.

Відповідальність організації за шкоду заподіяну з вини її працівника (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
61 1702
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Відповідальність організації

за шкоду заподіяну з вини її працівника”ПЛАН

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ШКОДУ, ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА
ЗАПОДІЯНУ ШКОДУ

2. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ З ВИНИ ЇЇ
ПРАЦІВНИКА

2.1. Правове забезпечення відповідальності організації за шкоду,
заподіяну з вини її працівника

2.2. Визначення протиправної поведінки працівника

3. МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

3.1. Поняття та різновиди матеріальної відповідальності працівників

3.2. Визначення розміру шкоди

3.3. Порядок покриття шкоди, заподіяної працівником

3.4. Обставини, які враховуються при визначенні розміру відшкодування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність досліджуваного питання зумовлена тим, що Україна прагне
бути цивілізованою правовою державою. Тому дослідження різних сторін
відповідальність, зокрема – відповідальності організації за шкоду
заподіяну з вини її працівника, є вкрай важливим і нагальним.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).
Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту.
У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні
страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав
громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму
Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.).

Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об’єктом, якому
вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при
порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння
каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення
заробітної плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора
одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є
наслідком порушення особистих немайнових благ. У зв’язку з цим знищення
фотографії близької людини викликає певні душевні страждання (моральну
шкоду), проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК
України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу
правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає
кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до
складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440 ЦК). Хоч вона,
на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд
виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній
формі моральної шкоди.

Об’єктом дослідження в даній роботі виступає юридична відповідальність
організації за заподіяння шкоди з вини її працівника.

Предметом дослідження є підстави виникнення відповідальності
організації за шкоду заподіяну з вини її працівника, сторони зобов’язань
та інші умови регулювання відповідальністю за заподіяння даного виду
шкоди.

Метою даної роботи є дослідити підстави відповідальності організації,
дослідження умов виникнення і провадження відповідальності організації
за шкоду заподіяну з вини її працівника (працівників) тощо.

Під час проведення дослідження були використані такі методи
науково-дослідницької роботи як літературний, метод синтезу та аналізу,
метод узагальнення та порівнянь.

На мою думку, дана робота сприятиме глибшому розумінню особливостей
виникнення та наслідків відповідальності організації за шкоду заподіяну
з вини її працівника.

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ШКОДУ, ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА
ЗАПОДІЯНУ ШКОДУ

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного
правопорушення [3, ст.440]. Необхідні елементи складу такі: шкода,
протиправна поведінка, причинний зв’язок між шкодою і протиправною
поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопорушення. У цій
формі виражена формула генерального делікту: хто з своєї вини заподіяв
іншому шкоду, зобов’язаний її відшкодувати. Встановлений ст.440 склад
цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави
40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила,
передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).

Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається у грошах.

Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці
моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання,
заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або
організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму Верховного Суду
України “Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р.). Необхідно зазначити, що
характер шкоди не визначається об’єктом, якому вона завдається. Майнова
і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і
особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження
працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення
чужого авторства позбавляє автора одержати авторський гонорар. У
наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих
немайнових благ. У зв’язку з цим знищення фотографії близької людини
викликає певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнової шкоди
немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК
України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу
правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає
кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до
складу правопорушення входить і моральна шкода [3, ст.440]. Хоч вона, на
відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд виносить
рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній формі
моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням суті
позовних вимог, характеру правопорушення, глибини моральних і психічних
страждань потерпілого та інших негативних наслідків, але не менше п’яти
мінімальних розмірів заробітної плати.

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості
знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді
шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні
здоров’я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що
обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова
втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється
у втраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними
особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на
поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще
одну функцію—її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов’язку,
встановленого нормою права. Юридичні обов’язки, ухилення від яких
заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватись від
вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди
виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної
поведінки безпосередньо пов’язані з формами юридичних обов’язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний
обов’язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права
(пасивний обов’язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов’язку необхідно, щоб
зобов’язана особа вчиняла певні дії, то пасивний юридичний обов’язок
виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов’язків Протиправність виступає у формі
дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена
законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої
вона зобов’язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є
протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права
зобов’язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і
бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість
і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і
відображається втому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив.
Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина
зберігає достатні можливості самоконтролю.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред’являє
свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти,
виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи
характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у
невиконанні юридичного обов’язку. Розуміння протиправної дії чи
бездіяльності як об’єктивної категорії означає, що виявившися зовні,
вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб’єкта, і змінити
який не неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм
можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір
має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах
правового регупювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору
полягає не в тому, що зобов’язаний суб’єкт вирішує сам чи виконувати, чи
не виконувати йому покладений на нього юридичний обов’язок; вільний
вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до
порушення юридичного обов’язку.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається
правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна
правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених
законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов’язку. Це найпоширеніший спосіб
заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне
значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує
інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у
вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення
згода потерпілого на ушкодження здоров’я, заподіяння смерті, така дія
завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена у
стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК [3] У країни така
шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15
Кримінального кодексу України є правом кожного громадянина на самозахист
та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода,
заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є
наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій практиці докладно
розроблено критерії правомірності дій, вчинених у стані необхідної
оборони.

У новому ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при
захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв
шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому,
підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою
комуляцію двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою
для покладення обов’язку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення.
Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того„що
шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному
випадку відшкодовується згідно зі ст. 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої
необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за
певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на
захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони,
де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода
завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності
захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок
порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до
небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445
[3] покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною,
обов’язок відшкодування шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх
інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст.445 надає право суду
покласти обов’язок відшкодування на третю особу чи звільнити від
відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того,
хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає
можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК [3]
України передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода
підлягає відшкодуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не
відповідає її змістові).

В новому ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у
відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1222 такий: “Відшкодування
шкоди, завданої у стані крайньої необхідності”.

Новий ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант
заподіяння шкоди правомірною дією. У зв’язку з цим у новому Кодексі
сформульовано таку норму: “В разі прийняття закону, цю припиняє право
власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки
підлягають відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної
вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок
загальнодержавної скарбниці, Автономною Республікою Крим за рахунок її
скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці”. Ця норма
покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної
шкоди (збитків).

Причинний зв’язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв’язок
протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є
причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за
ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад
цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК [3] України вимогу наявності
причинного зв’язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла
шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені
спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв’язок має свої
особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при
відповідальності за ст. 447 ЦК [3] У країни в причинний зв’язок як
елемент складу правопорушення входить причинний зв’язок між поведінкою
неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб,
які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров’я необхідним є
причинний зв’язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров’я,
між ушкодженням здоров’я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою дає
можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа
несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення,
в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до
вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих
наслідків. Категорія “психічне ставлення”, що використовується в понятті
вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або
можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно
пов’язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає
лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси з
протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю
усвідомлення протиправного чи соціальне значущого характеру дії
(бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих
наслідків.

Припущення вини заподіювана шкоди належить до презумпцій, що можуть бути
спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим
спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження
всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є
юридичною підставою для висновку про наявність вини заподновача шкоди.
Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження
принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності
доведення).

Отже, підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне
правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність
поведінки, причинний зв’язок та вина.

2. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА ШКОДУ,

ЗАПОДІЯНУ З ВИНИ ЇЇ ПРАЦІВНИКА

2.1. Правове забезпечення відповідальності організації за шкоду,
заподіяну з вини її працівника

Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441
ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати
шкоду, завдану з вини її працівника при виконанні ним своїх трудових
(службових) обов’язків. Згідно з цією статтею формулюються загальні
вимоги до відповідальності організацій незалежно вір того, за якою
статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності.

Правило ст. 441 ЦК України [3] про коло осіб, протиправні й винні вчинки
яких розглядаються як дії самої організації, є загальним правилом
віднесення до суб’єктів відповідальності організації. Відповідальність
організації за дії її працівників випливає із суті організації як
колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові
обов’язки, не виступає як окремий суб’єкт права — із сумарних дій
працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов’язків
складається діяльність організації як єдиного цілого.

Встановлюючи вимогу відшкодування організацією шкоди, ст. 441 ЦК України
[3] передбачає такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави
для відшкодування:

а) наявність трудових (службових) зв’язків між організацією та
працівником, з вини якого заподіяна шкода;

б) заподіяння шкоди працівником при виконанні ним трудових (службових)
обов’язків. Водночас на відповідальність організації поширюється
передбачений ст. 440 ЦК України загальний склад цивільного
правопорушення.

Правовий зв’язок організації з працівником втілюється у трудових
відносинах незалежно від їх характеру — постійні, тимчасові, сезонні або
виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 постанови
Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних
справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р.), у
відносинах членства в кооперативі, громадському об’єднанні чи відносинах
служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ
України і військовослужбовці Збройних Сил України).

Новий ЦК України розширив коло осіб, які визнаються працівниками
юридичних і фізичних осіб. Маються на увазі фізичні особи, що виконують
роботу на підставі цивільно-правового договору, якщо при цьому вони
діяли або повинні були діяти за завданням юридичної чи фізичної особи і
під її контролюванням безпечного ведення робіт.

Під виконанням трудових обов’язків слід розуміти виконання працівником
роботи, обумовленої при прийнятті на роботу або дорученої йому
адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на території
підприємства або поза нею протягом робочого часу.

Підкреслюючи цю підставу, названа постанова Пленуму Верховного Суду
України вказує: “якщо шкода завдана ним у зв’язку з виконанням трудових
обов’язків”. У свою чергу дії працівника (хуліганство, бійки, пустощі
тощо), які за своїм змістом не випливають з його становища працівника
даної організації, хоч вчинені під час виконання ним своїх трудових
обов’язків, не тягнуть за собою відповідальності організації.
Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах
позадоговірної відповідальності.

2.2. Визначення протиправної поведінки працівника

При визначенні протиправної поведінки працівника необхідно врахувати, що
загальна заборона, передбачена у ст. 440 ЦК У країни, поширюється на
організації, але втілюється в конкретних обов’язках працівника.

Тому протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і
порядок здійснення ним своїх трудових обов’язків. Бездіяльність — це
невиконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором,
певними правилами, інструкцією тощо.

Наведемо два приклади.

За розпорядженням керуючого відділом держгоспу працівник І. спалював
солому на площі, що межувала з лісовими угіддями. В результаті
нехтування правилами пожежної безпеки (спалювання проводилось при
сильному вітрі), вогонь перекинувся на ліс, внаслідок чого лісгоспові
заподіяно матеріальну шкоду.

Другий випадок.

Залишена під час операції марлева серветка стала причиною нового
захворювання пацієнта С., що викликало другу операцію. Все це призвело
до інвалідності другої групи. Такий наслідок стався тому, що
медпрацівники не додержувалися загальнообов’язкових правил підрахування
матеріалів, інструментів до і після операції.

У наведених прикладах протиправна поведінка працівників перебувала у
причинному зв’язку з виконанням ними трудових обов’язків, а тому
відповідальність за заподіяну ними шкоду слід покласти на організацію.

Підставою відповідальності організації є не лише вина її керівного
органу, а й будь-якого працівника, який під час виконання своїх трудових
обов’язків заподіяв шкоду.

Згідно зі ст. 441 ЦК України організація відповідає за шкоду, заподіяну
її працівником у будь-якій сфері діяльності: господарській,
культурно-освітній, охорони здоров’я, управлінській та ін. Спеціальний
склад правопорушення необхідний при відповідальності за статтями 442 і
443 ЦК України [3].

?

I

Oe

®f??±iI?I//oaeaaeaeaeaeaeaeae/aeaeaeaeaeaeaeaeaeOO

о деталізувати опис об’єктивної сторони злочину, він обмежується
вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в ст. 440 ЦК
України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова
дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну
організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій
відповідає юридичний обов’язок в активній формі — обов’язок вчинити
необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє
заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона
нормативне зобов’язувалася. Власне, для визначення бездіяльності
протиправною необхідна спеціальна норма, що знаходиться поза ст. 440 ЦК
України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших
галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила
техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом
спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства,
що зобов’язує капітана судна: 1) подавати допомогу будь-якій поміченій у
морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на
допомогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги.
Невиконання цього обов’язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З
згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій
(обов’язків) капітан несе встановлену законом відповідальність.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені
свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об’єктивних обставин не
могла діяти, тоді упущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та
волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість
іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов’язок діяти.
Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, покладаючи на
капітана судна обов’язок подати допомогу поміченій у морі особі, якій
загрожує загибель, застерігає умовою: оскільки він може це зробити без
небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість
об’єктивно виключається, неподання допомоги не вважатиметься
протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України,
передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває
в небезпечному для життя стані, пов’язує її з фізичною можливістю
виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можливості подати
таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” (статті 111—113
Кримінального кодексу України). Відсутність такого застереження в нормі,
яка покладає обов’язок діяти, не може бути підставою для неврахування
об’єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті
поведінки людини.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини,
визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини —
умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї
поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки
або небажання, але свідоме її допущення.

В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його
видами—прямим {евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на
види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види
умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності.
При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні
евентуальне не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема
громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров’я, яке
порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її
наслідки, правопорушник не намагається їх досягти — він намагається
досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє
правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків
своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не
передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх
передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне
розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні
розміру відшкодування [3, ст.454].

Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме
положення римського права “нерозуміння того, що всі розуміють”. При
грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому
ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності,
навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв’язку з
чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій,
зокрема тих, які пов’язані з використанням особливо небезпечних
приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі
діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія.
Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч
потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних
знань, яких вимагає відповідна професія.

Психологічний механізм необережної вини при необізнаності полягає у
тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею
діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї
некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму
необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір
цивільної відповідальності, але її існування у законі було б
застереженням для тих, хто, усвідомлюючи свій низький професійний
рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної
кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення)
невинності, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило:
Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе,
що шкоду заподіяно не з його вини” [3, ст.440].

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися з
регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду; розмір
стягнення визначається законодавством, яке регулює відносини працівника
з організацією (статутом кооперативу, статутом громадського об’єднання
тощо).

3. МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

3.1. Поняття та різновиди матеріальної відповідальності працівників

Як уже зазначалося, у трудовому праві межі матеріальної відповідальності
працівників диференціюються залежно від форми вини працівника, характеру
допущеного ним порушення обов’язків, виду майна, якому заподіяна шкода,
і трудової функції, що виконується працівником.

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності
працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена
матеріальна відповідальність, яка полягає в обов’язку працівника, з вини
якого було заподіяно шкоду, відшкодувати власнику (уповноваженому ним
органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного
заробітку.

За правилами ст. 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі,
організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких
заподіяна шкода, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої
дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім
випадків, коли законодавством вона передбачена в більшому, ніж цей
заробіток розмірі. Обмежена матеріальна відповідальність працівників має
універсальний характер, вона застосовується завжди, якщо інше не
передбачено законодавством.

Необхідно звернути увагу на межі матеріальної відповідальності,
передбаченої за контрактом між працівником і роботодавцем. У ст. 21 КЗпП
передбачено, що контрактом може бути визначено серед інших умов
трудового договору також і умови про матеріальну відповідальність сторін
контракту. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29
грудня 1992 p. №14 вказано, що якщо межі матеріальної відповідальності
були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається
на нього відповідно до умов контракту. Проте змін у КЗпП щодо розширення
випадків повної матеріальної відповідальності працівників внесено не
було. Таким чином, у законодавстві залишилося чинне раніше положення, за
яким працівника не можна притягти до повної матеріальної
відповідальності у випадках, не передбачених ст. 134 КЗпП, а серед них
немає такої підстави, як умови встановлені контрактом. Згідно з нормою
ст. 9 КЗпП, а також постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня
1994 p. №170 та затвердженого нею Положения про порядок укладення
контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, умови
контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним
законодавством, вважаються недійсними. Більше того, вказаним Положенням
встановлено, що не можуть бути змінені контрактом імперативні норми
законодавства, зокрема про порядок розгляду трудових спорів та випадки
повної матеріальної відповідальності [2, ст.134]. Таким чином,
положення п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 суперечать
чинному законодавству і не можуть застосовуватись як такі.

У відповідності до ст. 133 КЗпП [2] України обмежену матеріальну
відповідальність несуть:

1) працівники — за псування або знищення через недбалість матеріалів,
напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимірювальних
приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством,
установою, організацією працівнику в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій і їхні заступники,
керівники структурних підрозділів та їхні заступники при заподіянні
шкоди підприємству, установі, організації зайвими грошовими виплатами,
неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових
цінностей, невжиттям необхідних заходів для запобігання простоям,
випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і псуванню
матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП).

Зазначені службові особи несуть матеріальну відповідальність за ту
частину шкоди, яка не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При
цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати
суми, на яку заподіяно шкоду. Слід звернути особливу увагу на те, що на
керівників та відповідних службових осіб покладено обов’язок
забезпечення своєчасного та обов’язкового стягнення матеріальної шкоди,
заподіяної працівниками. В іншому випадку, як підкреслив Пленум
Верховного Суду України у своїй постанові №14, на таких службових осіб
покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх
вини не було своєчасно вжито заходів для стягнення шкоди з безпосередніх
заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місячного заробітку
він визначається відповідно до затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 8 лютого 1995 p. №100 Порядку обчислення середньої
заробітної плати (із змін. і доп.), а саме виходячи з виплат за останні
2 календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про
відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник
пропрацював менше 2 місяців, а в разі, коли працівник останні 2 місяці
перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його
звільнення, — виходячи з виплат за попередні 2 місяці роботи на даному
підприємстві (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29
грудня 1992 р. в ред. постанови Пленуму від 28 березня 1997 p. №31).

Повна матеріальна відповідальність без обмеження будь-якою межею за
шкоду, заподіяну працівником, передбачена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав
притягнення до повної матеріальної відповідальності, що міститься в цій
статті, є вичерпним.

3.2. Визначення розміру шкоди

Законодавство [2, ст.135] дає чітку відповідь на це питання. Розмір
заподіяної підприємству, установі, організації визначається за
фактичними витратами. На підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи
з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей та
вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття
матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у
даній місцевості на день відшкодування шкоди.

На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і
в комісійній торгівлі розмір шкоди заподіяної розкраданням або
недостачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими
для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.

Законодавством може бути встановлено окремий порядок визначення розміру
шкоди, що підлягає покриттю (в тому числі у кратному обчисленні),
заподіяної підприємству, установі, організації розкраданням, умисним
зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших
цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди
перевищує її номінальний розмір.

Розмір підлягаючої покриттю шкоди, заподіяної з вини кількох
працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини,
виду і межі матеріальної відповідальності.

При застосуванні даної правової норми слід звернути увагу на таке.
Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації
визначається з врахуванням чинного законодавства про ціни і
ціноутворення.

Визначаючи розмір шкоди, необхідно виходити з вартості матеріальних
цінностей на день виявлення шкоди. А у випадках зміни цін – застосувати
ціни, що діють на день прийняття рішення про її відшкодування. Розмір
шкоди, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з
них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної
відповідальності. Солідарна матеріальна відповідальність застосовується
лише за умови, якщо вироком суду встановлено. Що шкода підприємству,
установі, організації заподіяна спільними умисними діями кількох
працівників або працівника та інших осіб.

Якщо шкода, заподіяна приписками та іншими викривленнями даних про
виконання робіт, до матеріальної відповідальності повинні притягатись як
працівники. Що вчинили ці дії, так і службові особи, які не вжили
заходів до запобігання їм.

В залежності від обставин заподіяння шкоди в цих випадках матеріальна
відповідальність настає в межах середнього місячного заробітку або в
повному розмірі заподіяної шкоди.

До прямої дійсної шкоди, заподіяної зазначеними вище діями можуть бути
віднесені: суми незаконно нарахованої заробітної плати і премій, зайві
виплати у вигляді штрафу, накладеного відповідними органами, вартість
пального і мастил, сировини, напівфабрикатів і інших матеріальних
цінностей, безпідставно списаних у зв’язку з викривленням даних про осяг
робіт.

При визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками
самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів
(автомобілів, тракторів, автокранів і т.п.). що належать підприємствам,
установам організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах,
слід виходити з того, що шкода яка заподіяна не при виконанні трудових
(службових) обов’язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм
цивільного законодавства [3, ст.203, 453]. У цих випадках вона
відшкодовується у повному обсязі. Включаючи і не одержані підприємством,
установою, організацією прибутки від використання зазначених технічних
засобів.

3.3. Порядок покриття шкоди, заподіяної працівником

Покриття шкоди працівником в розмірі, що не перевищує середнього
місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або
уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій
та їх заступниками – за розпорядженням вищестоящого в порядку
підлеглості органом шляхом відрахування із заробітної плати працівника.

Розпорядження власника чи уповноваженого ним органу або вищестоящого в
порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з
дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не
раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник
не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за заявою
працівника розглядається в порядку, передбаченому законодавством.

У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або
уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.

Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх
заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом
вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора [3,
ст.136].

3.4. Обставини, які враховуються при визначенні розміру відшкодування

Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої
дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну
обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не
лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що
забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен
бути відповідно зменшений.

Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно
від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна
злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.

До конкретних обставин, за яких було заподіяно шкоду, слід відносити
такі, що перешкоджали працівникові використовувати належним чином
покладені на нього обов’язки, зокрема, відсутність нормальних умов
зберігання матеріальних цінностей, неналежна організація праці. Разом з
тим необхідно враховувати, чи зробив працівник все можливе для
запобігання шкоді.

Судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим
ним органом встановлений ст. 233 КЗпП річний строк для виявлення
заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її
відшкодування. Цього строку додержуються і при зверненні із заявою до
прокурора.

Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому
ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником.
Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації
матеріальних цінностей, ревізії або перевірки фінансово-господарської
діяльності підприємства, організації, установи слід вважати день
підписання акта або висновку.

Суд повинен встановити: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір;
якими неправомірними її заподіяно і чи входили до функцій працівника
обов’язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала
його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені
умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і
нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Якщо шкоду
заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які
конкретно порушення трудових обов’язків допустив кожен працівник,
ступінь його вини та пропорційна частка загальної шкоди, за яку до нього
може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної
відповідальності.

Встановивши при розгляді справи, що шкода заподіяна не лише з вини
працівника, до якого пред’явлено позов, але й з вини посадових осіб
підприємства, організації, установи, слід відповідно до ст. 105 ЦПК
повинен притягти їх до участі в справі як співвідповідачів.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна виділити наступне:

Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441
ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати
шкоду, завдану з вини її працівника при виконанні ним своїх трудових
(службових) обов’язків. Згідно з цією статтею формулюються загальні
вимоги до відповідальності організацій незалежно вір того, за якою
статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності.

Встановлюючи вимогу відшкодування організацією шкоди, ст. 441 ЦК України
передбачає такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави для
відшкодування:

а) наявність трудових (службових) зв’язків між організацією та
працівником, з вини якого заподіяна шкода;

б) заподіяння шкоди працівником при виконанні ним трудових (службових)
обов’язків. Водночас на відповідальність організації поширюється
передбачений ст. 440 ЦК України загальний склад цивільного
правопорушення.

Правовий зв’язок організації з працівником втілюється у трудових
відносинах незалежно від їх характеру — постійні, тимчасові, сезонні або
виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 постанови
Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних
справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р.), у
відносинах членства в кооперативі, громадському об’єднанні чи відносинах
служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ
України і військовослужбовці Збройних Сил України).

При визначенні протиправної поведінки працівника необхідно врахувати, що
загальна заборона, передбачена у ст. 440 ЦК У країни, поширюється на
організації, але втілюється в конкретних обов’язках працівника.

Тому протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і
порядок здійснення ним своїх трудових обов’язків. Бездіяльність — це
невиконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором,
певними правилами, інструкцією тощо.

Підставою відповідальності організації є не лише вина її керівного
органу, а й будь-якого працівника, який під час виконання своїх трудових
обов’язків заподіяв шкоду.

Згідно зі ст. 441 ЦК України організація відповідає за шкоду, заподіяну
її працівником у будь-якій сфері діяльності: господарській,
культурно-освітній, охорони здоров’я, управлінській та ін. Спеціальний
склад правопорушення необхідний при відповідальності за статтями 442 і
443 ЦК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV
від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Кодекс законів про працю України. Затверджується Законом N 322-VIII (
322а-08 від 10.12.71 // ВВР, 1971 (поточна редакцiя вiд 22.05.2008)

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN
40-44, ст.356.

Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
1999.

Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения // Правоведение. —
1999. — №1.

Бєлякова А. М. Возмещение причиненного вреда (Отдельные вопросьі). — М.,
1992. — 103 с.;

Боброва Д. В. Цивільне законодавство / В кн. Загальна теорія цивільного
права: Підручник / За рад. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. — К.,
1992. — С. 20—21.

Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. — М., 1978.

Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско-правовая ответственность: Справочник
практикующего юриста. — М., 2000.

Матвеев М.К. Основания гражданско-правовой ответственности. – М., 1970.

Матвеев М.К. Вина в советском гражданском праве. — К., 1955.

Полетаев Ю.Н. Материально ответственные лица: трудовые права,
обязанности, ответственность. — М., 1998.

Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. — Саратов,
1983.

Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення
договірних зобов’язань: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2002.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В.
Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 864 с.

Щербина В. С. Господарське право України. Навч. посібник-К.: Атіка,
2003.-336с.

PAGE

PAGE 32

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020