.

Період “Сербської Деспотовини” в історії Сербії (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
82 1883
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

Курсова робота

Період “Сербської Деспотовини” в історії Сербії

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….. 3

РОЗДІЛ І. СЕРБІЯ ДО СЕРБСЬКОЇ ДЕСПОТОВИНИ,

ПЕРЕДУМОВИ РОЗВАЛУ СЕРБСЬКОЇ ДЕРЖАВИ………………….. 6

1.1. Чинники, які зумовили розвал Сербської держави………………… 6

1.2. Сербія під турецькою опікою ……………………………………….. 11

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРІОДУ СЕРБСЬКОЇ

ДЕСПОТОВИНИ…………………………………………………………. 13

2.1. Умови формування Сербської Деспотовини, внутрішнє життя…… 13

2.2. Аналіз зовнішньополітичного положення Сербії………………….. 19

2.3. Сербська культура за часів Сербської Деспотовини……………….. 23

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….. 25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….28

ДОДАТОК………………………………………………………………….. 30

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження даного періоду цікава тим, що сербські
землі у другій половині ХIV – першій половині XV ст., як і більшість
держав західної Європи, зокрема південно частини, переживали важкі часи.

У першій половині XV століття, коли натиск турок тимчасово ослаб через
загрози з боку Тамерлана, Стефан Лазаревич зробив спробу відновлення
Сербської держави. Він прийняв візантійський титул деспота і, спираючись
на союз з Угорщиною, яка передала йому Бєлград і Мачву, знов
підпорядкував Зету (окрім Примор’я), Сребреніцу і ряд південносербських
областей. Була відроджена центральна адміністрація, зміцнилася влада
князя, активно заохочувався гірничорудний промисел і міські ремесла,
почалося проникнення до Сербії ідей гуманізму і епохи Відродження.

Новий підйом переживала архітектура («моравська школа», представлена,
зокрема, монастирями Ресава і Раваніца) і література (твори патріарха
Данила III і самого Стефана Лазаревича).

Столицею Сербської деспотовини став Бєлград, в якому була побудована
добре укріплена фортеця, що частково збереглася до наших днів.

Хоча в результаті нового вторгнення турок в 1425 році були втрачені Ніш
і Крушевац, а потім під владу Угорщини перейшов Бєлград, нова столиця
Сербії  Смедерево, заснована деспотом Георгієм Бранковічем, переживала
свій розквіт і завоювала славу другого Константинополя. Але вже в 1438
році почалося чергове настання Османа. У 1439 році лягло Смедерево.

Довгий похід угорських військ Яноша Хуньяді в 1443—1444 році дозволив
вигнати турок з території Сербії і ненадовго відновити її самостійність.
Проте поразка хрестоносців під Варной в 1444 році, розгром угорського
війська в Другій битві на Косовом поле в 1448 році і падіння
Константинополя в 1453 році зумовили долю країни. У 1454 році були
захоплені Ново-брдо і Пріштіна, а в 1456 році обложений Бєлград.
Нарешті, в 1459 році лягло Смедерево. До 1463 року була завойована
Боснія, до 1482  Герцеговина і, нарешті, в 1499 році  Гірська Зета.
Сербська держава перестала існувати.

Об’єктом вивчення є період Сербської Деспотовини.

Предметом дослідження є передумови, перебіг та наслідки подій, які
відбувалися на Сербських землях досліджуваного періоду.

Мета дослідження скласти загальну картину політичного,
соціально-економічного життя на сербських землях в період Сербської
Деспотовини.

Завдання, виходячи із мети, ми ставили перед собою наступні:

висвітлити спроби утримання сербської державності в досліджуваний
період;

охарактеризувати передумови даних подій;

данати аналіз перебігу подій та їх наслідків.

Джерельна база. Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження
є наявність максимального охоплення доступного кола джерел,
документальної бази та наукової літератури. Дані з цього питання можна
почерпнути з історіографічних праць та статей, посібників з історії
зарубіжних слов’ян тощо.

Методологія дослідження обумовлює обєктивних підхід і такі методи
дослідження як збирання інформації та її аналіз (літературний метод),
хронологічний та ретроспективний метод, методи порівняння та
узагальнення.

Теоретична та практична значимість результатів дослідження полягає в
можливості їх використання у вищих і середніх навчальних закладах при
підготовці відповідних тем із всесвітньої історії тощо.

Практичне застосування може знайти під час лекційних, семінарських,
консультативних занять у ВУЗах, в процесі проходження студентами
різного роду фахових практик, в ході наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом.

Робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку
використаних літературних джерел та додатку. Основна частина складається
з 2 розділів та підрозділів.

Під час виконання роботи були використані різноманітні літературні
джерела: посібники, статті та інші матеріали, які стосуються
досліджуваного питання.

РОЗДІЛ І. СЕРБІЯ ДО СЕРБСЬКОЇ ДЕСПОТОВИНИ, ПЕРЕДУМОВИ РОЗВАЛУ СЕРБСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ

1.1. Чинники, які зумовили розвал Сербської держави

Передчасна смерть Душана обернулася лихом для всіх Балкан. Він був одним
з небагатьох, хто тоді ясно передбачав небезпеку, що загрожувала
християнству з боку турків.

У 1353 р. Іоанн VI Кантакузин звернувся до турків по допомогу проти
Іоанна V Палеолога та військ його тодішніх союзників — одного
болгарського й одного сербського загонів [5, c.78].

Турки буквально розшматували ці два союзні загони поблизу Димотики;
серби постраждали навіть більше, ніж болгари. Це було перше
попередження, якого Душан не міг не помітити. Коли потому турки
утвердилися в Галліполі, Душан досить добре зрозумів, що це віщувало.

Він виявив свій намір очолити військовий союз усього християнського
світу проти турків і довів його серйозність відправкою почесного
посольства до папи Інокентія VI в Авіньйон. Він прямо заявив про свою
готовність визнати папу батьком усіх християн і наступником Петра.

Він також був готовий сприяти миру і дружнім стосункам між католиками та
православними у своєму королівстві. Папа радо зустрів пропозицію Душана
і висловив бажання призначити його «капітаном усього християнства».

На шляху до Сербії папські легати, єпископ Варфоломій з Трогіра (Трау)
та вчений француз Петро Фома з Перигора, зустрілися в Пізі з імператором
Карлом IV, королем Богемії. Карл дав їм листа, в якому підтримував
наміри Душана та вітав його як братнього слов’янського правителя.

На жаль, Людовік Угорський зірвав цей план своїм недоречним нападом на
Сербію, викликаним, можливо, заздрістю до нового речника християнства.
Смерть Душана невдовзі поклала край усім проектам такого роду.

У 1365 р. один із намісників — Вукашин Мрнявчевич — проголосив себе
королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії.
Брат Вукашина — Углєша — став деспотом в іншій частині Сербського
царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і
князь Лазар Хребелянович. Цар Урош остаточно втратив контроль над
країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літнє правління Неманичів.

У 1371 р. відбулася битва на річці Мариці між сербами, яких очолювали
Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали
нищівної поразки, а обидва державці загинули.

Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави
й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши
період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських
народів з османами [8, c.105].

Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним
ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника.

Сербія перетворилася на друго- чи навіть третьорядну країну без жодних
шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало
безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.

Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували
місцеві можновладці: брати Йован та Константан Деяновичі (Драгаші),
Джурадж Балшич, Бук Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та
ін. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що
король — Марко Мрнявчевич, син Вукашина, — одним із перших серед
сербських правителів визнав себе васалом османів.

Після битви на Мариці, протягом 1372-1374 рр., турки підкорили майже всю
Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на
північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить
швидко вирізнився поміж інших можновладців і розпочав боротьбу за
проголошення себе наступником Неманичів та об’єднання сербських земель.

До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою
Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив
свою владу на більшу частину території колишнього Душанового царства.
Крім Лазаря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Вук
Бранкович, який правив у Косово та Скоп’є, і Джурадж Балшич, правитель
Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об’єднання всіх сербських
земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив
спрямувати на боротьбу проти османів.

На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під
проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на
Дубравниці поблизу міста Парачин. У 1386 р. турки захопили місто Ніш,
проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником.
Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами,
що давало сербам змогу досить успішно чинити опір [8, c.91].

Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже
30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома
його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське
під проводом князя Лазаря.

На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються
король Боснії, правителі волоський і албанський, герцеговинці, болгари,
хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром
свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а
лівим — боснійському воєводі Влатку Вуковичу (за іншими джерелами, лівим
флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та
інші союзницькі загони розташовувались у ар’єргарді.

Точних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, що
спочатку серби домоглися помітної переваги. Вук Бранкович на своєму
фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького
центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із
сербських воїнів — Мілош Обілич — дістався командного пункту османів
(зробивши для цього вигляд, шо перейшов на бік султана) й убив Мурада,
що викликало сум’яття в турецькому таборі.

Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ
приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого
претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів
вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали
натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула,
інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто
потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого
відразу стратили.

Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж
повернулося додому, не переслідуючи сербів.

Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада, створила в
сучасників враження, що перемогу в бойовищі одержали серби. Європа
святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки
Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та
інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну
більшість представників славних аристократичних і дворянських родів
(серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вукович і Вук
Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками)
та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який — єдиний серед
сербських правителів — намагався зупинити процес розпаду цілісної
сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія не
зникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна
подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший
бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст.

1.2. Сербія під турецькою опікою

Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького
султана, що передбачало надання допоміжних загонів під час війни, сплату
щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах
[3, c.88].

Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час
виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Вук мали
регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря —
Олівера — стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною
мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої — Сигізмунд —
уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши
будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і
Честин.

Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти
ослаблених і роз’єднаних балканських держав і державних утворень,
поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість
сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині.

Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони
із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв’язати
“турецьку проблему”, проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його
військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому
бою у складі турецької армії особливо відзначився сербський загін під
проводом Стефана Лазаревича.

Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені
усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра.
Позбавлені змоги чинити опір ворогові власними силами, сербські
можновладці намагалися укладати союзи з однією “великою” регіональною
силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти
турків або турецького султана проти угорців.

Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у
1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з
Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через неповні десять
років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном
Магометом І.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРІОДУ СЕРБСЬКОЇ ДЕСПОТОВИНИ

2.1. Умови формування Сербської Деспотовини,

внутрішнє життя

Стефан, старший син князя Лазаря Хребеляновича, правив Сербією у
1389-1427 рр. У перші роки після Косовської битви його роль була скоріше
другорядною, оскільки фактично країною керувала княгиня Мілиця, дружина
Лазаря і мати Стефана.

Проте після смерті матері (1406 р.) Стефан Лазаревич став повноправним
державцем Сербії з титулом деспота.

У 1414 р. султан Магомет І надав йому титул “самодержця сербів “.
Стефан, на думку деяких дослідників, не раз мав нагоду виправити
ситуацію, що склалася внаслідок поразки на Косовому полі, але не
скористався жодним із шансів: об’єктивний хід подій складався не на
користь сербів, до того ж постійно заважали внутрішні чвари (Стефана з
молодшим братом Буком, їх обох — з небожами Бранковичами та ін.).

Дехто вважає, що Стефанові забракло державної мудрості й уміння
правильно оцінити ситуацію, що склалася тоді на Балканах.

Протягом 12 років, поки тривала міжусобна боротьба синів султана Баязида
за батьківський престол, Стефан щоразу опинявся на боці переможця, але
так і не спромігся відновити власну державу.

Як справжній вірнопідданий Стефан допомагав зійти на престол одному
султанові за іншим, визнаючи зверхність кожного з них, і дотримуючись
клятви, даної ще Баязидові. При цьому він навіть не намагався
визволитись від османської залежності.

Стефанові Лазаревичу, щоправда, пощастило дати рідній країні нетривалий
перепочинок. Зійшовши на престол і пам’ятаючи послуги Стефана, султан
Магомет І подарував сербському деспотові місцевість Знеполе й місто
Копріян, а також “інші області”, які не називаються. Крім того, на
деякий час значно послабшав режим васальної залежності. Припинилися
чвари між сербськими можновладцями, у тому числі між головними
конкурентами: Стефаном Лазаревичем і Джураджем Бранковичем.

Протягом восьми років (1413—1421) Сербія жила без війни — випадок
унікальний для сербської історії того періоду. Країна швидко повернула
собі статус багатої в матеріальному та культурному відношенні держави,
впливового в регіоні політичного й військового чинника.

Коли 28 квітня 1421 р. помер правитель Зети Балша III, він залишив свою
область у спадок деспоту Стефану. Таким чином, територія Сербської
деспотовини стала майже на третину більшою за ту, якою володів князь
Лазар.

У цей час Сербія становила на Балканах другу політичну, економічну та
військову силу після Османської імперії. Проте стиснута між двома
потужнішими агресивними сусідами — Угорщиною і османами, — позбавлена
змоги проводити незалежну політику, вона незабаром стала жертвою
зіткнення інтересів інших народів і держав [4, лекція 13].

Режим найбільшого сприяння, яким користувався Стефан у османів,
скінчився після смерті Магомета І (1421). Турецькі загони знову почали
нападати на сербські землі, хоча до значних воєнних дій між новим
султаном і деспотом справа ще певний час не доходила. У жовтні 1425 р.
Мурад II, стурбований зближенням Стефана з угорським королем
Сигізмундом, увійшов з військом на територію Сербії, але деспотові
вдалося залагодити непорозуміння мирним шляхом.

У першій половині 20-х років XV ст. Стефанові Лазаревичу доводилося
вести боротьбу відразу на кілька фронтів: Венеція намагалася встановити
контроль над частиною Зети; чвари роздирали Боснію, постійно зачіпаючи
Сербію; Угорщина вимагала повернення Мачви та Белграда; Османська
імперія загрожувала з південного сходу. Важливою проблемою для деспота,
який не мав дітей, стало визначення спадкоємця престолу. Відчуваючи
наближення смерті, Стефан у 1426 р. проголосив своїм наступником
Джураджа Бранковича. Його без особливих протестів визнали учасники
сербського державного Сабору в Сребрениці, а також угорський король, з
яким Стефан, з огляду на зростаючу небезпеку з боку турків, домовився
про підтримку та допомогу в обмін на окремі територіальні поступки.

o

r

E

i

?

o

|

?????$??1?–

d?`„a$gdke

d?

‘Джурадж Бранкович — одна з найтрагічніших постатей сербського
Середньовіччя. Він був деспотом Сербії у 1427—1456рр., у надзвичайно
важкий період історії сербського народу й сербської держави. Країну
охопила глибока криза.

Володарі окремих сербських областей керувались у своїх діях особистими й
локальними інтересами, не дбаючи про збереження й відновлення єдиної
держави.

Практично вся територія Сербії та Боснії перетворилася на арену
міжусобиць і битв із зовнішніми ворогами. Сербія під проводом Джураджа
Бранковича майже постійно воювала з Боснією за місто Сребреницю; в самій
Боснії точилася громадянська війна між претендентами на престол, у якій
брав участь і сербський деспот. Практично всі кроки Бранковича,
спрямовані на збереження цілісності Сербії, виявились марними.

Допомога угорців у захисті Сербії від турків, про яку свого часу
домовився ще Стефан Лазаревич і за яку він розплатився Белградом та
Північною Мачвою, не дала значних результатів. Невдовзі після смерті
короля Сигізмунда (1436) султан Мурат II захопив місто Смедерево —
столицю деспотії Джураджа Бранковича. Сам він зі своєю родиною покинув
країну й шукав притулку в Угорщині, а згодом у Дубровнику. У 1440 р.
султан зробив спробу — цього разу невдалу — взяти штурмом Белград; у
1441 р. впало місто Нове Брдо. Коли відразу ж після цього один із
сербських можновладців — Степан Вукчич — увійшов до Зети й оволодів
тамтешніми землями, що перед тим належали Бранковичу, катастрофа стала
невідворотною: сербська держава деспота Джураджа Бранковича практично
припинила своє існування. Ці події окремі історики (В. Чорович) назвали
“першим падінням Сербії”.

“Перше падіння” виявилося не остаточним. Після Сегединського мирного
договору між Угорщиною і Османською імперією (1444) остання, налякана
створенням християнської антитурецької коаліції, повернула деспотові
Бранковичу Сербію з 24 містами, серед яких були Нове Брдо, Голубац та
Крушевац. Султан погодився сплатити 100 000 форинтів як відшкодування
збитків і зобов’язався надавати в розпорядження угорського короля
Владислава для боротьби з його ворогами загін у 25 тис. вояків. Сербія
при цьому мала й надалі сплачувати султанові щорічну данину [8, c.91].

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XV ст. ситуація на Балканах
різко загострюється. Сегединський мир, укладений терміном на десять
років, не протримався й півроку: вже в листопаді 1444 р. відбулася битва
між об’єднаним християнським військом і турками.

У ній християни зазнали нищівної поразки, а король Владислав загинув. У
жовтні 1448 р. сталася нова збройна сутичка між угорцями і османами, в
якій також перемогли турки. Удача посміхалася османам і надалі — 29
травня 1453р. султан Магомет IIзахопив Константинополь, що означало
остаточне падіння Візантійської імперії.

Наступною після Візантії на черзі виявилася держава Джураджа Бранковича,
на околиці якої турки здійснили ряд нападів уже в 1454 р., жахливо їх
спустошивши. П’ять років тривала боротьба між сербами і османами, в якій
перші, спираючись на підтримку угорців, декілька разів здобували
перемоги, але не уникли й гірких поразок. Перевага османів ставала
дедалі відчутнішою. До того ж усередині сербського табору не було
єдності.

Після смерті Джураджа Бранковича (24 грудня 1456 р.) та його наступника
Лазаря (20 січня 1458 р.) в Сербії спалахнула запекла боротьба між
прибічниками союзу з Угорщиною, очолюваними дружиною деспота Лазаря
Оленою та його старшим братом Стефаном, і туркофілами під проводом
воєводи Михайла Анджеловича. Знову загострились суперечності між двома
державами, населеними сербами — Сербською деспотовиною і королівством
Боснія, що також ослаблювало опір турецькій загрозі.

Навесні 1458р. перемогу здобула антиосманська партія. Сербські
можновладці домовились про необхідність об’єднання деспотовини й
королівства (Сербії і Боснії) в одну державу, яке вирішили здійснити
шляхом шлюбу спадкоємця боснійського престолу — королевича Стефана
Томашевича і дочки деспота Лазаря й Олени — Мари.

Навесні 1459 р. Стефан і Мара дійсно побралися. Угорське військо відразу
ж увійшло до сербської столиці Смедерево, й Стефана проголосили деспотом
Сербії.

Об’єднання двох держав було безперечно позитивним кроком і мало сприяти
утвердженню сербської державності, проте для тих історичних умов, за
яких воно відбулося, виявилося запізнілим і уже жодним чином не рятувало
ситуації. Ані кожна з держав окремо, ані обидві вони разом не мали змоги
зупинити османську агресію.

У самій Сербії посідання деспотського престолу боснійським королевичем,
до того ж католиком, тільки поглибило кризу, що існувала, загостривши
протистояння політичних угруповань. Улітку 1459 р. під Смедерево
підійшло османське військо, й молодий деспот, не маючи змоги чинити
опір, здав місто без бою, за що турки надали йому можливість вільно
покинути країну з родиною й найближчим оточенням.

Таким чином, у червні 1459 р. Сербія остаточно втратила власну
державність, перетворившись на частину Оттоманської Порти. Середньовічна
держава сербського народу припинила своє існування [4, л.13].

2.2. Аналіз зовнішньополітичного положення Сербії

Як було зазначено раніше, особливо розширилася Сербська держава при
Стефані Душані. Міжусобна війна, яка потрясала тоді Візантію, полегшила
Стефану Душану завоювання всієї Македонії (крім Солуні), Фессалії,
Епіру, Албанії й Акарнанії.

У 1346 р. він коронувався «царем сербів і ромеїв», тобто сербів і
греків. Больших успіхів домігся Душан і на півночі, звільнивши від
угорських феодалів Бєлградську область і Мачву.

Сербія перетворилася в одну з великих держав Південно-Східної Європи.
Однак зовнішньополітична обстановка, яка утворилася в другій половині
XIV ст. на Балканському півострові, і, зокрема, майже безупинні напади
угорських феодалів і турецьких завойовників не дозволили Сербській
державі розширюватися далі. Уже при спадкоємці Душана, Стефані V Уроші
(1355—1371), від Сербії відпали землі, населені несербами (Македонія,
Албанія, Епір, Фессалія, Акарнанія та деякі інші).

Припинення династії Неманичів (у 1371 р.) у момент посиленого наступу
турецьких загарбників не порушило єдності Сербської держави.
Наслідувавший Стефана Уроша V князь Лазар (1371—1339), порівняно легко
справившись із протидією центральної влади окремих сербських феодалів,
до самої своєї смерті була загальновизнаним правителем Сербії.

У 1354 р. війська турецького султана переправилися через Дарданелли і
закріпилися на Галліполійському півострові. Так був покладений початок
завоюванню Османською державою південного сходу Європи.

«Турецька навала XV і XVI сторіч,— писав Енгельс,— являла собою другий
етап арабської навали VIII століття. Як тоді… так і тепер небезпека
знову загрожувала всьому європейському розвитку» [2, c.180]. Але
правителі європейських держав не бажали бачити небезпеки. Південним
слов’янам, на яких перші удари турецьких військ обрушилися вже в 60-х
роках XIV ст., довго довелося бороти зовсім одним [5, c.128].

Більше того, і угорські феодали, і венеціанський, і генуезський
патриціат, які переважно виступали з прямого благословення римської
курії, не раз наносили слов’янам зрадницькі удари в спину. У свою чергу
візантійські феодали замість союзу зі слов’янами неодноразово намагалися
«компенсувати» за їхній рахунок свої втрати в Малій Азії. І проте
агресія турецьких феодалів всюди зустрічала завзятий опір
південнослов’янських народів.

У Болгарії турецьким військам довелося брати штурмом або облогою ледве
не кожне місто. Але вторгнення в придунайські області угорського короля
Людовика Анжуйского і напад з боку Чорного моря хрестоносців Амедея VI
Савойського змусили болгарського царя Шишмана III укласти з османською
Туреччиною в 1366р. договір з визнанням своєї васальної залежності.

Не без успіху оборонялися на початку і серби. У 1371 р.
сербо-македонське військо підійшло майже до самого Адріанополя, що стали
з 1365 р. столицею Османської держави. Але безтурботність командування,
упоєного попередніми успіхами, привела до того, що 26 вересня 1371 р.
60-тисячне військо було розбите і знищене турецькою армією в битві на
ріці Маріці. Це дало можливість турецьким завойовникам страшно розорити
Македонію і змусити деяких із сербо-македонських князів визнати васальну
залежність від султана.

Спадкоємцю останнього Неманича, який вмер незабаром після катастрофи на
Маріці, — князю Лазарю вдалося, використовуючи патріотичний підйом
широких народних мас, домогтися великих успіхів у справі зміцнення
Сербської держави.

Лазар уклав союз з боснійським королем Твртко. У 1387 р. союзники
нанесли армії султана Мурада I поразку на ріці Топлиці. Негайно ж після
цього Болгарія відмовилася від дотримання своїх зобов’язань стосовно
османів. Побоюючись утворення союзу всіх південнослов’янських країн,
турецькі правителі вже в 1388 р. почали новий великий похід у Болгарію.
Їм удалося взяти і розорити Тірново і ряд інших міст, але головні сили
болгар розбиті не були, і турки виявилися змушені обмежитися одержанням
данини.

Через декілька місяців чимало болгар боролося проти турецьких військ
разом із сербами, боснійцами і хорватами в знаменитій битві на Косовому
полі 15 червня 1389 р.

На стороні слов’ян діяли албанці і невеликий валашський загін. У цьому
бої слов’янські воїни і їхні союзники виявили великий героїзм. Під час
битви загинув султан Мурад I. Сербський патріот Мілош Обіліч проник у
турецький табір і вразив султана мечем, пожертвувавши заради цього
життям. Але сили були нерівні, і перемога залишилася за турками, хоча і
після цього вони були дуже далекі від того, щоб цілком підкорити
південнослов’янські країни. Майже цілком зберегла свої сили Боснія.
Навіть Сербія, змушена визнати васальну залежність від турків, не була
скорена.

Спадкоємцю Лазаря, який загинув на Косовому полі, Стефану Лазаровичу
вдалося зберегти майже усі володіння батька і навіть домогтися успіхів у
боротьбі з угорським королем. Більш того, значно пізніше (у середині XV
в), коли Туреччина знаходилася в зеніті своєї могутності, серби
продовжували завзято відстоювати свої землі, незважаючи на зрадництво
частини феодалів.

У 1454—1459 р. переможець Візантії Мехмед II особисто зробив кілька
походів у Сербію, збезлюдив країну масовим відведенням жителів у рабство
і тільки після цей смог оголосити про приєднання Сербії до Османської
держави. При цьому Зета (майбутня Чорногорія) так і залишилася
нескореною.

2.3. Сербська культура за часів Сербської Деспотовини

Протягом досліджуваного періоду література та писемність у сербів
сягнули дуже високого рівня, чому значною мірою сприяло використання
візантійського досвіду. Воно здійснювалося шляхом перекладу творів
візантійської літератури, запозиченням з неї системи літературних жанрів
та ін.

У цей період у сербів активно розвиваються архітектура й живопис.
Будівництво монастирів стає важливою прикметою доби. Стіни багатьох
монастирів прикрашаються фресками, частина яких збереглася до сьогодні й
свідчить про надзвичайно високий ступінь володіння пензлем старими
майстрами. Як архітектура, так і живопис наслідували монументальний
стиль, перенесений на сербське тло з Візантії.

Сербські монастирі Студениця, Раваниця, Мілешева та інші, в тому числі
екстериторіальний центр сербської духовної культури — монастир Хіландар,
розташований на Афоні, — стали провідними осередками культурного
розвитку, зберігаючи за собою цю функцію досить тривалий час.

Яскраву сторінку в історію сербської культури вписав Святий Сава, який
уклав на початку XIII ст. біографію видатного сербського світського та
релігійного діяча — свого батька Стефана Немані (“Житіє Святого
Симеона”). Ця біографія стала першою в низці інших аналогічних творів,
характерних саме для давньої сербської літератури. Святий Сава переклав
з грецької мови кілька текстів юридичного характеру. Згодом такі
переклади посідають у сербській писемності одне з важливих місць
(“Номоканон”, “Хіландарський типик” тощо).

Особливості розвитку культури були спільними для всіх сербських
територій, в тому числі й тих, що входили до складу Боснії та
Чорногорії.

Після Сави сербська література поступово відмовляється від
чужонаціональних зразків як провідного джерела свого розвитку, етап за
етапом формуючи національно своєрідний тип красного письменства. Дальший
вільний розвиток цього процесу перервала турецька навала.

ВИСНОВКИ

Отже, перша чверть XV ст., коли Сербією правив деспот Стефан, увійшла до
історії країни (не дивлячись на украй складну зовнішньополітичну
обстановку) як часу досить значних успіхів в розвитку її економіки і
культури.

З ім’ям Стефана Лазаревича, зв’язано, зокрема, видання законодавчих
пам’ятників, що регламентують розвиток неаграрних областей економіки
(«Закон про копальні» і «Закон Ново-брда»).

Стефан Лазаревич – сербський деспот (1389-1427), правив як турецький
васал і після вола султана Баязета, якому вірно допомагав в його війнах
проти Болгарії, Боснії, Валахиі, проти угорців у Никополя (1396) і в
Азії проти Тамерлана (1402).

Внутрішніми безладами, які виникли в приголомшеному цією останньою
битвою турецькій державі, С. Лазаревіч скористатися не умів або не
хотів.

Зберігши життя Сулейману, синові Баязета, він спочатку підтримував його
разом з імператором Еммануїлом (від якого при поверненні з Азії отримав
титул деспота), але потім перейшов на сторону його брата Муси і за
допомогою угорців розбив турецьке військо і союзних з ним Бранковічей
недалеко від Грачаніци (1403).

Декілька років після того пройшли в Сербії спокійно, і Стефан Лазаревич
скористався ними для впровадження внутрішнього порядку; в цей же час він
отримав від Угорщини Бєлград, заснував і багато обдарував декілька
монастирів.

Внутрішні розбрати, що виникли між С. Лазаревічем і його властолюбним
братом Вуком (1408-1409), були улагоджені за посередництва короля
Сигизмунда Угорського: Сербія була розділена між обома братами, і до неї
була приєднана частина Боснії.

У боротьбі, яка продовжувала розігруватися між Сулейманом і Мусой, брали
участь і князі сербські Лазаревічи, і Бранковічи. Проти Муси піднявся
четвертий син Баязета, Магомет, який, взявши перемогу під Мусой (1413),
підтвердив права С. Лазаревича.

Сербський деспот відплатив йому вірністю, яку зберігав і по відношенню
до сина і наступника Магомета, Мураду II. Бачивши, проте, що Сербії не
можна довше залишатися на стороні турок, він вирішив відійти на сторону
Угорщини і уклав з кородем Сигизмундом договір (1426), по якому Сербія
визнавалася як би у васальних відносинах до угорської корони. Незабаром
після цього (у 1427 р.) С. Лазаревіч помер, не залишивши після себе
спадкоємців.

Стефан помер в 1427 г., заповівши престол Юрієві Бранковічу,
спадкоємцеві Вука, який в украй несприятливих умовах правив деспотовиной
протягом 30-ти років.

Вже до кінця 1430-х рр. турки зробили проти нього похід, змусивши
втікати на якийсь час у володіння угорського короля. Ця подія співпала з
кінцем правління в Угорському королівстві Сигизмунда і настанням (після
короткого правління Альберта Австрійського) міжцарювання, що
супроводжувалося жорстокою боротьбою і яке завершилося перемогою партії,
що підтримувала кандидатуру молодого польського короля Владислава
Ягеллона. З його ім’ям пов’язана друга (після Никополя) невдала спроба
угорського короля затримати експансію Османа — хрестовий похід 1443—1444
рр., що закінчився нещасливою битвою під Варной.

Похід почався успішно: 1 серпня 1444 г . було укладено перемир’я, що
зумовило відновлення Сербської деспотовини; проте вже в кінці наступного
місяця воно було порушене за ініціативою папського легата. Розігралася
фатальна битва, результатом якої став розгром християнських військ і
загибель короля, а для Бранковіча — визнання васальної залежності від
султана. Союз з Угорщиною змінився конфліктом: деспот не тільки не надав
допомоги Яношу Хуньяді (що був у той час фактичним правителем земель
«Корони св. Стефана» і очолив похід, який знов потерпів невдачу на
Косовому полі в 1448 г .), але і якийсь час тримав його під арештом,
зберігаючи вірність васальній присязі. «Нагородою» за вірність стало те,
що до кінця правління деспот втратив майже всі свої володіння (це було
час знаменитого Завойовника Мехмеда, при якому ліг Константинополь): у
1455 р. після стійкої оборони здалося Ново-брдо, а в 1459 г .,
вже після кончини деспота, турки оволоділи його колишньою резиденцією —
новозбудованою фортецею Смедерево. Цим фактично було покладене край
існуванню деспотовини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Дворник Фр. Славяне в европейской истории и цивилизации. М., 2001.

Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині // К. Маркс і Ф. Енгельс, Соч., т. 6.

Еремеев Д. Е., Мейер М. С. История Турции в Средние века и Новое время.
М., 1992.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс
лекцій: Навч. посібник / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та
ін. Вид. 2-ге, стереотипне. — К.: Либідь, 2003. — 632 с.

История Средних веков. В 2 т. Учебник / Под ред. С. П. Карпова. М.,
1998.

История южных и западных славян. В 2 т. Учебник. Т. 1. Средние века и
Новое время. Под ред. Г. Ф. Матвеева и З. С. Ненашевой. М., 1998.

История южных и западных славян. Курс лекций. – Москва, 1999.

История южных и западных славян: В 2 т. – Москва, 1998.

Ілюстрована історія сербів. – Белоград, 1991. Кн, 1-4.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до ХХ ст.). Курс
лекцій / За ред. проф. В.І.Ярового. – К., 2003.

Каждан А. П., Литаврин Г. Г. Очерки истории Византии и южных славян.
Изд. 2-е. испр. СПб., 1998.

Качановский В. История Сербии с половини XIV — до конца XV в. -Киев,
1899.

Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней. М., 1987.

Норовін В. Історія сербського народу. – Белоград, 1997.

Орешкова С. Ф. Византия и Османская империя: проблемы преемственности //
Византия между Западом и Востоком. Опыт исторической характеристики.
Изд. 2. СПб., 2001. C. 474—494.

Попов Н. Россия и Сербия. – Москва, 1991.

Хрестоматия по истории южных и западных славян. Вып. 1. Минск, 1987.

Чиркович С. Сербия. Средние века. М., 1996.

ДОДАТОК

Розпад Сербії у др. пол. XIV ст. Володіння князя Лазаря в 1389 р.

Сербська деспотовина Стефана Лазаревича до 1422 р.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020