Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною. За Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто заборонено попередній перегляд творів, п’єс, телепередач, кореспонденції з метою нагляду й контролю
В Україні використовуються найрізноманітніші способи тиску на редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися відповідних коректив у їхній позиції, їм нічого не забороняють, але виразно натякають, закликаючи до послуху.
Тиск буває за силою грубий і оксамитовий.
Грубий тиск (метод батога) – теж реалія нашого життя. Його смисл – у прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти них адміністративної й фізичної сили.
Оксамитовий тиск (метод пряника) полягає в тому, що журналістові чи редакції ніхто не диктує відкрито бажану для певних кіл позицію, але за принципом “розумному – досить” дають можливість самим здогадатися, чого від них хочуть.
За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, економічний, моральний і фізичний.
- Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому втручанні гілок влади в діяльність журналістів. Окрім безпосередніх вказівок і вимог, можуть існувати інші способи надання переваг тим чи іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редактора чи журналіста з газети в закордонну поїздку Президента чи Прем’єра, надати в першу чи в другу чергу оперативну офіційну інформацію тощо.
- Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологічних міркувань опозиційних думок і поглядів. Григорій Мусієнко, редактор відділу політики газети “Вечірній Київ” розповідає, що в 1989 році він виступив на установчому з’їзді НРУ з критичними міркуваннями про ідеологічні засади та напрямки практичної діяльності організації. “До сьогоднішнього дня в Україні той мій виступ неопублікований, незважаючи на те, – свідчить журналіст, – що всі матеріали Руху давно надруковані в закордонних ЗМІ, незважаючи на те, що я звертався до першого голови НРУ, і до співголів, і до нинішнього голови”.
- Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фінансування ОМІ їхніми очевидними чи прихованими господарями. Хто платить, той і замовляє музику. Проте тут слід мати на увазі дві обставини:
а) практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної ситуації (в основному через низьку купівельну спроможність громадян) державна підтримка інформаційної сфери незалежної України і конче необхідна й вкрай корисна; і економічна допомога виданням від імені держави фактично надається; на практиці це означає, що така допомога надається за рахунок держави, з державних коштів, але не державою, а вищими й нижчими державними посадовцями, які мають доступ до розподілу державних коштів і за власними уподобаннями, у міру свого розуміння ситуації, прагнень власного іміджу й кар’єри фінансують ті чи інші видання;
б) твір журналіста є товар і як такий потрапляє на інтелектуальний ринок; продаючи свій твір, журналіст однак повинен ставити перед собою завдання служити істині, загальнолюдським ідеалам, а не “золотому тільцю”; треба бути залежним від передплатника, читача, а не від господаря; залежність від передплатника й рекламодавця с свобода журналіста.
“Кажуть, після проституції наша професія на другому місці”, – сказав Віталій Карпенко, головний редактор газети “Вечірній Київ”, маючи на увазі саме товарні відносини, що складаються навколо журналістської творчості.
“Журналісти продажні – це нормально, бо журналіст мас бути продажним, – вважає політичний оглядач Володимир Скачко. – Журналіст, який не продажний, – то не журналіст, бо ефективність журналіста визначається в тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища “продажність” журналіста, найвища оцінка його кваліфікації – коли він може бути надрукований скрізь і коли його однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи”.
- Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість нашого законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, певних кланів чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як образу честі і гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінювати моральні збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають на бік органів влади.
Третя влада служить двом першим. Позови економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З’явилися адвокати, які спеціалізуються на процесах проти преси; вони нічого не роблять, а тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити газету.
- Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, пограбування на вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Україну. Журнашсти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї професії. Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні зловмисники не віднаходяться.
Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зрештою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушення преси — попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні заклади й організації для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоювала авторитет серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного Віталія Карпенка, “незважаючи на складну обстановку, ЗМІ в Україні потихеньку стають четвертою владою”.
Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від попереднього радянського етапу.
Передусім впадає в око тенденція до посилення інформаційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання питомої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа аналітичної журналістики, на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов’яжу тенденційної, пропаґандивної аналітики, кинулися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри – передові статті, фейлетони, нариси, їх витіснили матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику затопила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.
Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.
Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літературного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.
Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маючи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить дая себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово “стеб”, яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.
Стеб – це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти парадоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше – цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.
Така манера нав’язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світоглядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.
Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в “стебовій”, журналістиці намітилося посилення позиції авторського “Я”, яке раніше було приглушене, розмивалося в обов’язковій партійності, необхідності демонструвати передусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонстрація особистісних рис характеру журналіста. Авторське “Я” стає більш м’яким, толерантним, розкутим, людяним.
Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плюралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ. Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в українській народ стають актуальними завданнями для такого авторського “Я”. Це позиція людини-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.
“Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, – наголошує В. В. Лизанчук, – які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз’єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм”.
Посилення авторського “Я” відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то зараз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, свого текстового стилю й зорового образу. Наш час – це період диференціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.
Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одноманітності призвело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.
Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголовки складають часом 90% від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилення інформаційної функції сучасної журналістики.
Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо, створена нами картина є неповною, багато що бачиться недостатньо виразно зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевидно, що в 1990-х роках розпочався новий етап в історії української журналістики, остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.
Література:
- Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.
- Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.
- Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз української преси) // Історична міфологія в сучасній українській культурі. — К., 1998. — С. 5-67.
- Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
- Бочковський О. І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
