.

Джон Кеннеді (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
137 6915
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Джон Кеннеді”

ПЛАН

Вступ

1. Юність та ставновлення Дж.Кеннеді як політика

2. Шлях до Білого Дому. Обрання Дж.Кеннеді на пост президента США

3. Внутрішня політика Дж.Кеннеді

4. Зовнішня політика президента Дж.Кеннеді

5. Трагічне закінчення життя Дж.Кеннеді, значення його президентства для
США та світу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження теми зумовлена тим, що Кеннеді, Джон
Фицджеральд (1917-1963), 35-ий президент Сполучених штатів (1961-1963),
був наймолодшою особою, яка коли-небудь була обрана президентом. Він був
також першим римо-католицьким президентом, першим президентом, який
народився у ХХ сторіччі. Також президент Кеннеді вважається зразком
американського лібералізму.

У 1960 році Джон Кеннеді та Річард Ніксон зіткнулися в гострому
протистоянні політичної молодості та управлінського досвіду. Тоді
перемогла політична молодість і свіжість мислення Джона Кеннеді, однак
реалізуватися у повній мірі вони так і не змогли.

Кеннеді був убитий перш ніж закінчився його третій рік президентства.
Однак, його вплив і участь у розв’язанні так званої Кубинської ракетної
кризи, можливо запобіг появі Третьої Світової війни.

Вже понад півстоліття точаться різні розмови та ведуться різноманітні
дослідження біографами життя Джона Кеннеді, розкривають різні потаємні
сторони життя 35-го президента Сполучених штатів, які доводять
неоднозначність його особи: зв’язок з нечистими на руку колами,
різноманітні любовні історії не на користь Кеннеді тощо. Можна вірити
цьому або затято заперечувати, одне не можна заперечити, що постать
Джона Кеннеді – це яскрава особа, яка зробила чималий внесок в
політичне, економічне та, навіть, світоглядне життя як своєї країни, так
і світу в цілому.

В даній роботі спробуємо прослідкувати основні віхи життя та політичної
діяльності Джона Кеннеді, його шлях до президентства, досягнення на цій
посаді та значення у міжнародному та національному житті його періоду
правління.

Об’єкт дослідження: Джон Кеннеді.

Предмет дослідження: особливості становлення Дж. Кеннеді як політика та
президента, внутрішня та зовнішня політика у різних сферах за часів
президенства Дж. Кеннеді, вплив його політики на міжнародну та
внутрішньодержавну арену.

Методи дослідження: літературний, хронологічний, методи аналізу,
синтезу, узагальнення тощо.

Під час виконання курсової роботи були використані посібники зі світової
історії, довідкові матеріали, статті з різноманітних періодичних видань
тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини,
висновків, додатків. Основну частину складають 5 розділів. У додатки
входить фотографічний матеріал та витримки з відомих висловлювань
Дж.Кеннеді, які найповніше розкривають його політичну сутність.

Загальний обсяг роботи – 35 сторінок.

1. Юність та ставновлення Дж.Кеннеді як політика

Джон Фіцджеральд Кеннеді народився в Брукліні, штат Массачусетс, був
другим з дев’яти дітей Джозефа Патріка Кеннеді і його дружини, Роуз
Фіцджеральд Кеннеді.

Останнім часом йдуть розмови, що під час 6-місячної сварки між Джозефом
та Роуз Кеннеді, коли подружжя жило окремо, Роуз Кеннеді жила з вихідцем
з України, тому не виключено, що справжнім батьком є Василь Прокопчук.

Дослідіники-біографи Кеннеді Артур Смайл та Пітер Щепінські встановили,
що наприкінці 1916-го року, мати Кеннеді Роза Елізабет, з невідомих
причин пішла від свого чоловіка, Джозефа Патріка Кеннеді. З огляду на
статус і значимість батька сімейства, факт розколу в родині ретельно
приховувався й про те, що подружжя не живе разом, не знали навіть
близькі друзі родини. В аристократичних колах Америки повага до сімейних
цінностей досить висока, і тому Джозеф Патрік докладав всіх зусиль до
того, щоб дружина повернулася додому. Дослідники говорять: “Дізнавшись
про цей факт, що ретельно приховувався, ми вирішили з’ясувати – чим же
займалася в цей момент дружина впливового ірландця”. Результати
дослідження приголомшили біографів: протягом півроку Роза Елізабет жила
з українським емігрантом Василем Прокопчуком. Знайдені дослідниками
фотографії Прокопчука практично не залишають сумнівів – на них дивиться
майже те ж обличчя, що дивиться на нас із фотографій Джона Кеннеді.

На початку 1917-го року Роза Елізабет повернулася до чоловіка, що
погодився закрити очі на все заради возз’єднання родини, а вже 29-го
травня в їхній родині народився майбутній президент, повідомляє Освiтнiй
портал.

Інші діти родини: Джозеф, Розмарі, Кетлін, Еніс, Патриція, Роберт, Джейн
і Едвард. Роберт і Едвард Кеннеді також пішли в політику. Родина була
досить багата [5, c.39].

Сім’я Кеннеді протягом тривалого часу займалася політичною діяльністю.
Роуз Кеннеді була дочкою Джона Фицджеральда, який, як мер Бостона, був
відомий як “медовий Фітз”. Джозеф Кеннеді був сином Патріка Кеннеді,
успішного бізнесмена і видного Бостонского політичного діяча. Хоча
Джозеф Кеннеді ніколи не займав виборної посади, він мав значний вплив у
федеральному уряді протягом Нового Курсу президента Франкліна Рузвельта
(1933-1945).

У 13 років, Джон Кеннеді пішов у приватну школу в Новому Мілфорді, штат
Коннектикут, але, захворівши, покинув її. Пізніше закінчив Тшоатську
Підготовчу Школу в Валінгфорді, Коннектикут, і в 1935 році поступив до
Університету Принстона. Але хвороба знову змусила його залишити
навчання. Навчання Джон відновив аж у наступному році в Університеті
Гарварда.

У Гарварді Кеннеді написав дисертацію, яка стала основою книги ‘‘Чому
Англія занепала” (1940), в якій йшлося про відношення Англії до
Німецької мілітаризації перед Другою Світовою війною. Кеннеді закінчив
Гарвард у 1940 році. Протягом декількох місяців він відвідав ділову
школу Стенфордського Університету, а потім подорожував по Південній
Америці.

Сполучені Штати ввійшли у війну в грудні 1941, після зруйнування Японією
Перл Харбора. Кеннеді хотів брати участь у війні, але в 1941 році був
звільнений в запас за станом здоров’я. Пішов у флот. Незабаром (у 1943
році) Кеннеді став командуючим бойового корабля і служив на півдні
Tихого океану. За мужність і відвагу Кеннеді одержав Морську Медаль і
Морську Медаль Корпуса, присуджену за героїзм.

У квітні 1945-го Джон Кеннеді отримав акредитацію кореспондента
герстівських видань на установчій конференції ООН у Сан-Франциско. На
той час йому ще не виповнилося й 28 років, та він уже пройшов через
важкі випробування. Служив капітаном патрульних човнів, за мужність був
відзначений орденом «Пурпурове серце» та медаллю ВМС і корпусу морської
піхоти. (Прикметно, що у статті для часопису випускників alma mater про
бойові нагороди він не згадав).

Молодий ветеран дивився на конференцію у Сан-Франциско очима солдата.
Свій погляд він висловив емоційно: «Коли я думаю про те, як дорого
обійшлася нам ця війна, про смерть Сая, Пітера, Орва, Джіла, Демі, Джо і
Біллі, про те, як разом із ними загинули тисячі й мільйони інших, про
всі їхні хоробрі вчинки, свідком яких був я чи будь-хто інший, хто
воював, легко розчаруватися чи навіть почуватися зрадженим» [8, c.92].

Пишномовні слова дипломатів викликали у Джона Кеннеді зворотню реакцію.
Він вважав, що оонівській конференції бракує моральної сили.
Представники держав, які зібралися на ній, відстоювати тільки власні
інтереси. «На полях битв люди беззастережно приносили себе в жертву, –
писав він. – Коли порівнюєш їхню жертовність із острахом та егоїзмом
держав, представлених у Сан-Франциско, неминуче розчаровуєшся».

Джон Кеннеді скептично оцінював перспективи міжнародної організації як
прообразу майбутнього світового уряду. (Після пережитих страхіть Другої
світової війни на Заході була поширена федералістська теорія світового
устрою.) «Звичайно, проблему вирішило би створення світової організації,
що повністю підлягала б міжнародному праву, – вважав Кеннеді. – Та
здійснити це нелегко. Якщо немає відчуття того, що війна – найбільше
лихо, доволі сильного, щоб об’єднати їх (держави. – А.С.),
інтернаціоналістський план неможливо розробити». Джон Кеннеді був
переконаний, що цей план «неможливо нав’язати примусом». «Міжнародна
ініціатива відмови від суверенітету повинна йти знизу, – пояснював
він. – Однак ми мусимо визнати правду: війна не настільки шокувала
людей, щоб вони рухалися до іншої межі радше, ніж до нової війни». Попри
все, Джон Кеннеді вважав, що завдяки установчій конференції ООН у
Сан-Франциско «складніше розв’язати війну».

Це був погляд не стільки репортера, скільки оглядача-аналітика на кшталт
Ліппмана чи Рестона. Та Джон Кеннеді обере інший професійний шлях.
Невдовзі він дійде висновку: краще вирішувати політичні проблеми самому,
аніж коментувати їх. До цього спонукали й спостереження на Потсдамській
конференції, результати якої розчарували його. Та журналістика накладе
незгладимий відбиток на діяльність Джона Кеннеді на Капітолійському
пагорбі і в Білому домі.

Батько, Джозеф Кеннеді, був відомим політиком, близьким радником
президента Франкліна Рузвельта, тому його вплив на участь у політичному
житті Джона Кеннеді незаперечна.

В 1946 Кеннеді Джон Кеннеді бере участь в Демократичних виборах в у
конгрес в 11-ому виборчому окрузі штату Массачусетс, де впевнено
переміг. Потім Кеннеді легко виграв переобрання у Конгрес і у 1948 і
1950 роках.

У 1953 Кеннеді одружився з Жаклін Лі Боувіер. Подружжя мало трьох дітей:
дочка, Кароліна і два сини, Джон, і Патрик Боувіер, який помер за 48
годин після свго народження у 1963 році.

Президентські вибори 1956 року Кеннеді програв, але участь його у
виборчій кампанії зробила його відомим в широких верствах населення. Він
починає готуватись до виборів 1960р.

2. Шлях до Білого Дому.

Обрання Дж.Кеннеді на пост президента США

Кеннеді виправив свої помилки 1956-го і у 1960-го років і вступив у
виборчу боротьбу. Але у нього було багато перешкод. Наприклад багато
партійних лідерів вважали його занадто молодим і занадто недосвідченим
для президентської посади. Багато хто також сумнівалися, що римо-католик
зможе вигравати вибори у країні, що була протестантською. Крім того,
шанси Кеннеді зменшувало те, що багато лібералів підтримувало або
Хьюберта Хемфрі (сенатора Міннесоти) або Алдайя Стівенсона.

1960 року, коли сенатор Джон Кеннеді починав президентські перегони,
майже ніхто не вірив у те, що він має шанси на успіх. Йому виповнилося
лише 43, до того ж він був католик. У такому віці не обирали жодного
президента в історії США, і жоден не був католиком. Уже на старті
Кеннеді наражається на сильний спротив найвпливовіших діячів-демократів.
Так, екс-президент Гаррі Трумен публічно звертається до Джона Кеннеді з
запитанням: «Сенаторе, чи ви вже готові служити країні й чи готова
країна прийняти вас як президента?.. Нам потрібна зріла, досвідчена
особа». «Якщо 14-річного досвіду на виборчих посадах недостатньо, —
заявив він у телевізійному виступі, — то зі списку представлених
Труменом десяти імен слід викреслити всіх, окрім декількох американських
президентів і кожного президента у ХХ столітті, зокрема Вільсона,
Рузвельта й самого Трумена». Якщо ж узяти за стандарт не досвід, а вік,
іронізував Кеннеді, то випробування зрілості на довіру й владу не
витримали б усі молодші за 44 роки. Джефферсон не зміг би написати
Декларацію незалежності, Вашингтон — командувати континентальною армією,
Медісон — творити конституцію і навіть Христофор Колумб — відкрити
Америку. Не менших зусиль Джону Кеннеді коштувало довести, що католик
може стати президентом США. Він виграв primaries усупереч протидії
верхівки своєї партії, спираючись на підтримку партійних активістів у
штатах.

Боротьба між Джоном Кеннеді і Річардом Ніксоном під час президентських
перегонів була зіткненням двох уявлень про Америку та її перспективи на
майбутнє. США перебували у стані стагнації. Їхній статус як
найпотужнішої у світі супердержави, міжнародний престиж поблякли на тлі
тріумфальних успіхів СРСР у космосі і його високих темпів економічного
розвитку. Ніксон вів виборчу кампанію під гаслом «усе чудово, прекрасна
маркізо». А його суперник прагнув пробудити у співвітчизників
патріотичні почуття. «Настав час зрушити країну з місця», — постійно
повторював він, звертаючись до виборців як до громадян, котрі здатні
мислити.

Такий підхід був доволі ризикований. Кеннеді знав: країна поділена
приблизно навпіл — «на вдоволених і стурбованих». Він робив ставку на
тих, хто прагнув, щоб багата Америка відродилася духовно і повернула
місце світового лідера [4, c.68].

Основним суперником Кеннеді був Ліндон Джонсон зі штату Техас. Однак,
Джонсона підтримували тільки південні штати. Кеннеді виграв боротьбу в
першому турі голосування і потім переконав Джонсона стати його
кандидатом на посаду віце-президента.

Двома тижнями пізніше республіканці висунули віце-президента Річарда
Ніксона на посаду президента. Кеннеді зробив величезний тур по країні,
зупинявся в 46 штатах і 273 містах і містечках, у той час як Ніксон
відвідав кожен штат.

Два кандидати зустрічалися в чотирьох дебатах на національному
телебаченні. Кеннеді часто казав, що «його найпотужніша зброя –
телебачення». Саме завдяки першим в історії США теледебатам під час
президентських перегонів 1960 року він здобув перемогу. Перший раунд
теледебатів дивилися 70 мільйонів глядачів. Чотири з п’яти виборців
бачили, принаймні, один із чотирьох раундів. Поява на телеекранах
молодого харизматичного сенатора схилила шальки терезів на користь Джона
Кеннеді і позбавила його суперника, віце-президента Ричарда Ніксона,
реальних шансів на перемогу.

Іншим важливим фактором перемоги у кампанії була підтримка Кеннеді,
отримана від чорношкірого населення у північних штатах, особливо штат
Іллінойс і штат Пенсільванія. Вони підтримували його, тому що він і
Роберт Кеннеді домагалися випуску збірника цивільних прав Мартіна Лютера
Кінга.

Джон Кеннеді переміг із мінімальною перевагою у 108574 голоси (з понад
68 млн. виборців). Подив викликає не це, а сама перемога, яку він
називав «дивом». Кандидат від республіканців мав значно більший
фінансовий і медіаресурс, американці краще знали віце-президента, ніж
сенатора. Згідно з опитуваннями, Ніксон постійно випереджав Кеннеді з
незначним відривом. Долю виборів вирішили перші в історії США
теледебати. Десятки мільйонів американців побачили харизматичного,
упевненого в собі лідера нації. Більшість із тих, хто вагався, віддали
свої голоси за нього.

Кеннеді був інагурований на посаду Президента 20 січня 1961 року.

На початку свого президентства Кеннеді закликав до “нового світового
закону, у якому сильний завжди правий, а слабкий завжди захищений,
закон, мир і особа стоять на першому місці”. Він розумів труднощі цієї
мети. “Все це не буде створено в перші 100 днів,” він говорив. “Все це
не буде закінчено в перші 1000 днів, все це не буде закінчене за життя
цієї адміністрації, ні навіть можливо за життя планети. Але дозвольте
нам почати”.

Кеннеді закликав американців“ захищати волю в години небезпеки”. Словами
з його доповіді перед народом були , “Думайте не, що ваша країна може
робити для Вас, — думайте, що Ви можете робити для вашої країни” [11,
c.18].

3. Внутрішня політика Джона Кеннеді

Перший рік Кеннеді в офісі приніс йому значний успіх у розробці нового
законодавства. Конгрес прийняв законопроект, що збільшував мінімальну
зарплату, і законопроект, що надавав федеральну допомогу регресуючим
областям Сполучених штатів. Одним із здобутків адміністрації Кеннеді
було створення Корпусу Мира, агентства, яке навчало Американських
добровольців, які хотіли допомагати розвитку соціального і гуманітарного
становища за кордоном. Мета цієї програми полягала в тому, щоб
зміцнювати мир в усьому світі і дружбу з країнами, що розвиваються. Ідея
щодо Американських добровольців, що допомагають людям (персоналу) в
іноземних країнах торкнулася ідеалів багатьох громадян. Протягом лише
перших двох років, добровольці Корпуса Миру допомагали країнам Азії,
Африки, і Латинської Америки, працюючи над удосконаленням охорони
здоров’я, освіти та сільського господарства.

Однак після перших успіхів Кеннеді стає все важче співпрацювати з
Конгресом заради реалізації своїх законопроектів. Хоча демократи мали
більшість у обох палатах, південні демократи об’єдналися з
консервативними республіканцями щоб зупинити законопроекти Кеннеді, які
вони ненавиділи. Законопроект безкоштовної медичної допомоги був
зупинений. Закон про рівність цивільних прав білих та чорних американців
теж мав досить складну долю.

Кеннеді домігся схвалення законопроекту, щоб понизити митні тарифи й у
такий спосіб зробити більш конкурентноздатними американські товари за
кордоном. Важливо також і те, що саме за підтримки Кеннеді Конгрес
виділив понад один мільярд доларів, на фінансування відправленння людини
на Місяць до 1970 року.

Головний юридичний конфлікт протягом трьох років Кеннеді під час
виконання службових обов’язків був в області цивільних прав. Саме на цей
час припадає пік діяльності громадських рухів чорношкірого населення.

У вересні 1962 в Університеті штату Міссісіпі було незаконно виключено
чорношкірого студента Джеймса Х. Мередита. Наслідком цього стали масові
заворушення у студмістечку, які набули загальнонаціонального розголосу.
Уночі 30 вересня Кеннеді звертається по національному телебаченню до
студентів університету Міссісіпі з проханням припинити безлад. Після 15
годин заворушень і двох смертних випадків, Кеннеді віддав розпорядження
спецзагонам відновити порядок. Meредит був поновлений у навчанні в
університеті.

У червні 1963 року подібний випадок відбувся в університеті штату
Алабама, коли було відмовлено у реєстрації двом чорношкірим студентам.
Результатом цього знову стали студентскі заворушення, які Кеннеді був
змушений припинити за допомогою поліції [8, c.71].

Оскільки виникла нагальна потреба законодавчих змін по відношенню до
чорношкірого населення, Кеннеді попросив Конгрес прийняти закон про
Цивільні права, які б гарантували афроамериканцям право голосувати,
відвідувати громадську школу, мати рівний доступ до робіт, і мати доступ
до суспільних приміщень. Кеннеді звернувся до американців з цього
приводу: “Тепер час прийшов для цієї нації, щоб виконувати її обіцянки
…, щоб діяти, тому що двом різним шляхам для білих та чорних немає
ніякого місця в американському житті або законі”.

Однак опитування суспільної думки показали, що Кеннеді втратив
популярність серед більшості білого населення через захист цивільних
прав негрів.

Щодо внутрішньої економічної політики, то Джон Кеннеді дав вказівку
Казначейству США вирішити фінансові проблеми не шляхом оформлення
кредитів у банках під державні гарантії, а включивши друкарський станок
— видрукувати грошові знаки на суму $ 4 млрд. Це означало не тільки
втрату банками багатомільйонних прибутків, але й інфляцію. Після нього
подібного рішення ніхто з президентів не ухвалював.

Було вжито й ряд заходів з державного регулювання економіки. Зокрема, у
1962 р. найбільші сталеливарні компанії спробували підвищити ціни на
свою продукцію, що зрештою неминуче викликало б зростання цін у країні.
Президент Кеннеді змусив їх відмовитися від цих намірів, пригрозивши
віддати замовлення Пентагона дрібним фірмам.

Наступним було зіткнення з нафтопромисловцями. Улітку 1963 р. було
опубліковано проект економічної політики адміністрації Кеннеді у разі
переобрання його на другий термін. У ньому говорилося про необхідність
«усунення лазівок у податковій системі», що дозволяє привілейованим
групам ухилятися від сплати справедливої частини податку. Малося на
увазі зниження податку на прибуток на 27,6 відсотка, котрого техаські
нафтопромисловці добилися ще у 1926 р. ніби «у зв’язку з виснаженням
надр». Крім того, Кеннеді планував добитися зниження цін на нафту на
внутрішньому ринку до рівня світових.

Крайньо праве «Товариство Джона Берча» через простоту душевну оголосило
президента Кеннеді «агентом Росії», який підриває основи ринкової
економіки у країні, і випустило листівку з його портретом: «Розшукується
державний злочинець». Ну, якщо Джона Кеннеді і можна було назвати
агентом, то не комуністичним, а капіталістичним. Адже щодо цін на сталь
і нафту, то, крім загальноекономічних міркувань, він керувався ще й
інтересами старої фінансової аристократії, котра панувала на сході
країни, до якої належала і його родина. З нею активно конкурували
нувориші з Заходу, які розбагатіли на нафтовому бумі. Так що економічна
політика адміністрації Кеннеді — це ще й продовження конкурентної
боротьби монополістичних угруповань [12, c.94].

Боротьба з організованою злочинністю при президенті Кеннеді була
вражаюча. Міністром юстиції президент Джон Кеннеді призначив свого брата
Роберта Кеннеді. Той відразу склав список з 40 великих мафіозі, яких
планувалося посадити за грати насамперед (потім цей список значно
поповнився). Статистика виглядала таким чином: у 1961-му у в’язниці
опинилися 96 керівників оргзлочинності різного рівня, у 1962-му — 101, у
1963-му — 373. Вдалося навіть добитися засудження такого впливового
гангстера як Джіммі Хофф, який «за сумісництвом» керував найбільшою
профспілкою автотранспортних робітників.

Але це була зовнішня сторона справи. Внутрішня полягала у тому, що, за
ствердженням деяких дослідників, брати Кеннеді підтримували контакти з
представниками злочинного світу. Принаймні, до обрання Джона
Фіцджеральда президентом. Ніби ці зв’язки тягнулися з минулого їх батька
— Джозефа Кеннеді, який начебто у тридцяті роки співробітничав з
чиказькими бутлегерами. За цією версією, чиказька мафія надала Джону
Кеннеді підтримку під час президентської кампанії 1960 року,
забезпечивши перемогу у шести штатах. Активну роль у цій кампанії
вiдіграв Френк Синатра, якого називали «придворним співаком мафії» — під
час виборчої гонки він роз’їжджав з кандидатом у президенти Джоном
Кеннеді країною.

За версією цих дослідників, після перемоги на виборах брати Кеннеді не
виконали своїх зобов’язань перед злочинним синдикатом. Зокрема, втрата
Куби (що відбулася, як вважали багато хто, з вини Джона Кеннеді)
позбавила мафію близько $900 мільйонів щорічних прибутків від казино і
проституції. Крім того, брати Кеннеді не хотіли ділити з босами мафії
політичний вплив — тому боротьба з оргзлочинністю не обмежилася
дрібницями. До речі, після перемоги на виборах дружба з Френком Синатрою
була різко обірвана, а через деякий час з рекомендації міністра юстиції
Роберта Кеннеді його позбавили ліцензії на казино у Лас-Вегасі.
Повернено ліцензію співаку було лише за часів президента Рональда
Рейгана.

У пресі писалося, що операцією з усунення президента Кеннеді у Далласі
від мафії керував Юджін Хейл Брейдінг — людина Мейєра Ланськи (Меїра
Суховлянськи, який, до речі, народився в Білорусі). Від ЦРУ — Еверет
Говард Хант — у минулому особистий радник Аллена Даллеса [10, c.75].

«Без телебачення ми не могли б вижити», – заявив новий президент.
Завдяки телебаченню Джон Кеннеді виявив себе майстерним комунікатором.
Його спеціальний помічник Артур Шлесінджер наводить таке порівняння.
Франклін Рузвельт упродовж 12-ти років президентства провів усього
тридцять «розмов біля каміна», більшість із них у період Другої світової
війни. Натомість Кеннеді за неповних три роки перебування в Білому домі
дев’ять разів виступав із телезверненнями до нації (не рахуючи того, що
провідні телемережі постійно транслювали його прес-конференції). Крім
того, він часто робив короткі телевізійні заяви і давав ексклюзивні
телеінтерв’ю.

Спеціальний радник президента Теодор Соренсен у книзі «Кеннеді» наводить
список принципів, яких дотримувався хазяїн Білого дому у спілкуванні з
пресою. Ось декотрі з них.

– Президент вважав, що Адміністрація, на відміну від нації, повинна
говорити одним голосом, і після кубинської кризи домагався, щоб із
питань, пов’язаних із державними та військовими таємницями, репортери
зверталися безпосередньо у Білий дім (ці домагання виявилися марними);

– він шукав не тільки товариства, а й поради журналістів;

– Кеннеді телефонував і надсилав короткі листи прихильно налаштованим
журналістам, висловлюючи власну думку про їхні статті;

– він вважав, що преса не тільки має права, а й несе відповідальність.
Зокрема, вона повинна правдиво повідомляти факти, враховувати
національні інтереси, а ставлення до фактів висловлювати у коментарях…

«Згідно з Конституцією, у мене велика міра відповідальності, та не за
те, що журналісти пишуть, – говорив Кеннеді. – За це відповідають вони
самі. Так буде й надалі».

Джон Кеннеді розумів, що преса – одна з головних опор демократичного
суспільства. Перевагою тоталітарної системи він вважав те, що вона «діє
таємно». Водночас, у цьому вбачав і її  слабкість порівняно з вільним
суспільством. «Коли вам щодня не дошкуляє преса, ви у жахливому
становищі, – говорив Джєон Кеннеді. – Хоч нам це ніколи не подобається і
ми не хотіли б, щоб про нас таке писали…, ми взагалі не могли би
працювати у вільному суспільстві без надзвичайно активної преси».

4. Зовнішня політика президента Дж.Кеннеді

Найважливішою складовою частиною своєї діяльності 35-ий президент США
вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 відсотків проблем, які
йому довелося розв’язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині
він мав можливість проявити свою волю і талант, адже ні конгрес, ні
конституція не ставили тут особливих бар’єрів.

До того ж короткочасний період його президентства збігся з низкою криз
та конфліктів. А усвідомлення того, що СРСР змусив Сполучені Штати
вдатися до “глобальної оборони”, породжувало необхідність демонструвати
волю, твердість та силу, а також підвищену потребу в здобути
міжнародно-політичного престижу. Цілком усвідомлював Дж.Кеннеді і
небезпеку для людства, яку несли атомна та воднева бомби. Вдаючись іноді
до гострої риторики на практиці, він діяв обережно, на мінімальному
рівні прагнув стримати ризик ескалації [10, c.79].

«Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність
продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда,
Дж.Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі
реальних можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість
зовнішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер.
Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку,
нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати
співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з
другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне
послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх
зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого
реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко
не всіма американськими політиками) мирного розв’язання міжнародних
проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах.

j

@FC/oeceeeeeeee/UoUUUUUUUUUU

eeeeeeeeeeeeeeaaOaOOOaOa

американський президент не мав гадки залишати звільнені від
колоніального панування регіони на поталу іншим впливам. Кидаючи погляд
у майбутнє, він вважав «третій світ» власним «полем бою» в конфлікті між
диктатурою та демократією: було розроблено стратегію допомоги, що
ставила за мету модернізацію країн, які розвиваються, по-американському.
В період правління Кеннеді стратегія «модернізації» дістала новий
імпульс. Відповідні тактичні зміни відбулися в дипломатичних, політичних
і культурних стосунках США із де-колонізованими країнами. Новий, більш
гнучкий і «ліберальний» режим допомоги в ім’я «модернізації» став
невід’ємною частиною «нових рубежів», якії її передбачав здійснення
соціально-економічних реформ у країнах «третього світу» з тим, щоб
утримати їх в орбіті США та ізолювати від комуністичного впливу.

Ще до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато говорили
про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики,
спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих
країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідносі і. Цю концепцію
під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961
року у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами
конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії
Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після
провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла)
передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латиноамериканським
країнам, її розмір: по 2 млрд.доларів (1,1 млрд. — урядова допомога; 0,9
млрд. – приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових
організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов’язувалися
натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та
соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися
темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні
реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до
життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в
регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала
більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»:
розроблялися та запроваджувалися не лише різноманітні програми
економічної, технічної та військової допомоги, а й такі нововведення як
програми «корпус миру», «продовольство для справи миру», їх з
ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» – це організація
добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де
працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда,
ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми допомоги країнам,
що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво
вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлення
Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної проблеми як
«третій світ» [14, c.90].

Європейський континент залишався пріоритетним для американських
зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж.Кеннеді
здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш.де Голлем.
Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу
у берлінському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати
президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського
президента та керівника СРСР М.Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну
назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна
проблема – статус Західного Берліна – залишилилася неврегульованою.

За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції СРСР
прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни
-«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на
кордоні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для
американського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, СШ А та СРСР підійшли
«ризиковане близько до війни.» Разом з тим Дж.Кеннеді, розуміючи, що мур
не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за
необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з
розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні
1963 року до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту
Західного Берліну, символічно підвердивши це мовленою по-німецьки
фразою: «Я-берлінець».

Висадка на Плайя-Хірон. Разом з тим старий даллесівський дух
адміністрація Дж.Кеннеді проявила у ставленні до революційних змін на
Кубі. Ще за президента Д.Ейзенхауера було розроблено план вторгнення на
Кубу антикастрівських сил. Провідним його автором виступило ЦРУ. 17
березня 1960 року Д.Ейзенхауер розпорядився створити на території
Гватемали та Нікарагуа бази для військової підготовки кубинських
емігрантів. На цю операцію було виділено 13 млн. доларів
(найвірогідніше, американськими компаніями).

Як кандидат на посаду президента Дж.Кеннеді знав про цей план лише в
загальних рисах. 20 січня 1961 року він став господарем Білого дому. Ще
до цього А.Даллес (керівник ЦРУ) доповів йому про всі деталі
антикубинсь-кого плану. Новий президент не відхилив його, хоча заявив,
що американські збройні сили не братимуть участі у висадці десанту.
Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси у
сільській місцевості налаштовані вороже до Ф. Кастро і прихильно
поставились би до висадки біженців. Пентагон поділяв цю думку. 5 квітня
1961 року президент Дж. Кен-неді дав свою остаточну згоду на реалізацію
плану ЦРУ. Він звелів тільки виключити з операції прибічників Батісти.
Під головуванням Хосе Міро Кар-дони було утворено «Революційну кубинську
раду», її завдання, на випадок успіху операції, полягало в тому, щоб
встановити на Кубі ліберальний поміркований режим, ворожий
комуністичному. Президент США дав зрозуміти цій раді, що американські
збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події, але рада була
переконана, що американці таки повинні втрутитися. За два дні до висадки
десанту американські бомбардувальниками Б-26 з кубинськими
розпізнавальними знаками здійснили наліт на кубинські аеродроми з метою
знищити кубинську авіацію. Бомбардування виявилося малоефективним. Попри
наполягання американських військовиків Кеннеді заборонив повторний
повітряний наліт, як і перебування американських кораблів та підводних
човнів в межах 20-мильної зони (ЗО км) від місця висадки десанту.

На світанку 17 квітня 1961 року «бригада 2506», яка пройшла вишкіл у
Гватемалі та Нікарагуа, на п’яти кораблях та двох десантних баржах
вийшла з нікарагуанської о порту Пуерто-Кабесас і висадилася на
кубинському узбережжі в районі затоки Кочінос (Свиней), у південній
частину провінції Ма-тансас. В операції, яка отримала у ЦРУ кодову назву
«Плутон», було задіяно 1500 кубинських емігрантів – найманців. Сьогодні
ніхто не піддає сумніву причетність ЦРУ до цієї операції. У провінції
Орієнте було також висаджено невеликий десант з 168 «командос» з метою
дезорганізації дій кубинського уряду.

Через три дні операція зазнала повного краху. Розсекречені нині
документи засвідчують, що погано організоване вторгнення, не захопило
кубинське керівництво зненацька. Учасники десанту втратили 114 осіб
убитими і 1189 – полоненими, багато з яких були звільнені через півтора
року в обмін на американські продукти і медикаменти на суму в 53
млн.доларів.

Хоча мова не йшла про пряму американську інтервенцію, відповідальність
Америки, особливо її президента, в очах світової громадськості стала
очевидною. Для Кеннеді це був важкий удар. Він узяв на себе всю
відповідальність за операцію, яку запланував його попередник. Щоправда,
головну провину склали на шефа ЦРУ А.Даллеса, якого негайно замінили. У
січні 1962 року новий держсекретар Дін Раск порушив питання про
виключення Куби з Організації американських держав, оскільки, говорив
він, кубинський режим тоталітарний і несумісний з її демократичними
при-нипами. Пропозицію Д.Раска схвалили 14 голосами з 21. Провідні
держави Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Чилі та Мексика –
проголосували проти американської пропозиції. Куба, незважаючи на
зростання закупівель і поставок СРСР. виявилася ізольованою від решти
світу.

Союз заради Прогресу

Більшість інших латиноамериканських країн мали ті ж самі серйозні
соціальні, економічні, і політичні умови, що призвели до успіху Кастро
на Кубі. Багато хто з цих націй здавалися готовими для революцій.

Після вступу на посаду, президент Кеннеді розпочав програму, що мала за
мету зміцнення демократичних установ в Латинській Америці. У березні
1961 року він представив програму “Союз заради Прогресу”. Цей союз мав
стати латиноамериканською версією Плана Маршалла. Сполучені Штати
планували фінансувати кооперативи, довгострокові програми відновлення.
Усі латиноамериканські країни за винятком Куби приєдналися до “Союзу
заради Прогресу”. Згідно з ним США обіцяли $20 мільярдів протягом перших
десяти років. “Союз заради Прогресу” приніс Сполученим Штатам відновлену
популярність у Латинській Америці. Успіх економічних програм Союзу,
однак, був обмежений великою кількістю проблем.

Протистояння у Європі з СРСР

3 червня, 1961 року, у Відні, Австрія, Кеннеді і Хрущов вперше
зустрілися. Однак дві обставини сприяли атмосфері ворожості та недовіри
на цій зустріч. Першою було збиття 1 травня американського
літака-шпигуна в радянському повітряному просторі. Другою була все та ж
невдала висадка кубінських емігрантів у Затоці Свиней на початку 1961
року.

Ця перша зустріч не мала ніякого успіху. Ніякі угоди не були досягнуті
по жодному з будь-яких важливих пунктах. Фактично, радянський лідер
прояснив, що СРСР має намір протистояти інтересам США в усьому світі.

Останні слова Кеннеді до Хрущова у Відні були: “Незабаром має бути
холодна зима”.

У серпні 1961 року виникає Берлінська криза. Щоб запобігти масовим
втечам східних німців на Захід, комуністи побудували стіну на кордоні
між Східним та Західним Берліном. Західний Берлін був підконтрольним
США, Франції та Англії починаючи з кінця Другої Світової Війни.

Кеннеді попросив у Конгреса збільшення війських витрат і збільшив
чисельність американських військових загонів у Європі [15, c.91].

Кубинська Криза

У 1960 радянський лідер Хрущов вирішив встановити на Кубі ядерні ракети,
які могли досягти східного узбережжя Сполучених Штати. На запит
американських журналістів він відкинув, що будь-які ракети поставлялися
до Куби, але 14 жовтня 1962 року американський літак-шпигун
сфотографував на Кубі радянські пускові установки.

Наслідком цього стала величезна криза американо-радянських відносин. Сім
днів Кеннеді консультувався зі спеціалістами, обговорюючи свою можливу
реакцію. В той самий час як привселюдно його адміністрація продовжувала
зберігати мовчання. 22 жовтня Кеннеді повідомив націю щодо відкриття
ракет, вимагаючи, щоб Радянський Союз усунув зброю, і оголосив навколо
Куби морську блокаду. Кеннеді призвав Хрущова “зупинити й усунути цю
нелегальну, недбалу і провокаційну погрозу до миру в усьому світі і до
відносин між нашими двома націями.

У той же самий час спецзагони армії США почали у Флориді готуватися до
можливої агресії проти Куби. Американські військові кораблі блокували
Кубу з метою не допустити проникнення на Кубу нових радянських ракет.

Протягом кількох напружених днів радянські суда на шляху до Куби уникали
длокади, у той час як Хрущов і Кеннеді обговорювали становище через
дипломатичні канали.

Результатом кризи стала згода Хрущова 26 жовтня усунути всі наступальні
ракети з Куби. 28 жовтня, Хрущов погодився демонтувати й вивести зброю з
Куби. У таємному договорі Кеннеді пообіцяв не нападати на Кубу і усунути
американські ракети з Туреччини. Кеннеді скасував блокаду і криза
поступово спала. Ядерної війни вдалося уникнути.

Це був можливо найвеличніший момент Кеннеді як президента. Багато хто
відчував, що і Перша Світова війна я і Друга Світова Війна почалися
через неадекватну реакцію до дій агресії, і Кеннеді, можливо, запобіг
Третій Світовій війні, показавши мужність і силу.

Криза в Південно-Східній Азії

Розвал Французької колоніальної імперії в Індокитаї у 1954 році
підсилило хаотичні процеси на Південному Сході Азії. У цьому регіоні, як
в інших, Сполучені Штати і СРСР конкурували. Лаосу і Південному В’єтнаму
загрожували комуністичні революції. У липні 1962 року спеціальний
представник Кеннеді, Е. Херрімен, уклав міжнародну угоду, що допомагала
коаліційному уряду в Лаосі, очолюваному Соуванною Фоумою. Коаліційний
уряд, що складалося з комуністичних і некомуністичних елементів було
ненадійною опорою для Америки, але на цей час це був єдиний правильний
вибір.

Кеннеді був менш успішний на Півдні В’єтнаму, де США військові
консультанти навчали Південну в’єтнамську армію починаючи з 1954 року.
Південному в’єтнамському уряду президента Нго Дінха Дієма загрожували
комуністичні партизани, названі Національним Визвольним Фронтом, що був
підтриманий багатьма людьми з сільської місцевості.

Уряд Дієма довів свою нездатність боротися з комуністами або справлятися
зі зростаючим невдоволенням серед Південних в’єтнамських Буддистів і
інших релігійних груп. Антиурядове незадоволення було особливе сильно
серед буддистів, багато з них спалювали себе живцем на знак протесту
проти уряду Дієма. Уряд у відповідь звинувачував буддистів у
прокомуністичних настроях і вдався до масових арештів. Релігійне тертя
між буддистами, урядом Дієма, що був тісно пов’язаним з католиками, було
настільки ж могутньою силою, як і політичний конфлікт з комуністами.

У 1961 році Кеннеді збільшив число військових консультантів на півдні
В’єтнаму з 700 до 15000. Він також говорив: “у заключному аналізі це є
їх (в’єтнамська) війна. Вони – це ті, хто повинен виграти або втрачати
це. Ми можемо допомагати їм, ми можемо давати їм устаткування, ми можемо
випускати наших людей як консультанти, але вони повинні виграти цю війну
самі ”.

Кеннеді незабаром зрозумів, що Дієм був більше зацікавлений збереженням
своєї влади, ніж у нанесенні поразки комуністам і формуванню демократії
на Півдні В’єтнаму. У 1963 році, коли Кеннеді було проінформовано щодо
запланованого перевороту з метою скинення Дієма, він просто наказав не
передавати цей матеріал Дієму, а залишити його у таємниці.

Переворот був успішний, і Дієма скинули з уряду. Однак, новий уряд був
теж неспроможний вести ефективну партизанську війну з комуністами,
навіть незважаючи на збільшену зі сторони США допомогу [9, c.114].

Договір про заборону ядерних іспитів

5 серпня 1963 року, Сполучені Штати підписали обмежений договір про
заборону ядерних іспитів з Великобританією і СРСР. Договір оголошував
поза законом ядерні випробування в атмосфері, під водою та у космосі.
Після Кубинської ракетної кризи, цей договір був важливою перемогою
Кеннеді. Він називав його сам як своє найбільшедосягненням за часів
президентства.

5. Трагічне закінчення життя Дж.Кеннеді, значення його президентства
для США та світу

Джон Кеннеді був убитий 22 листопада 1963 року в місті Даллас (штат
Техас); під час слідування президентського кортежу по вулицях міста
почулися постріли. Перша куля потрапила президентові в шию ззаду і
вийшла спереду з горла, друга потрапила в голову і викликала руйнування
кісток черепа в потиличній частині, а також пошкодження мозкової
речовини. Президент Кеннеді був доставлений в операційну, де через
півгодини після замаху констатована його смерть. Крім того, був серйозно
поранений губернатор штату, що їхав в тій же машині, Техас Коннолі,
легке поранення отримав також один з перехожих. Лі Харві Освальд,
заарештований, за підозрою у вбивстві був застрелений через декілька
днів в поліцейській ділянці жителем Далласа Джеком Рубі, який також
згодом помер у в’язниці.

Офіційна доповідь «Комісії Уоррена» про розслідування обставин вбивства
Кеннеді була опублікована у 1964 році; згідно цій доповіді вбивцею
президента був Освальд, і всі постріли були зроблені ним з верхнього
поверху будівлі. Якої не будь змови, що мала на меті вбивство, згідно
докладу, виявити не вдалося. Офіційні дані по вбивству Кеннеді
суперечливі і містять деяку кількість «білих плям». З приводу цієї
справи існують особливо багато різних конспіраторських версій: під
сумнів ставиться те, що Освальд взагалі стріляв по машині або що він був
єдиним стрільцем, передбачається зв’язок вбивства з різного роду
крупними фігурами політики і бізнесу, убачається навмисне усунення
свідків тощо Одна з таких версій представлена у фільмі «JFK» Олівера
Стоуна. Про Джона Кеннеді зняти зокрема фільми: «PT 109» (1963) — про
участь Кеннеді в Другій світовій війні; серіал «Кеннеді» (Kennedy,
1983); «Джон Ф. Кеннеді: Зухвала юність» (J.F.K.: Reckless Youth, 1993).

Він був господарем Білого дому менш як три роки, та за короткий час
лишив по собі пам’ять як яскравий, харизматичний політик. Джон Кеннеді,
поряд із Авраамом Лінкольном, Франкліном Рузвельтом і Рональдом
Рейганом, – один із найпопулярніших американських президентів.
Відвернення ним загрози ядерної катастрофи під час спровокованої Микитою
Хрущовим 1962 року кубинської кризи висунуло його в один ряд із
найвидатнішими державними діячами другої половини ХХ століття.

Він був улюбленим президентом не тільки американців. У першій половині
60-х років у СРСР виникла епідемія «антипатріотичного» вірусу. Мільйони
людей, особливо молодь і жінки, захоплювалися Джоном Кеннеді, який «утер
носа» Хрущову, та чарівною першою леді Америки Жаклін Кеннеді. Вони
побачили на екранах телевізорів молодого вродливого президента, зовсім
несхожого на лисого кремлівського вождя. Виявилося, що в політиків може
бути людське обличчя.

Деякі з американських аналітиків вважають, що Кеннеді був непослідовний,
не завершив розпочатих реформ, зокрема у сфері расових відносин —
найболючішої проблеми США. Однак ніхто й ніколи вже не зможе відповісти
на запитаня, чи здійснив би «ідеаліст без ілюзій» (як з легкої руки
Жаклін називав себе Кеннеді) усі свої задуми, якби доля відвела йому
більше часу. Та очевидно, що його концептуальні погляди на державний
устрій зберігають свою актуальність не тільки для Америки.

Кеннеді вважав, що влада існує не для вдоволення особистих амбіцій, а
для виконання національного обов’язку. У виконавчій владі він обстоював
верховенство Білого дому, у системі федерального урядування — виконавчої
влади, а в масштабах країни — федеральних органів влади. Ця позиція
визначалася не кон’юнктурними міркуваннями — перебуванням на посаді
президента. Ще в той час, як Кеннеді був сенатором, він домагався
надання більших повноважень і свободи дій президентові з питань допомоги
іноземним державам, торгівлі, вето та запровадження надзвичайного стану.

На Капітолійському пагорбі Джону Кеннеді постійно протидіяла потужна
коаліція республіканців і демократів-консерваторів із південних штатів.
Президент не міг домогтися проходження ключового законопроекту — акта
про громадянські права, який було ухвалено лише після його загибелі.
Коаліція блокувала також важливий законопроект про поліпшення умов
страхування у системі безплатної медичної допомоги. Коли президентові не
вдалося домовитися із законодавцями, він використав можливості
телебачення, звернувшись по моральну підтримку до нації. Конгрес
наступного скликання змушений був поступитися. У тих випадках, коли це
було можливо, президент обходив рогатки, які йому ставив Конгрес,
видаючи укази [12, c.151].

Висновки

Отже, з вище сказаного можна зробити наступні висновки:

1960 року, коли сенатор Джон Кеннеді починав президентські перегони,
майже ніхто не вірив у те, що він має шанси на успіх. Йому виповнилося
лише 43, до того ж він був католик. У такому віці не обирали жодного
президента в історії США, і жоден не був католиком. Однак у ході
президентських перегонів Джон Кеннеді довів усім, що він заслуговує на
увагу і є цілком реальним кандидатом на пост президента США.

Джон Кеннеді був вибраний президентом в листопаді 1960 року. Його брат,
Роберт Кеннеді, який був керівником виборчої кампанії, став міністром
юстиції. 20 січня 1961 року Джон Кеннеді прийняв присягу і став таким
чином 35-м президентом США. Джон Кеннеді виступав за поліпшення відносин
між США і СРСР, але його правління було також відмічене великими
кризами: у затоці Свиней (жовтень 1961 р.), будівництво берлінської
стіни, Карібська криза (жовтень 1962 р.).

Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція “нових
рубежів”, спрямована на збереження і зміцнення позицій США на
міжнародній арені.

Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні
капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР,
підвищенні кваліфікації та освіти працівників на всіх рівнях.

Джон Кеннеді виступав за расову десегрегацію, беручи модель Абрахама
Лінкольна, підтримував Мартіна Лютера Кінга, і зустрічався з ним у
Вашингтоні в 1963 році. Джон Кеннеді робив багато для освоєння космосу,
запускаючи програму «Аполлон» («Ми вирішуємо йти на Місяць»). Президент
Кеннеді вважається зразком американського лібералізму.

Заслуга президента Кеннеді у мирному врегулюванні Карибської кризи
величезна. Але політичні опоненти звинувачували його в тому, що саме з
його вини ця криза й виникла. Ніби заради дрібної тактичної мети —
усунення з поста директора ЦРУ авторитетного Аллена Даллеса — юнак у
політиці Джон Кеннеді пожертвував стратегічною метою — безпекою країни.

У галузі війни і миру час підтвердив правильність того рішення, за яке
Кеннеді свого часу шалено критикували «яструби», і продемонстрував
глибоку помилковість того рішення, яке вони підтримали.

У серпні 1963 р. було укладено Московський договір про заборону ядерних
випробувань на землі, в повітрі і під водою. На що перетворилася б
планета, якби він не був підписаний, наочно продемонструвала аварія на
Чорнобильській АЕС у 1986 р., після якої величезні території виявилися
зараженими радіонуклідами. Не використавши можливість придушити силою
революцію на Кубі, адміністрація Кеннеді, вочевидь, вирішила
реабілітуватися у В’єтнамі. Американська військова присутність у цій
країні при Кеннеді наростала так стрімко, що незабаром США виявилися
втягнутими у повномасштабну війну, за участь у якій заплатили життям
понад 50 тисяч американських військовослужбовців. До речі, жертви
виявилися марними — зупинити комунізм у В’єтнамі так і не вдалося.

А ось ідея перемогти СРСР не шляхом прямих військових дій, а гонкою
озброєнь, що не переходила у пряме зіткнення, однаково згубна для обох
наддержав, себе виправдала. Саме за президента Кеннеді ця гонка отримала
те прискорення, яке економіка Радянського Союзу зрештою не витримала, і
під час горбачовської перебудови він розвалився.

Він був господарем Білого дому менш як три роки, та за короткий час
лишив по собі пам’ять як яскравий, харизматичний політик. Джон Кеннеді,
поряд із Авраамом Лінкольном, Франкліном Рузвельтом і Рональдом
Рейганом, – один із найпопулярніших американських президентів.

Список використаної літератури

Американские президенты: 41 портрет. – Ростов-на-Дону, 1997. – 512 с.

Висвітлення Берлінської кризи 1958-1962 років у мемуарній літературі //
Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Історія. – 2003. – Вип. 66. – С. 78-81.

Всеобщая история государства и права зарубежных стран / Под ред. О.А.
Жидкова. – М., 1998. – Т. 2

Всесвітня історія. Навч. посіб. / Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М.
Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання,
2007. – 694 с.

Зубок Л.И., Яковлев Н.Н. Новейшая история США. – М., 1992. – 420 с.

Иванян Э.А. Белый дом. Президенты и политика. – М., 1999. – 215 с.

Иванян Э.А. От Дж. Вашингтона до Дж. Буша. Белый дом и пресса. -М.,
1991. – 180 с.

История США / Под ред. Г.Н. Севостьянова. – М., 1983. – Т. 1. – 619 с.

История США. – М., 1985. – Т. 4. – 718 с.

Кувалдин В. Европа и США: два лика одной цивилизации // Европейский
альманах: история, традиции, культура. – М., 1992

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія. Підручник. – К., 2005. – 368 с.

М.Хрущов і Дж. Кеннеді: як розв’язувалась берлінська проблема (червень
1961 р.) // Історичний журнал. – 2003 . – №4-5. – С .56-60.

Нові документи з американських архівів щодо Берлінської кризи 1958-1963
років // Міжнародні зв’язки України. Наукові пошуки і знахідки /
Міжвідомчий збірник наукових праць. Ін-т історії України НАН України. –
2004. – Вип. 13. – С.51-60.

Політика США щодо спорудження Берлінського муру в серпні 1961 // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія –
2004. – Вип. 74-76. – С.101-105.

Сивачев Н.В., Язьков Е.Ф. Новейшая история США. – М., 1980. – 540 с.

Согрин В.В. Белый дом: президенты и идеология. – М., 1998. – 120 с.

Согрин В.В. Идеология в американской истории от отцов-основателей до
конца XX века. – М.,1995. – 181 с.

США і початок Берлінської кризи (ультиматум М.С.Хрущова 1958 р. та його
вплив на американсько-радянські відносини) // Міжнародні зв’язки
України. Наукові пошуки і знахідки. – 2003 . – Вип.12. – С .186-194.

Танки на Фрідріхштрассе: американсько-радянська конфронтація 1961 року
// Історичний журнал. – 2004. – № 5. – С.49-54.

Фостер У. Очерки политической истории Америки. – М., 1995. – 95 с.

Шлезингер А. Циклы американской истории. – М., 1992. – 120 с.

Додатки

Фото 1. Джон Кеннеді (стоїть праворуч)

і екіпаж торпедного катера «PT-109»

Фото 2. Роберт, Едвард і Джон Кеннеді

Фото 3. Президент Дж. Ф. Кеннедi (крайнiй лiворуч) поїхав по Далласу у
вiдкритому лiмузинi. Знiмок зроблено за кiлька хвилин до фатальних
пострiлiв

Фото 4. Похорони Кеннеді. 25 ноября 1963 р.

Пів-долара з портретом Кеннеді

Підпис Джона Кеннеді

Кредо Джона Кеннеді: «Не питайте, що ваша країна може зробити для вас,
запитайте, що ви можете зробити для своєї країни». (З інавгураційної
промови, 20 січня 1961 р.)

***

«Я вірю в людську гідність як основу національної мети, в людську
свободу як основу національної дії, в людське серце як джерело
співчуття, у людський розум як джерело винахідливості та ідей». (З
виступу на з’їзді лібералів, 1960 р.)

Про міжнародну політику: «Нехай кожна держава, незалежно від того, чи
вона прихильна, чи неприхильна до нас, знає, що ми заплатимо будь-яку
ціну, будемо нести будь-який тягар, подолаємо будь-які труднощі,
підтримаємо друга, дамо відсіч ворогові, щоб збереглася й перемогла
свобода». (З інавгураційної промови.)

 ***

«Давайте ніколи не вести переговори зі страху, та ніколи не боятися
вести переговори». (З інавгураційної промови.)

 ***

«Найбільше нас об’єднує те, що всі ми живемо на цій маленькій планеті.
Усі ми дихаємо одним повітрям. Усі ми турбуємося про майбутнє своїх
дітей. І всі ми смертні». (З виступу в Американському університеті,
1963 р.)

 ***

«Ми повинні дивитися в обличчя фактам: Сполучені Штати не всемогутні і
не всезнаючі. Ми не в змозі нав’язати свою волю іншим 94-м відсоткам
людства. Ми не в змозі виправити кожну несправедливість і подолати кожну
скруту. Отже, Америка не може вирішити усі світові проблеми». (З виступу
в університеті Вашингтона, 1961 р.)

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020