Вже в VII ст. в Прикарпатті, як і в усіх слов’янських землях, зароджуються феодальні відносини. Слов’янська знать захоплює кращі общинні землі, закабаляє збіднілих смердів – общинників і ремісників
Так виникає господарство великих феодалів-бояр. Вони в своїх володіннях мали залежних селян, ремісників і воїнів-дружинників.
На Прикарпатті добували сіль, яку потім, так званим соляним шляхом, вивозили в Київ на інші слов’янські землі, що приводило до збагачення феодалів.
У 981 р. Київський князь Володимир Святославович здійснив V похід на Польщу і приєднав землі Волині та Прикарпаття до своїх володінь. В результаті приєднання краю до Київської Русі посилились як політичні, так економічні і культурні зв’язки цих земель з Руссю. Прикарпаття стало важливим поставником солі в інші райони. Так, коли в кінці XI ст. Київський князь Святополк Ізяславович не пустив купців з Галича і з Перемишля, – не стало солі в усій руській землі.
В 1164 році під час розливу Дністра, вода потопила більше як 300 людей, цілий караван, який йшов з сіллю з Удеча. Торгівля сіллю давала великі прибутки власникам промислів, а тому за них велась вперта боротьба між феодалами і місцевими князями. Не випадково галицькі князі монополізували видобуток солі в Коломиї, а прибуток від неї використовували для утримання свого війська. Бояри ж намагалися ці промисли захопити собі.
Розвивались тут інші промисли: гончарство, обробка хутра, шкіри та інше. Саме в цей час починають бурхливо розвиватись міста Прикарпаття, в яких поширювались ремесла і торгівля. Про це свідчать як археологічні розкопки, так і пізніші літописи. Це Галич, Городниця, Хотимир, Поточище, Лука, Копачинці, Підвербці, Підгороддя, Тисмениця, Снятии та Заболотов. В літописах згадуються і села: Борщів, Чагрів, Настащино та інші. Це свідчить про те, що наш край в X-XII ст. був густо заселений. Але здебільшого укріплені міста та села стали опорними пунктами місцевих бояр, сила і багатство яких в цей час швидко зростає.
Формування Галицького князівства як окремого володіння розпочалося в другій половині XІ ст., коли ще Київська Русь була єдиною, але вже помітні були тенденції до феодального дроблення. Вчителеві доцільно ще раз зупинитися на причинах, які привели Київську Русь до розпаду – натуральне господарство князів та бояр. Будучи економічно незалежними один від одного, при слабких економічних зв’язках окремих земель, вони прагнули і до політичної незалежності.
Галицькі бояри захопили багато общинних земель разом з вільними людьми, яких потім закабалили. Ці землі вони вважали своєю вотчиною, на яку ніхто не мав права претендувати. Князівські земельні пожалування за службу тут були незначними, і особливої ролі в господарстві феодалів не відігравала. Це робило галицьких бояр особливо агресивними, непримиренними по відношенню до князівської влади, вбачаючи в ній загрозу своїм володінням і багатству.
Феодальні міжусобиці розорювали селян і заважали розвитку ремесел і торгівлі. Таким чином селяни, ремісники та купці були природними союзниками князів.
Першим хотів відокремити Галицьке князівство від Києва, внук Ярослава Мудрого – Ростислав Володимирович. Але ні йому, ні його синам це зробити не вдалось. Лише Володимир Василькович у 1141 році об’єднав ряд земель Південно-Західної Русі і переніс свою столицю в Галич. За володіння цими землями 17 років вів боротьбу Іван Романович Берладник. Але, незважаючи на підтримку селян, Берладник потерпів невдачу і загинув за кордоном.
Князю Володимиру Васильковичу також довелось вести вперту боротьбу проти великих бояр, які не хотіли посилення князівської влади. Не випадково літописець називає нам в різні роки поіменно 60 самих багатих і впливових бояр – супротивників князя. В боротьбу за Галицький престол втручаються угорський та польський королі. Це тепер стає постійним явищем. Все ж Володимиру Васильковичу вдалось відстояти незалежність своєї землі.
У 1152 році князем в Галичі став його син Ярослав Володимирович Осмомисл, який правив тут до 1187 року. Йому вдалось відбити напади угорців та поляків і нанести серйозний удар по галицькій знаті, але перемогти останніх остаточно він не зміг. За його правління Галицьке князівство досягло найбільшої могутності.
Це відмічено автором “Слово о полку Ігоревим”. “Галицький Ярославе Осмомисле, – писав автор, – високо сидиш ти на своєму златокованому престолі. Підпер ти гори Угорські своїми залізними полками, загородивши королю путь, замкнувши Дунаю ворота… грози ринуть по землях; ти відчиняєш Києву ворота… Стріляй же, володарю, Кончака поганого раба, за землю руську, за рани Ігореві, буйного Святославовича”. Учні з цього повинні зробити висновок: автор “Слова…” закликає руських князів до єдності дій а боротьбі проти, зовнішніх ворогів. Але цей заклик не був почутий князями, бо кожний з них думав тільки про себе, про свої інтереси, а не про долю руської землі.
На правління Ярослава Осмомисла і в пізніший час припадає найвищий розквіт Прикарпаття. Галич – це важливий тоді порт на Дністрі, торгово-ремісничий центр. Укріплена його частина знаходилась на підвищенні, де зараз с. Крилос. Займала вона площу понад 50 га. Навколо дитинця розташувався посад, де жили ремісники, купці та інші міщани. Загалом в Галичі тоді проживало понад 25 тисяч мешканців. Тут знаходилися крамниці купців, склади солі та інших товарів, церкви, 5 монастирів.
В центрі міста стояв збудований Ярославом Осмомислом Успенський собор, де він згодом був похований в кам’яному саркофазі, який зберігається в музеї Івано-Франківська. Виявлено також рештки 9 інших церков XII-XIII ст. В посаді і приміських селах жили ремісники самих різних спеціальностей. Звідси і пішли назви деяких сіл: Перевізці, Мединя, Блюдники та інші.
Хоча Ярославу Осмомислу вдалось на деякий час втихомирити бояр, але не надовго. Вони продовжували плести проти нього інтриги. Справа дійшла до того, що в 1170 році бояри спалили як чаклунку його нешлюбну жінку Настасію з Чагрів, і князь не зміг її захистити. Бояри клялись у вірності його сину Олегу, але коли помер Ярослав Осмомисл в 1187 році, вони вигнали Олега і посадили на престол його старшого брата Володимира. Коли ж Володимир почав правити без ради з знатними боярами – вони і його вигнали з Галича.
Розпочалась нова міжусобна війна, в яку втрутився угорський король Бела ІІІ у і при допомозі галицьких бояр посадив тут свого сина Андрія. Окупація угорцями галицької землі викликала невдоволення не тільки простих людей Галича, а й деяких діячів Києва, бо це загрожувало занепадом Галицького князівства і відкривало угорцям шлях до інших руських міст. Саме тому київський1 митрополит закликав князів: “Це чужинці зайняли вашу батьківщину, треба потрудитись для неї”.
Володимир Ярославович втік з угорського полону і за допомогою Фрідріха Барбароси повернувся в Галич, але повинен був заплатити німцям 2000 срібних гривен. Він утримався в Галичі до самої смерті, яка сталася в 1199 році. Зрадництво бояр, міжусобиці князів приводили до ослаблення економіки і політичного значення галицької землі. Від усобиць більше всього терпіло міське населення і селяни.
Після смерті Володимира Ярославовича волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке і Волинське князівство. Так, утворилось Галицько-Волинське князівство. Він повів успішну боротьбу як проти зовнішніх, так проти внутрішніх ворогів – галицьких бояр, але зробити особливо багато не встиг, бо загинів у 1205 році. Розпочалась нова міжусобна боротьба, яка на цей раз була особливо затяжною і набула міжнародного значення. В неї втрутились руські князі інших земель, угорці, поляки і німці.
У 1219 році Новгородський і Торопецький князь Мстислав Мстиславович Удалой втрутився в боротьбу за галицькі землі і в 1221 році звільнив Галич від угорських окупантів. Але боротьба на цьому не закінчилась. Навпаки, – вона набула ще більшої гостроти.
При допомозі галицьких бояр угорському, королю знову вдалося окупувати Галич. В 1230 році галичани піднялися проти окупантів, яких особливо активно підтримував боярин Судислав. На допомогу вони покликали Данила Романовича, спільно у черговий раз вигнали угорців з міста. Коли угорський король Андрій разом з військами і боярином Судиславом залишали місто, місцеві мешканці кидали в слід Судиславу каміння і кричали: “Іди геть, ворохобнику землі”.
Про успішну боротьбу Данила Романовича з іноземними окупантами
У 1237 році він розбив німецьких рицарів біля Драгочина, взяв в полон магістра Бруно”, а в 1238 році остаточно закріпився в Галичині. Але бояри продовжували виступати проти князівської влади. Вони пробували навіть вбити чи отруїти князя. Змова не вдалась. Ось чому Данило Романович переніс свою столицю в Холм і заснував нове місто Львів. Населяв нові міста ремісниками і купцями – своїми природними союзниками в боротьбі проти феодальної знаті.
Сам Данило Романович у 18 років брав участь у битві на Калці, де був поранений, вів активну боротьбу проти угорського та польського королів і наніс їм нищівну поразку біля Ярославля в 1245 році. Але боротьба Данила Галицького з татарами не була послідовною. Замість того, щоб воювати з цим страшним ворогом землі руської Данило Романович розпочав міжусобну війну, в 1240 році захопив Київ, посадив там свого воєводу Дмитра. Внаслідок інтриг бояр Данило Галицький нічого не зробив для захисту своєї землі від татар у 1241 році.
Зрадницька поведінка знаті дала можливість татарам вогнем і мечем пройти землі Прикарпаття і так зруйнувати Галич, що тільки через довгий час він був збудований на новому місці. Зруйновані були і інші міста та села. Це підірвало могутність Галицько-Волинського князівства, Галич втратив своє попереднє значення. Хоча Данило Галицький ще пробував організувати боротьбу проти татар, але йому це не вдалося.
Після смерті в 1264 році Данила Галицького економічне і політичне значення Галицько-Волинського князівства поступово занепадає, внаслідок чого в 40-х роках XІV ст., землі Галичини захопила Польща.
Культура галицької землі, яка в свій час під плодотворним впливом інших руських земель досягла високого розвитку, не загинула безслідно. Пам’ять про таких її чудових діячів як різьбяр по каменю Авдій, мудрій книжник Тимофій, гордий співець Матуса, який не корився навіть князю, знайшла своє відображення в літописі, який вівся в Галичі і який потім увійшов складовою частиною до іпатьєвського літописного зводу видатної пам’ятки місцевої культури.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
