жодному іншому документі тих часів
зв‘язок між князівськими чварами і успіхами іноземних загарбників не
розкритий з такою силою і пристрастю. Автор згадує ті часи, коли всі
князі жили в єдності і держава була сильною, тому він як патріот і
громадянин своєї вітчизни закликає до нового об‘єднання усіх земель, до
згуртування усіх сил народу на боротьбу з ворогами.
“Слово о полку Ігоревім” – видатний твір суспільно-політичної думки
Древньої Русі, провідна ідея якого – ідея патріотизму – подана не з
позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних
“низів”. Автор підкреслює, що саме ці “низи”, прості люди – землероби,
які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць
і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Епізод про невдалий похід
Ігоря взятий автором не для того, щоб посіяти зневіру, а щоб довести на
цьому прикладі необхідність єднання всіх сил народу у боротьбі проти
іноземних загарбників. Створення “Слова…” було проявом активного
політичного втручання поета-громадянина, виразника корінних, інтересів
народу в події, які могли призвести до загибелі держави.
Монголо-татарська навала ХІІІ-ХІV ст. завдала страшного удару нашим
пращурам. Але страхітливе лихоліття не спричинилося до остаточного
занепаду культури Київської Русі. Її економічне й політичне життя не
могли зупинити навіть такі руйнівники, якими були монголо-татарські і
орди. Навіть у цей тяжкий період спостерігається дальший розвиток
прогресивних напрямів суспільно-політичної думки, тісно пов‘язаний з
політичним рухом народу за звільнення Русі від татаро-монгольського іга.
Ініціатором цього руху були народні маси, бо феодальні “верхи” занадто
часто раболіпно схилялися перед ханською ордою. Лише деякі далекоглядні
князі зрозуміли прогресивність цього політичного руху і підтримали його.
Волелюбний дух нашого народу, високий рівень його національної
свідомості донесла до наших днів чудова літописна пам‘ятка другої
половини XIII ст. – Галицько-волинський літопис. Автори літопису
передусім цікавляться справами державними. Вони були ідейними
натхненниками сильної князівської влади, рішуче засуджували боярську
анархію й виступали прибічниками зміцнення централізованої влади. Цей
твір пройнятий ідеями єдності всіх земель Київської Русі, необхідності
організації захисту її від експансії польських та литовських феодалів.
2. Розвиток національної ідеї за козацько-гетьманської доби
Національно-визвольна революція середини ХVП ст. і створення
козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку
української політичної думки (середина ХVII – ХVIII ст.) Цей період її
еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем
міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією,
Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної
міжнародної політики.
???????????вано на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у
«Березневих статтях» 1654 р. та І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем
(1612-1659) у Гадяцькому трактаті» 1658 р. У першому випадку йшлося про
встановлення міждержавного (передусім військового союзу) з Росією, у
другому – про створення федералістського об’єднання Польщі, Великого
князівства Литовського і України. Обидва політико-правові документи не
були повністю реалізовані: у першому випадку через свідоме порушення
Росією умов укладеної угоди, у другому – через відсутність соціальної
бази.
Перемоги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не
лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської
держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були
основними чинниками у відродженні української державності.
Б. Хмельницький висунув власну програму Української козацької держави, в
основі якої лежала ідея української соборності. Хмельницький синтезував
ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Він
був першим і, на жаль, останнім в історії України доби феодалізму
політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну
незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики
об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп
українського суспільства. Хмельницький не лише висунув завдання
створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічно
українські землі, а й зробив усе можливе для його розв’язання.
Характерна ознака суспільного життя козацтва – демократизм. Демократичні
засади стали основою формування козацької республіки, що викликала
захоплення багатьох учених і політичних діячів. Республіканські
принципи, вироблені в козацьких колах майже столітнім життям козацької
республіки, були перенесені на нове військово-народне управління.
Політична думка козацько-гетьманської доби розвивалася у контексті таких
правових документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”,
“Конституція прав і свобод Запорозького Війська” та ін.
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила
Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.),
який:
розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася
польському королеві;
виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль
за освітянським життям країни;
був проти втручання держави у церковні справи;
в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.
Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської
доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом
Запорозьким “Конституція прав і свобод Запорозького Війська” (1710). Це
перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми
виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.
Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана
Мазепи – другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І.
Мазепи під Полтавою змусили П.Орлика емігрувати, він жив у різних
європейських країнах. По смерті І. Мазепи в 1709 П. Орлик 5 травня 1710
р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України.
Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і
свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у
тогочасному середовищі української козацької старшини.
Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика
є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками “Пакти й
Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, відомий ще як
“Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”. Договір,
розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, було укладено
16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах.
Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана
історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого
до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується
необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму
правителів.
Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний
устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у тому, що
в Україні
відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію
константинопольського патріарха;
відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької
держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються
землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на
її території фортеці мають бути знесені;
всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної
старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна
рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних
полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі
на рік – на Різдво, Великдень і Покрову;
державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та
гетьману;
старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує
закони;
справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються
генеральним судом, який не підпорядковується гетьману;
генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу;
державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в
управління генерального підскарбія;
на утримання гетьмана призначаються окремі землі;
полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами
і затверджуються гетьманом;
гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них
звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;
проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина,
відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і
встановлюється рівність у виконанні державних обов’язків.
Конституція П.Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом
політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення
того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових
західноєвропейських політичних традицій.
Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей:
обмеження влади гетьмана,
представницьке управління,
поділ державної влади,
закріплення прав і свобод особи,
справедливість у розподілі суспільних благ,
підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.
Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено
всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї
незалежності України як суверенної держави.
3. Українська політична думка Нового часу
Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави
і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан
Прокопович (1681 — 1737). Він вважав, що державна влада потрібна для
того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство;
передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді,
коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей
договір між монархом і народом обов’язковий лише для народу.
Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам’ятки
— козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського,
Г. Граб’янки, С. Величка. Автори літописів були виразниками інтересів
козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького.
Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини,
ненависть до іноземних гнобителів.
Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці.
Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему “Розмова Великороси з
Малоросією”, в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї
розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію
козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича
та ін.
Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний
мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794).
Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив
її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре
налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що
праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку
суспільства.
Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка
гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від
їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх
посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у
суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав
проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному
грунті.
Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви,
морального обов’язку, а також форм творення української державності.
Незважаючи на втрату державної самостійності України, політична думка на
українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у
філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та
просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її
завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна
самосвідомість.
Новітній етап розвитку української політичної думки пов’язаний з
лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі
українського національного відродження на початку Х1Х ст. Вагомий вклад
у розвиток політичних поглядів зробили представники різних сфер
інтелектуальної діяльності: історики М.Костомаров, М.Драгоманов,
М.Грушевський, юристи О.Терлецький, А.Кистяківський, письменники
Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка та інші.
Після вбивства у 1804 р. імператора Павла1 і на початку царювання
Олександра 1, в Росії розпочався період певної лібералізації. В 1804 р.
у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним
центром українського культурно-наукового життя у першій половині ХIХ ст.
Дворянство, в т.ч. і українське почало утворювати таємні гуртки
(масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку
Російської імперії та народів, які її населяли.
Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів».
Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І.Котляревський,
українські дворяни, що були вихідцями із старовинних
козацько-старшинських родів – С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич та
ін., – на чільне місце ставила питання відродження української
державності. В катехізмі товариства говорилося про те, що реалізація
національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України
від Росії.
Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала
політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації
– М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. –
згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської
республіканської федерації.
Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова
(1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов’янських
народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової
філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами
української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим
відоміший народ, підкреслював М.Костомаров, тим швидше він знайде самого
себе і шляхом самореалізації самовизволиться.
Висновки
Отже, з вище розглянутих питань можна зробити наступні висновки:
Перші писані пам’ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних
поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже
на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських
текстів.
Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної
думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської
Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви
Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та
Іоанна Златоуста.
Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало
“Слово о полку Ігоревім ” (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності
політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби,
про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і
народом.
Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових
документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція
прав і свобод Запорозького Війська” та ін.
Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила
Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.),
який:
– розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася
польському королеві;
– виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її
контроль за освітянським життям країни;
– був проти втручання держави у церковні справи;
– в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.
Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської
доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом
Запорозьким “Конституція прав і свобод Запорозького Війська” (1710). Це
перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми
виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.
Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався
незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою
та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій
Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ
ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке
уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.
Ф. Прокопович (1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави
створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього
права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути
світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх,
як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими
законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь,
справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого
абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, “філософ
на троні”.
Список використаної літератури
Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.,1997.
Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К., 1999.
Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія,
праксеологія. – К., 1994.
Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.
Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.
Гелей С., Рутар С. Основи політології. – Львів, 1996.
PAGE
PAGE 17
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
