.

Поняття і категорії професійної моралі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
84 1250
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Поняття і категорії професійної моралі”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття професійної моралі, її складові

2. Специфіка професійної моралі і етики, головні категорії професійної
моралі

3. Моральна оцінка у професійній діяльності

Список використаної літератури

Вступ

Мораль (від лат. moralis — моральний, moris — звичай) — це сукупність
історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і
поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва матеріальних і
духовних цінностей, що визначають їхні обов’язки один до одного, до
соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких
базується на громадській думці.

У системі моралі, як у вирішальній сфері суспільної свідомості,
своєрідне й дуже змістовне місце належить професійній (фаховій) моралі.

У кожній професії існують певні етичні протиріччя і своєрідні способи їх
вирішення, до чого залучається людина зі своїм суб’єктивним світом
почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках необхідно виділити
найтиповіші риси й особливості, котрі характеризують специфіку
професійних стосунків або відносну самостійність професії.

1. Поняття професійної моралі, її складові

Необхідною умовою функціонування й розвитку суспільства є виробництво
матеріальних і духовних благ. Ефективність його залежить від багатьох
чинників, зокрема й від моральних стосунків у сфері трудової діяльності
— основній сфері суспільного життя. Та якщо виробництво матеріальних і
навіть духовних благ не є самоціллю, то характер моральних відносин (і в
сфері трудової діяльності) має самоцінне смисложиттєве значення.

Професійна мораль є наслідком поділу праці. Той, хто робить те, чого не
роблять, а часто й не вміють робити інші, змушений перебирати на себе
обов’язки стосовно тих, хто послуговується плодами його праці. Кожна
професія ставить до людей, які її обрали, відповідні моральні вимоги,
породжує специфічні моральні проблеми. Проте одні професії не потребують
істотних коректив звичайних норм і правил поведінки людей, а інші
настирливо вимагають цього. Йдеться насамперед про види діяльності, в
яких об’єктом впливу є людина (освіта, медицина, юриспруденція). Проте й
відносини між людьми професій інших категорій теж істотно залежать від
їхніх моральних стосунків (альпіністи, полярники, які часто перебувають
в екстремальних ситуаціях). Багато видів діяльності ставлять до людей
підвищені моральні вимоги. Про це переконливо писав російський режисер
Костянтин Станіславський (1863—1938): “Актор за самою природою того
мистецтва, якому він служить, є членом великої і складної корпорації —
трупи театру… Він повсякденно виступає перед тисячами глядачів.
Мільйони людей… читають про його роботу і діяльність у тій установі, в
якій він служить… Відокремити їх неможливо… Тому якщо артист Малого,
Художнього чи іншого театру здійснив непорядний вчинок, …він не зможе
стерти плями чи тіні, накинутої ним на всю трупу, на весь театр, в якому
він служить. Це теж зобов’язує артиста з гідністю поводитись поза
стінами театру і оберігати його ім’я не тільки на сцені, а й у своєму
приватному житті”.

Отже, крім уселюдських моральних вимог, існують специфічні норми
поведінки спільнот і груп людей, зокрема професійних. Виникнення,
диференціація і розвиток цих норм, відповідних мотивацій та оцінок є
одним із напрямів прогресу моралі.

Професійна мораль конкретизує загальні моральні норми й оцінки, які
визначають ставлення людини до своїх професійних обов’язків, а
опосередковано — до людей, з якими вона взаємодіє відповідно до свого
фаху і до суспільства загалом.

Суть професійної моралі полягає у відображенні особливостей професійних
стосунків. Оскільки мораль відображає суспільне буття в цілому, то
виникає питання про характер відображення професійного розподілу в
моралі.

Професіоналізація — суспільно-економічне явище, якому властивий
закономірний, об’єктивний характер розвитку. Відтак, воно обов’язково
знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в
індивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — проекція залежності моралі від якісного
різноманіття взаємовідносин людей. Згідно з працею конкретної категорії
у моральній свідомості особистості формуються уявлення, які зіставлені з
типом професійних стосунків. Як тільки вони набувають якісної стійкості,
то ведуть до формування певних моральних стереотипів відповідно до
характеру праці.

Якщо такі стосунки мають стійкий характер, в людині, яка сформувалася
під їхнім впливом, виробляється звичаєве коло відповідно до способу дій.
Професійна мораль особливо притаманна тим професіям (медична,
педагогічна, юридична, військова тощо), в яких об’єктом впливу є
безпосередньо сама людина, а професійна діяльність, залежно від свого
характеру, зачіпає нагальні життєві інтереси особистості.

У цих випадках моральний чинник займає головне місце у системі способів
професійного впливу. Через це суспільство висуває підвищені вимоги до
відповідних моральних якостей працівників згаданих професій і навіть до
цілих соціальних прошарків.

Вирішуючи питання про природу професійної моралі, необхідно виходити із
принципу зв’язку моралі, практичної діяльності та знань із урахуванням
ціннісного аспекту всієї проблеми. Через ставлення до об’єкта впливу
реалізується ставлення до людини, оскільки ця паралель передбачає
суспільну і особисту потреби. С. Л. Рубінштейн вважав, що в самій дії
людини має місце моральне ставлення, тобто якраз через дію проявляється
моральність особистості.

2. Специфіка професійної моралі і етики, головні категорії професійної
моралі

Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Її змістом є передусім відповідні моральні кодекси (лат. codex — книга)
— зводи моральних норм і правил, які необхідно виконувати. Вони
приписують певний тип відносин між людьми, що вважаються оптимальними з
точки зору виконання людиною своїх професійних обов’язків. Професійна
етика обґрунтовує необхідність саме таких моральних кодексів, тлумачить
їх з урахуванням специфіки професії, її утилітарного й гуманістичного
призначення.

Моральні кодекси, як правило, мають конкретних авторів, проте в них
проголошують моральні вимоги, які здебільшого стихійно вироблені раніше
у сфері буденної свідомості. Вони охоплюють вселюдські вимоги (чесність,
правдивість тощо), вимоги до фахової діяльності (професіоналізм,
компетентність та ін.) вимоги, детерміновані конкретним видом
професійної діяльності (збереження лікарської таємниці).

Якщо професійні моральні кодекси мають відчутний практичний ефект, то
спроби створити універсальні кодекси часто були невдалими, як сталося,
наприклад, з моральним кодексом будівника комунізму. Вони не можуть бути
ефективними, оскільки суперечать істотним властивостям моралі,
насамперед потенційно невичерпній багатозначності її змісту й
застосовуваності. Моральні кодекси мають чітко визначений зміст, а тому
приписують певний тип відносин лише в передбачуваних ситуаціях.

Роль професійних моральних кодексів не зводиться суто до моральної
функції. Вони покликані захищати традиції людей відповідного фаху,
сприяти підвищенню професійної культури, солідарності і репутації
професійної групи, обстоювати практично-утилітарні, соціальні, політичні
та інші інтереси корпорації.

Створення моральних кодексів передбачає врахування можливих типових
конфліктних ситуацій. Формулюючи норми, правила, приписи, дбають, щоб
вони, строго регламентуючи поведінку людей відповідної професії, сприяли
гармонізації стосунків у колективі.

Автори моральних кодексів постають як теоретики, мислителі, фахівці з
практичної філософії. Завдання етики як філософської науки не
вичерпується створенням професійних моральних кодексів, оскільки вони
мають бути онтологічно, гносеологічно, аксіологічно та соціально
обґрунтованими.

Моральні кодекси вибудовують за певними принципами, які називають то
моральними, то етичними. їх ототожнення вносить плутанину в етичну
науку.

Принцип (лат. principium — начало, основа) — основа певної сукупності
(чи усіх) фактів або певної (чи будь-якої) системи знань. Нині перше
значення поняття “принцип” позначається терміном “закон”. Те, що утворює
основу певної сукупності фактів, називають законом науки, яка її вивчає.
А те, що становить основу будь-якого факту, — всезагальним законом, або
законом філософії чи відповідної її галузі (наприклад, законом
діалектики).

Чітко сформульований всезагальний закон (зокрема, закон взаємного
переходу кількісних і якісних змін) нерідко розглядають як вихідний
пункт, принцип пізнання. Відповідно розрізняють принципи буття і
принципи пізнання. Широке тлумачення принципів пізнання спричинило те,
що терміном “принцип” стали позначати будь-яку підставу, з якої
необхідно виходити і якою слід керуватися у процесі пізнання і практики.

Філософські принципи належать до знань “другого поверху” (тобто знань
про знання), мають рефлексивний (філософсько-рефлексивний) характер.
Людина, яка керується принципом, не тільки знає його зміст, а й уміє
його свідомо застосовувати, враховуючи об’єктивну основу, відносний
характер принципу, що змушує її вдаватися до конкретно-історичного
підходу.

Багатозначність поняття “принцип” помітна і в етиці. Наприклад, у
висловлюванні “Ця людина — принципова” не завжди йдеться про людину, яка
керується принципами у своїй діяльності. У буденному слововжитку
принциповими називають послідовних у своїх судженнях і діях людей, в
яких слово не розходиться з ділом. Проте одні з них справді
послуговуються принципами, інші поводяться “принципово” стихійно,
керуючись інтуїцією. До речі, принциповість (особливо та, що ґрунтується
на принципах) не завжди є позитивною якістю людини. Чи не
найпринциповіші фанатики, адже вони порівнюють факти зі своїми
принципами, а не навпаки.

e

&

4

P

Z

ae

e

???????¤?¤?$??????державах рекомендації офіційної етики громадянам
нав’язують насильно (істинний арієць не повинен, наприклад, захищати
єврея, істинний патріот радянської держави має доносити навіть на своїх
батьків). Зрозуміло, етика розробляє і високогуманні принципи, норми,
правила поведінки. Такими, зокрема, є моральні кодекси різних
професійних груп. На стадії розроблення їх точніше було б називати
етичними кодексами, а не кодексами моралі. Будучи прийнятими соціальною
чи професійною групою, етичні кодекси певною мірою органічно вплітаються
у структуру її моралі. Тобто теорія моралі стає елементом сфери моралі,
завдяки чому мораль інтелектуалізується, збагачується раціональним
змістом. Це стосується і запропонованих етикою принципів, зокрема
принципів, сформульованих у моральних кодексах, які стають принципами
моралі загалом або принципами моралі окремих соціальних чи професійних
груп (рицарів, лікарів, учителів тощо).

Принципи етики, на основі яких вибудовується ця наука, фундаментальні і
є формою осмислення граничних основ буття і пізнання, людської культури
загалом, своєрідними парадигмами (парадигма (грец. раradeigma — приклад,
зразок) — засади, принципи, які визначають конкретне наукове дослідження
і є загальновизнаними на певному етапі розвитку науки) чи принаймні
безпосередніми наслідками парадигм. Принципи моралі належать до логічних
наслідків принципів етики, хоча справжніми життєздатними принципами
моралі вважають лише ті, які максимально враховують моральний досвід
людства і відповідних соціальних, професійних груп.

Ввічливість — прикмета добре вихованої людини, вміння ласкаво й привітно
обійтися з людиною. Існує ввічливість чисто зовнішня, формальна,
прищеплена вихованням, але не сприйнята серцем холодної егоїстичної
людини, — та й така ввічливість — великий осяг в суспільному житті, бо
вимагає самоопановання й уважности до інших: людина, що не вміє панувати
над своїми поривами, ніколи не буде навіть і формально ввічливою. Саме
тому французький соціолог Лекомт дю Ноуї вважав, що мірилом культурности
якоїсь країни треба вважати ввічливість її громадян, і додавав:”Що
суспільство більш культурне, так воно буде і ввічливе, те ж суспільство,
в якому основи ввічливости втрачаються, виявляє безперечний симптом
культурного занепаду…”

Справжня — не тільки формальна ввічливість — це ласкавість серця, це
увага до ближнього, що походить із доброзичливости, із глибокого почуття
солідарности, що засвідчує про певний духовний розвиток людини, бо, як
зазначає німецький філософ Кайзерлінґ, “людина не може бути досконалою
внутрішньо, якщо зовнішньо поводиться недосконало…”

Людина груба, брутальна, неввічлива самою своєю поведінкою засвідчує
свою духову мізерію.

Розсудливість — моральна якість та одна з чотирьох кардинальних чеснот
(за схемою Платона, Святого Амвросія та Томи Аквінського), проявляється
і полягає в тому, щоби вміти побачити, де є добро, а де є зло. Добро
прийняти, а зло відкинути. Бо зло дуже часто, практично завжди,
маскується під добро. Воно не приходить явно і не показує себе, що воно
є зло. Воно намагається показати себе добром, що так треба робити, бо
всі так роблять, і таким чином змусити людину чинити зло.

Співчуття — чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхсь
переживань; прихильне ставлення до кого-небудь; підтримка, схвалення..

Співчуття — сердечне ототожнення з бідою (стражданням) іншого, що
спонукає нас робити те, що можемо, щоби допомогти. Біда є будь-чим, що
людина страждає проти своєї волі: що нас рухає до співчуття це — певне
зло руйнування і болі протилежне до природного бажання. Зло, що має
характер невдачі, нещасного випадку, що не піддається нашій свободній
волі — більш ймовірне розбудити наше співчуття, а особливо якщо воно
трапляється тим, вся воля котрих слідувала добру. Ми засмучуємося
нещастями інших настільки наскільки ми вважаємо їхню біду нашою власною.
Так, нестача, котра може трапитися нам в дійсності або нестача, котру ми
відчуваємо переймаючою нас з-за любові — є тим що рухає нас до
співчуття.

Совість і моральний обов’язок. За своєю роллю в моральній свідомості
людини совість — це не тільки критичне судження, застереження або вирок,
ай — у відповідності з етимологією — певне звіщення, засвідчення
особливої змістовної позиції, що саме в такий спосіб уходить до
моральної свідомості, де й постає як основа відповідних суджень,
вироків, пересторог.

Але ж звідки береться саме звішуване совістю, сама її «вість»?

Для релігійної свідомості, точніше, для свідомості непохитно віруючої
людини, такого питання може не існувати. Совість за традицією нерідко
тлумачиться безпосередньо як голос Божий, який лунає в серці людини.
Проте віруючі ми чи ні, філософський характер етики вимагає
раціонального пояснення моральних феноменів на основі вихідних
очевидностей реального існування людини. До того ж саме відчуття совісті
підказує, що в її «особі» ми маємо справу з чимось невіддільним від
внутрішнього єства власного нашого Я, хоча, можливо, й таким, що
виходить при цьому за його межі, навіть безмежно перевершує його.

Разом з тим у філософії останніх століть, насамперед матеріалістичній і
екзистенціальній, совість нерідко постає як усвідомлення людиною своєї
корінної буттєвої визначеності, як звернений до неї поклик самого буття:
«Стань такою (таким), якою (яким) ти є!» Відомі міркування Маркса
відносно того, що в республіканця, мовляв, інша совість, ніж у рояліста,
а в заможної людини — інша, ніж у незаможної, окреслюють у цьому
відношенні той же, по суті, принциповий підхід до проблеми совісті, що
й, скажімо, філософія Гайдеггера, яка в більш рафінованій формі пов’язує
совість із буттєвою покликаністю людини.

Цінним у такому підході безперечно є те, що він сполучає феномен совісті
з особливостями реального (і, ширше, буттєвого) становища людини у
світі. Однак він залишає неосмисленими такі істотні аспекти цього
феномена, як його вкоріненість у свободі людини, його зв’язок з
моральними цінностями, його загальнолюдське спрямування.

Вся духовно-моральна проблематика людського існування загалом
починається з того, що розвиток культури ставить людину перед вибором,
смислові засади якого закладені в універсумі духовності. Реалізуючи свою
свободу вибору, кожен з нас обирає життєвий шлях, рід діяльності,
партнерів по спілкуванню, ту або іншу систему ціннісних орієнтацій тощо.
При цьому, однак, кожен вибір чогось певного є водночас відмовою від
чогось іншого. Вже тільки через це жоден конкретний вибір не в змозі
вичерпати всю безмежність запитів, реально звернених до особи,
безмежність можливостей, що становлять неповторне

На відміну від уявлень про обов’язок, справедливість тощо совість
неможливо об’єктивувати, поставити перед «внутрішнім оком» свідомості як
завершений, чітко визначений ідеальний предмет. Спроби репрезентувати її
таким чином нездатні, по суті, виявити нічого, крім тих або інших
конкретних ситуацій, що тягнуть за собою нескінченний шлейф якихось
аналогічних випадків, похибок, помилок, чиїхось невиправданих сподівань
тощо. Світ совісті, можна сказати, весь поспіль складається з таких
конкретних обставин; разом з тим він всеосяжний, як реальний людський
світ. Надбанням безпосереднього особистого досвіду тут зрештою стає тиск
реальної загальності спільнотного буття людини. Цей морально-практичний
тиск нероздільних людських доль, прагнень, страждань справді здатний
спричинитися до трансформації фундаментальних життєвих настанов даної
людської суб’єктивності. Якщо теоретично-пізнавальна свідомість скоріше
дистанціює, відділяє людського суб’єкта від предметів, з якими він має
справу, наче підносить його над ними, то совість із притаманною їй
екзистенційною вагомістю знову й знову повертає людину до вихідної
ситуації вибору, «прив’язує» до неї, спонукаючи переосмислювати її
наново, в дедалі ширшому контексті проблем і страждань людських.

Таким чином, вторгнення совісті в духовний світ особистості завжди
містить у собі дещо надмірне, що перевершує наявні можливості як
зовнішньої дії, так і внутрішнього освоєння й осмислення в межах системи
уявлень, що склалася.

3. Моральна оцінка у професійній діяльності

Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми
поведінки і наказує, пропонує діяти відповідно до неї. Це твердження
чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у
моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії і доречності
відповідних моральних оцінок у тій чи іншій формі діяльності.

Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються із загальної сукупності
людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним
значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку. У професійній
діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми
поведінки. І тільки такі якості особистості, котрі сприяють високій
ефективності праці в даній сфері і хоча моральна оцінка завжди випливає
із суспільного інтересу, вона бере до уваги відповідні людські
взаємостосунки.

Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними
критеріями а) що об’єктивно Дає професія для суспільного розвитку І б)
що суб’єктивно дає професія Індивіду в розумінні етичного впливу на
нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на
людей котрі присвятили себе цим професіям .

Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі
моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового
рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення
про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об’єктом впливу є
сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших
чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її
самовираження.

Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних
оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй
значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.

Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної
діяльності.

Список використаної літератури

Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.. 2000.

Миташкина Т.В., Бражникова З.В. Этика. История и теория морали. – Минск,
БГПА «ВУЗ-ЮНИТИ» 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020