.

Українське національне відродження в Наддніпрянщині та в Східній Галичині в першій половині ХІХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
92 2878
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Українське національне відродження в Наддніпрянщині

та в Східній Галичині в першій половині ХІХ ст.”

ПЛАН

Вступ

1. Українське національне відродження Наддніпрянщини

початку ХІХ ст.

2. Національне відродження в першій половині ХІХ ст. в Галичині

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Як і інші слов’янські народи, українці під впливом революційних подій в
Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження.

На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали
історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обґрунтувати
самобутність українського народу.

Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження
національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті.

Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних
організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема
самостійності.

1. Українське національне відродження Наддніпрянщини

початку ХІХ ст.

Український суспільно-політичний рух Наддніпрянщини, як і Східної
Галичини, опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні
чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької
революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього
стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги
над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх
учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на
політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями
свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські
ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З’єднані слов’яни») та в Полтаві
(«Любов до істини»).

Членами цих об’єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В.
Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху
П.Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін. Слід, однак, зазначити, що
створені в Україні масонські ложі все ж не мали послідовно українського
національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх
організатори, було прилучення малоросійського дворянства до
загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В.
Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та
приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній
Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою
вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і
Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести
дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя,
свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над
наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі
побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським
самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи;
по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812— 1814 рр.
Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне
повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні,
відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні
політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію
самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське
товариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же
можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було
пов’язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії.
Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений
«Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві — «Союз благоденства», їхні
програми передбачали впровадження конституційного представницького
правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом
військового перевороту. Членами цих організацій були брати
Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін. В Україні, де були
розквартировані російські війська, перебувало на службі багато
опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818 р.,
після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей
членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували
свої об’єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром
у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою
останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали
офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були
створені ще дві управи: Кам’янська на чолі з В. Давидовим і С.
Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від
часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного
товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві
розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге — більш
помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах
поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії.
Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська
правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення
царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об’єднатися в
централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво
скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна
власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна
брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та
промисловості. У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна
організація — Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якого були
брати Борисови. У 1825 р. воно об’єдналося з Південним товариством.
Внутрішньополітичною ситуацією, пов’язаною зі смертю Олександра І,
вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно
підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки,
чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення — все це
призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло
вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було
заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну
запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю. 29
грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом
підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили
прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ
почався в с.Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19
офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу
повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати
кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву,
щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже
прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено
С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900
солдатів здалися без бою. Суд над декабристами, що відбувся в
Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ.
Керівників повстання — К. Рилєєва, М. Каховського, М.
Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж
полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом
та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух
практично не виходив за межі російської державності, російського
менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до
«корінного російського народу». Говорячи про історичне значення виступу
декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення
російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали
високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що
ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав
народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об’єднаних
слов’ян, інших політичних об’єднань в Україні тієї доби справляли свій
вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

2. Національне відродження в першій половині ХІХ ст.

в Галичині

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов’язана
з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередку, що
сформувався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського
у 20—30-х pp. XIX ст.

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а
його авангардом – громадсько-культурне об’єднання “Руська Трійця”.
Засновники об’єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич
(1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти
Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької
духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини
України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху
на західноукраїнських землях в дусі романтизму.

F

T

F

H

T

?Z?ththT

lAE

dh

рійці” підтримували тісні стосунки з М.Максимовичем,
О.Бодянським, І.Срезневським — відомими діячами української та
російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду
членів гуртка мала творчість представників нової української
літератури – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка,
Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. “Руська
Трійця” підготувала до друку історико-літературний збірник “Зоря”, в
якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про
С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила
видавати “Зорю”. У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в
Будапешті літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”, що
містив ряд творів з проблем історичного минулого України.

Я. Головацький у гострій публіцистичній статті “Становище русинів у
Галичині” (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і
політичні програмні вимоги національного руху.

Отже, діяльність “Руської Трійці була кроком уперед у розвитку
національного руху на західноукраїнських землях від вирішення
культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних
питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та
буржуазно-демократичні революції. Не залишилась осторонь і
Австрійська імперія. 13 березня спалахнуло народне повстання у
Відні, потім у Будапешті. 18 березня Угорський сейм прийняв ряд
законів про буржуазні перетворення. Події революції надали
широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17
квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування
феодальної залежності селян і панщини. Звільнення селян стало
важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В
березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до
звільнення владою політичних в’язнів. Відповідно до проголошених
конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку,
зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації,
керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська
ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові
Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення
Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий
національний розвиток українців.

Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути
Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію – Головну
руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних
реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. В
містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50
місцевих руських рад, до складу яких входили селяни. міщани,
світська інтелігенція, представники духовенства. Ці ради стали
організаторами боротьби українського населення за територіальну
автономію Східної України, тобто за її відокремлення від Західної
(польської) Галичини, за навчання в усіх учбових закладах рідною
мовою, за створення української національної гвардії тощо. Галичани
шукали зв’язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у
слов’янському з’їзді в Празі. Правлячі кола Австрії ігнорували
більшість цих вимог і погодилися лише на запровадження у 1848 р.
навчання українською мовою в народних школах та викладання її як
обов’язкового предмету в гімназіях. У виборах до першого
австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з
Галичини. Серед них було 27 селян, 8 священиків і 3 світські особи.
Ці депутати австрійського парламенту (рейхстагу) одностайно
виступили проти виплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Проте
більшістю голосів рейхстаг висловився за скасування панщини за викуп
взагалі. Подальші події були пов’язані з масовими виступами
населення проти грабіжницької політики уряду. Навесні та влітку 1849
р. масові виступи охопили понад 100 сіл Галичини. При цьому часто
захоплювалися поміщицькі землі. Не мовчало й сільське
населення. 1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники
різних національностей підняли збройне повстання, яке згодом було
придушене.

Революційні події охопили й Північну Буковину, де селяни силою
повертали захоплене у них поміщиками. У селянському русі значну
роль відігравали і депутати рейхстагу. Так, депутат Л. Кобилиця 16
листопада у Вижниці на зборах 2600 селян закликав до боротьби з
панами. Це було закликом до повстання, яке охопило гірські
села Вижницького і Сторожинецького округів. Розгорнувся рух
проти роз’єднання Північної Буковини й Галичини. Проте уряд, йдучи
назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. все ж здійснив таке
відокремлення.

Влітку і восени 1848 р. активним був революційний рух і в Закарпатті.
Але після придушення революції австрійський уряд розправився з
учасниками народних виступів. Лише 2 березня 1853 р. було видано
імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині
за викуп на таких же кабальних умовах, як і в Галичині та на
Буковині. Не допустив уряд і об’єднання Закарпаття із Східною
Галичиною, за що виступала частина закарпатської інтелігенції. А у
березні 1849 р. уряд розігнав парламент і згодом відібрав у народу
більшість завойованих ним свобод. Проте революція мала важливі
наслідки для населення ‘Західної України. Найголовнішим з них було
скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький
характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин.
Характерним наслідком революції було і піднесення національно-
визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини,
Північної Буковини й Закарпаття.

Висновки

Отже, процеси в політичній, економічній і соціальній сферах, нові
явища в громадсько-політичному й духовному жилі сприяли
відновленню на західноукраїнських землях перерваної багатовіковим
іноземним поневоленням традиції самостійного громадсько-
культурного, а згодом і громадсько-політичного життя —
національного відродження.

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов’язана
з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередку, що
сформувався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського
у 20—30-х pp. XIX ст.

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а
його авангардом – громадсько-культурне об’єднання “Руська Трійця”.
Засновники об’єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич
(1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти
Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької
духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини
України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху
на західноукраїнських землях в дусі романтизму.

Український суспільно-політичний рух Наддніпрянщини, як і Східної
Галичини, опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні
чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької
революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього
стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги
над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх
учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на
політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями
свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські
ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З’єднані слов’яни») та в Полтаві
(«Любов до істини»).

Список використаної літератури

Велика Історія України: У 2-х томах. – Т.ІІ / Передм. д-ра І. П.
Крип’якевича; Зладив М. Голубець. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ-ХХ століття. – К.: 2000.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. –
398 с.

Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. II (Від половини XVII століття).
-Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – 349 с.

Ісаєвич Я. Українське національно-культурне відродження в XIX ст.:
передумови, контекст, значення // Шашкевичіана. 3 б. наук. праць. –
Львів, 2004. – Вип. 5-6. – С. 15-21.

Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба
порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість,
державність. Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип.1. – К.: Наукова думка. –
С. 104-119.

Кондратюк К., Мандзяк В. Українське національне відродження XIX –
початку XX століть у сучасній вітчизняній історіографії // Українська
історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми- Кол.
монографія за ред. Л. Зашкільняка. -Львів: Львівський національний
ун-тет ім. І.Франка, 2004. – С. 154-157.

Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520 с.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020