.

Утворення та встановлення Чеського Королівства (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
98 4773
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

з всесвітньої історії

на тему:

«Утворення та встановлення

Чеського Королівства»

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………….. 3

1. Утворення держави Пржемисловичів………………………. 6

2. Чеське Королівство у XIII ст………………………………… 10

3. Соціально- економічний розвиток…………………………… 13

4. Особливості розвитку чеських міст………………………… 18

5. Політичне життя в Чехії на початку ХIV ст……………….. 21

6. Чеська корона за правління Карла IV………………………. 23

Висновки…………………………………………………………. 29

Список використаної літератури……………………………….. 32

Додаток……………………………………………………………. 34

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена в першу чергу тим, що виникнення
будь-якої країни та її закріплення на карті світу є завжди цікавим і
непересічним явищем, особливо, якщо досліджується європейська країна.

Краї чехів — Богемія та Моравія — входили до складу відновленої
німецьким імператором Оттоном І Римської імперії (962 р.), і природно,
що політичні події в Німеччині справляли глибокий вплив на життя цього
народу. Зміцнення імператорської влади за часів Фрідріха Барбаросси та
чвари поміж представниками правлячої місцевої династії Пржемисловичами
змусили чехів відчути тягар цієї влади на своїх землях. На щастя,
Барбаросса та його наступник Генріх VI не змогли вповні скористатися з
цієї можливості, оскільки поринули у справи Ломбардії та Сицилії.

Крім того, чехам дуже пощастило знайти в особі свого князя Пржемисла
Отакара І (1197-1230) талановитого правителя. Мистецтво урядування
допомогло йому використати боротьбу за німецький трон після смерті
Генріха VI на користь своєї держави та династії 1. Послаблення
королівської влади в Німеччині зміцнило позицію чеського князя серед
князів німецьких. Він правив величезною територією, яка переважала за
площею будь-яку з держав, що тоді формувалися в Німеччині. Усвідомлюючи,
що його країна є частиною імперії, він прагнув, як і інші великі князі,
скористатися з обставин, що склалися по смерті Генріха.

До того ж, Пржемисл мав в особі свого брата Владислава III
поплічника-однодумця, котрий не тільки відмовився на його користь від
богемського престолу, а й як маркграф Моравії продовжував віддано
підтримувати всі дії амбітного Пржемисла.

Починаючи з XII ст., доля чехів, словаків, поляків, хорватів і словенців
тісно пов’язана з долею Західної Європи, чиї взірці здебільшого надихали
й скеровували їхній суспільний, релігійний, літературний і культурний
поступ. Отже, слід було чекати, що політична організація цих держав
також зазнає впливу західних інституцій.

Політичному й соціальному розвитку чехів протягом XI-XII ст. перешкоджав
давній слов’янський принцип, за яким країна була своєрідним уділом
правлячого дому, всі члени якого мали право на участь в урядуванні нею.
Цей принцип призвів до поділу цих країн на дрібні князівства, які
поступово втратили відчуття спільних інтересів у єдиній державі.

Об’єктом дослідження є Чеське королівство періоду виникнення та
становлення.

Предметом дослідження є передумови виникнення Чеського Королівства, його
соціально-економічний та політичних розвиток, розквіт Чеського
Королівства за часів правління Карла IV тощо.

Завдання, виходячи із мети, ми ставили перед собою наступні:

висвітлити особливості утворення Чеського королівства;

охарактеризувати соціально-економічний та політичний розвиток Чеського
королівства;

дати аналіз особливостям правління та їх наслідкам для Чеського
Королівства.

Хронологічні рамки даного дослідження визначені темою курсової роботи і
охоплюють період від ІХ ст. (період формування) до XIV ст. (розквіту
королівства).

Джерельна база. Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідежння
є наявність максимального охоплення доступного кола джерел,
документальної бази та наукової літератури. Дані з цього питання можна
почерпнути з історіографічних праць та статей. В цих працях ми знаходимо
конкретний матеріал, яскраві факти, які розкривають особливості
утворення та становлення Чеського королівства.

Методологія дослідження обумовлює об’єктивний підхід і такі методи
дослідження як збирання інформації, аналіз документів, вивчення
статистичних, так і власне історичні методи – хронологічний, історичних
паралелей, ретроспективний. Все це дало змогу обєктивно висвітлити
проблематику досліджуваної теми.

Теоретична та практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при
підготовці відповідних тем з Всесвітньої історії.

Практичне застосування може знайти під час лекційних, семінарських,
консультативних занять у вузах, в процесі проходження студентами ріжного
роду фахових практик, в ході наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу,
шести розділів, висновків, списку використаної літератури, додатку.

Обсяг роботи становить 34 сторінки.

1. Утворення держави Пржемисловичів

У IX ст. слов’янське населення на території Чехії франкські джерела
називали “богемами ” їх поділяли на декілька племен: чехів, лужичан,
лемухів, літомерійців, пшованів, хорватів, дулібів. Саме тоді у цих
племен розпадається родовий лад і формуються феодальні відносини.
Внаслідок відмінностей у внутрішньому розвитку та впливу зовнішніх подій
відбувалася диференціація племінних об’єднань. Водночас відбувалося
об’єднання дрібних територіальних та етнічних утворень. Пржемисловичі —
князі племені чехів — поступово підкорили собі сусідні племена.
Виникнення чеської держави стало результатом досить тривалого процесу
взаємодії економічних, політичних і соціальних чинників [2, с.59].

До наших днів дійшли легенди про те, що плем’я чехів привів на терени
Центральної Європи “праотець Чех”, який побачив з пагорба Ржип красу
цієї землі й тому обрав тутешні краї для розселення одноплемінників.
Історичні хроніки повідомляють, що у 845 р. чотирнадцять чеських вождів
зі своїми дружинами прибули до Регенсбурга, щоб заприсягнутися королю
Східнофранкської держави. Цей акт супроводжувався прийняттям
християнства.

Першим з династії Пржемисловичів хроніки згадують у 872 р. князя
Боржівоя. У 885 р., намагаючись зміцнити свою владу, він прийняв від
архієпископа Мефодія християнство. У 895 р. Чеське князівство на чолі з
Спитичгнівом вийшло зі складу Великої Моравії і перейшло під
заступництво франкської династії Каролінгів. Саме в цей період, що
характеризувався посиленням чеського князя, зросло значення Празького
града як стратегічного та економічного центру.

Після доби нестабільності, викликаної чварами серед місцевих князів,
влада чеських правителів стабілізувалася, особливо за князювання Вацлава
(921—935). Він мусив воювати на два фронти — проти мадярських
загарбників і проти Саксонської династії, яка набирала силу, її
засновник, Генріх І (919-936), зламав опір, окремих князів і
можновладців Східнофранкської імперії. Насамперед він намагався
убезпечити східні кордони від мадярських наскоків. Завдяки успішному
походу проти чехів у 929 р., Генріх І домігся від Вацлава обіцянки на
вірність та зобов’язання сплачувати данину. Князь запроваджував у своїх
землях християнство, збирав податки, організовував збройні акції проти
непокірливих. Однак його честолюбні плани, а також політика у сфері
культури викликали невдоволення найближчого оточення. Врешті-решт
Вацлава підступно вбили змовники, яких найняв його рідний брат Болеслав.

Образ Вашіава як правителя набув певних героїчних і романтичних рис. В
очах нащадків він постав мучеником, про якого легенди розповідали як про
видатного християнського державця. Від XI ст. разом зі зростанням
могутності династії Пржемисловичів, чия влада ототожнювалася з більшою
частиною чеських земель, серед народу поширився культ князя як мудрого й
сильного фундатора чеської держави. Водночас Вашіав досить успішно
розв’язав проблему відносин Богемії з папою Римським і Священною
Римською імперією, що зміцнило авторитет Чехії у Європі.

Цієї політики намагалися дотримуватися й наступні правителі з династії
Пржемисловичів. Католицька церква проголосила Вацлава святим заступником
Чехії, а згодом канонізувала. Від XI ст. святовацлавська традиція
перетворюється на ключову складову чеської державницької ідеології, а
згодом і на символ чеського державного права взагалі. Через традицію
Святого Вацлава ідея земної держави трансформувалася пізніше в містичну
концепцію вічного “царства святого Вацлава “, увійшовши до свідомості
середньовічних чехів [4, с.103].

Наступний чеський князь — Болеслав І (935—967) — спершу намагався
скористатися з непевної ситуації на німецькому престолі, однак після
тривалого конфлікту з Оттоном І (936—973) визнав верховенство короля
(950). Болеслав чинив опір мадярській експансії. На річці Лех у Баварії
950 р. відбулася битва німецького війська з мадярами, в якій брав участь
і загін Болеслава. Унаслідок поразки мадяр їхній наступ углиб
Центральної Європи припинився.

У добу правління Болеслава І та його сина Болеслава II (976—999) держава
Пржемисловичів сягнула свого апогею. Вона охоплювала більшу частину
Моравії, значну частину Сілезії, Словацькі землі та Малопольщу. Болеслав
II, хоча й дістав прізвисько Побожний, цілеспрямовано посилював особисту
владу, безцеремонне усуваючи противників. У 995 р. за його наказом
винищили майже повністю останній незалежний рід Славників, які правили
Східною Чехією. Кривавої бані уникнув тільки один Славник — другий
празький єпископ Войтех (936-997), який вчасно виїхав з країни і знайшов
порятунок у саксонських королів, з котрими мав добрі стосунки. Проте
через два роки, під час місіонерського перебування в Пруссії, він був
убитий. Католицька церква згодом канонізувала Войтеха (Войцеха) як
святого. У польських землях культ Святого Войтеха поширився як культ
Вацлава у чехів.

Пржемисловичі в 50—80-ті роки XI ст. проводили активну зовнішню
політику. Вони ревно захищали власні права і для зміцнення влади вміло
використовували чвари у Священній Римській імперії, шукаючи вигідних
союзників. Так, зокрема, князь Вратіслав II (1061—1092) у боротьбі за
інвеституру між папою Григорієм VI та імператором Генріхом IV
(1056-1106) підтримав цісаря, завдяки чому на тривалий строк дістав не
тільки обширні землі в Мішні та Лужице, а й коронувався у Мотучі в 1085
р. Король Владислав II (1140-1173) також підтримував дружні зв’язки з
німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою з династії Штауфенів
(1152—1190). За послуги, надані німцям під час воєнної кампанії у
Північній Італії, він у 1158 р. здобув королівський титул, який став
спадковим [6, с.81].

Внутрішньополітичну ситуацію намагався поліпшити князь Бржетіслав. У
1039 р. він видав декрет, у якому кодифікував перші юридичні норми в
галузі цивільного та кримінального права. Стабілізації та зміцненню
влади Пржемисловичів мав сприяти його Спадковий статут, що з’явився
незадовго до смерті Бржетіслава (1055). Ним запроваджувався принцип
сеньйорату, згідно з яким трон завжди передавався найстаршому, хоч би
скільки він мав родичів. Інші члени династії діставали своєрідну
винагороду, в тому числі завдяки новоутвореним моравським уділам в
Оломоуці та Брно.

Проте наприкінці XI ст., після того як рід Пржемисловичів дуже розрісся,
на даний статут перестали зважати. Не зовсім вдалий поділ Моравії
перетворився на джерело численних інтриг. Особливо багато їх було в
першій чверті XII ст., згодом пристрасті трохи вгамувалися, однак у
1125-1172 рр. вибухнули знову. За такий короткий строк князівський трон
посідали вісім чоловік. У цей період певну роль у згаданих подіях
відіграв імператор Фрідріх І Барбаросса. Він передав Моравію, як
васальне володіння, Пржемисловичу Конраду Отті. Коли той у 1189-1191 рр.
обійняв празький престол, Моравія знову зблизилася з Чехією, проте
самостійність у межах держави Пржемисловичів вона зберігала тривалий
час.

Так, попри складне економічне становище та політичну нестабільність,
Чехія протягом трьох століть перетворилася на центр, потенційна сила
якого набагато виразніше виявилася вже в наступному столітті.

2. Чеське Королівство у XIII ст.

В європейських країнах у XIII ст. завершився процес розподілу праці та
формування товарного господарства. Характерними рисами економічного
розвитку цього періоду було розширення площ орної землі, налагодження
зовнішньоторговельних зв’язків, розвиток ремісництва та видобутку
корисних копалин, удосконалення грошової системи.

Трипільна та багатопільна системи землеробства створювали умови для
інтенсивнішого обробітку ґрунтів. Значне збільшення продукції сприяло
розвиткові міст, стимулювало феодалів до пошуку нових способів
збагачення. За цих умов панщина та натуральні повинності перетворилися
на грошову ренту. Перехід до грошової ренти в Центральній Європі
відбувався у XIII-XIV ст., на одне-два століття пізніше, ніж у Західній
Європі. У Чеських землях інтенсивне освоєння нових земель почалося з
середини XII ст. й тривало в ХШ ст. Відносно вигідні економічні умови,
сприятлива внутрішня та зовнішня ситуація піднесли Чехію в XIII ст. як
одну з провідних країн Центрально-Східної Європи [2, с.67].

Саме в цей важливий період чеським князем став Пржемисл І Отакар
(1197—1230), який уміло втручався в боротьбу за імперський трон і,
підтримуючи різних претендентів, кожен з яких нагороджував його, домігся
визнання королівського титулу для чеських правителів. У 1212 р. Пржемисл
І дістав у дарунок Золоту сицилійську буллу, що визнавала неподільність
чеської держави, право чеських феодалів обирати короля, право
інвеститури королем чеських єпископів і тільки мінімальні зобов’язання
чеських державців перед німецькими королями та імператорами.

Цей крок, крім іншого, провіщав зміни в політиці Пржемисловичів стосовно
папської курії взагалі. Попри тиск папи Інокентія III, який не бажав
посилення чеських королів, не погоджувався на створення Празького
архієпископства, втручався у стосунки Пржемисла І з чеською церквою,
Пржемисл І зробив усе, щоб вирішальне слово в заміщенні посад єпископів
залишалося за королем, який збирав податки з церковного майна.

Пржемисл І Отакар добре пам’ятав про родинні негаразди наприкінці
минулого століття й тому намагався усунути небезпеку суперечок за
досягнуті привілеї. Заручившись підтримкою Фрідріха II, він уже в 1216
р. обрав собі наступника — п’ятнадцятирічного сина Вацлава. Щоб це
рішення залишилося в силі, Вацлава коронували в 1228 р., ще за життя
батька.

Так з першої половини XIII ст. було скасовано принцип старшинства і
встановлено принцип примогенітури. Настав час розв’язати проблему
юридичного та політичного статусу церкви, що в період понтифікату
Інокентія III (1198— 1216) вдавалася до дедалі більшого тиску. Пржемисл
прагнув не погіршувати стосунки з папською курією, але й не міг
змиритися з перетворенням церкви на державу в державі. Тривалі
переговори завершилися компромісом: 5 квітня 1222р. церква дістала
великі привілеї. Перший договір між державою і церквою створював
передумови для визнання католицькою церквою пріоритету короля та її
всебічного розвитку. Церква ставала одним з цілком природних станів
середньовічного суспільства.

У 1241 р., коли монгольські орди вдерлися на територію Моравії, міста
Оломоуц, Брно та ін. героїчно витримали облогу. Монголам було завдано
рішучого удару, після чого вони покинули Моравію.

Безперечним є факт, що Пржемисл І Отакар зміцнив королівську владу,
заклавши міцний фундамент для честолюбної політики своїх наступників.
Вже його син — король Вацлав І (1230—1253) — дбав про розширення
кордонів держави Пржемисловичів.

Після смерті Вацлава І в 1253 р. його синові відкрився шлях на празький
престол. Зосередження влади в одних руках, до якого прагнув новий король
Пржемисл II Отакар (1253—1278), не викликало заперечень у Священній
Римській імперії [11, с.38].

У період міжцарів’я у Священній Римській імперії, за Пржемисла II,
посилилася боротьба Чехії за приєднання нових територій і вихід до
Середземного й Балтійського морів. У результаті протиборства з угорським
королем Белою IV Чехія завоювала Австрію, Штірію, Карінтію і Крайну й
дістала вихід до Адріатичного моря. Пржемисл II здійснив два походи на
північ Європи з метою добитися виходу до Балтійського моря.

Німецькі князі побоювались зміцнення Чеського королівства. Коли Пржемисл
II почав претендувати на імператорський трон, німецькі курфюрсти віддали
перевагу Рудольфу Габсбургу. Він відібрав у Чехії Австрію, Штірію,
Карінтію і приєднав ці землі до власних володінь. Під час війни, яку
Пржемисл, не маючи жодних шансів на перемогу, вів проти Рудольфа, 26
серпня 1278 р. його військо зазнало поразки, а сам король загинув. У
країні після загибелі Пржемисла II Отакара запанував хаос. Це дало змогу
дворянській опозиції виявити свою силу. Чеська шляхта, очолювана
єпископом Празьким, Тобіашем із Бехіне, прагнула захистити інтереси
чеської держави й династію Пржемисловичів. У 1282 р. земська управа, за
підтримки більшості дворянства, взяла у свої руки владу в країні. Після
п’яти років смути ситуація в країні нормалізувався. Шляхта обрала
королем Вацлава II і разом з ним виступила носієм державної влади.

Вацлав II (1283—1305), залишивши вищих дворян на головних земських
посадах, одночасно формував королівський уряд з фінансистів,
правознавців, економістів, церковників, фахівців із зовнішньої політики,
культури. Король, запровадивши державну монополію на видобуток срібла,
збільшив доходи скарбниці, а в 1300 р. видав правовий кодекс. Наприкінці
XIII ст. Вацлав II захопив польські землі й 1300 р. коронувався
польською короною. Але вже у 1305 р. Польща відокремилася від Чехії.

В 1305 р. Вацлав II помер, а його сімнадцятилітнього сина Вацлава НІ,
який правив усього один рік (1305—1306), убили в Оломоуці. Після цього
рід Пржемисловичів за чоловічою лінією перервався [10, с.44].

3. Соціально- економічний розвиток

У Х ст. в чеських землях зміцнюються феодальні відносини й різко зростає
кількість феодальна залежних селян. Князь вважався власником усіх
вільних земель, ґрунтів селян, які не потрапили в пряму залежність від
феодалів, церковних володінь, земель, наданих у тимчасове користування
своїм близьким. Незначна частина земель перебувала у власності громад і
окремих феодалів.

Таким чином, князь, очолюючи державу, був верховним володарем землі. Він
мав широкі привілеї: право на користування лісами, водами, корисними
копалинами, на будівництво замків, карбування монети.

Для управління державою князь мав адміністративний апарат і дружину. Він
керував країною через систему градів, за якими закріплювалися певні
території. Господарська організація спиралася на маєтки князя і
поселення, що виконували чітко визначені служби й ремісничі роботи.

Всі податки й повинності з часом перетворилися на феодальну ренту.
Вільні общинники ставали залежними — спочатку від князя, а згодом і від
інших феодалів. Основну масу феодальне залежних селян складали ті з них,
які передавались у спадок дідичами.

Селяни, які розорялися, мусили залишати свої ґрунти і оселятися на землі
феодала. За право користуватися землею селяни сплачували ренту феодалові
й виконували низку повинностей. Окремі селяни несли військову службу у
князя. Оскільки ця служба забирала багато сил і часу, селяни за борги
часто потрапляли у феодальну залежність [6, с.114].

В XI ст. відбувається диференціація і серед самих феодалів. Поступово
виникає прошарок вищої шляхти. Здебільшого — це вихідці з середовища
дружинників, які за службу князеві діставали землю з селянами. У нижчій
шляхті опинилися вільні вояки, які наділялися за службу королю або
великим шляхтичам дрібними володіннями. Унаслідок дарунків князя і
магнатів церква поступово перетворюється на значного землевласника.

Наприкінці XI ст. в чеському суспільстві сталися важливі зміни.
Заселяються вільні землі, підвищується культура їх обробітку, зростає
ефективність господарювання.

У XII ст., на відміну від попередніх часів, вільні землі вважалися
неабиякою цінністю, оскільки навіть невеликий маєток за рахунок праці
селян міг прогодувати феодала. У зв’язку з цим ті, хто служив князеві,
намагалися отримати від нього нові ґрунти. Князь зберігав верховне право
на землю і селян, які на ній працювали, проте з часом це право фактично
перетворилося на формальність.

У XII ст. в загальних рисах сформувалася васальна система як одна зі
складових більш індивідуалізованих прав, привілеїв та обов’язків. За ті
чи інші заслуги більшість представників шляхти, що зароджувалася,
діставали землю, на ній оселялись і засновували автономні володіння.

Оренда землі набувала більшого внормування, що сприяло виразнішому
визначенню васальних відносин (кріпосницької залежності), в які
потрапила більшість селян. Проте тривалий час у чеських землях стосунки
між князем і шляхтичами, залежними від нього, так само як і стосунки між
шляхтичами і простим людом, залишалися не врегульованими. Лише в 1189 р.
з’явився статут князя Конрада Отти, де гарантувалося право на володіння
чесно одержаними маєтностями й водночас формулювалися
загальнообов’язкові правила на випадок, коли б їх потрібно було
змінювати. Статут став визначальним етапом на шляху від самовільного
відчуження та невнормованої оренди до юридичного впорядкування нових
власницьких і соціальних відносин.

З появою феодальної власності на землю з’являється і феодальний
імунітет, за яким окремі права і функції центральної влади переходять до
власників землі. Спочатку імунітет дістала церква. Світський імунітет
поширюється з кінця XII ст. Великі землевласники поступово
перетворюються на самостійних можновладців [2, с.73].

У ХІІІ ст. розпочалася багата на події доба економічного розквіту
чеської середньовічної держави. Незважаючи на те, що географічне
положення чеських земель не сприяло господарському розвиткові й
тіснішому входженню в міжнародний ринок, економічний потенціал Чехії та
форми господарської діяльності зазнали відчутних змін.

Суто аграрний характер економіки переростав у аграрно-ремісницький.
Таким чином, припинилося відставання від розвиненіших регіонів Південної
та Західної Європи. Позитивну роль у цьому відіграли насамперед певні
технологічні й технічні новації в аграрному секторі.

Вирощування сільськогосподарських культур залишалося основним предметом
праці й джерелом, з якого селянин харчувався, оскільки система трипілля,
яка тоді переважала, гальмувала виробництво м’яса. Як правило, третина
угідь засівалася озиминою, ще третина — яровиною, а решта пустувала
протягом одного — двох років.

Підвищення врожайності забезпечили використання досконалішого плуга та
ефективніша культура землеробства. Не слід недооцінювати й той факт, що
юридичні норми, за якими, земля здавалася в оренду, стабілізувалися.

Статистика свідчить, що у ХІІІ ст. виробництво сільськогосподарської
продукції зросло принаймні у два рази порівняно з попереднім. Завдяки
цьому істотно підвищився рівень ринкових відносин, збільшився обіг у
торгівлі сільськогосподарською продукцією, що, своєю чергою, зумовлювало
подальше поглиблення поділу праці, сприяло розвиткові
несільськогосподарського виробництва й, нарешті, зростанню чисельності
населення [5, с.83].

Іншим важливим чинником, що мав далекосяжні економічні й політичні
наслідки, стало різке зростання видобутку й обробки коштовних металів,
насамперед срібла та золота. Попит на них викликав справжню срібну
(золоту) лихоманку. Ще в першій половині XII ст. з’явились багаті срібні
копальні на Чесько-Моравській височині, зокрема під Іглавою та
Гавличковим бродом. Через кілька десятиліть відкрилася дуже перспективна
копальня на Кутній Горі. Прибуток швидко збільшувався й невдовзі чеські
землі стали одним з найвідоміших європейських центрів з видобутку
дорогоцінних металів.

Третьою визначальною рисою соціально-економічного розвитку XIII ст.
стали істотні зміни у складі та густоті населення, в його структурі.

У 20-х роках XIII ст. великого розмаху набуває колонізація вільних
земель. Ситуацію змінила зовнішня, німецька, колонізація, яка в широкому
масштабі більш-менш систематично розпочалася в другій половині XIII ст.
її, безперечно, стимулював розвиток видобувної галузі, що відкривало
широкі перспективи для працевлаштування.

Німецька колонізація аж ніяк не була насильницькою, оскільки
здійснювалася за ціпком усвідомленою згодою правителя. Вона не
загрожувала обмеженням прав чи гнобленням корінного слов’янського
населення.

На відміну від інших регіонів, особливо на півночі Європи, куди німці
проникали тривалий час, кількома потоками, асимілюючи місцеву людність,
у чеських землях колонізація відбувалася інтенсивно, завершившись за
життя трьох-чотирьох поколінь. Уже протягом наступного століття
чужинський наплив ослаб і демографічна ситуація в Чехії стабілізувалася.

Звичайно, німецька колонізація не просто збільшила людність у досі
переважно незаселених районах — вона сприяла їхньому окультуренню. Таким
чином, з одного боку, зміцнювалися феодальні відносини, юридична
оформлюючись на основі емфітевтичного права, а з іншого — чеські землі
зазнавали урбанізації.

Емфітевтичне право, що формально гарантувало спадкову оренду маєтку та
землі, яка до нього належала, й точно окреслювало умови оренди (розмір
відповідних податків), передусім застосовувалося у новостворюваних
господарствах. Та невдовзі воно набуло загального характеру. В певному
сенсі нова юридична форма була вигідною для обох сторін, оскільки
усувала свавілля знаті та невпевненість кріпака, й водночас
забезпечувала панові регулярний прибуток, що раніше не мало правового
оформлення.

Основи стосунків правителя і шляхти заклав “Статут Конрада”.
Емфітевтичне право тепер визначало відносини між шляхтичем і його
кріпаком. Таким чином завершилося формування системи феодальних
відносин.

4. Особливості розвитку чеських міст

Зміни в сільському господарстві й торгівлі в другій половині XII — на
початку XIII ст. на чеських землях сприяли підвищенню ролі міст як
центрів торгового обміну й ремісничого виробництва.

До XII ст. центрами обміну товарів виступали поселення навколо фортець,
а також торгові села. У ХІІІ ст., поряд зі старовинними поселеннями
міського типу — Прагою, Оломоуцем, Брно — виникають перші справжні
міста, їх засновував насамперед король. Мешканці міст залишалися
підданими, але могли вільно пересуватися й розпоряджатися власним
майном. Вони будували міські стіни та укріплення. Міські привілеї
узаконювали становище міст як центрів ремесла й торгівлі.

.

T

?

?

U

a

u

N

°

?o8

?

a

??$??$

?Љ?Љ?a

?

`

b

A

???????$??$??????Закладення міст відбувалося на принципах приватного
підприємництва. Його здійснював локатор, який забезпечував прибуття
нових жителів, розподіл ділянок і будівництво. Локатори робили
попередній внесок королю або шляхтичу, на землі яких засновувалося
місто. Нові міста споруджувалися за певним принципом: від прямокутної
площі в центрі розходилися вулиці — у напрямі до стін і шляхів.

Міщани регулярно сплачували зі своїх ділянок королю чи великому шляхтичу
грошовий оброк. Окрім того, король одержував прибуток у вигляді штрафів,
здавання в оренду різних посад тощо. Таким чином, закладаючи нові міста
король і великі шляхтичі передовсім дбали про власний добробут. Разом з
тим у містах король убачав не тільки джерело постійних доходів, а й
опору корони на противагу свавіллю можновладців.

Король і феодали були заінтересовані в економічному розвої міст у своїх
володіннях. Проте їх не задовольняв відтік кріпаків з сіл до міст. Аби
запобігти цьому, вони підтримали переселення до міст іноземних
колоністів, головним чином з Німеччини. Такі міста вирізнялися серед
інших своїм юридичним статусом або привілеями. У Чехії поширювались
нюрнберзьке і магдебурзьке право, у Моравії — система привілеїв, що
виникла у Відні.

Міське право закріплювало за містами окремі привілеї. Право на
проведення регулярних ярмарків, монопольне право на виробництво і продаж
ремісничих виробів у певній окрузі; право обов’язкових складів і
торгівлі, яке зобов’язувало іноземних купців продавати у певний термін
свої товари при транзитному проїзді, тощо.

На першому етапі розвитку міст їхні жителі ще залежали від короля і
магнатів, на землях яких стояло дане місто. Водночас вони мали такий
рівень особистої і колективної свободи, який дав можливість їм
перетворитися на суспільну верству.

Спочатку містами керували представники володаря, здебільшого колишні
локатори. Але вже у другій половині ХІІІ ст. в містах виникли міські
ради, до складу яких обиралися багаті городяни. Велику роль у житті
міста відігравало загальне віче.

Серед жителів міст не існувало ані майнової, ані політичної рівності.
Той, хто володів у місті ділянкою землі й мав будинок, вважався
повноправним міщанином. Із середовища повноправних міщан незабаром
виділився вузький прошарок патриціату. Наприкінці ХІІІ ст. він був
здебільшого німецьким, що створювало помилкове уявлення про німецький
характер чеських міст. Патриціат зосередив у своїх руках великі
багатства, використовуючи доходи від оренди, стягування податків і
митних зборів, а також від самої колонізації. Це викликало заздрість
шляхти.

Найчисленнішим прошарком міщан були ремісники, більшість яких становили
чехи.

У першій половині XIII ст. в Чехії виникло двадцять міст. Та найбільше
їх з’явилося в другій половині XIII ст. — понад 120. Незабаром
королівські міста стали розрізняти за іменами засновників чи власників.
До королівських міст разом з Унічовим належали Опава (1224), Градец
Кралове (1225), Літомержице (1230), Старе Мєсто Празьке (1235), Брно
(1240), Іглава (1249), Оломоуц (1253), Чеське Будейовіце (1265), Кутна
Гора (1289), Пльзень (1295) та ін.

Заснуванню ряду міст у Чехії сприяв видобуток корисних копалин, зокрема
срібла. Наприкінці першої половини XIII ст. було відкрито багаті поклади
срібла в районі міст Іглави та Гавличків Брод. Моравія стала регіоном
інтенсивної міської колонізації. У другій половині XIII ст. срібну руду
знайшли і в інших областях Чехії. Протягом десятиліття виросла Кутна
Гора з численним населенням.

Жителі гірничих міст мали значну особисту й колективну свободу. Провід
тут перебував у руках кверків — підприємців, які фінансували видобуток
руди. Певну роль у цих містах відігравали королівські чиновники, які
стежили за видобутком і розподілом продукції: восьма частина срібла
належала королю, решту ділили кверк, власник землі та рудокопи, які
відразу продавали свою частину кверку. В 60-ті роки XIII ст. в Іглаві
створено “Кодекс гірничого права”, що став зразком для чеських і
моравських гірничих міст. Інший подібний кодекс укладено в 1300 р.

5. Політичне життя в Чехії на початку ХIV ст.

Після смерті Вацлава III (1306) боротьба за чеський трон не припинялася
аж до 1310 р. Чеська шляхта міцно тримала владу у власних руках,
підшукуючи кандидатуру на святовацлавський престол. У 1306 р. королем
проголошено Генріха Хорутанського (Карінтійського). Імператор Священної
Римської імперії Альбрехт Габсбург рушив з військом на Чехію, прагнучи
посадити на престол свого сина Рудольфа. Генріх мусив залишити престол,
королем обрали Рудольфа Габсбурга (1306—1308), який зобов’язався визнати
всі привілеї чеської держави і чеської шляхти. Після смерті Рудольфа, за
домовленістю з Альбрехтом, чеський престол мав посісти Фрідріх Красивий,
його другий син. Кандидатуру Фрідріха підтримували окремі пани й частина
патриціату, а також німецьке населення Праги. Противники австрійської
партії знову висунули кандидатуру Генріха Хорутанського, який був
одружений з сестрою покійного Вацлава III. Боротьба двох угруповань
доходила до кривавих сутичок. Нарешті Генріх Хорутанський (1307—1310)
сів на престол. Фрідріх Красивий, діставши солідний викуп, відмовився
від корони на користь суперника. Можновладці, які посадили на престол
Генріха, захоплювали королівські землі й маєтності. Дехто з них домігся
права на користування доходами з Кутногорських копалень, що зачіпало
інтереси німецького патриціату. Наступні події, зокрема загострення
конфлікту між патриціями і можновладцями, викликали невдоволення чеських
панів, які перейшли на бік австрійської партії. Генріха вигнали з
Празького замку, але незабаром він повернувся з німецьким військом, яке
пограбувало місто. Проти Генріха виникла змова [2].

Пани вирішили одружити Яна Люксембурга, сина німецького імператора
Генріха VII, з дочкою Вацлава II й посадити його на престол. Ян
Люксембург прийняв пропозицію і прибув до Праги, а Генріх Хорутанський
покинув Чехію. Ян Люксембург (1310—1346) видав панам грамоту, в якій
зобов’язувався не надавати жодних привілеїв, що обмежували б права і
вольності вищого духовенства та можновладців, котрим гарантував особисту
та майнову недоторканність. Чеське панство, діставши значні привілеї,
тим самим юридичне обмежило королівську владу. Король мусив скликати
сейм, аби дістати дозвіл на збирання податків. На сеймах керували велика
шляхта і вище духовенство. Король скликав також представників міст, щоб
домогтися від них додаткових коштів.

Серед чеської шляхти не було єдності. Група можновладців, очолювана
Генріхом з Липи, підтримувала короля. Інша група, під проводом Заїца з
Вальдека, орієнтувалася на королеву. Після низки сутичок, 23 квітня 1318
р. було досягнуто мирної угоди, згідно з якою усі вищі державні посади
король передавав великій шляхті. Таким чином влада панів зміцніла на
противагу владі королівській.

У 1320 р. Ян Люксембурзький покинув Чехію. Перебуваючи за кордоном, він
брав участь у європейській політиці й домігся приєднання до Чехії низки
нових земель. У 1322 р. його сестра Марія стала королевою Франції. Свого
сина Вацлава Ян одружив із сестрою Філіппа Валуа, майбутнього короля
Франції.

6. Чеська корона за правління Карла IV

Величезний вплив на історичний поступ Чехії здійснив син Яна
Люксембурзького — чеський король Карл. Період його правління ввійшов у
історію під назвою “золота доба “. На відміну від свого батька,
схильного до авантюризму, що майже все життя провів у походах, беручи
участь у нескінченних європейських війнах, витратив усі державні кошти й
мало не довів Богемію до банкрутства, Карл з самого початку
зарекомендував себе прагматичним і ощадливим державцем.

Перебуваючи на троні (1346—1378), Карл основну увагу приділяв вирішенню
внутрішньополітичних питань як у самій Чехії, так і у всій імперії.
Незважаючи на участь у численних сутичках і конфліктах, він ніколи не
вів справжніх війн, намагаючись розв’язувати проблеми дипломатичними
засобами, в тому числі завдяки цілеспрямованій шлюбній політиці [12,
с.94].

Ставши чеським королем, Карл запровадив цілу низку правових актів,
спрямованих на зміцнення своєї влади, повернув короні відторгнуті землі,
створив умови для наступу на панську олігархію. Головною становою опорою
корони король уважав церкосних феодалів. Він звільнив від податків
занедбані монастирі, а свою канцелярію комплектував з освічених, здібних
церковних ієрархів. Стимулюючи розвиток міст як центрів внутрішньої та
міжнародної торгівлі, Карл водночас прагнув не допустити їх перетворення
на самостійну політичну силу, постійно підтримуючи рівновагу між різними
міськими станами.

У своїй діяльності Карл спирався на потужну підтримку свого духівника та
вихователя, обраного в 1342 р. папою Римським — Клемента VI. Завдяки
папській буллі чеська католицька церква в 1344 р. дістала статус
самостійного архієпископства (з 973 р. вона підпорядковувалася
Майнцському архієпископству), до складу якого входили єпископства
Оломоуцьке та Літомишльське. Празьким архієпископом був призначений
високоосвічений політичний діяч, особистий друг короля — Арношт з
Пардубіце.

Після відлучення від католицької церкви імператора Людовіка Баварського
та його детронації, папа Клемент VI сприяв обранню (липень 1346 р.)
чеського короля імператором Священної Римської імперії під ім’ям Карпа
IV (коронований у 1355р.). Тісні контакти Карла з церковними феодалами,
папрю та католицьким кліром дали підстави його суперникам називати
монарха “попівським королем “. Водночас, будучи ставлеником папи, Карл
ніколи не виступав провідником його політики на континенті, а
використовував союз із курією у власних політичних цілях.

Священна Римська імперія германської нації на початку XIV ст. являла
собою сукупність роздроблених і позбавлених внутрішньої єдності
територій, ядро яких складали старо-німецькі землі, а також великі
області за Ельбою та вздовж Дунаю, понівечені в ході колонізації.
Формально до неї належали держави Північної Італії і Тоскани та
Королівство Чехія. Зовнішні й внутрішні кордони імперії постійно
змінювалися під час воєн або після династичних шлюбів. За цих умов Карл
як імператор мусив піклуватися не про абсолютну владу, а про визнання
особистого авторитету, який, на його думку, мав спиратися на могутність
Чеського королівства. Карл IV вирішив перетворити Чехію на центр
імперії.

Кодифікацію правових норм устрою Священної Римської імперії Карл
здійснив у “Золотій буллі” (1356). Вона залишалася ядром імперського
законодавства (до скасування в 1806 р.) і ставила Чеське королівство у
привілейоване становище. Булла підтверджувала, що імператора мала
обирати спеціальна колегія у складі семи князів-курфюрстів: трьох
церковних (архієпископи Майнський, Кельнський, Рейнський) та чотирьох
світських (король Чеський, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський,
маркграф Бранденбурзький). Вибори відбувалися з ініціативи архієпископа
Майнського у Франкфурті-на-Майні простою більшістю голосів. Згода папи
Римського вимагалася тільки при коронації імператора. Документ
закріплював нові князівські привілеї: право на вищий суд, право на
видобуток корисних копалин, карбування монет, збирання мита і податків.

“Золота булла “підтверджувала свободу обрання чеського короля в Чеському
сеймі у випадку припинення династії, а імператор не міг самостійно
призначати чеського короля або змінювати статус Чеського королівства.
Йому надавалося право лише затверджувати вже обраного монарха. Підданих
Чеського королівства мав судити тільки чеський суд. Чеський король міг
придбати землі та маєтності в будь-якій частині імперії, тоді як інші
курфюрсти, обрані імператорами, не мали права на придбання в Чехії
майна.

За таку спрямованість політики окремі сучасники закидали Кардові IV, що
“для чехів він був рідним батьком, а для німців — вітчимом”. Насправді
причини такого курсу були набагато глибшими.

Особлива увага до Чехії (богемоцентризм) як політичного центру імперії
виявилася в намаганні Карла IV підвищити статус Праги. За його правління
це місто вважалося не тільки столицею земель Чеської корони, а й центром
архієпископства і резиденцією імператора.

В чотирнадцяти спеціальних грамотах (1348) Карл визначав місце Чехії в
імперії і підтверджував права, свободи та привілеї чеських королів. У
документах визначалися території, що належали до “земель Чеської
корони”: Чехія, Моравія, сілезькі князівства, Верхня і Нижня Лужиця. До
складу своєї держави Карл включив також Люксембург та маркграфство
Бранденбург. У кожній із цих земель існував власний сейм, а рішення
Чеського сейму мали обов’язковий характер для шляхти інших земель
Чеської корони. Водночас сейм кожної землі мав право висловлюватися
стосовно політики й особи монарха, вирішувати внутрішні питання, проте
не мав права вести самостійну зовнішню політику.

Проводячи курс, спрямований на зміцнення центральної влади, Карл
використовував суперечності всередині шляхетського стану. Однак для
того, щоб остаточно приборкати панську олігархію, він заходився
розробляти загально-чеський законник, відомий як “Мajestas Саrolina”
(“Велична Кароліна”). У 109 пунктах цього кодексу правових звичаїв і
норм регламентувалися економічні та правові відносини між королівською
владою і підданими Чеської корони. Однак на Генеральному сеймі 1355 р.
велика шляхта — прихильниця “неписаного права” — провалила прийняття
нового кодексу. В проекті законника прагнення Карла остаточно
централізувати владу зайшли надто далеко, тоді як історичні умови для їх
здійснення ще не визріли.

Політика Карла IV сприяла економічному зміцненню Чехії. В цей період тут
активно розвиваються хліборобство, тваринництво, вирощування хмелю,
зростають обсяги видобутку корисних копалин тощо. Влада забезпечувала
стабільне функціонування річкових та наземних шляхів сполучення.

Особливу увагу Карл IV приділяв розвиткові освіти, науки та культури,
вважаючи їх вагомою політичною противагою зазіханням шляхти на владу.
Саме знання й освіченість (сам Карл володів п’ятьма мовами), на його
думку, створювали міцні підвалини не тільки для системи управління
суспільством, а й для процвітання чеських земель узагалі. У 1348 р. в
Празі був заснований університет — перший у Священній Римській імперії.
Все це вело до того, що католицька церква втрачала монополію на освіту,
яка відтепер ставала доступною і для світських осіб. Університет від
самого початку свого функціонування вирізнявся певною демократичністю, а
відносна свобода академічних дискусій сприяла розвиткові передових ідей,
формуванню у людській свідомості критичного ставлення до навколишнього
світу.

До Празького університету запрошувалися провідні європейські вчені,
завдяки чому тут не тільки викладалися навчальні предмети, а й виникло
підґрунтя для проведення досліджень у галузі точних і природничих наук:
астрономії, математики, медицини. Підвищився рівень шкільної освіти.
Тільки в Празі налічувалось 25 шкіл. Школи існували в кожному
королівському місті. Карл IV піклувався про розвиток мистецтва,
літератури та музики, зібравши в Чехії кращі культурні сили Європи.

За сприяння монарха розвивалося красне письменство, особливо історична
проза. Так, для написання історичних хронік імператор особисто добирав
літераторів і складав план твору: до хроніки Беніша Крабіце і Пржібіка
Пулкави він додав “Святовацлавську легенду” та власну “Автобіографію”.

За правління Карла IV у Празі було побудовано нові собори, палаци та
мости через Влтаву. В чеських землях розвивалися музика й театр. Значні
здобутки були у книговидавничій справі та інших сферах культурної
діяльності.

Таким чином, за часів правління Карла IV Чехія сягнула вершини своєї
могутності. Однак у багатогранній діяльності імператора були не тільки
позитивні моменти. Вже у 60-х роках XIV ст. помітним стає гальмування
економічного розвитку чеських земель, причиною якого були об’єктивні
закономірності, притаманні феодальному способу виробництва. Наприкінці
правління Карла IV в країні загострилися соціальні суперечності.
Імператор був надзвичайно обдарованою людиною, високоосвіченим, розумним
політиком, проте йому, як і іншим середньовічним володарям, були
притаманні підступництво, віроломство й цинізм. До останніх днів життя
вищим законом для нього залишалися державні та династичні інтереси,
заради яких він був готовий на все.

Карл IV був добре підготовлений до тих важких завдань, що постали перед
ним. Після смерті батька та своєї коронації Карл не гаяв часу і
заходився готувати похід проти Людовіка IV. Однак у розпал кризи він
дізнався про раптову смерть свого баварського суперника від апоплексії
під час полювання на ведмедів.

Становище Карла значно поліпшилось, оскільки тепер він міг цілком
справедливо заявити свої права на те, щоб стати законним королем. Карл
виявив неабиякий дипломатичний хист, здолавши так багато труднощів на
шляху до остаточного визнання його королем Німецьким і Римським.

Карлове правління Німеччиною також відрізнялося своїми мирними методами.
Він був надто реалістичним державцем, аби не помітити, що розпад імперії
на незалежні князівства зайшов надто далеко, і що відновити єдність
силою зброї вже неможливо.

Він використав свою королівську владу для того, щоб зупинити збройні
сутички між землями та містами, і спонукав до укладення мирних угод, так
званих Landfriede (дослівно «земельний мир» (нім.), тобто мир
громадський), для всієї імперії або для різних її частин. У такий спосіб
він примусив різні верстви своїх підданих пам’ятати, що вони належать до
одного політичного цілого, та про те, що є все ж таки центральна влада,
якій необхідно коритися.

У своїй італійській політиці він не бажав наслідувати приклад ані свого
діда Генріха VII, ані Людовіка IV. Його єдиною метою було отримати
імператорський титул коронуванням у Римі й примусити численні політичні
утворення визнати владу імператора присягою та сплатою імперського
податку.

Скориставшись зі свого дипломатичного хисту, Карл просувався далі на
південь, приймаючи присягу правлячої верхівки міст і збираючи імперські
податки. Він навіть привернув на свій бік Флоренцію, найзапеклішого
ворога імператорської влади, і зібрав з цього міста величезну суму
грошей.

Римський похід Карла дав йому те, чого він прагнув, — імператорський
титул і відновлення його влади над імперською Італією без боротьби. Хоч
Карл і віддав папі всі традиційні почесті, визнавши зверхність церковної
влади, він був неготовий слідувати порадам папістів щодо розширення
Папської держави й подальшого приборкання Вісконті.

Висновки

У IX ст. слов’янське населення на території Чехії франкські джерела
називали “богемами ” їх поділяли на декілька племен: чехів, лужичан,
лемухів, літомерійців, пшованів, хорватів, дулібів. Саме тоді у цих
племен розпадається родовий лад і формуються феодальні відносини.
Пржемисловичі — князі племені чехів — поступово підкорили собі сусідні
племена. Виникнення чеської держави стало результатом досить тривалого
процесу взаємодії економічних, політичних і соціальних чинників.

Першим з династії Пржемисловичів хроніки згадують у 872 р. князя
Боржівоя. У 885 р., намагаючись зміцнити свою владу, він прийняв від
архієпископа Мефодія християнство. У 895 р. Чеське князівство на чолі з
Спитичгнівом вийшло зі складу Великої Моравії і перейшло під
заступництво франкської династії Каролінгів. Саме в цей період, що
характеризувався посиленням чеського князя, зросло значення Празького
града як стратегічного та економічного центру.

Після доби нестабільності, викликаної чварами серед місцевих князів,
влада чеських правителів стабілізувалася, особливо за князювання Вацлава
(921—935). Князь запроваджував у своїх землях християнство, збирав
податки, організовував збройні акції проти непокірливих. Однак його
честолюбні плани, а також політика у сфері культури викликали
невдоволення найближчого оточення. Врешті-решт Вацлава підступно вбили
змовники, яких найняв його рідний брат Болеслав.

Образ Вашіава як правителя набув певних героїчних і романтичних рис. В
очах нащадків він постав мучеником, про якого легенди розповідали як про
видатного християнського державця. Від XI ст. разом зі зростанням
могутності династії Пржемисловичів, чия влада ототожнювалася з більшою
частиною чеських земель, серед народу поширився культ князя як мудрого й
сильного фундатора чеської держави. Наступний чеський князь — Болеслав І
(935—967) — спершу намагався скористатися з непевної ситуації на
німецькому престолі, однак після тривалого конфлікту з Оттоном І
(936—973) визнав верховенство короля (950). Болеслав чинив опір
мадярській експансії. У добу правління Болеслава І та його сина
Болеслава II (976—999) держава Пржемисловичів сягнула свого апогею. Вона
охоплювала більшу частину Моравії, значну частину Сілезії, Словацькі
землі та Малопольщу. Болеслав II, хоча й дістав прізвисько Побожний,
цілеспрямовано посилював особисту владу, безцеремонне усуваючи
противників. Пржемисловичі в 50—80-ті роки XI ст. проводили активну
зовнішню політику. Вони ревно захищали власні права і для зміцнення
влади вміло використовували чвари у Священній Римській імперії, шукаючи
вигідних союзників. У Х ст. в чеських землях зміцнюються феодальні
відносини й різко зростає кількість феодальна залежних селян. Князь
вважався власником усіх вільних земель, ґрунтів селян, які не потрапили
в пряму залежність від феодалів, церковних володінь, земель, наданих у
тимчасове користування своїм близьким. Незначна частина земель
перебувала у власності громад і окремих феодалів.

Наприкінці XI ст. в чеському суспільстві сталися важливі зміни.
Заселяються вільні землі, підвищується культура їх обробітку, зростає
ефективність господарювання.

У ХІІІ ст. розпочалася багата на події доба економічного розквіту
чеської середньовічної держави. Незважаючи на те, що географічне
положення чеських земель не сприяло господарському розвиткові й
тіснішому входженню в міжнародний ринок, економічний потенціал Чехії та
форми господарської діяльності зазнали відчутних змін.

У 20-х роках XIII ст. великого розмаху набуває колонізація вільних
земель. Ситуацію змінила зовнішня, німецька, колонізація, яка в широкому
масштабі більш-менш систематично розпочалася в другій половині XIII ст.
її, безперечно, стимулював розвиток видобувної галузі, що відкривало
широкі перспективи для працевлаштування.

Зміни в сільському господарстві й торгівлі в другій половині XII — на
початку XIII ст. на чеських землях сприяли підвищенню ролі міст як
центрів торгового обміну й ремісничого виробництва.

Після смерті Вацлава III (1306) боротьба за чеський трон не припинялася
аж до 1310 р. Чеська шляхта міцно тримала владу у власних руках,
підшукуючи кандидатуру на святовацлавський престол. Величезний вплив на
історичний поступ Чехії здійснив син Яна Люксембурзького — чеський
король Карл. Період його правління ввійшов у історію під назвою “золота
доба “. На відміну від свого батька, схильного до авантюризму, що майже
все життя провів у походах, беручи участь у нескінченних європейських
війнах, витратив усі державні кошти й мало не довів Богемію до
банкрутства, Карл з самого початку зарекомендував себе прагматичним і
ощадливим державцем.

Перебуваючи на троні (1346—1378), Карл основну увагу приділяв вирішенню
внутрішньополітичних питань як у самій Чехії, так і у всій імперії.
Ставши чеським королем, Карл запровадив цілу низку правових актів,
спрямованих на зміцнення своєї влади, повернув короні відторгнуті землі,
створив умови для наступу на панську олігархію. Головною становою опорою
корони король уважав церкосних феодалів. Він звільнив від податків
занедбані монастирі, а свою канцелярію комплектував з освічених, здібних
церковних ієрархів. Стимулюючи розвиток міст як центрів внутрішньої та
міжнародної торгівлі, Карл водночас прагнув не допустити їх перетворення
на самостійну політичну силу, постійно підтримуючи рівновагу між різними
міськими станами.

У своїй діяльності Карл спирався на потужну підтримку свого духівника та
вихователя, обраного в 1342 р. папою Римським — Клемента VI.

Список використаної літератури

Гуса В. История Чехословакии. – Прага, 1983.

Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000

История Чехии. – М., 1997

История южных и западных славян, тт. 1–2. М., 1988

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст.) Курс
лекцій: навч. посібник. – К., 2002.

Козьма Пражский. Чешская хроника. = Москва, 1992.

Краткая история Чехословакии с древнейших времен до наших дней. – М.,
1988

Краткая история Чехословакии. – М.,1988.

Краткая история Чехословакии: С древнейших Бремен до наших дней. Москва,
1988.

Лаптева Л. П. История Чехии периода феодализма (V в. — 1648). Москва,
1993.

Лаптева Л.П. Письменные источники по истории Чехии периода
феодализма. – М., 1985.

Лесны И. О сильных мира сего / Пер. с чеш. и вступит, статья
Н. Я. Купцовой. – М., 1990.

Лившиц Г.М. Реформационные движения в Чехии и Германии. – Минск,
1988.

Мацек Й. Гуситское революционное движение. – М., 1954.

Мельников Г.П. Культура зарубежных славянских народов. – М.: Интерпракс,
1994

Очерки истории культуры славян. – М., 1996

Сказанья о начале чешского государства в древнерусской письменности.
Москва, 1970.

Тржештик Д., Достал Б. Великая Моравия и зарождение чешского государства
// Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне
VI—XII вв.). Москва, 1991.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1987. Т.
1.

Хроповский Б. Славяне. Историческое, политическое и культурныє развитие.
Прага, 1988.

Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст. Курс лекцій.
– К.: “Либідь”, 1996. – 416 с.

Додаток

Чехія та Словаччина в X—XIII ст. [6]

1 — землі Чеського (Празького) князівства Пржемисловичів до 967 р. (за
Болеслава І); 2 — землі Либицького (Зличанського) князівства
Славниковичів, об’єднані з Празьким князівством наприкінці X ст.; З —
кордони Чеського королівства у XII ст.; 4 — територія, приєднана до
Чехії в період правління Пржемисла II Отокара (1253-1278); 5 — напрям
походів монголо-татарів у XIII ст.; 6 — кордони Чеського королівства,
об’єднаного з Польським королівством у 1300—1306 рр.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020