.

Сакральна архітектура Коломийщини та прилеглих територій (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
92 2464
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Сакральна архітектура Коломийщини

та прилеглих територій»

ПЛАН

Вступ

1. Церковна архітектура Гуцульського краю

2. Дерев’яна церковна архітектура Прикарпатської Русі

3. Художньо-конструктивні ознаки храмових будівель нашого регіону

4. Сакральна архітектура малих форм

5. Благовіщенська церква в Коломиї – яскравий взірець сакральної
архітектури Коломийщини

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена тим, що духовне життя відігравало
важливе значення в житті нашого народу, тому сакральна архітектура несе
в собі відголоси цього духовного життя.

Сакральна архітектура (з латин. sасег – священний) – галузь архітектури,
споруди релігійного культу або їх комплексу. Особливість сакральної
архітектури – в Ії органічній композиції та структурі, пронизаній ідей.
змістом релігії, що через архітектуру впливає на віруючих і формує в них
релігійні настрої та почуття. Сакральна архітектура має досконалі
естетичні елементи та символи духовної дійсності, які дають людині віру,
поєднують Ії з Богом. На території України вона постала із
запровадженням християнства.

В Київській Русі сакральна  архітектура була під впливом
візантійсько-романського стилю, який домінував у православному
церковному будівництві в наступні віки. Галицько-Волинський літопис
повідомляє про церкву св. Симеона у Шумську у 1233 р.

Церкви клали завжди на найкращому і найвищому місці. Саме спорудження
храму згодом переросло в справжнє дійство. Тому художники й теслярі
втілили високі мистецькі уподобання народу у живописі та різьбі.

Тому зберігши церкву, капличку, хрест ми збережемо не тільки пам’ятки
майстерності, але й свою національну пам’ять. Це звичайно вимагає
постійної уваги, адже бережливе ставлення вимагає усе: стародавні
будівлі, іконографії, документ імена та могили. При всіх труднощах треба
знати й цінувати працю батьків та пращурів.

Вважаю, що ведення наукових досліджень – це також певна справа зберегти
культуру, донести її до людей. Зберегти зв’язок з минулим ми будемо мати
майбутнє. Це є одним із завдань, які переслідує цей реферат.

Мета дослідження вивчити конструкцію та теми сакральної
архітектурної спадщини Коломийщини та прилеглих територій, як окремої
відмінності групи храмових будівель, що має свої відмінності і водночас
перебуває в синтезі з іншими групами.

Предметом даного дослідження є сакральна архітектура Коломийщини та
прилеглих територій: дерев’яні церкви, дзвіниці, каплиці, придорожні
хрести.

Основним методом дослідження є аналіз цінних дерев’яних культових
пам’яток, статистичних видань, періодики, етнографічних нарисів,
матеріалів з архівів.

1. Церковна архітектура Гуцульського краю

Можна припустити, що деревообробництво було однією з найважливіших
галузей. Воно об’єднувало такі ремесла як теслярство, боднарстов,
різьбярство та ін. Теслярі зводили укріплення й мости, княжі і
дворянські будинки.

У XV – XVIII ст. покутські теслярі зводили з дерева не тільки житло, а й
церкви, оздоровлюючи профілюванням, рідше різьбленням, відповідні
елементи конструкції.

Боднарство переважало у Коломиї, Печеніжині, Ланчині.

Майже в усіх місцях краю працювали столярі. Вони для церков створювали
необхідне обладнання від карсака іконостаса і лав до таких невеликих як
тетраподи, аналої тощо.

В 1589-1616 рр. споруджено в м. Коломиї (помилкова назва Благовіщинська)
церкву. Згідно з джерелами сталося це 1587 р. за композиційними
ознаками, належить вона до хрещатих у плані, утворених перетином
прямокутників.

В церковній архітектурі нашого регіону постійно повторюється традиційний
тип тризубного та п’ятизубного хрещатого храмів. Проте народні майстри
завжди наділяли свої витвори самобутніми, неповторними рисами. З великим
мистецьким хистом і фантазією вони щораз по-різному застосовували
архітектурно-конструктивні деталі, міняли пропорції обсягів [10, c.59].

Стародавні церкви на Гуцульщині – це оригінальні твори народного
зодчества, поширеного на Україні в XVІІ – XVIII ст. В умовах польсько
шляхетської агресії будувалися православні церкви як вияв боротьби з
католицизмом та унією переважно за кошти селян і міщан. Талановиті
народні майстри нераз жорстоко переслідувалися як польськими, так і
покатоличеними українськими міщанами.

Тому деревяні церки Покуття становлять не лише велику мистецьку
вартість, але й історичну, вони повязані з класовою і народно-визвольною
боротьбою трудящих мас.

Міркувати про первісний стан споруди не важко, бо за свою історію не
зазнала суттєвих змін. За свідченням Ю. Целевича, пережила вона дві
реставрації – 1648 і 1767. 1845 церкву було перебудовано. Під чс
перебудови дещо змінилося. Є відомолсті, що починаючи з 1610 поруч з
церквою почали засновувати монастир приналежний до Скиту Манявського: “…
коло половини ХІІ ст. пішли по волі своїх основателів взавідательство
Скиту іще два інші на Покутті ново заношені монастирі в Товмачику і в
Коломиї…”

Поруч Спаської Церкви 1587 збудовано Дзвіницю. Двоярусна споруда, нижня
частина котрої виконана в зруб, а верхня – каркасна. Квадратний зруб
закінчується на рівні широкого піддаша, а верхня каркасна частина
представляє ярус голосників.

Покутська народна архітектура здатна відзначитися високим мистецтвом і
своєрідністю. Стильові ознаки її найяскравіше виступають у кільтових
спорудах, переважно в деревяних храмах. Хоч українському народу був
чужий релігійний фанатизм, талановиті майстри минулого найбільшою мірою
виявляли свою любов до прекрасного саме в будівництві та оздобленні
культових споруд. Адже в феодальні часи релігія була панівною
ідеологією, і коджна справа освячувалась або засуджувалась церквою. Крім
того церква була чи не єдиним місцем спілкування людей.

Старовинні церковні будови Гуцульщини – цінні пам’ятки дерев’яної
архітектури. В цих культових спорудах віддзеркалюються різні види
образотворчого мистецтва – різьба по дереву, живопис, зокрема настійні
розписи, виконані з надзвичайною майстерністю народними талановитими
умільцями [10].

На основі описів церковних візитаторів з 1753-1756 рр. встановлено
понад 60 покутських церков. Усі вони були побудовані в XVІ – середині
XVIII ст. з дерева і відзначалися високими архітектурними формами.
Візитатори виділяють кілька видів сакральної деревяної архітектури. Це,
перщш за все, – трибанні церкви (Стопчатів, Молодятин, Березів Нижній,
Березів Горішній, Текуча, Печеніжин, Люча та ін.) будови яких сягають
початків XVІI і навіть XVІ ст. Про церкву в с. Акрешорах записано, що
вона “побудована в 1738 р.”, а в Старих Кутах побудова церкви позначена
1749 р.

Однокупольні церкви згадуються в описах 1753-1757 рр. в Старих Кутах,
Марківцях, Пасічній, Биткові, Делятині, Космачі та інших населених
пунктах не лише на Покутті, але й на Гуцульщині та Буковині. І всі вони
як і трибанні були покриті ґонтами.

Згадуються також церкви у вигляді шоп, кімнат. Так, дерев’яна церква
Василія – “у вигляді шопи” в с. Олешеві Тлумацького р-н.; дерев’яна
церква Михайла – “у вигляді шопи” в с. Жукотині Коломийського р-н.; в с.
Рожнові церква Михайла – “давня, побудована у вигляді шопи, а коли, ким
– не пам’ятають” (очевидно церкви побудовані значно раніше, приблизно в
XVІІ ст.); у с. Гончарів та с. Велика Кам’янка – “церкви дерев’яні у
вигляді кімнати без хреста і копули” (збудовано давно).

Саме покутські теслі протягом XV – XVIII ст. створили яскраву і
самобутню школу народного дерев’яного будівництва. Дерев’яні храми
побудовані на покутті, відзначаються своїми архітектурно-конструктивними
формами і оригінальними деталями декору і особливою гармонією пропорцій.
В цих будівлях втілено високі ідеали та мистецькі уподобання народу
[15].

Викликає захоплення церква св. Михайла, побудована з “різаного дерева”
в с. Печеніжині, а також передміська печеніжиньська церква Воскресіння.
Цінними пам’ятником дерев’яної архітектури XVIII ст. є церква Богородиці
у Ворохті, розташована в мальовничій гірській місцевості. Вона
відзначається найдосконалішими пропорціями і надзвичайно гармонійними
формами. Зовнішнім виглядом вона нагадує церкву в с. Ясиня Рахівського
р-н. – з центральним і східним зрубами, які зберігають ще просту
чотирискатну форму покуття.

2. Дерев’яна церковна архітектура Прикарпатської Русі

Залежно від географічного положення та історичних умов ці племінні групи
то більшою, то меншою мірою зберігали свою самобутність і ті расові
особливості, що споріднюють їх з Великою й Малою Руссю.

В іншому місці вже зазначалося (т.1, с.336-337), що найбільша
самобутність на Карпатах заціліла ще в глухих гірських оселиськах, які,
з одного боку, убезпечені від нівеляційного тертя із західними сусідами,
а з другого – заховані також від заповзятливих латинізаторів і
мадяризаторів Львова, Відня та Будапешта. Особливо це стосується
дерев’яного церковного будівництва. Муровані храми ставили тільки в
містах та ще в багатих містечках, дуже відкритих впливові католицьких
форм, тим-то й не дивно, що в цій галузі на Карпатах не було вироблено
якихось несподівано нових і досконалих типів.

російській півночі, так і тут; люд мало або зовсім не зважав на вимоги
далеких духовних властей і цілковито віддавався своєму внутрішньому
чуттю, що привело його до творінь високохудожніх і прекрасних. У них
Прикарпатська Русь промовила власне слово, невідоме ні півночі, ні
півдню Росії1.

До першого поділу Польщі, що стався 1772 року, Галичина становила таку
саму провінцію польського королівства, якою була й Україна. Завдяки
племінній спорідненості й великій близькості – подекуди майже тотожності
– мови, обидва ці краї зливалися, по суті, в один, і цілком природно, що
й будівництво Карпатської Русі повинне було мати багато спільного з
будівництвом Русі Дніпровської.

Проте, хоч які подібні основні способи дерев’яного церковного
будівництва на Русі Київській і Галицькій, ця остання виробила свої
особливі форми, до того ж форми щонайсамобутніші.

Тимчасом як церкви Наддніпрянщини зберегли від свого питомого типу самий
тільки первісний план, систему будування й здійняті вгору громаддя своїх
пірамідальних завершень, а вигляд їх набув виразної ознаки стилю бароко,
– церкви глухих гірських оселиськ на Карпатах заховали подобу, що
пересвідчує в їхній старожитності. Примітивності й глибокій архаїчності
цих дивовижних витворів народного мистецтва якось мимоволі віриш.

Руська людність давнього Галицького князівства, становлячи гілку
малоруського плем’я, поділяється на кілька груп, що різняться одна від
одної деякими особливостями в характері, звичаях, говірці й одязі. У
західній частині нинішньої Галичини живуть лемки, мистецтво яких через
сусідство зі слов’янами неруського плем’я – словаками та поляками –
втратило яскраве самобутнє забарвлення. Південно-східну частину Галичини
населяють гуцули. Щільно прилягаючи до російського Поділля, Гуцульщина
дуже близька у своїх дерев’яних храмах до типів, поширених у межах
теперішньої Подільської губернії, і тут так само, як і на російському
Поділлі, дається взнаки вплив польського бароко [21, c.10-11].

Третя група галицько-руського плем’я осіла в горах південної Галичини –
це так звані бойки. На Бойківщині південно-руське дерев’яне будівництво
досягло свого найпишнішого розквіту, і тут-таки постали ті подиву-гідні
храми-казки, які можна порівняти хіба що з їхніми північними братами –
храмами-богатирями російської півночі. Зрештою, в окрему, четверту групу
слід виділити населення центральної й північної Галичини, де сформувався
свій храмовий тип.

бойківського типу в тип лемківський, а ще далі, на захід – перетворення
лемківського в сілезький.

Тип давнього буковинського дерев’яного храму відмінний од галицьких, а
пізніші – витримані в стилі, звичайному на Гуцульщині. Серед гуцулів є
цілі родини, зайняті тільки будуванням храмів, причому технічні знання в
них часто переходять від батька до сина протягом цілої низки поколінь.
Завдяки цьому в них живі ще традиції, і дотепер вони споруджують у
своєму народному стилі храми по всьому галицькому Поділлі та на
Буковині. Що ж до Угорської Русі, то останнім часом мадяризація
заподіяла тут такі спустошення, що давній угро-руський храмовий тип зник
чи не остаточно.

прирубу зі сходу й невеликого прямокутного прирубу із заходу для
притвору. Дзвіниця звичайно стоїть окремо,а іноді вона надбудована над
притвором. Усі ці церкви обшиті знадвору шалівкою, а всередині зруб не
прикритий нічим. Стелі – дощані, то рівні, то вигнуті на кшталт
коробового склепіння. Сам зруб виконано за допомогою системи вінців.
Таких церков особливо багато збереглося у Верхній Силезії, яка до
порівняно недавнього піднесення там фабричної промисловості була
найглухішим закутком Німеччини, що спинився на побутових формах ледь не
часів середньовіччя [22, c.39].

Тип лемківської церкви, по суті, небагато чим різниться від силезької і,
скажімо, церква з села Дубецького могла б вільно стояти не на
Лемківщині, а в Силезії. Деяке відхилення од звичайного
познансько-силезького типу ми бачимо в церкві села Чорного поблизу
Горлиць, побудованої 1772 року. Загальний вигляд церкви завдяки
нашаруванню четвериків над центральною і вівтарною частинами храму надає
їй більшої спорідненості з церквами Наддніпрянщини, ніж Силезії, і
тільки її дзвіниця-вежа витримана в стилі силезьких, дуже звужується
догори.

Трохи відмінний характер має інша лемківська церква – у селі Грабі
Ясельського повіту. Стоячи на самій межі з Угорською Руссю, вона
становить собою ніби поєднання силезького типу з мадярським бароко, що
виявилося в незвичайній вигадливості бань.

Коли в’їжджаєш з російського Поділля в Поділля галицьке, то майже не
помічаєш відмінності в архітектурі дерев’яних храмів. Церква Йоана
Богослова в селі Княжполі Подільської губернії Кам’янецького повіту
могла б сміливо стояти й на Галичині, як могла б стояти на російському
Поділлі церква галицького села Ходорова.

великих стовпах до західної стіни. Вівтарний прируб її покритий банею
такої спадистої форми, що її майже можна вважати за намет, од якого вона
відмінна тільки трохи помітною припухлістю своїх граней. Ця баня мало
чим різниться від наметової бані Ходорівської церкви. Західна баня майже
такої самої форми, а середня має вже дуже випнуті боки – прямує до форми
української бані, але на півдорозі спиняється і, замість витягнутися в
довгу шию, круто переходить до завершення, на якому посаджена коротка
шийка, що несе маківку.

Подальший розвиток типу ми бачимо в знаменитій церкві св.Юрія в
Дрогобичі. Бані дрогобицької церкви ще далі, ніж у малнівській, відійшли
од дерев’яного намету – безперечно первинної форми покриття -наблизилися
до української бані з її характерною витягненою формою10. Звідси вже
один крок до „цибулястої” форми гранчастих бань Єзупільської церкви. Усі
ці церкви оточені галереєю-опасанням з аркадами. Дзвіниця стоїть окремо
від церкви, відзначається неабиякою височиною й вигадливим оздобленням.
Церква св. Юрія всередині вся розмальована фарбами просто по дерев’яних
стінах. Будучи п’ятиверхою церквою, вона, по суті, трибанна,бо бічні
прируби її дуже незначні розмірами, хоч вони й надають храмові дуже
мальовничої привабливості.

???????????????†

I

????e?OOTHa6

Цілком викінчений і довершений зразок багатоярусного бойківського храму
ми бачимо в Манові поблизу Лупкова, біля самої межі Угорської Росії11.
Крім церков з четвериковою основою та четвериковими ярусами, є на
Бойківщині й такі, що мають четверики тільки в основі, а всі яруси
поставлені восьмериками. Примітивний тип такої церкви ми бачимо в Сілеці
поблизу Самбора (1770 р.), а остаточно виробленими взірцями цього роду є
подивугідні храми в Ясені, у Маткові та в Кривці – усі три в
Турчанському повіті. Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі
святкує найвище своє досягнення! Тут, у цих легко здійнятих до неба
струнких сильветках храмів, у дитячій простоті їхньої конструкції, що
надає їм подоби химерних іграшок, – виявився увесь непоборний чар цього
справжнього народного мистецтва.

Що стосується Угорської Русі, то тут майже не збереглося вже церков
дерев’яного типу, а вцілілі, за невеликими винятками, усі потиньковані.

З непотинькованих треба відзначити церкви в Солі поблизу Кострини, на
шляху в Ужгород, і в Полянці недалеко Зборової. Ця остання цілком
повторює лемківський тип, зокрема церкву в Чорному, відрізняючись од неї
тільки вигадливістю своїх бань, що набули того німецько-мадярського
штибу, який ми бачимо в церкві в Грабі. Таку саму форму бань має й
потинькована церква в Біловіжі, побіля Бардієва. Тепер це мало не єдиний
на Угорщині зразок давнього угорського п’ятибанного храму. Поєднання
потинькованих стін з їхніми дерев’яними покрівлями дає іноді такі
чарівні мотиви, які ми бачимо в церкві одного з угорських селищ, що
межують з Галичиною. Баньки тут не набули ще банального вигляду й за
типом радше нагадують бойківські намети, ніж вигнуті лінії мадярського
бароко. У них не втрачена ще свіжість, вони все ще дихають глибокою
примітивністю й наївно-народним духом [22, c.51].

3. Художньо–конструктивні ознаки храмових будівель

нашого регіону

Церкви Покуття в цілому, та Коломийщини – зокрема, до 18 ст. переважно
дерев’яні. Дуже давніх серед них мало. Є церкви, збудовані в 17-18 ст.,
але більшість – у 19- поч. 20 ст. Як і всі дерев’яні церкви Гуцульщини,
наші церкви в переважній більшості одноверхі, рідше зустрічаються три-й
п’ятиверхі у плані майже всі вони хрещані й поділяються на п’ять типів.
Згідно з цим поділом всі вони в плані утворюють хрест, або ж хрест зі
скороченим центральним зрубом. Серед них є й такі, в яких значно
видовжений бабинець, але бокові рамена скорочені.

З обстежених понад 50 церков Покуття видно, що чим старша за віком
церква, тобто, не пізніше кінця 18 ст., тим менша вона за розміром і в
більшості належить до тих церков, що в плані утворюють рівнораменний
хрест. Церкви здебільшого поставлені на краю села, рідше – в центрі. У
такому випадку церква становить ядро поселення. Більшість церков
обнесені дерев’яним, або металевим парканом. У багатьох селах біля
церкви розташований цвинтар. Подекуди такий архітектурний ансамбль
доповнюється дзвіницею, що стоїть біля церкви. Як покрівельний матеріал,
використовується гонта, в новітні часи – бляха. В мурованих церквах, що
повстали останніми роками на місці зруйнованих або спалених, можна
помітити східний тип церкви, проте з відчутн6ими західними впливами і
елементами традиції дерев’яної народної архітектури.

З початку ІІ половини XVIII ст. українське худонє дерево, передовсім
іконостасне різьблення формується із зростаючою декоративністю, у
напрямі бароко. Ремісні цехи теслярів і різьбярів, котрі пропонували
замовлення на спорудження і обставу храмів. Теслярі, будівники володіли
також різними техніками різьблення та профілювання.

З XVII ст. нам стають відомі майстри, які були водночас і виконавцями
профільних та різьблених частин церков: Ілля Пантелеймон, “Григорій
тесля з Дрогобича” – напис на сволоку церкви с. Воскресінці.

У XVIIст. Починає формуватися система зовнішнього оздоблення архітектури
Українських Карпат. Виступи балок, так звані “виступи”, у місцях зрубів
прикрашували профілюванням у вигляді округлих напливів хвилястих форм. А
стовпи моделювали ритмічним чергуванням ковбиків, “диньок”, валиків,
жгутів тощо.

Гзимси, фризи, карнизи – це профільовані дошки іноді відповідно
різьблені балки.

Унікальним зразком гармонійної єдності архітектурних форм декоративних
частин будівлі є дерев’яна церква св. Миколи із села Живачів Тлумацького
р-ну., збудована 1763р., невідомим майстром.

Збереглися скупі дані про майстрів – теслярів XVIII ст.: Василь
Колтика, Данило Прокопій, Павло З Битлі, Матей Гилить, Лесь Ковчуків.
Майже всі майстри були місцеві, тобто вихідці з Бойківщини та
Гуцульщини.

Профільовані стовпи ганків церков у вигляді подвійних балясин і
ковбиків ще зустрічаютьємо в селах Балинці, Олешеві, Грушці. Найбільше
уваги майстри привертали різьбленню церковних одвірків, карників,
сволоків, риглів тощо.

Різблення на архітектурних деталях церков та дзвіниць Українських Карпат
майстри – будівниць застосовували не так часто. Ця техніка декорування
орієнтована на сприйнятті з близька. У карпатській сакральній
архітектурі українців переважає плоску різьблення. Рельєфне різьблення,
композиційні елементи якого зображають стилізовану рослинність
трапляється вкрай рідко.

Контурне різьблення з вибраним тлом на конструктивних деталях
східнокарпатських церков рідкісне явище. Із культових споруд
Українських Карпат виявлено на даний час унікальний випадок застосування
такого підвиду різьблення. Орнаменти складають поширені на карпатських
теренах мотиви: “квадратики”, “хвильки”, “драбинки”, “фасульки”,
“зубчики”.

Плоским виїмчастим різьбленням оздоблені одвірки церкви св. Дмитра с.
Луковиця.

Різьблені портами дерев’яних церков увібрали розмаїття мотивів
орнаменту, елементів композицій цього виду художнього оздоблення.
Своєрідні зразки народного різьблення дають можливість виявити ще одну
особливість творчості майстрів будівничих.

На деталях галерей різьблення не було поширеним видом художнього
оздоблення, оскільки майстри надавали тут перевагу профільованим формам
декору.

Оздоблення різьбленням гзимсів подає у монографії “Українські дерев’яні
церкви” М. Драган.

В старинних церквах замість гзимку зустрічається рядок висячих гонт,
прибитих до крайньої лати й вирізаних долиною у гарну зубчасту мережу.
Деталі описання не часто прикрашали стрічковим орнаментом геометричних
дворядкових “Зубчиків” (с. Росохач).

Арки – вирізки дерев’яних церков південно-східної частини Українських
Карпат прикрашені вейлегістим геометричним різьбленням. На карнизах
парапетів дзвіниць, під аркадою, зустрічаємо різьблені стрічки “пасочки
– штрейфики”, подвійних обернених “зубчиків”. На Покутті у церквах серед
дерев’яного літургійного обладнання часто зустрічалися поліхрамовані
ручні напрестольні і процесійні хрести, трійці, патериці, котрі
демонструють народну семантику кольорів та їхнє традиційне поєднання.
Розфарбуванню підлягає й придорожні хрести – фігури.

Настійні декоративні розписи ще до ІІ св. війни можна було побачити в
сільських дерев’яних церквах Покуття. Найдавніші твори розпису поч. ХІХ
ст. збереглися в церкві Різдва Богородиці, село Добротів Коломийського
району.

4. Сакральна архітектура малих форм

Дзвіниці Покуття, як і по всій Україні, належать до найстарших зразків
дерев’яного будівництва. Їх зводили і зводять недалеко від церкви, але в
межах церковної огорожі. Своїм походженням дзвіниці сягають готичної
доби і утворилися з оборонних веж, що тривалий час служили, за
недостачею церков, для релігійних потреб.

Будувалися дзвіниці з твердих порід дерева. Це давало можливість не
зносити їх навіть при значному пошкодженні, а замінювати ту чи іншу
пошкоджену частину. Тому й архітектурні форми дзвіниць зазнали малих
змін, що сприяло збереженню їхнього архаїчного вигляду.

За конструкцією дзвіниці у переважній більшості належать до типу
квадратних, двоярусних, нижня частина поставлена в зруб, що стоїть на
грубих підвалинах, а верхня зроблена в каркас. Нижня частина від
горішньої відділяється широким піддашшям, а завершується дзвіниця
високим дашком. Також трапляються й триярусні дзвіниці, верхня частина
яких прикрашена різноманітною архітектурою.

Деякі дзвіниці мають драбини в середині зруба, а деякі – ззовні, і щоби
дзвонити – треба добутися на другий поверх по окремій зовнішній драбині.

До громадських слід віднести й каплички, що зводилися у кожному селі,
містечку, великих і малих містах. Майже всі вони були свого часу знищені
комунікативною владою, а ті, що збереглися, дійшли до нас у понищеному
стані. Будувалися каплички на цвинтарях і при дорогах. В тих, що
розташовувалися в межах кладовищах, справлялися панахиди, поминальні
обіди тощо. Придорожні каплички були уособленням побожності громадян і
підтверджували розвиток придорожніх хрестів.

Щоб захистити від вітру, дощу чи снігу хрест і свічку спочатку ставили
на чотирьох стовпах над ним невеликий дашок, а згодом – і стіни.
Будувалися каплички з дерева, рідше – з цегли. Тепер на місці
зруйнованих капличок будуються нові. Як і колись, їх прикрашають ззовні
різноманітною різьбою, дах покривають гонтою, а тепер – бляхою. В
середині каплички роблять настіл, на якому ставлять хреси, образи,
фігури святих, свічки. В новітні часи стіни прикрашають образами.

Уздовж доріг клали здавен придорожні хрести або фігури. Причини тут були
різні. Ставили ті хрести на місці зруйнованих поганських капич, біля
криниць, річок та струмків на спомин про хрещення; на роздоріжжі, де
хтось помирав наглою смертю; ставили на честь визначних подій в житті
громади – знесення панщини, відмова вживати горілку, на Божу славу тощо.
Хрести виготовляли з дерев твердих порід, вирізьблювали з граніту,
мурували з цегли або каменю. Були вони різної форми – від простих до
складних, прикрашених фігурами святих, написами або орнаментами.

5. Благовіщенська церква в Коломиї –

яскравий взірець сакральної архітектури Коломийщини

Пам’ятки архітектури, залишені нам творцями минулих епох, становлять
вагому частину багатої культурної спадщини України. Вони свідки життя
народу і розвитку його національної культури, відіграють важливу роль у
пізнанні історії, вихованні почуття патріотизму і відданості своїй
землі.

Творіння архітектури – це частина матеріального середовища, в якому живе
і працює людина. Архітектурні споруди завжди мали вплив на умови праці
та відпочинку людей. Залежно від соціально-політичних умов рівня
будівельної техніки, наявності будівельних матеріалів,
природнокліматичних факторів народні майстри зводили різноманітні за
функціональним призначенням будівлі та споруди. Зодчі як камертони
першими відчували зміни в суспільстві, найповніше відбивали його запити
і культуру.

Наприкінці 15 ст. Коломия розбудувалась на північ вузькою смугою.
Виростають нові дерев’яні споруди. В кінці 16 ст. будівництво в Коломиї
стає плановим, починається новий період у його розбудові. Коломия, як
прикордонне місто зазнало різних нападів ворогів. 1502 р. її здобули
волохи; 1532 р. – молдавани; 1539 р. – татари. Майже 90 татарських
нападів на Покуття перейшли через Коломию. Зі значних споруд, зведених у
ті часи відомі православний монастир і Благовіщенська церква.

З обстежених понад 50 церков Коломийщини видно, що чим старша за віком
церква, тобто, не пізніше кінця 18 ст., тим менша вона за розміром і в
більшості належить до тих церков, що в плані утворюють рівнорамениий
хрест.

Благовіщенська церква і дзвіниця 18 ст. – остання, так як і в Кремниці,
збудована в мініатюрних розмірах. В народі її називали „монастирською”
бо в давнину, за народними переказами, знаходився біля церкви монастир.
В 1589 р. татаро-монгольська навала зруйнувала дотла всю Коломию, не
пощадила монастир і церкви.

Невідомо, який був її початковий вигляд, бо вигляд перебудувалась.
Збережені нарізи на одвірку з західного боку подають кириличними буквами
рік 1709, в якому добудовано дві бічні назви – зі сходу і заходу. Отже,
до перебудови бічних нав не було і мала вона вигляд прямокутний.

Друга реконструкція була зроблена 1846 р., про що говорить наріз на
одвірку центральних дверей. В радянський період церква довгий час не
функціонувала.

На захід від цієї церкви у 18 ст. побудовано дзвіницю. Об’єм дзвіниці
дякуючи композиції „четвірка на четвірці” і простої чотирьохгранної
шатрової покрівлі значно строгіші.

Церква Благовіщення належить до найдавніших храмів. Її образ склався не
зразу в тому вигляді в якому вона зараз. Майстер зберіг образ первісних
об’ємів, і дуже тактовно прибудував свої прируби. Її може знайти лише
око вченого чи знавця дерев’яного зодчества.

Із всіх Покутських храмів коломийський має самі приземесті пропорції. В
народі його назвали „печеричкою”.

В інтер’єрі церкви все набудовано в контрасті. Бокові зруби темні, а
центральні – світлі. Через сплюснуті стелі середовище бічних зрубів
виглядає скромно, а центральне, дякуючи бані „вісьмірка на четвірці”,
яка ніби розкриває його вверх – величаво. Іконостас храму оригінальний,
він виконаний десь в кінці 18 ст. На жаль іконостас не зберіг свого
первісного вигляду.

У місцевій дерев’яній архітектурі постійно повторюється традиційний тип
тризрубного та пятизрубного хрещатого храмів. Проте народні майстри
завжди наділяли свої витвори самобутніми, неповторними рисами. З великим
мистецьким хистом і фантазією вони щораз, по-різному застосовували
архітектурно-конструктивні деталі, міняли пропорції обсягів.

Стародавні церкви Коломиї та Покуття – це оригінальні твори народного
зодчества, поширеного на Україні в 17-18 ст. В умовах
польсько-шляхетської агресії будувалися православні церкви, як вияв
боротьби з католицизмом та унією переважно за кошт селян і міщан.
Талановиті народні майстри не раз жорстоко переслідують як польськими,
так і покатоличеними українськими міщанами.

Отже, однією з найстаріших духовних споруд міста є дерев’яна
Благовіщенська церква. Корені виникнення храму прослідковуються аж до
XVI століття. в 1530 році польський уряд дозволив відкрити в Коломиї
православний монастир. Його засновниками в середині XVI століття стали
Отці-Василіяни. Розташувався монастир біля основної соляної артерії –
дороги яка вела на Яблунів, Косів, Печеніжин. Його ченці суворо
дотримувались аскетичних норм життя уставу Скиту Манявського, якому
власне і підпорядковувалися. На території монастиря, у 1587 році, була
збудована одна з найкращих і найдавніших дерев’яних пам’яток православ’я
України, які дійшли до нашого часу – Благовіщенська церква з дзвіницею.
В середині XVIІІ ст. монастир припинив своє існування, залишилась діючою
тільки церква. Буремні століття пережила церква, пройшла через декілька
реставрацій і все ж таки змогла майже повністю зберегти свій первісний
вигляд. Благовіщенська церква відома своїм чудовим іконостасом, в
створенні якого брав участь видатний західноукраїнський маляр XVIII
століття Теофіл Копистинський. Відомо, що від самого початку церква мала
бібліотеку коштовних церковних книг. На жаль, вони безслідно щезли в
часи бурхливих подій минулого століття. Сьогодні церква є діючою і
належить православній громаді Коломиї

Тому дерев’яні церкви становлять не лише велику мистецьку вартість, але
й історичну, вони пов’язані з класовою і народно-визвольною боротьбою
трудящих мас. В умовах тяжкого феодального лихоліття на Покутті
розвивалася культура і народ виявив великий інтерес до освіти,
архітектури, живопису, скульптури, прикладного мистецтва.

Край цей чарує різноманітною природою, живописними ландшафтами. Тут,
майже нс кожному кроці, зустрічаються витвори мистецтва, створені працею
українського народу.

Висновок

Жодна проблема не викликала в історії мистецтва стільки суперечних думок
та гіпотез, як українське сакральне дерев’яне будівництво.

З початку ХХ ст. по наші дні робилася спроба відповісти на питання
генези, розвитку форм та походження українського дерев’яного сакрального
будівництва. Все, що відбувалося з вивченням дерев’яної архітектури на
початку ХХ ст. і , зокрема, з церквами, було причиною “відсутності школи
істориків мистецтва. По-друге, не можна брати за історію мистецтва, коли
не вивчені окремі пам’ятки, які дійсно є репрезентами даного стилю в
даній епосі…”.

Зібравши велику кількість обміряних та сфотографованих дерев’яних церков
Підкарпатської Русі, він добивається їх презентації в Празі на виставці
“Життя і мистецтво Підкарпатської Русі”, для якої підготував каталог.

Давня плоска різьба не знала великої кількості орнаментальних мотивів.
Основні найдавніші і найбільш популярні творилися з ліній різної товщини
та довжини.

В покутському народному будівництві різьблення знаходить застосування з
давніх часів. Коло мотивів, як і місця, визначені в споруді були
обмежені. Найдавнішими були посередині нижньої частини хатського сволока
хрести різних конфігурацій.

Різьблення в поєднанні з профілюванням здавна виступало в такому
відомому на слов’янських землях компоненті інтер’єру селянського життя.
Рідко яка хата обходилась без нього.

Запровадження християнської культової архітектури значною мірою
пов’язане з потребою означити місце знаходження священних останків.

Список використаної літератури

По Гуцульщині / Упорядник Д.Н.Гоберман. – К., 1989.

Андрушків Б. Зарваниця – святиня землі української. – X, 2000.

Асєєв Ю.С. Архітектурні пам’ятки України. – К., 1999.

Бойчук Б. До історії народного мистецтва покуття. // Народознавчі
зошити. – 1999.- №4.

Бойчук Б. Орнаментальна творчість покуття кінця ХІХ – ХХ ст. //
Народознавчі зошити. – 2000.- №3.

Гуцульщина 18-19 ст. / Під ред. В.В.Грабовецького. – Львів, 1982.

Довганюк І. Архітектура українських церков. – Львів, 1997.

Драган М. Українська дерев’яна різьба ХVІ . – Львів, 1997.

Драган М. Українські дерев’яні церкви. Ч. 1. Текст. – Львів, 1984.

Енциклопедія Коломийщини. Літера «А». – Коломия, 1996.

Замки та монастирі України / О.В.Лесик. – Львів, 1993.

Логвин Г. Від редактора // Таранушенко С. А. Монументальна дерев’яна
архітектура Лівобережної України. – Київ, 1976.

Лоїк Г., Степанюк А. Основи проектування українських церков. – Київ,
2000.

Моздир М. Українська народна меморіальна скульптура. – К., 1996.

Прибєга Л. Слово про храми // Храми України: Альбом. – Київ, 2000.

Розповіді про архітектурні скарби / Упорядник Ю.С.Асєєв. – К., 1986.

Самойлович В. Українська архітектура. – К., 1982.

Сидор О. Орнаментальні мотиви в давньому українському мистецтві // НТЕ.
– 1985. – №5.

Станкєвич М.Є. Структури художнього тексту хреста.// Мистецтвознавчі
дослідження. Спец. випуск НЗ. Українська хрестоматія. – Львів, 1997.

Тарас Я. Українська дерев’яна сакральна архітектура. // Народознавчі
зошити. – 1999.- №4.

Тимків Б., Квас К. Виготовлення художніх виробів з дерева. – Ч. 1,2. –
Львів, 1995, 1996.

Українське сакральне мистецтво / Упорядник І.Р.Машин. – Львів, 1994;

Українські Карпати. – К.: „Мистецтво”, 1973.

Хом’як Л. Надмогильний знак і церковна споруда: ізоморфність структур.
// Народознавчі зошити. – 1997. – №5.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020