.

Психологія особистості злочинця. Психологія конфліку в правоохоронній діяльності. Визначте, який прийом саморегуляції застосовується оповідачем (контр

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
136 1404
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Контрольна робота з юридичної психології

Варіант 10

Завдання І. Психологія особистості злочинця

Завдання 2. Психологія конфліку в правоохоронній діяльності

Завдання 3. Визначте, який прийом саморегуляції застосовується
оповідачем.

“Дивуюсь Вам!” – сказав Сергій після допиту, який проводив Петренко. –
Ви наче без нервів. Ясно ж, що звинувачений умисно не розуміє Вас. Він
Вас дурить! Я б давно вийшов з себе.

– І чого б Ви досягли? Все одно потрібно допитувати – від цього ніде не
дітись.

– Так, але не можу я! В мені все кипить від цього “нерозуміння”. А Вам
хоч би що!

– І мені не хоч би що. Але я завжди памятаю, що коли вийду з себе –
мене їм легше провести.

– Правильно. А що ж мені робить, якщо я, наприклад, не можу не виходити
з себе?

– А Ви в цей час спостерігайте. Ось він почав мене дурити… Помітили? Я
йому про Хому, він мені – про гуси. У мене мороз по шкірі пішов, а Ви
кажете – нервів нема! Але я себе знаю; щоб не спалахнути, починаю умисно
слідкувати: як у нього м’язи рухаються на обличчі, як він сидить, як очі
відводить. Ви спробуйте на собі – дуже дисциплінує”.

Вступ

Юридична психологія досліджує психологічне опосередкування правових
відносин та правової поведінки. Її вивчення дозволяє удосконалити
діяльність правознавця, допомагає йому будувати та регулювати
взаємовідносини з людьми, поглиблено розуміти мотиви їх вчинків і
поведінки, пізнавати об’єктивну дійсність, вірно оцінювати її та
використовувати результати в практичній діяльності.

Юридична психологія — самостійна галузь знання на межі психології та
юриспруденції. Вона вивчає психологічні явища, механізми та
закономірності, пов’язані з правом, його виникненням, застосуванням і
впливом у цілісній системі «людина — суспільство — право».

В центрі її уваги знаходяться психологічні аспекти особистості,
поведінки та діяльності у сфері права, оскільки саме право — результат
людської діяльності, звернений, передусім, до особистості.

Особистість — безпосередній учасник реально існуючих суспільних відносин
(економічних, виробничих, службових тощо); вона стає стороною правових
відносин у всій їх різноманітності (цивільних, кримінальних, сімейних та
ін.) у зв’язку чи з приводу фактів, що набувають конкретного юридичного
значення стосовно даного випадку.

Юридична психологія, як будь-яка прикладна наука, має на меті
конкретизацію та поглиблення знань щодо певного виду діяльності, у
даному випадку — юридичної.

Юридична наука і практика, користуючись психологічними знаннями, не
перестають бути юридичною галуззю. Юридична психологія —
науково-практична дисципліна, яка досліджує психологічні закономірності
системи «людина — право», розробляє рекомендації, спрямовані на
підвищення ефективності цієї системи.

Юридична психологія вивчає поведінку, особистість і діяльність осіб, що
здійснюють правотворчість та правозастосування (суб’єкти юридичної
діяльності) та осіб, щодо яких норми застосовуються, чиї права
захищаються чи охороняються. Інакше кажучи, науковий інтерес юридичної
психології представлений людським фактором у його правовому смислі,
системою неподільних елементів (підсистем) юриспруденції і психології.

В даній контрольній роботі будуть розглянуті такі питання як: психологія
особистості злочинця, психологія конфліку в правоохоронній діяльності та
розв’язана задача.

Психологія особистості злочинця

Особистість злочинця (правопорушника) — свідомий суб’єкт, наділений
сукупністю біологічно зумовлених і соціальне детермінованих властивостей
та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю,
що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та
соціокультурних умов.

Центральним питанням даної проблеми є співвідношення наслідуваних
(біологічних) та набутих особливостей у детермінації злочинної
поведінки, і в зв’язку з цим — можливості та межі корекції особистості
правопорушника. Вирішення цих проблем багато в чому базується на двох
історичних напрямах учення про природу правопорушень — про роль
соціального та біологічного чинників. Представники одного з них
абсолютизують значення вроджених якостей (3. Фрейд, Ч. Ламброзо, У.
Шелдон, О. Лазурський, Е. Фром), інші — визначають детермінацію
злочинної поведінки виключно за рахунок соціального (Д. Уотсон, Г.
Лебон, Й. Дюркгейм, Г. Тард, В. Бехтерев). Відомі також спроби
механічного поєднання дії біологічних і соціальних причин злочинності.

Принципова позиція сучасної юридичної психології полягає у визнанні
соціального і біологічного в людській природі, які не протистоять, тим
більше — не виключають один одного в поясненні поведінки людини, а
перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності. Але при встановленні
причин конкретної соціальне значимої дії, у тому числі і правопорушення,
визначальним є соціальне. Воно активно впливає на індивідуальні
особливості людини, детермінуючи зміст, сутність поведінки. Біологічне —
лише її динамічна, функціональна сторона, тобто біологічні чинники є
умовою дії соціальних причин.

Здатність людини до вибірковості поведінки не є її біологічною сутністю,
вона є сферою свідомості індивідуальності, її моральних та правових
засад. Ця здатність (як і кожна інша) може варіювати у досить широких
межах. В одних випадках звуження її зумовлене нерозвиненістю
(несформованістю) соціальних якостей особистості, в інших — їх
деформацією та формуванням антисуспільної спрямованості, причому в
граничних проявах вона набуває форми готовності діяти злочинно, що
притаманне рецидивістам. Одна й та ж життєва ситуація сприймається й
оцінюється кожною людиною по-різному. Було б великою помилкою не вбачати
тут індивідуальних відмінностей. Особистість злочинця не виникає сама по
собі. Вона формується середовищем у широкому розумінні цього слова,
тобто комплексом мікро- та макровпливів, що потрапляють на певну
біологічну основу, але остання не визначає ні змісту особистості, ні її
поведінки. Якщо суворо дотримуватись принципу біологічної, наслідуваної
детермінації злочинної поведінки, стає проблемним питання про провину і
відповідальність особистості, оскільки наука ще не винайшла ефективних
методів корекції природи людини.

Причини злочинності — результат складної взаємодії особливостей
особистості та середовища, причому стосовно конкретного факту вчинення
злочину вони виявляються в різних сполученнях, щоразу по-своєму.

Структуру конкретного злочину можна, перш за все, охарактеризувати як
діяння, що складається з чотирьох елементів: об’єкта (на що спрямоване);
об’єктивної сторони (способу вчинення діяння); суб’єктивної сторони
(відношення до діяння та його результатів) і суб’єкта (особи, що вчинила
діяння). Але виділення цих елементів, вірно відображаючи структуру
злочину, недостатньо продуктивне, бо не передбачає динаміки процесу,
який розгортається у часі та просторі.

Злочин, як правило, не вчинюється спонтанно, стихійно, він практично
завжди підготований досить тривалим процесом формування особистості, що
зумовлює процес прийняття рішення та вибір засобів його здійснення. Йому
передує ряд етапів психічної діяльності суб’єкта, що поступово формують
антисуспільну спрямованість вчинку. Оскільки цей результат є своєрідною
формою взаємодії з середовищем, то й етапи формування антисуспільної
поведінки слід розглядати на тлі соціальної дійсності. Вони виглядають
таким чином: 1) формування особистості з антисуспільною спрямованістю;
2) мотивація антисуспільного вчинку; 3) прийняття конкретного рішення
про його здійснення; 4) реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок
та настання його наслідків.

На кожному з етапів взаємодія особистості з середовищем відбувається
по-різному, суб’єкт може бути більш чи менш активним, причому на
останньому етапі він стає найбільш активно діючим началом: впливає на
соціальну дійсність у негативному напрямі, що викликає відповідні
соціальні санкції (засудження, інші міри покарання, моральний осуд
тощо). Різні й часові параметри етапів здійснення антисуспільного
вчинку: антисуспільна спрямованість формується протягом досить тривалого
часу, мотивація і прийняття рішення потребує кількох днів чи годин,
реалізація рішення може відбутися протягом секунд або хвилин.

Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийняття рішення може
бути зовсім відсутнім (злочин із необережності), тривати протягом
лічених секунд (злочин у стані афекту) чи формуватися роками. Перша
ланка — формування особистості з антисуспільною спрямованістю — також
має різний термін.

Можна виділити такі типи антисуспільної спрямованості особистості:

а) асоціальний — коли поведінка не збігається з інтересами суспільства,
але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає
суттєвої шкоди;

б) антисоціальний — поведінка суперечить інтересам суспільства і
шкідлива для нього, але не є небезпечною для основних умов суспільного
буття;

в) суспільне небезпечний — свідомо спрямований проти основних засад
суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.

У свою чергу, суспільне небезпечна спрямованість особистості залежить
від певних чинників і має, на наш погляд, такі різновиди:

— некримінальна (при антисуспільній, але не злочинній поведінці і
відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому);

— передкримінальна (при такій же поведінці і високій імовірності того,
що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем);

— кримінальна (після вчинення злочину і ймовірності його повторення в
майбутньому).

Така градація необхідна, бо сама категорія суспільної небезпеки
стосується як умисних злочинів, так і вчинених з необережності, ступінь
і рівень суспільної небезпеки їх можуть бути різними, а особи, що
вчинили злочин під впливом стереотипів групової поведінки або внаслідок
несприятливої життєвої ситуації і т. ін., почасти не є носіями
суспільної небезпеки і антисуспільної спрямованості. Проте
безвідповідальність працівників атомної електростанції призводить до
національної катастрофи, а самовпевненість капітана корабля — до
загибелі багатьох людей. Ступінь суспільної небезпечності тут
надзвичайно висока, і очевидно, що антисуспільна спрямованість може
полягати й виявлятись у безвідповідальному ставленні до своїх
обов’язків, у виконанні службових функцій, пов’язаних з підвищеним
ризиком, із застосуванням джерел підвищеної небезпеки тощо.

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насамперед, її потреби,
що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна
частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні,
продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх
задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною
орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні,
самоствердженні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе
тільки в соціальному середовищі.

Важливо відзначити, що власне антисуспільних, злочинних потреб не існує.
Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю
та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які
вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:

— потреба у спілкуванні — в потребу насильства над оточуючими;

— потреба у самоствердженні — у прагнення владувати, застосовувати силу,
принижувати іншу людину;

— потреба у визнанні — в егоцентризм;

— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей
особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість
тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить
звичайно, буденно, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх
констатація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено
виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного
злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба
сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до інших
людей, до суспільства в цілому.

У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт
вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і
трактується кримінальним законом як злочинний. Але такий підхід трохи
спрощений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і
одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох
наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об’єднаних єдиним
наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Якоюсь мірою це суперечить
психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі
особи. Кримінальний закон має інакші відправні положення і не
вкладається в звичайні уявлення про людську поведінку через складність
конструкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така
сама.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як
законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як
антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну
небезпеку.

Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціональний (виконавчий),
кожен із яких виконує свої функції у взаємозв’язку з іншими. Власне
поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і
набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні
детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні
етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти
поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов
би випадати, ясно не визначаючись.

2. Психологія конфлікту в правоохоронній діяльності

Наявність конфліктних ситуацій — одна з невід’ємних характеристик
службової діяльності працівника правоохоронних органів. Він може стати
безпосереднім учасником конфлікту, долаючи опір правопорушників, або ж
включитись у конфлікт між громадянами з метою його вирішення,
попередження злочину тощо. Нарешті, конфлікт може виникнути в колективі
співробітників (між керівником і підлеглим, між працівниками різних
служб). Проблема конфлікту надзвичайно складна і багатоаспектна, тому ми
розглянемо лише специфіку та особливості міжособистістних конфліктів,
суб’єктом яких стає співробітник правоохоронних органів при виконанні
своїх службових обов’язків.

У найбільш загальному вигляді конфлікт можна визначити як загострення
суперечностей, що виникають у результаті відмінності у поглядах,
інтересах, прагненнях людей і сприймаються та оцінюються його учасниками
як несумісні з їх власними. Це супроводжується спробами примусового
нав’язування власної позиції і призводить до психологічної напруженості
та протиборства.

Основними складовими конфлікту є: учасники конфлікту; причини його
виникнення; сприйняття конфліктуючими один одного в ситуації, що виникла
(насправді чи уявно); спрямованість і емоційна виразність дій
конфліктуючих.

У кожному конфлікті можна виділити його окремі компоненти (сторони) —
пізнавальний, емоційний, вольовий. Пізнавальний компонент полягає в
протиріччі сприймання тих чи інших подій, явищ, фактів його учасниками в
існуючій ситуації, викривленні уявлень про індивідуальні особливості
один одного та займану позицію, справжні причини напруженості, можливі
варіанти вирішення проблеми. Конфлікт може також спричинитися
акцентуванням уваги не на цілісному тлі події, а на окремих її
фрагментах (частинах, деталях); загостренням пам’яті на негативних
обставинах, пов’язаних з контактами конфліктуючих у минулому; низьку
критичність мислення, нездатність зрозуміти позицію іншого чи визнати
правильність відмінної від своєї точки зору, тенденційність та
упередженість оцінок.

Емоційний компонент конфлікту виявляється як взаємна антипатія чи
особлива небезсторонність один до одного, взаємна подразливість та
збудливість, агресивність та злобливість, неприйнятність емоційного
стану іншої людини, емоційна тупість чи, навпаки, підвищена ранимість, а
також як зневажливість, погорда, презирство, що підкреслено
демонструється у спілкуванні.

Вольовий компонент конфлікту виражається через взаємну демонстрацію
(звичайно — словесну) суперечності позицій, непоступливість, негативізм,
небажання зрозуміти один одного і розібратися в ситуації, що склалася,
затяте нав’язування своєї точки зору.

Зазначені компоненти конфлікту взаємодоповнюють один одного, щоразу
вивляючись по-різному.

¦L

+®/¤86:Oe=¦ChH3/4JFK„L¤M?NoooooooocUIIIIIIIIIIIII

&

„ey ¤]„eya$

„ ¤]„ey`„

„ ¤]„ey`„a$

?????????????H?H???????? ??????езначними й оцінюватись кожною із сторін
по-різному. Причини не завжди «лежать на поверхні», вони інколи
знаходяться в минулому і тому приховані, незрозумілі одній із
конфліктуючих сторін.

Конфлікт може виникнути непередбачене (випадково, ситуативно) чи
викликатися спеціально (провокуватися), загострюватися при виникненні
сприятливої ситуації. Є ще один варіант виникнення конфлікту, який
полягає в поступовому накопиченні у стосунках різних, поки що незначних
суперечностей, виникненні ворожнечі та її загостренні, «розпалюванні»
родичами, близькими — аж до цілковитої неможливості нормального
співіснування.

Основними ознаками конфлікту як психологічного феномену є:

1) наявність протиріччя (реального чи уявного, вигаданого), що
оцінюється як непереборне і набуває відкритої, демонстративної форми.
Таке протиріччя може виникнути власне як функція ситуації, так і бути
результатом «зусиль» учасників, їхніх вчинків, поведінки, ставлення один
до одного;

2) зміна характеру спілкування в напрямі конфронтації, негативної
спрямованості мінімум однієї, а частіше — обох сторін. Відчуваючи
взаємну неприязнь і небажання спілкуватись, учасники конфлікту вимушені
це робити (через наявність відносин службової залежності чи
підпорядкованості, для «збереження» сім’ї тощо), що стимулює ескалацію
конфлікту;

5) активність сторін, прагнення до перемоги будь-що, поступове
розширення арсеналу використовуваних засобів — осуд, залякування-шантаж,
погрози, фізичний вплив та ін.;

4) підвищений емоційний фон, загострення негативних емоцій аж до їх
повної безконтрольності.

Види конфліктів різноманітні і можуть бути класифіковані таким чином:

— за числам учасників — внутріособистісний, міжособистісний,
міжгруповий:

— за формою прояву — видимий (неприхований), потайний;

— за тривалістю — короткочасний, тривалий;

— за характером виникнення — випадковий (ситуативний), намірений
(спровокований);

— за результатами — конструктивний (продуктивний), руйнівний
(деструктивний);

— за сферою виникнення — службовий (предметно-діловий), неслужбовий:

— за посадовим статусам учасників — «горизонтальний», «вертикальний».

Причини конфліктів можна поділити на об’єктивні та суб’єктивні, причому
в обох випадках вони негативно впливають як на стосунки в офіційній та
неофіційній сферах, так і на психологічний стан окремої особистості.

Об’єктивними причинами конфліктів у колективі можуть бути: недоліки в
організації роботи, невідповідне матеріально-технічне забезпечення
діяльності (нестача технічних засобів, перенаселеність службових
кабінетів), нераціональний розподіл обов’язків та нерівномірна
завантаженість працівників роботою, а також формальне об’єднання в
робочі групи (відділи, підрозділи тощо) без врахування психологічної
сумісності учасників. Стосовно конфліктів у сім’ї — це передусім
матеріальні нестатки, побутова невлаштованість. Слід враховувати, що
кожна об’єктивна причина набуває особис-тісного звучання, а наявні
протиріччя призводять до загострення стосунків між людьми.

Власне суб’єктивними причинами є: негативний соці-ально-психологічний
клімат, невідповідність офіційної та неофіційної структур колективу
(протиборство між керівником і неформальним лідером, ворожнеча між
окремими неформальними групами), негативні риси характеру та деякі
особливості особистості (егоїзм, недостатні самовладання та витримка,
завищені самооцінка та рівень домагань, тривожність), наявність
психологічних бар’єрів.

Конфлікт може викликатись відразу кількома причинами, одна з яких —
основна, базова, а інші можуть не усвідомлюватись чи маскуватись
(наприклад, особиста недисциплінованість пояснюється великим обсягом
роботи, недоліками в роботі громадського транспорту). Під час конфлікту
інколи виникають нові причини, які стають домінуючими або ж повністю
заміняють первісні.

Кожен конфлікт має свою динаміку, він виникає і розвивається протягом
певного часу. Динаміка конфлікту — це послідовна зміна його стадій, що
характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.

Правильна діагностика вищезазначених стадій перебігу конфлікту та
чинників, що його загострюють чи пом’якшують, дозволяє зацікавленій
стороні вирішити питання про вибір найбільш доцільного способу
розв’язання конфлікту, профілактики його можливих деструктивних
наслідків, чим значно зменшує негативні наслідки протиборства.

Слід відзначити, що динаміка конфлікту значною мірою визначається тим,
яка стратегія поведінки в конфліктній ситуації раніше сформувалась у
його учасників. Ця стратегія визначається двома параметрами: 1)
наступальність, 2) кооперативність. Перший — це наполегливість у
реалізації власних інтересів, другий — здатність враховувати інтереси
іншого. Сполучення цих параметрів дає п’ять тактик поведінки:

1) співробітництво (висока наступальність і висока коопера-тивність) —
дії спрямовані на пошук рішення, що задовольняє обидві сторони, спільне
обговорення розбіжностей;

2) протиборство (висока наступальність і слабка кооператив-ність) —
прагнення наполягти на своєму шляхом відкритої боротьби, застосування
примусу та інших засобів тиску;

3) поступливість (слабка наступальність і висока коопера-тивність) —
орієнтованість на повне задоволення вимог партнера;

4) уникнення (слабка наступальність і слабка кооператив-ність) —
прагнення вийти з ситуації, не поступаючись, але й не наполягаючи на
своєму, утримуючись від суперечок, від викладення своєї позиції,
уникаючи відповідальності за прийняте рішення;

5) компроміс (середні значення наступальності і коопера-тивності) —
прагнення врегулювати розбіжності, поступаючись у чомусь в обмін на
поступки іншої сторони, прийняття «середніх» рішень, що задовольняють
обидві сторони повною мірою.

Правильною може бути кожна зі стратегій, усе залежить від ситуації
розвитку конфлікту. На жаль, люди мають тенденцію користуватися однією
стратегією у всіх випадках життя, причому часто вважаючи протиборство
єдиним засобом розв’язання конфііктної ситуації.

Слід відзначити, що конфлікти можуть розв’язуватись як у результаті
прийняття та реалізації системи заходів цілеспрямованого впливу на
обидві протиборствуючі сторони, так і шляхом самоплинного перебігу, коли
учасники чи треті особи не вживають для регулювання процесу ніяких
зусиль. «Мимовільне затухання» конфлікту може статись через виникнення
нової напруженої ситуації, внаслідок чого попередні переживання мовби
відсуваються на другий план. Окремим випадком трансформації конфлікту є
«механічне» розведення сторін у просторі. Але позиція «ще трохи, і все
вирішиться само собою» — непродуктивна, бо втрати (об’єктивні та
суб’єктивні) від конфлікту надто великі, а інколи й непоправні.

При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефективними є такі
напрями:

1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах,
цілях членів колективу — доцільне на ранніх стадіях розвитку конфлікту,
коли протиборство виявляється ще не відкрито, а в непрямій, потайній
формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за інших?», «Нащо нам ці
додаткові проблеми?» та ін.);

2) досягнення взаєморозуміння — передбачає в основному вплив на розум
учасників, коли протиборство вже є очевидним, а кожна сторона прагне
навести аргументи на свій захист, вибірково трактуючи ті чи інші факти.
Учасників слід спонукати до «стратегії переговорів»: розкласти конфлікт
на складові, що дозволить знайти елементи збігу оцінок чи перспективної
мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть
зовсім часткових моментах, що не є принциповими та болючими для
учасників конфлікту, а потім поширюється на інші питання;

3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень —
виявляється у забороні нетактовних нападок, образ, погроз із метою
подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх взаємовідносин.
Це має здійснюватися спокійним голосом, без упередженості:
підкреслюється незначність приводу, через який виник конфлікт, та
необхідність його вирішення, робиться спроба переключити увагу учасників
на інші аспекти діяльності, не пов’язані з предметом загострення
стосунків між ними;

4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку
згоди — здійснюється за допомогою роз’яснення небажаних наслідків
конфлікту для його учасників та оточення (родичів, близьких, колективу
тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїстичних
інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є проявом слабкості, поразки,
це нормальний шлях регулювання взаємостосунків між людьми.

Конкретними засобами вирішення конфлікту можуть бути:

1) вирішення проблеми, що стала причиною його виникнення;

2) компроміс, що базується на взаємних розумних поступках;

3) поступове згладжування протиріч;

4) відсторонення конфліктуючих від безпосереднього спілкування на певний
час, повне припинення стосунків між ними.

Якщо йдеться про втручання працівників правоохоронних органів у
сімейно-побутовий конфлікт, доцільна така послідовність дій:

1) роз’єднати конфліктуючих, ізолювати їх один від одного;

2) вислухати конфліктуючих поодиниці, щоб дати їм змогу виговоритися,
знизити емоційну напруженість, а самому зробити попередні висновки. Слід
пам’ятати, що одержана таким чином інформація надто експресивна та
досить упереджена;

3) з’ясувати думку свідків та інших зацікавлених осіб, зібрати додаткову
інформацію про особливості особистості конфліктуючих, мотивацію їх
поведінки та причини виникнення конфлікту;

4) прийняти попереднє рішення про можливі шляхи вирішення конфлікту,
пам’ятаючи при цьому, що не буває абсолютно правої та винуватої сторони;

5) вислухати конфліктуючих уже в присутності один одного, скоректувати
їх висловлювання та оголосити своє рішення;

6) організувати спостереження за конфліктуючими протягом певного часу.
Це необхідно, бо “їх поведінка у вашій присутності відрізняються від
звичайної побутової, а негативні емоції та почуття інерційні і можуть
зберігатися протягом тривалого часу. Особливу увагу слід приділити при
цьому конфліктуючій стороні, яка більш неправа, і після стороннього
втручання відчуває значний дискомфорт.

3. Визначте, який прийом саморегуляції застосовується оповідачем

“Дивуюсь Вам!” – сказав Сергій після допиту, який проводив Петренко. –
Ви наче без нервів. Ясно ж, що звинувачений умисно не розуміє Вас. Він
Вас дурить! Я б давно вийшов з себе.

– І чого б Ви досягли? Все одно потрібно допитувати – від цього ніде не
дітись.

– Так, але не можу я! В мені все кипить від цього “нерозуміння”. А Вам
хоч би що!

– І мені не хоч би що. Але я завжди памятаю, що коли вийду з себе –
мене їм легше провести.

– Правильно. А що ж мені робить, якщо я, наприклад, не можу не виходити
з себе?

– А Ви в цей час спостерігайте. Ось він почав мене дурити… Помітили? Я
йому про Хому, він мені – про гуси. У мене мороз по шкірі пішов, а Ви
кажете – нервів нема! Але я себе знаю; щоб не спалахнути, починаю умисно
слідкувати: як у нього м’язи рухаються на обличчі, як він сидить, як очі
відводить. Ви спробуйте на собі – дуже дисциплінує”.

***

Професійна діяльність працівників правоохоронних органів здійснюється в
умовах, що потребують розвиненої саморегуляції психічних станів та
поведінки в цілому. У повсякденному житті і при виконанні службових
завдань співробітник, з огляду на значимість для нього певних ситуацій,
зазнає тих чи інших переживань. Разом з тим, більшість цих ситуацій
потребує контролю над їх виявленням, подолання негативних станів,
наполегливості та стійкості в досягненні поставленої мети. Регулятором
конкретних актів поведінки виступають емоції, почуття, воля.

Знання співробітником зовнішньої картини прояву емоційного стану
дозволяє йому цілеспрямовано впливати на об’єкти службової діяльності,
навмисно демонструючи конкретні стани для введення комуніканта в оману.

Емоційні стани та їх прояви, що негативно впливають на ефективність
діяльності, необхідно діагностувати і усувати, застосовуючи вольові
зусилля. Прояви сміливості, виправданого ризику, мужності, самовладання,
наполегливості в професійній діяльності безпосередньо пов’язані з
вихованням вольових якостей.

Воля — це цілеспрямоване саморегулювання суб’єктом своєї поведінки,
виражене у здатності свідомо долати перешкоди та труднощі при здійсненні
дій і вчинків. Воля є регулюючим процесом, що спрямовує діяльність на
досягнення бажаного результату, який передбачений у формі певної
психічної моделі — мети. Досягнення результатів вольових дій пов’язане з
подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод, з виявленням вольових
зусиль, з протидією безпосереднім емоційним прагненням.

Воля виконує дві функції: спонукальну і регулятивну. Спонукальна
виявляється в системі цілей, які особистість ставить перед собою, у
конкретних мотивах поведінки для досягнення цих цілей. Регулятивний
характер волі передбачає не тільки стримування небажаних, шкідливих для
суб’єкта прагнень, а й цілеспрямоване орієнтування активності в певному
напрямі для досягнення максимального ефекту своєї діяльності.
Інтегратором волі конкретної особи є, таким чином, вольова
спрямованість, в основі якої — система поглядів на навколишній світ,
розуміння мети і значимості своєї діяльності, розвиток правосвідомості,
професійний інтерес та майстерність.

Отже, в запропонованому завданні застосовуються такі прийоми
саморегуляції як вольова спрямованість, самовладання, самозобов’язання,
самонавіювання, само примушування, самоконтроль та наполегливість у
досягненні кінцевого результату

Самозобов’язання — це внутрішні вимоги до себе і своєї поведінки.
Самозобов’язання визначається умовами життя і обов’язками людини. Воно
виникає як наслідок невідповідності між ідеалом, ідеальною нормою і
своєю конкретною поведінкою.

Самонавіювання — це психічний вплив людини на саму себе за допомогою
слова, що змінює її психофізичний стан. Воно передбачає навіювання
самому собі яких-небудь уявлень, думок, бажань, образів, відчуттів та
ін. Успіх самонавіювання досягається за умови, що особа здатна
концентрувати свою свідомість на предметі навіювання. Для цього
необхідні спеціальні умови, зокрема саморозслаблення.

Самопримушування — це вольове уміння, яке спрямоване на подолання
труднощів і перешкод.

Самонаказ — це вплив на свій емоційний стан шляхом дії мови. Самонаказ
сприяє реалізації програми самовиховання в утруднених умовах і допомагає
виробити відповідні установки, наприклад, на усунення небажаних або
шкідливих звичок.

Самоконтроль — це визначення відхилень програми самовиховання від
поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи.
Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву
самоудоско-налення.

Висновки

З вище сказаного можна зробити наступні висновки:

Особистість злочинця (правопорушника) — свідомий суб’єкт, наділений
сукупністю біологічно зумовлених і соціальне детермінованих властивостей
та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю,
що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та
соціокультурних умов.

Принципова позиція сучасної юридичної психології полягає у визнанні
соціального і біологічного в людській природі, які не протистоять, тим
більше — не виключають один одного в поясненні поведінки людини, а
перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності. Але при встановленні
причин конкретної соціальне значимої дії, у тому числі і правопорушення,
визначальним є соціальне. Воно активно впливає на індивідуальні
особливості людини, детермінуючи зміст, сутність поведінки. Біологічне —
лише її динамічна, функціональна сторона, тобто біологічні чинники є
умовою дії соціальних причин.

Здатність людини до вибірковості поведінки не є її біологічною сутністю,
вона є сферою свідомості індивідуальності, її моральних та правових
засад. Ця здатність (як і кожна інша) може варіювати у досить широких
межах.

Конфлікт — складне психологічне явище, що може мати багато різновидів
залежно від причин виникнення, кількості і складу учасників, форми
вияву, результатів та ін.

Кожен конфлікт розвивається і має певну послідовність стадій. Під час
конфлікту його учасники займають різні (часто — протилежні) позиції,
по-різному усвідомлюють та переживають ситуацію, що виникла.

Для попередження і вирішення конфліктів доцільно дотримуватись певної
послідовності психологічно оптимальних дій з урахуванням конкретної
ситуації.

Список використаної літератури

Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997.

Виденеев И. А. Психология девиантного поведения. — Харьков, 1997.

Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии. — М., 1996.

Пирожков В. Криминальная психология: Кн. I, II. — М., 1998.

Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. — М., 1998.

Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. — К, 1991.

Юридическая конфликтология. — M., 1995.

PAGE

PAGE 13

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020