.

Сутність і мета національного виховання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
136 5590
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Сутність і мета

національного виховання”

ПЛАН

Вступ

1. Концепція національного виховання

2. Основні засади національного виховання

3. Поняття ідеалу національного виховання

4. Національне виховання в контексті глобалізації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування
всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Об’єктивними чинниками є: особливості розбудови України взагалі та
системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових
засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних
традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери
спілкування з іноземними громадянами; вплив природного середовища.

До суб’єктивних чинників відносять: соціально-педагогічну діяльність
сім’ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність закладів
освіти в особі їх працівників; цілеспрямовану діяльність засобів масової
інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність
позашкільних установ та діяльність церкви.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики
організації виховного впливу, а також його результату та корекції. Щодо
формування особистості структура процесу виховання має такі компоненти:
свідомість особистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички
поведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких
прагне суспільство.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання
комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина,
трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша.

1. Концепція національного виховання

Національне виховання у навчальному закладі – це, передусім, патріотичне
виховання. Патріотизм у науковій літературі визначається як одне із
найглибших і найбільш стійких людських почуттів, що сформувалось
упродовж багатовікового існування відособлених одна від одної вітчизн.
Упродовж практично всього ХХ ст. робота національно свідомої
інтелігенції по прищепленню молоді українського патріотизму зустрічала
не тільки сильну протидію з боку органів державної влади, але й виразний
психологічний опір самого населення. За роки національної і державної
незалежності у східних і південних регіонах країни цей опір не тільки не
ослаб, але й подекуди набирає навіть агресивних форм. Тим більше, що
проблема національного та патріотичного виховання на практиці нерідко
зводиться до казенно – бюрократичних заходів на зразок тих, якими
відзначались колись революційні свята та дні народження вождів.

Під національним вихованням розуміють, передусім, формування у молоді на
базі загальнолюдських цінностей національних інтересів. Грубо кажучи,
кожен має бути передусім людиною, а вже потім українцем, узбеком чи
татарином. Але загальнолюдські інтереси не можуть суперечити
національним так само, як і національне виховання не може не йти в руслі
найвищих досягнень людської цивілізації.

Метою національного виховання є:

набуття молодим поколінням соціального досвіду;

успадкування духовних надбань народу;

досягнення, збереження та розвиток духовної культури міжнаціональних
взаємин;

формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис
громадянина української держави, розвиненої духовності, моральної,
художньо-естетичної, правової, трудової та екологічної культури.

Принципи національного виховання:

органічної єдності національного і загальнолюдського;

природовідповідності;

культуровідповідності;

демократизації і гуманізації;

гармонізації родинного і суспільного виховання;

неперервності і наступності виховної роботи.

Базовими документами, на які слід опиратися в організації національного
виховання, є:

– Конституція України, особливо положення преамбули та І розділу;

– Закон України “Про освіту”;

Державна національна програма “Освіта (Україна ХХІ ст.);

Національна програма “Діти України”;

Концепція виховання у національній системі освіти;

Загальна Декларація прав людини; та інші.

Головна увага зосереджується не стільки на формах і методах, які можуть
і повинні бути різними у різних викладачів, у разі мати
індивідуалізований характер, а на якісному змісті змісті виховання. У
сучасних умовах пріоритетними тут проголошуються ідеї:

демократії;

свободи;

національної і особистої гідності;

формування працелюбності;

взаємодопомоги;

самодисципліни;

потреби в неперервній освіті і професійному самовдосконаленні.

Основні напрями національного виховання:

– Патріотичне виховання. Історичний досвід вчить, що не можна закликати
до самопожертв в ім’я беззмістовних абстракцій. В недалекому минулому
ті, хто повчав нас героїчними прикладами, сам нерідко поводив себе
ганебно. Це викликало відразу до любого роду повчань, нотацій. На хвилі
суспільної зневіри пройшло приземлення героїки Великої Вітчизняної
війни, що було трагічною помилкою. А тепер дехто з новоявлених
українських патріотів вважає її “радянсько – німецькою війною за
панування над Україною”, називаючи героїв її “окупантами”, а тих, хто
воював на боці гітлерівців, “славними вояками за свободу України”. Це
вносить сум’яття в ряди молоді, нерозбериху в поняттях, девальвацію
найвищих соціальних цінностей, а окрім цього всього ще й чималу
соціально – політичну напругу. Наслідки ми будемо ще довго відчувати.
Теза “Батьківщини не вибирають” не є абстракцією. І не треба дорікати
тим, хто народився і жив “не в тій Батьківщині”, служив “не тій владі”.

Батьківщина, насамперед, це земля батьків і дідів. І все, що зв’язане з
ними, має бути святим для студента. Були в нашій історії прикрі
непорозуміння, і треба бути дуже обачним, щоб не поранити душі студента
необдуманим словом, щоб героїчні традиції обов’язково пропагувались в
органічній єдності із загальнолюдськими моральними цінностями. Але в усі
часи патріотичне виховання було наріжним каменем національного
виховання. Висхідною тезою сьогодні має бути конституційне положення про
український народ як громадян усіх національностей української держави.
Але не забуваймо, що цій державі менше років, ніж студентам, а батьки їх
у дуже багатьох випадках відчувають ностальгію за іншою державою, в якій
зросли, отримали освіту, набували людських і громадянських якостей,
користувались певними соціальними благами, про які сьогодні можна лиш
мріяти. І з цим нічого не вдієш, адже це їх невід’ємне право. І воно, це
право, також виходить із Конституції України, саме України, а не якоїсь
іншої держави. Саме тому ми не маємо права на прямолінійність,
закостенілість думки. Ми повинні мати терпіння сіяти добре і вічне,
розвивати уже наявні патріотичні почуття, а не бездумно накидати їх
зверху, як щось чужорідне і мертве. Тільки за цієї умови можна
сподіватись на позитивний результат.

– Морально – правове виховання. Це саме той напрямок, на якому сьогодні
треба сконцентрувати найголовнішу увагу. Якщо поняття Вітчизни для
багатьох наших співвітчизників звучить настільки неоднозначно, що
необхідно багато терпіння і неквапної роз’яснюючої роботи, надто серед
тих, хто сприйняв розвал Радянського Союзу як особисту трагедію, то з
проблемою морально – правового виховання справа виглядає ще гірше.
Наркоманія, проповідь насильства і сексуальних збочень, відверте
нехтування моральністю і правовими нормами навіть відомими політиками,
безжалісна і огидна війна компроматів під час виборних перегонів,
корупція і розбій навіть подекуди в середовищі державних чиновників
створюють не найкращий фон для морально- правового виховання. В таких
умовах дуже важко прищеплювати дитині почуття глибокої поваги до прав і
свобод громадянина України, до Конституції, до державної символіки,
розвивати правову орієнтацію. Але без цієї роботи наше суспільство
взагалі може опинитись на задвірках історії.

Художньо – естетичне виховання.

Трудове виховання.

– Фізичне виховання.

Форм, методів і напрямів національного виховання є дуже багато. Ми
звернули увагу лиш на окремі із них і найбільш актуальні, на наш погляд,
сьогодні. Головним є не вибір тієї чи іншої форми, а те, щоб вона
зацікавила студентів, викликала бажання повторитись в майбутньому,
спонукала до практичної дії.

2. Основні засади національного виховання

Сучасна педагогічна наука безперервно повинна еволюціонувати, набувати
все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовуючи
кращі досягнення інших народів. Вдосконалюється й філософія та
ідеологія, вдосконалюється й філософія та ідеологія, методологічні,
теоретичні положення. Молоді потрібно оволодіти не лише системою
наукових знань, а насамперед цілісною національною культурою,
духовністю, не виключаючи вищі здобутки культури, духовності
цивілізованих народів.

Батьки, вчителі і вихователі повинні усвідомлювати, що в процесі
виховання кожної дитини мають застосовуватися численні вітчизняні
пізнавально-виховані традиції. Ідеї і засоби міфології прадавніх
українців, трипільської культури, духовності язичницької епохи, вищі
досягнення культури України-Русі, козацько-лицарської доби, багатющий
потенціал фольклору, інших народних мистецтв, класичної професійної
культури рідного народу, його наукових здобутків – такі цінності
підростаючі поколінні мають насамперед засвоювати в процесі навчання і
виховання.

Українська педагогіка за своїм змістом і спрямуванням має гармонійно
поєднувати могутню культуру і духовну “трійцю” – історію, сучасне і
майбутнє нашої нації і держави. Вона покликана утверджувати в серцях і
душах, реальних справах, діяльності і поведінці кожного школяра
культурно-духовні традиції, цінності рідного народу, вищі здобутки
світової цивілізації.

Одним із найважливіших завдань теорії і практики є патріотичне
виховання, яке повинно здійснюватися, на мою думку, ще з раннього
дитинства. Патріотично-наснажена громадська активність особистості
повинна постійно підвищуватись в процесі виховання, самовиховання і
самовдосконалення, переростати, у відповідності до вікових особливостей,
в громадсько-політичну, державницьку діяльність.

Щоб сформувати в учнів активну життєву позицію, громадянські переконання
та ідеали, необхідно насамперед навчити їх визначити моральні цінності.
Надання емоційної забарвленості, моральної оцінки знанням – пріоритетне
завдання вчителя, вихователя, всього педагогічного колективу. Без цих
двох “вогників” педагогічної діяльності навчально-виховний процес
“засушується”, неодухотворюється.

Педагоги повинні пам’ятати велику істину, що перемогу в житті здобуває
не сила рук і навіть не сила розуму, а сила духу.

Найвищих вершин розум особистості сягає тоді, коли в ній сформована сила
духу. Розум, не зігрітий серцем, інтелект, байдужий до долі народу,
нації, Батьківщини, перетворюється на соціально-індиферентну силу, а то
й на небезпеку, загрозу.

Поняття «національне виховання» охоплює всі зазначені особливості.
По-перше, воно рівнозначне державному, хоча останнє є вужчим, одиничним
щодо виховання як загального поняття. По-друге, в жодній країні світу не
існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну
національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина
конкретної держави, яка не може бути безнаціональною. І нарешті,
національне виховання найбільше відповідає потребам відродження України.
Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що
проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і
передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для
пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування
власної гідності й” через пізнання власної історико-культурної спадщини
допомагає пізнати глибинність взаємозв’язків кожного з них з українською
нацією, її державою, переконатися, що саме українська суверенна держава
охороняє національні права всіх громадян України.

Головна мета національного виховання на сучасному етапі — передання
молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури
народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на
основі цього формування особистісних рис громадянина України
(національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної,
художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної
культури), розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає:
виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в
ім’я України, освоєння національних цінностей (мови, території,
культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної
державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності,
залучення учнів до практичних справ розбудови державності, формування
почуття гідності й гордості за свою Батьківщину.

У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве
висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних
надбань минулого, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини.

Патріотичні почуття зміцнює героїко-патріотичне виховання, покликане
виробляти глибоке розуміння громадянського обов’язку, готовність у
будь-який час стати на захист Вітчизни, оволодівати військовими
знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії
народу, його Збройних сил.

Наголошуючи на важливості формування почуття національного в людині, К.
Ушинський писав: «Є лише одна загальна для всіх природжена схильність,
на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо
народність. Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові
до батьківщини, і ця любов дає вихованню ключ до серця людини і могутню
опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними і
родовими нахилами. Звертаючись до народності, виховання завжди знайде
відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає
багато сильніше за переконання, сприйняття тільки розумом, або за
звичку, вкорінену страхом покарань. У лиходія, в якого погасли всі
благородні людські почуття, можна ще дошукатися іскри любові до
батьківщини: поля батьківщини, її мова, її перекази і життя ніколи не
втрачають незбагненної влади над серцем людини. Є приклади ненависті до
батьківщини, але скільки любові буває іноді в цій ненависті!».

Вихователь чи вчитель повинен чітко бачити сам процес становлення
національної свідомості дитини та глибоко розуміти зміст ключових понять
(«національний», «патріотизм», «націоналізм», «громадянськість» тощо).

У розвитку національної свідомості дитини (і зрілої людини)
О.Вишневський виділяє щонайменше три етапи, які накладають на цю
свідомість помітний відбиток, збагачують її зміст.

Перший етап (етнічне самоусвідомлення) — першооснова, коріння
патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду життя в
сім’ї, з маминої колискової, з бабусиної казки, з участі у народних
звичаях та обрядах, із народної пісні, причетності до народної
творчості. У ранньому дитинстві формується культ рідної оселі, сім’ї,
предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі
етнізації має рідна мова, засвоєнню якої до певного часу не повинні
заважати інші мови.

Другий етап (національно-політичне самоусвідомлення) — припадає
переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частини
нації, своєї причетності до неї як явища політичного, що має чи виборює
певне місце серед інших націй. До найважливіших моментів цього етапу
національного виховання належать відновлення історичної пам’яті та
формування почуття національної гідності.

Третій етап (громадсько-державне самоусвідомлення) — передбачає
формування правильного розуміння понять патріотизму й націоналізму,
виховання поваги до національно-культурних цінностей інших народів,
прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Великі можливості для формування національної самосвідомості закладені в
неписаних законах лицарської честі, що передбачають: виховання любові до
батьків, др рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимство,
готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі; непохитну вірність ідеям,
принципам народної моралі та духовності; відстоювання повної свободи і
незалежності особистості, народу, держави; турботу про розвиток народних
традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи,
землі; прагнення робити пожертви на будівництво храмів,
навчально-виховних і культурних закладів; цілеспрямований розвиток
власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму,
вміння завжди і всюди чинити благородно, виявляти інші чесноти.

3. Поняття ідеалу національного виховання

«Перебудова життя, — пише О. Вишневський, — а в царині освіти —
навчально-виховного процесу — це передусім перехід до віри в інші
ідеали, а відтак і до життя, зорієнтованого на них. Ідеал — це вічний,
досконалий, але недосяжний взірець. Він є стимулом для особистої і
громадянської діяльності, він живить наше буття, зміцнює моральні устої,
підтримує сумління. Сила ідеалу — нездоланна, а тому «ідеалісти» легко
переносять труднощі буденного життя».

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми,
що виходять із розуміння мети життя.

Його формування залежить від виховання, умов життя і діяльності людини,
від особливостей власного досвіду. Ідеали школярів різного віку
різняться як змістом, так і структурою й дієвістю. Зміст ідеалу — те,
яких людей, літературних героїв, які якості особистості учень вважає
ідеальними. Структура ідеалу — рівень його узагальненості, тобто чи
ідеалом є конкретна людина, чи сукупність рис окремих людей,
узагальнених в одному образі. Дієвість ідеалу — ступінь впливу на
поведінку та особистість учня.

d

v

?

A

¬2

????$??$??????иве в конкретному національному середовищі, що
вирізняється з-поміж інших мовою, культурою, звичаями. Саме звідси, з
походження людини, починається усвідомлення особливостей свого народу,
нації, етносу. Отже, на думку Г. Ващенка, ідеал національного виховання
ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та своїй нації. Бог
— це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса. Нація — реальна
земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні
загальнолюдські цінності. В педагогічному значенні виховний ідеал —
людина, яка служить Богові й Україні. Така орієнтація зумовлює
категоричне протиставлення Г. Ващенком українського національного
виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, що ґрунтується на
матеріалізмі й атеїзмі, а з іншого — націонал-соціалістичній ідеології
фашизму з її культом сили і зневаги до людини.

Г.Ващенко вважав, що ідеал не може бути постійним, він має
вдосконалюватися. «Розв’язуючи питання про цілі виховання сучасної
української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а
й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також
прийняти до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так
і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні
ослаблювати.

Процес державотворення в Україні, загальна демократизація і гуманізація
суспільства потребують виховання підростаючого покоління на перспективу.
«Але одне очевидно, — зазначає О. Вишневський, — через десять років
життя ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило
донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від
історично сформованих виховних поглядів у найближчому майбутньому нам
потрібен буде не мрійник, не емоційна та самозосереджена істота, а
практичний ініціативний діяч, господар з міцним характером, вольовий,
цілеспрямований, з глибокою вірою у вартості, яким служить. Не все в цій
характеристиці узгоджується з українською виховною традицією. А це
означає, що вона повинна зазнати уточнень».

4. Національне виховання в контексті глобалізації

У працях сучасних українських дослідників В. Андрущенка, І. Беха, С.
Клепка, М. Коноха, В. Корженка, В. Кременя, М. Култаєвої, В. Лугового,
В. Лутая, І. Надольного, І. Радіонової висвітлюється проблема
демократичного та національно-патріотичного виховання з
філософсько-антропологічними акцентами. Вони зазначають, що виховання –
це необхідна форма вдосконалення особистості, яка ґрунтується на основі
засвоєння нею матеріальних і духовних пластів культури, це потужний
чинник формування національної еліти та цінностей державотворення. У
процесі виховання засобами переконання, стимулювання, спонукання
утверджуються та посилюються суспільно значущі цінності.

Виховання найефективніше здійснюється через освіту, під час
навчально-виховного процесу. Саме через освіту йде цілеспрямований
процес соціалізації індивіда, його становлення як особистості та
громадянина. “Система освіти продовжує залишатися одним із головних
соціальних і моральних бастіонів будь-якої країни, здатним консолідувати
націю, найважливішим інструментом успішного здійснення
соціально-економічних реформ” [18, с. 288]. У свою чергу, мета та
завдання національного виховання досягаються через глибоке та всебічне
оволодіння особистістю змістом освіти і соціально-етичними нормами
міжособистісного та міжнаціонального спілкування.

Звичайно, сучасна українська філософська антропологія, філософія освіти,
філософія виховання та педагогіка працюють над побудовою цілісної
системи національного виховання, спрямованої на формування ініціативної,
відповідальної, духовно багатої особистості з почуттям власної гідності,
розвинутою творчою активністю та критичним мисленням, проте “ми досі не
маємо чіткої концепції національного виховання…” [6, с. 32].

Науковці, які займаються проблемами національного виховання виділяють
такі основні його положення: національне виховання залучає особистість
до фундаментальних національних цінностей, воно “…увічнює в підростаючих
поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і
загальнолюдське, спільне для всіх націй світу” [14, с. 88]. Національне
виховання базується на традиціях, звичаях, ментальності народу, його
етнічній і національній самосвідомості. Головною метою національного
виховання є передача наступним поколінням соціального досвіду і духовних
надбань українства, високої культури міжнаціональних відносин;
формування у молоді особистісних рис громадянина України, які включають
у себе національну свідомість, розвинену духовність, фізичну
досконалість, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову та
екологічну культури [5; 14; 15; 19]. Головними складовими національного
виховання є громадянське та патріотичне виховання [2, с. 10]. Ще на
початку ХХ ст. М. Євшан підкреслював, що “пробудження і витворення
історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації –
це головне завдання національного виховання”[7, с. 10] і ці постулати
залишаються актуальними і сьогодні.

Отже, національне виховання – це виховання особистості на основі системи
ідеалів, традицій, звичаїв, переконань, створених народом і спрямованих
формувати ціннісні орієнтації молодих поколінь у дусі розвитку
матеріальної й духовної культури української нації. Воно забезпечує
духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних
і майбутніх. Суттєво, що в процесі національного виховання формується
національна самосвідомість, яка сприяє усвідомленню індивідом
самоідентифікації зі своєю нацією, утвердженню самоцінності історичної
пам’яті, вибудові на її засадах відповідної аксіологічної системи, що, у
свою чергу, є життєво необхідною передумовою повноцінної самореалізації
особистості. У цьому випадку особистість чітко усвідомлює себе
представником своєї нації, носієм національної культури. Таким чином,
говорячи про виховання національної самосвідомості особистості, у першу
чергу, потрібно мати на увазі виховання в неї національно-патріотичних
почуттів та усвідомлення себе як представника своєї нації, носія її
культури, репрезентанта її історії.

При розгляді основних вимог до процесу національного виховання, до його
змісту, організації, форм, методів і прийомів, можна виділити засадничі
принципи гуманізації та демократизації виховного процесу, взаємодії
родини та виховного закладу, природовідповідності,
культуровідповідності, безперервності, диференціації, індивідуалізації
та цілісності виховного процесу, принцип особистісно орієнтованих
виховних впливів, аксіологічний принцип [14; 16]. У нормативно-правових
актах і наукових концепціях, що стосуються національного виховання
особистості, ставиться наголос на пріоритеті культуротворчості виховного
впливу та на принципі культуровідповідності [2; 8; 9; 10; 11; 17]. Проте
акцентуючи увагу на побудові системи виховання, що здійснюється на
засадах культуровідповідності, автори не досить чітко окреслюють шляхи
реалізації зазначеного принципу у виховному процесі. Не зазначається, що
в процесі виховання особистість має не лише засвоювати національну
культуру, а вона повинна стати її носієм і креатором, адже через
національну культуру людина репрезентує себе світові. Культура водночас
передбачає і комунікативні функції, бо за межами культури “…спілкування
перетворюється на “конфлікт монологів” [1, с. 14]. Тому культурологічна
й мистецька освіченість для людини перетворюються на умову входження в
глобалізовану людську цивілізацію, запоруку осмисленості власної
життєвої позиції і життєвої місії для повноцінної особистісної
самореалізації.

Таким чином, культурологічний сегмент національного виховання має бути
виписаний із врахуванням надбань української культурології,
українознавства та мистецтвознавства. Особливо важливо це в контексті
сьогодення, коли посилюється втягування України в загальносвітовий
глобалізаційний процес і спостерігається тенденція до взаємозближення
культур. Глобалізація, як відомо, провокує конфлікт між апологетами
глобального світу і прихильниками зміцнення національних держав, що
означає конфлікт між мультикультуралізмом та самобутньою ідентичністю,
сприяє змішуванню культур і народів, втраті зв’язків sз традиціями свого
етносу, землею пращурів. Глобалізація – об’єктивна, потужна сила, яка
існує і яку не можна не враховувати.

Україна в контексті глобалізаційних процесів, як і багато інших держав,
стурбована безпекою свого існування. З одного боку, – глобалізація являє
собою широкомасштабну економічну та політичну гру країн, кожна з яких
прагне реалізувати на міжнародній арені свій національно-державний
інтерес, а з іншого, – колективна свідомість людства підійшла до
розуміння необхідності зміцнювати систему конструктивних взаємовідносин
в усіх сферах. У зв’язку з цим ключовими цінностями, імперативами
сучасності має стати свобода, толерантність і взаємна повага. Саме це
дозволить зберегти різноманітність і багатогранність культур, зупинити
уніфікацію масової культури.

До того ж в умовах поширення новітніх електронних засобів масової
комунікації та посилення процесу вестернізації, стандартизації масової
культури зменшується інтерес молоді до національного мистецтва,
української культурної спадщини. Доволі часто мешканець сучасного
українського мегаполісу вже не є носієм національної мови та культури.
Нова культура стає еклектичною, космополітичною, інакше кажучи,
релятивістською за своїми виявами. Окрім цього, гострота
соціально-економічних, екологічних, політичних проблем, нестабільність у
суспільстві, відсутність чіткої суспільної ідеї, збільшення фатичних
форм комунікацій (фатичний від лат. fatuus – безглуздий, беззмістовний,
тобто спілкування на рівні “передачі інформації”, підміна дружби
“проведенням часу”, сімейних традицій – стосунками без зобов’язань,
інтенсифікація високого споживацького рівня, що не може бути
забезпеченим) також не сприяють зацікавленню молодого покоління
українським мистецтвом. Тому дуже “…важливо швидше утвердити систему
патріотичних цінностей – патріотизму саме до України. Не до абстрактної
вітчизни, а до України” [12, с. 4].

Таким чином, в умовах глобалізації та сучасного розвитку знань і
технологій, національне виховання потребує філософсько-світоглядного
осмислення культурної спадщини, культурно-мистецького насичення системи
національної виховної системи; розробки концептуальних засад
художньо-естетичного виховання особистості та спрямуванню їх у русло
чіткої орієнтації на національні традиції (з врахуванням європейського
досвіду розвитку фундаментальних демократичних цінностей громадянського
суспільства). Адже без збереження національної культури, мови, мистецтва
утвердження власної національної ідентичності неможливе. Тому українське
мистецтво є активним засобом національного виховання особистості, бо
воно як естетичний феномен культурно-історичного розвитку соціуму здатне
впливати на всі сфери суспільної практики. При цьому культурно-мистецька
спадщина як величезний здобуток попередніх поколінь має розглядатися не
тільки як згадка про минуле (в контексті етнозбереження), а і як
універсальне буттєве значення для спільноти, яка перебуває в стані
націєтворення та самоутвердження, що дозволяє їй визначити своє гідне
місце серед інших народів світу.

Основою дієвості мистецтва є його національно-естетична спрямованість і
духовно-виховний вплив на свідомість і підсвідомість особистості.
Духовна й виховна спрямованість мистецтва найтісніше пов’язана з
культурним життям нації. З одного боку, вона є відображенням культурного
поступу нації, її традицій, а з іншого – стимулює розвиток національної
культури, активно впливаючи на створення модерних духовних цінностей,
підтримує й посилює інтерес до звичаїв і обрядів, мови та стилістики
національного мистецтва. Мистецтво як дієвий компонент національного
виховання через естетичне та світоглядне переживання художніх творів
сприяє національному самовизначенню особистості. Осягаючи

і осмислюючи твори українського мистецтва особистість потрапляє у світ
“національного духу”, вона страждає, переживає, міркує разом з героями;
їхні страждання, переживання та міркування скеровують світоглядну
активність особистості. Вона стає духовно багатшою настільки, наскільки
художній образ є носієм моральних, естетичних і національних цінностей.
Цим мистецтво утверджує вічну цінність та унікальність людини.

Мистецтво всім своїм художньо-естетичним змістом доносить до сучасного
суспільства цінності людського буття різних епох. Більш того, твори
мистецтва набувають здатності своїм активно-дійовим потенціалом
справляти вплив на розв’язання соціальних, моральних та естетичних
колізій сучасності. Адже в творах мистецтва як минулого, так і
сучасності закладені філософські, політичні, соціальні, моральні,
естетичні ідеї, які можуть завдяки художній формі поставати засобом
осягнення та практичного перетворення світу. Мистецтво спроможне
одночасно збагачувати особистість і чуттєвим досвідом, і пізнавальною
інформацією, що уможливлює збалансованість когнітивних і афективних
чинників у виховному процесі, воно здатне забезпечити комплексний вплив
на всі сфери особистості (пізнавальну, емоційну та вольову), на її
свідомість і підсвідомість.

У системі національного виховання функцію її фундаментальної основи може
виконувати українознавство як системоутворюючий духовно-світоглядний
чинник. “Сучасне наукове українознавство базується на широкому колі
соціогуманітарної проблематики” [4, с. 61], воно сприяє відродженню і
розвитку української національної культури, створює
теоретико-методологічні засади і як наукова система невід’ємне від
потреб суспільної практики.

Для філософсько-антропологічного обґрунтування національного виховання
особистості суттєвими є і п’ять положень одного із фундаторів
“педагогічного людинознавства”, німецького вченого Г. Ноля [13], які
дозволяють окреслити шлях успішної виховної стратегії, спрямованої на
посилення дієвості культурно-мистецького компоненту в системі
національного виховання. По-перше, він увів у філософію виховання
категорію “виховна дійсність”. По-друге, виокремив у виховній дійсності
такі структурі елементи як вихователь, вихованець і педагогічний процес,
зумовлений соціокультурними чинниками. По-третє, вчений наголошував, що
дитина не виховується сама для себе, а виховується для національної
спільноти. По-четверте, філософ виокремив три фази педагогічного руху:
1) революційну (яка спрямована проти застарілої форми освіти та
виховання); 2) демократично-соціальну (яка перетворює здобутки
“аристократичного індивіда” на надбання всіх); 3) фазу повернення
збагаченого педагогічного духу до себе, коли ключовим змістом стає
служіння та дійова віддача вихованця. По-п’яте, передумовою реалізації
успішних виховних стратегій, вважав вчений, є взаємопроникнення
об’єктивного та суб’єктивного світів виховання, адже об’єктивний світ
стає живим і набуває значення тільки за умов його перетворення на
суб’єктивне переживання (відомо, що під впливом значущих переживань
відбувається наповнення свідомості, збагачення особистості, засвоєння
нею колективно-історичного досвіду своєї нації та вкорінення її у
просторі національної культури).

Г. Ноль підкреслював також велике значення активності самого індивіда в
процесі становлення особистості, бо індивідуальність як найвища єдність
не задається зовні, а є здобутком і результатом великих зусиль людини,
унаслідок чого поступово формується змістовна єдність, яку називають
особистістю. Така схема є своєрідним парадигмальним центром багатьох
філософсько-антропологічних концепцій.

Висновки

Отже, українське суспільство перебуває у непростій ситуації пошуку
власного шляху розвитку, національної ідентичності, яка забезпечує
збереження культурної самобутності у світі, що глобалізується.

В умовах глобалізації, коли зменшуються можливості багатьох національних
країн у вирішенні своїх власних проблем, саме національне виховання
сприяє ідеології державотворення, державозахисту та державозбереження,
що в підсумку формують громадянськість особистості, її свободу й
незалежність.

Водночас в умовах глобалізації поряд з можливими ризиками для України ці
процеси дають нашій державі шанс зайняти гідне місце на новому етапі
розвитку цивілізації, опираючись на освіту, науку та національне
виховання.

При цьому необхідно, щоб національне виховання забезпечувало передумови
формування особистості, які стали б спонукальною силою її
самореалізації, сформували б у неї настійну внутрішню потребу в
безперервному самовдосконаленні.

Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування
всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких
прагне суспільство.

Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в
узагальненій формі. Вона об’єктивно відображає вимоги конкретного
суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і
виробничих відносин. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин
змінюється і мета виховання. Загальною метою виховання є всебічний і
гармонійний розвиток дитини.

Кінцевим результатом національного виховання має бути сформована цілісна
особистість – повноправна, самостійна та творча, яка відчуває свою
співпричетність до української національної культури, ідентифікує себе з
українською нацією й реалізує свої потенційні можливості на благо
України. Важливою умовою оптимізації національного виховання є створення
цільової культурно-мистецької програми з урахуванням української
культурної спадщини й архетипів національної культури.

Список використаної літератури

Ващенко Г. Виховний ідеал – Полтава 1994.

Вишневський О. Національно-духовне відродження в українській школі. –
Трускавець, 1992.

Галузинсъкий В. М„ Масленнікова Н. П. Самовиховання та самоосвіта
школярів. — К., 1969. Державна національна програма “Освіта” (“Україна
XXI століття”). — К., 1994.

Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Сергійчук З.О. Основи національного виховання.
— Умань, 1993.

Петренко. Національно-патріотичне виховання. Поч.. школа 2004 № 1
стр.28-29.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного
виховання. — Івано-Франківськ, 1996.

Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти. – К.:”Академія”, 2000. – 544 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020