.

Піднесення Болгарії під час другого Болгарського царства (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
98 4010
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Піднесення Болгарії під час другого Болгарського царства”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови виникнення Другого Болгарського царства

2. Відновлення болгарської державності, вплив на розвиток Болгарії

3. Політичне життя Другого Болгарського царства

4. Культура Болгарії за часів Другого Болгарського царства

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Період в історії Болгарії від здобуття незалежності до завоювання її
османами дістав назву Другого Болгарського царства (1187— 1396 рр.).

В історії цього царства вирізняють два етапи:

1) піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на
гегемона Балкан (1187-1241);

2) поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна
роздробленість призвели до виникнення на її території кількох незалежних
держав (1241—1396).

Успіху повстання болгар сприяла внутрішньополітична боротьба, яка
точилася у Візантійській імперії з початку 80-х років XII ст. її причина
полягала в розвитку феодальних відносин, що посилював владу феодалів,
які дедалі менше рахувалися з центральним урядом. За цих обставин на
ослаблену чварами Візантію накинулися нормани, серби, венеціанці,
угорці.

Скрутою імперії відразу скористалися прихильники незалежності Болгарії.
Приводом до виступу стали нові податки, запроваджені для оплати
весільних свят: візантійський імператор Ісаак II Комнін вступив у 1185
р. в династичний шлюб з угорською принцесою.

Повстанців очолили знатні боляри Федор і Асень — нащадки останніх
болгарських царів. Ця обставина надала війні за незалежність законного
характеру навіть з позицій імперськи налаштованої частини болгарського
суспільства. Федора проголосили царем болгар і греків під ім’ям Петра.
Центр повстання розташовувався в місті Тирново. До весни 1186 р.
визвольний рух охопив усю Північно-Східну Болгарію. Активно допомагали
болгарам волохи, серби й половці. В результаті війни, що проходила з
перемінним успіхом, Ісаак II визнав незалежність Північно-Східної
Болгарії. За мирним договором 1187 р. до складу Болгарського царства
увійшли придунайські землі, частина Північної Фракії та Західне
Причорномор’я. Його столицею став Великий Преслав.

В даній роботі плануємо розглянути передумови та особливості піднесення
Болгарії під час Другого Болгарського царства.

Об’єкт дослідження: Друге Болгарське царство.

Предмет дослідження: передумови виникнення Другого Болгарського царства,
політичне та культурне життя за часів Другого Болгарського царства.

Часовий період дослідження: період існування Другого Болгарського
царства (1187— 1396 рр.).

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яку
складають чотири розділи, висновків, списку використаної літератури,
додатків.

Методи дослідження: літературний, хронологічний, методи аналізу та
синтезу, картографічний метод і узагальнення.

Загальний обсяг роботи: 32 сторінки.

1. Передумови виникнення Другого Болгарського царства

У XIII ст. Південно-Східна Європа стала свідком піднесення двох нових
незалежних слов’янських держав, Болгарії та Сербії. У цій частині Європи
головною політичною силою була, певна річ, не Західна, а Візантійська
імперія. Імператор Василій II, прозваний «Болгароктонос» — Болгаробійця
— вщент розбив Перше Болгарське царство, і від початку XI ст. Болгарія
являла собою лише візантійську провінцію.

Перша спроба сербських слов’ян створити незалежне політичне утворення
зазнала поразки наприкінці XI ст., коли імператор Олексій І Комнін
приєднав землі слов’янського королівства Діоклеї 1 до Візантії.

Імператор Мануїл Комнін (1143-1180) перешкодив аналогічній спробі Уроша
II, жупана власне Сербії, що називалася тоді Рашка. Він змусив
наступника Уроша II, жупана Неманю (бл. 1167-1196), розірвати союз з
венеціанцями та визнати зверхність Візантії. Мануїл також розбив
угорців, які встановили свій сюзеренітет над Боснією, та приєднав цю
країну до імперії. Крім того, він поширив свою владу на значну частину
Хорватії і вигнав з Далмації венеціанців. Ось таким було політичне
становище на Балканах наприкінці XII ст. [5, c.71]

Однак Візантія була не єдиною державою, що мала життєві інтереси в
Південно-Східній Європі. З кінця XI ст. угорські королі були водночас і
королями Хорватії, і цілком природно було очікувати, що вони
намагатимуться поширити свій вплив на сусідні слов’янські землі на
Півдні. Найближча до Хорватії Боснія, наслідуючи приклад хорватів, у
1120 р. добровільно приєдналася до Угорщини. Здавалося, що з Боснії
легко буде /80/ досягнути Гуму (сучасної Герцеговини) та Рашки (Расції).
Пізніше, коли антагонізм між латинянами та православними християнами
зріс — особливо після завоювання Константинополя хрестоносцями у 1204 р.
— угорські королі піддалися спокусі виступити поборниками папства та
латинської цивілізації на Балканах.

Крім цього, неухильно зростала морська могутність Венеції, а відтак
зростало і її бажання панувати на Адріатиці та забезпечити собі міцну
опору в Далмації. Венеціанці головним чином спричинили відхилення IV
хрестового походу від початкової мети, а також заснування на Сході
Латинської імперії. Слід пам’ятати, що все почалося із захоплення у 1202
р. хрестоносцями міста Задара (Зари) у Далмації для венеціанців, а тому
не дивно, що за кожної сприятливої можливості венеціанські дипломати
намагалися втручатися у справи південнослов’янських держав.

Іншим суперником у боротьбі за вплив на Балканах було норманське
Сицилійське королівство, яке в XIII ст. опинилося під владою Анжуйської
династії. Карл Роберт Анжуйський мріяв про створення Середземноморської
імперії і тому також виявляв зацікавлення слов’янськими державами на
Адріатиці.

Західні імператори надто поринули у справи Німеччини, Італії та
Центральної Європи, аби приділяти багато уваги справам балканським. Але
залишалася ще одна могутня сила — папство з його величезним духовним і
політичним впливом у Західній Європі. Відлуння перемоги церковної влади
над світською сягнуло й православних теренів на Балканах і навіть мурів
Константинополя. Серби та болгари, які боролися проти візантійців за
свою свободу, прагнули дістати допомогу Заходу та моральну підтримку
папства. Але їхня візантійська релігійна структура завадила їм уповні
зрозуміти ту ідеологічну трансформацію, що відбулася на Заході. Усі ці
події природно справили вплив на політичні та культурні зміни, що
відбувалися у Південній Європі протягом XIII-XIV ст. Не дивно, що
незважаючи на успадковані від Візантії інші культурні та релігійні
погляди, середньовічні Сербія та Болгарія виявляють окремі риси, подібні
до тих, що вже спостерігалися у західних слов’ян [8, c.63].

Отже, треба було очікувати, що доки буде живий Мануїл Комнін, серби не
матимуть шансу досягти самоврядування. Цей великий войовник і дипломат
зробив останню відчайдушну спробу відродити з Константинополя Римську
імперію. Він був останнім візантійським імператором, який на кшталт
римлян прикрашав своє ім’я величним титулом правителя Далмації, Боснії,
Хорватії, Сербії, Болгарії та Угорщини.

Проте зі смертю Мануїла ситуація істотно змінилася. Скориставшись із
династичних чвар у Візантії, Бела III Угорський (1172-1196) зайняв усі
візантійські володіння в Далмації та Хорватії. Неманя швидко впорався з
Діоклейським королівством, що перебувало тоді під верховною владою
Візантії. Великі жупани Рашки довго не полишали думки оволодіти ним і
раз у раз втручалися у внутрішні справи королівства, коли воно слабшало
/81/ внаслідок династичних чвар. На той час уже не залишилося жодних
слідів нащадків його засновника, Костянтина Бодіна. Неманя захопив також
Ульциніум, Антибарі та Каттаро на Адріатиці. Лише Дубровник успішно
чинив опір, і коли він уклав угоду з сицилійськими норманами, Неманя
відмовився від подальших спроб завоювати її. Він уклав з Дубровником мир
і підтвердив торговельні привілеї рагузян у Діоклеї та Рашці. Так було
закладено підвалини середньовічної Сербії.

У 1186 р. в Болгарії спалахнуло повстання, підняте болярами Придунав’я
проти Візантії.

Воно увінчалося успіхом, поклавши початок Другому Болгарському царству
на чолі з братами Петром (Калопетром) та Асенєм 2, які розташували свій
царський двір у Тирново [10, c.91].

2. Відновлення болгарської державності,

вплив на розвиток Болгарії

Перші роки після відновлення болгарської державності війни з імперією не
припинялися. Замість Петра, котрого фактично усунули від влади, боротьбу
проти Візантії очолив його співправитель Асень (1187—1196). Він
намагався укласти союз з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою,
війська якого прямували через Балкани у Третій хрестовий похід. Однак
німці не збиралися зв’язувати собі руки союзницькими зобов’язаннями
навіть з ворогами ненависної їм Візантії. Придворні інтриги й змови
однаково негативно відбивалися в цей період на візантійцях і болгарах:
скинення з візантійського престолу Ісаака II і вбивство Асеня сталися
майже одночасно. Короткий час Болгарією правив Петро (1196-1197), а
після його вбивства феодалами троном заволодів молодший брат Петра
Калоян (Іваниця) (1197-1207).

Калоян був непримиренним ворогом Візантії. Ця ворожість полегшила
становище хрестоносців, які в 1204 р. захопили Константинополь і
створили власну державу — Латинську імперію. Папа Римський Інокентій III
і Калоян уклали угоду, згідно з якою болгарський цар прийняв від папи
титул короля, а болгарський архієпископ — сан примаса. Виникли
передумови для політичного союзу та церковної унії Болгари з Латинською
імперією і папством. Калоян навіть брав активну участь у війні проти
Візантії й виявив таку жорстокість, що заслужив прізвисько Ромеєбійці
(вбивці ромеїв, тобто візантійців). Однак після загарбання
Константинополя хрестоносці почали зазіхати на Болгарські землі, які
недавно входили до складу розгромленої ними імперії. Ці претензії
змусили Калояна повернути зброю проти колишнього союзника. Його вдалі
дії проти хрестоносців викликали гнів папи Римського, який проголосив
болгарському цареві анафему. Хрестоносці залучили на свій бік частину
представників грецької знаті, яка раніше підтримувала болгар. У 1207 р.,
під час облоги Фессалонік, сплячого Калояна проткнув списом один із його
наближених. Певно, вбивцю підіслав небіж Калояна — Бо-рил, який правив
Болгарським царством у 1207-1219 рр. [10, c.92]

Борила переслідували невдачі. За його правління від Болгарії відпали
кілька феодальних володінь, головним чином на південному заході. Борил
залишив по собі пам’ять боротьбою не стільки із зовнішніми, скільки з
внутрішніми ворогами. Він нещадно придушував народні виступи, насамперед
рух богомилів. Борилу довелося відстоювати свій престол у війні з сином
Асеня І Іваном Асенем, який вступив у Болгарію в 1217 р. на чолі
половецьких і руських загонів. Кинутого соратниками Борила схопили
прибічники Івана Асеня й осліпили.

Іван Асень II (1218-1241) є одним з найвидатніших державних діячів
середньовічної Болгарії. Він проводив активну зовнішню політику, вміло
лавіруючи між Латинською імперією і візантійцями. У 1230 р. Іван Асень
II здобув важливу перемогу, розбивши поблизу Клокотниці армію
візантійського правителя Епіру. Успішні війни і вдалий династичний шлюб
з угорською принцесою дали змогу болгарському цареві значно розширити
територію своєї держави. До її складу ввійшли Македонія, Західна Фракія,
більша частина Епіру. Болгарія здобула вихід до Адріатичного узбережжя і
стала в 30-х роках XIII ст. гегемоном на Балканах. Це був період
найвищого розквіту Другого Болгарського царства [8, c.104].

Утім навіть у цей період влада царя залежала від великих феодалів, які
значно посилились за попередні 150 років. Боляри, з яких складалася
державна рада (синкліт), активно впливали на внутрішню й зовнішню
політику держави. Державний апарат організовувався в основному за
зразком візантійського, хоча нові правителі всіляко підкреслювали
наступність Першого і Другого Болгарських царств. Насправді старим
залишався тільки герб — лев, що стоїть на задніх лапах. Замість
протоболгарських закріпилися грецькі назви посадових осіб.
Найважливішими з них були логофет (головний керівник придворних
відомств, своєрідний прем’єр-міністр двору), великий воєвода (командувач
армією за відсутності царя) та протовестіарій (керівник скарбниці). За
грецьким зразком формувалося й управління на місцях. В адміністративному
відношенні Друге Болгарське царство поділялося на десять областей, так
званих хорів, їх очолювали дуки, що мали практично необмежену владу
(адміністративну, судову, військову, фіскальну). Хоча дуки формально
призначалися царем, фактично ними ставали представники великого
місцевого болярства, які обстоювали власні інтереси. Царська влада не
могла ефективно протидіяти зростанню їхнього сепаратизму, зумовленого
закономірностями соціально-економічного розвитку країни [4, c.102].

Тривале візантійське панування справило великий вплив на економіку
Болгарії. Тому й після звільнення в країні відбувалося зростання
світського й монастирського землеволодіння. Особливо прискорився цей
процес у другій половині XIII—XIV ст. Помітно збільшились і маєтності
царя. Проте він роздавав наближеним особам не тільки землі власного
домену, а й ті, де жили вільні селяни. Це призводило до подальшого
закріпачення сільської людності. Водночас особливістю аграрного розвитку
Другого Болгарського царства залишалася наявність досить значного
прошарку вільних селян.

Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи
ослабло. Скорочення поборів торкнулося переважної частини населення, за
винятком залежних селян-париків. Основними видами платежів у добу
Другого Болгарського царства були два види ренти — та, що
відпрацьовувалася, й натуральна. Разом з тим, у XIII—XIV ст.
запроваджувалися грошові платежі (наприклад димніни). Суворо
зафіксованої ренти не існувало, бо кількість і види продукції, що
сплачувалась у вигляді податку, залежали від особливостей господарства,
ландшафту, умов користування панською землею. Різновидами феодальної
власності на землю в той час були баштина (вотчина) і, ймовірно, пронія,
яка, очевидно, збереглася й після звільнення від візантійського
владарювання, остаточно перетворившися з пожиттєвого володіння на
спадкове.

Значні успіхи в сільському господарстві й збільшення аграрної продукції,
яку селяни постачали на ринок, сприяли розвиткові болгарських міст.
Великими центрами ремесла й торгівлі стали Тирново, Варна, Відин,
Средець, Бранічев, Преслав. Розвиток ремісничого виробництва в цілому
відбивав загальноєвропейську тенденцію того часу. Найбільші успіхи були
досягнуті в гірничій, будівельній, ювелірній, шкіряній галузях,
металургії, ткацтві. З’явилися вужчі, ніж раніше, спеціалізації
ремісників. Хоча в епоху Другого Болгарського царства торгівля не
відокремилася остаточно від ремесла, торговельні зв’язки помітно
пожвавились. У великих містах регулярно влаштовувались ярмарки. Загалом
розвиток міського ремесла й торгівлі в Болгарії позначали такі
особливості: болгарські міста зберігали напіваграрний характер; у
болгарських містах не склалася система ремісницьких цехів і торгових
гільдій; торгівлю тримали у своїх руках здебільшого іноземці, які мали
набагато більше привілеїв, аніж болгарські купці; розвиткові торгівлі
перешкоджали внутрішні митниці; міста не являли собою самостійної
політичної сили. Залежні від феодалів, міста не могли надавати підтримку
центральній владі, і це відразу позначилося на внутрішньополітичному
розвиткові країни [9, c.132].

Від середини XIII ст. Болгарія втрачає позиції гегемона Балкан. Після
смерті в 1241 р. Івана Асеня II країна вступила в період поступового
занепаду центральної влади, її регулярно стрясають тривалі болярські
усобиці. З внутрішнього розбрату відразу скористалися угорці та
візантійці, які спромоглися захопити в Болгарії значну частину західних
земель. З 1261 р., коли була відновлена Візантійська імперія, зростає
загроза і для південних болгарських рубежів. З півночі до Болгарії
вдиралися монголо-татари. їхні спустошливі наскоки особливо посилилися в
середині 70-х років XIII ст. За політичної нестабільності й зростання
феодального гноблення визріли всі необхідні передумови для великого
селянського повстання.

Воно спалахнуло в 1277 р. на Чорноморському узбережжі Болгарії й
поступово охопило всю країну. Повсталих очолив пастух Івайло, який за
короткий час добився значних успіхів. Антифеодальний рух селян мав також
національно-визвольний характер: монголо-татари, які вторглися в країну,
були двічі розбиті загонами Івайла. Після цього Івайло повернув зброю
проти болгарських феодалів. У вирішальній битві, що відбулася наприкінці
1277 р., загинув цар Константин Тих, а його армія втекла. Незважаючи-на
втручання Візантії, яка висунула свого ставленика на болгарський
престол, Івайло заволодів троном. Цариця-удова впустила його до столиці
й після одруження з нею пастух у 1278 р. отримав болгарську корону.

Однак боляри, що приєдналися до повстання, не збиралися терпіти на
престолі простолюдина. Більшість з них за підтримки візантійців
намагалася посадити на болгарський трон представника роду Асенів. У
кінцевому результаті долю царського вінця вирішив половецький аристократ
Георгій І Терпгер (1280—1294). Він заснував нову династію Тертеровичів.
Івайло втік до татарського хана Ногая, за наказом якого його вбили.
Після смерті Івайла очолюване ним повстання пішло на спад і до кінця
1280 р. царські війська розгромили останні повстанські загони. Івайло
довго залишався популярним серед болгарського народу, однак слід
визнати, що він був не тільки талановитим вождем народних мас, а й
відчайдушним авантюристом, який зміг у державі, яку роздирали
міжусобиці, хвацько зайняти царське місце.

За правління династій Тертеровичів (1280—1323) і Шишмановичів
(1323—1395) становище Болгарії погіршилось. Напади татар, візантійців,
сербів, угорців тривали. Тимчасове посилення Болгарії за Федора
Святослава (1300-1321) не змогло повернути їй роль гегемона Балкан. У
ході війни з сербами болгари зазнали в 1330 р. тяжкої поразки поблизу
Велбужди. Намагання болгарських царів лавірувати між могутніми сусідами
не мали позитивних наслідків. Зростав сепаратизм великих феодалів. Так,
у середині XIV ст. причорноморські області Болгарії здобули
незалежність. На честь половецького деспота Добротича, який тут правив,
ці землі дістали згодом назву Добруджа. Не було єдності й у інших
частинах країни [11, c.92].

В 1363р. сталася подія, яка великою мірою спричинила швидку втрату
Болгарією державності. Цар Олександр зробив старшого сина Івана
Срацимира правителем Відинської області, а молодшого — Івана Шишмана III
— призначив своїм наступником. Фактично Болгарія розпалася на три
самостійних держави — Тирновську, Відинську й Добруджу. В умовах
османської загрози, що зростала, правителі цих держав не намагалися їх
об’єднати. Результати цієї політики проявилися в 90-х роках XIV ст.,
коли турки-османи розпочали завоювання болгарських земель.

3. Політичне життя Другого Болгарського царства

Імператор Ісаак II Ангел (1185-1195), попри перші успіхи, виявився
скутим у діях через заколот одного зі своїх найкращих воєначальників і
тому не зміг розгромити повстанців, посилених союзниками — тюркським
племенем половців-куманів.

Неманя, що пильнував власної користі, негайно ж уклав союз із новою
слов’янською державою, водночас приєднавши до своїх власних володінь
смуги сусідніх територій аж до Ніша. Потім, аби залучити додаткових
союзників для узаконення цих надбань, він, як завжди, звернувся до
Німеччини та західного імператора. Довідавшись, що Фрідріх Барбаросса
задумав новий хрестовий похід, він відправив до нього послів із
запевненнями у добрих намірах та обіцянками підтримки, якщо імператор зі
своїм військом вирушить через сербські терени. Болгарські союзники
Немані підтримали цю ініціативу, і Калопетр пообіцяв Фрідріху 40 тисяч
волоських та половецьких лучників для участі в нападі на
Константинополь. Неманя, схоже, навіть звернувся до імператора з
проханням коронувати його «діадемою королівства Греції». Напад було
призначено на весну 1190 р. Фрідріха втішили всі ці вияви поваги, і в
період протистояння між військом Фрідріха та греками був момент, коли
бойові дії, здавалося, ось-ось розпочнуться. Але Барбароссі потрібен був
успіх насамперед у хрестовому поході, і тому він уклав з візантійським
імператором мир [6, c.145].

Відтак слов’янським союзникам довелося залагоджувати свої суперечки з
греками самотужки. Болгарам пощастило: в 1191 р. вони завдали грецькій
армії жорстокої поразки і змогли заволодіти Сердікою (Софією). Неманя,
зазнавши тяжкої поразки на р. Мораві, змушений був дійти з греками
згоди, але при цьому йому поталанило забезпечити вельми сприятливі
умови. Белград, Равно, Ніш, Скоплє, Призрень, Круя та Алессіо стали
порубіжними містами Візантійської імперії. Візантійська кіннота востаннє
напоїла своїх коней у місці, де зливаються Сава та Дунай, коли у
Белграді, стародавньому Сінгідунумі, Ісаак зустрівся зі своїм тестем
Белою III Угорським. Ісаак видав свою небогу заміж за сина і спадкоємця
Немані Стефана. Наступник Ісаака, Олексій III, прагнучи будь-що зберегти
бодай позірну залежність Сербії від Візантії, надав Стефанові найвищий
титул імперії — севастократора.

Природно, що у своїй боротьбі проти Візантії обидві слов’янські держави
повинні були шукати союзників на Заході. Якщо вони все ще сподівалися
/82/ на якусь допомогу від Фрідріха Барбаросси, то їхні надії потонули
разом із самим імператором у крижаних водах річки Салеф у Малій Азії.
Схоже, той міг мати певні плани щодо Балкан, які, можливо, спробував би
реалізувати після повернення з хрестового походу. Принаймні, він доручив
маркграфу Істрії Бертольду IV Андехському продовжити переговори із
сербами. Маркграфи Андехські вважали себе провідними речниками імперії у
Південно-Східній Європі і дуже пишалися своїм титулом «герцогів Хорватії
та Далмації (Меранії)».

За наступника Барбаросси Генріха VI (1190-1197) була ще одна
перспектива. Разом із Сицилійським королівством Генріх VI успадкував і
далекосяжні амбіції видатних норманських королів, Робера Жіскара, Рожера
II та Вільгельма II. Жадоба влади не раз скеровувала флотилії та війська
сицилійських норманів узбережжям Адріатики або до Греції, їхня поява у
цих місцях завжди пробуджувала у слов’янського населення сподівання
відновити незалежність від Візантії. Сицилійський уряд Генріха,
звичайно, розумів ці вигоди, а його доблесні рицарі брали участь у діях
Барбаросси на Балканах і не минали нагоди доповісти про них Генріховому
синові та спадкоємцеві. Можливо цей практичний, суворий і розсудливий
дипломат розраховував на ці політичні можливості на Балканах, складаючи
свій сміливий план створення нової Середземноморської імперії, яку він
мав очолити сам як правитель Візантії [12, c.150].

Утім, зрадливий Сицилійський клімат поклав край життю й планам Генріха.
Усі його балканські задуми виявилися даремними, і Ніш, де Барбаросса
востаннє зустрівся з сербами та болгарами, мав чекати до 1916 р., коли
інший німецький імператор, Вільгельм II, зустрівся там з іншим
болгарським царем, Фердинандом, як зі своїм тамтешнім союзником у новій
гонитві за німецьким світовим пануванням.

Утім, Неманя подбав про те, щоб зберегти добрі відносини з іншою
могутньою силою на Заході, яка мала величезний моральний і політичний
вплив, — папством. Його син Стефан у написаній ним біографії батька
повідомляє, що Неманя надсилав багаті дари всім храмам на Сході й на
Заході, які глибоко шанувалися християнами за його часів: храмам
Єрусалима та Константинополя, св. Димитрія у Фессалоніках, св. Петра і
Павла в Римі та св. Миколая у Барі. Завоювавши королівство Діоклею та
три міста на узбережжі, Неманя вступив у безпосередній контакт з
латинською культурою цих регіонів. Її головним чином представляло м.
Антибарі, чий архієпископ за королів Михаїла та Бодіна поширив свою
юрисдикцію навіть на Рашку.

Нові правителі Болгарії першими попросили підтримки в Риму. Лист,
адресований у 1199 р. папою Інокентієм III «шляхетному мужу Іоанніці»,
якій правив у Болгарії після вбивства Асеня та Петра, свідчить, що з
проханням такого роду до Риму мав звернутися сам адресат, відомий також
під ім’ям Калоян (Іоанн Красивий) (1197-1207), або його брати. Поміж
іншим, цей лист, в якому папа говорить, що предки Калояна мали римське
походження, чи радше реакція останнього на цей натяк, дає нам ще одне
свідчення про те, що болгарські правителі були волохами (румунами), а не
болгарами. Очевидно, болгарські царі натякнули, що готові вступити до
римської Церкви, і між Болгарією та Римом розгорнулося цікаве
листування.

*

?

n„

a

ooooooooooooooooo

енних проявів пошани Калоян просив папу надіслати йому імператорську
корону та піднести єпископа своєї столиці, Тирнова, до рангу патріарха з
правом висвячувати єпископів і керувати єпископіями королівства. Аби
поліпшити свої перспективи, а водночас і поінформованість папи про
болгарську історію, Калоян нагадав йому, що його попередникам, а саме
Петрові й Самуїлу, було надано імператорське достоїнство [5, c.99].

Тим часом Калоян сповна використав те загальне безладдя, що запанувало
на Балканах унаслідок латинського походу на Константинополь (1204 р.) та
зайняв усю область від Софії до кордону з Фессалією 3. На півночі він
дійшов до річок Морави та Дунаю. Блискучі успіхи Калояна мали
приголомшити Рим і надати ваги його клятвам вірності. Оскільки з боку
Риму було б нерозважливим відштовхнути такого могутнього сусіда
новонародженої Латинської імперії, у 1204 р. Калоян дістав від Риму
корону разом зі скіпетром і корогвою святих Петра і Павла на додачу.
Проте папа повівся обачно й хитро. Він надав Калоянові всього лише
королівський титул, а єпископа Тирновського зробив примасом Болгарії. Як
пояснював папа, це було майже те саме, що надати йому титул патріарха.
Ця відмінність не збентежила Калояна, і він надалі спокійно називав себе
імператором (царем), а свого примаса — патріархом.

Але болгарсько-римське зближення ні до чого не привело. Світогляд
болгарина Калояна був надто візантійським, і він не зміг пристосуватися
до тієї ментальності західного нового порядку, який римляни хотіли б
йому накинути. Ображений вимогами латинського Константинопольського
імператора прийняти свій суверенітет від латинян, Калоян знову обернувся
до греків, котрі повстали проти латинського панування. У 1205 р. він
уклав з ними союз і знекровив Латинську імперію мало не до винищення. І
справді, Балдуїн І, перший латинський імператор Константинополя, помер у
болгарському полоні. Зволікання Калояна з нападом на Константинополь
позбавили його сприятливої нагоди витіснити латинян з Босфору та
перетворити титул «Василевса болгар і ромеїв», що його у X ст. прийняв
був Симеон, на дійсний. Калоян загинув у 1207 р., впавши жертвою
двірського перевороту саме тоді, коли збирався розпочати наступ на
Фессалоніки.

Папство не досягло більшого успіху і з наступником Калояна, Борилом
(1207-1218). Хоч узурпатор Борил і потребував допомоги папи, він керував
своєю Церквою по-візантійськи, скликавши Тирновський синод проти
єретичного руху богомілів — еквівалента катарів Заходу. Судячи з актів
цього синоду, болгарські царі копіювали церковну політику імператорів
Константинополя, і хоч під час синоду папа надіслав до Болгарії
кардинала, процедура його проведення лишалася суто східною. Римські
методи мало що важили для болгар, і ледве вони відчули, що Рим більше не
зможе їм прислужитися, вони повернулися до візантійських ідеалів.

Що ж до сербів, то наступник Немані, великий жупан Стефан протягом свого
тривалого правління з 1196 по 1228 рр. виявив себе винахідливим
полководцем і гнучким дипломатом. Він був обдарований неабияким
політичним хистом, і завбачивши ознаки наближення занепаду Візантії,
відвернувся від грецької столиці, розірвав усі зв’язки з імператором
Олексієм III та відмовився від своєї дружини Євдокії, імператорової
дочки. Далі в пошуках підтвердження своєї незалежності він звернувся до
папства в особі нестримного Інокентія III. /86/

Одна з принципових відмінностей полягала у різному ставленні до
національних церков. У цьому плані серби й болгари були учнями Східної
Церкви, і весь розвиток папства з XI ст. був їм чужий. Їхнє бажання
домогтися незалежності своїх національних церков під управлінням власних
патріархів або принаймні автономних архієпископів багато в чому
відрізнялося від розвитку християнства на Заході, де національні церкви
були справою далекого минулого і де з усіх практичних міркувань папа
керував кожною окремою єпископією. Таке пристрасне прагнення до
незалежності національних церков було суто візантійським, а не римським,
і це принциповий чинник у поясненні, чому всі численні спроби
возз’єднання церков у XIII-XIV ст. зазнали поразки, і чому кінець кінцем
сербська та болгарська церкви більше, ніж будь-які інші, залишилися
покірними Візантії.Такі відмінності викликали в латинян у Греції
недовіру до болгар, хоч Болгарія канонічно все ще перебувала під
римською зверхністю. Зрештою, латинянам довелося дуже дорого поплатитися
за цю недовіру. Новий болгарський цар, Іоанн (Іван) Асень II
(1218-1241), після перемоги над узурпатором Борилом волів зберегти мирні
відносини з латинянами, а франкські барони в Константинополі добре
усвідомлювали впливову позицію болгарського царя. Отже, коли нікчемний
латинський імператор Роберт помер, було розроблено план заручин його
юного сина Балдуїна II (1228-1261) з дочкою болгарського царя. Асень II
радо прийняв цю пропозицію, сподіваючись у такий спосіб здійснити мрію
свого попередника і стати регентом Константинополя [14, c.95].

Однак цей план був неприйнятним для Федора Епірського (1224-1230), який
значно збільшив свої володіння і, відібравши в латинян Фессалоніки,
перебрав собі титул імператора. Розраховуючи на можливу допомогу нового
короля Сербії, свого зятя Радослава (1228-1233), він напав на Івана
Асеня II, повністю нехтуючи своєю дружньою угодою з Болгарією і
сподіваючись унеможливити цей шлюб. Проте чинник раптовості не
спрацював, як на те сподівався Федір, і навесні 1230 р. він зазнав
заслуженої поразки при Клокотниці, на річці Мариці. Його військо було
вщент розбите, а сам він опинився у полоні разом із своєю свитою та
сім’єю. Іван Асень II поводився зі своїми полоненими з гідною поваги
поблажливістю і за свою людяність був винагороджений добровільним
переходом греків під його владу. Він приєднав Адріанополь, землі у
пониззі річок Мариці та Мести, територію Північної Албанії разом з
Диррахієм (Дурресом) та Круєю, залишивши Фессалоніки, Фессалію та Епір
своєму зятю Мануїлу, братові безталанного Федора.

Ця велика перемога повністю змінила ситуацію на Балканах. У Сербії
Радослав був змушений передати корону своєму братові Стефану Владиславу
(1233-1242) і втекти до Дубровника, а звідти до Дурреса.

Угорщина занепокоїлася, й Андрій II напав на болгар. Проте брат Асеня
зміг з ним упоратися. Перемога Асеня мала дуже несподівані наслідки в
Латинській імперії. Барони з їхньою інстинктивною відразою до сильних
правителів у Константинополі і страхом перед можливістю опанування цим
містом з боку якогось іншого іноземного правителя з глибоким
занепокоєнням спостерігали за зростанням влади царя. Водночас латинське
духовенство аж ніяк не схвалювало ідеї шлюбу юного імператора з
православною царівною. Якщо згадаємо, що за канонічним правом болгари
все ще належали до одного віровизнання з папою, відмова латинського
духовенства мати щось спільне з православним правителем Болгарії
видається досить-таки неординарною. Це питання було віддане на розгляд
папи, який, на жаль, став на бік латинського духовенства. У результаті
регентом Константинополя з титулом імператора став колишній
єрусалимський король Іоанн де Брієнь (1231-1237), а з молодим
імператором, за домовленістю, мала одружитися саме його дочка.

Після провалу хрестового походу Асень II спочив у мирі (1241 р.) як
могутня постать, що осяяла неперевершеними здобутками болгарський трон і
народ. Але після його смерті розпочався період поступового занепаду,
період дріб’язкової та виснажливої боротьби за наступництво [15, c.128].

На додачу до внутрішніх чвар розпочалася боротьба не на життя, а на
смерть проти монголів, очолюваних Батиєм і Субедеєм. Батий напав на
Польщу та Богемію, а Субедей вдерся до Угорщини, де сплюндрував край,
розбив у 1241 р. військо Бели IV і переслідував утікаючого короля через
Загреб аж до Спліту (Спалато). Хорватія, Боснія, Сербія та Болгарія
тяжко постраждали. Засноване Батиєм ханство Золота Орда, під владою
якого перебувала Русь, простяглося до Нижнього Подунав’я. Болгари уникли
повного спустошення й поневолення лише обіцянкою щорічної данини, яку
сплачували ханові з 1242 до 1300 рр. — досить довго, аби монгольський
вплив у Болгарії постійно давався взнаки. Крім того, Болгарія назавжди
втратила своє провідне становище на Балканах.

Цілком можливо, що якби монголи мали свободу дій на Балканах довше, вони
б завершили їх завоювання до приходу турків-османів, але насправді вони
виявилися лише провісниками наступних завоювань. Досить цікаво, що
наприкінці XIV ст. турки розпочали завоювання Балкан з Болгарії — саме
тієї країни, яку сторіччям раніше монголи обрали плацдармом для своїх
подальших дій.

Ще раз провідна роль на Балканах перейшла від сербів і болгар до греків,
яких монгольська навала зачепила найменше. Нікейський імператор Іоанн
III Дука Ватац (1222-1254), скориставшись із занепаду Болгарії за
наступників Асеня II Калимана І (1241-1246) та Михаїла Асеня
(1246-1256), зайняв усі Болгарські землі на південь від Адріанополя аж
до річки Вардар. Водночас деспот Епіру відібрав територію з містами
Велесом, Прилепом та Охридою. Ватац міг розраховувати на підтримку
нового сербського короля Стефана Уроша І (1242-1276), якому його брат
Стефан Владислав (1233-1242), послаблений монгольською навалою, передав
кермо правління. Заохочений цією підтримкою, нікейський імператор здобув
Фессалоніки (1246 р.), зайняв західну Македонію та Албанію з її столицею
Круєю та готувався знищити свого грецького суперника, деспота Епіру
Михаїла II.

Серби, здавалося, обернули дружбу з Ватацом собі на користь. Коли
болгарський цар Михаїл Асень (1246-1256) уклавши союз із Дубровницькою
республікою, авторитет якої невпинно зростав, вдерся до Сербії 7, навалу
зупинило, схоже, саме втручання Ватаца. Спробам Михаїла повернути /92/
загарбані греками землі поклав край син і наступник Ватаца Феодор II
Ласкаріс (1254-1258). Згодом болгарський цар упав жертвою перевороту
невдоволених боляр [14, c.182].

Навряд чи він мав якусь користь із допомоги свого шурина, руського князя
Ростислава, який після втечі з Галичини від монголів отримав від угорців
банат Славонію з Белградом. Калиман II Асень став наступником Михаїла і
зазнав такої самої долі. Ростислав після цього спробував захопити
спорожнілий престол Болгарії, землі якої разом з територіями, які він
тримав під угорським сюзеренітетом, могли б разом утворити досить сильну
державу; але йому довелося це облишити, оскільки завзяті та зарозумілі
боляри відмовилися мати за царя чужоземного князя й васала Угорщини.
Зрештою, родич дому Немані на ім’я Костянтин Тих, підтриманий нікейською
дипломатією, розлучився зі своєю дружиною та одружився з Іриною — дочкою
Феодора II Ласкаріса, онукою Івана Асеня II і праонукою Андрія II
Угорського — і володів болгарським престолом з 1257 по 1277 рр.

Сходження на престол царя, який претендував на спорідненість з обома
династіями, сербською та грецькою, було останнім наслідком
греко-сербських відносин. Невдовзі Урош І (1242-1276) залишив греків,
аби приєднатися до нового балканського політичного угруповання,
започаткованого деспотом Епіру Михаїлом II (1237-1271). Останній,
заздрячи більш розвинутій Нікеї, заручився підтримкою свого зятя, князя
Ахейського Гійома де Віллардуена, та короля Сицилії Манфреда, що правив
також посагом дружини Єлени — островом Корфу, містами Диррахієм
(Дурресом), Бератом та Валоною. Перші результати дій, розпочатих цією
коаліцією, були задовільними. Деспот зайняв усі землі між Адріатикою та
Вардаром, а серби приєднали Скоплє та Прилеп, де у полон потрапив
грецький історик Георгій Акрополіт, який був тоді імперським
управителем.

З відновленням у Візантії Грецької імперії у Болгарії та Сербії знову
відродилася стара недовіра до всього візантійського. Михаїл VIII
Палеолог намагався будь-що зберегти добрі відносини зі своїми
слов’янськими сусідами, оскільки йому загрожував новий і небезпечний
ворог — король Сицилії Карл І Анжуйський (1268-1285).

Цей амбітний французький принц міцно утвердився на терені сучасної
Албанії, де проголосив себе королем, і всіляко виявляв палке бажання
відродити в Константинополі Латинську імперію. У Болгарії Ірина, дружина
Костянтина Тиха та сестра безталанного Іоанна IV Ласкаріса, осліпленого
й скинутого з трону Михаїлом VIII, підбурювала свого чоловіка проти
нового грецького імператора.

Об’єднавшись із татарами, болгарський цар вдерся на грецькі землі. Проте
його перехитрив Михаїл VIII, який підбурив проти нього деспота
Светислава, могутнього болярина, який, схоже, успадкував частину
Ростиславових земель. Підтриманий греками, Светислав одружився з сестрою
Ірини, проголосив себе царем і зайняв значну частину болгарського терену
на південь від Дунаю. Коли ж Светислав, підбадьорений цим успіхом,
спробував приєднати частину угорських земель, то був розбитий угорцями і
змушений визнати їхню верховну владу.

Розгніваний угорським втручанням, Михаїл VIII намагався заручитися
дружбою нещодавно овдовілого Костянтина Тиха, віддавши за нього заміж
свою небогу Марію. Але Марія мала особисті рахунки зі своїм дядьком,
який відмовився віддати Болгарії міста Анхіал та Месемврію, обіцяні їй у
посаг. Тому імператорові вдалося відбити цю нову небезпеку з боку
болгаро-анжуйського союзу лише тоді, коли він заручився татарською
допомогою.

Сербський король Стефан Урош І також підтримав Карла Анжуйського. Щоб
виграти час і розколоти сили Заходу, хитрий Михаїл VIII намагався
прихилити на свій бік папу Григорія X, запропонувавши унію із Західною
Церквою. У 1274 р. на Ліонському соборі він домігся ліквідації
Болгарського патріархату й автономії Сербської Церкви, кмітливо
наголошуючи, що обидві інституції було створено без згоди папи і заради
обмеження прав Охриди — спадкоємиці Юстиніани Прими. Права цієї
останньої фундації були підтверджені не тільки імператором Юстиніаном,
але й папою Вігілієм. Це був надзвичайно хитромудрий крок, який увів
латинян в оману, доки не з’ясувалося, що Михаїл VIII займався політичним
шахрайством, після чого ворожість до нього на Заході посилилась.

Заворушення у Болгарії, що спалахнули через інтриги цариці Марії, якій
хворий цар доручив був регентство, врятували Михаїла VIII і навіть
надали йому сприятливі можливості для втручання у болгарські справи.
Тепер народним героєм нещасної країни, яка постійно потерпала від
нападів татар, став Івайло, простий свинопас, який організував захист
країни, убив царя Костянтина й сам проголосив себе царем (1278-1279).

Іван Асень III (1279-1280), якого боляри та імператор підтримали на
противагу Івайлу, виявився нездарою, а засновник нової династії
Тертеріїв, Георгій І Тертерій (1280-1292), не мав іншого вибору, ніж
стати васалом татар. Під /97/ цими ударами держава почала розвалюватися,
й управителі деяких прикордонних провінцій стали поводитися як незалежні
державці.

Татарський хан Ногай призначив одного з протатарськи настроєних боляр,
Смільця (1292-1298), правити під татарською зверхністю. Коли по смерті
Ногая татарська небезпека зменшилася, син Георгія Федір Святослав
(1300-1322) позбувся Ногаєвого сина Чаки, який претендував на
болгарський трон, але марно боровся за відновлення престижу Болгарії та
її царів. Його синові Георгію Тертерію II (1322-1323) поталанило ще
менше. Повільний, але очевидний занепад країни тривав і за нової
династії Шишмановичів, яку заснував Михаїл III (1323-1330).

4. Культура Болгарії за часів Другого Болгарського царства

Розвиток болгарської культури досліджуваного періоду мав низку
специфічних рис, які яскраво відбивали етнічні, конфесійні, політичні
особливості історії країни. Слов’яно-протоболгарський дуалізм, перехід
від язичництва до християнства, втрата державності, візантійське
панування й відновлення незалежності — всі ці чинники справляли
безпосередній вплив на культурне життя Болгарії.

Поширення з середини IX ст. християнства і слов’янської писемності
започаткувало новий етап у розвитку болгарської культури. Дедалі більше
посилювався вплив Візантії. Цей вплив, а також самобутні внутрішні
процеси сприяли перетворенню Болгарії доби раннього Середньовіччя в
лідера слов’янських країн у галузі культури.

Її розквіт припав на царювання Симеона. На цей час практично завершилося
формування болгарської ранньофеодальної народності. Політичні успіхи
Симеона дали новий поштовх розвиткові архітектури. Особливою розкішшю
вирізнялися будівлі нової столиці Преслава (Тронна палата, палацова
Кругла (Золота) церква). Проте найбільших успіхів за правління Симеона
досягла література.

Вже учні Кирила і Мефодія — Климент Охридський та Костянтин Пресвітер —
по суті заклали основи стародавньої болгарської літератури. Климент,
наприклад, створив охридську літературну школу. Саме йому дехто приписує
авторство “Паннонських легенд” про життя Кирила і Мефодія. Ці легенди
вважаються першим літературним твором слов’янською мовою.

В основному релігійними за формою, але глибоко патріотичними за змістом
були й літературні праці епохи “золотого віку”: “Проглас до Євангелія”
Костянтина Пресвітера, “Про писемності” Чорноризця Храбра, “Шестоднів”
Іоанна Екзарха та ін. За Симеона перекладено з грецької мови на
слов’янську офіційну пам’ятку національної історії — “Іменник
болгарських ханів”.

Визволення Болгарії з-під візантійського панування дало потужний імпульс
розвиткові національної культури. Різноманітність її проявів, виникнення
нових культурних центрів, патріотична спрямованість і підтримка з боку
держави є відмітними рисами нового етапу культурного розвитку країни.

Великих успіхів досягла національна література. Нова столиця Другого
Болгарського царства — Тирново — стала його визнаним літературним
центром. Болгарська література того часу мала здебільшого офіційний та
релігійний характер, і значна її частина являла собою переклади з
грецької мови. Однією з найцінніших літературних пам’яток XIII ст.
вважається “Синодик царя Бориса”, укладений для боротьби з єресями,
головним чином з богомилами. Він містив важливі історичні дані. Цінними
пам’ятками болгарської писемності часів Другого Болгарського царства є
також “Болонська псалтир”, “Бітельська тріодь”, “Добромирове Євангеліє”
тощо [1, c.44].

Великий вплив на розвиток загальнослов’янської писемності справила
реформа орфографії, її запроваджено з ініціативи патріарха Євфимія
Тирновського. Унаслідок цієї реформи виправлено релігійні книги й
перетворено старослов’янську мову на суто літературну, богослужебну, що,
зрештою, сприяло літературному обміну між слов’янськими країнами.

За часів Другого Болгарського царства процвітало культове й фортечне
будівництво. У Тирново та інших містах будуються величні архітектурні
споруди. Найбільш відомими пам’ятками архітектури того періоду
вважаються церкви Сорока мучеників, Св. Димитрія, Св. Петра та Павла в
Тирново, Боянська церква у Софії, Погановський монастир в Охриді. Нові
болгарські храми вирізнялися меншими розмірами і збільшенням кількості
декоративних деталей.

З успіхами культового будівництва був тісно пов’язаний і розквіт
болгарського живопису, представленого переважно церковними фресками й
іконописом. Реалістичність образів, правдивість у змалюванні деталей
побуту, широка кольорова гама характеризують тирновську художню школу —
зокрема фрески Бояновської церкви, на яких зображені її засновники, а
також болгарський цар Костянтин з дружиною.

Болгарські митці досягли великих успіхів у оформленні мініатюрами
рукописних книг. Поряд з релігійними книгами (“Томічева псалтир”,
“Четвероєвангеліє”) багатокольоровими мініатюрами прикрашалися й твори
світського змісту (наприклад “Манасієва хроніка”).

Культурному розвиткові Болгарії завдала відчутної шкоди навала османів.

Висновки

У 1186 р. в Болгарії спалахнуло повстання, підняте болярами Придунав’я
проти Візантії. Воно увінчалося успіхом, поклавши початок Другому
Болгарському царству на чолі з братами Петром (Калопетром) та Асенєм 2,
які розташували свій царський двір у Тирново.

Іван Асень II (1218-1241) є одним з найвидатніших державних діячів
середньовічної Болгарії. Він проводив активну зовнішню політику, вміло
лавіруючи між Латинською імперією і візантійцями. У 1230 р. Іван Асень
II здобув важливу перемогу, розбивши поблизу Клокотниці армію
візантійського правителя Епіру. Успішні війни і вдалий династичний шлюб
з угорською принцесою дали змогу болгарському цареві значно розширити
територію своєї держави. До її складу ввійшли Македонія, Західна Фракія,
більша частина Епіру. Болгарія здобула вихід до Адріатичного узбережжя і
стала в 30-х роках XIII ст. гегемоном на Балканах. Це був період
найвищого розквіту Другого Болгарського царства.

Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи
ослабло. Скорочення поборів торкнулося переважної частини населення, за
винятком залежних селян-париків. Основними видами платежів у добу
Другого Болгарського царства були два види ренти — та, що
відпрацьовувалася, й натуральна. Разом з тим, у XIII—XIV ст.
запроваджувалися грошові платежі (наприклад димніни). Суворо
зафіксованої ренти не існувало, бо кількість і види продукції, що
сплачувалась у вигляді податку, залежали від особливостей господарства,
ландшафту, умов користування панською землею. Різновидами феодальної
власності на землю в той час були баштина (вотчина) і, ймовірно, пронія,
яка, очевидно, збереглася й після звільнення від візантійського
владарювання, остаточно перетворившися з пожиттєвого володіння на
спадкове.

Значні успіхи в сільському господарстві й збільшення аграрної продукції,
яку селяни постачали на ринок, сприяли розвиткові болгарських міст.
Великими центрами ремесла й торгівлі стали Тирново, Варна, Відин,
Средець, Бранічев, Преслав. Розвиток ремісничого виробництва в цілому
відбивав загальноєвропейську тенденцію того часу. Найбільші успіхи були
досягнуті в гірничій, будівельній, ювелірній, шкіряній галузях,
металургії, ткацтві. З’явилися вужчі, ніж раніше, спеціалізації
ремісників.

Хоча в епоху Другого Болгарського царства торгівля не відокремилася
остаточно від ремесла, торговельні зв’язки помітно пожвавились. У
великих містах регулярно влаштовувались ярмарки. Загалом розвиток
міського ремесла й торгівлі в Болгарії позначали такі особливості:
болгарські міста зберігали напіваграрний характер; у болгарських містах
не склалася система ремісницьких цехів і торгових гільдій; торгівлю
тримали у своїх руках здебільшого іноземці, які мали набагато більше
привілеїв, аніж болгарські купці; розвиткові торгівлі перешкоджали
внутрішні митниці; міста не являли собою самостійної політичної сили.
Залежні від феодалів, міста не могли надавати підтримку центральній
владі, і це відразу позначилося на внутрішньополітичному розвиткові
країни.

За часів Другого Болгарського царства процвітало культове й фортечне
будівництво. У Тирново та інших містах будуються величні архітектурні
споруди. Найбільш відомими пам’ятками архітектури того періоду
вважаються церкви Сорока мучеників, Св. Димитрія, Св. Петра та Павла в
Тирново, Боянська церква у Софії, Погановський монастир в Охриді. Нові
болгарські храми вирізнялися меншими розмірами і збільшенням кількості
декоративних деталей.

Список використаної літератури

Болгарія: історія та культура / Упорядник Матущенко В.С. – М., 1996.

Бурмов А. История Болгарии во времена Шишманидов 1323-1396. Ч. 1. //
Год. Соф. ун-та. Ист.-филол. фак.— София, 1987. —Т. 43.

Всемирная история: В 24 т. – Минск, 1996. Т. 14.

Всесвітня історія. Підручник / За ред. Ковалевського С.А. – К., 1994.

Горина Л. В. Социально-экономические отношения в Болгарии под Османской
империей. – М., 1982.

Дворнік Ф. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ.
— К.: Дух і Літера, 2000. — 528 с.

Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного
суверенитета Болгарин // Болгарский ежегодник. Харьков, 1994. Т. 1.

История Болгарии: В 2 т. Москва, 1984. – Т. 1.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс
лекцій: Навч. посібник / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та
ін. Вид. 2-ге, стереотипне. — К.: Либідь, 2003. — 632 с.

Історія південних і західних слов’ян. Київ, 1987.

Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.

Литаврин Г. Г. Болгарин и Византия в XI— XII вв. Москва, 1960.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.

Погодин А. Л. История Болгарии. – С.-Пб., 1990.

Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. – М., 1985.

Словник-довідник з Новітньої історії. – К., 1999.

Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии
протоболгар // Болгарский ежегодник. София, 1996. Т. 2.

Додатки

Додаток 1

Картосхема 1. Друге Болгарське царство (1230 р.)

Картосхема 2. Друге Болгарське царство при Івані Асені ІІ

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020