Християнська церква в І-ІІІ ст. н.е. (реферат)

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Релігієзнавство”

на тему:

“Християнська церква в І-ІІІ ст. н.е.”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови виникнення християнства

2. Особливості організації християнської церкви

3. Особливості зародження християнства та первісного церковного життя на
теренах України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розгляд зародження християнської церкви в І-ІІІ ст. н.е. тісно
пов’язаний з виникненням і поширенням самого християнства. Християнська
церква у сучасному розумінні почала повноцінно формуватися в окремий
релігійний інститут тільки в ІІІ ст. н.е., тому в даній роботі будуть
розглянуті як підстави виникнення християнства в цілому, так і
особливості його поширення та укріплення через єпархії, церковні
установи та ін.

1. Передумови виникнення християнства

Християнство виникло в греко-римському середземноморському світі, коли
він переживав епоху релігійних змін. Існувала безліч культів, включаючи
культ богів Риму і культи богів тих міст і країн, які увійшли до складу
Римської імперії. Особливо важливе значення надавалося культу
імператора. Широке поширення мали містеріальні культи, присвячені
грецьким божествам. Усі вони були пов’язані з поклонінням якомусь богу,
який був убитий своїми ворогами, а потім повстав з мертвих. Обряди ці
зберігалися в таємниці від сторонніх, посвячені ж вірили, що, здійснюючи
ці обряди, вони є спільниками у смерті бога і через його воскресіння
знайдуть безсмертя. Інша релігійна традиція, герметизм, обіцяла своїм
прихильникам звільнення від кайданів плоті і безсмертя.

Християнство відкидало шанування язичеських богів та імператора. Воно
мало визначені риси подібності з містеріальними культами, але істотно
відрізнялося від них – зокрема, тим, що в ньому шанувався не міфічний
персонаж, а реальна історична особистість, чиє життя і вчення стали
предметом шанування і віри. Християнське віровчення істотно відрізнялося
також від того, що пропонували інші культи. Християнство частково
запозичило свою термінологію з грецької філософії, – насамперед
стоїчної, платонічної і неоплатонічної – однак його значеннєве ядро –
віра в те, що у Христі вічний Бог став людиною, перетерпів смерть на
хресті, а потім воскрес з мертвих – не мало нічого загального з
існуючими на той час філософськими системами.

Послідовники християнства зіштовхнулися з постійними гоніннями з боку
населення і влади, що поставила християнство поза законом. Однак, число
християн множилося, й імператори вживали рішучих заходів, щоб змусити їх
відмовитися від своєї віри. Протягом 3 ст. два імператори – Децій і його
спадкоємець Валеріан – зробили все, щоб назавжди покінчити з
християнством. На початку 4 ст. Діоклетиан поширив найжорсткіше з усіх
гонінь на християн. Однак за п’ять століть, що минули з часу розп’яття
Ісуса Христа, переважна частина населення Римської імперії, включаючи
імператорів, приймає християнство.

У 312 році імператор Костянтин Великий прийняв цю віру, його прикладу
дотрималися троє його синів, які також стали імператорами. Спроба
племінника Костянтина, імператора Юліана (прозваного “Відступником”),
відродити язичництво (у 361-363) провалилася. До кінця 5 ст.
християнство стало державною релігією Вірменії, християнські громади
з’явилися в Перській імперії, в Індії й у німецьких народів на північних
рубежах Римської імперії.

У першому поколінні християн було кілька видатних місіонерів, серед яких
найвидатнішими можна вважати апостолів Павла і Петра. Вони та їхні менш
прославлені сучасники проповідували християнство переважно серед
грекомовоного населення імперії. З великих міст віра поширювалася в
малі, а звідтіля – у сільську місцевість.

Серед причин, що спонукали більшість населення Римської імперії прийняти
християнство, можна назвати такі:

– поступовий занепад греко-римської культури;

– прийняття християнської віри Костянтином і його спадкоємцями;

– той факт, що в християнстві люди усіх класів і національностей
приймалися в єдине, загальне братерство і що ця релігія могла бути
адаптована до місцевих народних звичаїв;

– безкомпромісна прихильність церкви своїм переконанням і високі
моральні якості її членів;

– героїзм християнських мучеників.

2. Особливості організації християнської церкви

Становлення християнської церкви — складний і тривалий процес.
Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн
(друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних
провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і
гноблених.

Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно
покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим,
встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на
землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн
складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях
вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з
Христо-сом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.

На початку II ст. гнані, «катакомбні» громади перших християн вгамовують
свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають,
що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і
неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду
обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх
спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка
поширилася на всю імперію.

З середини II ст. у християнські громади починають вливатися
представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство
докладає зусиль до того, щоб домогтися довір’я властей. Починається
період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ,
пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд — справою
віддаленого майбутнього.

Християнські громади все ще переслідуються державою як політично
неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету
пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає
формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко
ворогуючі громади віруючих.

Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії,
християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається
стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади
християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву,
підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р.
християнство указом імператора Константина Великого проголошується
державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву,
християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і
нецерковних християн.

У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на:
західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну,
ортодоксальну, візантійську, грецьку).

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом
поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм,
англіканство.

Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні
(Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська);
католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли
з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

Християні вірили, що складають єдину всесвітню церкву. Вона була
організована за принципом “діоцезів” (термін, що позначав територіальну
одиницю у складі імперії), або “єпархій” на чолі з єпископом. Особливою
шаною користувалися єпископи Єрусалима, Олександрії, Антіохії,
Карфагена, Константинополя і Риму. Єпископу Римському як главі церкви
імперської столиці віддавалася першість перед іншими єпископами.

Крім того, відповідно до традиції, першим єпископом Риму був апостол
Петро, якого сам Христос поставив главою церкви. Мірою росту церква
змушена була піклуватися про чистоту віри, сприйнятої від апостолів.
Християнству загрожувала небезпека втратити цю чистоту в ході адаптації
до тих або інших місцевих умов. У 1 ст. існувала небезпека поглинання
християнства іудаїзмом. У запобіганні такого результату головну роль
зіграв Павло.

Щоб протистояти цьому й іншим подібним течіям, християнська церква
виробила три принципи, що дозволяли забезпечити збереження віри в її
споконвічній чистоті.

По-перше, це була доктрина апостольського спадкоємства, відповідно до
якої апостоли засвоїли Євангеліє безпосередньо від Христа, а потім,
перед смертю, передали його – разом зі своїм віронавчальним авторитетом
– єпископам, обраним християнами місцевої церкви, а ці єпископи, у свою
чергу, передавали його своїм спадкоємцям.

По-друге, необхідно чітко визначити коло писань, у яких утримувалося
справжнє навчання апостолів.

По-третє, стояло завдання дати коротке й чітке формулювання, що виражала
б сутність християнської віри, у результаті чого виникли символи віри, з
яких найбільш розповсюдженим був так званий Апостольський символ віри.

Концепція апостольського спадкоємства єпископів, новозавітний канон і
Апостольський символ віри дотепер залишаються фундаментом, що визначає
життя більшості християнських церков.

3. Особливості зародження християнства та первісного церковного життя на
теренах України

???????¤?¤?$??????янство, власне, в часі заснування Первісної
Християнської Церкви, і єпископські кафедри в них часто-густо належали
до Апостольських. Частина з цих кафедр містилася на території сучасної
України, або мала можливість суттєво впливати на неї.

Скіфська єпархія

Надзвичайно вагоме значення для дослідження історії проникнення
християнства на терени Східної Наддніпрянщини має запровадження
т.зв. Скіфської єпархії. Наразі, не дивлячись на свою назву, ця єпархія
мала до сучасної України лише опосередковане відношення. Центр її –
місто Томи (сучасна Констанца) – містилося за її межами у тій частині
Добруджі, яка з III ст. після адміністративних реформ Діоклетіана стала
називатися “провінцією Мала Скіфія” (Scythia minor). Появу християнства
на цих теренах преосв. Макарій з певною долею вірогідності відносить до
проповіді Апостола Андрія Первозванного, оскільки відомо, що гоніння на
християн в Томі та сусідніх містах відбувалися і в третьому, і в
другому, і, навіть, в першому столітті по Різдві Христовому. Перший
відомий нам за іменем Скіфський єпископ Євангелик жив у дні
Діолектіанових (284-292) гонінь на Церкву Христову. Преосв. Макарій
небезпідставно вважав, що населення скіфської єпархії було переважно
слов’янським, причому відсоток слов’янського населення все збільшувався
у процесі постійного переселення та нападів слов’янських племен. «У
перші сторіччя християнства, — пише преосв. Макарій, — у дні гонінь на
Церкву, тутешні християни, подібно до інших, не страшилися прийняти
смерть за Святу Віру; у четвертому і п’ятому — вони разом із пастирями
своїми залишилися твердими в православ’ї, незважаючи на всі замахи проти
них єресі Арієвої та інших, на Церкву Малої Скіфії вказували тоді навіть
як на одну зі зразкових за чистотою віри і внутрішнім благоустроєм, а на
паству її, як на таких православних, котрі відрізнялися глибокою повагою
до своїх духовних пастирів. У той же час згадується і благочестивий
звичай гетів або даків носити із собою під час війни похідні церкви. На
початку шостого сторіччя (505-514 рр.) жителі Малої Скіфії разом із
мізянами і фракійцями з ревності до православ’я самі запросили до себе
воєначальника Віталіана і з радістю стеклися під його стяги, щоб він
захистив святу віру від злочестивого імператора Анастасія, що, прийнявши
євтихіанство, спотворював її і переслідував щирих чад Церкви».

В одному із сіл Малої Скіфії народився відомий християнський письменник
Іоанн Касіян Римлянин (360-430/435). За останні десятиліття в Малій
Скіфії розкопано багато ранньохристиянських пам’яток: храмів різних
архітектурних форм, в основному базилік, написів, літургійних предметів,
могил і тощо.

Про подальшу долю єпархії відомо мало. Зрозуміло, що вона першою
постраждала від варварської експансії на землі Римської імперії у VI ст.
На думку преосв. Макарія існування своє єпархія не припинила, оскільки
згадується ще в кінці IX ст. в уставі Лева Премудрого (886-911) серед
митрополій, підвідомчих Константинопольському патріарху, якщо, звичайно
мова тут іде саме про цю територію. Втім, останнім відомим за офіційними
документами єпископом був Валентіан (550-553 рр.). На думку румунських
дослідників єпархія проіснувала до початку VII ст.

Преосв. Макарій зазначає, що Скіфські ієрархи до Халкідонського собору
(451 р.) були незалежними. Згідно 28 правила цього собору ця єпархія
перейшла у безпосереднє відання Константинопольського патріарха. Дійсно,
таке повідомлення є в Правилах Православної Церкви. Але воно несе в собі
один нюанс, цікавий для нас. Єпархія не називається Скіфською. Тут
згадані “митрополити областей понтійської, азійської і фракійської”
[Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа
Далматинско-Истрийского, С. 393]. Правила Вселенських соборів — документ
надзвичайно точний у всіх своїх визначеннях. І коли тут єпархія Томи не
названа Скіфською, отже такою, в усякому разі, в тойчас, її офіційно й
не називали, так само, як не називали і її жителів скіфами. Отже,
інформація про хрещення скіфів IV-V ст. може бути віднесена до власне
Великої Скіфії, до складу якої входила й територія України, не до
фракійських земель.

Єпархія Херсонська

Першим проповідником Віри Христової у Херсонесі, згідно давнього
переказу, визнається апостол Андрій. “І можна думати, — пише преосв.
Макарій, — що його проповідь не зовсім залишилася тут безплідною, тому
що, коли років через тридцять після нього — 94 р. прибув у ці місця, що
знаходилися тоді під владою Риму, засуджений імператором Трояном на
ув’язнення святий Климент, папа Римський, він знайшов тут більше двох
тисяч християн, що займалися, за наказом того ж ворожого християнству
уряду, тесанням і обробкою каміння для доставки їх у внутрішні міста
імперії. Втім, справедливість потребує зауважити, що ці християни могли,
звичайно, бути з місцевих жителів Криму, і зокрема Херсонеса, але могли
бути і заслані сюди ще перше Климента з інших країв Римської держави».

Наразі, згідно повідомлення житія святого, св. Климент, завдяки своїм
проповідям і чудесам, навернув до християнства ледь не більшість
населення Криму. Останнє є найвірогідніше, певним перебільшенням, але в
усякому разі ми мусимо констатувати значне поширення християнства на
півострові. Результатом цього стали нові гоніння на християн і убивство
самого святителя (100 р.). Після цього впродовж другого і третього
століть повідомлень про християн у Херсоні нема. На сьогодні матеріальні
свідчення про християнство на Боспорі відносяться до другої половини
III-IV ст. Цим часом датується розпис із християнськими символами в
склепі Кітею і каблучка з сердоліком, на яких було вирізьблено хрест та
двох риб. До початку IV ст. можна віднести християнський медальйон з
узбережжя Азовського моря та стелу Трифона з Пантікапея, прикрашену
монограмою Христа. У самому Херсонесі відомі нечисленні християнські
поховальні комплекси другої половини IV — початку V ст. Втім, культові
християнські споруди цього часу не знайдені, що, очевидно, пояснюється
гоніннями. Можна вважати однозначно доведеним і те, що на початку IV ст.
у Херсонесі вже існувала єпархія.

Висновок

Отже, християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних
провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького
ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно
точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними,
загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії
на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним,
політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії
християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке
вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської
релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні
проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.