Емоційно-мотиваційна сфера особистості (реферат)

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Емоційно-мотиваційна сфера особистості”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття про емоції та почуття

2. Структура емоційної сфери людини

3. Емоційні особливості особистості

4. Мотиви, мотиваційна сфера

5. Основні теорії мотивації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Людина не лише пізнає світ в процесах сприймання, уяви та мислення, але
разом з тим і відноситься так чи інакше до певних фактів життя.
Різноманітні реакції психіки на об’єкт або ситуацію пов’язуються з
виникненням емоцій. Це означає, що вони (об’єкт, ситуація) сприймаються
не лише такими, якими є насправді, а й у своєму емоційному значенні.

Розуміння змісту мотивацій – головний показник професійної майстерності
педагога чи доброго керівника. Знання про те, чому люди роблять те, що
вони роблять – необхідна передумова для того, щоб допомогти їм
реалізувати власні мотиви та попередити випадки, коли мотивації можуть
викликати певні ускладнення. Кожна людина має свої інтереси та потреби,
цінності, у задоволені яких полягає зміст людського життя.

Проблема вивчення мотивацій лише з психологічного аспекту, не дає
можливості чітко визначити, що ж спрямовує людину до діяльності. Однак
дослідження поведінки особистості у процесі активності подає певні
загальні трактування мотивації діяльності суб’єкта, але навіть вони
дозволяють розробляти прагматичні моделі.

1. Поняття про емоції та почуття

Емоціями (афектами, щиросердечними хвилюваннями) називають такі стани,
як страх, гнів, туга, радість, любов, надія, смуток, відраза, гордість і
т. п. Психологія колишнього часу перелічувала безліч подібних
переживань. Те загальне, що є між емоціями, почуттями і потягами,
викликає потребу в загальній груповій назві. Блейлер (1929) об’єднав
почуття й емоції під загальною назвою «афективність».

Часто слова «емоція» та «почуття» використовують як синоніми. Проте ці
поняття необхідно відрізняти. Почуття – це внутрішнє відношення людини
до того, що відбувається в її житті, що вона пізнає або робить, яке
переживається в різноманітній формі. А емоція, в більш вузькому
значенні, – це безпосереднє, тимчасове переживання якогось певного більш
постійного почуття.

Переживання почуття виступає як особливий психічний стан, в якому
сприймання та розуміння будь-чого, знання про щось виступає в єдності з
особистим відношенням до явища, яке сприймається та розуміється. В усіх
цих випадках говорять про переживання почуття як про особливий емоційний
стан людини. Разом з тим, переживання почуття являється психічним
процесом, який має свою динаміку.

Емоційний процес включає в себе три основних компоненти.

Перший компонент – це емоційне збудження, яке визначає мобілізаційні
зрушення в організмі. В усіх випадках, коли відбувається подія, яка має
значення для індивіда, і така подія констатується у формі емоційного
процесу, відбувається зростання збудливості, швидкості та інтенсивності
протікання психічних, моторних та вегетативних процесів. В окремих
випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки,
зменшуватись. Емоційне збудження може прийняти також форму емоційного
напруження, яке виникає у всіх випадках, коли спостерігається сильна
тенденція до певних дій, але ця тенденція блокується (наприклад, у
ситуаціях, які викликають страх, але виключають втечу, викликають гнів,
але роблять неможливим його вираження, викликають бажання, але
перешкоджають їх здійсненню, викликають радість, але потребують
зберігати серйозність).

Другий компонент – знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли
подія оцінюється як позитивна, негативна – коли вона оцінюється як
негативна. Позитивна емоція спонукає дії підтримки позитивної події,
негативна – спонукає дії, спрямовані на усунення контакту з негативною
подією. Негативна емоція дезорганізує ту діяльність, яка приводить до її
виникнення, але організує дії, спрямовані на зменшення на усунення
шкідливих впливів.

Третій компонент – ступінь контролю емоції. Слід розрізняти два стани
сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), при яких
ще зберігається орієнтація та контроль, та крайнє збудження (паніка,
жах, сказ, екстаз, повний відчай), коли орієнтація та контроль практично
неможливі.

Як зазначає К. Ізард, емоція – це складний процес, що має
нейрофізіологічний, нервово-м’язовий і феноменологічний аспекти.
Нейрофізіологічний аспект визначається електричною активністю нервової
системи (кори, гіпоталамусу тощо). Нервово-м’язовий – це насамперед
мімічна діяльність, а також пантомімічні, вісцерально-ендокринні й іноді
голосові реакції. На феноменологічному рівні емоція виявляється як
переживання, що має безпосередню значущість для суб’єкта.

Чим більше значення мають для людини зміни, що відбуваються навколо
нього, тим більш глибоким буде переживання почуттів. Внаслідок цього
виникає процес збудження, який поширюється по корі великих півкуль та
підкорковій частині. В тих же відділах головного мозку знаходяться різні
центри фізіологічної діяльності організму. Саме з цим пов’язують
супроводження переживання певного почуття змінами ритму дихання (людина
задихається від хвилювання) та серцевої діяльності (серце завмирає та
посилено б’ється), зміною кровопостачання різних частин організму (від
сорому червоніють, від жаху стають блідими), порушенням функціонування
секреторних залоз (сльози від горя, «холодний» піт від жаху) тощо.

Суттєво важливі дані для розуміння природи емоцій були отримані при
вивченні функціональної асиметрії мозку. З’ясувалося, що ліва півкуля в
більшій мірі пов’язана з виникненням та підтримкою позитивних емоцій, а
права – з негативними емоціями. Усі дослідження фізіологічних основ
емоцій ясно вказують на їх полярний характер: задоволення –
невдоволення, насолода – страждання, приємне – неприємне тощо.

2. Структура емоційної сфери людини

Різні форми переживання почуття – емоції, афекти, настрої, стресові
стани та почуття – утворюють емоційну сферу особистості, яка являється
одним з регуляторів поведінки людини та пізнання. Вираженням складних
відносин між людьми.

Структура емоційної сфери особистості (за С. Л. Рубінштейном)
складається з трьох основних рівнів:

• рівень безпредметних емоційних явищ (настроїв) -тобто
недиференційованих емоційних станів суб’єкта, які не спрямовані до
якогось об’єкта;

• рівень предметних почуттів, що виникають з приводу якогось предмету –
ці почуття бувають інтелектуальними (прикладом може бути почуття
смішності якогось предмету), моральними, естетичними;

• рівень світоглядних почуттів, які не прив’язані до якогось предмету, а
характеризують загальне відношення людини до життя (прикладом може
слугувати почуття гумору, почуття трагічного, комічного).

Серед компонентів емоційної сфери людини виділяють емоційний тон
відчуттів, ситуативні емоції, емоційні стани.

Емоційність людини – тобто зміст, якість та динаміка її емоцій та
почуттів.

Емоційний досвід людини – способи реагування, що закріпилися,
ієрархізована система емоцій та почуттів.

Емоційний тон відчуттів – безпосередні переживання, що супроводжують
окремі життєво важливі впливи та спонукають людину до їх збереження або
усунення (інакше – бажання).

Ситуативні емоції являються суб’єктивною формою вираження ступеня
задоволеності тієї чи іншої потреби, що містить оцінне ставлення до
окремих умов, які сприяють або перешкоджають здійсненню діяльності,
конкретним досягненням в ній, до можливих ситуацій та перспектив
задоволення потреб.

Пристрасті – абсолютно домінуючі, стійкі почуття до певних предметів або
явищ.

До емоційних станів відносять настрої (загальний емоційний фон), афекти
(інтенсивні реакції на екстремальні умови, коли людина втрачає здатність
до саморегуляції), стреси (реакції на недостатність задоволення життєво
важливих потреб, що потребують мобілізації усіх зусиль), фрустрації
(реакції на ситуації перешкоди, що виявляються у тимчасових порушеннях
зв’язку між свідомістю й діяльністю).

Настрої. Тривалі емоції називаються настроями. Під настроями розуміють
загальний емоційний стан особистості, що виражається в «строї» усіх її
проявів. Дві основні риси характеризують настрій на відміну від інших
емоційних утворень. Якщо окремі емоції предметні, то настрій не
предметний, а особистіший – це по-перше, а, по-друге, він не спеціальне
переживання, що відноситься до якоїсь певної події, а розмитий,
загальний стан.

Настрій часто характеризують як радісний або сумний, глузливий або
іронічний – за тим емоційним станом, який в ньому переважає. В настрої
відбиваються також інтелектуальні та вольові прояви: ми говоримо,
наприклад, про задумливий або про рішучій настрій. Внаслідок
«безпредметності» настрій виникає часто поза свідомого контролю: ми
далеко не завжди можемо сказати, чому в нас саме такий настрій.

У виникненні настроїв беруть участь багато факторів. Чуттєву основу його
часто утворюють органічне самопочуття, тонус життєдіяльності організму
та різні органічні відчуття, що виходять від внутрішніх органів. Однак
це лише чуттєвий фон, настрій залежить в більшій мірі від тих
взаємовідносин, що складаються між людиною та оточуючим середовищем.

Є люди, що завжди веселі, знаходяться в підвищеному настрої, інші
схильні до пригнобленого стану чи до туги, завжди роздратовані. Настрій
– складний комплекс, що частково пов’язаний із зовнішніми переживаннями,
частково заснований на загальному розташуванні організму до визначених
емоційних станів, частково залежить від відчуттів, що виходять з органів
тіла.

Афекти. Афект – це емоційний процес, що стрімко та бурно протікає та має
вибуховий характер. Афект характеризується значними змінами свідомості,
порушенням контролю за діяльністю, втратою самовладання, а також зміною
всієї життєдіяльності організму. Афекти короткочасні, бо відразу
потребують великої затрати сил. Розвиток афектів характеризується
різними стадіями, які змінюють одна одну. На початку афективного стану
людина не може не думати про предмет свого почуття, але на цій стадії
людина ще може контролювати свої емоції, загальмувати розвиток афекту.
На подальших стадіях афекту, якщо вони наступають, людина втрачає над
собою контроль. Після афективного спалаху наступає втрата сил,
байдужість до усього, розбитість.

Стрес. Особливу форму переживання почуття, близьку за своїми
психологічними характеристиками до афекту, але за тривалістю наближену
до настрою, представляють стресові стани (від англ. Stress – тиск,
напруга), або емоційний стрес. Емоційний стрес виникає в ситуаціях
небезпеки, образи, сорому, загрози тощо. Далеко не завжди досягається
інтенсивність афекту, стан людини при стресі характеризується
дезорганізацією поведінки та мовлення, що проявляється в одних випадках
в безладній активності, а в інших – в пасивності, бездіяльності в
ситуаціях, що потребують прийняття рішення. Разом з тим, коли стрес
виявляється незначним, він може сприяти мобілізації сил, активізації
діяльності.

Поведінка індивіда в стресових станах суттєво залежить від типу нервової
системи людини, сили або слабкості її нервових процесів.

Фрустрація. Фрустрація – це психічний стан, викликаний неуспіхом у
задоволенні потреби, бажання. Стан фрустрації супроводжується різними
негативними переживаннями: розчаруванням, роздратуванням, тривогою,
відчаєм тощо. Фрустрація виникає в ситуаціях конфлікту, коли, наприклад,
задоволення потреби натикається на нездоланні та важко здоланні
перепони. Високий рівень фрустрації призводить до дезорганізації
діяльності та зниження її ефективності.

Виникнення фрустрації зумовлене не лише об’єктивною ситуацією, але й
залежить від особливостей особистості.

Переживання почуттів у формі емоцій, афектів, настроїв та стресових
ситуацій, як правило супроводжується більш або менш помітними зовнішніми
проявами. До них відносяться характерні рухи, зокрема міміка (виразні
рухи обличчя), пантоміміка (виразні рухи всього тіла), а також голосові
реакції (інтонації та тембр голосу). Емоційні переживання виражаються не
лише в сильних, виразних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції
зіниць).

3. Емоційні особливості особистості

В емоційній сфері між людьми виявляються особливо яскраві індивідуальні
розходження. Почуття – одне з найяскравіших проявів особистості людини.
Зміст почуттів складає стійкі відношення особистості до того, що вона
познає та робить. Охарактеризувати особистість означає сказати, що
взагалі ця конкретна людина любить, ненавидить, чим вона нехтує,
пишається, чому радіє, чому заздрить тощо. Предмет стійких почуттів
індивіда, їх інтенсивність, характер та частота переживань у формі
емоцій, афектів, стресових станів та настроїв розкривають емоційний світ
людини, її почуття і тим самим ЇЇ індивідуальність.

–

???????¤?¤?$??????Основні розходження в емоційній сфері особистості
пов’язані з різницею у змісті людських почуттів, в тому, на що, на які
об’єкти вони спрямовані і яке відношення до них людини вони виражають. В
почуттях людини у формі безпосереднього переживання виражаються усі
настанови особистості, світосприймання, та її відношення до світу та
передусім до людей.

Типові розходження емоційних особливостей особистості можуть виявлятися:

• в сильній чи слабкій збудливості;

• в більшій чи меншій емоційній стабільності;

• у силі (інтенсивності) почуттів;

• в глибині почуттів.

Особливості в емоційній збудливості та стабільності суттєво
характеризують темперамент людини. Існують люди, які легко загоряються
та швидко згасають, як і ті, у яких почуття виникають не одразу, але
вони є стійкими. Почуття сильне в смислі інтенсивності може бути
неглибоким. Глибина проникнення почуття визначається тим, наскільки
суттєво для даної особистості дане почуття і та сфера, з якою воно
пов’язано. Суттєву роль далі відіграє і ступінь поширення почуття. Вона
визначається тим, наскільки широкі та різноманітні ті сфери особистості,
з якими воно переплелося. Від цього значною мірою залежить міцність
почуття.

Характерологічно дуже суттєвими та глибокими є розходження між
емоційними, сентиментальними та пристрасними натурами.

Власне емоційні натури переживають свої почуття, повністю віддаючись їм;
сентиментальні натури скоріше споглядають свої почуття; натури
пристрасні живуть своїми почуттями. У перших переважає афективність;
вони вразливі, збудливі, але скоріше поривчасті, ніж діючі; для них саме
почуття з його хвилюваннями, що захоплюють, важливіше його об’єктів.
Другі – споглядальні і чуттєві, але пасивні; любов для них є переважно
милуванням. Треті – діючі; а ні переживання свого почуття, а ні
споглядальне милування його об’єктом їх не задовольняє. Для них почуття
– це не хвилювання, а страсне прагнення.

Однак емоції протягом життя змінюються, навіть ті ж самі ситуації можуть
викликати згодом зовсім інші емоції. Формування та переробка емоцій
здійснюється в результаті включення людини в нову практику, яка змінює
її основні настанови, загальну спрямованість особистості. Суттєве
значення при цьому має не сама діяльність, а усвідомлення нових цілей та
задач. Важливе значення для виховання емоцій має підвищення загального
рівня розвитку та його широта.

Якщо прагнення придушувати та викорінювати емоції в корні невірне, то
вміння регулювати їх прояви необхідно. Бажано, щоб діяльність, що
спрямована на вирішення задач людини, була емоційною, мобілізувала
енергію, але емоції не повинні перетворюватися в головний регулятор
діяльності. Визнання їх головним регулятором в результаті виявляється
певною формою старої гедонічної теорії, згідно якій вищий закон, який
визначає людську поведінку, зводиться до того, що людина завжди прагне
насолоди та задоволення та уникає неприємного. Але насправді емоційні
фактори можуть бути одним з мотивів поведінки, але питання про
регулювання людської діяльності в цілому не вирішується одними емоціями
та почуттями.

4. Мотиви, мотиваційна сфера

На основі потреб формуються мотиви – усвідомлені спонукання людини до
діяльності або поведінки. Мотиви тісно пов’язані з потребами і навпаки.
Їх зв’язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці і
діяльності. Мотивами можуть виступати і потреби, і інтереси, і
прагнення, і бажання, і почуття, і думки. Сукупність мотивів поведінки і
діяльності розглядається як мотиваційна сфера особистості. У цілому ця
сфера є динамічною й змінюється в залежності від багатьох обставин.
Проте, ядром мотиваційної сфери, її «стрижнем» виступають відносно
стійкі й домінуючі мотиви (саме в них першочергово виявляється
спрямованість особистості).

Поняття мотивація в психології використовують у двох значеннях:

• як систему факторів, що обумовлюють поведінку (цілі, інтереси,
потреби, мотиви, наміри);

• як характеристику процесу, що підтримує поведінкову активність.

Між спрямованістю і мотивами існує суттєва розбіжність. Будь-яка потреба
є суб’єктивною й знаходиться на емоційному рівні в оперативній пам’яті.
Мотив є свідомим, підпорядкованим певній цілі. Мотив зберігається в
довгостроковій пам’яті людини. Здійснюючи однакові за формою вчинки,
люди можуть керуватися різними, а іноді навіть суперечними мотивами.

Розрізняють три групи мотивів:

1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;

2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;

3) випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти.

Серед простих мотивів насамперед виділяють потяг, або неусвідомлену
потребу людини.

Коли людина усвідомлює свої потреби, але вони ще не виступають як сильне
спонукання до дії, говорять про бажання. Бажання – це недостатньо
сильний мотив.

Хотіння – це активний мотив, що спонукує до дії.

Інтерес – це спрямованість особистості на певний предмет, явище. В
інтересах більш за все виражається пізнавальна потреба людини. Наявність
інтересів виступає сприятливою передумовою діяльності, навчання.

Схильність – це спрямованість не тільки на предмет, але й на саму
діяльність.

Більш високим і за змістом, і за силою спонукальних мотивів є ідеал.
Ідеал – це вища форма мотивації, що виражає основні напрями особистих
прагнень людини. Ідеалом може бути норма поведінки (мужність,
витривалість, принциповість, конкретна особистість у цілому,
літературний герой і, навіть, окрема ідея). Ідеал не завжди
усвідомлюється, але він існує (в «психологічному підпіллі»). Проте
рівняння на ідеал -усвідомлене.

Як мотиви можуть виступати і звички. Завдяки звичкам людина поводить
себе певним чином.

Кожен період життя людини, кожен її більш-менш значний «крок» у системі
суспільних відносин приводить і до зміни її мотиваційної сфери. У
процесі розвитку особистості відбувається перетворення одних мотивів на
інші чи стримування одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші,
виникають протиріччя між різними мотивами, змінюється співвідношення
домінуючих і підпорядкованих мотивів.

Мотиваційну сферу людини можна оцінювати за розвиненістю, гнучкістю,
структурністю. Чим більше різноманітних потреб, мотивів, цілей в людини,
тим більш розвинена її мотиваційна сфера. Чим різноманітніше способи
задоволення потреб, тим гнучкіше мотивація.

Таким чином, зміст мотивів є найбільш істотною характеристикою
спрямованості особистості та рівня її вихованості. Мотив – це
упредметнена потреба.

Оскільки особистість є членом суспільства, в аналізі потреб як основи
мотивів треба виходити не з абстрактного уявлення про неї, а з того, як
конкретний індивід включений у систему суспільних відносин і яким чином
ця система відбивається в його індивідуальній свідомості.

Мотиваційна сфера є складним утворенням. Мотиви розрізняються не тільки
за змістом, але й за рівнем усвідомленості, стійкості. Спрямованість
особистості є результатом виникнення стійко домінуючих мотивів
поведінки, а також інших особливостей особистості, що допомагають чи
заважають реалізувати мотиви.

5. Основні теорії мотивації

Основні теорії мотивації прийнято розділяти на дві групи – змістові і
процесуальні. У змістових теоріях акцент робиться на виявленні та
вивченні внутрішніх спонукань (потреб, мотивів), які лежать в основі
поведінки людей, їхньої професійної діяльності. У процесуальних теоріях
розкриваються закономірності організації цілісної мотивованої поведінки
з урахуванням взаємодії мотивів з іншими процесами -сприйманням,
пізнанням, комунікацією.

Прикладом змістового підходу є концепція «ієрархії мотивів» А. Маслоу.
Вона припускає, що основою мотивів є потреби, які утворюють піраміду.
Згідно з даною концепцією всі потреби особистості підрозділяються на
п’ять основних груп.

A. Фізіологічні потреби. Вони необхідні для виживання організму, лежать
в основі гомеостатичної регуляції. Це – потреба в їжі, воді, відпочинку,
сексуальному задоволенні, притулку і т. д.

Б. Потреби самозбереження включають потреби в захисті від фізичних і
психологічних небезпек; у впевненості в тім, що фізіологічні потреби
будуть задоволені; у захисті від невпорядкованості, болю, гніву, страху.

B. Соціальні потреби (потреби в соціальних зв’язках). Вони також
називаються потребами причетності. Головними з них є потреби в
соціальному єднанні з групою і приналежності до неї; у соціальних
контактах, у любові, у позитивному ставленні з боку інших, у соціальних
взаємодіях як таких.

Г. Потреби в шануванні включають, по-перше, потреби в повазі з боку
інших – у визнанні ними особистих досягнень, компетентності,
особистісних якостей і достоїнств; по-друге, – потребу в самоповазі.

Д. Потреби самоактуалізації – це потреби особистості в реалізації своїх
потенційних можливостей і здібностей, у «особистісному зростанні», тобто
розвитку власної особистості, у розумінні, осмисленні і розвитку
власного «Я».

П’ять груп потреб одночасно є й п’ятьма основними рівнями потреб,
розташованими у виді строгої ієрархічної структури
співпідпорядкованості.

Це означає, що потреби кожного вищерозташованого рівня виникають
(актуалізуються) тільки тоді, коли потреби всіх нижчерозташованих рівнів
задоволені. Наприклад, якщо людина відчуває сильний голод (рівень А), то
саме він є головним мотивуючим фактором поведінки. Лише після того, як
ця потреба буде задоволена, людина починає прагнути до задоволення
потреб інших рівнів – зокрема, безпеки, соціального визнання тощо.

Задоволення потреб нижчерозташованих рівнів є обов’язковою умовою і
причиною актуалізації потреб вищерозташованих рівнів. Наприклад, лише
після того, як буде забезпечена безпека, виникають потреби соціального
порядку. Після того як людина домагається їхнього задоволення
(соціального визнання), він починає випробувати потреби в повазі, у
самоповазі, у власному удосконалюванні.

Нижчі потреби (рівні А і Б) позначаються як «потреби дефіциту», а вищі
(рівні Г і Д) – як «потреби росту»: перші забезпечують виживання, а
другі – розвиток особистості.

Оскільки з розвитком людини як особистості розширюються її потенційні
можливості, потреба в самовдосконаленні ніколи не може бути задоволена
цілком. Тому і процес розвитку мотивації не є обмеженим.

Висновки

Отже, різні форми переживання почуття – емоції, афекти, настрої,
стресові стани та почуття – утворюють емоційну сферу особистості, яка
являється одним з регуляторів поведінки людини та пізнання. Вираженням
складних відносин між людьми.

Структура емоційної сфери особистості (за С. Л. Рубінштейном)
складається з трьох основних рівнів:

У цілому ця сфера є динамічною й змінюється в залежності від багатьох
обставин. Проте, ядром мотиваційної сфери, її «стрижнем» виступають
відносно стійкі й домінуючі мотиви (саме в них першочергово виявляється
спрямованість особистості).

Список використаної літератури

Бреслав Г.М. Проблеми эмоциональной регуляции общения у дошкольников //
Вопросы психологии. – 1984. – № 3.

Вартанян Г.А., Петров Е.С. Эмоции и поведение. – Л., 1989.

Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. – М., 1996.

Додонов Б.И. В мире эмоций. – Киев: Политиздат Украины, 1987.

Забродин Ю.М., Сосновский Б.А. Мотивационно-смысловые связи в структуре
направленности человека // Вопросы психологии, 1989, – №6. – С. 100-108.

Изард К.Е. Эмоции человека. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. ;|

Леонтьев В.Г., Банков С.А. Мотив как интегральннй побудитель и регулятор
деятельности. – Новосибирск, 1983. – С. 40-48.

Немов Р.С. Психология. – М.: Просвещение, 1995.

Патяева Е.Ю. Ситуативное развитие и уровни мотивации // Вестник МГУ,
серия №14 “Психология”, 1983. – №4.- С .23-33.

Психологія / За ред. Г.С.Костюка. – Київ: Радянська школа, 1988.

Общая психология / Под ред. А.В.Петровского. – М.: Просвещение, 1987.

Симонов П.В. Потребностно-мотивационная теория эмоций // Вопросы
психологии. – 1982. – № 6.

Якобсон П.М. Психология чувств. – М.: Изд-во Моск. ун-та,

1980.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter