Комунікатор як компонент системи масової комунікації (реферат)

Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатор. Деякі учені намагалися показати комунікаторів у вигляді динамічних підсистем, функції яких зумовлені соціально-психологічними, політичними, культурологічними факторами

Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілкування є беззаперечним. Власне, характер, зміст, спрямування комунікації залежать від постатей комунікаторів.

Перш ніж говорити про типи комунікаторів необхідно розглянути загальнонаукові й методологічні засади аналізу осіб, від яких залежить процес комунікації. Цей аналіз є надзвичайно важливим з огляду на те, що ми постійно перебуваємо в ситуації обговорення питань: хто такий журналіст, хто такий редактор, ким є для нас читач, глядач, слухач. Ми плануємо й здійснюємо свою професійну діяльність, беручи до уваги побажання й потреби цих осіб.

Такою загальнонауковою й методологічною основою розмови про природу комунікатора є теорія діяльності або її варіант теорія мовної діяльності.

Основним концептом теорії мовної діяльності є уявлення про людину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які перебувають у стадії породження або сприймання та розуміння висловлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комунікації відбувається у формі породження висловлювання, повідомлення, твору, тексту і в формі сприймання та розуміння висловлювання, повідомлення, твору, тексту.

Отже, з погляду форми комунікації, комунікатори поділяються на комуніката й комуніканта.

Ким же є комунікатор на етапі породження або сприймання висловлювання? Яка його природа?

Відповівши на ці запитання, ми зможемо поділити комунікаторів на професійних і непрофесійних.

Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто майстерно) організовує процес передачі або переробки інформації.

В основі будь-якої професійної діяльності лежить активність людини у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких проявляються прості форми відносин між людьми. Усвідомивши цю активність, на науковій основі оцінивши доцільність і необхідність своїх навичок як автоматично і точно виконуваних дій, спрямованих на досягнення певного результату, удосконаливши систему навичок, людина таким чином перетворила цю активність у програму, а результат – у мету специфічної для неї – виробничої діяльності.

Те, що в звичайних ситуаціях людина робить автоматично, майже несвідомо, у виробничій ситуації вона добре усвідомлює. Вона контролює свої дії, керує ними, удосконалює їх структуру. З цього випливає, що психологічною основою формування людини як спеціаліста є обов’язкове усвідомлення своєї активності в звичайних ситуаціях, контроль за нею, можливість удосконалення її структури на науковій основі й перетворення її в предмет особливого виду діяльності, що називається виробничою або професійною. На цій психологічній основі виникає виробничник, ділова людина, професіонал.

Таким чином, оволодіння спеціальністю можливе завдяки вивченню свого “виробництва”, тобто завдяки оволодінню тим процесом, який є суттю “виробництва”. Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє “виробництво” і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння виробничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою.

Отже, питання про професійного комунікатора пов’язане з аналізом тієї психологічної основи, на якій і формується його професіоналізм.

До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співбесідники (аналітики мовлення).

Професійні мовці формуються на основі усвідомлення процесів породження висловлювання, механізмів виникнення повідомлення, усвідомлення тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час виникнення повідомлення.

У теорії мовної діяльності виділяють такі фактори, які впливають на механізм породження висловлювання:

• мотив,
• мета,
• смисл,
• ситуація.

Мотив

 
Мотив – це опредмечена потреба людини. Якщо у людини є потреба зробити добро, то ця потреба має бути виражена у конкретних формах бажання і конкретних предметах людської діяльності, які можуть нести добро. Мотив, таким чином, виступає стимулом, поштовхом діяльності людини. Він визначає зону адекватних для задоволення потреби цілей, а також зону адекватних йому дій. Так, зробити добро, наприклад, у формі матеріальної допомоги передбачає ряд фізичних та інтелектуальних дій, що здійснюються, зокрема, у мовній формі, тобто мовлення.

Мовлення при цьому є підсистемою дій, які включаються в загальну систему дій, викликаних мотивом. Мовлення, на думку О.О.Леонтьєва, основоположника радянської психолінгвістики, не є самоціллю. Воно по суті не є діяльністю, а є системою дій, які підпорядковані, як і інші, немовні дії, потребам людини та мотивові. Мовлення – це засіб, знаряддя досягнення певних цілей.

Те, які саме дії будуть виконані під впливом мотиву, залежить від інших факторів, зокрема ситуації.
 

Ситуація

 
Варто говорити про соціальну ситуацію та її варіанти, наприклад комунікативну ситуацію.

Соціальна ситуація має свої параметри: соціальний час, соціальний простір, соціальні ролі.

Залежність будь-якої дії, і зокрема мовної, від соціального часу очевидна. У народній свідомості відбита ця залежність через можливість/неможливість вибору тієї чи іншої теми, наприклад, від періоду дня чи ночі або іншого часового періоду. Так, перед сном не можна згадувати чорта; коли квочка висиджує курчат, не можна у дворі говорити про смерть і т. п. Якщо ж необхідність сказати є, то вдаються до евфемізмів.

Соціальний простір також впливає на виконання, зокрема, мовних дій. У нас – за кордоном, тут – там, у місті – у селі і т. д. – ось та просторова парадигма, від якої залежить тема, розробки теми і т. п.

Соціальні ролі – це люди, які мають певний соціальний статус, певний вік, певний рівень розвитку, певну психологію, певний психофізіологічний стан у момент породження висловлювання або його сприймання. Мовець враховує всі ці параметри соціальних ролей, перебуваючи в той же час сам соціальною роллю. І від його параметрів залежить його ж мовлення.

Під впливом мотиву й соціальної ситуації формуються цілі дій, або завдання (мета дана у конкретних умовах називається завданням).

У комунікативній ситуації формуються комунікативні цілі (комунікативні завдання), які мають бути досягнутими мовцем для задоволення потреби.

Ціль – це прогнозований, уявний результат дії, який має бути досягнуто і який зберігається в пам’яті до тих пір, поки реальний результат дії не збіжиться з уявним, тобто поки мети не буде досягнуто. Кожна мета має свій предметний зміст. Предметним змістом комунікативної мети завжди є певна фізична, емоційно-вольова або розумова реакція співбесідника.

У системі означених факторів відбувається процес породження висловлювання. Таким чином, своїми мовними діями мовець ніби відповідає на запитання: що, де, коли, з ким, для чого, під впливом чого. Аналізуючи мовлення людини, важливо збагнути смисл сказаного чи написаного, тобто з’ясувати причину, стимул, мотив мовлення. Смисл мовлення (комунікативний смисл) – це відношення комунікативної мети до мотиву діяльності.

Серед професійних комунікаторів є й професійні співбесідники. Професійними співбесідниками можуть бути читачі, глядачі, слухачі, які виступають у ролі аналітиків та інтерпретаторів мовлення.

Для розуміння того, на якій основі формується читацький професіоналізм, необхідно розібратися в механізмах сприймання й розуміння висловлювання.

Першим і найбільш аксіоматичним положенням теорії сприймання й розуміння висловлювань є закон Гумбольдта-Потебні про об’єктивність суб’єктивізму читацького розуміння твору. “Здається, ніби думка в мові переходить повністю або частково до того, хто слухає, хоч від цього не зменшується розумової власності мовця, як полум’я свічки не зменшується від того, що вона очевидно ділиться ним із сотнею інших, – писав О.О.Потебня, цитуючи В.Гумбольдта. – Але як в дійсності полум’я свічки не подрібнюється, тому що в кожній із палаючих свічок загораються свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність того, хто розуміє, який, розуміючи, думає своєю власною думкою.

“Люди, – говорить Гумбольдт, – розуміють один одного не таким чином, що справді передають один одному знаки предметів… і не через те, що взаємно змушують себе створювати одне й те ж поняття, а через те, що зачіпають один в одному ту ж ланку ланцюга чуттєвих уявлень і понять, торкаються до тієї ж клавіші свого духовного інструмента, через що в кожному виникають відповідні, але не ті ж поняття”. І далі: “Розуміння іншого відбудеться від розуміння самого себе”.

У цьому визначенні процесу розуміння криється об’єктивний факт суб’єктивізму людського розуміння, оскільки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розуміння не є пасивним відтворенням почутого, “це акт конструювання більшою мірою, ніж рецепції”. Було б неправильним думати про того, кому повідомлення адресовані, як про пасивно сприймаючий суб’єкт. Мовний вплив стає можливим лише при певній творчій діяльності адресата.

Суб’єктивізм розуміння має під собою й психофізіологічну основу, оскільки сприймання як психофізіологічний процес залежить насамперед від особливостей сенсорної системи, тобто системи, яка сприймає.

Таким чином, усвідомлення основних правил, принципів читацького сприймання й розуміння дозволяє керувати процесом читацького розуміння. Ці завдання випливають із основних положень про роль журналістських матеріалів у суспільстві. “У нашому випадку (під час читання, слухання), – пише М.Д.Феллер, – кінцевий результат процесу, або його продукт, – це зміни в свідомості читача; доцільна діяльність адресата – сприймання повідомлення, що вимагає доцільної волі, яка виражається в увазі, котра тим більше необхідна, коли повідомлення меншою мірою захоплює своїм змістом і способом сприймання… ”

Є.І.Пронін, професор факультету журналістики Московського університету, підходить до важливості процесу розуміння з іншого боку. “Є необхідність підкреслити, що ідея журналістського твору – ідея робоча. Вона безпосередньо зіставляється з майбутньою практичною діяльністю читача, прагне бути (точніше, стати) програмою цієї діяльності. В тому й полягає ефективність журналістського впливу на аудиторію, що робочі ідеї журналістських текстів стають переконливими планами поведінки і діловими програмами людей, колективів, організацій і інститутів”.

Безкінечна різноманітність масових реакцій на журналістську публікацію з допустимим спрощенням може бути зведена до трьох типів:

• По-перше, реакції виконання – тобто дії інститутів, закладів, установ, груп і окремих осіб, які безпосередньо беруть участь у подіях.
• По-друге, реакції втягнення – тобто дії необмеженої кількості людей, які не є безпосередніми учасниками подій, але судять про них із точки зору своїх інтересів і свого розуміння інтересів, культурних традицій і моральних основ суспільства. Кожна окремо взята реакція другого типу не має суттєвого значення. Але вона здатна викликати резонанс у суспільній думці. Тому в потенції інтегрована енергія реакцій втягування величезна.
• По-третє, реакції соціальної гарантії – тобто дії керівних інстанцій, інститутів, організованих соціальних груп або уповноважених осіб. Реакції третього типу не обов’язково стають діями. Часто буває достатньо і їх потенційної сили.

Виходячи з цих журналістських функцій, які мають виконувати твори, автор й має підпорядковувати всю типологічну структуру твору цим функціям, стежачи за адекватною реакцією адресата на ці функції.

Сприймання твору є керований автором процес продукування твору адресатом. Цей процес включає сенсорні процеси (відчуття), перцепцію (пізнавання), рецепцію (розуміння). Сенсорні процеси – це фізіологічні процеси отримання інформації з навколишнього середовища, які залежать від стану організму й сенсорної системи. У контексті масової комунікації ці процеси мають важливе значення, оскільки вони залежать як від організації комунікативного процесу, так і від стану аудиторії, що сприймає повідомлення.

Перцепція у сфері комунікації – процес, що тісно пов’язаний із розумінням і більшою мірою залежить від пам’яті, перцептивного досвіду аудиторії, її уваги. Це уміння реципієнта зосередитися, взяти ту інформацію, яка йому потрібна (селекція інформації). Розуміння – певним чином організований процес включення сприйнятого факту чи фактів у поняттєву систему адресата. Необхідно зауважити, що сприймання серед дорослих становить близько 61% комунікативної активності.

Разом із тим цей процес відбувається дуже складно й неоднозначно. “По суті будь-яка взаємодія – це здатність розуміти, що інші кажуть… багато людей є поганими слухачами через погану силу концентрування уваги, егоцентризм або погану слухову пам’ять”. Крім цих психофізіологічних причин поганого розуміння можна виділити принаймні дві групи причин, пов’язані з процесом сприймання і безпосередньо з процесом розуміння.

Серед причин, що порушують процес відчуття, а від того і розуміння твору, можна назвати невдалу організацію процесу сприймання:

• розірваність у часі й просторі процесу сприймання;
• швидкий темп читання;
• далеке розташування теле- або радіоприймача;
• негативну соціальну оцінку диктора або ведучого, через їхній слабкий голос, нерозбірливість вимови тощо;
• побічні перешкоди – гамір, крик;
• поганий психофізіологічний стан адресата – втома, роздратованість тощо;
• перешкоди, пов’язані з невдалим оформленням тексту: надмірна кількість ілюстрацій,
• погано побудований і розташований текст, правописні помилки тощо.

Природною основою сприймання реципієнта є синтетичність цього процесу. Це означає, що робота, спрямована на “отримання” твору, є єдиною, внутрішньо неподільною. А це в свою чергу ускладнює процес розуміння і є причиною неадекватного розуміння твору. Синтетизм сприймання проявляється в тому, що реципієнт відносно одночасно змушений сприймати твір на різних рівнях його побудови. Так, читання тексту за кілька спроб – спочатку, наприклад, сприйняти й зрозуміти образну систему, а потім, з найменшим проміжком у часі, сприйняти й зрозуміти ідею твору, авторський задум, багаторазове читання на рівні одиниць тексту або елементів видання – є аналітичним, фаховим читанням; воно спрямоване на якнайбільш точне розуміння твору.

Синтетичність сприймання також означає й те, що процес сприймання природно включається в структуру єдиної предметної діяльності реципієнта, а процес розуміння підпорядкований спільним факторам діяльності.

До причин, що безпосередньо порушують процес пізнавання й розуміння, належать також:

• специфічна робота механізму рецепції (розуміння) сприймача;
• різний емоційний досвід автора й реципієнта;
• різна діяльнісна основа продукування й розуміння твору.

“Вважають, – пише Р.Г.Іванченко, – що читання – робота навіть для пересічного читача, що має свої труднощі, зокрема трудність розуміння”.

“Автор, – продовжує Р.Г.Іванченко, – орієнтується на певного читача, на його смаки й уподобання, його інтелектуальний рівень. В міру свого таланту та вміння він організовує розмову з певною, іноді наперед визначеною, категорією читачів. Він спілкується з цілим прошарком людей, ділиться з ними своїми думками і почуттями”. Ця установка автора на сприймача певного інтелектуального рівня й певного соціального прошарку є важливою установкою, оскільки вона пов’язана безпосередньо з роботою рецептивного механізму (пам’яттю, увагою, асоціаціями, волею, рівнем розвитку свідомості й мови, мислення тощо).

Процес розуміння порушує й неоднаковий асоціативний механізм реципієнтів, через що виникає неявна предикація, тобто побічні теми.

Причиною неадекватного розуміння й неадекватних читацьких реакцій може бути неврахування соціального емоційного досвіду аудиторії. “Журналістські прийоми передачі почуттів, думок, настроїв і переконань ефективні, доки вони ізоморфні (подібні, співвідносні) способам мислення читача, розгортаються в формах, адекватних його власним уявленням, і не суперечать його досвіду”. Якщо без достатньої авторської мудрості й аргументованості про одіозну особу говорити гарні слова, то автор лише вступить в соціальний конфлікт із читачем і не матиме впливу на аудиторію. Переконування “в лоб” – це не кращий журналістський прийом. Ламати соціальний емоційний стереотип треба поступово, розумно, обережно.

Найбільш прихованою для аналізу причиною порушення розуміння твору є невідповідність мотиваційно-цільової сфери автора мотиваційно-цільовій сфері читача. Для автора твір завжди є засобом упливу на аудиторію, для читача, глядача, слухача – матеріалом, на основі якого може бути прийняте рішення.

Для автора твір є результатом мовної діяльності, продуктом його розумової праці; для читача – він стає лише сировинним проміжним матеріалом, що буде використаний під час продукування якогось предмета чи досягнення певної комунікативної мети. І як засіб упливу, і як матеріал для прийняття певного рішення журналістський твір завжди включений в систему мотивацій, цілей, смислів і ними зумовлений. Тобто твір завжди має діяльнісну змістову структуру. Ідеальним варіантом є та ситуація, коли мотиваційно-цільова сфера читача збігається з мотиваційно-цільовою сферою автора. Такий збіг буде запорукою адекватного розуміння твору читачем.

Але часто читач шукає в творі те, що потрібне йому, а не те, на що хотів звернути увагу автор. Читач шукає у творі відповіді на свої запитання, яких і не міг передбачити автор. Все це створює основу для виділення у творі певного змісту як основного, який не був важливим для автора і не формував його головну тему. Безперечно, автор не може передбачити, в яку систему мотивів, цілей, смислів буде включений читачем журналістський твір. Але автор повинен все-таки прогнозувати можливі реакції аудиторії на твір, подумки включаючи його в різні мотиваційно-цільові системи, з метою уникнути небажаних інтерпретацій змісту читачем.

Ось така картина процесу сприймання й розуміння висловлювання. Усвідомлення цих процесів, спроба реципієнта розкласти цілісний процес перцепції твору на складники, організувати процес сприймання й розуміння твору поетапно, робить процес перцепції аналітичним процесом, а читача перетворює в аналітичного читача. Синтетизм читацького сприймання замінений послідовним, поступовим аналізом твору під час його читання або слухання. На відміну від звичайного читача аналітик має володіти методикою аналітичного сприймання твору. До таких аналітиків-читачів відносяться, наприклад, редактори.

Повертаючись до питання професіоналізму комунікаторів, слід відзначити, що до професійних комунікатів (мовців) відносяться журналісти.

Журналіст – професіональний комунікатор (мовець), який працює з інформацією й готує її для періодичних та продовжуваних видань, що готуються відповідними виробниками засобів масової комунікації (пресою, телебаченням, радіомовленням, електронними засобами); виробник масової інформації; фахівець з питань функціонування названих ЗМК.

Журналіст як професіональний мовець діє в реальних соціально-економічних умовах і впливає на масову свідомість словом та візуальними засобами. Тут важливими є й питання особистості журналіста, і його здатності та уміння самоусвідомити себе мовцем, що творить текст, співбесідником, який свідомо впливає на аудиторію, спираючись на інтереси і потреби аудиторії. Не економіка, не політика є для журналіста метою. Його мета вища, він через розмови про політику й економіку впливає на поведінку людини, її емоційно-вольову сферу, її мислення і свідомість.

Журналіст відрізняється, скажімо, від економіста тим, що для економіста економіка є метою, а для журналіста розмови на економічні теми є лише засобом, знаряддям досягнення своїх цілей, які лежать у сфері насамперед соціальної поведінки людей. Журналіст тому і є фахівцем у сфері масової комунікації, що він оперує масовою свідомістю, впливає на маси, виховує їх, керує соціальними мікрогрупами, пристосовуючись до них і використовуючи при цьому різні засоби, зокрема говорячи їхньою мовою, на їхні теми.
 

Література

1. Зарецкая Е.Н. Риторика. Теория и практика речевой коммуникации. – М.: Дело, 1999. – 480 с.
2. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.
3. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.
4. Різун В.В. Мовлення в структурі професійної діяльності журналістів // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо. – Вип. 22. – К.: Либідь, 1990. – С. 73-78.
5. Різун В.В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інститут журналістики Київського університету. – К., 1995. – 200 с.
6. Goban-Klas T. Medіa і komunіkowanіe masove. Teorіe і analіzy prasy, radіa, telewіzjі і І – Warszawa-Krak?w: Wydawnіctwo naukowe PWN, 1999. – 336 s.
7. Johnson, Davіd W., Johnson, Frank p. Joіnіng Together. Group Theory and Group Skі – New Jersey, 1987.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter