.

Правове регулювання створення і використання інформаційних ресурсів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
64 1897
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Правове регулювання створення і використання інформаційних ресурсів”

ПЛАН

Вступ

1. Основні принципи політико-правового регулювання створення і
використання інформаційних ресурсів

2. Проблеми правового регулювання інформаційної політики в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Інформаційні ресурси (у реальному використанні до інформаційних ресурсів
можуть належати найрізноманітніші інформаційні об’єкти), є необхідною
умовою ефективної діяльності в усіх сферах життя суспільства, а
кількість і якість інформаційних ресурсів, їх актуальність і значимість,
ступінь використання стає визначальним фактором рівня розвитку статусу
країни у світовому співтоваристві.

Проблемою є розуміння і усвідомлення феномену під назвою «інформаційний
ресурс». Широкому загалу цілком зрозуміло, що запаси природних ресурсів
обмежені. А ось щодо інформаційних ресурсів такого розуміння поки що
немає. «Інформація» і «інформаційні ресурси» сприймаються нами переважно
на інтуїтивному рівні, вони ототожнюються навіть в офіційних документах
як сукупність відомостей, зафіксованих на матеріальних носіях.

Офіційне визначення інформаційних ресурсів, відповідно до наукового та
загальновизнаного уявлення про них, пов’язує це поняття з поняттям
документа. Хоча визначення «інформаційний ресурс» застосовується як
узагальнююче, подібне до «природних, людських або інших ресурсів», і
його не слід ототожнювати з поняттям «документ». Однак технологічно,
наприклад, в інтернет-сленгові термін «інформаційний ресурс» є «одиницею
інформації, яка адресується» — звідси загальновідома абревіатура URL —
універсальний показник ресурсу, і в такому використанні термін
«інформаційний ресурс» об’єднує поняття «документ», «файл», «фонд» та
інші.

Поняття носія взагалі виявляється істотним у багатьох завданнях вивчення
інформаційних ресурсів. Загальноприйнятим є поділ носіїв на три великі
класи: традиційні, електронні й мікроносії. Безліч проблем, пов’язаних
із застосуванням того чи іншого устаткування, технології, вартості
створення інформаційних ресурсів, залежить від наявності ресурсів на тих
чи інших носіях.

Традиційним носієм звичайно вважають паперовий, однак відомі також інші
носії: кам’яні стели, глиняні таблички для клинопису, документи на
шовку, бересті та інші.

Відома раціональніша класифікація інформаційних ресурсів не за видами
носіїв, а за зчитувальними і/або відтворюючими пристроями. Весь час
ведуться дослідження з принципово нових видів носіїв: голографічних,
молекулярних, кристалографічних тощо. Дуже швидко вдосконалюються
технології зв’язку (так звані технології 3-го покоління — 3G),
розраховані на передачу по інтегральних каналах різних видів інформації
(дані, звук, зображення), отриманих з різних носіїв. Нарешті, техніка
мікроносіїв також розвивається досить швидко, хоча постійно ведуться
дискусії про можливе витіснення звичайних мікроносіїв (мікрофільмів і
мікрофіш) комп’ютерними способами збереження інформації, насамперед на
оптичних дисках.

1. Основні принципи політико-правового регулювання створення і
використання інформаційних ресурсів

Найбільш важливі принципи правового регулювання в інформаційній сфері
вимагають розуміння специфіки об’єктів правового регулювання, з одного
боку, і специфіки методів нормативно-правового регулювання цих об’єктів
— з іншого. Тут поєднуються правові, технологічні, технічні, моральні
засади. Частка і зміст кожного з цих інструментів організації у
загальній системі регулювання залежать від ряду чинників: специфіка
національних традицій, рівень розвиненості економічної, політичної й
соціальної структури держави або окремого регіону. Особливості правових
систем, особливості конфесіональної структури суспільства і ще багато
чого іншого визначають результат.

За ознакою предметів правового регулювання принципи можуть виявлятися у
такий спосіб:

структурування інформаційних ресурсів за основними напрямами
економічної, політичної, управлінської соціально значущої діяльності
сучасного суспільства;

відкритість і доступність інформаційних ресурсів за дотримання порядку
охорони, захисту, правил використання інформаційного ресурсу конкретного
суб’єкта, забезпечення доступу до користування ресурсами кожною людиною
за збалансованості таких категорій як «свобода» та «рівність»;

об’єднання і нормативне оформлення публічних і приватних інтересів в
інформаційній сфері, зниження рівня фактичної нерівності у процесі
користування інформаційними ресурсами різними структурами суспільства;

безпека інформації для розвитку особистості й суспільства, припинення
зловживання свободою інформації або недотриманням установлених
суспільством правил її використання;

економічність використання інформаційних ресурсів публічного сектору,
одержання максимального ефекту від інноваційних процесів на основі
інформаційних технологій і комунікацій під час їхнього використання.

Відомо, що право, шляхом встановлення і застосування формальної рівності
людини перед законом, намагається збалансувати взаємодію свободи і
фактичної рівності під час володіння й користування інформаційними
джерелами і ресурсами на благо людини і людства, розвиток нормативної
основи регулювання відносин, зокрема в інформаційній сфері в просторі
юрисдикції і суверенітету держави — національної системи правових
регуляторів, підпорядкованій узгодженню і досягненню балансу
несуперечливої й максимально упорядкованої системи законодавства і
підзаконних правових актів. Тому принципи правового регулювання
формування і використання інформаційних ресурсів мають бути основою для
економіки і керування цією сферою з боку держави, а гармонізація
національної системи законодавства із законодавствами інших країн має
забезпечити перехід від однієї системи права до інших в умовах
глобального інформаційного простору й ущільнення інформаційних ресурсів,
їхнього обміну у світовому масштабі, забезпечивши при цьому:

захист інтересів держави і громадян від дискримінації їхніх прав в
інформаційній сфері на рівні міждержавних відносин;

пріоритет нормам права, які сприяють гуманізації суспільства на основі
використання інформаційних ресурсів через глобальні мережі; запобігають
силовим методам впливу на формування і розвиток особистості, заборону
використання шкідливої інформації з метою зниження потенціалу популяції
планети і гарантування прибутку власника або володаря інформаційного
ресурсу;

створення правових механізмів обміну інформацією політичних,
економічних, соціальних структур суспільства з урахуванням специфіки
їхнього устрою і розвитку в співтоваристві держав і народів з метою
політичного й економічного співробітництва — зниження тиску і силових
методів вирішення проблем розвитку.

Забезпечення інформаційної безпеки у національному державному масштабі і
в масштабі світового співтовариства шляхом вироблення правових норм
поводження, відносин держав та їхніх структур, а також застосування
санкцій від організацій європейського і світового співтовариства у
випадках порушення принципів гуманізації норм співробітництва в
інформаційній сфері.

Правове регулювання відносин в інформаційній сфері має бути зорієнтоване
на пріоритети забезпечення свободи слова, суспільної думки, свободи дій
електорату в механізмах демократії, підтримку соціального
самоврядування, зниження нерівності суб’єктів у системах інформаційного
простору.

Ґрунтовне вивчення зазначених та інших засад має підпорядковуватися
вимогам державної політики у сфері інформаційного розвитку країни і
ставити завдання перед усіма учасниками інформаційних і технологічних
процесів, перед органами державного управління, які діють у даному
секторі соціально-економічних відносин, а також перед законодавцем.
Політика держави — доктрина або концепція — має бути єдиною, комплексною
і пов’язувати системно всі напрями інформаційної діяльності.

2. Проблеми правового регулювання інформаційної політики

в Україні

Через недосконалість українського законодавства (на жаль, правові
стосунки в нас установлено лише на частину інтелектуальної власності:
патенти, промислові зразки тощо) з легального господарського обігу
випали найцікавіші для комерціалізації результати багаторічної
науково-технічної діяльності наукових колективів академічних і галузевих
НДІ та КБ. До того ж усюди режим «ноу-хау», а не патентування забезпечує
збереження конкурентних переваг на світових високотехнологічних ринках.
Відсутність же в Україні закону про комерційну таємницю, який юридично
закріпляв би режим «ноу-хау», не дає змоги цивілізовано (подібно до
багатьох розвинених країн) комерціалізувати інтелектуальну власність,
створену в нас переважно на кошти держави.

Саме інформаційні технології через новий транспортний ланцюг – глобальні
інформаційні мережі не лише принципово змінили вартісний обсяг і
важливість інформації, необхідної для розвитку країни та нації, а
досягли якісно нового рівня інформаційного впливу на суспільство,
можливості кожного з нас, надаючи нові унікальні форми спілкування зі
світом і висловлення власних переконань.

Для всіх типів і сфер діяльності інформаційні ресурси (скорочено – ІР)
спеціалізованими установами об’єднуються в бази й банки даних і стають
невід’ємною складовою автоматизованих інформаційних систем і
автоматизованих систем управління, змушуючи кожну країну представляти
інформацію про себе і свої можливості в зручному для використання
форматі: фахово й системно формувати бібліотечні,
довідково-інформаційні, архівні фонди, бази даних тощо, застосовувати
апаратно-програмні засоби лише відповідно до визнаних у світі
стандартів, а персонал готувати згідно зі світовими
кваліфікаційно-освітніми вимогами та процедурами міжнародного обміну
інформацією. Їхня кількісна оцінка як складової інформаційних ресурсів
утруднена організаційно та методологічно, а тому управління ними
розглядається всюди як важлива складова процесів державного управління,
хоча основним об’єктом державної інформаційної політики є лише та
частина ресурсів, що використовується в системі державного управління й
небезпідставно викликає суспільний інтерес.

Історично сталося так, що поява новітніх інформаційних технологій
зумовила руйнацію двополюсного світу й входження України у глобальний
інформаційний простір і міжнародні структури. Можна сказати, що їхня
поява задекларувала й розширення можливостей кожного з нас щодо
конституційних прав на свободу, зокрема свободу шукати, одержувати й
поширювати інформацію та власні ідеї будь-якими законними засобами.
Звісно, можливість доступу всіх членів суспільства (незалежно від місця
проживання, віку й статі) до інформації сприяє діалогу між культурами та
релігіями, розвитку культурної різноманітності й культурної самобутності
народів, які мешкають на території України. Як наслідок, збільшилася
інформаційна активність людей, права яких є, безперечно, базовою,
фундаментальною цінністю суспільства. І тут виявилася неефективність
усієї системи захисту, обробки й раціонального використання накопиченого
в Україні інформаційного ресурсу на тлі застарілих норм та інструкцій, а
директивні вказівки в епоху становлення ринкових економічних відносин
стали малоефективними або просто не діють.

Разом з тим в Україні непоодинокі випадки, коли громадяни не можуть
реалізувати своє право на інформацію, бо їм у цьому відмовляють органи
влади, без-підставно надаючи їй статус конфіденційної. Хоча більшість
демократичних країн забезпечують право людини і громадянина на доступ до
інформації через прийняття відповідних законів. Тому розбудова
інформаційної політики й потребує нових підходів і вимірів. І якщо цим
зневажати, то серйозних успіхів досягти буде досить важко, адже
економіка інформаційного сус-пільства значною мірою орієнтована на
виробництво продуктів інформаційної та інтелектуальної діяльності,
пов’язаної з виробництвом нових видів інформації та знань, наданням їм
форми, зручної для використання іншими людьми, і продажем цих продуктів
та інформаційних послуг. Наслідком цього буде поступове формування
нових, іноді кризових, економічних, культурних і соціальних стандартів
нашого життя в інформаційному вимірі. Рівень інформатизації різних сфер
громадського життя на це істотно впливатиме, передовсім на науку,
освіту, культуру та керування державою.

?

?

Ue

e

???????¤?¤?$???????????¤?¤?$?????????¤?¤?$????ільшої маніпуляції
індивідуальною й масовою свідомістю, додатковим поділом суспільства на
тих, хто має доступ до інформації, володіє комп’ютерною грамотністю,
вміє працювати в новому інформаційному оточенні, й тих, хто не має цих
тепер уже життєво необхідних навичок.

Нові закони повинні сприяти реалізації права на інформацію й
інформаційну діяльність за допомогою чітко визначених процедур. Для їх
створення потрібні глибокі й системні знання технологічних можливостей
сучасних засобів, бо інтенсивне впровадження нових технологій знищує
традиційні відмінності між системами зв’язку й автоматизованими
інформаційними системами, значно підвищуючи ефективність передачі й
обробки інформації, загострює проблеми забезпечення безпеки цих
процесів. Відомо, що системи зв’язку й системи автоматизованої обробки
інформації надзвичайно зручні для перехоплення та несанкціонованого
технічного втручання в процеси передачі та обробки інформації. Техніка
втручання в роботу таких електронних систем неабияк поширена й
інтенсивно використовується розвідувальними центрами іноземних держав,
терористичними угрупованнями та кримінальними елементами для впливу на
політику, економічне життя й духовно-ідеологічну сферу. Не можна
сказати, що технічна складова інформаційної безпеки у нас не
розробляється, існує навіть Біла книга в цій сфері, однак вона
створювалася у відриві від гуманітарної складової інформаційної
діяльності й, зокрема, безпеки, яка містить більшу сукупність проблем,
пов’язаних із дотриманням конституційних прав і свобод громадян у сфері
духовного життя та інформаційної діяльності. Забезпечення духовного
відновлення України потребує ретельнішого й глибшого розгляду цих
питань. Філософські, політичні, економічні, культурологічні проблеми
інформаційної безпеки вимагають визначення закономірностей розвитку
інформаційної сфери як системоутворювального чинника життя сучасного
суспільства. Розробки й обґрунтування критеріїв і методик оцінки стану
інформаційної безпеки, зокрема інформаційно-психологічної безпеки
особистості й суспільства, самий лише перелік напрямів наукових
досліджень у сфері інформаційної безпеки наочно свідчать про те, що вона
є новим і дуже складним, багатоплановим об’єктом міждисциплінарних
гуманітарних наукових досліджень. Зрозуміти природу, механізм його
функціонування можна тільки із залученням апарату й інструментарію
різних гуманітарних наук: соціології, психології, права, політології
тощо. Особливо важливо, щоб була оптимальна корекція фундаментальних
наукових досліджень, з одного боку, і прикладних розробок (моніторинг,
опитування, конвент-аналіз тощо) – з другого. Виходячи з такого
розуміння статусу й ролі інформаційної безпеки, ця сфера повинна стати
темою серйозного й розгорнутого міждисциплінарного наукового проекту,
підтриманого на державному рівні. Як уявляється, вироблені напрями
досліджень можуть слугувати орієнтирами під час підготовки й створення
нових спеціальностей з гуманітарних складових інформаційної безпеки. З
урахуванням цих чинників слід не тільки зробити належний акцент на місці
й ролі людини в інформаційному суспільстві, а й визначити механізми
захисту здобутих прав і свобод людини та форми їхнього подальшого
розвитку.

Як свідчать події останнього часу, відносини, що виникають у зв’язку із
забезпеченням інформаційної безпеки, притаманні й усій сфері
забезпечення національної безпеки. Тож організація інформаційної безпеки
України є, безперечно, складним, системним, багаторівневим феноменом, на
стан, динаміку й перспективи розвитку якого безпосередньо впливають
багато зовнішніх і внутрішніх чинників, найважливішими з яких є:

– політична обстановка у світі;

– наявність потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз;

– стан і рівень інформаційно-комунікаційного розвитку країни;

– внутрішньополітична ситуація.

Зокрема, запобігання та ліквідація загроз безпеці особистості,
суспільства, держави ґрунтуються на розробці та реалізації комплексу
заходів захисту на державному рівні. До них належать організаційні,
технічні, програмні, соціальні, правові та інші механізми, що
забезпечують локалізацію та запобігання загрозам. І, скажімо, для
запобігання витоку інформації (і не лише тієї, що становить державну та
іншу передбачену законом таємницю), яка є власністю держави, потрібно
вибудовувати чітку систему. А в нас досі, наприклад, законодавчими та
нормативно-правовими актами не визначено спеціально уповноважені
державою органи центральної влади у сфері охорони інформації з обмеженим
доступом, що не становить державної таємниці, та у сфері захисту особи,
суспільства, держави від хибної, недостовірної, недоброякісної
інформації.

Період, який ми переживаємо, прийнято називати «інформаційною
революцією» або часом становлення «інформаційного суспільства».
Зрозуміло, для таких характеристик є багато підстав, зокрема колосальне
зростання обсягів інформації, збільшення її різноманіття за змістом, так
само як і масове впровадження нових технологій, що дають змогу миттєво
передавати інформацію на більші відстані.

Природно, що нові обставини створюють нові проблеми. Насамперед
необхідність швидко освоювати ці технології (наприклад, робота в
Інтернеті або в «кіберінформаційному просторі»). Не можна забувати й про
канали передачі й одержання інформації, які прийнято нині вважати
«традиційними». Тобто безпека інформаційної сфери – не лише захист
телекомунікаційних мереж або мереж зв’язку, баз даних від
несанкціонованого доступу, а й загальні принципи функціонування, захист
найважливіших інформаційних ресурсів і систем країни, що забезпечують
життєдіяльність транспорту, енергетики, промисловості, органів
державного управління. У широкому розумінні слова інформаційна безпека
містить такі проблеми, як протистояння культурній експансії з боку країн
з розвиненою аудіовізуальною промисловістю, впливу недоброякісної,
недостовірної, хибної інформації (дезінформації) на життєво важливі
інтереси, збереження національної та мовної самобутності. У сучасних
умовах вони набули значного поширення на тлі нових викликів і загроз,
пов’язаних із інтенсифікацією комунікаційних процесів, широким
використанням комп’ютерних технологій. Останні створили принципово нові
канали впливу на соціально-політичний та економічний розвиток
суспільства. Зокрема, поява Інтернету зумовила виникнення нового,
універсального інтерактивного середовища як важливого елементу сучасної
політичної системи демократичного типу з підвищеною оперативністю обміну
інформацією, «прозорістю» й доступністю. Усі ці особливості Інтернету
тлумачаться в нас іноді як важлива передумова демократизації нашої
посттоталітарної системи. Однак він здатний генерувати величезні
інформаційні потоки в обхід державних структур, а тому всі країни
змушені тепер приділяти особливу увагу не просто забезпеченню
інформаційної безпеки у її вузькому розумінні, а і як можливості
протистояти будь-якій інформаційній агресії, що може виходити і від
окремих держав, і від невеликих терористичних угруповань. З’явилося
навіть поняття «стратегічна інформаційна зброя», під яким розуміють
методи впливу на інформаційно-технологічні системи, що обслуговують такі
інфраструктури, як транспорт, зв’язок, управління державними органами,
військами тощо. На жаль, у процесі побудови теоретичних моделей
інформатизації держави й нового суспільства питання безпеки часто
відтісняються на другий план, навіть за усвідомлення, що їх ігнорування
зумовлює появу низки дестабілізуючих явищ і виникнення рецидивів
тоталітаризму. Можливо, тому, що в національному законодавстві є два
різні за своєю суттю визначення поняття «інформаційна безпека» (ІБ) – в
Законі «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні
на 2007–2015 роки» та в Законі «Про телекомунікації».

У першому законодавче визначення цього поняття ототожнюється з поняттям
«інформаційна безпека України», а саме: «Інформаційна безпека – стан
захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави,
при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та
невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний
вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій;
несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності,
конфіденційності та доступності інформації».

У другому визначення ІБ стосується не так інформаційної безпеки України,
як безпеки узагальненої технічної системи, якою є телекомунікаційна
мережа («Інформаційна безпека телекомунікаційних мереж – це здатність
телекомунікаційних мереж забезпечувати захист від знищення,
перекручення, блокування інформації, її несанкціонованого витоку або від
порушення встановленого порядку її маршрутизації»).

У Законі «Про інформацію», який є базовим щодо нормативного закріплення
інформаційної сфери держави, визначення ІБ немає, а в Законі «Про основи
національної безпеки України», який є основним орієнтиром забезпечення
безпеки нашої держави, системну сутність ІБ подано як невід’ємну
складову національної безпеки України без точного визначення цього
поняття. Крім того, в цьому законі замість поняття «інформаційна безпека
України» використовується поняття «національна безпека України в
інформаційній сфері».

У Законі «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних
системах», який є одним із основних для забезпечення інформаційної
безпеки держави у сфері інформатизації та телекомунікацій, поняття ІБ
також не визначено, хоча широко вжито та визначено в різних відтінках
поняття «захист інформації».

Поняття «інформаційна безпека України» широко застосовується в
Конституції України та низці інших нормативно-правових актів,
підготовлених та затверджених Верховною Радою, Президентом України,
Кабінетом Міністрів, центральними органами виконавчої влади. Так, стаття
17 Конституції наголошує, що забезпечення інформаційної безпеки – одна з
найважливіших функцій держави, справа всього українського народу, а
Закон «Про Концепцію Національної програми інформатизації» проголошує,
що «інформаційна безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної,
оборонної та інших складових національної безпеки». Воєнна доктрина
України прямо вказує, що «здійснення заходів щодо забезпечення
інформаційної безпеки» є одним із основних завдань Збройних сил України
в мирний час.

Висновки

Отже, сьогодні в Україні доктрина інформаційної політики і безпеки за
таких обставин не може бути повноцінно здійснена, оскільки немає
орієнтації на позитивне правове регулювання. А саме цього вимагає час —
мінімізації протиріч і запобігання правопорушень під час формування
нормального правового простору, який би задовольняв потреби всіх
учасників процесу інформатизації й інновацій на основі інформаційних
технологій. Отже, доцільно ставити питання про необхідність вироблення
державної програми щодо законотворчості в галузі, що розглядається.

Комплексний характер наявних в інформаційній сфері проблем потребує,
по-перше, по-новому визначити загрози безпеці й оцінити їхню небезпеку,
розробити теоретичні й методологічні основи напрямів протидії з огляду й
на найвагоміші чітко визначені національні інтереси кожної країни, з
якою спілкуємось. Як ніколи, потрібна широка загальнонаціональна наукова
дискусія фахівців державних інституцій та установ, громадських структур,
що займаються питаннями інформатизації держави й підготовки кадрів
заради збереження національної самобутності та нормального історичного
розвитку нашого суспільства. У такому вимірі мають вибудовуватися
стратегія та концепція розвитку інформаційного законодавства України.
Воно має віддзеркалити цілісне системне бачення нашого інформаційного
простору в єдності всіх елементів його інфраструктури, ефективного
використання потенціалу інформаційних ресурсів, форми та засоби
інформаційно-комунікаційних технологій і водночас усвідомлення їх
значення й цінності як складових інноваційних проектів розвитку України
в глобальному вимірі.

Список використаної літератури

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних
системах» // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – ст.
347.

Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» //
Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27–28. – Cт. 182.

Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в
Україні на 2007–2015 роки» // Відомості Верховної Ради України. – 2007.
– № 12. – ст. 102.

Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості
Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – ст. 351.

Закон України «Про телекомунікації» // Відомості Верховної Ради України.
– 2004. – № 12. – Cт. 155.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020