HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
1. Розкрийте зміст поняття «політична стабільність» та визначте його
важливість для розуміння суті політичного режиму
Політична стабільність виступає як характеристика стану політичного
життя всередині держави.
Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її
політичним режимам.
Поняття “політичний режим” можна визначити як систему способів і методів
управління певним державне організованим суспільством або як систему
способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.
Поняття “політичний режим” — одне із загальноприйнятих у сучасній
політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм,
засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності
держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її
розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватися. Суспільство й
держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними,
тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і
змішаними; клерикальними, теократичними та ін.
Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на:
тоталітарні;
авторитарні;
демократичні.
При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення
певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із
потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі
політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться
державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для
збереження існуючого ладу. По суті існує механізм адаптації політичної
системи до зміни умов існування суспільства. Мається на увазі сукупність
певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких
забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування
політичної системи, підтримки хоча б мінімального рівня її
життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться про різноманітні
економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та
ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до
середовища, що змінюється.
Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного
керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних
інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis —
постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності,
адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.
У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій
населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й
відданості режиму.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:
наявність загальнообов’язкової ідеології, яка доводить необхідність
існування даного режиму;
загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля
“світлого” майбутнього;
ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;
контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і
кожної особи зокрема;
відсутність легальної опозиції;
поглинання державою сфери громадянського суспільства;
відсутність плюралізму;
нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування
будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду
на це будь-яких форм насильства;
концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють
законодавчу і виконавчу владу;
державний монополізм в сфері економіки
підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.
На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає
існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується
з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські
вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається
щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.
Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип
політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів
політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану
владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань,
суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування
насильства чи примусу.
Основні ознаки авторитаризму:
перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату
(за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших
політичних проблем);
сильна виконавча влада;
концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;
здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;
звуження сфери гласності та виборності державних органів;
обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні
гарантії їх забезпечення;
відчуження народу від влади;
відсутність єдиної ідеології;
опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові
репресії;
при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні
методи;
обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму
об’єднань громадян;
органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон),
керуючись власним баченням політичної доцільності.
Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму:
стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу;
альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади
розвитку суспільства.
Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від
тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і
громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації
зазнає переважно політична сфера.
Поняття “демократія” багатогранне. Його використовують на позначення
типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного
режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну
спрямованість, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої
суспільної організації.
Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн:
Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Характерною особливістю демократичного політичного режиму є
децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою
надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних
органів.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя,
заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної
виборності органів державного управління і прийняття рішень у
відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й
управління, механізм їх формування;
визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед
законом;
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням
функціональних прерогатив кожної з них;
вільна діяльність політичних і громадських організацій;
обов’язкова виборність органів влади;
розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;
економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються
лише антилюдських ідеологій).
За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча
процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними.
Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як
індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.
Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного
самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й
суспільством. Одним із головних принципів демократії є
багатопартійність.
Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від
традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела
соціальних змін (при недостатній увазі до питань функціонування
суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу
акцентує увагу не на з’ясуванні природи конфліктів. Головне її
спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи.
Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та
індивідів на грунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить
своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і
поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій.
Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної
інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під
останньою розуміються стан зв’язаності окремих диференційованих частин
суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього. Погляди щодо
факторів інтеграції різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето
вважали, що інтеграція відбувається на грунті спільних для всіх членів
суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т.
Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як
універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав
членів суспільства та ін.
Дещо інші підходи до з’ясування стабільності випливають із «соціальної
теорії організації». В її виникненні було два напрями:
– Перший — раціональний — від Р. Міхельса, Ф. Тейлора. Передбачався
підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її
в розрахунку на потреби виробництва.
– Другий — природний — від О. Конта. Наголошувалося на саморегулюючих
властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних
стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив,
ресурси та інформацію.
Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Ф.
Селзник, Г. Саймон та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію
опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати
дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань,
політичної кон’юнктури, дефектів правової системи. Водночас
передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від
процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів.
Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група,
то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної
стабільності.
Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її
можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і
політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну
систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво.
Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей,
соціальних груп і політичних інститутів як суб’єктів владних відносин.
Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і
горизонтальних зв’язків, їй властиві дві риси:
– Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових
частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними,
нормативними та ціннісно-ідеологічними.
– Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими
сторонами суспільного життя.
В цьому випадку суб’єктами відносин політичної стабільності виступають,
з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого —
інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності
найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.
Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати
стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів.
Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських
державних структур.
Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична
стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж
стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний
характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан
певної рівноваги різних сил.
Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх
її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її
достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та
інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних,
ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стороною
стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.
У суб’єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не
перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою,
своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення
своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають
відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш
стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної
стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно
невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не
політичні, а звичайні, буденні потреби.
4
?????????Z
“ae”2#A#v&@)|)?*e*p+e+^, -Z-–-2.E.r/oooooooooooeeeYYYYYYYYYYY
&
gd %Z
gd %Z
&
2i366–67¬8|:i:1/4;`<.>Список використаної літератури Брегеда А. Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999. Політологія / за ред. акад. Української академії політичних наук, проф., д-ра іст. Наук О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1994 Політологія: курс лекцій навч. посібник / І. С. Дзюбко, В. Ф. Панібудьласка, Ю. С. Шемщученко. – К.: Вища шк., 1993 Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. – К., 1998. Релей С., Рутар С. Основи Політології: лекції для студентів негуманітарних вузів. – Львів: інст. Українознавства НАН України, 1997
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
