.

Основні принципи здійснення страхування. Ризик-менеджмент у страхуванні. Поняття та особливості страхування життя (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
111 2321
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Страхування”

ПЛАН

Вступ

1. Основні принципи здійснення страхування

2. Ризик-менеджмент у страхуванні

3. Поняття та особливості страхування життя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Страхування є економічною категорією, що входить в економічну систему
держави. Як і фінансові відносини в цілому, страхування зумовлене рухом
грошових засобів у процесі розподілу і перерозподілу грошових доходів та
нагромаджень всіх суб’єктів виробництва й обміну. Разом з тим, для
страхування характерні економічні відносини, змістом яких є перерозподіл
доходів і коштів для нагромадження лише з метою відшкодування
матеріальних чи інших втрат (здоров’я, працездатності, тощо). Отже, в
основі страхування лежить ймовірний рух грошової форми вартості.

Для характеристики ринкового змісту страхування в сучасних умовах як
перерозподільчого відношення можна вказати на такі його ознаки.

Під час страхування виникають грошові перерозподільчі відносини,
причиною яких є наявність страхового ризику, можливість виникнення
події, що здатна зумовити матеріальні чи інші втрати.

Характерною особливістю страхування є поверненість страхових платежів,
що внесені у страховий фонд. За виключенням тієї частини страхових сум,
що йде на забезпечення діяльності страхової організації, сукупність
страхових платежів направляється для відшкодування ймовірного збитку.
Саме концентрація коштів у страховому фонді, що витікає з раніше
визначених його суттєвих ознак, є найважливішим принципом організації
страхових операцій.страхування проводиться спеціалізованими страховими
організаціями, які можуть бути державними й недержавними. Послуги, що
надаються ними, охоплюють різноманітні, як правило, неспівставні види
страхового захисту. Разом з тим, все їх розмаїття можна розмежовувати
при допомозі класифікації по об’єктах страхування та видах небезпек.

Характерні особливості об’єктів страхування покладені в основу поділу
страхування на галузі, серед яких виділяються: майнове; страхування
рівня життя громадян; страхування відповідальності; страхування
підприємницьких ризиків.

В даній роботі будуть розглянуті основні принципи здійснення
страхування, сутність та особливості ризик-менеджменту у страхуванні та
страхування життя.

1. Основні принципи здійснення страхування

Страхування ґрунтується на певних специфічних принципах. До них,
насамперед, належать: конкурентність; страховий ризик; страховий
інтерес; максимальна сумлінність; відшкодування в межах реально завданих
збитків; франшиза; суброгація; контрибуція; співстрахування і
перестрахування; диверсифікація.

Конкурентність – усім страхувальникам і страховикам держава гарантує
вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні
діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку
страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий
захист юридичних і фізичних осіб. Держава проводить активну
антимонопольну політи

у, яка є важливим чинником у формуванні цивілізованого страхового ринку.
Цей принцип поки що повною мірою стосується лише добровільних видів
страхування.

Страховий ризик – це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок
яких здійснюється страхування. У міжнародній практиці ризиком вважають
також конкретний об’єкт страхування або вид відповідальності. Нерідко
страховий ризик тлумачать як розподіл між страховиком і страхувальником
несприятливих економічних наслідків у разі настання страхового випадку.
З огляду на такі розбіжності у тлумаченні терміна “ризик” нерідко
виникають непорозуміння між страховиками і страхувальниками. Тому під
час укладання страхових угод та оформлення іншої страхової документації
потрібно особливу увагу приділяти змісту, який вкладається у слово
“ризик”. Загальновизнаним є положення, згідно з яким не може бути
предмета для страхової угоди, якщо її сторони не несуть жодного ризику
матеріальних чи фінансових втрат за несприятливого перебігу подій.

Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим
об’єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку,
автомашини, а тим більш складного виробничо-технічного комплексу,
зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об’єкт кошти не були втрачені
через стихійне лихо, нещасний випадок, пограбування тощо. Ще більший
страховий інтерес мають фізичні (а нерідко й юридичні) особи щодо
організації захисту матеріальних інтересів на випадок втрати свого (або
своїх працівників) життя чи здоров’я. Це гарантує отримання певних
доходів у разі втрати годувальника, тривалої або постійної втрати
працездатності застрахованого, а також на випадок настання інших,
спеціально обумовлених подій.

У свою чергу, організації, які беруть на себе ризики, як і будь-яка інша
комерційна структура, мають інтерес отримати прибуток. Ідеться про
загальну масу прибутку, тобто з урахуванням і наслідків інвестиційної
діяльності.

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов
високого довір’я між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають
права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується
об’єкта страхування. На практиці особливо важливо, щоб цього принципу
додержував страхувальник. Адже саме він володіє найповнішою інформацією
про властивості, зокрема дефекти, майна, про стан здоров’я чи інші
особливості об’єкта страхування.

Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відомостей: вік
особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні
хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник
розглядається те, курить чи ні особа, яка має намір бути застрахованою.

Ще більше чинників потрібно враховувати, коли йдеться про страхування
автомобіля. Багато страхових організацій, крім марки машини, року її
випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи,
метою використання транспортного засобу, організацією охорони об’єкта
страхування і т. ін. Страховики збирають необхідні їм істотні відомості,
пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри – заяви на
страхування, де наведено багато запитань, які стосуються предмета
страхування та його власника. Часто практикується й усне опитування
бажаючих придбати страховий поліс. Страховик залишає за собою право
відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не надасть
усіх істотних відомостей.

Страхові відшкодування не повинні приносити страхувальникові прибутку.
Щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною метою
страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий
стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким
самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік
заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу
були результати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато
підприємств, економлячи на платежах, занижують страхову суму. До того ж
вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами
обов’язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським
страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до
забезпечення повного відшкодування втрачених матеріальних цінностей чи
доходів постраждалого страхувальника (застрахованого).

Велике значення надається скороченню термінів розгляду претензій
страхувальників, у чому останні дуже зацікавлені й часто саме з огляду
на такі терміни вибирають страхову організацію.

Страхові відшкодування можуть здійснюватися в одній із чотирьох форм: 1)
перерахуванням належних коштів на рахунок страхувальника
(застрахованого) або вигодонабувача; 2) оплатою витрат на ремонт
пошкодженого страхового об’єкта; 3) відновленням об’єкта; 4) заміною
знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий відповідник. В
Україні переважає найпростіша форма відшкодування – кошти перераховують
на рахунок страхувальника або видають йому чек на отримання готівки. Цей
принцип повною мірою поширюється тільки на ризикові види страхування.
Накопичувальне страхування за своєю ідеєю передбачає можливість
отримання застрахованим (вигодонабувачем), крім сплачених внесків,
частини інвестиційного прибутку.

Франшиза – це визначена договором страхування частина збитків, яка в
разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Вона може
бути визначена у вигляді певної грошової суми або у відсотках до всієї
страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання
самострахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити
самострахування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні
фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду
страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик
на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й
страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на
відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити
превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик
відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза частіше
використовується в особистому страхуванні. Наприклад, правила
страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання
страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога
виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика визначається
розміром збитку за відкиданням франшизи. Такі поліси поширені при
страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу
страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно
зменшити витрати на ведення справи.

Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком
страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає
уникнення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкоджало
б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне
подорожчання страхових послуг.

Суброгація – це передання страхувальником страховикові права на
стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої
суми.

У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти -на відшкодування
збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який
візьме їх до уваги, коли розраховуватиме страхове відшкодування й
оформлятиме регрес.

Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той самий
предмет стає об’єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг
може бути об’єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж –
у складі автомобільного полісу чи полісу зі страхування туристських
подорожей і т. ін. Таке дублювання стає ще виразнішим, коли йдеться про
страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою
дублюють відповідальність за збереження одних і тих самих матеріальних
цінностей, видаються здебільшого різними страховими компаніями.

Контрибуція – це право страховика звернутися до інших страховиків, які
за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим
конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з
відшкодування збитків. Цей принцип дуже важливий ще й ось чому: його
застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати
одне й те саме майно або життя й здоров’я кілька разів з метою наживи.
Проте застосовувати принцип контрибуції потрібно досить обережно. Слід
переконатися, що існують не менш як два поліси на відшкодування збитків
і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів
страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між
страховиками ґрунтується на пропорційному підході.

Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє
утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в
компанії страхових фондів. Згідно із Законом України “Про страхування”
страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10%
сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі
обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності
страховика. Неважко уявити страхову компанію з мінімальним статутним
фондом, еквівалентним 100 тис. євро. Такий страховик міг би надавати
послуги лише за дрібними об’єктами. Наприклад, вартість нового
автомобіля багатьох марок або три-чи чотирикімнатної квартири значно
перевищує ліміт можливостей компанії. Це дуже незручно. Такий страховик
мав би відносно більші витрати на ведення справи і менші перспективи на
отримання прибутку, а отже, був би неконкурентоспроможним. Суперечність
між розміром запропонованого страхувальником ризику і фінансовими
можливостями страховика взяти його на страхування вирішується з
допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування – це страхування об’єкта за одним спільним договором
кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститись умови, що
визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі
співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх
інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено
відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки.
Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що
компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих
ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Недоліки
співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування
і виплати відшкодування.

Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом,
перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання
частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика або
професіонального перестраховика.

Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається
відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором
страхування.

Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у збалансуванні
страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й
рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між
страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості
національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід
на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування – вельми складний процес, який має багато особливостей.
Вони докладно розглядаються в окремому розділі

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливості
диверсифікації, тобто поширення активності страхових товариств за рамки
основного бізнесу, обмежені. Закон України “Про страхування” передбачає,
що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише
страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з
формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними.

Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині
окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве
розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніші, тим
імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати
критичні наслідки для страховика, менша.

Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації, розміщуючи
страхові резерви. Прислів’я “Розумний господар не кладе всі яйця в один
кошик” безпосередньо стосується страхування. Тепер страховики мають
право розміщувати свої кошти на депозитних рахунках у банках, у цінних
паперах та нерухомості. Проте можливості маневрування розміщенням коштів
з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних
доходів ще обмежені.

2. Ризик-менеджмент у страхуванні

Розвиток економічної науки, а також страхової справи засвідчив, що
антиризикована діяльність має ґрунтуватися на залученні вельми широкого
кола управлінських інструментів, склад та послідовність застосування
яких постійно вдосконалюються.

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикованої діяльності,
застосування яких має комплексний, системний характер, у сучасній
економічній теорії та практиці визначається терміном англомовного
походження — “ризик-менеджмент” (risk management), тобто управління
ризиками в його найширшому розумінні. Ризик-менеджмент як система
охоплює три послідовні етапи:

аналіз ризику;

2) контроль за ризиком;

3) фінансування ризику.

Кожний із цих етапів передбачає здійснення багатьох різноманітних
заходів організаційно-фінансового характеру.

Аналіз ризику є комплексним етапом, протягом якого передбачається:

– діагностика, або ідентифікація, ризиків — кваліфікація;

– оцінювання ризиків кількісними методами — квантифікація;

– визначення послідовності подальших дій на підставі загальної оцінки
ризику в даній конкретній ситуації.

???????¤?¤?$???????s?н та вид належного суб’єктові майна, характер
технології виробництва чи іншої діяльності, а також стан засобів безпеки
(попередження ризиків), що їх він має у своєму розпорядженні. Досить
важливою внутрішньою причиною є ступінь усвідомлення суб’єктом
господарювання чи іншим носієм потенційного ризику остаточних можливих
наслідків появи ризику. Суб’єктивне ставлення до ризику може бути як
негативним, так і позитивним. Негативне ставлення до ризику означає його
повне або часткове ігнорування. Така позиція суб’єкта у страховій теорії
характеризується поняттям аверсії ризику і досить часто саме вона є
причиною останнього.

Засобами якісного аналізу мають бути виявлені негативні наслідки ризику
в усіх сферах діяльності господарського суб’єкта. Так, ризик пожежі може
виявити свої наслідки у сфері технологічного процесу,
виробничо-господарської діяльності, фінансово-економічній та в
соціальній.

Проте відбувається це в певній послідовності. Комплексна діагностика
ризиків дає змогу простежити не лише їх розвиток та сфери поширення, а й
негативні наслідки кумуляції таких ризиків, тобто взаємного їх впливу і
нагромадження. З метою виконання цього значного за обсягом завдання слід
залучати найрізноманітніші джерела інформації та використовувати
найдосконаліші методи кваліфікаційного аналізу ризиків. Найважливіші з
цих методів такі:

– аналіз спостережень за виробничою діяльністю;

– аналіз свідчень працівників;

– документальний аналіз господарської діяльності;

– аналіз організації об’єкта дослідження;

– аналіз окремих контрольних перевірок.

Слідом за ідентифікацією ризику та визначенням сфери його поширення
постає потреба кількісно оцінити ризик. Квантифікуючи ризик, потрібно
брати до уваги два взаємозв’язані аспекти:

– максимальний розмір збитку, до якого може призвести даний ризик;

– імовірність настання події, яка може спричинити максимальний збиток.

Кількісно оцінюють ризики за допомогою актуарних розрахунків, виконання
яких потребує достатньої статистичної та математичної бази. Кількісна
оцінка ризиків відбиває ступінь їх економічної загрози.

Підсумки аналізу якісних і кількісних характеристик ризиків є підставою
для визначення стратегії антиризикованої діяльності в майбутньому, тобто
подальших дій, які зводяться до встановлення контролю над ризиками або
фінансування потреб, що виникли внаслідок прояву ризиків.

Черговий етап процесу менеджменту — контроль над ризиками, який має на
меті повне або часткове їх усунення.

Контроль над ризиками здійснюється різними способами:

– уникненням ризику;

– зменшенням (мінімізацією) ризику;

– обмеженням (локалізацією) ризику;

– розсіюванням (поділом) ризику.

Уникнення ризику є найефективнішим і водночас найважчим для виконання
методом. Уникнення означає фактичне ухилення від ризикованої діяльності
(способу буття). Безумовно, про уникнення може йтися лише за наявності
альтернативних вирішень, які є менш ризикованими.

У тій ситуації, коли можливості раціонального уникнення ризику
вичерпуються, постає потреба використовувати інші способи
антиризикованого характеру. Один із таких способів полягає в
попереджувальній (превентивній) діяльності, спрямованій на зменшення
ризику. Здійснення ефективної попереджувальної діяльності потребує
значних фінансових витрат на придбання різноманітних технічних засобів
та проведення організаційно-технічних заходів, які могли б протистояти
виникненню ризиків.

У тій ситуації, коли попри всі попереджувальні зусилля ризик настане,
вживають заходів, спрямованих на його обмеження (локалізацію). Ці заходи
мають здебільшого репресивний характер.

З метою обмеження наслідків ризику його можна поділити. поділ ризику як
форма контролю полягає в тому, що господарські суб’єкти можуть
обмінятися пакетами акцій, віддавши, таким чином, частину власного
ризику і взявши частину чужого. Такі операції відомі як операції з
диверсифікації портфеля активів господарського суб’єкта.

Усі наведені способи контролю над ризиками застосовуються одночасно. Але
висувається вимога додержувати оптимального співвідношення між цими
способами з погляду їх ефективності.

Головним етапом ризик-менеджменту є покриття негативних наслідків
(збитків) ризиків фінансовими засобами. Кожний суб’єкт господарювання
може сам фінансувати свої ризики або передавати їх іншому суб’єктові
господарювання згідно з попередньою взаємною домовленістю.

Самофінансування ризиків, відоме також як самострахування, є формою
безпосереднього самостійного покриття збитків власними коштами.

За наявності коштів у фондах та резервах вони можуть бути використані аж
до повного задоволення відповідної потреби. Істотним недоліком
самофінансування ризиків є неможливість точного визначення потреби в
резервних коштах через недостатню статистичну та розрахункову базу. А
створення фонду в обсязі, меншому за майбутню реальну потребу, призведе
до неповного фінансування ризику. Проте формування фондів та резервів у
обсягах, більших за майбутні потреби в коштах, неминуче призведе до
вилучення з господарського обігу значних фінансових ресурсів.

У тих випадках, коли збитки очікуються більшими за можливості
господарського суб’єкта самому фінансувати свої ризики, постає потреба
передати власну фінансову відповідальність за ними іншим суб’єктам,
здатним до фінансування таких ризиків на певних умовах. Передання
(трансфер) ризиків може здійснюватися у двох основних формах:

ризики передаються під фінансову гарантію іншого суб’єкта;

ризики передаються професійним страховикам на підставі договору
страхування за відповідну плату.

Перша форма досить широко реалізується укладенням договорів поруки,
згідно з якими на певних умовах ризик передається одним суб’єктом
іншому. Ця форма має обмежене застосування, оскільки вимагає надзвичайно
високої довіри між суб’єктами. Крім того, вона містить елементи гри.

   Найпоширенішою формою трансферу ризиків є передання їх професійним
страховикам. Страховик, на відміну від поручителя, беручи на себе
зобов’язання за ризиками, має змогу вирівняти їх перерозподілом між
багатьма суб’єктами. Вирівнювання ризиків за допомогою страхового
механізму має ту перевагу, що воно здійснюється не лише в часі, а й у
просторі, тобто серед суб’єктів певного середовища. Проте вирівнювання
можна застосувати лише щодо певної категорії ризиків. Це, як правило,
чисті ризики, котрі відповідають розглянутим далі критеріям.

1. Критерій цілковитої випадковості. Це означає, що подія, яка є
причиною збитків, має бути надзвичайною, а розмір збитку —
непередбачуваним.

2. Критерій однозначності. Вимога однозначності полягає в тому, що попри
випадковість події між нею та кінцевим результатом (збитками) має
простежуватися явний причинно-наслідковий зв’язок. Отже, завжди потрібна
впевненість у тому, що обсяг коштів на покриття збитків у разі настання
даної випадкової події відомий цілком точно.

3. Критерій оцінюваності у грошових одиницях. Оскільки страхування
базується на формуванні грошових фондів, то потреби, які стосуються
обслуговування ризиків, повинні мати вартісну, грошову оцінку.

4. Критерій незалежності. Незалежність ризиків полягає в тому, що вони
не повинні бути кимось навмисне викликаними, а також не повинні легко
кумулюватися під впливом інших ризиків.

5. Критерій розміру. Найбільш страхувальними як щодо обсягу збитків, так
і щодо ймовірності їх настання є середні ризики.

Отже, згідно із завданнями ризик-менеджменту відповідну діяльність можна
тлумачити як процес вибору оптимальної з економічного погляду структури
інструментів впливу на ризики та їх наслідки. Цей процес унаочнює
рис. 1.

Рис. 1. Схема ризик-менеджменту

3. Поняття та особливості страхування життя

Згідно з класифікацією страхування за об’єктами особисте страхування
розглядається як окрема галузь. Особисте страхування має на меті надання
певних послуг як фізичним (окремим громадянам, членам їхніх сімей), так
і юридичним особам (наприклад, страхування працівників за рахунок коштів
підприємств від нещасних випадків). Ці послуги передбачають страховий
захист страхувальників (застрахованих) у разі настання несприятливих
подій для їхнього життя і здоров’я.

Страхування життя передбачає відповідальність страхової компанії в разі
смерті страхувальника (застрахованого) під час дії договору страхування
або дожиття до певного обумовленого в договорі строку. Крім того, в
договорі страхування додатково може бути обумовлена відповідальність
страховика і при дожитті застрахованої особи до певної події, наприклад
одруження, народження дитини, а також у разі втрати нею здоров’я від
нещасного випадку.

Як показує світовий досвід, страхування життя завжди розглядалося як
вигідне вкладення грошей.

Страхувальник (застрахований) за договором страхування життя може
розраховувати на страхову суму або пенсію в разі дожиття до закінчення
договору, що є засобом накопичення коштів. Страхування життя може бути й
захистом спадщини страхувальника, оскільки дає йому змогу передбачити
наслідки своєї смерті для близьких і визначити частку спадщини, що
призначається кожному з них. Отже, страхування життя дає змогу
полегшувати передання майна, створювати грошові фонди для різних цілей
(наприклад, витрат на успадкування або поховання).

Окрім того, значне поширення страхування життя сприяє зменшенню
соціальної напруги та навантаження на соціальний бюджет країни.
Довгострокове страхування життя, договори за, якими можуть бути укладені
і на 10, і на 20, і на 40 років, дає можливість накопичувати досить
великі страхові фонди, тимчасово вільна частина яких може бути
використана як джерело інвестицій у народне господарство, що сприяє
стабілізації фінансового стану держави.

Договори страхування життя мають певні особливості. Так, у разі
страхування життя відповідальність страхової компанії настає, якщо
страхувальник (застрахований) помер з будь-якої причини (а не тільки від
нещасного випадку, як це передбачено при страхуванні від нещасних
випадків). Договір страхування вважається договором приєднання, оскільки
цей договір, і особливо загальні його умови, виробляється лише
страховиком. Страхувальник погоджується на умови, які пропонує йому
страховик. Це договір доброї волі, бо в його основу покладено довіру між
страховиком і страхувальником. Наприклад, страхувальник, укладаючи
договір, зобов’язаний відповідати на поставлені запитання, і відповідати
чесно. Інакше договір страхування вважається недійсним.

Договором страхування передбачається, що страхова компанія
зобов’язується сплатити страхувальникові (застрахованому,
вигодонабувачеві) фіксовану страхову суму чи пенсію або погасити суму
кредиту, що його взяв страхувальник для придбання якогось товару.
Фіксована сума виплачується вигодонабувачеві у випадку смерті
застрахованої особи. Водночас фіксована виплата страхової суми
передбачена і при дожитті страхувальника (застрахованого) до закінчення
дії договору страхування. За умовами такого договору страхувальник
(застрахований) може в обумовлений період або при досягненні певного
віку одержати пенсійні виплати.

При проведенні страхування життя основними страховими випадками є
дожиття до закінчення строку страхування або смерть страхувальника
(застрахованого) протягом його дії. Саме тому страховій компанії
потрібно визначити ймовірність цих подій. Якщо взяти до уваги цей
важливий момент, можна досягти еквівалентності у відносинах між
страховиком та страхувальником і забезпечити страховикові можливість
побудувати міцну фінансову основу своєї діяльності. На шляху до
вирішення цього завдання важливе місце має вимірювання норм смертності.
З цією метою складають таблицю смертності, яка базується на показниках
статистичного обліку населення або матеріалах самої страхової компанії.
Таблиця смертності містить розрахункові показники, які характеризують
смертність населення в окремих вікових групах і доживаність під час
переходу до іншої вікової групи. Така таблиця показує, скільки років у
середньому може прожити одна людина з-поміж тих, хто народився, або тих,
хто досяг даного віку. Страховикові, який здійснює страхування життя,
важливо знати фактори, які впливають на смертність населення. До таких
факторів можна віднести вік, професію, місце проживання, стать.
Страховикові при розробці умов страхування необхідно врахувати, що
найбільше людей помирає в дитячому віці, у проміжку до 25 років
смертність зменшується, а далі поступово зростає. Залежно від професії
громадянин може підлягати більшому або меншому ризику втратити здоров’я
і життя.

Світова страхова практика поділяє страхування життя на страхування
капіталів та страхування рент. У свою чергу, страхування капіталів
передбачає можливість укласти договори страхування з умовою виплати
певної суми при дожитті страхувальника до зазначеного в договорі строку
(події) або в разі його смерті. Страхування капіталів передбачає
створення нових капіталів. Великим попитом у страхувальників
користується змішане страхування життя, згідно з умовами якого
передбачається виплата, якщо страхувальник доживе до зазначеного строку
(віку) або помре протягом дії договору страхування.

Якщо йдеться про рентне страхування, то певна обумовлена договором
частка виплачується страхувальникові (застрахованому) у вигляді
регулярних періодичних виплат, а загальна сума останніх залежить від
тривалості його життя.

Світова практика страхування життя пропонує страхувальникам різні його
види (страхування життя на випадок смерті і на дожиття з підвищеною
виплатою на випадок смерті (або на випадок дожиття), відновлюване або
невідновлюване страхування життя, динамічне, фондове страхування життя
тощо. Такі види користуються попитом у страхувальників, захищають їх
самих або їхніх близьких від різних негараздів. Пропонований у
розвинених країнах асортимент послуг із страхування життя становить
великий інтерес для українських страховиків, а набутий там досвід уже
починає використовуватися в Україні.

Висновки

Страхування ґрунтується на певних специфічних принципах. До них,
насамперед, належать: конкурентність; страховий ризик; страховий
інтерес; максимальна сумлінність; відшкодування в межах реально завданих
збитків; франшиза; суброгація; контрибуція; співстрахування і
перестрахування; диверсифікація.

Конкурентність – усім страхувальникам і страховикам держава гарантує
вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні
діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку
страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий
захист юридичних і фізичних осіб.

Страховий ризик – це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок
яких здійснюється страхування.

Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим
об’єктом.

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов
високого довір’я між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають
права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується
об’єкта страхування. На практиці особливо важливо, щоб цього принципу
додержував страхувальник.

Страхові відшкодування можуть здійснюватися в одній із чотирьох форм: 1)
перерахуванням належних коштів на рахунок страхувальника
(застрахованого) або вигодонабувача; 2) оплатою витрат на ремонт
пошкодженого страхового об’єкта; 3) відновленням об’єкта; 4) заміною
знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий відповідник.

Суброгація – це передання страхувальником страховикові права на
стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої
суми.

Співстрахування – це страхування об’єкта за одним спільним договором
кількома страховиками.

Перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом,
перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання
частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика або
професіонального перестраховика.

Найповніша сукупність послідовних заходів антиризикованої діяльності,
застосування яких має комплексний, системний характер, у сучасній
економічній теорії та практиці визначається терміном англомовного
походження — “ризик-менеджмент” (risk management), тобто управління
ризиками в його найширшому розумінні. Ризик-менеджмент як система
охоплює три послідовні етапи:

аналіз ризику;

2) контроль за ризиком;

3) фінансування ризику.

Страхування життя передбачає відповідальність страхової компанії в разі
смерті страхувальника (застрахованого) під час дії договору страхування
або дожиття до певного обумовленого в договорі строку.

Список використаної літератури

Александрова М.М. Страхування: Навчально-методичний посібник.- К.: ЦУЛ,
2002-208с.

Базилевич В.Д., Базилевич С.С. Страхова справа. – К.: Т-во «Знання»,
КОО,2002.-203с.

Воблый К.Г. Основы экономии страхования. – Тернопіль: Економічна думка,
2001.-238с.

Замков О.М. Страхування: Навчальний посібник / за редакцією д.е.н. О.О.
Слюсаренко – К.: Міжнародна агенція «Bee Zonc», 2003-320с.

Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг.
Закон України від12 липня 2001р.// України –business.-2001.- 4-11
вересня, №35.

Страхування: Підручник / Кер. авт. кол.і наук.ред.СС.Осадець.Вид.2-у,
переробл. і доп.-К.: КЕНУ,2002.-599с.

Шумелда Я. Страхувння: Навчальний посібник для студентів економічних
спеціальностей. Тернопіль: 2003-260с.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020