.

Соціальна структура суспільства і політика (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
88 1052
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з політології

на тему: “Соціальна структура суспільства і політика”

ПЛАН

Вступ

1. Соціальна структура: суть і основні концепції

2. Соціальна група як головний суб’єкт політики

3. Соціальна структура українського суспільства та основні тенденції її
трансформації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В основі різнобічних інтересів соціальних суб’єктів лежать різні
потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують
прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади.
Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади,
конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси
саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через
політичні партії, суспільні організації та рухи.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою
сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і
спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних
суб’єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і
створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію
ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та
інтереси соціальних суб’єктів; взаємодію і зміну при владі політичних
сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

В даній контрольній роботі будуть розглянуті такі питання як:

соціальна структура: суть і основні концепції;

соціальна група як головний суб’єкт політики;

соціальна структура українського суспільства та основні тенденції її
трансформації

1. Соціальна структура: суть і основні концепції

Поняття “соціальна структура” вживається в широкому і вузькому
розумінні.

У широкому розумінні соціальна структура — це складова суспільства, в
основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних
(суспільних) відносин.

Соціальна структура суспільства характеризується сталими
взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких
функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв’язками,
взаємозалежностями.

Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди,
особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі
соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі).
Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства
відбувається об’єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У
цьому зв’язку соціальну структуру суспільства часто визначають як
сукупність статусів і ролей.

У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових,
соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури —
система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних
відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові,
соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні,
сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених
елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних
підсистем з певними внутрішніми властивостями.

Визначаючи місце великих соціальних спільностей в політичному житті
суспільства, важливо виділити економічні класи в соціальній структурі
суспільства. Це спільності людей, що визначаються економічними ознаками:
формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації
господарської діяльності, формами отримання прибутку тощо. Саме така
концепція покладена в основу марксистського визначення класів. Раніше в
Україні, як і в усіх інших незалежних державах Східної Європи, соціальні
спільності та верстви розглядалися як класи: робітники, селяни і
соціальний прошарок – народна інтелігенція. Така точка зору про
соціальну структуру суспільства виправдувалася історично – боротьбою
класів. Класи визначалися як антагоністичні: робітничий клас і клас
буржуазії, боротьба між ними які основа розвитку суспільства. Зрозуміло,
концепція соціальних класів не втрачає значення і в сучасній
політології. Більш того, деякі західні політологи – Теодор Гайгер,
Франклін Пддінс, Моріс Гінсберг бачать необхідність дальшої розробки
теорії класів.

Однак відбивається недостатність тільки такої теорії соціальних класів
для вивчення політичних процесів, тому що в реальній дійсності жодних
видимих меж, що визначають класи, немає. По суті класові кордони – це
межі, в яких соціально-економічні характеристики одних соціальних
спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи докорінні ознаки
класу. Так і внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не
переростають якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й вся буржуазія
складала клас, що формувався повністю з індивідуальних власників, то в
сучасних умовах у постіндустріальному суспільстві поряд з індивідуальною
власністю існують й інші форми власності – корпоративна, кооперативна на
умовах партнерства, державна тощо. Неоднорідною стала і дрібна
буржуазія. Важливо визначити і кордони, межі робітничого класу. В
сучасних умовах більшість найманих робітників займається не тільки
фізичною працею. Надбанням мас стала висока освіченість. Робітничий клас
став більш різноманітним за формами найму. Ці відзнаки знаходять
відображення в диференціації інтересів різноманітних його груп. Істотно
змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а, отже, в соціальній
структурі. І розвиток суспільства з переходом від традиційного до
індустріального, а згодом до постіндустріально-го свідчить,.що
економічні класи – тільки одна з форм суспільної організації. її роль в
житті не залишається незмінною. Дедалі більше значення набувають інші
соціальні утворення, інші соціальні спільності, формуючи соціальну
структуру. Відображенням диференціації соціальної структури суспільства
є розповсюдження концепції соціальної стратифікації. Соціальні класи
розглядаються як один з видів страт. Початок концепції страт поклав ще
Макс Вебер. І соціальна структура ним розглядалася як багатомірна
система, в якій поряд з класами і відносинами власності, що породжують
їх, важливе місце відводиться статусу і владі.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні
різноманітності ознак, на ґрунті яких формується соціальний статус
індивідів. Звичайно ж, реаліями є і соціальні класи – великі соціальні
спільності, що сформувалися на ґрунті економічних відмінностей, за
визначенням політолога Роберта Мілібенда, двома основними компонентами
соціальної структури сучасного капіталістичного суспільства виступають
буржуазія і робітничий клас і спільності, що розрізняються за критеріями
соціальної стратифікації. 1 ті, й інші – базові, первинні соціальні
спільності. На їх основі й виникають різноманітні соціальні утворення –
страти, що формуються на ґрунті спільності їх інтересів, політичної
поведінки тощо.

В розвинених країнах, де політичною нормою є діленш національного
доходу, найбільш виражений вплив факторів соціальної структури
суспільства (відмінності в соціальному статусі, рівні прибутку і владних
повноваженнях тощо) на політичну поведінку. Для держав з нестійким
ладом, де найбільш гостро стоять етнічні проблеми, характерні глибокі
культурні або ціннісні відмінності.

В Україні, де нестійка політична стабільність, політична боротьба
ведеться з питань мовної політики, взаємовідносин церкви і держави,
освіти тощо, відносно незалежної від соціальних умов є і ціннісна
система. Зважаючи на те, що не існує жорсткого зв’язку між
соціально-економічним становищем і переконаннями людей, що соціальні
зміни, які відбуваються в суспільстві можуть і не призвести до
відповідних їм змін в ціннісних орієнтаціях людей. Відсутність жорсткої
залежності політичних орієнтацій індивідів від їх соціально-економічних
характеристик веде до зв’язку на рівні соціальних груп, верств:
соціальний статус – соціальні цінності – політичні орієнтації.

Інституціональний рівень взаємодії соціального розшарування і політичної
влади відображається в системі соціального представництва.

2. Соціальна група як головний суб’єкт політики

Суб’єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна
група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в
політичних відносинах. Під творенням політики розуміють постійну й
певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних
і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб’єктів.

Здатність творити політику характеризують терміном політична
суб’єктність, яка залежить від об’єктивних можливостей діяти (обмежених
структурою політичних сил і рівнем розвитку суб’єкта) і суб’єктивних
можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Велика суспільна група стає суб’єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв’язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а
відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою,
внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та
дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових,
статевих, професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери
впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня
самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої
інтеграції, зв’язків конкретних людей і колективів з великою суспільною
групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами,
верствами, національностями тощо).

X

Z

f

??J?????ості та впливу розглядаються як сукупність або сумарний вектор
індивідуальних дій.

У формально інституцюнальних концепціях вирішальна роль відводиться
політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям,
об’єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут
розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а
маси — як об’єкт управління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність
різних суб’єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними
за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави,
народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні
громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб’єктів різного рівня
організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп,
індивідів), різний рівень політичної суб’єктності або впливовості сил,
які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні
суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т.
ін.

3. Соціальна структура українського суспільства та основні тенденції її
трансформації

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її
істотних рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у
сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім
станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні
тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у
ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного
суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи
одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими
чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння
владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її
розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність
економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована:
жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між
правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної
номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві
склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися
внутрішні горизонтальні та вертикальні зв’язки: неписані правила
апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до
владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм
робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо
визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових»
осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально
слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не
могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в
ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни
соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні
позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка
вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової
активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості
суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома
декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною
верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті
праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу
найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до
прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від
спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні
функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів —
економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних,
освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних
засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш
жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної
структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів
власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з
відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява
нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та
вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності
до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без
входження до іншої.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на
інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона
характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен
«нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в
стратифікації радянського суспільства домінував
адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади
та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й
доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер
величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі
культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це
становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які
користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та
управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо,
що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями
розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий,
інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних
демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в
середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення
(кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень
народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку
90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у
світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є
стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої
верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися.
Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» —
жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Висновки

З вище сказаного можна зробити наступні висновки:

У широкому розумінні соціальна структура — це складова суспільства, в
основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних
(суспільних) відносин.

У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових,
соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури —
система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних
відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові,
соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні,
сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених
елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних
підсистем з певними внутрішніми властивостями.

Соціальна структура суспільства характеризується сталими
взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких
функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв’язками,
взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди
(індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси)
у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні
функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної
структури суспільства відбувається об’єднання людей у соціальні
спільності (класи, групи). У цьому зв’язку соціальну структуру
суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з
радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної
трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й
влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й
надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і
верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з
невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція
нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних
суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк
поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для
постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли
індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка
відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові
розбіжності стають особливо значущими.

Список використаної літератури

Брегеда А. Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К., 1999.

Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія,
праксеологія.- К., 1994.

Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 2003.

Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 2001.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 2005.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів освіти I-IV рівнів акредитації, 2-е видання,
виправлене і доповнене. – К., Львів, 2001.

Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко
та ін. – К., 2005.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020