Реферат на тему:
Епоха Петра Великого
Київ 2016
План:
I. Введення.
II. Передумови петровських реформ.
III. Реформи Петра I.
1) Військова реформа.
2) Соціальні та економічні реформи.
3) Адміністративна реформа.
4) Реформа у галузі культури та побуту.
5) Церковна реформа.
IV. Підсумки реформ.
V. Висновок.
I. Введення.
Епоха Петра I являє собою великий інтерес для вивчення і дослідження,
тому що розглядаючи її, можемо аналізувати величезний процес розвитку і
зростання Російської держави, перетворенням Росії з дикого деспотичного
царства Московського у Велику імперію. Перетворення Петра Великого, його
діяльність, особистість, роль у долі Росії – питання цікавлять і
привертають увагу дослідників нашого часу вивчають не менше ніж у минулі
століття. Останнім часом багато письменники, публіцисти, продовжуючи в
цьому відношенні традиції словянофільской і народницької історіографії,
пишуть про те, що не будь Петра і його перетворень, розвиток Росії могло
піти по іншому, менш драматичному шляху. Питання в тому, якою мірою
перетворення були випадкові або закономірні, означали вони радикальний
розрив спадкоємності історичного процесу або, навпаки, були його
логічним продовженням, чи був Петро великим перетворювачем або тираном
виник давно, ледь чи не в саму епоху перетворень. Різні історики
по-різному оцінюють Петра і його діяльність. Одні, захоплюючись ним,
відсувають на другий план його недоліки і невдачі, інші, навпаки,
прагнуть виставити на перше місце всі його вади, звинуватити Петра в
неправильному виборі і злочинні діяння. Розглядаючи життя і діяльність
Петра, не можна забувати про те, що він творив в умовах внутрішньої та
зовнішньої боротьби: зовнішня-постійні військові дії, внутрішні-це
опозиція Незадоволене боярство становило опозиційні кола, а в подальшому
до них примкнув царевич Олексій. Сучасникам Петра було складно його
зрозуміти: цар-тесля, цар – коваль, цар – солдат, який прагнув вникнути
в усі дрібниці скоєного їм справи. Образ “помазаника Божого” –
царя-батюшки, який панував у свідомості людей, постійно вступав у
конфлікт з реальною фігурою нового царя. Не дивно, що багато хто не
розумів Петра, його стилю мислення, його ідей, часто жили в іншому
політичному просторі.
Петро не був схожий на своїх попередників ні зовнішнім виглядом, ні
живим і відкритим характером. Особа Петра дуже складна і суперечлива,
але при цьому Петро I був дуже цілісною натурою. В усіх його починаннях,
часом дуже суперечливих, було все ж раціональне зерно. Неможливо
розглядати діяльність Петра не враховуючи того, що з 35 років його
правління, лише близько 1.5 років Росія перебувала в стані повного
світу. Постійні військові дії впливали на хід реформ і взагалі на всю
внутрішню і зовнішню політику.
Старе ніколи не йде з громадською сцени добровільно, і нове завжди
народжується в жорстких сутичках із віджилим. Петру довелося боротися з
багатьма забобонами і пережитками, які іноді виявлялися дуже сильними,
щоб зломити їх з першого удару.
За кілька десятиліть будується нова система управління, створюється
система освіти, періодична преса, формується регулярна армія, виникає
військовий флот. Виростають перші промислові підприємства мануфактурного
типу, розвиваються кустарні промисли, ремесла, налагоджується торгівля
сільгосппродуктами. Безперервно зростає суспільне і географічний поділ
праці – основа склався і розвивається всеросійського ринку. Місто
відокремлюється від села. Виділяються промислові і землеробські райони.
Розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Отримує подальший розвиток
російська культура і науки: математика і механіка, фізика і хімія,
географія і ботаніка, астрономія і “рудознатство”. Козаки-землепрохідці
відкривають ряд нових земель у Сибіру.
Завдяки зовнішній політиці Петра, було покінчено з політичною ізоляцією,
і зміцнювався міжнародний престиж Росії. Стрімке зростання Росії в
першій чверті ХVIII століття вражає не тільки нас, але вражав і
сучасників Петра. Вся Європа того часу спостерігала і дивувалася тому,
як ця держава пробудило дрімали всередині сили і виявило той потенціал
енергії, який воно так довго приховувало в своїй глибині.
II. Передумови петровських реформ.
Країна стояла напередодні великих перетворень. Які ж були передумови
петровських реформ?
Росія була відсталою країною. Ця відсталість являла собою серйозну
небезпеку для незалежності російського народу. Промисловість за своєю
структурою була кріпосницької, а за обсягом продукції значно поступалася
промисловості західно-європейських країн.
Російське військо в значній своїй частині складалося з відсталого
дворянського ополчення і стрільців, погано озброєних і навчених.
Складний і неповороткий наказовій державний апарат, на чолі якого стояла
боярська аристократія, не відповідав потребам країни.
Відставала Русь і в області духовної культури. У народні маси
просвітництво майже не проникало, і навіть у правлячих колах чимало було
неосвічених і зовсім неписьменних людей.
Росія XVII століття самим ходом історичного розвитку була поставлена
??перед необхідністю корінних реформ, тому що тільки таким шляхом могла
забезпечити собі гідне місце серед держав Заходу і Сходу.
Слід зазначити, що до цього часу історії нашої країни вже відбулися
значні зрушення в її розвитку.
У другій половині XVII століття починає змінюватися характер державного
ладу на Русі, все більш чітко оформляється абсолютизм.
XVII століття був часом, коли Росія встановила постійне спілкування з
Західною Європою, зав’язала з нею більш тісні торговельні й дипломатичні
зв’язки, використовувала її техніку і науку, сприймала її культуру і
освіту. Навчаючись і запозичуючи, Росія розвивалася самостійно, брала
тільки те, що було їй потрібно, і тільки тоді, коли це було необхідно.
Це був час накопичення сил російського народу, яке дало можливість
здійснити підготовлені самим ходом історичного розвитку Росії грандіозні
реформи Петра.
Зовнішні небезпеки держави випереджали природне зростання народу,
закостіневшего у своєму розвитку. Оновлення Росії не можна було надавати
тихою поступової роботі часу, не подталкиваемой насильно.
Реформи торкнулися всіх сторін життя російської держави і російського
народу, однак до основних з них слід віднести наступні реформи:
військову, соціально-економічну, адміністративну (органів влади і
управління, станового устрою російського суспільства), а також в галузі
культури та побуту, церковну .
Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала
війна.
III. Реформи Петра I
1) Військова реформа
Військова реформа була першочерговим преосвітнім справою Петра I,
найбільш тривалим і самим важким як для нього самого, так і для народу.
Вона має дуже важливе значення в нашій історії, це не просто питання про
державну оборони: Реформа справила глибоке дію і на склад суспільства, і
на подальший хід подій. Задачі створення сучасної боєздатної армії і
флоту займали юного царя ще до того, як він став повновладним государем.
Армія і флот завжди були головним предметом турботи імператора. Однак
військові реформи важливі не тільки самі по собі, але ще й тому, що вони
виявляли дуже великий, часто вирішальний, вплив на інші сторони життя
держави. Хід ж самої військової реформи визначався війною. Василь
Осипович Ключевський писав: “Война вказала порядок реформи, повідомила
їй темп і самі прийоми”.
Головним кроком Петра в перші роки царювання було знищення стрільців,
які з самого дитинства царя ставали у нього на шляху. Після того, як
Петро заявив про свій намір реформувати збройні сили і сформувати нову
армію на європейський лад, він як би дав зрозуміти, що час, коли
стрільці були самою боєздатною силою пройшло. Таким чином стрільці були
засуджені на знищення. Сутність військової реформи полягала в ліквідації
дворянських ополчень і організації постійної боєздатної армії з
однакової структурою, озброєнням, обмундируванням, дисципліною,
статутами.
У 1689 р. Петро будує на Плещеевом озері, біля Переславля-Залеського,
декілька невеликих кораблів під керівництвом голандських майстрів.
Навесні 1690 року створюються знамениті “потішні полки” – Семеновський і
Преображенський. Петро починає вести нинішні військові маневри, на Яузі
будується “стольний град Прешбург”.
Семенівський та Преображенський полки стали ядром майбутньої постійної
(регулярної) армії і виявили себе під час Азовських походів 1695-1696
рр.. Велику увагу Петро I приділяє флоту, перше бойове хрещення якого
також припадає на цей час. В скарбниці не було необхідних засобів, і
будівництво флоту доручалося так званим “кумпанствам” (компаніям) –
об’єднанням світських і духовних землевласників. З початком Північної
війни основна увага переключається на Балтику, а із заснуванням
Санкт-Петербургу будівництво кораблів ведеться майже винятково там. До
кінця царювання Петра, Росія стала однією з найсильніших морських держав
світу, маючи 48 лінійних і 788 галерних та інших кораблів.
Початок Північної війни став поштовхом до остаточного створення
регулярної армії. До Петра армія складалася з двох головних частин –
дворянського ополчення і різноманітних полурегулярних формувань
(стрільці, козаки, полки іноземного ладу). Революційним зміною було те,
що Петро ввів новий принцип комплектування армії – періодичні позови
ополчення були замінені систематичними рекрутськими наборами. В основу
рекрутської системи був покладений станово-кріпосницький принцип.
Рекрутські набори розповсюджувались на населення, які платили подать і
несли державні повинності. У 1699 р. був проведений перший рекрутський
набір, з 1705 р. Набори узаконені відповідним указом і стали щорічними.
З 20 дворів брали одну людину, холостої в віку від 15 до 20 років (однак
в ході Північної війни ці терміни постійно змінювалися із-за нестачі
солдат і матросів). Більше всього від рекрутських наборів постраждало
російське село. Термін служби рекрута практично не був обмежений.
Офіцерський склад російської армії поповнювався за рахунок дворян, що
навчалися в гвардійських дворянських полках або в спеціально
організованих школах (пушкарська, артилерійська, навігаційна,
фортифікаційна, Морська академія і т.д.). У 1716 р. був прийнятий
Військовий, а в 1720 р. – Морський устав, проводилося широкомасштабне
переозброєння армії. До кінця Північної війни Петро мав величезну сильну
армію – 200 тис. чоловік (не вважаючи 100 тис. Казаков), яка дозволила
Росії отримати перемогу у виснажливій, що розтягнулася майже на чверть
сторіччя.
Головні підсумки військових реформ Петра Великого полягають в
наступному:
– Створення боєздатної регулярної армії, однієї з найсильніших у світі,
яка дала Росії можливість воювати зі своїми основними супротивниками і
перемагати їх;
– Поява цілої плеяди талановитих полководців (Александр Меншиков, Борис
Шереметєв, Федір Апраксин, Яків Брюс і ін);
– Створення потужного військового флоту;
– Гігантське зростання військових видатків і покриття їх за рахунок
найжорстокішого вичавлювання засобів з народу.
2) Соціальні та економічні реформи.
У Петровську епоху російська економіка, і, перш за все промисловість
зробила гігантський стрибок. У той же час розвиток господарства в першій
чверті XVIII ст. йшло шляхами, наміченими попереднім періодом. В
Московській державі XVI-XVII ст. існували великі промислові підприємства
– Гарматний двір, Друкований двір, збройові заводи в Тулі, верф в
Дедінове та ін Політика Петра в відношенні економічного життя
характеризувалася високим ступенем застосування командних і
протекціоністських методів.
У сільському господарстві можливості вдосконалення черпалися з
подальшого освоєння родючих земель, обробітку технічних культур, давали
сировину для промисловості, розвитку тваринництва, просування
хліборобства на схід і південь, а також більш інтенсивної експлуатації
селян. Зрослі потреби держави в сировині для російської промисловості
призвели до широкого розповсюдженню таких культур, як льон і коноплі.
Указ 1715 р. заохочував вирощування льону і конопель, а також тютюну,
тутових дерев для шовкопрядів. Указ 1712 р. наказував створювати
конярські господарства в Казанській, Азовської та Київській губерніях,
заохочувалося також вівчарство.
У Петровську епоху відбувається різке розмежування країни на дві зони
ведення феодального господарства – неврожайний Північ, де феодали
перекладали своїх селян на грошовий оброк, найчастіше відпускаючи їх в
місто і інші сільськогосподарські місцевості на заробітки, і родючий
Південь, де дворяни-землевласники прагнули до розширення панщини .
Також посилювалися державні повинності селян. Їх силами будувалися міста
(на будівництві Петербурга працювали 40 тис. селян), мануфактури, мости,
дороги; проводилися щорічні рекрутські набори, підвищувалися старі
грошові збори і вводилися нові.
Головною метою політики Петра весь час було отримання якомога більших
грошових і людських ресурсів для державних потреб.
Були проведені два переписи – в 1710 і 1718 рр.. За переписом 1718 р.
одиницею обкладення ставала “душа” чоловічої статі, незалежно від віку,
з якою стягувалася подушна подати в розмірі 70 копійок на рік (з
державних селян – 1 руб. 10 коп. В рік).
Це упорядкував податную політику і різко підняло прибутки держави
(приблизно в 4 рази, до кінця правління Петра вони складали до 12 млн.
крб. В рік).
У промисловості відбулася різка переорієнтація з дрібних селянських і
ремісничих господарств на мануфактури. При Петре було засновано не менше
200 нових мануфактур, він всіляко заохочував їхнє створення. Політика
держави була також направлена ??на огорожу молодої російської
промисловості від конкуренції з боку західноєвропейської шляхом введення
дуже високих митних мит (Митний статут 1724 р.)
Російська мануфактура, хоча і мала капіталістичні риси, але використання
на ній переважно праці селян – посесійних, приписних, оброчних і ін –
робило її кріпацьким підприємством. У залежності від того, чиєю
власністю вони були, мануфактури ділилися на казенних, купецькі і
поміщицькі. У 1721 р. промисловцям було надане право купувати селян для
закріплення їх за підприємством (посесійні селяни).
Державні казенні заводи використовували працю державних селян, приписних
селян, рекрутів і вільних найманих майстрів. Вони в основному
обслуговували важку промисловість – металургію, судноверфі, копальні. На
купецьких мануфактурах, які випускали переважно товари широкого
споживання, працювали і посесійні, і оброчні селяни, а також
вільнонаймана робоча сила. Поміщицькі підприємства повністю
забезпечувалися силами кріпаків поміщика-власника.
Протекціоністська політика Петра вела до появи мануфактур в самих різних
галузях промисловості, найчастіше з’являлися в Росії вперше. Основними
були ті, які працювали на армію і флот: металургійні, збройові,
суднобудівні, сукняні, полотняні, шкіряні і т.п. Заохочувалася
підприємницька діяльність, створювалися пільгові умови для людей, які
створювали нові мануфактури або брали в оренду державні. У 1711 р. в
указі про передачу московським купцям А. Турчанинову і С. Цинбальщікову
полотняній мануфактури Петро писав: “А буде вони оной завод радением
своїм помножать і вчинять в ньому прибуток, і за те вони … отримають
милість”.
Виникають мануфактури в багатьох галузях – скляній, пороховій,
папероробної, парусину, полотняній, шелкоткацкой, суконної, шкіряної,
канатної, капелюшної, барвистою, лісопильної та багатьох інших.
Величезний внесок у розвиток металургійної промисловості Уралу вніс
Никита Демидов, що користувався особливою прихильністю царя. Виникнення
ливарної промисловості в Карелії на базі уральських руд, будівництво
Вишнєволоцького каналу, сприяли розвитку металургії в нових районах і
вивели Росію на одне з перших місць у світі в цій галузі. На початку
XVIII ст. В Росії витоплювали біля 150 тис. пудів чавуну, в 1725 р. –
більше 800 тис. пудів (з 1722 р. Росія експортувала чавун), а до кінця
XVIII ст. більше 2 млн. пудів.
До кінця царювання Петра в Росії існувала розвинена багатогалузева
промисловість з центрами в Петербурзі, Москві, на Уралі. Найбільшими
підприємствами були Адміралтейська верф, Арсенал, петербурзькі порохові
заводи, металургійні заводи Уралу, Хамовний двір в Москві. Йшов
зміцнення всеросійського ринку, накопичення капіталу завдяки
меркантилістською політиці держави. Росія поставляла на світові ринки
конкурентоспроможні товари: залізо, полотна, юхта (російську шкіру),
поташ (лужну сіль), хутро, ікру.
Тисячі росіян проходили в Європі навчання різним спеціальностям, і в
свою чергу іноземці – інженери-зброярі, металурги, майстри шлюзного
справи наймалися на російську службу. Завдяки цьому Росія збагачувалася
самими передовими технологіями Європи.
У результаті Петровської політики в економічній області за надкороткий
термін була створена потужна промисловість, здатна повністю забезпечити
військові і державні потреби, ні в чому не залежала від імпорту.
3) Адміністративні реформи.
В. О. Ключевський писав: “Перетворення управління – чи не найбільша
показна, фасадна сторона перетворювальної діяльності Петра; по ній
особливо охоче цінували і всю цю діяльність”. Ключевський, взагалі
стосовно діяльності Петра вельми критично, вважав, що реформи управління
проводилися похапцем, безпрограмних. Ті чи інші зміни в державному
управлінні, адміністративно-територіальному поділі Росії диктувалися
військовою необхідністю, а їхньою головною задачею було якомога більш
ефективне вибивання коштів з народу для покриття все зростаючих
військових витрат (сам Петро називав гроші “артерією війни”). Для
Петра-реформатора було також характерно прагнення перенести військові
принципи на сферу громадянського життя і державного управління. Вельми
показовим у цьому плані Указ від 10 квітня 1716 р., надісланий
імператором в Сенат:
“Панове Сенат! Посилаю вам книгу Військовий устаф (якої зачатий в
Петербурхе і нині здійснений) … І понеже оной хоча підстав військових
людей, аднакож стосується і до всіх правителів земських”. Петро
відносився до державної установи як до військового підрозділу, до
регламенту – як до військового статуту, а до чиновника – як до
військовослужбовця. Американський дослідник Д. Крайкрафт зазначав:
“Петро не тільки одягався як солдат, але і діяв і думав як солдат”.
Безсистемність і поспіх часто призводили до плутанини: встановлені,
накази змінювались одні іншими, часто прямо протилежним, або зводилися
нанівець нескінченними перемінами в державних установах, інколи установи
дублювали один одного за своїми функціями.
Значну частину посад, військові та цивільні, змінили лише староруські
назви на європейські, по суті своєї залишившись колишніми.
Вже в перші роки царювання Петра змінилися стиль і методи управління:
замість Боярської думи (яку Петро прирік просто на фізичне вимирання,
своїм указом припинивши поповнення думи новими членами) рішення стала
приймати своєрідна “команда”, складена з найближчих сподвижників царя.
На перших етапах головним радником Петра був князь Федір Ромодановський,
за словами сучасника, “злий тиран, п’яний по вся дні”.
Першою адміністративною реформою стало створення в 1699 р. особливого
відомства міст. Указами вводилося самоврядування для міського купецтва,
а також для населення поморських міст. Скасовувалася влада воєвод,
віднині судом і збором податків відали виборні бурмістри. На чолі нових
органів була поставлена ??Московська ратуша, що обирається, купцями
Москви. У віданні Ратуші знаходились головні надходження державних
прибутків з міст, а також загальний нагляд за діями органів
самоврядування. На чолі Ратуші стояв обер-інспектор Ратушного правління.
Першою людиною, що зайняв цю посаду, був колишній дворецький Шереметєва
Олексій Курбатов.
8
< >
P
uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuii
–
”
$
&
(
*
,
.
0
2
4
6
6
8
uiTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTH
edIW»TgdF`U
можливостей Ратуші. Цар приходить до рішення перенести основну масу
управління на місця, так як “людині важко за очі все розуміти і
правити”. Така організація управління забезпечувала більш високу ступінь
задоволення фінансових потреб держави, а після закінчення Північної
війни повинна була спростити процес розміщення і забезпечення регулярних
військ. В кінці 1707 р. починається здійснення нової реформи, а в 1708
р. проголошується створення восьми губерній, які в свою чергу поділялися
на провінції: Московською, Інгерманландської (згодом
Санкт-Петербурзької), Київської, Смоленської, Архангелогородської,
Казанської, Азовської та Сибірською. На чолі прикордонних губерній
стояли генерал-губернатори, інших – губернатори. Провінції управлялися
воєводами, при губернаторах і воєвод знаходилася земська канцелярія як
орган, який приводить до виконання розпорядження та накази; з 1710 р.
воєводи стали називатися повітовими комендантами. У підпорядкуванні у
губернатора були віце-губернатор (заступник), ландріхтер, відав судом,
провіантмейстер та інші чиновники. Таким чином, губернська реформа
фактично скасувала перетворення 1699 р., а Московська ратуша
перетворилася із загальнодержавного в губернське установа.
У 1710 р. була проведена подворная перепис населення і була встановлена
??особлива платіжна одиниця в 5536 дворів, яка повинна була
забезпечувати одну “частку” засобів, необхідних для покриття військових
витрат. Коменданства скасовувалися, а замість них створювалися нові
“частки” на чолі з ландратами – в більших губерніях по 12, у середніх –
по 10, в менших – по 8. Передбачалося, що відповідно з кількістю “доль”
кожна губернія буде містити певну кількість полків.
Однак і ця реформа не дала бажаного ефекту, Північна війна затягнулася,
і розмістити в губерніях приписані до них полки не вдалося. Грошей як і
раніше не вистачало, що створило благодатний грунт для різних махінацій.
Так, губернатор Казанської губернії Апраксин придумував суми “прибутків”
і надавав царю фальшиві відомості по них, демонструючи піклування про
казенної прибутку.
Ці дві реформи викликали повний розлад державного управління. В
результаті губернської реформи була знищена система наказів, в початку
XVIII ст. Росія фактично залишилася без столиці, бо Москва перестала нею
бути, а Санкт-Петербург ще не став.
Вся влада виявилася по-давньому зосередженої в руках “команди”, яка
називалася то “ближньої канцелярією”, то “консилией міністрів”.
Поворотним моментом став Указ від 2 березня 1711 р., що проголосив
створення нового органу державної влади – Сенату. Формальною причиною
став від’їзд Петра на війну з Туреччиною. У перший час Сенат складався з
дев’ятих найближчих співробітників царя, і Петро наполягав на визнанні
Сенату вищим державним органом, якому всі особи і установи повинні
коритися, як самому царю.
4) Реформа у галузі культури та побуту.
Процес європеїзації Росії в епоху Петра Великого – найбільш суперечлива
частина Петровських реформ. Ще до Петра були створені передумови широкої
європеїзації, помітно посилилися зв’язки із зарубіжними країнами, в
Росію поступово проникають західноєвропейські культурні традиції, навіть
брадобритие йде корінням в допетровську епоху. У 1687 р. була відкрита
Слов’яно-греко-латинська академія – перший вищий навчальний заклад в
Росії. І все ж діяльність Петра була революційною. В. Я. Уланов писав:
“Новим у порушенні культурного питання при Петрі Великому було те, що
тепер культура була визнана творчою силою не тільки в області
спеціальної техніки, але і в її широких культурно-побутових проявах, і
не тільки в додатку до вибраного суспільству … але і по відношенню до
широких мас народу “.
Найважливішим етапом в проведенні реформ стало відвідання Петром в
складі Великого посольства ряду європейських країн. По поверненні Петро
спрямовує багато молодих дворян в Європу для вивчення різноманітних
спеціальностей, головним чином для оволодіння морськими науками. Цар
піклувався і про розвиток освіти в Росії. У 1701 р. в Москві, в Сухарева
вежі відкривається Школа математичних і навигацких наук на чолі з
професором Абердинського університету шотландцем Форварсоном. Одним із
викладачів цієї школи був Леонтій Магніцький – автор “Арифметики …”. У
1711 р. в Москві з’являється інженерна школа.
Петро прагнув до того, щоб якомога скоріше подолати виниклу ще зі часів
татаро-монгольського іга відсталість Росії і Європи. Одним з її проявів
було різне літочислення, і в 1700 р. Петро перекладає Росію на новий
календар – 7208 рік стає 1700-м, а святкування Нового року переноситься
з 1 вересня на 1 січня.
У 1703 р. в Москві виходить перший номер газети “Відомості” – першої
російської газети, в 1702 р. В Москву запрошується трупа Куншта для
створення театру.
Відбувалися важливі зміни в побуті російських дворян, що переробили
російське дворянство “по образу і подібності” європейського. У 1717 р.
виходить книга “Юності чесне зеркало” – свого роду підручник етикету, а
з 1718 р. існували Асамблеї, – дворянські зібрання за зразком
європейських.
Однак не можна забувати про те, що всі ці перетворення виходили
винятково згори, а тому були достатньо болісні як для вищих, так і для
нижчих шарів суспільства. Насильницький характер деяких з цих
перетворень викликав відразу до них і призвів до різкого заперечення
інших, нехай навіть самих прогресивних, починань. Петро прагнув зробити
Росію європейською країною в усіх значеннях цього слова і придавав
велике значення навіть самим дрібним деталям процесу.
5) Церковна реформа.
Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. У
другій половині XVII ст. позиції Російської православної церкви були
надто тривкими, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову
автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоаким
(1675-1690 рр..) Та Адріан (1690-1700) рр.. проводили політику,
спрямовану на зміцнення цих позицій.
Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного
життя, була спрямована, перш за все, на як можна більш ефективне
використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше – на
вижимання з церкви грошей на державні програми, передусім на будівництво
флоту ( про “кумпанствам”). Після подорожі Петра в складі Великого
посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкви
своєї влади.
Поворот до нової політики відбувся після смерті патріарха Адріана. Петро
розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патріаршого будинку.
Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро скасовує
вибори нового патріарха, доручаючи в той же самий час митрополиту
Рязанському Стефану Яворському пост “місцеблюстителя патріаршого
престолу”. У 1701 р. утворюється Монастирський наказ – світська установа
– для управління справами церкви. Церква починає втрачати свою
незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю.
Петро, ??керуючись просвітницькою ідеєю про суспільне благо, для якого
необхідний продуктивна праця всіх членів суспільства, розгортає наступ
на ченців і монастирі. У 1701 р. царський указ обмежує число монахів: за
дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися до Монастирський
наказ. Згодом у царя з’явилася ідея використати монастирі як притулки
для відставних солдат і жебраків. В указі 1724 р. кількість ченців у
монастирі ставиться в пряму залежність від числа людей, за якими вони
доглядають.
Відносини, які склалися між церквою і владою вимагали нового юридичного
оформлення. У 1721 р. видатний діяч Петровської епохи Феофан Прокопович
складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту
патріаршества і утворення нового органу – Духовної колегії, яка
незабаром була перейменована в “Святійший урядовий Синод”, офіційно
зрівняний в правах з Сенатом. Президентом став Стефан Яворський,
віце-президентами – Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення
Синода з’явилося початком абсолютистського періоду російської історії,
бо тепер вся влада, в тому числі і церковна, була зосереджена в руках
Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися
протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: “От вам
духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то от вам (кинувши на
стіл кинжал) булатний патріарх”.
Прийняття Духовного регламенту фактично перетворила російських
священнослужителів в державних чиновників, тим більше що для нагляду за
Синодом була поставлена ??громадянська особа – обер-прокурор.
Реформа церкви здійснювалася паралельно із податковою реформою,
проводилися врахування і класифікація священників, а нижчі їхні шари
були переведені в подушний оклад. По зведеним відомостям Казанської,
Нижегородської і Астраханської губерній (утворені в результаті
членування Казанської губернії), від податків було визволено тільки 3044
священика з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священників викликала
Постанова Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям
ставилося в обов’язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була
можливість повідомити які-небудь важливі для держави відомості.
В результаті церковної реформи церква втратила величезну частину свого
впливу і перетворилася в частину державного апарату, строго
контрольовану і керованою світською владою.
Для встановлення жорсткого контролю над управлінням Петро в 1711 р.
створює систему фіскалів, які підкорялися обер-фіскалу. В обов’язки їм
ставилося доносити Сенату і царю про всі зловживання і непорядні вчинки
посадових осіб. Фіскали були практично безкарні, але якщо їх донос
підтверджувався, фіскал одержував половину майна винного. Інститут
фіскалів створив умови для розквіту корупції і дав широкі можливості для
зведення рахунків.
Однак на цьому Петро не зупинився – в 1722 р. Вводиться посада
генерал-прокурора для керівництва фіскалами. Головна його роль полягала
в нагляді за Сенатом, тепер тільки він міг пропонувати Сенату питання
для обговорення. Таким чином, роль Сенату як органу державної влади була
різко знижена.
Але новий централізований апарат влади з установою Сената ще тільки
починав створюватися, і зразком для подальшої реформи державного
управління Петро обрав шведський державний устрій. Розглядаючи цю
реформу, як і багато інших перетворення Петра, не можна не торкнутися
питання про ступінь запозичення їм західноєвропейського досвіду.
Шведська державна система була побудована на принципах камерализма –
вчення про бюрократичне управління, що отримало розповсюдження в Європі
в XVI-XVII ст. Камералізм містив ряд рис, надто привабливих для Петра:
1) Це функціональний принцип управління, який передбачав створення
установ, спеціалізувалися в будь-якій сфері;
2) Це пристрій установ на засадах колегіальності, чіткої регламентації
обов’язків чиновників, спеціалізації канцелярської праці, встановлення
одноманітності штатів і платні.
У 1712 р. у Петра з’являється ідея створити по шведському зразку
колегії. Перша нотатка царя про кількість колегій відноситься до 23
березня 1715 р. – тільки шість колегій без розшифровки їхніх обов’язків:
Юстиції, Іноземні справи, Адміралтейська, Військова, Камер-і
Комерц-колегії. Реформа почалася в кінці 1717 – початку 1718 рр.., Коли
Петро склав своєрідну програму майбутніх перетворень: він визначив число
і компетенції колегій, а також укомплектував їхнім керівним складом.
Указом від 15 грудня 1717 призначаються президенти і віце-президенти
колегій (див. таблицю 1 у додатку).
Документ від 12 грудня 1718: “Реєстр колегіям. Про посаду, що в якій
управляти належить …
1. Чужоземних справ (що нині Посольський наказ). Усякої іностранния і
посольських справи і пересилання з усіма навколишніми державами і
приїзди послів і посланників, і приїзди кур’єрів і інших іноземців.
2. Камор (або казенних зборів). Будь-яке розташування і ведення доходів
грошових всієї держави.
3. Юстиція (те є розправа цивільних справ). Судния і розискния справи, в
тій же колегії в веденні і Помісний наказ.
4. Ревизион. Рахунок всіх державних прибутків та витрат.
5. Військової. Армія і гарнізони і всі військові справи, які були відомі
у Військовому наказі і які прилучан у всій державі.
6. Адміралтейської. Флот з усіма морськими військовими служителі, до
того належать морськими справами та управлінні.
7. Комерц. Дивитися над усіма торгами і торговими дії.
8. Штатс-контор (Казенний будинок). Ведення всіх державних витрат.
9. Берг і Мануфактур. Рудокопних заводи і всі інші ремесла і рукоділля,
і заводи оних, і розмноження, при цьому же і артилерія “.
З появою колегій припиняли своє існування багато з збереглися ще
наказів, а деякі з них увійшли до складу нових установ, так, в
Юстиц-колегію війшли сім наказів. Особливістю колегіальної системи стало
більш чітке розмежування сфер діяльності і дорадчий порядок ведення
справ. Колегіальна система мала недоліки, і склад колегій при житті
Петра неодноразово змінювався. У 1721 р. була утворена Духовна колегія –
Синод, що був виведений з підпорядкування Сената, в 1722 р. Берг і
Мануфактур-колегія була поділена на Берг-колегію і Мануфактур-колегію,
була утворена Малоросійська колегія для поліпшення управління України, а
Вотчина контора Юстиц-колегії отримала статус колегії.
У 1720 р. був прийнятий Генеральний регламент – документ, що визначає
штати колегій, остаточно розмежовував їхні функції і компетенцію.
Формування колегіальної системи було завершене. Вона функціонувала майже
сторіччя – з 1717 по 1802 р.
Після установи колегій Петро вирішив по шведському зразку реформувати і
місцеве управління. Почалася чергова реформа місцевого
адміністративно-територіального устрою. У 1719-1720 р. були скасовані
“частки” і посади ландратов, губернії тепер ділилися на провінції, а ті,
у свою чергу, на дистрикти, на чолі яких стояли земські комісари,
призначувані Камер-колегією.
Міське управління було передане в руки міських верхів. Посада бурмистрів
скасовувалася. Всі посадское населення ділилося на три частини: 1-у
гільдію (багаті купці і володарі ремісничих майстерень), 2-у гільдію
(дрібні торговці, заможні ремісники) і “підлий люд”, переважна більшість
міського населення. Правом вибору в нові органи міського самоврядування
– магістрати – отримали лише представники “регулярного” населення –
члени гільдій, обиратися могли лише члени 1-ї гільдії. Діяльність всіх
міських магістрів контролював створений в 1720 р. Головний магістрат.
Поряд з розподілом міського населення, були проведені перетворення і в
відношенні численного класу некрепостного населення – воно об’єднувалося
в стан державних селян зі значним звуженням прав і можливостей.
Переписом 1719-1724 рр.. було ліквідоване холопство шляхом злиття його з
кріпосними селянами.
Нова система органів управління створила потужний шар чиновницького
дворянства в Росії, склався розгалужений дворянсько-бюрократичний
апарат. Після повного рівняння земельних володінь дворян (маєтків) і
бояр (вотчин) дворянське землеволодіння остаточно перетворилося в
панівне, причому указ про майорате 1714 запобіг дроблень володінь. Але
ця міра повністю реалізована не була.
Своєрідним підсумком адміністративних перетворень Петра I стала прийнята
в 1722 р. Табель про ранги – зведення законів про порядок державної
служби. Табель зобов’язувала усіх дворян служити, і оголошувала службу
єдиним способом отримання будь-якого державного чину, причому
відкривалися можливості просування по службі і вихідців з “підлого
люду”, а досягнення восьмого рангу означало привласнення дворянства, в
чому полягала відома демократизація системи управління. Петро відзначав
в указі про Табелі: “Ми для того нікому жодного рангу не дозволяємо,
доки вони нам і вітчизні жодних послуг не покажуть і за оні характеру не
отримають”. За Табелі всі посади ділилися на шість частин – військові
(сухопутні, гвардія, артилерія, морські), статського і придворні, і на
14 класів або рангів (витяги з Табелі про ранги див. у таблиці 2 в
додатку).
Багато істориків вважають адміністративні перетворення найбільш слабким
місцем Петровських реформ. Відомий російський історик В. Я. Уланов
писав: “Всі ці перетворення, безперервним потоком слідували одне за
іншим … не тільки не вели населення до матеріального і морального
преуспеянію, але були гнітом, мало чим поступався війні Петровського
часу”.
IV. Підсумки реформ.
Головним підсумком всієї сукупності Петровських реформ стало
встановлення в Росії режиму абсолютизму, вінцем якого стала зміна в 1721
р. титулу російського монарха – Петро проголосив себе імператором, а
країна стала називатися Російською Імперією. Таким чином, було оформлене
те, до чого йшов Петро всі роки свого царювання – створення держави зі
стрункою системою управління, сильною армією і флотом, потужною
економікою, що виявляє вплив на міжнародну політику. У результаті
Петровських реформ держава не була зв’язана нічим і могла користуватися
будь-якими засобами для досягнення своїх цілей. У підсумку Петро прийшов
до свого ідеалу державного влаштування – військового корабля, де всі і
вся підпорядковане волі однієї людини – капітана, і встигнув вивести цей
корабель з багна в бурхливі води океану, обходячи всі рифи і мілини.
Росія стала самодержавним, військово-бюрократичною державою, центральна
роль в якому належала дворянському стану. Разом з тим відсталість Росії
не була повністю подолана, а реформи здійснювались в основному за
рахунок найжорстокішої експлуатації і примушення.
Роль Петра Великого в історії Росії важко переоцінити. Як би не
ставитися до методів і стилю проведення їм перетворень, не можна не
визнати – Петро Великий є однією з найпомітніших фігур світової історії.
V. Висновок.
Мабуть, жодна особистість у вітчизняній історії не викликала стільки
гарячих суперечок. Різних поглядів на Петра, в його епоху – велика
кількість.
У діяльності Петра неможливо виділити однозначно позитивні або негативні
сторони, бо те, що одні вважають найбільшим благом, інші вважають
непоправних злом. Навряд – Чи є в даний час можна говорити про
категоричне переважання будь – якого погляду. У суперечках про
петровських діяннях на перший план виходить глибина історичного аналізу,
об’єктивність вченого – історика.
Взагалі, суперечки про Петра великому – щось більше, ніж суперечки про
одному окремому періоді російської історії, одному готельному правителя.
Це – безперервний вже сторіччя суперечка між західниками і
слов’янофілами, норманистами і антинорманистами, церквою і світським
світом. Але в будь-якому випадку, найбільш наочним свідченням величі
Петра, грандіозності його часу, значущості його реформ, є самі ці
суперечки, безперервні вже протягом трьох століть.
Література.
1. Ф. А. Брокгауз, І. А. Ефрон. Енциклопедичний словник. Т17Б, С.-Пб.,
1858.
2. Соловйов С.М. «Про історію нової Росії», М., изд-во «Просвіта», 1993.
3. Орлов. «Історія СРСР», М., изд-во «Вища школа», 1975.
4. Мальков В.В. «Посібник з історії СРСР для вступників до ВНЗ», М.,
изд-во «Вища школа», 1985.
5. Анісімов Є.В. «Час петровських реформ», Л., изд-во «Лениздат», 1989.
6. Павленко Н.І «Петро Великий», М., изд-во «Думка, 1990.
7. В. І. Буганов “Петро Великий і його час” – М., изд-во «Наука», 1989.
– 192с
8. Н. Н. Молчанов “Дипломатія Петра Великого” – М., изд-во «Міжнародні
відносини», 1990. – 448с
9. “Росія при царівні Софії і Петра I: записки російських людей” / сост.
А. П. Богданов. – М., изд-во «Сучасник», 1990. – 445с
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
